Все це було давно, якщо вас цікавить лінійність часу. Тепер же я сиджу в номері середьної паршивості в готелі «Strand Continental» на тому ж таки Стренді в Лондоні. П'ю середньої паршивості ямайське пиво «Red Stripe». Якби півгодини тому в Кемдені я купила все, що мені радив фан Кемдена Давид, тоді red stripe [73], але вже реальна, кров'яна, повзла би в мене з-під носа. Але ж Лондон – занадто богемна територія, ще й Сохо близько, і трупом чергового артиста в готелі нікого тут із діда-прадіда вже не здивуєш. Ну я й не про це думаю, взагалі-то. Я думаю про те, що вже не чекаю з таким фаталізмом звісток від Давида. Втім, якщо вони приходять, я читаю їх одними з перших. Я думаю про те, що все в житті розсідається на свої місця – або з часом, або від самого початку, але нам потрібно трохи надерти із себе нервових волокон, перш ніж це зрозуміти. А ще ми ніколи не знаємо, як скоро і як сильно і кого саме покохаємо наступним. І якщо це буде ваш старий найближчий друг – дивуйтеся на шару, що ж там.
00:00:02:02
00:00:02:03
00:00:02:04
00:00:02:04[a)
00:00:02:05
00:00:02:06
00:00:02:07
00:00:02:02
Одного ранку мені прийшов лист, відправлений з фантомної адреси #mailto:trisha_tornberg@gmail.com. Буцімто з моєї адреси. Але в мене такої зроду-віку не було, до того ж я ненавиджу нижні дефіси в таких штуках. А проте, навіть стиль листа дуже сильно скидався якщо й не на мій власний, то на когось цілком адекватного. І вже точно не був схожим на традиційне маніякове «сукаятібявиєбу». Хоча хтозна, хто ховається за щитком «Не влєзай – убйот». Той, хто написав останню штуку, мусив добре знати як мене, так і всі розклади мого життя:
Кажуть, нещодавно Давидова мама народила від Давида сина. І назвали його, кажуть, також Давидом. Ну, це логічно – проектори по-іншому і не працюють. Чи хотітиме колись ця вічна ма-ти-дружина свого внука так, як хотіла сина, ти вже навряд чи дізнаєшся. Тебе на той час перейматимуть уже інші речі. А поки – Кесарю Кесареве, Архетипу Архетипове. Амінь.
Від таких листів стає холодно. Хоч містика й далеко не мій жанр. Але насправді я дуже давно вже не бачила Давида. З останніх новин про нього – має багато зйомок у якихось рекламах, продаж старого авта і плани купівлі нового, можливо, навіть «мустанга», що вкинуло Стоґнєвіч спершу в ейфорію, потім в апатію, передача всього бабла мамі та вітчиму, стовідсоткова мамина відмова віддавати бабло назад (яку тріо-мареничівській пісні про «сідельце сховала», щоби по дівчиноньках не шастав), безкінечні партії в більярд, якісь уроки самовдосконалення НЕ через мистецтво, чого мені ніколи не збагнути. Ну та й добре, небого, іди собі з Богом…
– Fuck you because I loved you, fuck you for loving it too, – дуже в тему наспівує Стоґнєвіч.
Я посміхаюся, ніби вдихаю пари самбуки.
Спаму в скриньці вистачає теж. Окрім вічних пропозицій збільшити член і сходити з новим членом на чудовий порноресурс, валиться, наприклад, отаке:
…среди услуг, которые я и мои единомышленники готовы предоставить:
Препродакшн: Разработка сценария, бюджетирование, поиск локаций, кастинг, оборудование для съемок, подбор съемочной команды.
Продакшн: Дизайн и строительство декораций, реквизит и костюмы, спецэффекты, съемки с участием зверей и каскадеров…
– ААААА!!! Мама-а-а!!! Зверей і каскадьорав! Єдінамашлєннікі! Єдінамишлєннікі звєрі і каскадьори!
– Ти шо? – прибігає злякана Стоґнєвіч.
– Не, ну це піздєц. Я навіть не знаю, хто тут на цього урода з його «єдіномишлєнніками» має в суд подавати: каскадери скаржитися в товариство захисту прав людини за те, що їх поставили через «і» з волохатими тварюками, чи звірі в товариство захисту прав тварин за те, що їх вважають дешевим м'ясом нарівні з каскадерами.
– Каскадери-мародери, – знизує плечима Стоґнєвіч.
– Ага. Я теж в дитинстві думала, що вони деруть із когось каски.
І тут же я пірнаю в себе, думаючи про Давида, його маму і детектива, що давненько щось не проявлявся в мене на хвості.
Кажуть, нещодавно Давидова мама народила від Давида сина. І назвали його, кажуть, також Давидом. Ну, це логічно – проектори по-іншому і не працюють. Чи хотітиме колись ця вічна ма-ти-дружина свого внука так, як хотіла сина, ти вже навряд чи дізнаєшся. Тебе на той час перейматимуть уже інші речі. А поки – Кесарю Кесареве, Архетипу Архетипове. Амінь.
Від таких листів стає холодно. Хоч містика й далеко не мій жанр. Але насправді я дуже давно вже не бачила Давида. З останніх новин про нього – має багато зйомок у якихось рекламах, продаж старого авта і плани купівлі нового, можливо, навіть «мустанга», що вкинуло Стоґнєвіч спершу в ейфорію, потім в апатію, передача всього бабла мамі та вітчиму, стовідсоткова мамина відмова віддавати бабло назад (яку тріо-мареничівській пісні про «сідельце сховала», щоби по дівчиноньках не шастав), безкінечні партії в більярд, якісь уроки самовдосконалення НЕ через мистецтво, чого мені ніколи не збагнути. Ну та й добре, небого, іди собі з Богом…
– Fuck you because I loved you, fuck you for loving it too, – дуже в тему наспівує Стоґнєвіч.
Я посміхаюся, ніби вдихаю пари самбуки.
Спаму в скриньці вистачає теж. Окрім вічних пропозицій збільшити член і сходити з новим членом на чудовий порноресурс, валиться, наприклад, отаке:
…среди услуг, которые я и мои единомышленники готовы предоставить:
Препродакшн: Разработка сценария, бюджетирование, поиск локаций, кастинг, оборудование для съемок, подбор съемочной команды.
Продакшн: Дизайн и строительство декораций, реквизит и костюмы, спецэффекты, съемки с участием зверей и каскадеров…
– ААААА!!! Мама-а-а!!! Зверей і каскадьорав! Єдінамашлєннікі! Єдінамишлєннікі звєрі і каскадьори!
