— Це що таке? — Марла вже зав'язувала шнурівочку собі на шию.
— Це щось таке мені… — заходився витягати в неї амулетика Х'ялмар, — це символічний ніж для захисту від злих духів. Віддавай…
— Ну, на… — Марла відпустила шнурівку. — Дивися сам не заріжся ним.
— А він не гострий.
— То можна загострити! Пам'ятаєш, як Девід Бові й Катрін Деньов, граючи вампірську парочку, вбивали шльондр саме такими ножичками, повішеними на шийку, красиві такі кулончики були, ніц не скажеш.
— Ні, Марлочко, не пам'ятаю, напевно, не бачив. Обіцяю нікого ним не вбивати. Тим більше, як ти сказала, шльондр… Жінки стають проститутками не зі своєї волі.
— Угу, соціум і все таке… Диви — якраз і крамничка в тему. Над дверима чергової сувенірної крамнички було оголошення про те, що всі речі з тутешніх поличок виготовлені Товариством Допомоги Жінкам, і що всі кошти, виручені від продажу, йдуть на організацію навчальних програм для дівчаток і жінок та семінарів із захисту прав жінок. Крім того, тут продавався непальський мед.
— Куплю для діда. В нього пасіка, — сказала Марла, завертаючи до крамнички.
— Ага, давай. Потім буде організовувати виробничі семінари «Бджоли Непалу — бджолам України».
Марла, сміючись, розглядала предмети, виставлені на продаж. Усі ці дзеркальця, попільнички, тарелі й тарілочки, таці були й насправді витворами мистецтва. Наївного жіночого мистецтва. Яскраві барви, смішні й справжні малюнки, дикі зображення диких жінок, наречених, черепах, носійок води, риб. собак і кішок, ящірок… Марла із Х'ялмаром знову набрали собі цілу гору добра, і тепер продавщиця загортала його в папір, щоб розписи й сама кераміка не понищилися.
— Тепер головне — це все довезти.
— Ага, — погоджувалася Марла, — позагортаємо кожну тарілочку в труси. В чисті, бо ж мистецтво все-таки. До речі, про чисті труси. Я сьогодні віддала до пральні джинси з купою бабла по кишенях. Думаєш, віддадуть?
— Думаю, ні.
Марла засумувала. Сумувала аж до самого готелику, до кімнатки з портретиком невеличкої птахи і назвою її виду — kingfisher. Українською Марла її імені не знала, та чи й були на Вкраїні такі птахи?
— Я, певно, спати піду… — глибина Марлиного суму сягнула критичного моменту, їй стало нестерпно шкода українських лісів, які скоро на фіг усі вирубають і вже жоден кінгфішер там і в теорії не поселиться; стало шкода всіх непальських звірів, убитих колись кровожерними англійцями; стало шкода Х'ялмара, що мусить мучитися із такою розтелепою, як вона; і стало шкода себе з ряду причин, які просто нереально тут помістити. Коротше, Марла заплакала. Сиділа на своєму ліжку й гірко-гірко плакала, опустивши голову на руки, а руки на коліна. Х'ялмар сидів на ліжку навпроти й не розуміючи на неї дивився. Здається, навіть пробував заговорити. Намарно. Марла не звертала на нього жодної уваги. Пробурмотівши щось на зразок: «Без наркотиків ти подобаєшся мені більше», Х'ялмар ліг спати, дбайливо загорнувшись у ковдру. Саме це загортання й привернуло Марлину увагу. Воно чогось раптом видалося їй несамовито смішним. Марла зареготала. Тепер смішним їй видавалося й нещодавнє горе, і те, як вона сидить отут, схиливши голову на руки. Марла реготала без упину, Х'ялмар аж зіп'явся на одному лікті і знову по-лабораторному її споглядав. Потім знудився й упав на постіль. Це Марлу гірко вразило. «Така… байдужість…» і вона знову заплакала від всеосяжної, пустельної самотності.
Це тривало досить довго. Півторахвилинні істерики сміху й двохвилинні — плачу. Одна за одною. Марла пробувала було лягти спати коло Х'ялмара, але щось ізсередини підкидало її догори, вона знову не могла контролювати свій сміх чи плач, почувалася безпорадною і дуже страждала від того, що Х'ялмар не бере жодної участі в її порятунку.
— О так, пробач… Вибач, рідний… мені так зле… ненавиджу себе… — хрипіла вона в точці «Нещастя».
— Що?! Ха-ха!! Ну, так, ти вважаєш мене конченою наркоманкою! Якого хріна я тут плачу?! Таке тобі шоу влаштувала! Але спиш — то спи! — викрикала Марла в точці «Ейфорія». Х'ялмар просто зітхав, мовчки чекав, коли це все припиниться, і намагався заснути. Відтак у Марлиній голові знову починали з'являтися різноманітні «She live of Lave street…», схематичні зображення процесів умирання природи тощо тощо, і вона знову плакала. Злізла з Х'ялмарового ліжка і пішла на своє. Сиділа знову так само, але вже поклала голову на коліна. Свідомість намагалася розвішувати якісь таблички з назвами того, що зараз відбувалося в Марлиній реальності, Несвідоме, як тільки Марла заплющувала очі, нещадно з неї реготало, демонструючи, як у чорному кінозалі, рухомі наскельні малюночки оленів, людей, сцен полювання, просто всіляких хвильок і гачечків. «Це як скрін-сейвер…» — подумалося Марлі, їй іще якийсь час вдавалося маніпулювати цими перемиканнями «Свідомість — Несвідоме», а потім Марла нібито кудись відсторонилася. Вся кімната плавно зробилася темно-ліловою і в сніжку — так, ніби дивишся телевізор у чужому помешканні через шибу. Хоча ні, набагато темніше. Картина кімнати повільно розповзалася вшир. Було видно Марлу, шо лежала головою на колінах, Х'ялмара, що лежав на ліжку навпроти, наплічники з розкиданими довкола них речами, підлогу, що все віддалялася… і тут до Марли дійшло, що це їй усе видно. Вона дико скрикнула і тієї ж миті влетіла назад у своє тіло.
— Боже, Боже ж мій… Як це боляче… — тепер уже їй було нестерпно зимно, — як це боляче і як страшно… — Марли-ним обличчям цього разу вже стікали справжні сльози — не сльози ейфорії, а сльози спокути, їй нестерпно було боляче тілом, яке хоч на кілька секунд, але залишилося сиротою. Те, що споглядало його звідтіля, з-попід стелі, могло собі запросто вилетіти геть, воно ніби не вміло чи не хотіло говорити, йому було так спокійно і байдуже… Що ж повернуло його назад? Якийсь місток, якась сутність на межі тіла й душі, чи пес його знає, чого й чого, відчувши себе на порозі загибелі, щосили рвонула дві частини докупи й таки повернула життя в людську істоту Марлу Фріксен.
