Жерар же тим часом відповідав на якесь моє інше запитання, що його я й не помітила, коли встигла поставити. А може, він сам собі його принагідно вигадав чи мав заготовку. Жерар же жевжик, хоча, напевно, й не веде свого ЖеЖе.
– От усі на світі плюються на Америку, – провадив він далі. – А якщо подивитися, всі ж ми щодня споживаємо американське і навіть не помічаємо того! Усі ці гамбургери, ай-поди, чипси, кока-кола, інша масна їжа – і що? – Мсьє Жуньо промовисто тицьнув пальцем у мій бік, і я панічно почала рахувати свої гіпотетичні жирові складки, ой мама… – Ваше взуття, наприклад! – зойкнув низенький (метр шістдесят максимум) інквізитор.
Падлюче світло виставлено так, що моя нога у біло-червоному адідасі-суперстар академічно манячить по самому центру картинки. Черевичок безсовісно похваляється олд-скульним брендовим значком, а з-під нього взагалі не в тему глипає салатова шкарпетка із принцесами. Дитячий відділ Шанхайського універмагу.
– Мої капці, наприклад, зроблено в Китаї, – спокійно кажу я.
До того ж, як мене пізніше роздупляє Дафліш, adidas – то взагалі древня німецька контора. Два брата-акробата з сусідніх сіл колись собі взяли й придумали ті самі злощасні Puma та Adidas, що тепер на них усі гонять, всі їх носять, докоряючи режимам Південно-Східної Азії за антигуманні умови дитячої праці на тамтешніх заводах. Фе! Я ненавиджу глобалізацію, але люблю саме цю олд-скульну модель кросівок. Йой.
Отак змістовно, замість кіна, з'їхали ми з цим продюсером-актором-режисером на наші капці. Я нахвалювала його кеди (щось типу «конверсів» – шість доларів у Джакарті, 10 у Шанхаї), він мої кросівки. Я рідко вірю французам. А цей ще, як на гріх, навіть на загальному їх тлі видався надто кон'юнктурним і забитим стереотипами. Ну чого варте бодай таке:
– О, ну як можна говорити про тенденції Європейського кінематографа? Як можна порівнювати мої комедії з фільмами Фон Трієра? Бо…
(«І його член із членом Фон Дафліша!» – люблю зненацька подумати про приємні речі).
– … хіба можна порівнювати вас із якоюсь іншою дівчиною на вулиці? Вас, із вашою французькою…
(«…із НЕЮ – я уявила собі стереотипну українську кралю: довге світле волосся, довгі світлі ноги, довгі світлі (темні?) нігті, довгі підбори, довга стопа – ну, як ті модельки, що повсякчас вшивалися – «Я-ні-ма-гу-жить-бєз-тібя» – спершу за мною, відтак за моїм чоловіком, земля йому пухом, ех, даремно він поперся був зі мною у скелясті гори, перед тим мене рознервувавши… – так от, із НЕЮ, з її потенційними міньєтотворчи-ми здібностями? Благо, у французькій на позначення язика і мови є одне й те саме слово – LANGUE, тож вуйко собі раду дасть.)
Таке от, таке от, от таке… Мефістофель Кройб, що про нього з цієї розповіді наказано все викидати чи публікувати лише після смерті його теперішньої інкарнації, тим часом переможно крокував кудись Європою та Штатами. Показував свої фільми й театральні постановки, розгрібав табуни студенток, що кидалися йому в ноги, в штани, а найглибше в кишені, зустрічав дружину і трьох дітей, водив їх на свої прем'єри й демонстрував їм нові експонати свого зоопарку (пітон, ігуана, студентка Жанна), переміщався своїми помешканнями і відміняв тисячі «важливих зустрічей», намагався не ображати журналістів і, знову ж таки, студенток, напивався з українськими письменниками в оплачених місцевими урядами креативних екзилях, ображав журналістів і посилав студенток, роздягався, лягав у ліжко, бачив сни, забував їх, снідав, починав наступний день. І, попри те все, не забував писати мені листи. Скупі, як чоловіки-міліонери. Зате по кілька разів на день.
Мене тим часом мучило кохання, комплекс власної некрасивості, відчуття власної засекреченої охуєнності і Дафліш. Малий раз по раз погрожував зламати мою електронну поштову скриньку, допитувався зі сльозами: «Ти спала з ним? Ти спала?!» і просто вряди-годи влаштовував різноманітні дізнання й скандали. Мене це починало втомлювати. Він їв мій час і нерви, не кажучи навіть: «Дякую, було дуже смачно». Може, не було? Кройб також їв мій час. Але зовсім по-іншому: вишукано маніпулюючи фамільним сріблом у просторі антикварних тарілок. Антикварних, бо я вже, було, й забула, коли востаннє почувала те, що у 18 років традиційно маркується лейблом «кохання». Кройб не здогадувався про це, хоча я й писала йому все прямим текстом. Він також писав мені про це «все». Щось типу: «Я вже й не чекав від життя приходу когось такого, як ти», а я й сама не сподівалася аж такого приходу. Стосовно себе я добре знала, що природний підрив лібідо значно сильніший за будь-який натуральний чи хімічний наркотик, а от щодо Кройба в мене виникало питання: що це все насправді для нього означає? Звичайна обережність – не ворог самозакоханій уродці.
Коли любиш когось більше, ніж іншого (а повний баланс зберігати таки важко), страждання менш рейтингового кандидата в рахунок не йдуть. Так велика знижка на холодильник перебиває дрібну переплату за зубну пасту. Холодильник «Кройб». Зубна паста «Дафліш». Сильний захист від карієсу, слабка допомога від сердечного каменю.
Які би дисконтні картки не роздавали по місцевих супермаркетах самотності, Дафліш страждав. Дафліш дико ненавидів. Дафліш, в принципі, добре трахався і хотів, щоби Кройб просто назавжди зник з мого життя. Чи бодай з лиця землі. Helas! [23]Дафліш був занадто слабким ангелом, щоби вбити страшнючого всепереможного Мефісто.
Дафлішу було вісімнадцять, а Кройбу набагато-багато більше, і кожен прожитий рік наповнював його силою і зграбністю. Молоде вино vs старе віскі.
Дафліша з Мефістофелем просто не можна порівнювати. І давайте на цьому зупинимось.
00:00:00:09
00:00:00:10
00:00:00:11
– От усі на світі плюються на Америку, – провадив він далі. – А якщо подивитися, всі ж ми щодня споживаємо американське і навіть не помічаємо того! Усі ці гамбургери, ай-поди, чипси, кока-кола, інша масна їжа – і що? – Мсьє Жуньо промовисто тицьнув пальцем у мій бік, і я панічно почала рахувати свої гіпотетичні жирові складки, ой мама… – Ваше взуття, наприклад! – зойкнув низенький (метр шістдесят максимум) інквізитор.
Падлюче світло виставлено так, що моя нога у біло-червоному адідасі-суперстар академічно манячить по самому центру картинки. Черевичок безсовісно похваляється олд-скульним брендовим значком, а з-під нього взагалі не в тему глипає салатова шкарпетка із принцесами. Дитячий відділ Шанхайського універмагу.