– Ти шо? – прибігає злякана Стоґнєвіч.
– Не, ну це піздєц. Я навіть не знаю, хто тут на цього урода з його «єдіномишлєнніками» має в суд подавати: каскадери скаржитися в товариство захисту прав людини за те, що їх поставили через «і» з волохатими тварюками, чи звірі в товариство захисту прав тварин за те, що їх вважають дешевим м'ясом нарівні з каскадерами.
– Каскадери-мародери, – знизує плечима Стоґнєвіч.
– Ага. Я теж в дитинстві думала, що вони деруть із когось каски.
І тут же я пірнаю в себе, думаючи про Давида, його маму і детектива, що давненько щось не проявлявся в мене на хвості.
00:00:02:03
Деякі люди володіють технікою населяння собою наших снів. Нахабно являються туди ледь не щоночі, аж хочеться стиснути їм горлянку і прохрипіти: «Ану перестань мені снитися!»
Віднедавна Тріші почав снитися Дафліш. Вві сні він жив у трикутній квартирі біля моря. Нереалізовані стосунки плюс нереалізоване навчання на архітектурному факультеті?
– Удачі тобі, хлопчику мій, – шепоче, прокинувшись, Трі-ша, – за те, що я свідомо поставила на тобі хрест як на зодчому. Несвідоме шпигає мене твоїми витворами в моїх же снах. Головне – не роби, будь ласка, собі житла з моїх снів.
Долоріо їй більше не снився. Значить, із ним усе було розкрито, по-чесному і непідробно близько. Як у брата і сестри, котрих, не зважаючи на різницю в віці, запхали в одну ясельну групу.
Давид приходив, щоби запхати в серце Тріші штик-ніж, прокрутити його, як ручку м'ясорубки, і знову надовго зникнути, лишивши по собі свинцевий серпанок Підземної нареченої.
Льотчик не снився. Із Льотчиком теж усе було чесно.
Так само Психіатр.
Деколи приходив покійний Трішин чоловік, робив якусь дрібну каку і йшов назад у своє прекрасное дальоко.
Хлопець на ім'я *** навіть удень здавався далекою прекрасною примарою.
А от Кройб з'являвся систематично. Проникав у будь-яку фазу сну. Звідти ж, зі сну, Тріша могла писати йому довгі листи, котрі чудово пам'ятала наяву, але так ніколи й не відсилала:
Ти чуєш, як шумить море, коханий? Ти чуєш, як шумить DVD з сімома фільмами Ґрінвея в моєму лаптопі?
І тут же, усвідомлено:
Ти знову став мені часто снитися. Ну і добре – ці сни мене роблять сильнішою. Ми, вочевидь, двоє найкрасивіших людей з-поміж тих, хто подібний до нас. Хто робить схожі речі. Ми – Божественна Пара бодай на цьому рівні.
І вже зовсім наяву, посилаючи мейла Хноні і копії Стоґнєвіч та Соні (ого – в Тріші назбиралося аж три подруги! Сійся-родися!):
Мені, можливо, потрібен хтось такий, як він – старший, у певних речах досвідченіший і більш харизматичний, аніж я. Щоби поряд із ним моє мислення розквітало суцвіттями незацофаних кадрів, композицій, динамічних ходів і просто недозволеними поєднаннями кольорів. Щоби я придумувала людям нові емоції і нові вирази облич. Щоби люди – актори і неактори – їх втілювали. Нові моделі поведінки. Поряд із ним я почуваюся десь по сусідству зі своєю Небесною Батьківщиною.
Жодна з дівчат не відповіла на цього листа.
Віднедавна Тріші почав снитися Дафліш. Вві сні він жив у трикутній квартирі біля моря. Нереалізовані стосунки плюс нереалізоване навчання на архітектурному факультеті?
– Удачі тобі, хлопчику мій, – шепоче, прокинувшись, Трі-ша, – за те, що я свідомо поставила на тобі хрест як на зодчому. Несвідоме шпигає мене твоїми витворами в моїх же снах. Головне – не роби, будь ласка, собі житла з моїх снів.
Долоріо їй більше не снився. Значить, із ним усе було розкрито, по-чесному і непідробно близько. Як у брата і сестри, котрих, не зважаючи на різницю в віці, запхали в одну ясельну групу.
Давид приходив, щоби запхати в серце Тріші штик-ніж, прокрутити його, як ручку м'ясорубки, і знову надовго зникнути, лишивши по собі свинцевий серпанок Підземної нареченої.
Льотчик не снився. Із Льотчиком теж усе було чесно.
Так само Психіатр.
Деколи приходив покійний Трішин чоловік, робив якусь дрібну каку і йшов назад у своє прекрасное дальоко.
Хлопець на ім'я *** навіть удень здавався далекою прекрасною примарою.
А от Кройб з'являвся систематично. Проникав у будь-яку фазу сну. Звідти ж, зі сну, Тріша могла писати йому довгі листи, котрі чудово пам'ятала наяву, але так ніколи й не відсилала:
Ти чуєш, як шумить море, коханий? Ти чуєш, як шумить DVD з сімома фільмами Ґрінвея в моєму лаптопі?
І тут же, усвідомлено:
Ти знову став мені часто снитися. Ну і добре – ці сни мене роблять сильнішою. Ми, вочевидь, двоє найкрасивіших людей з-поміж тих, хто подібний до нас. Хто робить схожі речі. Ми – Божественна Пара бодай на цьому рівні.
І вже зовсім наяву, посилаючи мейла Хноні і копії Стоґнєвіч та Соні (ого – в Тріші назбиралося аж три подруги! Сійся-родися!):
Мені, можливо, потрібен хтось такий, як він – старший, у певних речах досвідченіший і більш харизматичний, аніж я. Щоби поряд із ним моє мислення розквітало суцвіттями незацофаних кадрів, композицій, динамічних ходів і просто недозволеними поєднаннями кольорів. Щоби я придумувала людям нові емоції і нові вирази облич. Щоби люди – актори і неактори – їх втілювали. Нові моделі поведінки. Поряд із ним я почуваюся десь по сусідству зі своєю Небесною Батьківщиною.
Жодна з дівчат не відповіла на цього листа.
00:00:02:04
– Ну то що, знімаємо порно? – радісно питає Тріша.
– Художнє порно, – робить уточнення Соня.
– Робимо… порно, – не знаючи, на що йде, погоджується жертва.