Вона ще трохи беззвучно поплакала, відтак встала, пішла до ванної, вмилася, почистила зуби, ненадовго залізла під кран, що мав означати душ, витерлася й попленталася до ліжка, прямісінько під Х'ялмарів теплий бік. Він сонно щось пробурмотів і обійняв її. Зовсім скоро двоє на вузькому ліжку заснули, не дослухаючись до звуків нічного Читваню.
Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum
Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum
— Це щось таке мені… — заходився витягати в неї амулетика Х'ялмар, — це символічний ніж для захисту від злих духів. Віддавай…
— Ну, на… — Марла відпустила шнурівку. — Дивися сам не заріжся ним.
— А він не гострий.
— То можна загострити! Пам'ятаєш, як Девід Бові й Катрін Деньов, граючи вампірську парочку, вбивали шльондр саме такими ножичками, повішеними на шийку, красиві такі кулончики були, ніц не скажеш.
— Ні, Марлочко, не пам'ятаю, напевно, не бачив. Обіцяю нікого ним не вбивати. Тим більше, як ти сказала, шльондр… Жінки стають проститутками не зі своєї волі.
— Угу, соціум і все таке… Диви — якраз і крамничка в тему. Над дверима чергової сувенірної крамнички було оголошення про те, що всі речі з тутешніх поличок виготовлені Товариством Допомоги Жінкам, і що всі кошти, виручені від продажу, йдуть на організацію навчальних програм для дівчаток і жінок та семінарів із захисту прав жінок. Крім того, тут продавався непальський мед.
— Куплю для діда. В нього пасіка, — сказала Марла, завертаючи до крамнички.
— Ага, давай. Потім буде організовувати виробничі семінари «Бджоли Непалу — бджолам України».
Марла, сміючись, розглядала предмети, виставлені на продаж. Усі ці дзеркальця, попільнички, тарелі й тарілочки, таці були й насправді витворами мистецтва. Наївного жіночого мистецтва. Яскраві барви, смішні й справжні малюнки, дикі зображення диких жінок, наречених, черепах, носійок води, риб. собак і кішок, ящірок… Марла із Х'ялмаром знову набрали собі цілу гору добра, і тепер продавщиця загортала його в папір, щоб розписи й сама кераміка не понищилися.
— Тепер головне — це все довезти.
— Ага, — погоджувалася Марла, — позагортаємо кожну тарілочку в труси. В чисті, бо ж мистецтво все-таки. До речі, про чисті труси. Я сьогодні віддала до пральні джинси з купою бабла по кишенях. Думаєш, віддадуть?
— Думаю, ні.
Марла засумувала. Сумувала аж до самого готелику, до кімнатки з портретиком невеличкої птахи і назвою її виду — kingfisher. Українською Марла її імені не знала, та чи й були на Вкраїні такі птахи?
— Я, певно, спати піду… — глибина Марлиного суму сягнула критичного моменту, їй стало нестерпно шкода українських лісів, які скоро на фіг усі вирубають і вже жоден кінгфішер там і в теорії не поселиться; стало шкода всіх непальських звірів, убитих колись кровожерними англійцями; стало шкода Х'ялмара, що мусить мучитися із такою розтелепою, як вона; і стало шкода себе з ряду причин, які просто нереально тут помістити. Коротше, Марла заплакала. Сиділа на своєму ліжку й гірко-гірко плакала, опустивши голову на руки, а руки на коліна. Х'ялмар сидів на ліжку навпроти й не розуміючи на неї дивився. Здається, навіть пробував заговорити. Намарно. Марла не звертала на нього жодної уваги. Пробурмотівши щось на зразок: «Без наркотиків ти подобаєшся мені більше», Х'ялмар ліг спати, дбайливо загорнувшись у ковдру. Саме це загортання й привернуло Марлину увагу. Воно чогось раптом видалося їй несамовито смішним. Марла зареготала. Тепер смішним їй видавалося й нещодавнє горе, і те, як вона сидить отут, схиливши голову на руки. Марла реготала без упину, Х'ялмар аж зіп'явся на одному лікті і знову по-лабораторному її споглядав. Потім знудився й упав на постіль. Це Марлу гірко вразило. «Така… байдужість…» і вона знову заплакала від всеосяжної, пустельної самотності.
Це тривало досить довго. Півторахвилинні істерики сміху й двохвилинні — плачу. Одна за одною. Марла пробувала було лягти спати коло Х'ялмара, але щось ізсередини підкидало її догори, вона знову не могла контролювати свій сміх чи плач, почувалася безпорадною і дуже страждала від того, що Х'ялмар не бере жодної участі в її порятунку.
— О так, пробач… Вибач, рідний… мені так зле… ненавиджу себе… — хрипіла вона в точці «Нещастя».
— Що?! Ха-ха!! Ну, так, ти вважаєш мене конченою наркоманкою! Якого хріна я тут плачу?! Таке тобі шоу влаштувала! Але спиш — то спи! — викрикала Марла в точці «Ейфорія». Х'ялмар просто зітхав, мовчки чекав, коли це все припиниться, і намагався заснути. Відтак у Марлиній голові знову починали з'являтися різноманітні «She live of Lave street…», схематичні зображення процесів умирання природи тощо тощо, і вона знову плакала. Злізла з Х'ялмарового ліжка і пішла на своє. Сиділа знову так само, але вже поклала голову на коліна. Свідомість намагалася розвішувати якісь таблички з назвами того, що зараз відбувалося в Марлиній реальності, Несвідоме, як тільки Марла заплющувала очі, нещадно з неї реготало, демонструючи, як у чорному кінозалі, рухомі наскельні малюночки оленів, людей, сцен полювання, просто всіляких хвильок і гачечків. «Це як скрін-сейвер…» — подумалося Марлі, їй іще якийсь час вдавалося маніпулювати цими перемиканнями «Свідомість — Несвідоме», а потім Марла нібито кудись відсторонилася. Вся кімната плавно зробилася темно-ліловою і в сніжку — так, ніби дивишся телевізор у чужому помешканні через шибу. Хоча ні, набагато темніше. Картина кімнати повільно розповзалася вшир. Було видно Марлу, шо лежала головою на колінах, Х'ялмара, що лежав на ліжку навпроти, наплічники з розкиданими довкола них речами, підлогу, що все віддалялася… і тут до Марли дійшло, що це їй усе видно. Вона дико скрикнула і тієї ж миті влетіла назад у своє тіло.