– Мої капці, наприклад, зроблено в Китаї, – спокійно кажу я.
До того ж, як мене пізніше роздупляє Дафліш, adidas – то взагалі древня німецька контора. Два брата-акробата з сусідніх сіл колись собі взяли й придумали ті самі злощасні Puma та Adidas, що тепер на них усі гонять, всі їх носять, докоряючи режимам Південно-Східної Азії за антигуманні умови дитячої праці на тамтешніх заводах. Фе! Я ненавиджу глобалізацію, але люблю саме цю олд-скульну модель кросівок. Йой.
Отак змістовно, замість кіна, з'їхали ми з цим продюсером-актором-режисером на наші капці. Я нахвалювала його кеди (щось типу «конверсів» – шість доларів у Джакарті, 10 у Шанхаї), він мої кросівки. Я рідко вірю французам. А цей ще, як на гріх, навіть на загальному їх тлі видався надто кон'юнктурним і забитим стереотипами. Ну чого варте бодай таке:
– О, ну як можна говорити про тенденції Європейського кінематографа? Як можна порівнювати мої комедії з фільмами Фон Трієра? Бо…
(«І його член із членом Фон Дафліша!» – люблю зненацька подумати про приємні речі).
– … хіба можна порівнювати вас із якоюсь іншою дівчиною на вулиці? Вас, із вашою французькою…
(«…із НЕЮ – я уявила собі стереотипну українську кралю: довге світле волосся, довгі світлі ноги, довгі світлі (темні?) нігті, довгі підбори, довга стопа – ну, як ті модельки, що повсякчас вшивалися – «Я-ні-ма-гу-жить-бєз-тібя» – спершу за мною, відтак за моїм чоловіком, земля йому пухом, ех, даремно він поперся був зі мною у скелясті гори, перед тим мене рознервувавши… – так от, із НЕЮ, з її потенційними міньєтотворчи-ми здібностями? Благо, у французькій на позначення язика і мови є одне й те саме слово – LANGUE, тож вуйко собі раду дасть.)
Таке от, таке от, от таке… Мефістофель Кройб, що про нього з цієї розповіді наказано все викидати чи публікувати лише після смерті його теперішньої інкарнації, тим часом переможно крокував кудись Європою та Штатами. Показував свої фільми й театральні постановки, розгрібав табуни студенток, що кидалися йому в ноги, в штани, а найглибше в кишені, зустрічав дружину і трьох дітей, водив їх на свої прем'єри й демонстрував їм нові експонати свого зоопарку (пітон, ігуана, студентка Жанна), переміщався своїми помешканнями і відміняв тисячі «важливих зустрічей», намагався не ображати журналістів і, знову ж таки, студенток, напивався з українськими письменниками в оплачених місцевими урядами креативних екзилях, ображав журналістів і посилав студенток, роздягався, лягав у ліжко, бачив сни, забував їх, снідав, починав наступний день. І, попри те все, не забував писати мені листи. Скупі, як чоловіки-міліонери. Зате по кілька разів на день.
Мене тим часом мучило кохання, комплекс власної некрасивості, відчуття власної засекреченої охуєнності і Дафліш. Малий раз по раз погрожував зламати мою електронну поштову скриньку, допитувався зі сльозами: «Ти спала з ним? Ти спала?!» і просто вряди-годи влаштовував різноманітні дізнання й скандали. Мене це починало втомлювати. Він їв мій час і нерви, не кажучи навіть: «Дякую, було дуже смачно». Може, не було? Кройб також їв мій час. Але зовсім по-іншому: вишукано маніпулюючи фамільним сріблом у просторі антикварних тарілок. Антикварних, бо я вже, було, й забула, коли востаннє почувала те, що у 18 років традиційно маркується лейблом «кохання». Кройб не здогадувався про це, хоча я й писала йому все прямим текстом. Він також писав мені про це «все». Щось типу: «Я вже й не чекав від життя приходу когось такого, як ти», а я й сама не сподівалася аж такого приходу. Стосовно себе я добре знала, що природний підрив лібідо значно сильніший за будь-який натуральний чи хімічний наркотик, а от щодо Кройба в мене виникало питання: що це все насправді для нього означає? Звичайна обережність – не ворог самозакоханій уродці.
Коли любиш когось більше, ніж іншого (а повний баланс зберігати таки важко), страждання менш рейтингового кандидата в рахунок не йдуть. Так велика знижка на холодильник перебиває дрібну переплату за зубну пасту. Холодильник «Кройб». Зубна паста «Дафліш». Сильний захист від карієсу, слабка допомога від сердечного каменю.
Які би дисконтні картки не роздавали по місцевих супермаркетах самотності, Дафліш страждав. Дафліш дико ненавидів. Дафліш, в принципі, добре трахався і хотів, щоби Кройб просто назавжди зник з мого життя. Чи бодай з лиця землі. Helas! [23]Дафліш був занадто слабким ангелом, щоби вбити страшнючого всепереможного Мефісто.
Дафлішу було вісімнадцять, а Кройбу набагато-багато більше, і кожен прожитий рік наповнював його силою і зграбністю. Молоде вино vs старе віскі.
Дафліша з Мефістофелем просто не можна порівнювати. І давайте на цьому зупинимось.
00:00:00:09
Такі, як вона, грають дратівливих, але добрих жінок у всіх підряд фільмах. Добропорядних дружин зі своїми «малєнькімі слабастямі» і по-справжньому розхитаними нервами. Тільки глядач про це і сам здогадується лише через подратування. Такі, як вона, все життя – все своє фільмове життя – роблять дрібні капості головній героїні, сильній і красивій. І трохи, відповідно, злій, але не більше, ніж будь-яка інша нормальна людина. А в кінці з'ясовується, що та, добра і бліда, насправді була хвора на рак і тепер мусить неодмінно померти. Баби ревуть. Включно з головною героїнею.
Як би там не було, вона часто навідувалася до мене в ванну. Не те щоби якось цілком натуралістично з'являлася у дзеркалі, мов дівчинка на дереві у «Virgin suicides», ні. Вона просто ніби дмухала сама собою чи щось нею дмухало через усю мою ванну. А ванна у мене, як я вже казала, велетенська. Гм. Цікаво, для чого вона мені взагалі? Я не люблю таких персонажів. Я не люблю почувати власну провину перед чиїмись дружинами, церковною громадою, уявними спільнотами маленьких задрипаних містечок. Я взагалі мало що люблю, якщо розібратися. Я себе дуже люблю. Та й то не завжди. Нанні Моретті [24] бодай називали кінченим нарцисом, а як називатимуть мене?…
Нарцис – невинна й повноцінна істота. Єдине що – незахищена у своїй відкритості й щирому замилуванні собою. Хіба це так бридко – милуватися собою? Чому, власне, іншим це традиційно стає поперек горла? Ми-лу-ва-ти-ся. Я от заздрю людям, котрі вміють це чесно робити. В мене не так. У мене спрацьовує хворобливий синдром запалення нервових жилок через будь-яку вилиту в мій бік гидоту. І навпаки, я геть ніяк не реагую на ешелони добрих слів, підбадьорювань, похвал, запевнень у правильності моїх кроків. Звідки, скажіть мені, в такої мари ростуть ноги? Чи не з совєцької школи, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з уроків катехизму при монастирі, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з родинного кола, де мені, з огляду на середньостатистичні здібності сусідських дітей, як кожному, хто вирізнявся, головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ?