– Дивися, пограємо в таку гру… – починає Тріша, закріплюючи камеру на штативі.
– Давай! – знову радісно погоджується жертва.
– От блядь, шо ж ти такий сгаворчівий… – зітхає Тріша. – Прям ніякої інтриги з тобою. Пококетував би, чи що.
Соня тоненько хіхікає.
– Знаєш що? – позіхає Тріша. – Вали-но ти звідси на хуй. Я передумала.
– Що?! – синхронно підскакують Жертва і Соня.
– То. – Тріша, не дивлячись, відкриває двері, а дивлячись, уже набирає номер на мобільному:
– Привіт, моя радість. Є тут для тебе ду-у-уже термінова справа. Дуже. – Це вже майже пошепки. – Мгм, життя і смерті. Хіба ж я коли-небудь дзвоню тобі за дрібніших обставин?
…У нього дивне тату. Дракон, що нападає з висоти. Доста велике тату натурального кольору Якби природа трохи артистичніше ставилася до маркування нас своїми позначками, цього дракона запросто можна було сприйняти за родиму пляму. Нижній край плями (голова дракона) роззявлявся на основу члена. Верхній (хвіст дракона) гадючився вгору, так що його кінчик завжди трохи виглядав із низько посаджених джинсів.
– Я нічого не знаю про Японію, – шепоче Соня на вухо Тріші. – І про такі тату…
– А якби знала, то шо? – шепоче Тріша, роблячи страшні очі номер дев'ять. – Записалася б в якудза до нього кухарем?
– Я не вмію готувати… – зітхає Соня.
– А він – не член якудза. Зате у нього член, який тобі точно сподобається. – Тріша гучно ставить пляшку вина на стіл. Потім неспішно розливає вино по склянках і дві з них простягає Соні: – Іди. Поспілкуйся. Я ж знаю, що він тобі подобається.
Коли Тріша за кілька хвилин по тому заходить в кімнату, бачить вино практично незайманим. І Соня, Соня… Вчи-вчи, а нема з ким край боронити. Так казала мудра Трішина вчителька живопису. Колись давним-давно.
Соня боїться, аж тремтить. Хоч не плач ти, га? Ну й кого тут боятися? Дивися, який сидить: гарний, сильний, з розпиленою наполовину сорочкою, проникливими очима, чуттєвими губами і просто люмінесцентною шкірою.
– Зараз я все тобі покажу зблизька… – хтозна-кому каже Тріша. Може, невидимому глядачеві, бо саме зараз вона вмикає встановлену на штативі камеру… В інтер'єрі цього помешкання її запросто можна сприйняти за частину декору. В усякому разі, гість ніц не помітив.
– Дивися, сонечко, – це вже до нього, – зараз я зав'яжу тобі очі. А потім ми по черзі будемо тебе торкатися… По-всякому торкатися. І все, що треба робити тобі – вгадувати, хто це був. OK?
Він посміхається.
Соня дивиться з благоговійним жахом. Тріша знімає у неї з шиї шовковий шарф (ручна робота, та ж сама майстриня гаптує одяг екс-президентці Індонезії, королеві Таиланду та прем'єр-міністрам ще ряду країн; украдено Трішею в Лаосі 22 квітня, на день народження Леніна, але в 2005 році; привезено у подарунок Соні) і пов'язує ним очі того, хто посміхається.
Музика! Цього разу Ганс Вернер – попурі з його опер «Король-олень» та «Молодий лорд»… Для початку.
Тріша спиною відчуває, як Соня перестає дихати.
– Почувайся зручно, любий. Чи що мені належить казати?… Випростайся, а краще ляж собі делікатно ось на ці подушки. Ну от. Bellissimo, топ amor. Думай, що ти десь в опійному клубі Сайгону, чи що. І явно не в нашому столітті. І ти не боїшся. Ти ж нічого не боїшся…
Ніжні доторки як мікропорізи.
Першою підскочила Соня. Якось зовсім зненацька, з-за Трішеної спини. Нетерплячим рухом вона рвонула його ремінь. Тріша вдарила її по пальцях.
– Соня і Тріша… – посміхнувся він.
– Ага, блядь, Чук і Гек! – Тріша крутила пальцем коло скроні, витріщивши свої велетенські обурені очі у велетенські Сонині перелякані.
– Ну… Тріша. Перестань. Давай уже, – оксамитово, він.
– You'd wish! [74] – Тріша. – Тепер чекай, а я покурю. Заспокоюся…
Однак за секунду вона вже наблизила свої губи до його шиї, потім ледь помітно вказала Соні на симетричну точку з іншого боку. Там, за вухом, де проходить артерія. Соня нахилилася і лизнула те місце.
– Соня, – вгадав він. Тріша не засміялася.
Відтак вони трохи відійшли від нього, ніби оцінюючи стратегічний аеродром перед нелегальною посадкою двох приватних літаків. Є. Двері підготовлено та перевірено, cabin crew in landing position [75].
Тут-то все і почалося по справжньому.
– Це все тобі, все тобі…
І все це на підлозі, і всього цього він не бачить. Він чекає чо-ось несподівано приємного, а буде як буде. Тріша ж апологет імровізації. Хоча хто там знає, чого він чекає насправді…
Соня, здається, заповзялася виконати геть усю роботу. Дуже ікаво спостерігати за жінкою, котра десь там на задньому дворі свого лібідо приховано хотіла чужого м'яса, і тут зненацька отримала кед авторизації.
– Забирай його тіло. Навіщо воно мені здалося таке, без його душі? – ні, Тріша не могла би озвучити такої патетики. Хоч і непідробно сумної. Натомість вона тихо промовила:
– Тіло я й так куплю. Будь-яке.
Але це тіло таки було особливим. Тіло обдароване особливою сексуальністю. І, попри всю його видиму мужність, це тіло таки було андроґінним. Воно так пахло. І це чудово відчувала Соня. І Соня користалася ним із ревністю дикого звіряти, котрому відомо про близьку лісову пожежу, після якої всім гарантовано хан-тимансійськ.
Соня не звертає уваги на те артистичне причандалля, запропоноване турботливою компанією Trishas Tortures. Соня творить свій танець сама: голим по голому.
І раптом Тріша не витримує, хапає Соню й заходиться надсадно її цілувати. Так, ніби вливає їй до рота розплавлене срібло. Соня спершу пручається від несподіванки, відтак її тіло обм'якає, воно стає готовим на все, і ось вона вже повільно розшпиляє Трі-шину сукню на спині. Про декого тут наче забуто?