— Боже, Боже ж мій… Як це боляче… — тепер уже їй було нестерпно зимно, — як це боляче і як страшно… — Марли-ним обличчям цього разу вже стікали справжні сльози — не сльози ейфорії, а сльози спокути, їй нестерпно було боляче тілом, яке хоч на кілька секунд, але залишилося сиротою. Те, що споглядало його звідтіля, з-попід стелі, могло собі запросто вилетіти геть, воно ніби не вміло чи не хотіло говорити, йому було так спокійно і байдуже… Що ж повернуло його назад? Якийсь місток, якась сутність на межі тіла й душі, чи пес його знає, чого й чого, відчувши себе на порозі загибелі, щосили рвонула дві частини докупи й таки повернула життя в людську істоту Марлу Фріксен.
Вона ще трохи беззвучно поплакала, відтак встала, пішла до ванної, вмилася, почистила зуби, ненадовго залізла під кран, що мав означати душ, витерлася й попленталася до ліжка, прямісінько під Х'ялмарів теплий бік. Він сонно щось пробурмотів і обійняв її. Зовсім скоро двоє на вузькому ліжку заснули, не дослухаючись до звуків нічного Читваню.
Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum
Марла хотіла вдочерити носоріжку.
— Вона ж зовсім маленька, така беззахисна сирота…
Трирічну самицю носорога вже встигла вдочерити військова база. Коли в джунглях загинула мати малої, її взяли виховувати й відгодовувати в село. Відтак тваринка настільки звикла до людей, шо не хотіла більше повертатися до джунглів. Швендяла людськими дворами в пошуках їжі й тепла. Звичайного тепла, материнського, якого просто не відловила у своєму житті. Люди того не розуміли й гріли її хіба що патиками по голові. Шкіра носорога — надзвичайно щільна, практично непробивна, тож відганяти її, б'ючи легенько і десь там по ногах, не вдавалося. Все чоло малюка було розбите, заживало не дуже добре.
— Бідненька… — Марла, що спершу злякалася, коли цей міні-бронетранспортер кинувся до неї, уздрівши якимось робом ґрінпісівську любов в її очах, тепер уже обережно гладила носоріжку по неушкоджених місцях на голові, питаючи себе, однак, чи відчуває тварина бодай якийсь кайф крізь свою су-першкіру.
— Коли станеш рок-зіркою, поселиш собі трьох носорогів у дворі… — Х'ялмар фотографував прояви Марлиної ніжності.
— Дивись, напевно, відчуває — оно як очі заплющила, треться об мене…
Носоріжка в загривку сягала Марлі до пояса, важила вже з кілька добрих тонн, і навіть обережно пробуючи притулитися до Марли, ледве не збивала її з ніг. А в Марли, між тим, прокинулися справжні материнські почуття. і тварина це відчувала, не бажаючи відійти від неї ні на крок, так і тупцяла своїми коротенькими ніжками слідом за Марлою, аж поки та вимушено (група корейців нетерпляче чекала відправки!) не сіла до каное й не відірвалася від берега. Носоріжка сумно мукала, пориваючись за Марлою у воду, аж поки якийсь місцевий добродій не відігнав її від берега патиком.
— Боже, вони знову її б'ють… — здригнулася Марла.
— Не переживай, Чумі, все з нею буде добре. Тільки не дай, Боже, щоби війна трапилася… Не хочеться думати, що може трапитися з носорогом, який звик до людей у військовій формі.
— А що з ним може трапитися?!
— Не знаю… Солдати — істоти примітивні. Передусім їм потрібна їжа. і якщо вони наштовхнуться на найменші проблеми з постачанням провізії, а просто під боком гулятимуть кілька тонн м'яса, довго солдати не міркуватимуть, і…
— Замовкни! Ні… Такого не буде… Навіщо маоїстам національний парк? Якого дідька тут їм робити?
— Як — якого?! Ненавидіти монархію!
Марла трусонула головою, щоб вибити з неї неприємні думки про війну. Це Х'ялмар любив у них копирсатися — така була його робота.
— Зброя і маскулінність…
— Що? — не врубався Х'ялмар.
— Як це — що? Тема якоїсь із твоїх глав до якоїсь із твоїх книжок…
— Ціную твою обізнаність! — поплескав її по плечу Х'ялмар, — слухай, скажи взагалі — ти знаєш, чим я займаюся?
— Ясно, що знаю! — в Марлі встигла вже заміситися ображена гідність із млосним відчуттям рильця в пушку (головне, щоб не переросло в відчуття рила в дред-локах). — Б'єшся за свій PhD [41], проводиш хуєву гору соціополітичних досліджень, пишеш книжки «Як і де обісралась ООН», за які платить ООН…
— Ну, я просто вражений, скажу тобі…
— Чого?!
— Мої батьки чи друзі ніколи би не відповіли на питання. «Чим займається ваш син-експерт?» Бо на питання: «Чим займається ваш син?» вони вже встигли сказати: «Експерт. Він експерт. Десь там, в Південно-Східній Азії…»
Ані Х'ялмар, ані Марла тоді ще не знали (хоча, мабуть, і здогадувалися), що за якихось три місяці у цій Південно-Східній Азії, а точніше, в Індонезії, почнуться репресії цих самих західних експертів. Х'ялмара вкупі з Джесікою-Волтдіс-ней, що плистимуть вздовж річок Калімантану й розпитуватимуть місцевих про їхнє життя-буття, про бідність (харчування тільки рибою іі рисом, виробництво одного handycraft-а [42] на місяць і продаж його за 20 баксів), про мрії (телевізор і супутникова антена, що їх вони й купляють, тільки-но заводяться гроші, а потім знову наминають рибу й рис, овочі в дієту не входять) і можливості (йолка-палка, та ж посадіть собі ті овочі — проживете довше і продавати буде щоГ), по чотири рази за ніч зупинятиме місцева розвідка й вестиме на допит, де до пуття й не знатиме, про що допитуватиме, але ж мусить, бо то — ПІДОЗРЮВАНІ, їхня та ще 27 неурядових організацій внесеться до «чорного списку» уряду. Зрештою, чи можна сподіватися більш логічного вчинку від товстодупого уособлення Корупції на Землі? Да простить мя Мегаваті Су-карнопутрі, а з нею й горопашний президент укрів Кучма, і нині, й присно, і вовіки віків…
Містечко Сораха, саме серце Читванського Королівського Національного парку, домівки носорогів, слонів, тигрів, що нападають на людей лише коли хворіють чи слабнуть від старості, павичів, крокодилів-рибоідів, качок, велетенських метеликів та інших прекрасних істот, на світанку сповивалося туманом Світанок дня від'їзду — завжди найсумніший і найгарніший зі світанків. Це сірий світанок-очищення. Прохолодна імла катарсису — так, саме імла, бо лише вона ховає за собою світло. Цю імлу можна вдихати на повні груди і вона вичистить тобі легені. Цю імлу можна набирати в долоні й промивати нею очі, як надлегкою водою. Вона чіпляється за невеличкі дерев'яні будиночки, за ноги слонів, шо вже йдуть на ранкову роботу до джунглів, за начищені здоровенні металеві тарелі й казани, залишені коло дверей халупок невсипущими ґаздинями, за тераси ресторанчиків, з яких так добре видно тиху річку; імла залазить у мисочки з гарячою гімалайською зупою, що її подають на цих же терасах, вона непомітно й пристрасно завивається довкола юних оголених персів красунь-непалок, що обливають одна одну зі срібних ковшиків у світанковому холодному потоці.
