– Мамо, я в Київ… Уже в поїзді, уже їду, уже…
– Аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!! – ну, там, коротше, крик.
Стоґнєвіч знімає з пачки сиґарет целофанчик і починає шурхотіти ним у слухавку:
– Альо!!! Альо, мама?!! Зв'язок пропадає! Альоооо!!!!
Н-да. От ви отримали ще одну технічну пораду. І от тоді просто підкурюєте цю свою меджік заспокійливу цигарку і зі словами: «Це у нас остання? Ну тоді на двох!» – спокійно її курите. А поряд куриться ароматична паличка, запах божественний, менти розбираються з синюшниками в сусідньому з їхнім стойлі, на аромат реагує лише одна дуже добра тітонька, котра вже до того двічі встигла вам сказати «Добрий вєчєр».
– А, – каже тітонька, – це у вас тут паличка така?
– Агга… – якось невпевнено каже Стоґнєвіч і передає мені цигарку.
Тьотя стоїть і на повні груди вдихає дим індійської лабуди вкупі з димом канабісним. Ми собі вирішуємо, що тьотя – янгол. Тому ще кілька хвилин, як вона одна нас бачила і говорила своє «добривечір», коли сама провідниця (!!!) душ наших із Харкова в Київ ігнорувала сакральне питання «А в вас пиво є-е?!»
Так. Нам, власне, надто часто здається, що ми вже померли. Що нас уже нема давно і що бачити нас можуть тільки дуже якісь окремі люди. Як оця тьотя, що спрагло нюхає нашу паличку. Чи хто-небудь іще. Але хтось красивий. Ми можемо терпіти присутність лише красивих людей. Це шовіністично, але справитися з цим неможливо. Гедонізм зашкалює. Термометри естетичних неврозів тріскають і все навколо забризкують отруйною ртуттю красивості.
Ми любимо Ґвен Стефані. Любимо Мадонну. Любимо Нату з TOMATO JAWS. Любимо робота Бендера. Любимо Джоні Депа. Любимо Свету Пиркало. Любимо Психіатра. Любимо Мак Кормік і Марлочку. Любимо Доктора Кука. Любимо… ну OK, ще купа імен, які вам просто нічого не скажуть. Досить того, що всі ці люди красиві. І вони мають право з'являтися в нашому невротичному полі зору коли їм заманеться… Цікаво, чому я так часто думаю про невроз? Я ж забагато страждаю і рефлексую, а неврозів у таких мрачних чмів не буває в принципі. Може, я таки закохуюся в Психіатра?… Чорнявий, смаглявий, темноокий, високий і міцний, з великим носом – все, як я люблю. Тільки про це пізніше. Коли я повернуся з Австрії [26]…
Коли навколо забагато красивих та успішних людей і нас ненавидять, може здатися, що ти помер і вже в раю. А ненависть пролізла сюди хуйовим бонус-треком. Таке колись зі мною вперше сталося, коли я зустрічалася у Варшаві з письменницею Аґнєшкою Дроткєвіч та її подругою, співачкою Аньою Дзевіт. Аня щойно була повернулася з Китаю (китайці хавають польський панк!), Аґнєшка та її родина частували мене якимсь надсмачним горіхово-маковим божевіллям, що вони його готують на Різдво. Я збиралася зняти фільм за романом Аґнєшки. Зрештою, чому в минулому часі? Ось тільки-но знайдемо путящого сценариста (як на мене, самим письменникам мусить бути дико впад-ло робити зі своїх романів сценарії), і все піде як по маслу. Ну, просто пісня веселих польських робітників виходить. «Ха-ха-ха» – це її приспів by НОМ… The best from Russia. Ну і ЗВУКИ МУ, звісно ж. Окрім них, там небагато хто здатен зміщувати мою точку збірки, так що честь і слава комбайнерам душ наших. Як воно, знову ж таки, добре, що я є режисерка, а не літераторка. А то б зайобувала людей не слабше за оту Ірену Карпу з її поп-мотлох-клаптями. До речі, може, якось зняти руду ідіотку в головній ролі? її так усі ненавидять, що я її не можу не любити. Цікаво, чи хаває вона моє кіно? Мабуть, що так. Якщо знає про його існування. І ще цікаво, в кого з нас більше (чи менше? чи більше-менше?) бабла, коханців, волосся на ногах, депресивних днів. І чи схотіла б вона написати мені якийсь сценарій? І чи не єврейка вона? І чи не буддистка? І чи не суфійка? І чи не лесбій-ка? Як добре, що я – не вона.
Але як погано, що ті польські письменниці, журналістки й феміністки – не веселі польські робітники. Бо напередодні дуже важливої фотосесії ми були явно не в мейнстрімному стані свідомості. Варшава тепер завжди асоціюватиметься у мене з підкресленою жіночністю, вінтажем (Аґнєшка для фотосесії вбрала мене у реальні скарби своєї бабці з 70-х років) і вишукано скрученими джойнтами. Якби польські інтелектуалки могли хоча б опісля півночі ставати польськими робітниками, голова української треш-режисерки виглядала б бодай трохи пристойніше за її фільми. А так добра і красива Аня відсвітлила і зафарбувала у кислотно-рудий колір Трішину голову так, що зверху ніби все нормально й рудо, а якщо трохи підійняти волосся, на світ Божий вилізають чорні острівці, подібні до плямок леопарда чи лишайних плішин шолудивого кота. Але Тріша особливо тим не парилася – однаково після короткої зустрічі з Кройбом у його Мадриді їй світили Камбоджа і В'єтнам.
Від чилійського вина, рештків передріздвяного шопінгу і якісного джойнту дівчата ледь не втрачали свідомість. Поміж тим вони всі втрьох доволі наполегливо робили те, що називалося інтерв'ю з Трішею Торнбер/напередодні прем'єри «Перламутрового Порно» в Польщі. Тріша трималася просто таки відбійним молотком, хоча напередодні спала лише годину…
У всьому винна краса: у неспанні, виснаженні, інколи й смерті. Хоча тут уже така штука – значно важче померти за красу моря перед заходом сонця, ніж за красу недоступного тобі чоловіка з позначкою «Не дає». Ну а якщо і людина та дає, і з відображенням у дзеркалі у тебе мир і злагода, можна ще чутарік пожити. Не вистачає власної краси – оточи себе красивими друзями. Значно корисніше для здоров'я проживати чужі красиві життя, ніж паритися у своїм хуйовім, якщо вже так сталося.
Тріша запросто могла пожертвувати своїм 8-годинним сном заради милування голими Стоґнєвіч і Долоріо. Його повне ім'я було ще дивнішим, хлопчик зовсім свіжий, з'явився звідкілясь недавно, Тріша таких деталей не запам'ятовує. Темні кучері, світлі очиська, веснянки… Ага – 21 рік. Саме час запхати рибку до акваріума.
– У ванну, всі у ванну!
– Треш-аристократи, йобанаврот. Чехов крутиться у вишневому гробу.