І тут уже не витримує він. Миттєво зриває зі своїх очей шарф, зіскакує на рівні, хапає Трішу і падає разом з нею на підлогу, на купу металево-шовкового мотлоху, боляче б'ється хребтом об щось тверде і гостре, та все ж не перестає здирати з Тріші сукню. Соня тане й просочується в глиб кімнати. Тріша боляче вдарилася головою, її шию стиснуто худими мускулистими руками… Він різко входить в неї і рухається так, ніби розбиває скелі. Ніби пробиває шлях собі до волі, а насправді все безнадійніше застрягає в пастці.
– Я… Я ненавиджу тебе! – хрипить він. – Навіщо ти все це робиш? За що мені таке, Трішо? Сука. Хочу, щоб ти здохла. Я любив тебе…
Хлопчик плаче. Це схоже на диво. Тонкі смужки сліз із міцно заплющених очей по красивому обличчю.
Тріша зараз не думає про те, які в нього очі.
Тріша кінчає першою. Він за кілька секунд після неї. Соня все ще в шоці. Механічно черкає кремнем запальнички, не потрапляючи вогником на повислу з рота сигарету.
– Навіщо ти? Я люблю тебе, – для чогось повторює він уже в теперішньому часі дійсного способу і безсило скочується поряд на підлогу. Весь цей монолог не те щоби Трішу не зачепив – просто у неї дивна властивість думати в такі моменти про зовсім віддалені речі. Зараз вона думала про маятник. Вікторіанського годинника. Чомусь.
Він стягує з дивану покривало і огортає ним своє голе й геть беззахисне тепер тіло. Навіть дракон в паху видається розгубленим. Він схлипує:
– Ти… ти, най…
– Чш-ш-ш, – каже Тріша і навпомацки, дивлячись у порожнечу, гладить його волосся. – Усе добре. Йди в ванну, Давиде.
FIN [78]
Cast
Special thanks to
Every one starring in this movie suffered [79].
– Художнє порно, – робить уточнення Соня.
– Робимо… порно, – не знаючи, на що йде, погоджується жертва.
– Дивися, пограємо в таку гру… – починає Тріша, закріплюючи камеру на штативі.
– Давай! – знову радісно погоджується жертва.
– От блядь, шо ж ти такий сгаворчівий… – зітхає Тріша. – Прям ніякої інтриги з тобою. Пококетував би, чи що.
Соня тоненько хіхікає.
– Знаєш що? – позіхає Тріша. – Вали-но ти звідси на хуй. Я передумала.
– Що?! – синхронно підскакують Жертва і Соня.
– То. – Тріша, не дивлячись, відкриває двері, а дивлячись, уже набирає номер на мобільному:
– Привіт, моя радість. Є тут для тебе ду-у-уже термінова справа. Дуже. – Це вже майже пошепки. – Мгм, життя і смерті. Хіба ж я коли-небудь дзвоню тобі за дрібніших обставин?
…У нього дивне тату. Дракон, що нападає з висоти. Доста велике тату натурального кольору Якби природа трохи артистичніше ставилася до маркування нас своїми позначками, цього дракона запросто можна було сприйняти за родиму пляму. Нижній край плями (голова дракона) роззявлявся на основу члена. Верхній (хвіст дракона) гадючився вгору, так що його кінчик завжди трохи виглядав із низько посаджених джинсів.
– Я нічого не знаю про Японію, – шепоче Соня на вухо Тріші. – І про такі тату…
– А якби знала, то шо? – шепоче Тріша, роблячи страшні очі номер дев'ять. – Записалася б в якудза до нього кухарем?
– Я не вмію готувати… – зітхає Соня.
– А він – не член якудза. Зате у нього член, який тобі точно сподобається. – Тріша гучно ставить пляшку вина на стіл. Потім неспішно розливає вино по склянках і дві з них простягає Соні: – Іди. Поспілкуйся. Я ж знаю, що він тобі подобається.
Коли Тріша за кілька хвилин по тому заходить в кімнату, бачить вино практично незайманим. І Соня, Соня… Вчи-вчи, а нема з ким край боронити. Так казала мудра Трішина вчителька живопису. Колись давним-давно.
Соня боїться, аж тремтить. Хоч не плач ти, га? Ну й кого тут боятися? Дивися, який сидить: гарний, сильний, з розпиленою наполовину сорочкою, проникливими очима, чуттєвими губами і просто люмінесцентною шкірою.
– Зараз я все тобі покажу зблизька… – хтозна-кому каже Тріша. Може, невидимому глядачеві, бо саме зараз вона вмикає встановлену на штативі камеру… В інтер'єрі цього помешкання її запросто можна сприйняти за частину декору. В усякому разі, гість ніц не помітив.
– Дивися, сонечко, – це вже до нього, – зараз я зав'яжу тобі очі. А потім ми по черзі будемо тебе торкатися… По-всякому торкатися. І все, що треба робити тобі – вгадувати, хто це був. OK?
Він посміхається.
Соня дивиться з благоговійним жахом. Тріша знімає у неї з шиї шовковий шарф (ручна робота, та ж сама майстриня гаптує одяг екс-президентці Індонезії, королеві Таиланду та прем'єр-міністрам ще ряду країн; украдено Трішею в Лаосі 22 квітня, на день народження Леніна, але в 2005 році; привезено у подарунок Соні) і пов'язує ним очі того, хто посміхається.
Музика! Цього разу Ганс Вернер – попурі з його опер «Король-олень» та «Молодий лорд»… Для початку.
Тріша спиною відчуває, як Соня перестає дихати.
– Почувайся зручно, любий. Чи що мені належить казати?… Випростайся, а краще ляж собі делікатно ось на ці подушки. Ну от. Bellissimo, топ amor. Думай, що ти десь в опійному клубі Сайгону, чи що. І явно не в нашому столітті. І ти не боїшся. Ти ж нічого не боїшся…
Ніжні доторки як мікропорізи.
Першою підскочила Соня. Якось зовсім зненацька, з-за Трішеної спини. Нетерплячим рухом вона рвонула його ремінь. Тріша вдарила її по пальцях.
– Соня і Тріша… – посміхнувся він.
– Ага, блядь, Чук і Гек! – Тріша крутила пальцем коло скроні, витріщивши свої велетенські обурені очі у велетенські Сонині перелякані.
– Ну… Тріша. Перестань. Давай уже, – оксамитово, він.