— Х'ялмаре, дивися… — прошепотіла, вказуючи на них, Марла. — Давай знімемо це! Така картина… я вже ніколи не матиму можливості зафіксувати таких красунь.
— Чи ти здуріла, Марло? — він потягнув її за руку геть. -Уяви собі: ти зранку спокійнісінько приймаєш душ, а тут якісь ідіоти лізуть до тебе в ванну з камерами!
— Вона ж зовсім маленька, така беззахисна сирота…
Трирічну самицю носорога вже встигла вдочерити військова база. Коли в джунглях загинула мати малої, її взяли виховувати й відгодовувати в село. Відтак тваринка настільки звикла до людей, шо не хотіла більше повертатися до джунглів. Швендяла людськими дворами в пошуках їжі й тепла. Звичайного тепла, материнського, якого просто не відловила у своєму житті. Люди того не розуміли й гріли її хіба що патиками по голові. Шкіра носорога — надзвичайно щільна, практично непробивна, тож відганяти її, б'ючи легенько і десь там по ногах, не вдавалося. Все чоло малюка було розбите, заживало не дуже добре.
— Бідненька… — Марла, що спершу злякалася, коли цей міні-бронетранспортер кинувся до неї, уздрівши якимось робом ґрінпісівську любов в її очах, тепер уже обережно гладила носоріжку по неушкоджених місцях на голові, питаючи себе, однак, чи відчуває тварина бодай якийсь кайф крізь свою су-першкіру.
— Коли станеш рок-зіркою, поселиш собі трьох носорогів у дворі… — Х'ялмар фотографував прояви Марлиної ніжності.
— Дивись, напевно, відчуває — оно як очі заплющила, треться об мене…
Носоріжка в загривку сягала Марлі до пояса, важила вже з кілька добрих тонн, і навіть обережно пробуючи притулитися до Марли, ледве не збивала її з ніг. А в Марли, між тим, прокинулися справжні материнські почуття. і тварина це відчувала, не бажаючи відійти від неї ні на крок, так і тупцяла своїми коротенькими ніжками слідом за Марлою, аж поки та вимушено (група корейців нетерпляче чекала відправки!) не сіла до каное й не відірвалася від берега. Носоріжка сумно мукала, пориваючись за Марлою у воду, аж поки якийсь місцевий добродій не відігнав її від берега патиком.
— Боже, вони знову її б'ють… — здригнулася Марла.
— Не переживай, Чумі, все з нею буде добре. Тільки не дай, Боже, щоби війна трапилася… Не хочеться думати, що може трапитися з носорогом, який звик до людей у військовій формі.
— А що з ним може трапитися?!
— Не знаю… Солдати — істоти примітивні. Передусім їм потрібна їжа. і якщо вони наштовхнуться на найменші проблеми з постачанням провізії, а просто під боком гулятимуть кілька тонн м'яса, довго солдати не міркуватимуть, і…
— Замовкни! Ні… Такого не буде… Навіщо маоїстам національний парк? Якого дідька тут їм робити?
— Як — якого?! Ненавидіти монархію!
Марла трусонула головою, щоб вибити з неї неприємні думки про війну. Це Х'ялмар любив у них копирсатися — така була його робота.
— Зброя і маскулінність…
— Що? — не врубався Х'ялмар.
— Як це — що? Тема якоїсь із твоїх глав до якоїсь із твоїх книжок…
— Ціную твою обізнаність! — поплескав її по плечу Х'ялмар, — слухай, скажи взагалі — ти знаєш, чим я займаюся?
— Ясно, що знаю! — в Марлі встигла вже заміситися ображена гідність із млосним відчуттям рильця в пушку (головне, щоб не переросло в відчуття рила в дред-локах). — Б'єшся за свій PhD [41], проводиш хуєву гору соціополітичних досліджень, пишеш книжки «Як і де обісралась ООН», за які платить ООН…
— Ну, я просто вражений, скажу тобі…
— Чого?!
— Мої батьки чи друзі ніколи би не відповіли на питання. «Чим займається ваш син-експерт?» Бо на питання: «Чим займається ваш син?» вони вже встигли сказати: «Експерт. Він експерт. Десь там, в Південно-Східній Азії…»
Ані Х'ялмар, ані Марла тоді ще не знали (хоча, мабуть, і здогадувалися), що за якихось три місяці у цій Південно-Східній Азії, а точніше, в Індонезії, почнуться репресії цих самих західних експертів. Х'ялмара вкупі з Джесікою-Волтдіс-ней, що плистимуть вздовж річок Калімантану й розпитуватимуть місцевих про їхнє життя-буття, про бідність (харчування тільки рибою іі рисом, виробництво одного handycraft-а [42] на місяць і продаж його за 20 баксів), про мрії (телевізор і супутникова антена, що їх вони й купляють, тільки-но заводяться гроші, а потім знову наминають рибу й рис, овочі в дієту не входять) і можливості (йолка-палка, та ж посадіть собі ті овочі — проживете довше і продавати буде щоГ), по чотири рази за ніч зупинятиме місцева розвідка й вестиме на допит, де до пуття й не знатиме, про що допитуватиме, але ж мусить, бо то — ПІДОЗРЮВАНІ, їхня та ще 27 неурядових організацій внесеться до «чорного списку» уряду. Зрештою, чи можна сподіватися більш логічного вчинку від товстодупого уособлення Корупції на Землі? Да простить мя Мегаваті Су-карнопутрі, а з нею й горопашний президент укрів Кучма, і нині, й присно, і вовіки віків…
Містечко Сораха, саме серце Читванського Королівського Національного парку, домівки носорогів, слонів, тигрів, що нападають на людей лише коли хворіють чи слабнуть від старості, павичів, крокодилів-рибоідів, качок, велетенських метеликів та інших прекрасних істот, на світанку сповивалося туманом Світанок дня від'їзду — завжди найсумніший і найгарніший зі світанків. Це сірий світанок-очищення. Прохолодна імла катарсису — так, саме імла, бо лише вона ховає за собою світло. Цю імлу можна вдихати на повні груди і вона вичистить тобі легені. Цю імлу можна набирати в долоні й промивати нею очі, як надлегкою водою. Вона чіпляється за невеличкі дерев'яні будиночки, за ноги слонів, шо вже йдуть на ранкову роботу до джунглів, за начищені здоровенні металеві тарелі й казани, залишені коло дверей халупок невсипущими ґаздинями, за тераси ресторанчиків, з яких так добре видно тиху річку; імла залазить у мисочки з гарячою гімалайською зупою, що її подають на цих же терасах, вона непомітно й пристрасно завивається довкола юних оголених персів красунь-непалок, що обливають одна одну зі срібних ковшиків у світанковому холодному потоці.