Тріша догулювала з друзями останній день у Києві. Назавтра вона ще мала з'явитися в посольство й отримати візу, щоби випертися з Батьківщини. Плести нісенітниці й сидіти 3 години в закритому приміщенні без туалету (у-у-у, як Європейська Спільнота дбає про права людини!), пояснювати, якого біса ти в минулому паспорті мала благословенну (!!!) шенгенську (!!!) візу (!!!) і поїхала собі в якусь йобану Сербію. Як ти могла так безсовісно обманути довірливе посольство цієї доброї і благородної країни?!! On ne comprend pas! [27]Вони ж взяли із тебе просто смішний консульський збір – якихось там 40 евро – і поставили ВІЗУ!!!! З ГОЛОГРАМОЮ!!!! Алілуя, сука, кричи: алілуя!!! А ти на Балкани. На велосипеді. Сука. Ще й у тюрму венгерську. Теж на велосипеді. Сука. Як ти могла. Як могла ти, сука?????!!! І не їбе нас, показуєш ти нам чи ні тепер касети з твоїми фільмами, вони все одно тут українською – нє, ну ми, звичайно, нею читаємо, але не говоримо, ми російську вчимо, це практичніше… що… шо?!!! Ти націоналістка?! Тут нічого робити націоналістам! Там, у нас, нічого робити націоналістам! Геть!!! Ні, почекай… Якого хуя ти українська націоналістка, якщо ти єврейка?…
На це один мій приятель каже, що єдині, кому не байдужа доля українського національного відродження, – євреї. Це він так, вочевидь, мотивує для себе деякі мої вчинки. По-моєму, це просто нормально – любити свою хатку. А інколи і тих уродів, що живуть у цій самій хатці поряд із тобою.
Але зараз не про це. Зараз знову про красу. Знову і знову, щоби всіх аж нудило. Про справжню і чуттєву. Краса не є кохання. Хоча і те, й інше є проекція. Це кляте усвідомлення не дає мені спокійно поплакати чи відчути глибоке страждання, коли коханий (номерний жетон «коханий» із довільною групою крові та без алергії на пеніцилін таки повішено на шию Психіатру) каже:
– Ти мучишся тим, що ти зла. А в мене інша проблема. Я невірний.
– Дружині? – питаю з тихою посмішкою, бо він і не підозрює, що в мене є:
а) чоловік;
б) майбутній чоловік;
в) харизматичний коханець;
г) інші звірі.
– Усім, – відповідає він. – Я непостійний.
– Всім? – хотіла перепитати я, – ну і скільки нас?
– Три, – ймовірно сказав би він. – А нас? – перепитав би за хвилю, якби не був так твердо впевнений у своїй ексклюзив-ності.
– Чотири, – сказала б я, – плюс один. Але він просто ще замалий і закрасивий. З чистими такими, знаєш, блакитними очима – не те що твої, пташині й чорні. Шкіра на дотик, напевно, м яка і тепла. Я ще не пробувала. Так особливо пахне – це відчутно. Правильно сексуальні люди пахнуть особливо, не користуючись парфумами. Трохи ластовиння. А ще в нього темне кучеряве волосся. Твоє темніше і жорсткіше, любий. Я ним дуже гостро милуюся, аж до візуальних спазмів. Десь так само, як тобою. Очі здатні кінчати – дешеве задоволення. А все одно для обраних. Він на 12 років за тебе молодший і в нього ще нема твого смаку і твоєї консистенції. Але молоде вино також вставляє.
Навіщо я розказую це все тобі, коханий? Просто хочу, щоби ти все відчував моїми рецепторами.
Так от. Я лежу собі у ванні зі своїм холодним вином у тонкій склянці і своїм гарячим, поки що віддаленим Долоріо на подіумі. Не, він не модель, Богу дякувати, моделей ми вже проходили і кіньми потоптали. До речі, нагадую, подіум – це така платформа, куди тут ванну вмуровано, у цьому лофті.
Цікаво виглядатиме моя кров на цій піні, якщо раптом розчавити склянку в руці. І як на це зреагує Долоріо? Стоґнєвіч, котра сидить тут же, до такого звикла. Ми просто приносимо одна одній йод після таких душевних поривів. А от він, наш новінькій-гатовінькій…
Я стискаю склянку. Вона тріскає. Рука не ріжеться. Прозоре скло падає в гарячу воду, вино розливається туди ж, без сліду, без наслідків. Ніякого драматизму. Так, ніби найвродливіша наречена виявилася не цнотливою. What a fuck, де моє шоу?…
Вони сидять на подіумі, дивляться на мене згори вниз. Я кажу:
– Не бійтеся, залізайте сюди. Зараз повиймаю скло.
Мовчать.
– Я зараз напущу більше піни і заплющу очі, я вас не буду бачити.
Сміються.
– Ну давайте ж бо.
Ще вагаються.
– Давайте вимкнемо світло і запалимо китайські свічки. Вони великі і не пахнуть – усі потрібні запахи у нас вже є.
Долоріо не проти. Гаряча вода, а він видно, що вже змерз, то може трохи згодом би…
Жестом накокаїненого конферансьє зупиняю його: просто роздягайся. І йди сюди. Я заплющу очі.
– Так-так, і ти роздягайся! – кажу я до Стоґнєвіч, – бо минулого разу залізло тут всьо в одязі!
– Ну от! – кричить вона і, здається, навіть тупає ногою, – варто було раз забути зняти труси під порошком, як тебе вже залошили на все життя!
Ми таки гасимо світло, таки запалюємо свічки, я гаки заплющую очі – і от вони вже поряд. Ніякого тупого сексуального збудження, сама лише пронизлива гедоністична алергія. Я дивлюся на них обох у цьому мінливому світлі, нас поїдає сепія, нас поїдає персикова піна. Мені видно їх лише до середини грудей. Виглядає так, ніби в 1970-х збираються транслювати американське кіно, зняте в 1990-х. Картинка і її бачення: підлітки готуються втрачати невинність. Кіно американське, не європейське – люди занадто красиві. І разом з тим справжні.
Я пожираю їх очима і відверто втішено посміхаюся – отруєння не буде. Знаєш, коханий, дика півторадобова єбля не є стовідсотковою необхідністю у всіх без винятку версіях людської пристрасті. Інколи кінчати можна просто від ненавмисних доторків до чужої гарячої шкіри під водою. Від того, як тінь сталевого намиста падає на шию цього хлопчика, від того, як обважніли й потемнішали його мокрі кучері. Від того, як його грудьми тремтливо гуляє тінь від полум'я свічок і як трохи налякано ці його дитячі очі за мною спостерігають. Наші невидимі ноги переплітаються, але то радше практична необхідність – не дуже вільно трьом поміститися в одній, хоча й просторій, каструлі. З нас тут вариться суп-пюре, а ми й не помічаємо. Тактильні відчуття програли візуальним ефектам – 3:0. Що скажеш, Психіатре?
Але мій belovedShrink [28]нічого не скаже, бо цю історію я йому не розповім. Натомість я скажу:
– Це нормально.
– Що нормально?
– Що ти всім невірний.
– Ти зараз для мене не всі…
Мені зненацька робиться дико страшно, якщо він зараз підкреслить оте «зараз». Але вже наступної секунди я розумію, що в цьому слові й полягає ultima ratio.