– You'd wish! [74] – Тріша. – Тепер чекай, а я покурю. Заспокоюся…
Однак за секунду вона вже наблизила свої губи до його шиї, потім ледь помітно вказала Соні на симетричну точку з іншого боку. Там, за вухом, де проходить артерія. Соня нахилилася і лизнула те місце.
– Соня, – вгадав він. Тріша не засміялася.
Відтак вони трохи відійшли від нього, ніби оцінюючи стратегічний аеродром перед нелегальною посадкою двох приватних літаків. Є. Двері підготовлено та перевірено, cabin crew in landing position [75].
Тут-то все і почалося по справжньому.
Срібне відерце з льодом, пінцет, затискачки, два пакетики незрозумілого рожевого порошку, червоний шовковий шнурок, ще один лаоський шовковий шарф тонкого гаптування – якраз тих пурпурово-золотих відтінків, котрі він не любить, тонкий скальпель, натуральний каучуковий кляп і крихітні чорні свічки з солодким ароматом безвиході.
We're the low Art Gloominati
And we aim to depress
The scabaret sacrilegends
This is the Golden Age of Grotesque… [76]
– Це все тобі, все тобі…
І все це на підлозі, і всього цього він не бачить. Він чекає чо-ось несподівано приємного, а буде як буде. Тріша ж апологет імровізації. Хоча хто там знає, чого він чекає насправді…
Соня, здається, заповзялася виконати геть усю роботу. Дуже ікаво спостерігати за жінкою, котра десь там на задньому дворі свого лібідо приховано хотіла чужого м'яса, і тут зненацька отримала кед авторизації.
– Забирай його тіло. Навіщо воно мені здалося таке, без його душі? – ні, Тріша не могла би озвучити такої патетики. Хоч і непідробно сумної. Натомість вона тихо промовила:
– Тіло я й так куплю. Будь-яке.
Але це тіло таки було особливим. Тіло обдароване особливою сексуальністю. І, попри всю його видиму мужність, це тіло таки було андроґінним. Воно так пахло. І це чудово відчувала Соня. І Соня користалася ним із ревністю дикого звіряти, котрому відомо про близьку лісову пожежу, після якої всім гарантовано хан-тимансійськ.
Соня не звертає уваги на те артистичне причандалля, запропоноване турботливою компанією Trishas Tortures. Соня творить свій танець сама: голим по голому.
І раптом Тріша не витримує, хапає Соню й заходиться надсадно її цілувати. Так, ніби вливає їй до рота розплавлене срібло. Соня спершу пручається від несподіванки, відтак її тіло обм'якає, воно стає готовим на все, і ось вона вже повільно розшпиляє Трі-шину сукню на спині. Про декого тут наче забуто?
І тут уже не витримує він. Миттєво зриває зі своїх очей шарф, зіскакує на рівні, хапає Трішу і падає разом з нею на підлогу, на купу металево-шовкового мотлоху, боляче б'ється хребтом об щось тверде і гостре, та все ж не перестає здирати з Тріші сукню. Соня тане й просочується в глиб кімнати. Тріша боляче вдарилася головою, її шию стиснуто худими мускулистими руками… Він різко входить в неї і рухається так, ніби розбиває скелі. Ніби пробиває шлях собі до волі, а насправді все безнадійніше застрягає в пастці.
– Я… Я ненавиджу тебе! – хрипить він. – Навіщо ти все це робиш? За що мені таке, Трішо? Сука. Хочу, щоб ти здохла. Я любив тебе…
– … як же ти дістала мене, тварюка…
… І will step on you on my way up
And I will step on you on my way down…
Мерілін Менсон. Трішин брат во Христі.
…call me bitch
Call me fagot
Call те whitey
But I'm something that you'll never be [77]
Хлопчик плаче. Це схоже на диво. Тонкі смужки сліз із міцно заплющених очей по красивому обличчю.
Тріша зараз не думає про те, які в нього очі.
Тріша кінчає першою. Він за кілька секунд після неї. Соня все ще в шоці. Механічно черкає кремнем запальнички, не потрапляючи вогником на повислу з рота сигарету.
– Навіщо ти? Я люблю тебе, – для чогось повторює він уже в теперішньому часі дійсного способу і безсило скочується поряд на підлогу. Весь цей монолог не те щоби Трішу не зачепив – просто у неї дивна властивість думати в такі моменти про зовсім віддалені речі. Зараз вона думала про маятник. Вікторіанського годинника. Чомусь.
Він стягує з дивану покривало і огортає ним своє голе й геть беззахисне тепер тіло. Навіть дракон в паху видається розгубленим. Він схлипує:
– Ти… ти, най…
– Чш-ш-ш, – каже Тріша і навпомацки, дивлячись у порожнечу, гладить його волосся. – Усе добре. Йди в ванну, Давиде.
FIN [78]
Cast
Special thanks to
Every one starring in this movie suffered [79].
00:00:02:04[a)
Н-да. Якийсь, певно, так собі порнофільм палучілся. Ну а якої мистецькості ти, Трішечко, хотіла з однієї стаціонарної точки? На чужий вонг-карвай рот не раззівай… Зато буде що подивитися довгими зимовими вечорами. Не знімати ж таке хоум-відео, коли тобі стукне вісімдесят? Хоча тоді його можна буде дорожче продати, це вже точно.
00:00:02:05
В цьому місті завжди забагато туристів. Ну і чого вони сюди лізуть? І скільки разів я клялася собі, що приїду тут погуляти взимку, десь в лютому місяці, коли на дворі так бридко, що жодна собацюра і хвоста за двері не виставить. І піду гуляти о шостій ранку, щоби вже точняк. А тут ще й цей кінофестиваль. Чого, питається, не влаштувати його де-небудь в горах, без усякої реклами і навіть без розголошення загодя місця його проведення? Ажіотажу було б ніяк не менше, а кожен журналіст, що потрапив би на перегляди і нагородження, вважався б відчайдушним екс-тремалом, посвяченим у таїнство якоїсь там хуйні… Ну, та добре. Пора перестати втикати й почати слухати. Дехто вже й так порядна свиня, бо проспав більшість показів, тож хоч на врученні призів віддамо шану колегам-щасливчикам і поспівчуваємо колегам-нєпавєзло.
– …і переможцем цьогорічного фестивалю в номінації «Кращий іноземний фільм» журі визнало роботу… «Перламутрове Порно» Тріші Торнберґ, Україна!!!
Хуясі. Шо такое?
Тут усі починають плескати, свистіти й прикидатися, що вони дуже за цю Трішу Торнберґ раді. Я, чесно кажучи, насправді припухаю і вже зовсім не розумію, що слід робити в таких випадках. Порядні тьолки тренують сльози щастя й виголошення подяки першій вчительці перед дзеркалом. А я в якому стані дзеркало останній раз бачила? Був би тут бодай Янгол, ми поплескали б одне одному в долоні, а потім би він мене попідкидав догори. Або я його, на крайняк. Грижа лікується. А так – хто тут зі мною? Купка шарових журналістів? Зануди, що вчергове напишуть оте своє «і вже точно незрозуміло, за що журі відзначило оцей «фільм»? Друзі, що потягнули б до посольства comme il faut [80], усі, як на зло, роз'їхалися хто куди, а з друзів – fuckin punks [81] – падлюки не дали візи жодному. А раптом ці диверсанти збираються нелегально підтирати дули євро-паралітикам? Чи підступно збирати апельсини. А то й підводні бомби з будильників складати. Хто їх, тих рускіх, знає…
Стоґнєвіч чесно збиралася приїхати, але перед виходом з дому вирішила зіграти в російську рулетку. На посошок. Ні, вона-то вижила, але «цілком автоматично» кинула собі «Макарова» (в арсеналі апдейт!) до наплічника. Рулетка крутилася далі сама, її «автоматично» зупинив перший же мент на вокзалі. Мета – обшук на марихуану. Результат перевершив сподіване. Ну нічо'. Повернуся – витягну. Хех…
Мене хтось сіпає за руку і штовхає просто в бік сцени, я, балансуючи на високих підборах, намагаюся елеґантно перебирати ногами в заданому напрямку… мама.
Чомусь відчуваю себе так, ніби мені вручать якусь пиздувату нагороду MTV. Типу, треба стати до мікрофону і щось смішне проказати. А що? Навіть тьолки симпатичної поблизу нема, аби поцілувати її взасос і позбутися слів. Нє. Ведуча – занадто кістлява і трохи старувата, як на мене.
І тут ситуація рятує себе сама – в залі звучить постріл, і мені, здається, відриває руку. Десь від плеча. А може, й голову заодно відриває.
А поміж тим, мені явно було не до стьобу – хоч тями я не втратила, але впала на сцені, мов мішок із тирсою, та й усе. Навряд чи я вміла красиво падати, як годиться красивим супергеройкам. Але ліпше би свідомість бодай на деякий час звалила – не довелося б чути бридке верещання дамочок, котрі ломилися стадом овець до виходу, ламаючи свої височенні шпильки й деручи вечірні сукенки. Еліта, блядь.
Мене схопили і теж кудись поволокли. Ну лана, пацани… Па-мру маладой просто-таки в зеніті слави. Якщо помру, канєшна.
…Цікаво: коли настане день воскресіння мертвих, чи знайдуться всі ті труси й шкарпетки, що колись безслідно позникали з наших гардеробів?…
– …і переможцем цьогорічного фестивалю в номінації «Кращий іноземний фільм» журі визнало роботу… «Перламутрове Порно» Тріші Торнберґ, Україна!!!
Хуясі. Шо такое?
Тут усі починають плескати, свистіти й прикидатися, що вони дуже за цю Трішу Торнберґ раді. Я, чесно кажучи, насправді припухаю і вже зовсім не розумію, що слід робити в таких випадках. Порядні тьолки тренують сльози щастя й виголошення подяки першій вчительці перед дзеркалом. А я в якому стані дзеркало останній раз бачила? Був би тут бодай Янгол, ми поплескали б одне одному в долоні, а потім би він мене попідкидав догори. Або я його, на крайняк. Грижа лікується. А так – хто тут зі мною? Купка шарових журналістів? Зануди, що вчергове напишуть оте своє «і вже точно незрозуміло, за що журі відзначило оцей «фільм»? Друзі, що потягнули б до посольства comme il faut [80], усі, як на зло, роз'їхалися хто куди, а з друзів – fuckin punks [81] – падлюки не дали візи жодному. А раптом ці диверсанти збираються нелегально підтирати дули євро-паралітикам? Чи підступно збирати апельсини. А то й підводні бомби з будильників складати. Хто їх, тих рускіх, знає…
Стоґнєвіч чесно збиралася приїхати, але перед виходом з дому вирішила зіграти в російську рулетку. На посошок. Ні, вона-то вижила, але «цілком автоматично» кинула собі «Макарова» (в арсеналі апдейт!) до наплічника. Рулетка крутилася далі сама, її «автоматично» зупинив перший же мент на вокзалі. Мета – обшук на марихуану. Результат перевершив сподіване. Ну нічо'. Повернуся – витягну. Хех…
Мене хтось сіпає за руку і штовхає просто в бік сцени, я, балансуючи на високих підборах, намагаюся елеґантно перебирати ногами в заданому напрямку… мама.
Чомусь відчуваю себе так, ніби мені вручать якусь пиздувату нагороду MTV. Типу, треба стати до мікрофону і щось смішне проказати. А що? Навіть тьолки симпатичної поблизу нема, аби поцілувати її взасос і позбутися слів. Нє. Ведуча – занадто кістлява і трохи старувата, як на мене.
І тут ситуація рятує себе сама – в залі звучить постріл, і мені, здається, відриває руку. Десь від плеча. А може, й голову заодно відриває.
Бозна-чого пронеслося у мене в голові. Значить, ще не відірвало, раз із неї щось доноситься. М-да… От уже чого ніколи не б подумала, так, що останнім меседжем моєї, з понтом мистецької, свідомості буде шматок лірики групи КРОВОСТОК. А як же «La Crimosa»?!
«Первая пуля папапа в руку, больна, сука,
Вторая в щьоку уладіла, касой муділа…»
А поміж тим, мені явно було не до стьобу – хоч тями я не втратила, але впала на сцені, мов мішок із тирсою, та й усе. Навряд чи я вміла красиво падати, як годиться красивим супергеройкам. Але ліпше би свідомість бодай на деякий час звалила – не довелося б чути бридке верещання дамочок, котрі ломилися стадом овець до виходу, ламаючи свої височенні шпильки й деручи вечірні сукенки. Еліта, блядь.
Мене схопили і теж кудись поволокли. Ну лана, пацани… Па-мру маладой просто-таки в зеніті слави. Якщо помру, канєшна.
…Цікаво: коли настане день воскресіння мертвих, чи знайдуться всі ті труси й шкарпетки, що колись безслідно позникали з наших гардеробів?…
00:00:02:06
– Доброго ранку, пані Торнберґ, як ви почуваєтеся? Лікар каже, нічого серйозного. Комариний укус… чого було так театрально падати? Жартую-жартую, не хвилюйтеся, вам ліпше лежати…
Емм… Наводжу різкість. Бачу штріха, який, «па законам жанра», мав би бути в цивільному, аби типу ніхто не здогадався, що він коп. Але штріх собі спокійно стоїть в уніформі і навіть чухає собі дупу вільною від демонстрації «піф-паф» жесту рукою.
– До того ж, – провадить він, – підозрюваного відразу ж упіймали. Кажуть, за вами тут весь час волочився цей маніяк? Тобто, ще звідти, з вашої Росії…
– України.
– Ну, з України, ОК. Скажіть, він намагався вас зґвалтувати? Я не відповідаю. Я вже ненавиджу цього недоробленого Катані більше за мого вбивцю-невдаху.
– Що ж, я гадаю, вже завтра ми зможемо вам його показати.
– Якось не дуже хочеться, – я чомусь помацала плече, відтак збагнула, що мій жест цей сракодірник може сприйняти як спробу викликати в нього жаль… – OK, без проблем. А тепер я хотіла би посцяти.
– Перепрошую?
– Посцяти, розумієте? Таку жовту рідину з тіла випустити?
– Гм, OK, без проблем, – тепер уже він це сказав. Підарас. Але таки пішов.
Вибачте, звичайно, але я чомусь на генетичному рівні не терплю поліцейських. Жодного віку й жодної країни. За винятком хіба що одного поліцейського-ґея в Туреччині, котрий із такою мрійливою ніжністю в голосі казав: «Так, отут – чудове місце для купання в Егейському морі… А тут, просто навпроти – острів. Там вже Греція. І острів цей, ви знаєте, що це за острів? Це-е-е… ЛЕСБОС!!!»
Так чи інакше, наступного дня мені таки довелося волочитися в поліцейський відділок. Слово CARABINERI чомусь увесь час читалося мені як «Carbonari». Може, я просто жерти хотіла? Значить, рана загоюється… Типу маладой растущій арганізм.
Мій комісар зустрічає мене просто біля входу і веде кудись довгим коридором. Відразу чомусь згадується якесь сльозливе кіно «Хевен», чи щось таке, де дуже гарний і чемний карабінер закохався у дуже гарну й нечемну терористку і допомагав їй утекти, а відтак втік із нею разом. Ех, рамантіка…
Заходимо у якусь приймальню. Мені дико впадло говорити з цим комісаром, хай собі чеше сам до себе. Секретарки у них теж у формі, теж карабінерки, значить. Цікаво, чи готують вони равіолі. Мабуть, просто готові купують, як я вареники з картоплею й грибами.
Далі ще йдуть якісь коридори, ґрати, двері, знову ґрати і купа замків. Я позіхаю. Поправляю пов'язку.
– Калічіта! – мені голосно так заспівалося.
Комісар навіть не прореагував. Тю, а я думала, «Фелічіта» – італійська народна пісня.
Нарешті ми, здається, прийшли. Відкривають двері, типу, люб'язно запрошують досередини, я заходжу. Ну, там ніякого такого скла, як в американських фільмах, що від'єднувало б підозрюваних від свідків, ніякого там потайного дзеркала чи ще якоїсь лабуди або приблуди. Підозрюваний, чи то пак уже впійманий на гарячому, лише один. Он він сидить, руки в наручниках за спиною. Незручно йому, мабуть, думаю я. Синяки, мабуть, на зап'ястях будуть. Тим часом мої власні зап'ястя починають тремтіти.
Ось він, цей мерзотний хворий маніяк, мій переслідувач і де-стабілізатор особистого спокою. Сидить, курва, як на тарілочці. Хоч бери виделку й ніж і їж його просто тут. Але я зазвичай їм руками чи паличками, тому не буду його різати. Не буду, бо пе-реді мною сидить МІЙ ЛЮБИЙ ДАФЛІШ власною персоною… Сидить і дивиться так жалісно-прежалісно на мою поранену руку. Не дивиться мені в очі чомусь.
Зате я дивлюся прямо на нього.
– Ну що? – з видимою цікавістю питає комісар. – Ви впізнаєте його?
– Так… – після довгої паузи, так само не відриваючи очей від обличчя злочинця, кажу я. – Це мій хлопець. Відпустіть його. Він виконував свою роль в запланованому мною перформансі.
Емм… Наводжу різкість. Бачу штріха, який, «па законам жанра», мав би бути в цивільному, аби типу ніхто не здогадався, що він коп. Але штріх собі спокійно стоїть в уніформі і навіть чухає собі дупу вільною від демонстрації «піф-паф» жесту рукою.
– До того ж, – провадить він, – підозрюваного відразу ж упіймали. Кажуть, за вами тут весь час волочився цей маніяк? Тобто, ще звідти, з вашої Росії…
– України.
– Ну, з України, ОК. Скажіть, він намагався вас зґвалтувати? Я не відповідаю. Я вже ненавиджу цього недоробленого Катані більше за мого вбивцю-невдаху.
– Що ж, я гадаю, вже завтра ми зможемо вам його показати.
– Якось не дуже хочеться, – я чомусь помацала плече, відтак збагнула, що мій жест цей сракодірник може сприйняти як спробу викликати в нього жаль… – OK, без проблем. А тепер я хотіла би посцяти.
– Перепрошую?
– Посцяти, розумієте? Таку жовту рідину з тіла випустити?
– Гм, OK, без проблем, – тепер уже він це сказав. Підарас. Але таки пішов.
Вибачте, звичайно, але я чомусь на генетичному рівні не терплю поліцейських. Жодного віку й жодної країни. За винятком хіба що одного поліцейського-ґея в Туреччині, котрий із такою мрійливою ніжністю в голосі казав: «Так, отут – чудове місце для купання в Егейському морі… А тут, просто навпроти – острів. Там вже Греція. І острів цей, ви знаєте, що це за острів? Це-е-е… ЛЕСБОС!!!»
Так чи інакше, наступного дня мені таки довелося волочитися в поліцейський відділок. Слово CARABINERI чомусь увесь час читалося мені як «Carbonari». Може, я просто жерти хотіла? Значить, рана загоюється… Типу маладой растущій арганізм.
Мій комісар зустрічає мене просто біля входу і веде кудись довгим коридором. Відразу чомусь згадується якесь сльозливе кіно «Хевен», чи щось таке, де дуже гарний і чемний карабінер закохався у дуже гарну й нечемну терористку і допомагав їй утекти, а відтак втік із нею разом. Ех, рамантіка…
Заходимо у якусь приймальню. Мені дико впадло говорити з цим комісаром, хай собі чеше сам до себе. Секретарки у них теж у формі, теж карабінерки, значить. Цікаво, чи готують вони равіолі. Мабуть, просто готові купують, як я вареники з картоплею й грибами.
Далі ще йдуть якісь коридори, ґрати, двері, знову ґрати і купа замків. Я позіхаю. Поправляю пов'язку.
– Калічіта! – мені голосно так заспівалося.
Комісар навіть не прореагував. Тю, а я думала, «Фелічіта» – італійська народна пісня.
Нарешті ми, здається, прийшли. Відкривають двері, типу, люб'язно запрошують досередини, я заходжу. Ну, там ніякого такого скла, як в американських фільмах, що від'єднувало б підозрюваних від свідків, ніякого там потайного дзеркала чи ще якоїсь лабуди або приблуди. Підозрюваний, чи то пак уже впійманий на гарячому, лише один. Он він сидить, руки в наручниках за спиною. Незручно йому, мабуть, думаю я. Синяки, мабуть, на зап'ястях будуть. Тим часом мої власні зап'ястя починають тремтіти.
Ось він, цей мерзотний хворий маніяк, мій переслідувач і де-стабілізатор особистого спокою. Сидить, курва, як на тарілочці. Хоч бери виделку й ніж і їж його просто тут. Але я зазвичай їм руками чи паличками, тому не буду його різати. Не буду, бо пе-реді мною сидить МІЙ ЛЮБИЙ ДАФЛІШ власною персоною… Сидить і дивиться так жалісно-прежалісно на мою поранену руку. Не дивиться мені в очі чомусь.
Зате я дивлюся прямо на нього.
– Ну що? – з видимою цікавістю питає комісар. – Ви впізнаєте його?
– Так… – після довгої паузи, так само не відриваючи очей від обличчя злочинця, кажу я. – Це мій хлопець. Відпустіть його. Він виконував свою роль в запланованому мною перформансі.
00:00:02:07
Сонце сьогодні заходило якось незвично повільно. Наш будинок, пісок, одяг, волосся мого чоловіка з білих поставали рожевими і ніяк не хотіли набирати кольору сутінків. Океан і сам був несподівано тихим, аби не привертати зайвої уваги. Слуги, чи то пак кер-тейкери [82], як ми їх політкоректно називаємо, сьогодні мають вихідний. Не приходила навіть Естер, котра тут насправді нами всіма опікується і все тримає в порядку, а я її вчу української та англійської. Я спостерігаю свої стопи в гамаку на тлі виднокраю.
– Не знаю, що тут красивіше: твої стопи чи захід сонця? – посміхається *** і кладе лід у склянки з кампарі. Чутно тільки тихе дзеленчання. Відтак він приносить напій мені й по-дитячому перехиляється через перила веранди, дослухаючись до звуків олд-скульного танґо вдалині.
Ми. одружилися так, як завжди й хотіли – за трьома обрядами. За православним у крихітній гірській церкві в Кападокії. За буддійським у Паро Дзоні в Бутані. За протестантським на крижаному сліпуче-білому острові Скай.
Я люблю кожну мить свого минулого, кожен його мікрокадр – воно ж колись було інтенсивно прожитим теперішнім, так? Люблю, але не прив'язуюсь. Так само, як ніколи не прив'язуюся й до людей.
На даний момент теперішнього все спокійно, і на диво при цьому красиво. Добра їжа, вишукані контрабандні напої, приємний на дотик до голого тіла одяг, наймудріший і найвродливіший чоловік планети, котрого я кохаю ось уже, здається, безліч років, із того найпершого моменту, коли побачила і зненавиділа за те, що він такий із себе весь мудрий і гарний. Ну, а попереду світова прем'єра мого останнього фільму – рівно за два тижні. Хех.
– Bitches get everything, – вперше у житті кажу я щось повчальне своїй доньці…
Навряд чи Кім розуміє мене у свої один місяць і вісімнадцять днів.
– Не знаю, що тут красивіше: твої стопи чи захід сонця? – посміхається *** і кладе лід у склянки з кампарі. Чутно тільки тихе дзеленчання. Відтак він приносить напій мені й по-дитячому перехиляється через перила веранди, дослухаючись до звуків олд-скульного танґо вдалині.
Ми. одружилися так, як завжди й хотіли – за трьома обрядами. За православним у крихітній гірській церкві в Кападокії. За буддійським у Паро Дзоні в Бутані. За протестантським на крижаному сліпуче-білому острові Скай.
– написала я колись давним-давно. І ніде ніхто про це не знав. Листівки родичам, запрошення якось у нас погостювати кілька тижнів.
Я королева снігу і каміння
Я знаю острів де нас повінчають
На півночі Шотландії
Ти вийдеш
До мене із туману
Ти єдиний
Я люблю кожну мить свого минулого, кожен його мікрокадр – воно ж колись було інтенсивно прожитим теперішнім, так? Люблю, але не прив'язуюсь. Так само, як ніколи не прив'язуюся й до людей.
На даний момент теперішнього все спокійно, і на диво при цьому красиво. Добра їжа, вишукані контрабандні напої, приємний на дотик до голого тіла одяг, наймудріший і найвродливіший чоловік планети, котрого я кохаю ось уже, здається, безліч років, із того найпершого моменту, коли побачила і зненавиділа за те, що він такий із себе весь мудрий і гарний. Ну, а попереду світова прем'єра мого останнього фільму – рівно за два тижні. Хех.
– Bitches get everything, – вперше у житті кажу я щось повчальне своїй доньці…
Навряд чи Кім розуміє мене у свої один місяць і вісімнадцять днів.
І keep the wolf from the door… [83]
Харків – Київ – Берлін – Варшава – Київ – Баґдад – Сінгапур – Джакарта – Джокджакарта (о. Ява) – о. Бунакен (на північ від о. Сулавесі) – Кута (о. Балі) – Сентані, Вамена (о. Папуа – Нова Гвінея) – Київ – Тернопіль (о. Україна) – Київ – Лондон – Единбург – Київ – Срака (п-в Крим) – Київ.Загальна тривалість книжки 2 секунди 7 кадрів
Дурна, як пробка, дитяча книжка. Це піздєц. Ідіоти реально ніколи нічого не вчаться.
(Сандей Таймз)