— Х'ялмаре, дивися… — прошепотіла, вказуючи на них, Марла. — Давай знімемо це! Така картина… я вже ніколи не матиму можливості зафіксувати таких красунь.
— Чи ти здуріла, Марло? — він потягнув її за руку геть. -Уяви собі: ти зранку спокійнісінько приймаєш душ, а тут якісь ідіоти лізуть до тебе в ванну з камерами!
Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum
Дорога, що впирається одним боком у скелю, а іншим зависає над урвищем — звична картинка для Карпат. Автобус, що їде такою ж, але вужчою дорогою, час від часу зазираючи котримось із коліс в цю саму прірву, а при зустрічі з іншим транспортним засобом не знає, куди подітися з сорому за свої габарити — звична картинка для передгір'їв Гімалаїв. (Принаймні так хотілося називати цю місцевість Марлі).
— А в Катманду є гори?
— Марлочко, Катманду в долині лежить.
— То, значить, нема… гм. А їх там видно звідти?
— Марлоооо! Хіба ж я знаю?! Я так само вперше тут, як і ти. В Марли й насправді була дурнувата звичка допитуватися в Х'ялмара кожної дрібнички. Вона була певна, що він просто змушений знати все, і навіть не вважала себе розумнішою за нього, що траплялося в її житті страшенно рідко.
— Ех, любий, мені до тебе ще смоктати і смоктати…
— Це ти до чого? — спитав він, було, для ввічливості. Але заперечувати не став.
Автобус трусило, як у передсмертній лихоманці. Час від часу дорога взагалі звужувалася до ширини благородного гірського плаю, де тільки тонконогий козел би й пройшов. Марлі, як завжди, не страшно було би померти. Вона вперто вірила, що кожна мить життя так само придатна й красива для смерті, як і будь-яка інша. Через це й не боялася.
— Завжди ходимо по межі… Треба би запам'ятати собі цей завіконний відеоряд, викликати потім у пам'яті під час депресняків.
Марла не вважала депресняки чимось поганим. Щоправда, інколи схильна була плутати відчуття трагічності, світлого смутку з руйнуючими душу процесами самонівелювання. Вона дійсно завжди ходила по межі. Не вельми обережно ходила, заступаючи раз по раз то за один її бік, то за другий.
— І все-таки, правий був Арістотель. Трагедія цінніша від комедії. Пісня цапа, ги-ги, лебедина…
— Що? — не зрозумів Х'ялмар.
— Трагедія з грецької — пісня цапа. Не кажи, що не знав.
— Не знав…
Марла вдалась у п'ятихвилинні з'ясування етимологічних стосунків. Відтак продовжила:
— Це, знаєш, як у Павича — сербського письменника, я казала тобі — всі щасливі сім'ї схожі одна на одну, а нещасні сім'ї нещасні по різному… Хоча до чого тут це. Все одно парадокс виходить знову. — (Марлі таки бракувало дружби з причинно-наслідковими зв'язками). — Я лише хотіла сказати, веселі речі більш минущі ніж сумні. Сміються люди від якихось дуже минущих реалій, соціальних розкладів тощо… От хто вже буде за 10 років сміятися у пост-совку із нових руських? Драйв, веселість — все якесь відповідне конкретному часові…
— Та ні, Марло, це не зовсім так. Ти хочеш сказати, що сумні речі — сумні для всіх в усі часи однаково?
— Так… для тих, хто достойний…
— То виходить, що веселі й дурнуваті речі також веселі для всіх в усі часи. Для всіх… недостойних. Тобто, ти ставиш дурість і очищення на один щабель?
— Ну, я просто не заперечую, що сміх теж може нести очищення. і що веселість і драйв також можна узагальнити, а смуток — конкретизувати. Люди в епіцентрі трагедії страждатимуть тут-і-тепер, а вже Через 40 років по закінченні війни інші просто читатимуть про неї чи дивитимуться кіно, і просто скрушно хитатимуть головами.
— Не знаю, Х'ялмаре. Ти, певно, правий, як завжди… Дурнувата софістика. Мозок мій стає ватяним, тільки-но починаю хоч щось тобі доводити. Якась така лінь нападає…
— Пробач…
— Та за що тобі вибачатися?
— Я просто ніколи не дослуховую твою думку до кінця.
— Та вже. Може, й не було в мене жодної думки. Так просто, коротаю довгий шлях до Катманду. Це ж краще, ніж розв'язувати кросворди. Хоча, в результаті, так само порожньо… Виходить на одне.
— Ні, Марло, не зовсім порожньо. Я хочу з тобою говорити, хочу взнавати про тебе більше…
— Нащо воно тобі. Нецікаво це. Однаково ми про все розважаємо з різних позицій. Тобі моя йобнута метафізика така ж далека, як і мені твоя соціопсихологія. Я одне тут сказати хотіла — сумні твори, що спонукають до пошуку й очищення, є для нас ціннішими за веселі й радісні, що просто заспокоюють і дають відчуття минущого вдоволення.
— Напевно, так… — знизав плечима Х'ялмар. Він боявся образити Марлу. її поганий настрій руйнував усе довкола. Краще було якомога довше утримувати його подалі від цієї дівчинки. На щастя, зовсім скоро по тому дівчинка заснула. і проспала аж до самої непальської столиці.
Індустріальні (на вигляд) околиці, купа автобусів, машин, велосипедів, мопедів, людей і сміття — все трохи скидалося на Індонезію, чи то пак, на зіпсовану прогресом Азію взагалі. Марла прокинулася й зробила зусилля не розчаруватися — зачепилася очима за храм, що височів на пагорбі. А потім — за велетенську статую сидячого Будди.
— Непал — Його Батьківщина… — ще раз собі повторила вона.
— Угу, і дивно, що в містечку, де він народився, немає жодної атракції…
— Що — ні храму, ні монастиря?
— Ні. Хоча… так, здається, храм є. — Х'ялмар запхав носа до «Lonly Рlanet». — Так, є. О, все, ми приїхали.
Пожитки пасажирів, що були позакріплювані на даху автобуса, почали скидати додолу. Марлин рюкзак, на її культурний подив, знову не поцупили.
— А я ж завжди готова до такого повороту.
— Ну чому ти завжди сподіваєшся на лажу від людей?
— Тому, що коли її не стається, я маю нагоду несказанно потішитися з приводу їхньої порядності.
— Ага, ну ясно.