Скромність, скромність, скромність. Насправді, офіґенна штука. Тільки от де її взяти? Якщо вона у мене колись і з'явиться, то якась трансцендентна… Знову ж таки, пробачте, не подібна до скромності в її повсякденному трактуванні. Скажімо, мені доволі легко повірити у власну нікчемність і незначущість на тлі безмежжя Всесвіту. Тоді можна запросто посміхатися й спокійно доводити кожну справу до кінця, не переймаючись жоднісінькими її можливими плодами. А отримавши в результаті чи то гівно, чи тріумф, сприймати їх зовсім однаково. Себто рівноцінно. Як дим і вітер. Так писав Кіплінґ. Кіплінґ мав рацію. Слава методисту, що вніс його «IF» [25] до програми. Слава урокам літератури, якими б вони не були. І дай мені, Боже, полюбити нас справжньою любов'ю.
Як би там не було, вона часто навідувалася до мене в ванну. Не те щоби якось цілком натуралістично з'являлася у дзеркалі, мов дівчинка на дереві у «Virgin suicides», ні. Вона просто ніби дмухала сама собою чи щось нею дмухало через усю мою ванну. А ванна у мене, як я вже казала, велетенська. Гм. Цікаво, для чого вона мені взагалі? Я не люблю таких персонажів. Я не люблю почувати власну провину перед чиїмись дружинами, церковною громадою, уявними спільнотами маленьких задрипаних містечок. Я взагалі мало що люблю, якщо розібратися. Я себе дуже люблю. Та й то не завжди. Нанні Моретті [24] бодай називали кінченим нарцисом, а як називатимуть мене?…
Нарцис – невинна й повноцінна істота. Єдине що – незахищена у своїй відкритості й щирому замилуванні собою. Хіба це так бридко – милуватися собою? Чому, власне, іншим це традиційно стає поперек горла? Ми-лу-ва-ти-ся. Я от заздрю людям, котрі вміють це чесно робити. В мене не так. У мене спрацьовує хворобливий синдром запалення нервових жилок через будь-яку вилиту в мій бік гидоту. І навпаки, я геть ніяк не реагую на ешелони добрих слів, підбадьорювань, похвал, запевнень у правильності моїх кроків. Звідки, скажіть мені, в такої мари ростуть ноги? Чи не з совєцької школи, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з уроків катехизму при монастирі, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з родинного кола, де мені, з огляду на середньостатистичні здібності сусідських дітей, як кожному, хто вирізнявся, головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ?
Скромність, скромність, скромність. Насправді, офіґенна штука. Тільки от де її взяти? Якщо вона у мене колись і з'явиться, то якась трансцендентна… Знову ж таки, пробачте, не подібна до скромності в її повсякденному трактуванні. Скажімо, мені доволі легко повірити у власну нікчемність і незначущість на тлі безмежжя Всесвіту. Тоді можна запросто посміхатися й спокійно доводити кожну справу до кінця, не переймаючись жоднісінькими її можливими плодами. А отримавши в результаті чи то гівно, чи тріумф, сприймати їх зовсім однаково. Себто рівноцінно. Як дим і вітер. Так писав Кіплінґ. Кіплінґ мав рацію. Слава методисту, що вніс його «IF» [25] до програми. Слава урокам літератури, якими б вони не були. І дай мені, Боже, полюбити нас справжньою любов'ю.
00:00:00:10
SiuhayuzarazLoFi Travmf, takuprekrasnumuzyku, і provemoyeоко plachevianemozhlyvosti, alivespokiynodyvytsya (bonanyohodyvlyatsyalyudy) proteyakvsemozhnaprypynyty, viauzsyohovteky\ty.
chyvartozhyty, shobyprodovzhuvatybutyposerednykomprekrasnoho?
chyhaykrashevononaydesobiinshyhpodXserednykiv, kotrymne tak vazhko
davatymetsyaNEMOZHLYVIST.
takadurb\nasytuaziya: kupaperspektyvі odnya-edynanemozhlyvist. polyusy.
tyazhinnya do…?
pity z zhyttya z kupoyu perspektyv і Nemozhlyvistyu, pity do neyi… tak?
proshavay, lyubove moya. Y
Y – умовне позначення для «Ya Tebe Kohayu». Таке я пишу Кройбові. Пишу й відправляю, нічого не виправляючи. Невиправна відправка. Я прощаюся з ним, прощаюся з Дафлішем. Давно час. Мене дістало все. Я не бачу сенсу продовжувати. Я? Не бачу?…
Ми зі Стоґнєвіч, моєю давно вже ліпшою й такою ж, як я, ненормальною, подругою, йдемо гратися. Весела забавка на трьох: я, вона і вікінг. «Вікінг» – це російський пістолет. Калібр 38. Все так як треба, бо граємо ми в російську рулетку.
– Мені пофіґ, – каже Стоґнєвіч.
– Мені теж, – каже Торнберґ. Ой, це я так кажу.
Вікінг мовчить. Його черга триндіти ще не підійшла.
– Я вже пробувала, – знизує плечима моя подруга.
– І шо? – типу байдуже питаю я, але насправді мені цікаво.
Ну, і страшно трохи – що там.
– І нічо'. Ми з братом на морозі були. Так само, як у дитинстві стрибали під воду, побачивши, як із дна стирчать колоди. Розбивали собі бошки і всьо. А яка різниця? Наш друг індіанець – він зараз резерваціями шляється, а так у Харкові раніше жив у нас – так він книгу написав «Жизнь как експєрімєнт над сабой». Пише мені іноді, питає, що новенького я вже спробувала.
– Мгм… Виживемо – я тобі всю наркоту свою з дому віддам, – довірливо обіцяю я.
– Виживемо – напишемо йому про спробу № 2. Невже ж я таке гівно, що мене нічо' не візьме?
– Ага.
– Що ага? А раптом повезе разок?!
– Повезе, думаю…
Вона заряджає ту єдину канонічну кулю. Я тупо жую м'ятну жувачку і думаю про Маркеса, що у прощальному листі радив насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Морозива мені не хочеться. Але й морозу по шкірі чомусь немає. Страх ніби зазирнув у гості – як сусід позичити дрель – і вшився. Дрелить когось іншого. А мені реально похуй. Чому всі так упевнені у власному безсмерті?
– Хто перший? – питає Стоґнєвіч.
– Ледіс фьорст, – я чомусь вибираю в неї з рота сигарету і затягуюся.
– Там не гашиш, – попереджає вона.
– А то я не знаю, – віддаю їй цигарку й беру дурнуватого вікінга.
– Як ти думаєш, з нього знімуть відбитки пальців, якщо комусь із нас таки підфортить? – питаю я.