– Ти моє ultima ratio, – кажу я. – Прошу, не руйнуй цього. Я живу тобою. («Зараз» – додаю безмовно.) Ти відкриваєш мені істини, я стаю сильнішою через усвідомлення такого болю…
Хм. А що, як усвідомивши його непостійність, я врешті-решт зможу дати раду і своїй. Але чи така вона вже й погана? Ми не так вже й часто, хоча доволі сильно, страждаємо через неї. У всьому іншому митець просто таки зобов'язаний бути непостійним. Ну, з однією там чи двома константами: дружиною, що варить каву і мовчить, витираючи пил з вашого фамільного піаніно, чи чоловіком, що має собі своє повноцінне життя і разом ви ходите хіба що вечеряти та деколи в кіно, але попри те не уявляєте собі існування одне без одного.
– А непостійність – це нормально, – кажу йому. – Це необхідність. Все на світі тимчасове, і тимчасовість ця прекрасна. Ми закохуємося у тимчасовість, ми милуємося тимчасовістю. Always – what does that mean? For ever – what does that mean? [29]
Він не любить ці мої вкраплення іншомовних цитат. А я не люблю вживання слів штибу «вічно» і «завжди» стосовно людських почуттів. Що може бути більш минущим? І, проте, здебільшого жінки тяжіють до кидання цими слівцями. Либонь, кожна думає, що вона – як гак, до котрого прив'язана мотузка. Що коханий чоловік – це як засніжена вершина, в голову котрої можна забити цей гак-«завжди» і видертись нагору. Щоби там прив'язатися, посісти й нікому нічо' ніколи не віддати. Вважайте, поборники вічного кохання: в жодному разі не цілуйте древніх бронзових табличок невідомого походження на опанованій вами вершині! У вас, я розумію, екстаз і благоговіння, але ж нагорі температура мінусова і ви в курсі, що трапляється з дітьми, котрим заманулося взимку лизнути металевий предмет. Приклеїтеся-приростете намертво, без крові не віддереш. Є, правда, гарний спосіб: посцяти в руку і врятувати свої губи і язик. Але ж ви так старалися, так лізли, таких уже планів на майбутнє наклепали, а тут – маєш собі – сцяти!
– Так що, коли ти закохаєшся в іншу дівчину, це буде нормально, – кажу я Психіатру. – Це буде твій вибір, c'est la vie, мать його йоб.
Я страшенно собою пишаюся. Навряд чи кожна тьотька так змогла б. У мене начисто пропали ревнощі, злість, жаління себе, навіть пишання собою. Я просто спокійна, я відчуваю світло, легкі мурашки в потилиці і те, що зараз ворота до вищої правди, можливо, трохи прочинилися. А правда просвітленого сильно різниться від правди мораліста чи правди світської суки. Сука в мені відразу ж додає стосовно майбутньої гіпотетичної пасії мого любого:
– Так чи інакше, я красивіша, талановитіша, розумніша, сексуальніша за неї. Тільки не кажи їй, не засмучуй.
Я бачу, як любий вже дещо охуїв. Йому нічого сказати, окрім:
– Дякую тобі.
Я спокійна. Мені добре. Я приймаю його непостійність. Я не знаю, чи є в нього ще хтось, окрім мене й дружини, з котрою він не живе разом. Я приймаю його, я не страждатиму, я буду зміцнюватися. Я не зла. Я гаряча, але спокійна. Зараз спокійна. Але… ЯКОЮ Ж ТИ ЩЕ, СУКО, МОЖЕШ БУТИ, КОЛИ В ТЕБЕ ПОПРИ НЬОГО ЩЕ 4 ЧОЛОВІКИ?!!!!
(Поки що лише чотири…)
Ги-ги-ги. Я люблю його.
А ще я люблю Стоґнєвіч. А Стоґнєвіч любить бабло. А бабло вряди-годи любить мене. Але любовного трикутника у нас не виникає. У нас, так би мовити, фрі лав із повною взаємністю. Правда, інколи у нас в кишені залишається гривень так 20 і за них треба доїхати до Києва, треба переконати Стоґнєвіч, що їй також конче треба до Києва, треба, щоби Бог просто перед нею в чергу поставив тьотіньку, котра хоче здати свій гівняний квиток і його, благодатного, купить Стоґнєвіч. І її гівняне місце буде просто поряд із моїм гівняним місцем. І потім буде все те, що було з травою і храмовими індійськими пахощами. Перш ніж неправедно витягати Стоґнєвіч із її рідного Харкова (Гаркова – якщо вже Гельсінкі замість Хельсінкі), треба пообіцяти подружці, що я більш не посилатиму о третій годині буднього дня SMS на телефон її мами: «Сестра! Коли продуплишся, припіздячуй в центр, йобнемо пивка!» А мама у Стоґнєвіч дипломат і нічого кардиналь-нішого за «дурак» у житті не сказала, а ще вона твердо впевнена, що її єдина донечка поїхала до Києва у якихось мегаважливих справах своєї компанії (Стоґнєвіч – директорка шлюбної агенції, їбанутися!) і що вона просто зупинилася там у цієї ідіотки-ре-жисерки, старшої за неї віком, але ніяк не розумом…
– Добре, – казала Стоґнєвіч, попиваючи, власне, те злощасне пиво, – що ти не написала «лишився порошок, приїзди – йобнемо!» Бо в мене дядя – начальник охорони Президента. Так що мене би люба больниця взяла, а тебе, Трішечко, ніяка…
– Угу, – погоджуюся я, і напровсяк п'ю безалкогольний ма-хіто.
Нам таки щастить. Ми робимо всю хуйню в останній момент, заскакуємо і зіскакуємо, даємо в пики, дістаємо в пики, нариваємося на неприємності і зриваємося на оточуючих. Коротше, ми майже дві хіпарки-пацифістки-вегетаріанки, членкині недільної секти «Ісус для домогосподарок». Йо.
Ми вилізаємо з плацкарту, ми, ймовірно, жахливо смердимо поїздом, у нас лишилося 9 гривень 19 копійок, а машина на стоянці вже простовбичила дні три, поки в нас була вічна ніч у Харкові (а ви пробували взимку прокидатися о четвертій по обіді щодня?!) Машину-сиротину тут вже снігом замело по самий чубчик, а бабла на її викуп із паркувальної неволі в нас ніхуяшечки нема.
– Бакси! – каже сакральне слово Стоґнєвіч.
– Не взивайте всує, – хмурнішаю я.
– Нє-е-е!!! – горлає вона, – бакси є!!! Ті, що ми попрали – бакси як катлєта. Бакси як тряпочка. Давай їх штовхати.
– Ну давай…
І чи то касирка currency exchange була сонна, чи нам таки й справді щастить, а якесь бабло у нас таки намальовується.
– Тепер іще знайти би Кораблик, – мрійливо кажу я.
– А що його шукати? Там, де найбільший замет – там і Кораблик.
Так і є. Кораблик з біса добре замаскувався, зливається з біло-сірою панорамою міста, всі інші машини на стоянці з хитрим підйобом на нас блимають.