Поки Х'ялмар чекав на свого наплічника, котрий, як манну з неба, мав скинути з даху водій, Марлу вже з усіх боків роздирали агенти різноманітних готеликів. тицяючи їй у писок рекламні проспекти. На знімках, що їх демонструвалося в проспектах, вигляд із вікна був просто-тобі виглядом на Ельбрус із найгарнішого острова в Тихому океані. Марла відбивалася, поки могла. Врешті-решт, здалася — повелася на ціну кімнати і безкоштовну таксівку до готелика, який «якщо вам не сподобається, зміните на інший, тільки тоді заплатіть, будь ласка, за таксі, але ж вам неодмінно у нас сподобається!»
— Ти впевнена? — Х'ялмар не був особливо радий. Більше таки довіряв своєму «Лонліпленету», а цього готелика там не було.
— Давай хоча би спробуємо, — Марла вже всучила свого наплічника водію таксівки, — знаєш, яка лажа в лонліпленетних готелях?
— Яка?
— Туди пруться всі, в кого є «Лонлі Пленет».
— М-да, це точно.
— Так що поїхали давай.
Готелик із помпезною назвою «Golden Palace» (о, скільки існує на світі готеликів із цією назвою!) був звичайнісіньким собі готеликом. інтер'єр в дусі порядного дівочого гуртожитку. Фойє, щоправда, у вітражах і мозаїках. Дуже чемна адміністрація, дуже мало пожильців і дуже мало гір із даху — все закрито іншими дахами. Проспектик, як завжди, безпардонно наїбав споживача. Зате була тераса і welcome tеа, за який із гордістю не бралося грошей.
На терасі сиділо четверо місцевих чоловіків — хтось із власників готелю. Добре говорили англійською, добре роздуплялися в географії й політиці. Як виявилося пізніше, один із них був колишнім лідером студентського руху в Катманду. Він і розповів альтернативну версію королівської різні:
— Хто, принц? Закохався? Ой, я вас прошу! Та в нього тих гьорл-френдів було — на кожен день інша. Якого дідька розстрілювати всю свою сім'ю через якусь руду англійку? Він же розумний хлопчик був, географію вчив, на магістра здавав…
З тераси було видно довколишні червоно-кам'яні будівельки магазинчиків, готелів і медитаційних центрів для європейців — залишки старих-добрих гіппі-часів. На стінах, що ними був обнесений найближчий йога— й медитаційний центр «Ом» (цікаво, скільки разів повторювалася ця назва? Зрештою, повторення її, як повторення священного складу «Ом» — один із кроків до спасіння душі. Чи то пак, до просвітлення, якщо вже йдеться про буддизм) було наліплено купу битого скла гостряками догори. Таке практикувалося в Азії часто-густо, щоби захистити оселю від небажаних відвідувачів. У Х'ялмара була своя версія щодо цього інженерного винаходу:
— Бачиш? Йоги починають свою практику просто звідси!
— Але ж ти дурний, Х'ялмаре!
— Я знаю.
— Тобі скоро тридцять, а в голові — дуля з маком.
— Сама ти дуля з маком. Це тобі скоро тридцять!
— А фігушкі — мені аж через сім років, а тобі — на другий рік. Клоччя ти старе, Х'ялмарчику. Але нічого, я тебе любитиму і старим, і товстим. Тільки не лисій, будь ласка. Волосся — це найкраще, що в тобі є.
Х'ялмар помацав свою біляву пелехату голову. Потім зробив щось на зразок відстовбурчених вух із волосся і кумедно витріщив беньки на Марлу, зображаючи чи то покемона, чи то домовьонка Кузю. Зрештою, ані старих радянських, ані нових японських мультиків він не дивився, тому Бог його знає, кого там він зображав.
— Ага, — позіхнула Марла, — знаю: ВСІ ПІДАРАСИ, А МИ — БІЛОЧКИ. Копірайт мій. Старий, як світ.
Місто Катманду також здавалося старим, як світ. і пурпуровим, як застигла кров. Будівлі в центрі зовсім не скидалися на потворні коробки околиць, що їх Марла побачила спершу. Зрештою, околиці великих міст дуже рідко здатні викликати захват. Катманду було великим містом. Але у старій його частині цього не відчувалося. Катманду було страшенно забрудненим містом. Але у старій частині машини їздили рідше. Катманду було столицею бідної країни, куди біднішої за Індонезію чи Україну. Але в старій частині міста тобі здасться, що немає квітучішої цивілізації, ніж ця.
Атмосфера Катманду вбирала в себе геть усе, що тут коли-небудь ставалося. Вона зберігала запахи багряних рис буддійських монахів, мелодії кінця сімдесятих, що їх тут колись награли смішнючі гіппі на своїх розладнаних гітарах, димок гашишевих самокруток, готових до продажу в будь-який час, будь-кому і будь-ким, брязкіт антикварних тибетських срібних прикрас, що віддаються тут майже за безцінь, блиск лез знаменитих непальських клинків, котрі у тебе відбирають на митниці в аеропорту, навіть якщо ти вигравіював там ім'я ліпшого друга, котрому і збирався подарувати клинок, митник не побридиться занести цей експонат до своєї приватної колекції, щоби й онуки змогли пишатися трофеєм свого діда… Атмосфера Катманду знала майже все: зраду і смерть королівської родини, тепло тибетських вареників-момо, верески американських туристок і підошви альпіністів, що збираються на Анапурну. Не знала вона до цього часу хіба що Марли Фріксен. Але це вдалося швидко виправити.
Катманду можна і треба було би назвати східним Амстердамом Східноазійським Амстером.
— Ненавиджу цю тупорилу споживацьку моду називати міста «Східна Венеція», «Північний Париж», сраківська дошка… Марла давала відпір своїм же власним аналогіям. Просто ніяк не могла позбутися відчуття, що десь неподалік — холодне море, настільки темні дерев'яно-цегляні будівлі Катманду скидалися на колопортові райони того ж Амстера чи Порту.
— Так, інколи таки пахне Португалією, — визнав Х'ялмар. Ці подібності до двох дуже і дуже позитивних, розслаблених, пофігістичних і просто психічно здорових європейських міст свідчили виключно на користь Катманду. Воно ніби увібрало в себе все найліпше з Європи (з одного з найліпших, нецинічних її часів — розквіту гіпарства і пошуку нового в новому), не втративши при цьому свого обличчя. Тепер воно відбивалося у люстрі Марлиних беньок:
— Диви-диви, який чувак. Боб Марлі би заздрив. Азія в дредах і растаманському береті — кльово… А ну чи не запропонує нам купити гашику…
— Марло, наркотики зазвичай продають найнепримітніші перехожі. До того ж, ти ще той свій скарб, куплений у любка-дереша з Агри, не використала на славу батьківщині.
— Угу — погодилася Марла й скромно не повелася на десяток ввічливих пропозицій щодо гашишу («Спешал прайс фор ю, май френд!»), кокаїну, екстазі, грибочків та іншого розмаїття психотропної провізії.