– А понт? Все одно на мене всьо повішають, – каже вона.
– Ну окі-докі, – зітхаю я. Стискую пістолет. Холодний. Твердий. Не сексуальний. Про що я думаю? Пес його знає. Напевно, ні про що. Просто беру і натискаю. Єдине, що врізається в очі – ліхтар і цятки здохлих мух на ньому. Осічка. Я не люблю Росію, російська рулетка не любить мене.
– Тепер я, – Стоґнєвіч реально нетерпляче вихоплює в мене з руки пістолет і прикладає собі до скроні. Потім, подумавши, запихає в рота.
– Бррр, – кажу я. – Ано те нада?
– Так тебе і нада, куряча памада!!! – власне, вона то каже з дулом у роті, тому мені лишається здогадуватися про зміст хіба що за ритмікою фрази. Стоґнєвіч тисне на курок. Акєла прамахнулся і цього разу. Життя, кажись, триває?
– Ну шо? – Стоґнєвіч явно розчарована. – По другому кружку?
Тут уже я думаю. Думаю, що на мій лист уже точно мусила прийти відповідь. Щось цілком нейтральне, типу там:
Tyshcho, Trisha?!!!
Dajmeniznaty, shchotytut!
Ja ne khochu zhodnoho proshchavaj, ahov! YYYYYYYYYYYYY
Цікаво, чи знімав він окуляри, коли це писав. Чи хапалися його пальці за тонкі металеві дужки. Ну так. Пробачте за передбачуваність, але я думаю про Кройба. І мені не хочеться по другому кругу. Мені хочеться додому в ванну. Лежати в мандариновій піні й милуватися пальцями своїх ніг. Найсексуальнішою своєю частиною. Ерос завафлив танатос.
А перед тим ми ледь не завалили таксиста. Тобто «Івана» – так принаймні у Стоґнєвіч «на районі» називають чуваків, що підробляють на своїх автах. День у мене видався – гівно гівном. З телевізора (я все-таки десь мушу працювати час від часу, коли нема фінансування кіна) поверталися ми пізно. Після пива й сліз. Про російську рулетку ще не помишляли. Зате пам'ятали, що в жовтій сумці у Стоґнєвіч є той самий вікінг. Не стильно якось – ще вирішили ми. Пара «Макарових» пасувала б більше, але ж спиздженій жирафі шийні хребці не рахують.
Якраз десь зовсім трохи перед тим (чи то було в ліжку попередньої ночі?) ми планували зареєструвати власну Терористичну Організацію.
– З обмеженою відповідальністю, – сказала Стоґнєвіч.
– Угу. І ще ЗАТ «Автовідповідач». Така дочірня хуйня. Щоби вона брала на себе відповідальність за всі теракти світу. Типу, витратила «Алькаїда» бабло на щось, а ці – ррраз! – і бігом відповідальність присвоїли. Такий от шаровий піар.
Таксист, звісно, ні про що таке не думав. Він просто мусив підвезти нас до точки Ж, де я так люблю гуляти м'ясними рядами і звідкіль зовсім близько стоїть моя хатка. Пам'ятник архітектури, йолка-палка. Тільки от таксисту ми про це не кажемо. Натомість заводимо з ним веселі розмови про трамвайні колії і про те, хто з нас двох (він нас за одну особу рахував) тупіший. Все м'ялося піснями формату «нахуя вам марганцовка?!» (Чи що там вони у піснях про братків і їхню любов співають?)
– Хароший такой парень, – каже Стоґнєвіч.
Я мовчу.
Вона відкриває жовту сумку і тягнеться по гаманець.
– Да що ви, дєвчьонкі, дєнєг не нада, – каже хароший парень.
– Це ж бо як, «нє нада»? – вона таки не зрозуміла.
У мене в голові почали бриніти сигнали WARNING. Якщо Стоґнєвіч хтось заперечує, він автоматично ставить експеримент над собою.
– Да так… ви такіє дєвчьонкі сімпатічниє. Єщьо і с тєлєвідєнья… Не нада. Мнє лучьше автограф.
– Шо? Ти що, бик, сказав? Ти що, тут з чєм-та нє сагласєн? – Стоґнєвіч затиснула в сумці щось, що могло би видатися ерегованим чоловічим органом, не покажи воно на світ Божий свою головку.
– Я… я… да я нічо! – хароший парень помітив пєкаль. Пє-каль втупився у харошого парня.
– Ану, давай бєрі бабло! – прогарчала Стоґнєвіч.
Отут я на секунду втратила сенс фрази: давай чи бери? А хароший парень, очевидно, всрався, бо в машині різко стало, гм, тепло… Стоґнєвіч, тепер уже не встидаючись, тикала його в пику вікінгом. Вікінгу це явно не подобалося, в нього, може, вроджена мізофобія, не всім же працювати в упор!
– Д-да, д-да… – проддакав він і тремтячими пальцями взяв ті наші 10 грн. Ми вийшли з його калічної машини іще трохи стрельнули вслід. Не попали, бо вікінг збридився і його, ймовірно, нудило.
– От асьол, – сказала Стоґнєвіч. І ми, жартуючи, погнали чужі ягнята до води. Але жартувати довго не довелося – сука-підар-хароший-парєнь встиг спиздити у Стоґнєвіч Мессера. Так звали її телефона.
– Тепер ясно, чого він бабла не хотів, – зітхнула я.
– Або просто Мессер випав, – знизала плечима Стоґнєвіч.
Телефон, що б там із ним не сталося, на наші заклики не відповідав. Я ще написала страшне погрозливе повідомлення на адресу «харошого парня», якщо він раптом візьметься читати записи чорного ящика Мессера. Пообіцяла йому сім років поганого сексу і перманентні поломки ходової його «деву». Парень не реагував. Можливо, вже десь розбився. Поблизу дитсадка, наприклад. Тіки от не треба мене звинувачувати у чорнушності!
Надворі стояла ніч. Все було прекрасно й монохромно.
Ну й потім я зникла. Ми зникли. Зігравши собі в російську рулетку, ми вирішили провести репетицію свого неіснування. Забарикадувалися вдома і не підходили до інтернету. Навіть по-думки. Навіть похід у податкову стосовно реєстрації нашої терористичної організації відклали.
– Доктор Зло, – назвала мене Стоґнєвіч, коли я певний час по тому відкрила скриньку і тішилася реакціями близьких на моє зникнення. Втім, не таке я вже й зло – я ж одразу всім, кому це важить, повідомила, що Акєла прамахнулся і ми просто проходимо реабілітацію…
Кройб написав щось таке, що я, коли б жила в позаминулому столітті, обов'язково 6 носила в медальйоні:
Vyjavljajet'sja, vidchuttja vtraty – vtraty tebe – je takym boljuchym, shcho azh korchyshsja. Okhjakja vlyp, sonce moje. YYYYYYYYYY
А потім іще:
Ja ne mih spaty і majzhe ne mih dykhaty. Sered nochi do menй dijshlo, shcho meni pyzdec'. Tobto bez tebe meni pyzdec.
YYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYY
– Доктор Зло, – знову повторює Стоґнєвіч, коли ми йдемо гуляти на попсовий Андріївський узвіз. Власне, в таку годину ночі він якраз і не попсовий. Нема бариг, що продають свої матрьошки (вері юкрейніан сувенір!), нема торговців ламкого «срібла» і серійно-конвеєрної «ручної роботи». Нема (тобто є, але його не так сильно видно) муляжа пам'ятника «Тарасу Григоровичу», де істота, схожа на міфічного анацефала з непропорційно малим тулубом журиться бозна-чим (очевидно, долею народу. згідно з оригінальним задумом свого творця). На тому горе-пам'ятнику, щоби люди не сприймали всерйоз ушаровареної й врушниченої поторочі за нещасного поета, ми колись були червоною фарбою з аерозольного балона написали з малим МАЙКЛ ДЖЕКСОН. Вже наступного дня наш напис загіпсували любителі прекрасного… Альо, міліція? Це були ми!
Повз нас проходять двоє субтильних мучачиків у лайкових джекитах. Вони ніжно туркочуть між собою:
– Ну што, пайдьом в театр?
– Нет, в театре ми уже билі.
– Та нет, то ми билі в кінатєатрє, а нада єщьо проста в театр пайті…
Ми зі Стоґнєвіч перезираємося. Який концептуалізм!!! Але Стоґнєвіч мислить в конкретніших категоріях, вона про що думає, те й озвучує:
– Підараси.
– Ага, – погоджуюся я.
– Нда. Куда уходят настаящіє мущіни?
– Точно! І взагалі, це неприродно для мужика – бути гомо-фобом! Це ж тьолки мають гоміків ненавидіти!
– Ага, бо ж відбивають кращі кадри. Щоправда, саме про цих такого не скажеш.
– Всьо, я придумала. В рамках нашої благодійної терористичної організації обов'язково буде програма «Жіноча помста піда-расам».
Стоґнєвіч погоджується і ми завертаємо на Притисько-Микільську. Там просто на дорозі білою фарбою намальовано велетенське сердечко і в ньому жовтими буквами якийсь ромео втулив: «Сладкая, я люблю тєбя!!!»
Стоґнєвіч ніколи не проходить повз вияви прекрасного спокійно. І тут вона не залишається байдужою. Стає в центрі цього сердечка й щосили, задерши очі до неба, волає:
– Сладкая-а-а!!! Я люблю тєбя-а-а-а!!!!
chyvartozhyty, shobyprodovzhuvatybutyposerednykomprekrasnoho?
chyhaykrashevononaydesobiinshyhpodXserednykiv, kotrymne tak vazhko
davatymetsyaNEMOZHLYVIST.
takadurb\nasytuaziya: kupaperspektyvі odnya-edynanemozhlyvist. polyusy.
tyazhinnya do…?
pity z zhyttya z kupoyu perspektyv і Nemozhlyvistyu, pity do neyi… tak?
proshavay, lyubove moya. Y
Y – умовне позначення для «Ya Tebe Kohayu». Таке я пишу Кройбові. Пишу й відправляю, нічого не виправляючи. Невиправна відправка. Я прощаюся з ним, прощаюся з Дафлішем. Давно час. Мене дістало все. Я не бачу сенсу продовжувати. Я? Не бачу?…
Ми зі Стоґнєвіч, моєю давно вже ліпшою й такою ж, як я, ненормальною, подругою, йдемо гратися. Весела забавка на трьох: я, вона і вікінг. «Вікінг» – це російський пістолет. Калібр 38. Все так як треба, бо граємо ми в російську рулетку.
– Мені пофіґ, – каже Стоґнєвіч.
– Мені теж, – каже Торнберґ. Ой, це я так кажу.
Вікінг мовчить. Його черга триндіти ще не підійшла.
– Я вже пробувала, – знизує плечима моя подруга.
– І шо? – типу байдуже питаю я, але насправді мені цікаво.
Ну, і страшно трохи – що там.
– І нічо'. Ми з братом на морозі були. Так само, як у дитинстві стрибали під воду, побачивши, як із дна стирчать колоди. Розбивали собі бошки і всьо. А яка різниця? Наш друг індіанець – він зараз резерваціями шляється, а так у Харкові раніше жив у нас – так він книгу написав «Жизнь как експєрімєнт над сабой». Пише мені іноді, питає, що новенького я вже спробувала.
– Мгм… Виживемо – я тобі всю наркоту свою з дому віддам, – довірливо обіцяю я.
– Виживемо – напишемо йому про спробу № 2. Невже ж я таке гівно, що мене нічо' не візьме?
– Ага.
– Що ага? А раптом повезе разок?!
– Повезе, думаю…
Вона заряджає ту єдину канонічну кулю. Я тупо жую м'ятну жувачку і думаю про Маркеса, що у прощальному листі радив насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Морозива мені не хочеться. Але й морозу по шкірі чомусь немає. Страх ніби зазирнув у гості – як сусід позичити дрель – і вшився. Дрелить когось іншого. А мені реально похуй. Чому всі так упевнені у власному безсмерті?
– Хто перший? – питає Стоґнєвіч.
– Ледіс фьорст, – я чомусь вибираю в неї з рота сигарету і затягуюся.
– Там не гашиш, – попереджає вона.
– А то я не знаю, – віддаю їй цигарку й беру дурнуватого вікінга.
– Як ти думаєш, з нього знімуть відбитки пальців, якщо комусь із нас таки підфортить? – питаю я.
– А понт? Все одно на мене всьо повішають, – каже вона.
– Ну окі-докі, – зітхаю я. Стискую пістолет. Холодний. Твердий. Не сексуальний. Про що я думаю? Пес його знає. Напевно, ні про що. Просто беру і натискаю. Єдине, що врізається в очі – ліхтар і цятки здохлих мух на ньому. Осічка. Я не люблю Росію, російська рулетка не любить мене.
– Тепер я, – Стоґнєвіч реально нетерпляче вихоплює в мене з руки пістолет і прикладає собі до скроні. Потім, подумавши, запихає в рота.
– Бррр, – кажу я. – Ано те нада?
– Так тебе і нада, куряча памада!!! – власне, вона то каже з дулом у роті, тому мені лишається здогадуватися про зміст хіба що за ритмікою фрази. Стоґнєвіч тисне на курок. Акєла прамахнулся і цього разу. Життя, кажись, триває?
– Ну шо? – Стоґнєвіч явно розчарована. – По другому кружку?
Тут уже я думаю. Думаю, що на мій лист уже точно мусила прийти відповідь. Щось цілком нейтральне, типу там:
Tyshcho, Trisha?!!!
Dajmeniznaty, shchotytut!
Ja ne khochu zhodnoho proshchavaj, ahov! YYYYYYYYYYYYY
Цікаво, чи знімав він окуляри, коли це писав. Чи хапалися його пальці за тонкі металеві дужки. Ну так. Пробачте за передбачуваність, але я думаю про Кройба. І мені не хочеться по другому кругу. Мені хочеться додому в ванну. Лежати в мандариновій піні й милуватися пальцями своїх ніг. Найсексуальнішою своєю частиною. Ерос завафлив танатос.