– О!!! – Стоґнєвіч швидше впізнає топографію, ніж форму того, що спить під мерзлотою.
Ми навіть відчиняємо дверцята і віддаємо гроші паркуваль-нику, по ходу надуривши його на одну добу. Шукаємо якесь шкребло чи щітку чи – ааааааааа… ну хоч що-небудь, курча мама!!! І нема. Стоґнєвіч робить пику «Пупсик № 5» і йде до того ж паркувальника. Довкола якісь страшні автобуси і задрипані маршрутки. Але ж там, на цих транспортних одиницях, працюють добрі й роботящі люди! Які, в принципі, мають всі підстави нас ненавидіти.
Але до мене долинає щось типу «А дєвочьки хароші? – Та ха-роші! – Ну тада ладна!» і Стоґнєвіч повертається з малесенькою, не ширшою за мою долоню, пошкребачкою. Я розумію, що попали ми тут до вечора. Саме час відкрити навстіж вікна й двері й цинічно врубати музичку. З цинічним сабвуфером – а раптом його вібрації розтоплять кригу? Ну і що може бути цинічнішим для двох пиздуватих тьолок, що відгрібають свій кораблик-супер-мегаджипер на стоянці посеред працьовитих людей на жигулях і лазах, як не пісня УНДЕРВУДУ «Бабло победіт зло»?! Кажуть, улюблена пісня Березовського. І шоферам, ви знаєте, сподобалося. З нами просто всі погодилися – победіт, стопудняк!!! Дай Бог людям те, у що вони світло вірять. Тож ми, щасливо посміхаючись, розшкребли собі щось на зразок ілюмінаторів і, посигналивши на прощання добрим людям, відчалили. Правда, заднє скло відчистити забули, але то таке… В той день архангели врятували двох ідіоток. Умнічки, хароші девочки і феміністки знайшли би порятунок самі. А тут же не про них, тут про нас: уродки вижили – генофонд заплакав.
00:00:00:12
00:00:00:13
– Аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!! – ну, там, коротше, крик.
Стоґнєвіч знімає з пачки сиґарет целофанчик і починає шурхотіти ним у слухавку:
– Альо!!! Альо, мама?!! Зв'язок пропадає! Альоооо!!!!
Н-да. От ви отримали ще одну технічну пораду. І от тоді просто підкурюєте цю свою меджік заспокійливу цигарку і зі словами: «Це у нас остання? Ну тоді на двох!» – спокійно її курите. А поряд куриться ароматична паличка, запах божественний, менти розбираються з синюшниками в сусідньому з їхнім стойлі, на аромат реагує лише одна дуже добра тітонька, котра вже до того двічі встигла вам сказати «Добрий вєчєр».
– А, – каже тітонька, – це у вас тут паличка така?
– Агга… – якось невпевнено каже Стоґнєвіч і передає мені цигарку.
Тьотя стоїть і на повні груди вдихає дим індійської лабуди вкупі з димом канабісним. Ми собі вирішуємо, що тьотя – янгол. Тому ще кілька хвилин, як вона одна нас бачила і говорила своє «добривечір», коли сама провідниця (!!!) душ наших із Харкова в Київ ігнорувала сакральне питання «А в вас пиво є-е?!»
Так. Нам, власне, надто часто здається, що ми вже померли. Що нас уже нема давно і що бачити нас можуть тільки дуже якісь окремі люди. Як оця тьотя, що спрагло нюхає нашу паличку. Чи хто-небудь іще. Але хтось красивий. Ми можемо терпіти присутність лише красивих людей. Це шовіністично, але справитися з цим неможливо. Гедонізм зашкалює. Термометри естетичних неврозів тріскають і все навколо забризкують отруйною ртуттю красивості.
Ми любимо Ґвен Стефані. Любимо Мадонну. Любимо Нату з TOMATO JAWS. Любимо робота Бендера. Любимо Джоні Депа. Любимо Свету Пиркало. Любимо Психіатра. Любимо Мак Кормік і Марлочку. Любимо Доктора Кука. Любимо… ну OK, ще купа імен, які вам просто нічого не скажуть. Досить того, що всі ці люди красиві. І вони мають право з'являтися в нашому невротичному полі зору коли їм заманеться… Цікаво, чому я так часто думаю про невроз? Я ж забагато страждаю і рефлексую, а неврозів у таких мрачних чмів не буває в принципі. Може, я таки закохуюся в Психіатра?… Чорнявий, смаглявий, темноокий, високий і міцний, з великим носом – все, як я люблю. Тільки про це пізніше. Коли я повернуся з Австрії [26]…
Коли навколо забагато красивих та успішних людей і нас ненавидять, може здатися, що ти помер і вже в раю. А ненависть пролізла сюди хуйовим бонус-треком. Таке колись зі мною вперше сталося, коли я зустрічалася у Варшаві з письменницею Аґнєшкою Дроткєвіч та її подругою, співачкою Аньою Дзевіт. Аня щойно була повернулася з Китаю (китайці хавають польський панк!), Аґнєшка та її родина частували мене якимсь надсмачним горіхово-маковим божевіллям, що вони його готують на Різдво. Я збиралася зняти фільм за романом Аґнєшки. Зрештою, чому в минулому часі? Ось тільки-но знайдемо путящого сценариста (як на мене, самим письменникам мусить бути дико впад-ло робити зі своїх романів сценарії), і все піде як по маслу. Ну, просто пісня веселих польських робітників виходить. «Ха-ха-ха» – це її приспів by НОМ… The best from Russia. Ну і ЗВУКИ МУ, звісно ж. Окрім них, там небагато хто здатен зміщувати мою точку збірки, так що честь і слава комбайнерам душ наших. Як воно, знову ж таки, добре, що я є режисерка, а не літераторка. А то б зайобувала людей не слабше за оту Ірену Карпу з її поп-мотлох-клаптями. До речі, може, якось зняти руду ідіотку в головній ролі? її так усі ненавидять, що я її не можу не любити. Цікаво, чи хаває вона моє кіно? Мабуть, що так. Якщо знає про його існування. І ще цікаво, в кого з нас більше (чи менше? чи більше-менше?) бабла, коханців, волосся на ногах, депресивних днів. І чи схотіла б вона написати мені якийсь сценарій? І чи не єврейка вона? І чи не буддистка? І чи не суфійка? І чи не лесбій-ка? Як добре, що я – не вона.
Але як погано, що ті польські письменниці, журналістки й феміністки – не веселі польські робітники. Бо напередодні дуже важливої фотосесії ми були явно не в мейнстрімному стані свідомості. Варшава тепер завжди асоціюватиметься у мене з підкресленою жіночністю, вінтажем (Аґнєшка для фотосесії вбрала мене у реальні скарби своєї бабці з 70-х років) і вишукано скрученими джойнтами. Якби польські інтелектуалки могли хоча б опісля півночі ставати польськими робітниками, голова української треш-режисерки виглядала б бодай трохи пристойніше за її фільми. А так добра і красива Аня відсвітлила і зафарбувала у кислотно-рудий колір Трішину голову так, що зверху ніби все нормально й рудо, а якщо трохи підійняти волосся, на світ Божий вилізають чорні острівці, подібні до плямок леопарда чи лишайних плішин шолудивого кота. Але Тріша особливо тим не парилася – однаково після короткої зустрічі з Кройбом у його Мадриді їй світили Камбоджа і В'єтнам.
Від чилійського вина, рештків передріздвяного шопінгу і якісного джойнту дівчата ледь не втрачали свідомість. Поміж тим вони всі втрьох доволі наполегливо робили те, що називалося інтерв'ю з Трішею Торнбер/напередодні прем'єри «Перламутрового Порно» в Польщі. Тріша трималася просто таки відбійним молотком, хоча напередодні спала лише годину…
У всьому винна краса: у неспанні, виснаженні, інколи й смерті. Хоча тут уже така штука – значно важче померти за красу моря перед заходом сонця, ніж за красу недоступного тобі чоловіка з позначкою «Не дає». Ну а якщо і людина та дає, і з відображенням у дзеркалі у тебе мир і злагода, можна ще чутарік пожити. Не вистачає власної краси – оточи себе красивими друзями. Значно корисніше для здоров'я проживати чужі красиві життя, ніж паритися у своїм хуйовім, якщо вже так сталося.
Тріша запросто могла пожертвувати своїм 8-годинним сном заради милування голими Стоґнєвіч і Долоріо. Його повне ім'я було ще дивнішим, хлопчик зовсім свіжий, з'явився звідкілясь недавно, Тріша таких деталей не запам'ятовує. Темні кучері, світлі очиська, веснянки… Ага – 21 рік. Саме час запхати рибку до акваріума.
– У ванну, всі у ванну!
– Треш-аристократи, йобанаврот. Чехов крутиться у вишневому гробу.
Тріша догулювала з друзями останній день у Києві. Назавтра вона ще мала з'явитися в посольство й отримати візу, щоби випертися з Батьківщини. Плести нісенітниці й сидіти 3 години в закритому приміщенні без туалету (у-у-у, як Європейська Спільнота дбає про права людини!), пояснювати, якого біса ти в минулому паспорті мала благословенну (!!!) шенгенську (!!!) візу (!!!) і поїхала собі в якусь йобану Сербію. Як ти могла так безсовісно обманути довірливе посольство цієї доброї і благородної країни?!! On ne comprend pas! [27]Вони ж взяли із тебе просто смішний консульський збір – якихось там 40 евро – і поставили ВІЗУ!!!! З ГОЛОГРАМОЮ!!!! Алілуя, сука, кричи: алілуя!!! А ти на Балкани. На велосипеді. Сука. Ще й у тюрму венгерську. Теж на велосипеді. Сука. Як ти могла. Як могла ти, сука?????!!! І не їбе нас, показуєш ти нам чи ні тепер касети з твоїми фільмами, вони все одно тут українською – нє, ну ми, звичайно, нею читаємо, але не говоримо, ми російську вчимо, це практичніше… що… шо?!!! Ти націоналістка?! Тут нічого робити націоналістам! Там, у нас, нічого робити націоналістам! Геть!!! Ні, почекай… Якого хуя ти українська націоналістка, якщо ти єврейка?…
На це один мій приятель каже, що єдині, кому не байдужа доля українського національного відродження, – євреї. Це він так, вочевидь, мотивує для себе деякі мої вчинки. По-моєму, це просто нормально – любити свою хатку. А інколи і тих уродів, що живуть у цій самій хатці поряд із тобою.
Але зараз не про це. Зараз знову про красу. Знову і знову, щоби всіх аж нудило. Про справжню і чуттєву. Краса не є кохання. Хоча і те, й інше є проекція. Це кляте усвідомлення не дає мені спокійно поплакати чи відчути глибоке страждання, коли коханий (номерний жетон «коханий» із довільною групою крові та без алергії на пеніцилін таки повішено на шию Психіатру) каже:
– Ти мучишся тим, що ти зла. А в мене інша проблема. Я невірний.
– Дружині? – питаю з тихою посмішкою, бо він і не підозрює, що в мене є:
а) чоловік;
б) майбутній чоловік;
в) харизматичний коханець;
г) інші звірі.
– Усім, – відповідає він. – Я непостійний.
– Всім? – хотіла перепитати я, – ну і скільки нас?
– Три, – ймовірно сказав би він. – А нас? – перепитав би за хвилю, якби не був так твердо впевнений у своїй ексклюзив-ності.
– Чотири, – сказала б я, – плюс один. Але він просто ще замалий і закрасивий. З чистими такими, знаєш, блакитними очима – не те що твої, пташині й чорні. Шкіра на дотик, напевно, м яка і тепла. Я ще не пробувала. Так особливо пахне – це відчутно. Правильно сексуальні люди пахнуть особливо, не користуючись парфумами. Трохи ластовиння. А ще в нього темне кучеряве волосся. Твоє темніше і жорсткіше, любий. Я ним дуже гостро милуюся, аж до візуальних спазмів. Десь так само, як тобою. Очі здатні кінчати – дешеве задоволення. А все одно для обраних. Він на 12 років за тебе молодший і в нього ще нема твого смаку і твоєї консистенції. Але молоде вино також вставляє.
Навіщо я розказую це все тобі, коханий? Просто хочу, щоби ти все відчував моїми рецепторами.
Так от. Я лежу собі у ванні зі своїм холодним вином у тонкій склянці і своїм гарячим, поки що віддаленим Долоріо на подіумі. Не, він не модель, Богу дякувати, моделей ми вже проходили і кіньми потоптали. До речі, нагадую, подіум – це така платформа, куди тут ванну вмуровано, у цьому лофті.
Цікаво виглядатиме моя кров на цій піні, якщо раптом розчавити склянку в руці. І як на це зреагує Долоріо? Стоґнєвіч, котра сидить тут же, до такого звикла. Ми просто приносимо одна одній йод після таких душевних поривів. А от він, наш новінькій-гатовінькій…
Я стискаю склянку. Вона тріскає. Рука не ріжеться. Прозоре скло падає в гарячу воду, вино розливається туди ж, без сліду, без наслідків. Ніякого драматизму. Так, ніби найвродливіша наречена виявилася не цнотливою. What a fuck, де моє шоу?…
Вони сидять на подіумі, дивляться на мене згори вниз. Я кажу:
– Не бійтеся, залізайте сюди. Зараз повиймаю скло.
Мовчать.
– Я зараз напущу більше піни і заплющу очі, я вас не буду бачити.
Сміються.
– Ну давайте ж бо.
Ще вагаються.
– Давайте вимкнемо світло і запалимо китайські свічки. Вони великі і не пахнуть – усі потрібні запахи у нас вже є.
Долоріо не проти. Гаряча вода, а він видно, що вже змерз, то може трохи згодом би…
Жестом накокаїненого конферансьє зупиняю його: просто роздягайся. І йди сюди. Я заплющу очі.
– Так-так, і ти роздягайся! – кажу я до Стоґнєвіч, – бо минулого разу залізло тут всьо в одязі!
– Ну от! – кричить вона і, здається, навіть тупає ногою, – варто було раз забути зняти труси під порошком, як тебе вже залошили на все життя!
Ми таки гасимо світло, таки запалюємо свічки, я гаки заплющую очі – і от вони вже поряд. Ніякого тупого сексуального збудження, сама лише пронизлива гедоністична алергія. Я дивлюся на них обох у цьому мінливому світлі, нас поїдає сепія, нас поїдає персикова піна. Мені видно їх лише до середини грудей. Виглядає так, ніби в 1970-х збираються транслювати американське кіно, зняте в 1990-х. Картинка і її бачення: підлітки готуються втрачати невинність. Кіно американське, не європейське – люди занадто красиві. І разом з тим справжні.
Я пожираю їх очима і відверто втішено посміхаюся – отруєння не буде. Знаєш, коханий, дика півторадобова єбля не є стовідсотковою необхідністю у всіх без винятку версіях людської пристрасті. Інколи кінчати можна просто від ненавмисних доторків до чужої гарячої шкіри під водою. Від того, як тінь сталевого намиста падає на шию цього хлопчика, від того, як обважніли й потемнішали його мокрі кучері. Від того, як його грудьми тремтливо гуляє тінь від полум'я свічок і як трохи налякано ці його дитячі очі за мною спостерігають. Наші невидимі ноги переплітаються, але то радше практична необхідність – не дуже вільно трьом поміститися в одній, хоча й просторій, каструлі. З нас тут вариться суп-пюре, а ми й не помічаємо. Тактильні відчуття програли візуальним ефектам – 3:0. Що скажеш, Психіатре?
Але мій belovedShrink [28]нічого не скаже, бо цю історію я йому не розповім. Натомість я скажу:
– Це нормально.
– Що нормально?
– Що ти всім невірний.
– Ти зараз для мене не всі…
Мені зненацька робиться дико страшно, якщо він зараз підкреслить оте «зараз». Але вже наступної секунди я розумію, що в цьому слові й полягає ultima ratio.
– Ти моє ultima ratio, – кажу я. – Прошу, не руйнуй цього. Я живу тобою. («Зараз» – додаю безмовно.) Ти відкриваєш мені істини, я стаю сильнішою через усвідомлення такого болю…
Хм. А що, як усвідомивши його непостійність, я врешті-решт зможу дати раду і своїй. Але чи така вона вже й погана? Ми не так вже й часто, хоча доволі сильно, страждаємо через неї. У всьому іншому митець просто таки зобов'язаний бути непостійним. Ну, з однією там чи двома константами: дружиною, що варить каву і мовчить, витираючи пил з вашого фамільного піаніно, чи чоловіком, що має собі своє повноцінне життя і разом ви ходите хіба що вечеряти та деколи в кіно, але попри те не уявляєте собі існування одне без одного.
– А непостійність – це нормально, – кажу йому. – Це необхідність. Все на світі тимчасове, і тимчасовість ця прекрасна. Ми закохуємося у тимчасовість, ми милуємося тимчасовістю. Always – what does that mean? For ever – what does that mean? [29]
Він не любить ці мої вкраплення іншомовних цитат. А я не люблю вживання слів штибу «вічно» і «завжди» стосовно людських почуттів. Що може бути більш минущим? І, проте, здебільшого жінки тяжіють до кидання цими слівцями. Либонь, кожна думає, що вона – як гак, до котрого прив'язана мотузка. Що коханий чоловік – це як засніжена вершина, в голову котрої можна забити цей гак-«завжди» і видертись нагору. Щоби там прив'язатися, посісти й нікому нічо' ніколи не віддати. Вважайте, поборники вічного кохання: в жодному разі не цілуйте древніх бронзових табличок невідомого походження на опанованій вами вершині! У вас, я розумію, екстаз і благоговіння, але ж нагорі температура мінусова і ви в курсі, що трапляється з дітьми, котрим заманулося взимку лизнути металевий предмет. Приклеїтеся-приростете намертво, без крові не віддереш. Є, правда, гарний спосіб: посцяти в руку і врятувати свої губи і язик. Але ж ви так старалися, так лізли, таких уже планів на майбутнє наклепали, а тут – маєш собі – сцяти!
– Так що, коли ти закохаєшся в іншу дівчину, це буде нормально, – кажу я Психіатру. – Це буде твій вибір, c'est la vie, мать його йоб.
Я страшенно собою пишаюся. Навряд чи кожна тьотька так змогла б. У мене начисто пропали ревнощі, злість, жаління себе, навіть пишання собою. Я просто спокійна, я відчуваю світло, легкі мурашки в потилиці і те, що зараз ворота до вищої правди, можливо, трохи прочинилися. А правда просвітленого сильно різниться від правди мораліста чи правди світської суки. Сука в мені відразу ж додає стосовно майбутньої гіпотетичної пасії мого любого:
– Так чи інакше, я красивіша, талановитіша, розумніша, сексуальніша за неї. Тільки не кажи їй, не засмучуй.
Я бачу, як любий вже дещо охуїв. Йому нічого сказати, окрім:
– Дякую тобі.
Я спокійна. Мені добре. Я приймаю його непостійність. Я не знаю, чи є в нього ще хтось, окрім мене й дружини, з котрою він не живе разом. Я приймаю його, я не страждатиму, я буду зміцнюватися. Я не зла. Я гаряча, але спокійна. Зараз спокійна. Але… ЯКОЮ Ж ТИ ЩЕ, СУКО, МОЖЕШ БУТИ, КОЛИ В ТЕБЕ ПОПРИ НЬОГО ЩЕ 4 ЧОЛОВІКИ?!!!!
(Поки що лише чотири…)
Ги-ги-ги. Я люблю його.
А ще я люблю Стоґнєвіч. А Стоґнєвіч любить бабло. А бабло вряди-годи любить мене. Але любовного трикутника у нас не виникає. У нас, так би мовити, фрі лав із повною взаємністю. Правда, інколи у нас в кишені залишається гривень так 20 і за них треба доїхати до Києва, треба переконати Стоґнєвіч, що їй також конче треба до Києва, треба, щоби Бог просто перед нею в чергу поставив тьотіньку, котра хоче здати свій гівняний квиток і його, благодатного, купить Стоґнєвіч. І її гівняне місце буде просто поряд із моїм гівняним місцем. І потім буде все те, що було з травою і храмовими індійськими пахощами. Перш ніж неправедно витягати Стоґнєвіч із її рідного Харкова (Гаркова – якщо вже Гельсінкі замість Хельсінкі), треба пообіцяти подружці, що я більш не посилатиму о третій годині буднього дня SMS на телефон її мами: «Сестра! Коли продуплишся, припіздячуй в центр, йобнемо пивка!» А мама у Стоґнєвіч дипломат і нічого кардиналь-нішого за «дурак» у житті не сказала, а ще вона твердо впевнена, що її єдина донечка поїхала до Києва у якихось мегаважливих справах своєї компанії (Стоґнєвіч – директорка шлюбної агенції, їбанутися!) і що вона просто зупинилася там у цієї ідіотки-ре-жисерки, старшої за неї віком, але ніяк не розумом…
– Добре, – казала Стоґнєвіч, попиваючи, власне, те злощасне пиво, – що ти не написала «лишився порошок, приїзди – йобнемо!» Бо в мене дядя – начальник охорони Президента. Так що мене би люба больниця взяла, а тебе, Трішечко, ніяка…
– Угу, – погоджуюся я, і напровсяк п'ю безалкогольний ма-хіто.
Нам таки щастить. Ми робимо всю хуйню в останній момент, заскакуємо і зіскакуємо, даємо в пики, дістаємо в пики, нариваємося на неприємності і зриваємося на оточуючих. Коротше, ми майже дві хіпарки-пацифістки-вегетаріанки, членкині недільної секти «Ісус для домогосподарок». Йо.
Ми вилізаємо з плацкарту, ми, ймовірно, жахливо смердимо поїздом, у нас лишилося 9 гривень 19 копійок, а машина на стоянці вже простовбичила дні три, поки в нас була вічна ніч у Харкові (а ви пробували взимку прокидатися о четвертій по обіді щодня?!) Машину-сиротину тут вже снігом замело по самий чубчик, а бабла на її викуп із паркувальної неволі в нас ніхуяшечки нема.
– Бакси! – каже сакральне слово Стоґнєвіч.
– Не взивайте всує, – хмурнішаю я.
– Нє-е-е!!! – горлає вона, – бакси є!!! Ті, що ми попрали – бакси як катлєта. Бакси як тряпочка. Давай їх штовхати.
– Ну давай…
І чи то касирка currency exchange була сонна, чи нам таки й справді щастить, а якесь бабло у нас таки намальовується.
– Тепер іще знайти би Кораблик, – мрійливо кажу я.
– А що його шукати? Там, де найбільший замет – там і Кораблик.
Так і є. Кораблик з біса добре замаскувався, зливається з біло-сірою панорамою міста, всі інші машини на стоянці з хитрим підйобом на нас блимають.
– О!!! – Стоґнєвіч швидше впізнає топографію, ніж форму того, що спить під мерзлотою.
Ми навіть відчиняємо дверцята і віддаємо гроші паркуваль-нику, по ходу надуривши його на одну добу. Шукаємо якесь шкребло чи щітку чи – ааааааааа… ну хоч що-небудь, курча мама!!! І нема. Стоґнєвіч робить пику «Пупсик № 5» і йде до того ж паркувальника. Довкола якісь страшні автобуси і задрипані маршрутки. Але ж там, на цих транспортних одиницях, працюють добрі й роботящі люди! Які, в принципі, мають всі підстави нас ненавидіти.
Але до мене долинає щось типу «А дєвочьки хароші? – Та ха-роші! – Ну тада ладна!» і Стоґнєвіч повертається з малесенькою, не ширшою за мою долоню, пошкребачкою. Я розумію, що попали ми тут до вечора. Саме час відкрити навстіж вікна й двері й цинічно врубати музичку. З цинічним сабвуфером – а раптом його вібрації розтоплять кригу? Ну і що може бути цинічнішим для двох пиздуватих тьолок, що відгрібають свій кораблик-супер-мегаджипер на стоянці посеред працьовитих людей на жигулях і лазах, як не пісня УНДЕРВУДУ «Бабло победіт зло»?! Кажуть, улюблена пісня Березовського. І шоферам, ви знаєте, сподобалося. З нами просто всі погодилися – победіт, стопудняк!!! Дай Бог людям те, у що вони світло вірять. Тож ми, щасливо посміхаючись, розшкребли собі щось на зразок ілюмінаторів і, посигналивши на прощання добрим людям, відчалили. Правда, заднє скло відчистити забули, але то таке… В той день архангели врятували двох ідіоток. Умнічки, хароші девочки і феміністки знайшли би порятунок самі. А тут же не про них, тут про нас: уродки вижили – генофонд заплакав.
00:00:00:12
Знаєте, за що мене ненавидять і бояться? А за що люблять і цікавляться мною? І за що я одного дня, ймовірно, дістану собі кулю в лоба або в дупу не найрозкішнішого українського розміру? Та за те, що я безсовісно краду і використовую чужі історії. Сакральні таємниці. І чим більше хтось їх ховає, тим більше інші їх хавають. Тим більше сенсу витягувати їх на світ Божий і продуктивно витискати з них увесь pussy juice, кров, сльози незайманок і оцтову есенцію. Потім люди йдуть у кінотеатр, чи купують диск, чи скачують піратську версію з і-нету – й на тобі! Але-оп, Фіфі! Ви попали! Впізнаєте себе, своїх близьких, своїх ворогів і родичів своїх коханок? Розумієте – все, що ви сказали, було використано проти вас? І адвокати тут ні до чого. Ви все одно ними користуватися не вмієте.
Насправді ж усе не так. Я не така зла. Я просто хочу, аби сюжети й переживання акторів хапали за живе глядачів. І за яйця прокатчиків. Тим же, хто не був учасником даної ріал сторі, все й без знання її витоків навіть дуже подобається. Вони плачуть і співпереживають. Вони просять добавки. Вони – естети, вони хочуть справжнього, не серійного, а отримують те ж реаліті-шоу (бо підсвідомо, хоч і витісняючи в собі внутрішнього лоха, прагнуть саме його), тільки високої проби та limited edition.
– Так не чесно, ти крадеш! Це моя історія! Я сам би міг щось колись за нею зняти! – кричать іноді хлопчики, коли дізнаються, що їх неперевершену лав-сторі вже розписано покадрово.
– Послухай, сонечко, – я зітхаю і не знімаю сонячних окулярів – це сонечко очей не випалить, воно м'яке і лагідне, хоч і прикидається талібівським терористом, – я нічого не краду. Я запозичую. Я рефлексую. Якщо хочеш – навіть проживаю цю історію вслід за тобою.
– Але ж я… Я просив! – далі править він.
– Ну-ну, заспокойся, маленький. Якщо вже на те пішло, то ти – моя історія. А історії моїх історій – мої історії.
– Значить, і я буду використовувати твої! – в очах уже відчай.
– Та на здоров'я. Що покажеш: «Тріша голосно ригала»? Чи «Тріша надто часто трахалась»?
– І смоктала!
– О, так це ж мені тільки честь робить. Я навіть підпишу кожну твою заяву. У мене ідеальний образ – чим страшніші й гидкіші речі про мене викладатимуть, тим краще. Так що я навіть сама готова поставити пам'ятник моєму гіпотетичному інквізитору. Правда, самій же доведеться йому за це промо платити…
Хлопчик на це нічого не каже. Мабуть, з усім погоджується. Ми прямуємо до моря, в крихітну бухту, де він рік тому вчинив страшний злочин і мав необережність мені про нього розпатякати. Стежка дуже крута, ми спускаємося туди, де колись чи то з'їхав величезний оповзень, чи то впав масивний метеорит – просто у якусь космічну воронку. Інколи лізти доводиться ледь не накарачках, замало не зубами чіплятися за суху траву й обривки якихось поіржавілих дротів. Зате внизу блаженство. Головна ознака – незасраність. Бо які ще ідіоти, крім нас, пхалися б униз під кутом майже 90 градусів, коли з-під ніг осипається все, на що стаєш? Але радість посидіти в цілковитій тиші під скелями все виправдовує. Тут зовсім молодий рельєф. Він все ще формується.
І такий же хлопчик.
Хлопчик роздягається і дереться ще кудись, на якісь скелі, поки я сиджу на камені біля води, занурюючи у хвилі пальці ніг… Зовсім голий хлопчик на сіро-рудих скелях виглядає прекрасно. Я довго фотографую його, а він про це не знає, бо шукає для мене осколки метеорита.
Насправді ж усе не так. Я не така зла. Я просто хочу, аби сюжети й переживання акторів хапали за живе глядачів. І за яйця прокатчиків. Тим же, хто не був учасником даної ріал сторі, все й без знання її витоків навіть дуже подобається. Вони плачуть і співпереживають. Вони просять добавки. Вони – естети, вони хочуть справжнього, не серійного, а отримують те ж реаліті-шоу (бо підсвідомо, хоч і витісняючи в собі внутрішнього лоха, прагнуть саме його), тільки високої проби та limited edition.
– Так не чесно, ти крадеш! Це моя історія! Я сам би міг щось колись за нею зняти! – кричать іноді хлопчики, коли дізнаються, що їх неперевершену лав-сторі вже розписано покадрово.
– Послухай, сонечко, – я зітхаю і не знімаю сонячних окулярів – це сонечко очей не випалить, воно м'яке і лагідне, хоч і прикидається талібівським терористом, – я нічого не краду. Я запозичую. Я рефлексую. Якщо хочеш – навіть проживаю цю історію вслід за тобою.
– Але ж я… Я просив! – далі править він.
– Ну-ну, заспокойся, маленький. Якщо вже на те пішло, то ти – моя історія. А історії моїх історій – мої історії.
– Значить, і я буду використовувати твої! – в очах уже відчай.
– Та на здоров'я. Що покажеш: «Тріша голосно ригала»? Чи «Тріша надто часто трахалась»?
– І смоктала!
– О, так це ж мені тільки честь робить. Я навіть підпишу кожну твою заяву. У мене ідеальний образ – чим страшніші й гидкіші речі про мене викладатимуть, тим краще. Так що я навіть сама готова поставити пам'ятник моєму гіпотетичному інквізитору. Правда, самій же доведеться йому за це промо платити…
Хлопчик на це нічого не каже. Мабуть, з усім погоджується. Ми прямуємо до моря, в крихітну бухту, де він рік тому вчинив страшний злочин і мав необережність мені про нього розпатякати. Стежка дуже крута, ми спускаємося туди, де колись чи то з'їхав величезний оповзень, чи то впав масивний метеорит – просто у якусь космічну воронку. Інколи лізти доводиться ледь не накарачках, замало не зубами чіплятися за суху траву й обривки якихось поіржавілих дротів. Зате внизу блаженство. Головна ознака – незасраність. Бо які ще ідіоти, крім нас, пхалися б униз під кутом майже 90 градусів, коли з-під ніг осипається все, на що стаєш? Але радість посидіти в цілковитій тиші під скелями все виправдовує. Тут зовсім молодий рельєф. Він все ще формується.
І такий же хлопчик.
Хлопчик роздягається і дереться ще кудись, на якісь скелі, поки я сиджу на камені біля води, занурюючи у хвилі пальці ніг… Зовсім голий хлопчик на сіро-рудих скелях виглядає прекрасно. Я довго фотографую його, а він про це не знає, бо шукає для мене осколки метеорита.
00:00:00:13
Вам коли-небудь доводилося переспати зі старим другом? Ну, з кимось таким, чию красу ви констатуєте і живете з нею спокійно й задоволено. Ви – гедоніст і оточуєте себе лише красивими людьми. Ви готові померти за красу. Ви насолоджуєтеся красою, молодістю і запахом тих, хто з вами їсть, купається і спить. Ви п'єте багато алкоголю і дивитеся фільми Грінвея і Джармуша. Ви читаєте у ванні Палахнюка й Буковскі, і матері думають про вас погано, коли ви просто хочете бути ввічливими.
– Мамо, так, усе нормально. Я не голодна і здорова.
– ……?
– Так. Чого луна? Ну, я зараз у ванні. О, тут тобі Тріша передає вітання.
Пауза.
– ……?!!!
– Ну так, вона теж у ванні.
– Упс. Скажи мамі, що я пішла до церкви. Ну хоч що-небудь хороше їй про мене скажи, га?…
О десятій ранку ви п'єте горілку з лимоном і якимись напівзогнилими – ах, яка краса у вмиранні – фруктами. Напередодні ви милувалися тілами і не торкалися їх. Ви не старієте. Ви ніколи не постарієте, бо помрете в перегонах за красу, а вона зникатиме значно швидше від вас. Ви помрете молодим, сексуальним, бажаним, наповненим і успішним. Втім, щодо наповненості якраз тільки після смерті й можна буде зробити бодай якісь там висновки. Тож зараз не про це. Зараз я на секунду зроблю своє альтер-еґо лордом Генрі і скажу якусь бридню про те, що інтелект та інші звірі не важливі. Важлива лише краса і юність, і тільки вона рахується. Якась моя пуста і нехаризматична частина без особливих зусиль перетвориться на Доріана Ґрея. Чи вже перетворилася? То й пес із нею. Але та, сильніша й перманентна, так і залишиться лордом Генрі, а доріани поступатимуть до нашої клініки просто ешелонами. На ешафоти. Ешафоти власної краси.
– Мамо, так, усе нормально. Я не голодна і здорова.
– ……?
– Так. Чого луна? Ну, я зараз у ванні. О, тут тобі Тріша передає вітання.
Пауза.
– ……?!!!
– Ну так, вона теж у ванні.
– Упс. Скажи мамі, що я пішла до церкви. Ну хоч що-небудь хороше їй про мене скажи, га?…
О десятій ранку ви п'єте горілку з лимоном і якимись напівзогнилими – ах, яка краса у вмиранні – фруктами. Напередодні ви милувалися тілами і не торкалися їх. Ви не старієте. Ви ніколи не постарієте, бо помрете в перегонах за красу, а вона зникатиме значно швидше від вас. Ви помрете молодим, сексуальним, бажаним, наповненим і успішним. Втім, щодо наповненості якраз тільки після смерті й можна буде зробити бодай якісь там висновки. Тож зараз не про це. Зараз я на секунду зроблю своє альтер-еґо лордом Генрі і скажу якусь бридню про те, що інтелект та інші звірі не важливі. Важлива лише краса і юність, і тільки вона рахується. Якась моя пуста і нехаризматична частина без особливих зусиль перетвориться на Доріана Ґрея. Чи вже перетворилася? То й пес із нею. Але та, сильніша й перманентна, так і залишиться лордом Генрі, а доріани поступатимуть до нашої клініки просто ешелонами. На ешафоти. Ешафоти власної краси.