— Це вже просто немодно, — резюмувала вона.
— І зовсім некорисно… — Х'ялмар обережно скосив на неї очі, натякаючи на результати нещодавньої дегустації «спешл лассі».
— Пішов до дупи, моралізатор. Краще би тоді мені руку простягнув… — здається, Марла не сказала цього вголос, їй просто стало бридко на згадку про свою наркотичну істерику. Коли злишся на себе, інші дратують більше, ніж завжди. Тому вона швидко перескочила на інше:
— А в Катманду є гори?
— Марлочко, Катманду в долині лежить.
— То, значить, нема… гм. А їх там видно звідти?
— Марлоооо! Хіба ж я знаю?! Я так само вперше тут, як і ти. В Марли й насправді була дурнувата звичка допитуватися в Х'ялмара кожної дрібнички. Вона була певна, що він просто змушений знати все, і навіть не вважала себе розумнішою за нього, що траплялося в її житті страшенно рідко.
— Ех, любий, мені до тебе ще смоктати і смоктати…
— Це ти до чого? — спитав він, було, для ввічливості. Але заперечувати не став.
Автобус трусило, як у передсмертній лихоманці. Час від часу дорога взагалі звужувалася до ширини благородного гірського плаю, де тільки тонконогий козел би й пройшов. Марлі, як завжди, не страшно було би померти. Вона вперто вірила, що кожна мить життя так само придатна й красива для смерті, як і будь-яка інша. Через це й не боялася.
— Завжди ходимо по межі… Треба би запам'ятати собі цей завіконний відеоряд, викликати потім у пам'яті під час депресняків.
Марла не вважала депресняки чимось поганим. Щоправда, інколи схильна була плутати відчуття трагічності, світлого смутку з руйнуючими душу процесами самонівелювання. Вона дійсно завжди ходила по межі. Не вельми обережно ходила, заступаючи раз по раз то за один її бік, то за другий.
— І все-таки, правий був Арістотель. Трагедія цінніша від комедії. Пісня цапа, ги-ги, лебедина…
— Що? — не зрозумів Х'ялмар.
— Трагедія з грецької — пісня цапа. Не кажи, що не знав.
— Не знав…
Марла вдалась у п'ятихвилинні з'ясування етимологічних стосунків. Відтак продовжила:
— Це, знаєш, як у Павича — сербського письменника, я казала тобі — всі щасливі сім'ї схожі одна на одну, а нещасні сім'ї нещасні по різному… Хоча до чого тут це. Все одно парадокс виходить знову. — (Марлі таки бракувало дружби з причинно-наслідковими зв'язками). — Я лише хотіла сказати, веселі речі більш минущі ніж сумні. Сміються люди від якихось дуже минущих реалій, соціальних розкладів тощо… От хто вже буде за 10 років сміятися у пост-совку із нових руських? Драйв, веселість — все якесь відповідне конкретному часові…
— Та ні, Марло, це не зовсім так. Ти хочеш сказати, що сумні речі — сумні для всіх в усі часи однаково?
— Так… для тих, хто достойний…
— То виходить, що веселі й дурнуваті речі також веселі для всіх в усі часи. Для всіх… недостойних. Тобто, ти ставиш дурість і очищення на один щабель?
— Ну, я просто не заперечую, що сміх теж може нести очищення. і що веселість і драйв також можна узагальнити, а смуток — конкретизувати. Люди в епіцентрі трагедії страждатимуть тут-і-тепер, а вже Через 40 років по закінченні війни інші просто читатимуть про неї чи дивитимуться кіно, і просто скрушно хитатимуть головами.
— Не знаю, Х'ялмаре. Ти, певно, правий, як завжди… Дурнувата софістика. Мозок мій стає ватяним, тільки-но починаю хоч щось тобі доводити. Якась така лінь нападає…
— Пробач…
— Та за що тобі вибачатися?
— Я просто ніколи не дослуховую твою думку до кінця.
— Та вже. Може, й не було в мене жодної думки. Так просто, коротаю довгий шлях до Катманду. Це ж краще, ніж розв'язувати кросворди. Хоча, в результаті, так само порожньо… Виходить на одне.
— Ні, Марло, не зовсім порожньо. Я хочу з тобою говорити, хочу взнавати про тебе більше…
— Нащо воно тобі. Нецікаво це. Однаково ми про все розважаємо з різних позицій. Тобі моя йобнута метафізика така ж далека, як і мені твоя соціопсихологія. Я одне тут сказати хотіла — сумні твори, що спонукають до пошуку й очищення, є для нас ціннішими за веселі й радісні, що просто заспокоюють і дають відчуття минущого вдоволення.
— Напевно, так… — знизав плечима Х'ялмар. Він боявся образити Марлу. її поганий настрій руйнував усе довкола. Краще було якомога довше утримувати його подалі від цієї дівчинки. На щастя, зовсім скоро по тому дівчинка заснула. і проспала аж до самої непальської столиці.
Індустріальні (на вигляд) околиці, купа автобусів, машин, велосипедів, мопедів, людей і сміття — все трохи скидалося на Індонезію, чи то пак, на зіпсовану прогресом Азію взагалі. Марла прокинулася й зробила зусилля не розчаруватися — зачепилася очима за храм, що височів на пагорбі. А потім — за велетенську статую сидячого Будди.
— Непал — Його Батьківщина… — ще раз собі повторила вона.
— Угу, і дивно, що в містечку, де він народився, немає жодної атракції…
— Що — ні храму, ні монастиря?
— Ні. Хоча… так, здається, храм є. — Х'ялмар запхав носа до «Lonly Рlanet». — Так, є. О, все, ми приїхали.
Пожитки пасажирів, що були позакріплювані на даху автобуса, почали скидати додолу. Марлин рюкзак, на її культурний подив, знову не поцупили.
— А я ж завжди готова до такого повороту.
— Ну чому ти завжди сподіваєшся на лажу від людей?
— Тому, що коли її не стається, я маю нагоду несказанно потішитися з приводу їхньої порядності.
— Ага, ну ясно.
Поки Х'ялмар чекав на свого наплічника, котрий, як манну з неба, мав скинути з даху водій, Марлу вже з усіх боків роздирали агенти різноманітних готеликів. тицяючи їй у писок рекламні проспекти. На знімках, що їх демонструвалося в проспектах, вигляд із вікна був просто-тобі виглядом на Ельбрус із найгарнішого острова в Тихому океані. Марла відбивалася, поки могла. Врешті-решт, здалася — повелася на ціну кімнати і безкоштовну таксівку до готелика, який «якщо вам не сподобається, зміните на інший, тільки тоді заплатіть, будь ласка, за таксі, але ж вам неодмінно у нас сподобається!»