А перед тим ми ледь не завалили таксиста. Тобто «Івана» – так принаймні у Стоґнєвіч «на районі» називають чуваків, що підробляють на своїх автах. День у мене видався – гівно гівном. З телевізора (я все-таки десь мушу працювати час від часу, коли нема фінансування кіна) поверталися ми пізно. Після пива й сліз. Про російську рулетку ще не помишляли. Зате пам'ятали, що в жовтій сумці у Стоґнєвіч є той самий вікінг. Не стильно якось – ще вирішили ми. Пара «Макарових» пасувала б більше, але ж спиздженій жирафі шийні хребці не рахують.
Якраз десь зовсім трохи перед тим (чи то було в ліжку попередньої ночі?) ми планували зареєструвати власну Терористичну Організацію.
– З обмеженою відповідальністю, – сказала Стоґнєвіч.
– Угу. І ще ЗАТ «Автовідповідач». Така дочірня хуйня. Щоби вона брала на себе відповідальність за всі теракти світу. Типу, витратила «Алькаїда» бабло на щось, а ці – ррраз! – і бігом відповідальність присвоїли. Такий от шаровий піар.
Таксист, звісно, ні про що таке не думав. Він просто мусив підвезти нас до точки Ж, де я так люблю гуляти м'ясними рядами і звідкіль зовсім близько стоїть моя хатка. Пам'ятник архітектури, йолка-палка. Тільки от таксисту ми про це не кажемо. Натомість заводимо з ним веселі розмови про трамвайні колії і про те, хто з нас двох (він нас за одну особу рахував) тупіший. Все м'ялося піснями формату «нахуя вам марганцовка?!» (Чи що там вони у піснях про братків і їхню любов співають?)
– Хароший такой парень, – каже Стоґнєвіч.
Я мовчу.
Вона відкриває жовту сумку і тягнеться по гаманець.
– Да що ви, дєвчьонкі, дєнєг не нада, – каже хароший парень.
– Це ж бо як, «нє нада»? – вона таки не зрозуміла.
У мене в голові почали бриніти сигнали WARNING. Якщо Стоґнєвіч хтось заперечує, він автоматично ставить експеримент над собою.
– Да так… ви такіє дєвчьонкі сімпатічниє. Єщьо і с тєлєвідєнья… Не нада. Мнє лучьше автограф.
– Шо? Ти що, бик, сказав? Ти що, тут з чєм-та нє сагласєн? – Стоґнєвіч затиснула в сумці щось, що могло би видатися ерегованим чоловічим органом, не покажи воно на світ Божий свою головку.
– Я… я… да я нічо! – хароший парень помітив пєкаль. Пє-каль втупився у харошого парня.
– Ану, давай бєрі бабло! – прогарчала Стоґнєвіч.
Отут я на секунду втратила сенс фрази: давай чи бери? А хароший парень, очевидно, всрався, бо в машині різко стало, гм, тепло… Стоґнєвіч, тепер уже не встидаючись, тикала його в пику вікінгом. Вікінгу це явно не подобалося, в нього, може, вроджена мізофобія, не всім же працювати в упор!
– Д-да, д-да… – проддакав він і тремтячими пальцями взяв ті наші 10 грн. Ми вийшли з його калічної машини іще трохи стрельнули вслід. Не попали, бо вікінг збридився і його, ймовірно, нудило.
– От асьол, – сказала Стоґнєвіч. І ми, жартуючи, погнали чужі ягнята до води. Але жартувати довго не довелося – сука-підар-хароший-парєнь встиг спиздити у Стоґнєвіч Мессера. Так звали її телефона.
– Тепер ясно, чого він бабла не хотів, – зітхнула я.
– Або просто Мессер випав, – знизала плечима Стоґнєвіч.
Телефон, що б там із ним не сталося, на наші заклики не відповідав. Я ще написала страшне погрозливе повідомлення на адресу «харошого парня», якщо він раптом візьметься читати записи чорного ящика Мессера. Пообіцяла йому сім років поганого сексу і перманентні поломки ходової його «деву». Парень не реагував. Можливо, вже десь розбився. Поблизу дитсадка, наприклад. Тіки от не треба мене звинувачувати у чорнушності!
Надворі стояла ніч. Все було прекрасно й монохромно.
Ну й потім я зникла. Ми зникли. Зігравши собі в російську рулетку, ми вирішили провести репетицію свого неіснування. Забарикадувалися вдома і не підходили до інтернету. Навіть по-думки. Навіть похід у податкову стосовно реєстрації нашої терористичної організації відклали.
– Доктор Зло, – назвала мене Стоґнєвіч, коли я певний час по тому відкрила скриньку і тішилася реакціями близьких на моє зникнення. Втім, не таке я вже й зло – я ж одразу всім, кому це важить, повідомила, що Акєла прамахнулся і ми просто проходимо реабілітацію…
Кройб написав щось таке, що я, коли б жила в позаминулому столітті, обов'язково 6 носила в медальйоні:
Vyjavljajet'sja, vidchuttja vtraty – vtraty tebe – je takym boljuchym, shcho azh korchyshsja. Okhjakja vlyp, sonce moje. YYYYYYYYYY
А потім іще:
Ja ne mih spaty і majzhe ne mih dykhaty. Sered nochi do menй dijshlo, shcho meni pyzdec'. Tobto bez tebe meni pyzdec.
YYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYY
– Доктор Зло, – знову повторює Стоґнєвіч, коли ми йдемо гуляти на попсовий Андріївський узвіз. Власне, в таку годину ночі він якраз і не попсовий. Нема бариг, що продають свої матрьошки (вері юкрейніан сувенір!), нема торговців ламкого «срібла» і серійно-конвеєрної «ручної роботи». Нема (тобто є, але його не так сильно видно) муляжа пам'ятника «Тарасу Григоровичу», де істота, схожа на міфічного анацефала з непропорційно малим тулубом журиться бозна-чим (очевидно, долею народу. згідно з оригінальним задумом свого творця). На тому горе-пам'ятнику, щоби люди не сприймали всерйоз ушаровареної й врушниченої поторочі за нещасного поета, ми колись були червоною фарбою з аерозольного балона написали з малим МАЙКЛ ДЖЕКСОН. Вже наступного дня наш напис загіпсували любителі прекрасного… Альо, міліція? Це були ми!
Повз нас проходять двоє субтильних мучачиків у лайкових джекитах. Вони ніжно туркочуть між собою:
– Ну што, пайдьом в театр?
– Нет, в театре ми уже билі.
– Та нет, то ми билі в кінатєатрє, а нада єщьо проста в театр пайті…
Ми зі Стоґнєвіч перезираємося. Який концептуалізм!!! Але Стоґнєвіч мислить в конкретніших категоріях, вона про що думає, те й озвучує:
– Підараси.
– Ага, – погоджуюся я.
– Нда. Куда уходят настаящіє мущіни?
– Точно! І взагалі, це неприродно для мужика – бути гомо-фобом! Це ж тьолки мають гоміків ненавидіти!
– Ага, бо ж відбивають кращі кадри. Щоправда, саме про цих такого не скажеш.
– Всьо, я придумала. В рамках нашої благодійної терористичної організації обов'язково буде програма «Жіноча помста піда-расам».
Стоґнєвіч погоджується і ми завертаємо на Притисько-Микільську. Там просто на дорозі білою фарбою намальовано велетенське сердечко і в ньому жовтими буквами якийсь ромео втулив: «Сладкая, я люблю тєбя!!!»
Стоґнєвіч ніколи не проходить повз вияви прекрасного спокійно. І тут вона не залишається байдужою. Стає в центрі цього сердечка й щосили, задерши очі до неба, волає:
– Сладкая-а-а!!! Я люблю тєбя-а-а-а!!!!
00:00:00:11
Минає день. Чи два. Ми зі Стоґнєвіч не рахуємо їх. Прокидаємося о третій дня, в ліжко йдемо о сьомій ранку. Час біжить скажено швидко. Щойно була північ – і ось уже пів на четверту. Ми пролежали цей час у ванні, пролежали цей час на канапі з фільмом Лінча, чи Коенів, чи Джармуша, ми пролежали цей час на столі, поїдаючи смачну й нездорову їжу. Якби наша духовка була не мікрохвильовою, про нас можна було б сказати: «Ані буквальна пражигалі время». А з цими невидимими технологіями хто його зна?
– Це несмак – іти на «Олівера Твіста»! – каже моя асистентка. Перед цим вона точно так казала про мій новий червоний спортивний светр. Асистентка Люся гримає дверима. Вона хоче з нами на пиво, але не хоче на кіно. Те, що «несмак» зняв Полан-скі, вона не знає, та й мало яке ім'я її обходить у цій парафії. Вона також не знає, що перш ніж піти на це «нудне кіно», ми обов'язково прочистимо ніздрі одним білосніжним дивом. Шкода організму. Отруєння. Штучна стимуляція викиду ендорфінів у мозок. Табу на надто часте вживання і все таке… Коротше, після нього все, що не подивишся, видається суцільним фільмом Тері Ґільяма. Біле диво нам привіз красивий і пухнастий порно-маґнат, торговець краденими тачками, фаховий адвокат доктор Кук. У нас із ним один на двох автомобіль і жувачки. Пімп-мо-біль Кораблик і жувачки квадратної форми. Для відбілювання спільних зубів. Але білий порох він розбиває на доріжки не спільною, а власною Visa Gold на компакті ФАКТИЧНО САМІ. Рухи його дуже ритмічні, стук карточки по поверхні диска приємний, він мистецьки синхронізується з істеричними покриками парку-вальника за вікном. Паркувальник там махає руками, допомагаючи виїхати переляканим бюргерам на громіздкому авті з дипломатичними номерами. Така машина схожа на корову, як наша на ведмедя. Чи на невеличкий корабель, як я вже, здається, десь згадувала. У нас немає техогляду, в мене нема довіреності, я надіваю окуляри і прикидаюся 19-річною студенткою, власністю котрої офіційно і є цей наш джип. Міліція ведеться. Стоґнєвіч, коли вони нас зупиняють із вимкнутими фарами, алкогольним диханням, без талона на вікні і з чужим посвідченням, кричить:
– Скажи, скажи ім, што на самам дєлє ти бландінка!!!!
Я дійсно щось таке кажу. І ще кажу, що в мене сесія, завтра понеділок і який там алкоголь. Відпускають, не беруть грошей. А з театрального мене поперли за «незарах» з акторської майстерності. Хуйня какая-та.
OK, зараз же мова не про те. Блін, які ж мені стрьомні сни сняться. Ніби я письменниця і маю щось прочитати на велику авдиторію. І я ніяк не можу підібрати потрібного шматка, бо все вже десь читала і в будь-якому випадку хтось із цього залу вже був на попередній презентації. Отак я там парюся з годину десь і нічого не можу вибрати. Як же добре, що я просинаюся, курча мать. І що я не пишу, а знімаю, курча мать. З відеообразами й мовленими словами воно якось психологічно легше, ніж із друкованими текстами. Маю на увазі, на презентаціях. Текст тобі самому там читати треба. А в фільмі за тебе промовляють актори. Якщо зняв гівно – втік собі в куток та й посміюєшся. Якщо, звісно, сам, як бовдур, не знімався в головній ролі свого шедевра.
Доріжки «дива» в організм – добрий настрій в хату. Ми просто вибігаємо з машини надвір, доктор Кук всідається за кермо, щоби самому їхати на «Ніч-пожирачів-реклами». Ненавиджу псевдоґламурні туси. Як і суто ґламурні. Ненавиджу й люблю. Постібатися й занотувати пару-трійку образів героїв якогось свого майбутнього треш-муві.
Ми зі Стоґнєвіч хапаємося за руки і, радіючи, мов п'ятирічні діти, біжимо вулицею, посміхаємося перехожим, ми так усіх любимо, ми любимо характерно київських білявок, і гопників ми любимо, ми дякуємо водіям автомобілів, що пропускають нас на переходах, ніби це бозна-яке з їхнього боку благородство, а не банальне виконання дорожніх правил…
Я вискакую на сходи «Прем'єр Палацу» і просто в очі отетерілому швейцару репетую:
– Мені все похуй! Мені не страшно!
Це значить, що я дуже люблю світ довкола себе. І світ всередині мене. Мій мозок ясний, мої комплекси сидять тихо, «еґо» потужне і спокійне. Сила наповнює мене і навіть трошки переповнює. Мій колишній аґент Нікіта зустрічає нас і трохи не розуміє, чого це ми раптом так дуже його любимо. Але потім вирішує примиритися зі станом речей і ми долаємо певний період життя разом… Кілька годин – це чималий шмат життя. Ми дивимося кіно, воно нам страх як подобається, передивлятися на «свіжу голову» його, звісно, не схочеться, нам не хочеться їсти, тому я п'ю з горла джин, Стоґнєвіч з Нікітою п'ють із вишуканих келихів вишуканий самогон, ми добираємося до художника Во-ви, Вова намагається з'їсти мій чобіт, Стоґнєвіч рятує чобіт і мою ногу в нім, доктор Кук з'являється і зникає, він тепер вже слухає RAMMSTEIN на повну гучність, відтак ми потрапляємо до нас додому і лягаємо зі Стоґнєвіч у ванну. Вилізаємо звідти десь годин через шість – так швидко час іще ніколи не скакав, у нас з долонями сталося те, що при холері називають «руки прачки», і вода зовсім вже охолола, так що ми собі сказали: ДОСИТЬ.
Досить, кажу я вам. Передайте своїй мамі, що наркотики – це зло. Зол. Чи Золушка. Пес його знає. Але зовсім трохи допускається у… плацкартному вагоні. Щоб «нє ат харошей жизні». Доречна порада: коли йдете курити траву в тамбур, а просто під туалетом у плацкарті їде 4 одиниці мента, не переймайтеся. Ви в цілковитій безпеці. Просто візьміть із собою в тамбур ароматичну паличку. Бажано одну з тих автентичних, котрі у храмах індуїстських куряться. Підпалюєте паличку. Встромлюєте її у попільничку чи в якусь щілину. Гопота з тамбура розбіжиться хвилин за 2,5. Для них значно важче витримати ароматичний дим, ніж сморід «Прими». А нам і зашибісь. Нам спокійно… Стоґнєвіч повільно розминає сиґарету. Поки з неї висипається тютюн, я дістаю пакетик із тернопільським подарунком від мессіра-вампіра Зайця. Ще у Стоґнєвіч у кишені мессер. Новий мессер, тому поки що з маленької літери… До наркотиків він стосунку не має. Має стосунок до зв'язку з реальністю.
– Це несмак – іти на «Олівера Твіста»! – каже моя асистентка. Перед цим вона точно так казала про мій новий червоний спортивний светр. Асистентка Люся гримає дверима. Вона хоче з нами на пиво, але не хоче на кіно. Те, що «несмак» зняв Полан-скі, вона не знає, та й мало яке ім'я її обходить у цій парафії. Вона також не знає, що перш ніж піти на це «нудне кіно», ми обов'язково прочистимо ніздрі одним білосніжним дивом. Шкода організму. Отруєння. Штучна стимуляція викиду ендорфінів у мозок. Табу на надто часте вживання і все таке… Коротше, після нього все, що не подивишся, видається суцільним фільмом Тері Ґільяма. Біле диво нам привіз красивий і пухнастий порно-маґнат, торговець краденими тачками, фаховий адвокат доктор Кук. У нас із ним один на двох автомобіль і жувачки. Пімп-мо-біль Кораблик і жувачки квадратної форми. Для відбілювання спільних зубів. Але білий порох він розбиває на доріжки не спільною, а власною Visa Gold на компакті ФАКТИЧНО САМІ. Рухи його дуже ритмічні, стук карточки по поверхні диска приємний, він мистецьки синхронізується з істеричними покриками парку-вальника за вікном. Паркувальник там махає руками, допомагаючи виїхати переляканим бюргерам на громіздкому авті з дипломатичними номерами. Така машина схожа на корову, як наша на ведмедя. Чи на невеличкий корабель, як я вже, здається, десь згадувала. У нас немає техогляду, в мене нема довіреності, я надіваю окуляри і прикидаюся 19-річною студенткою, власністю котрої офіційно і є цей наш джип. Міліція ведеться. Стоґнєвіч, коли вони нас зупиняють із вимкнутими фарами, алкогольним диханням, без талона на вікні і з чужим посвідченням, кричить:
– Скажи, скажи ім, што на самам дєлє ти бландінка!!!!
Я дійсно щось таке кажу. І ще кажу, що в мене сесія, завтра понеділок і який там алкоголь. Відпускають, не беруть грошей. А з театрального мене поперли за «незарах» з акторської майстерності. Хуйня какая-та.
OK, зараз же мова не про те. Блін, які ж мені стрьомні сни сняться. Ніби я письменниця і маю щось прочитати на велику авдиторію. І я ніяк не можу підібрати потрібного шматка, бо все вже десь читала і в будь-якому випадку хтось із цього залу вже був на попередній презентації. Отак я там парюся з годину десь і нічого не можу вибрати. Як же добре, що я просинаюся, курча мать. І що я не пишу, а знімаю, курча мать. З відеообразами й мовленими словами воно якось психологічно легше, ніж із друкованими текстами. Маю на увазі, на презентаціях. Текст тобі самому там читати треба. А в фільмі за тебе промовляють актори. Якщо зняв гівно – втік собі в куток та й посміюєшся. Якщо, звісно, сам, як бовдур, не знімався в головній ролі свого шедевра.
Доріжки «дива» в організм – добрий настрій в хату. Ми просто вибігаємо з машини надвір, доктор Кук всідається за кермо, щоби самому їхати на «Ніч-пожирачів-реклами». Ненавиджу псевдоґламурні туси. Як і суто ґламурні. Ненавиджу й люблю. Постібатися й занотувати пару-трійку образів героїв якогось свого майбутнього треш-муві.
Ми зі Стоґнєвіч хапаємося за руки і, радіючи, мов п'ятирічні діти, біжимо вулицею, посміхаємося перехожим, ми так усіх любимо, ми любимо характерно київських білявок, і гопників ми любимо, ми дякуємо водіям автомобілів, що пропускають нас на переходах, ніби це бозна-яке з їхнього боку благородство, а не банальне виконання дорожніх правил…
Я вискакую на сходи «Прем'єр Палацу» і просто в очі отетерілому швейцару репетую:
– Мені все похуй! Мені не страшно!
Це значить, що я дуже люблю світ довкола себе. І світ всередині мене. Мій мозок ясний, мої комплекси сидять тихо, «еґо» потужне і спокійне. Сила наповнює мене і навіть трошки переповнює. Мій колишній аґент Нікіта зустрічає нас і трохи не розуміє, чого це ми раптом так дуже його любимо. Але потім вирішує примиритися зі станом речей і ми долаємо певний період життя разом… Кілька годин – це чималий шмат життя. Ми дивимося кіно, воно нам страх як подобається, передивлятися на «свіжу голову» його, звісно, не схочеться, нам не хочеться їсти, тому я п'ю з горла джин, Стоґнєвіч з Нікітою п'ють із вишуканих келихів вишуканий самогон, ми добираємося до художника Во-ви, Вова намагається з'їсти мій чобіт, Стоґнєвіч рятує чобіт і мою ногу в нім, доктор Кук з'являється і зникає, він тепер вже слухає RAMMSTEIN на повну гучність, відтак ми потрапляємо до нас додому і лягаємо зі Стоґнєвіч у ванну. Вилізаємо звідти десь годин через шість – так швидко час іще ніколи не скакав, у нас з долонями сталося те, що при холері називають «руки прачки», і вода зовсім вже охолола, так що ми собі сказали: ДОСИТЬ.
Досить, кажу я вам. Передайте своїй мамі, що наркотики – це зло. Зол. Чи Золушка. Пес його знає. Але зовсім трохи допускається у… плацкартному вагоні. Щоб «нє ат харошей жизні». Доречна порада: коли йдете курити траву в тамбур, а просто під туалетом у плацкарті їде 4 одиниці мента, не переймайтеся. Ви в цілковитій безпеці. Просто візьміть із собою в тамбур ароматичну паличку. Бажано одну з тих автентичних, котрі у храмах індуїстських куряться. Підпалюєте паличку. Встромлюєте її у попільничку чи в якусь щілину. Гопота з тамбура розбіжиться хвилин за 2,5. Для них значно важче витримати ароматичний дим, ніж сморід «Прими». А нам і зашибісь. Нам спокійно… Стоґнєвіч повільно розминає сиґарету. Поки з неї висипається тютюн, я дістаю пакетик із тернопільським подарунком від мессіра-вампіра Зайця. Ще у Стоґнєвіч у кишені мессер. Новий мессер, тому поки що з маленької літери… До наркотиків він стосунку не має. Має стосунок до зв'язку з реальністю.