— Ти впевнена? — Х'ялмар не був особливо радий. Більше таки довіряв своєму «Лонліпленету», а цього готелика там не було.
— Давай хоча би спробуємо, — Марла вже всучила свого наплічника водію таксівки, — знаєш, яка лажа в лонліпленетних готелях?
— Яка?
— Туди пруться всі, в кого є «Лонлі Пленет».
— М-да, це точно.
— Так що поїхали давай.
Готелик із помпезною назвою «Golden Palace» (о, скільки існує на світі готеликів із цією назвою!) був звичайнісіньким собі готеликом. інтер'єр в дусі порядного дівочого гуртожитку. Фойє, щоправда, у вітражах і мозаїках. Дуже чемна адміністрація, дуже мало пожильців і дуже мало гір із даху — все закрито іншими дахами. Проспектик, як завжди, безпардонно наїбав споживача. Зате була тераса і welcome tеа, за який із гордістю не бралося грошей.
На терасі сиділо четверо місцевих чоловіків — хтось із власників готелю. Добре говорили англійською, добре роздуплялися в географії й політиці. Як виявилося пізніше, один із них був колишнім лідером студентського руху в Катманду. Він і розповів альтернативну версію королівської різні:
— Хто, принц? Закохався? Ой, я вас прошу! Та в нього тих гьорл-френдів було — на кожен день інша. Якого дідька розстрілювати всю свою сім'ю через якусь руду англійку? Він же розумний хлопчик був, географію вчив, на магістра здавав…
З тераси було видно довколишні червоно-кам'яні будівельки магазинчиків, готелів і медитаційних центрів для європейців — залишки старих-добрих гіппі-часів. На стінах, що ними був обнесений найближчий йога— й медитаційний центр «Ом» (цікаво, скільки разів повторювалася ця назва? Зрештою, повторення її, як повторення священного складу «Ом» — один із кроків до спасіння душі. Чи то пак, до просвітлення, якщо вже йдеться про буддизм) було наліплено купу битого скла гостряками догори. Таке практикувалося в Азії часто-густо, щоби захистити оселю від небажаних відвідувачів. У Х'ялмара була своя версія щодо цього інженерного винаходу:
— Бачиш? Йоги починають свою практику просто звідси!
— Але ж ти дурний, Х'ялмаре!
— Я знаю.
— Тобі скоро тридцять, а в голові — дуля з маком.
— Сама ти дуля з маком. Це тобі скоро тридцять!
— А фігушкі — мені аж через сім років, а тобі — на другий рік. Клоччя ти старе, Х'ялмарчику. Але нічого, я тебе любитиму і старим, і товстим. Тільки не лисій, будь ласка. Волосся — це найкраще, що в тобі є.
Х'ялмар помацав свою біляву пелехату голову. Потім зробив щось на зразок відстовбурчених вух із волосся і кумедно витріщив беньки на Марлу, зображаючи чи то покемона, чи то домовьонка Кузю. Зрештою, ані старих радянських, ані нових японських мультиків він не дивився, тому Бог його знає, кого там він зображав.
— Ага, — позіхнула Марла, — знаю: ВСІ ПІДАРАСИ, А МИ — БІЛОЧКИ. Копірайт мій. Старий, як світ.
Місто Катманду також здавалося старим, як світ. і пурпуровим, як застигла кров. Будівлі в центрі зовсім не скидалися на потворні коробки околиць, що їх Марла побачила спершу. Зрештою, околиці великих міст дуже рідко здатні викликати захват. Катманду було великим містом. Але у старій його частині цього не відчувалося. Катманду було страшенно забрудненим містом. Але у старій частині машини їздили рідше. Катманду було столицею бідної країни, куди біднішої за Індонезію чи Україну. Але в старій частині міста тобі здасться, що немає квітучішої цивілізації, ніж ця.
Атмосфера Катманду вбирала в себе геть усе, що тут коли-небудь ставалося. Вона зберігала запахи багряних рис буддійських монахів, мелодії кінця сімдесятих, що їх тут колись награли смішнючі гіппі на своїх розладнаних гітарах, димок гашишевих самокруток, готових до продажу в будь-який час, будь-кому і будь-ким, брязкіт антикварних тибетських срібних прикрас, що віддаються тут майже за безцінь, блиск лез знаменитих непальських клинків, котрі у тебе відбирають на митниці в аеропорту, навіть якщо ти вигравіював там ім'я ліпшого друга, котрому і збирався подарувати клинок, митник не побридиться занести цей експонат до своєї приватної колекції, щоби й онуки змогли пишатися трофеєм свого діда… Атмосфера Катманду знала майже все: зраду і смерть королівської родини, тепло тибетських вареників-момо, верески американських туристок і підошви альпіністів, що збираються на Анапурну. Не знала вона до цього часу хіба що Марли Фріксен. Але це вдалося швидко виправити.
Катманду можна і треба було би назвати східним Амстердамом Східноазійським Амстером.
— Ненавиджу цю тупорилу споживацьку моду називати міста «Східна Венеція», «Північний Париж», сраківська дошка… Марла давала відпір своїм же власним аналогіям. Просто ніяк не могла позбутися відчуття, що десь неподалік — холодне море, настільки темні дерев'яно-цегляні будівлі Катманду скидалися на колопортові райони того ж Амстера чи Порту.
— Так, інколи таки пахне Португалією, — визнав Х'ялмар. Ці подібності до двох дуже і дуже позитивних, розслаблених, пофігістичних і просто психічно здорових європейських міст свідчили виключно на користь Катманду. Воно ніби увібрало в себе все найліпше з Європи (з одного з найліпших, нецинічних її часів — розквіту гіпарства і пошуку нового в новому), не втративши при цьому свого обличчя. Тепер воно відбивалося у люстрі Марлиних беньок:
— Диви-диви, який чувак. Боб Марлі би заздрив. Азія в дредах і растаманському береті — кльово… А ну чи не запропонує нам купити гашику…
— Марло, наркотики зазвичай продають найнепримітніші перехожі. До того ж, ти ще той свій скарб, куплений у любка-дереша з Агри, не використала на славу батьківщині.
— Угу — погодилася Марла й скромно не повелася на десяток ввічливих пропозицій щодо гашишу («Спешал прайс фор ю, май френд!»), кокаїну, екстазі, грибочків та іншого розмаїття психотропної провізії.
— Це вже просто немодно, — резюмувала вона.
— І зовсім некорисно… — Х'ялмар обережно скосив на неї очі, натякаючи на результати нещодавньої дегустації «спешл лассі».
— Пішов до дупи, моралізатор. Краще би тоді мені руку простягнув… — здається, Марла не сказала цього вголос, їй просто стало бридко на згадку про свою наркотичну істерику. Коли злишся на себе, інші дратують більше, ніж завжди. Тому вона швидко перескочила на інше: