— «If Married Divorce Speed! [77]»
— «Веер Веер Don’t’ Sleep! [78]»
— «Speed іs thе Кnіfе that Сuts Yоur Life [79]» та купа іншого. Останнє гасло проперло Марлу найбільше, особливо після її рімейку на
WIFE IS A THЕ KNIFЕ THAT CUTS YОUR LIFE [80]
Його вона вирішила розіслати всім своїм одруженим друзякам, без огляду на видимий суспільний антигуманізм у ньому. Винайнятий джип ходив ходуном від індійської й непальської поп-музики, що її на всю котушку врубали ґіди.
— Джімі, Джімі, ача!!! — волала й Марла, і шоковані її знанням гіди підозріло перезиралися, аж поки вона не розповіла їм про педагогічну роль індійського кіна в житті дітей кінця радянської епохи.
— Плакати люблять всі! — виголосила вона й попросила зупинитися біля водоспаду.
. Ввечері вони зупинилися ночувати в маленькому селі Лачунґ, де не було світла, зате жили найприємніші у світі люди. Жінки вчили Марлу ліпити момо [81], дівчатка купували солодощі й приносили томбу [82] вкупі зі свічками. Спати знову було холодно — рятували куртки й зимові шапки. Помитися в такій температурі видавалося Марлі подвигом Геракла.
— Або ж Сізіфовою працею, — кепкував Х'ялмар, — однаково ж завтра знову забрьохаєшся.
Наступного дня Марла підібрала з землі шматочок жовтого молитовного прапора й кілька грудочок гімалайського ґрунту з камінцями. Написавши на прапорці «Подорож до Країни Сходу», вона вклала все до маленького срібного амулетика з гірським коралом в оздобі й, міцно замкнувши його на застібку, почепила його шнурівку. Ця тибетська прикраса, куплена в Бутані, мала слугувати талісманом Марлиній сестрі під час її вступного іспиту на відділення сходознавства.
— Коли мине п'ять років її навчання, я зберу достатньо грошей, щоби вона змогла побачити частину того, що бачила я. Хто зна, може мала десь тут залишиться. — Марла заховала амулетик до кишені. Х'ялмар ніжно посміхнувся й погладив її по плечі.
— Що, все-таки добре, що я не пхатиму сюди наркот?' — підкреслено-болісно зітхнула Марла й засміялася
Гімалайська подорож наближалася до кінця.
____________________
В делійському аеропорту Марла мусила чекати на 4 години довше, ніж Х'ялмар. Дивлячись, як він відходить на посадку, посилаючи їй повітряні цілунки, Марла безутішно плакала. Хоча вони й домовилися про наступну зустріч за місяць, її не полишало відчуття, що бачить вона свого білявчика востаннє.
— Дурнувате відчуття…
Потім Марла провела кілька годин у компанії мюнхенського панка, що перевозив якусь потужну наркоту в шлунку, і його дівчиною, юним ангелоподібним створінням. Вони, як і всі, займалися порятунком прав людей на Землі.
В аеропорту «Бориспіль» Марлу не перевіряли на наявність заборонених речовин. А в неї їх і не було, тож було навіть трохи сумно через втрачену можливість.
Ілля чекав на неї біля виходу, трохи осторонь від натовпу зустрічаючих.
— Привіт, ти класно виглядаєш! — перше, що ляпнула Марла, побачивши його посмішку, колір очей, відсвітлених прядок у новій зачісці й міцної постави впевненої в собі людини.
— Ходімо, маленька?
На вулиці сяяло яскраве сонце кінця зими.
Дочькі — Матері
Марш до Мрії
Неналежність-незалежність?
Му baby makes me wanna die [85]
Don’t make my fuckihg bright! Оnlу уои…
— «Веер Веер Don’t’ Sleep! [78]»
— «Speed іs thе Кnіfе that Сuts Yоur Life [79]» та купа іншого. Останнє гасло проперло Марлу найбільше, особливо після її рімейку на
WIFE IS A THЕ KNIFЕ THAT CUTS YОUR LIFE [80]
Його вона вирішила розіслати всім своїм одруженим друзякам, без огляду на видимий суспільний антигуманізм у ньому. Винайнятий джип ходив ходуном від індійської й непальської поп-музики, що її на всю котушку врубали ґіди.
— Джімі, Джімі, ача!!! — волала й Марла, і шоковані її знанням гіди підозріло перезиралися, аж поки вона не розповіла їм про педагогічну роль індійського кіна в житті дітей кінця радянської епохи.
— Плакати люблять всі! — виголосила вона й попросила зупинитися біля водоспаду.
. Ввечері вони зупинилися ночувати в маленькому селі Лачунґ, де не було світла, зате жили найприємніші у світі люди. Жінки вчили Марлу ліпити момо [81], дівчатка купували солодощі й приносили томбу [82] вкупі зі свічками. Спати знову було холодно — рятували куртки й зимові шапки. Помитися в такій температурі видавалося Марлі подвигом Геракла.
— Або ж Сізіфовою працею, — кепкував Х'ялмар, — однаково ж завтра знову забрьохаєшся.
Наступного дня Марла підібрала з землі шматочок жовтого молитовного прапора й кілька грудочок гімалайського ґрунту з камінцями. Написавши на прапорці «Подорож до Країни Сходу», вона вклала все до маленького срібного амулетика з гірським коралом в оздобі й, міцно замкнувши його на застібку, почепила його шнурівку. Ця тибетська прикраса, куплена в Бутані, мала слугувати талісманом Марлиній сестрі під час її вступного іспиту на відділення сходознавства.
— Коли мине п'ять років її навчання, я зберу достатньо грошей, щоби вона змогла побачити частину того, що бачила я. Хто зна, може мала десь тут залишиться. — Марла заховала амулетик до кишені. Х'ялмар ніжно посміхнувся й погладив її по плечі.
— Що, все-таки добре, що я не пхатиму сюди наркот?' — підкреслено-болісно зітхнула Марла й засміялася
Гімалайська подорож наближалася до кінця.
____________________
В делійському аеропорту Марла мусила чекати на 4 години довше, ніж Х'ялмар. Дивлячись, як він відходить на посадку, посилаючи їй повітряні цілунки, Марла безутішно плакала. Хоча вони й домовилися про наступну зустріч за місяць, її не полишало відчуття, що бачить вона свого білявчика востаннє.
— Дурнувате відчуття…
Потім Марла провела кілька годин у компанії мюнхенського панка, що перевозив якусь потужну наркоту в шлунку, і його дівчиною, юним ангелоподібним створінням. Вони, як і всі, займалися порятунком прав людей на Землі.
В аеропорту «Бориспіль» Марлу не перевіряли на наявність заборонених речовин. А в неї їх і не було, тож було навіть трохи сумно через втрачену можливість.
Ілля чекав на неї біля виходу, трохи осторонь від натовпу зустрічаючих.
— Привіт, ти класно виглядаєш! — перше, що ляпнула Марла, побачивши його посмішку, колір очей, відсвітлених прядок у новій зачісці й міцної постави впевненої в собі людини.
— Ходімо, маленька?
На вулиці сяяло яскраве сонце кінця зими.
Дочькі — Матері
Марлина Мама, до якої та заїхала на два дні в гості, виявляла якийсь непередбачуваний конформізм і пластичність стосовно видимої аморальності доньки. Видно, ситуація для людського суспільства не була аж такою відштовхуюче новою, тому Марлина Мама навіть заходилася висловлювати свої припущення:
— Ну от бачиш, як воно інколи буває. Ідуть мужики від красивих до розумних… — (Марла відразу пригадує дитяче мамине втішання: «Нічого, Марлочко, що ти страшненька, зате ж розумна. І взагалі, не радісь красівай, а радісь щаслівай…» Навіть тепер, коли Марлина пика раз по раз з'являлася на ТБ чи у пресі, Марлина Мама не особливо міняла свої старі опінії). — То, може, й він свою кікімору покине… — («Якін бросіл сваю кікімару…» — пригадується Марлі совєцьке кіно), — і тебе повезе туди!
Марла аж поперхнулася:
— Та боронь Боже, ти що? Ніколи в світі! Все прекрасно й кольорово. Я не хочу ні заміж, ні в світ-шугар лайф! Буеее… Карієс і діабет.
— Ти що — дурна? — не вдупляє Марлина Мама.
— Уяви собі, мамо, — Марла далі тулить у себе гидотне на-півсолодке шампанське, що його так люблять українські жіночки, — там же дико нудно. От що би ти сама робила в тім раю земному? Так і жіночка його живе самими лише магазинами й біговою доріжкою. Пишається тим, що навіть спить на ній… Телевізор і мобільний телефон. Кухонний комбайн і незмінні напівфабрикати в мікрохвилівці. Це якщо є час і натхнення, гм. А так — жєнскіє романи по двадцять баксів і філіжанка нескафе за десять. (О, це таке ми думали у сінгапурській кав'ярні про каву по-російськи: нескафе у пластиковому стаканчику, одна половина — цукор, інша — водка, кава для забарвлення… Ми не замовили ту каву, гм, шкода…) Але все, кажу тобі, ма': активності у представництвах Раю на землі,— повнючий нуль.
— Та ну, не може бути! — вжахнулася мама, — а плавати?!
— Ну от бачиш, як воно інколи буває. Ідуть мужики від красивих до розумних… — (Марла відразу пригадує дитяче мамине втішання: «Нічого, Марлочко, що ти страшненька, зате ж розумна. І взагалі, не радісь красівай, а радісь щаслівай…» Навіть тепер, коли Марлина пика раз по раз з'являлася на ТБ чи у пресі, Марлина Мама не особливо міняла свої старі опінії). — То, може, й він свою кікімору покине… — («Якін бросіл сваю кікімару…» — пригадується Марлі совєцьке кіно), — і тебе повезе туди!
Марла аж поперхнулася:
— Та боронь Боже, ти що? Ніколи в світі! Все прекрасно й кольорово. Я не хочу ні заміж, ні в світ-шугар лайф! Буеее… Карієс і діабет.
— Ти що — дурна? — не вдупляє Марлина Мама.
— Уяви собі, мамо, — Марла далі тулить у себе гидотне на-півсолодке шампанське, що його так люблять українські жіночки, — там же дико нудно. От що би ти сама робила в тім раю земному? Так і жіночка його живе самими лише магазинами й біговою доріжкою. Пишається тим, що навіть спить на ній… Телевізор і мобільний телефон. Кухонний комбайн і незмінні напівфабрикати в мікрохвилівці. Це якщо є час і натхнення, гм. А так — жєнскіє романи по двадцять баксів і філіжанка нескафе за десять. (О, це таке ми думали у сінгапурській кав'ярні про каву по-російськи: нескафе у пластиковому стаканчику, одна половина — цукор, інша — водка, кава для забарвлення… Ми не замовили ту каву, гм, шкода…) Але все, кажу тобі, ма': активності у представництвах Раю на землі,— повнючий нуль.
— Та ну, не може бути! — вжахнулася мама, — а плавати?!
Марш до Мрії
— Принцеса моя… Начебто мені відпродали півнеба… — Ілля мружився на яскраве березневе сонце, що нагло вдиралося до сонної кімнати.
— У, як гарно. Про запроданих півнеба. Можна я використаю? — Марла запихнулася головою йому під пахву.
— Що? Які півнеба, ти про що?
— А… та так, — Марла збагнула, що нічого такого він не казав, а їй само воно намалювалося спросоння.
Вона лежала і думала, що Ілля — саме той чоловік, про якого вона завжди мріяла. Одружений (значить, не буде напружувати її з оформленням заміжжя), розуміючий (підтримує її пиздуваті арт-проекти, ба навіть скеровує їх у якусь подобу раціонального русла з метою вбеханого в Марлині захцянки бабла), розумний (ах, які адекватні й зрілі оцінки дійсності!), сексуальний (особливо, коли вдягав окуляри Ives Saint Laurent; в товстій сірій оправі і коли приходив із ванної до ліжка, обгорнувши стегна білим рушником… у, який sеху торс! А який животик…)
Лежала спиною на подушці, вигнувшись, як кришталевий міст із російських казок, і думала, що Х'ялмар — саме той чоловік, про якого вона завжди мріяла. Свободолюбний і прогресивно-європейський до останнього нейрону (не буде напружувати Марлу з оформленням заміжжя), розуміючий (та ж музика, ті ж тексти, ті ж арт— і соціальні погляди й проекти з рідкісними розбіжностями — поштовхами до інтелектуальних спарингів), розумний (зовсім молодий доктор філософії, ще й у щоденній побутярні роздупляється незгірш двадцяти комівояжерів), сексуальний (особливо, коли пролупляв свої велетенські блакитні очі після сну і ворушив пухнастою білявою головою, як звірик Морра з тувеянсенівської казки).
Марла перевернулася на живіт, потяглася за телефоном і, з'ясувавши час (пів на першу дня), зрозуміла, що й новий її друг, поет Анджей, також чувак її життя.
— Як мінімум, оригінальним видається те, що Анджеєві сняться наші спільні діти і він дуже з того радіє. Навіть тоді не припиняє радіти, коли з'ясовує, що батечко — не він.
— Ага, кльовий чувак, — ліниво відказує Ілля, — лох він. А ти — німфоманка.
Марла ображається, накривається з головою, Ілля випорпує її з-під ковдри, цілує й вибачається. Марла тимчасом обдумує план дня, який за все життя не вдасться зреалізувати вчасно. Ще вона думає про те, що Анджей геніально нарізає капусту для салату і пише не гірші статті на захист інтернет-піратства, що роздувають довкола себе велетенські скандали. Ще у нього хороші верлібри і правильна форма носа. Анджей не боявся піти з Марлою на центральноканальне ток-шоу, де вона збиралася поводитися по-хамському й мочити свідомість домогосподарок історійками на захист полігамії. Анджей погоджувався кинути свою потужну репутацію іронічного інтелектуала до Марлиного пі-ар наплічника, та ще й власноручно защіпити тому наплічникові блискавку. Анджей не боявся нічого у своєму житті, бо бачив тільки Марлу. На її тлі всі жахи існування видавалися хіба що лиш дрібними недоклейками.
А Марла думала собі про феномен ідеальності чоловіків. Про множинність Чоловіків-Мрій.
— Зрештою, а чом би й ні? — говорила вона подумки на якійсь уявній лекції, чи то пак, на допиті Інквізиції Ордену Добропорядності. — Якщо існує якась абстрактна Мрія зі своїми конкретними рівнями, то чому б на цих рівнях не засідати конкретним чоловікам? Не можна все узагальнювати. І не можна дивитися у вузький анальний отвір, прикриваючись відсутністю часу в житті «на все» і здоровим прагматизмом… Не можна казати, що всі чоловіки — суки (гади, недолюдки, всі вони такі тощо — як там іще люблять казати фригідіни?…) Не треба узагальнень, нє… Чоловік — то істота крилата й безмежна, має безліч іпостасей. Буває чорнявий і білявий (таки ліпше, щоб бував білявий), буває лисий, але однаково звабливий, буває фарбований і взагалі напівпрозорий. Нє, я не про гематому, не перебивайте… Чоловік — це прекрасне створіння, що його нещадно занедбували жінки протягом усієї історії, не складаючи поем його красі і ніжності, а лише підставляючи свої цицьки й паплюжі вирла для оспівання тисячами й тисячами приречених чоловіків… Ну, і як же я одна, недостойна, маю взяти на себе цю апокаліптичну місію оспівання вразливості й незахищеності найпершої запоруки добробуту жіноцтва — Чоловічого Статевого Органу?!
— Марло, ти вдяглася? — вийшов із ванної володар одного з предметів гіпотетичного оспівання. — Поїхали, ми, як завжди, запізнюємося…
Справ, на які можна було спізнитися, завжди вистачало. В хаотичному перебігу зйомок, презентацій, прямих ефірів, інтерв'ю і нескінченних переїздів Марла з Іллею не завжди встигали поїсти. Відбувалися їх таємні вечері вже, як правило, після півночі, коли вже Марла переставала патякати про черговий свій скандал, влаштований на центральному каналі ТБ, а Ілля змучувався бідкатися з приводу чергового провтику заняття в спортзалі.
— Бери, сонце, чисть гриби… І він чистив.
— Помий, пліз, посуд. Якщо дуже взападляк, я сама зроблю…, І він робив.
— Знаєш, Марло, я ж зовсім не такий насправді. Я з тобою інший. Я не нервуюся…
— Я також зовсім інша з тобою. Я, вибач на слові, краща…
— Я також кращий. Я себе не впізнаю. Гм, може, так воно і повинно бути? Просити пробачення, коли когось образив, не кричати, не дратуватися…
Марлі хотілося сказати Іллі, що з ним вона ніби реалізує експеримент «Яким би був мій тато, якби мама поводилася по-іншому» Чомусь це питання страшенно цікавило її в дитинстві, а тут, у віці 22 років раптом випала нагода пожити «зі своїм татом».
— Пішов на хуй комплекс Електри…
— Прошу? — Ілля закидав чергового шампіньйона Марлі в мисочку.
— Ні-ні, нічого, я так… А прикинь, я зара зникну? Я, може, просто з'явилася тобі, щоби продемонструвати можливості іншого життя. Це як мото нашого форуму — Another World is Possible [83]. Я пропаду на псячу маму, а ти просто повернешся до законної дружини і нічогісінько не пам'ятатимеш…
— Ні, гірше. Я все пам'ятатиму. А повернути вже нічого не можливо буде. Як у тих дурнуватих фільмах, котрі ти ненавидиш, у категорії «Б». Там часто такі фішки Сни, віртуальна реальність…
— Угу. Харе стібати мене за бе-категорію. Дай їй, Боже, щастя-здоровля, успіхів у навчанні. Давай-но будьмо жерти!
— У, як гарно. Про запроданих півнеба. Можна я використаю? — Марла запихнулася головою йому під пахву.
— Що? Які півнеба, ти про що?
— А… та так, — Марла збагнула, що нічого такого він не казав, а їй само воно намалювалося спросоння.
Вона лежала і думала, що Ілля — саме той чоловік, про якого вона завжди мріяла. Одружений (значить, не буде напружувати її з оформленням заміжжя), розуміючий (підтримує її пиздуваті арт-проекти, ба навіть скеровує їх у якусь подобу раціонального русла з метою вбеханого в Марлині захцянки бабла), розумний (ах, які адекватні й зрілі оцінки дійсності!), сексуальний (особливо, коли вдягав окуляри Ives Saint Laurent; в товстій сірій оправі і коли приходив із ванної до ліжка, обгорнувши стегна білим рушником… у, який sеху торс! А який животик…)
Лежала спиною на подушці, вигнувшись, як кришталевий міст із російських казок, і думала, що Х'ялмар — саме той чоловік, про якого вона завжди мріяла. Свободолюбний і прогресивно-європейський до останнього нейрону (не буде напружувати Марлу з оформленням заміжжя), розуміючий (та ж музика, ті ж тексти, ті ж арт— і соціальні погляди й проекти з рідкісними розбіжностями — поштовхами до інтелектуальних спарингів), розумний (зовсім молодий доктор філософії, ще й у щоденній побутярні роздупляється незгірш двадцяти комівояжерів), сексуальний (особливо, коли пролупляв свої велетенські блакитні очі після сну і ворушив пухнастою білявою головою, як звірик Морра з тувеянсенівської казки).
Марла перевернулася на живіт, потяглася за телефоном і, з'ясувавши час (пів на першу дня), зрозуміла, що й новий її друг, поет Анджей, також чувак її життя.
— Як мінімум, оригінальним видається те, що Анджеєві сняться наші спільні діти і він дуже з того радіє. Навіть тоді не припиняє радіти, коли з'ясовує, що батечко — не він.
— Ага, кльовий чувак, — ліниво відказує Ілля, — лох він. А ти — німфоманка.
Марла ображається, накривається з головою, Ілля випорпує її з-під ковдри, цілує й вибачається. Марла тимчасом обдумує план дня, який за все життя не вдасться зреалізувати вчасно. Ще вона думає про те, що Анджей геніально нарізає капусту для салату і пише не гірші статті на захист інтернет-піратства, що роздувають довкола себе велетенські скандали. Ще у нього хороші верлібри і правильна форма носа. Анджей не боявся піти з Марлою на центральноканальне ток-шоу, де вона збиралася поводитися по-хамському й мочити свідомість домогосподарок історійками на захист полігамії. Анджей погоджувався кинути свою потужну репутацію іронічного інтелектуала до Марлиного пі-ар наплічника, та ще й власноручно защіпити тому наплічникові блискавку. Анджей не боявся нічого у своєму житті, бо бачив тільки Марлу. На її тлі всі жахи існування видавалися хіба що лиш дрібними недоклейками.
А Марла думала собі про феномен ідеальності чоловіків. Про множинність Чоловіків-Мрій.
— Зрештою, а чом би й ні? — говорила вона подумки на якійсь уявній лекції, чи то пак, на допиті Інквізиції Ордену Добропорядності. — Якщо існує якась абстрактна Мрія зі своїми конкретними рівнями, то чому б на цих рівнях не засідати конкретним чоловікам? Не можна все узагальнювати. І не можна дивитися у вузький анальний отвір, прикриваючись відсутністю часу в житті «на все» і здоровим прагматизмом… Не можна казати, що всі чоловіки — суки (гади, недолюдки, всі вони такі тощо — як там іще люблять казати фригідіни?…) Не треба узагальнень, нє… Чоловік — то істота крилата й безмежна, має безліч іпостасей. Буває чорнявий і білявий (таки ліпше, щоб бував білявий), буває лисий, але однаково звабливий, буває фарбований і взагалі напівпрозорий. Нє, я не про гематому, не перебивайте… Чоловік — це прекрасне створіння, що його нещадно занедбували жінки протягом усієї історії, не складаючи поем його красі і ніжності, а лише підставляючи свої цицьки й паплюжі вирла для оспівання тисячами й тисячами приречених чоловіків… Ну, і як же я одна, недостойна, маю взяти на себе цю апокаліптичну місію оспівання вразливості й незахищеності найпершої запоруки добробуту жіноцтва — Чоловічого Статевого Органу?!
— Марло, ти вдяглася? — вийшов із ванної володар одного з предметів гіпотетичного оспівання. — Поїхали, ми, як завжди, запізнюємося…
Справ, на які можна було спізнитися, завжди вистачало. В хаотичному перебігу зйомок, презентацій, прямих ефірів, інтерв'ю і нескінченних переїздів Марла з Іллею не завжди встигали поїсти. Відбувалися їх таємні вечері вже, як правило, після півночі, коли вже Марла переставала патякати про черговий свій скандал, влаштований на центральному каналі ТБ, а Ілля змучувався бідкатися з приводу чергового провтику заняття в спортзалі.
— Бери, сонце, чисть гриби… І він чистив.
— Помий, пліз, посуд. Якщо дуже взападляк, я сама зроблю…, І він робив.
— Знаєш, Марло, я ж зовсім не такий насправді. Я з тобою інший. Я не нервуюся…
— Я також зовсім інша з тобою. Я, вибач на слові, краща…
— Я також кращий. Я себе не впізнаю. Гм, може, так воно і повинно бути? Просити пробачення, коли когось образив, не кричати, не дратуватися…
Марлі хотілося сказати Іллі, що з ним вона ніби реалізує експеримент «Яким би був мій тато, якби мама поводилася по-іншому» Чомусь це питання страшенно цікавило її в дитинстві, а тут, у віці 22 років раптом випала нагода пожити «зі своїм татом».
— Пішов на хуй комплекс Електри…
— Прошу? — Ілля закидав чергового шампіньйона Марлі в мисочку.
— Ні-ні, нічого, я так… А прикинь, я зара зникну? Я, може, просто з'явилася тобі, щоби продемонструвати можливості іншого життя. Це як мото нашого форуму — Another World is Possible [83]. Я пропаду на псячу маму, а ти просто повернешся до законної дружини і нічогісінько не пам'ятатимеш…
— Ні, гірше. Я все пам'ятатиму. А повернути вже нічого не можливо буде. Як у тих дурнуватих фільмах, котрі ти ненавидиш, у категорії «Б». Там часто такі фішки Сни, віртуальна реальність…
— Угу. Харе стібати мене за бе-категорію. Дай їй, Боже, щастя-здоровля, успіхів у навчанні. Давай-но будьмо жерти!
Неналежність-незалежність?
Марла куйовдила помаранчево-брунатне волосся на голові, створюючи все нові й нові варіації штибу нео-панк Сиділа на ліжку, склавши ноги по-турецьки, і тупилася на себе в дзеркало.
— Дзеркало навпроти ліжка Задумане, аби люди нарцисячилися, займаючись сексом. Цікаво, як це минає в кобіт і мужичків шарпеїв, задрапірованих жировими складками? І ще цікаво, чому мій ріал-таймовий (папка «темпорері») чоловік не любить так свого зображення? Ховається від мене, не дається на оглядини голого тіла, вимикає світло… Хоча, може, в тому і є його естетика. Чого, приміром, валанцатися помешканням, притрушуючи обвислим патичком на паркетну підлогу? Так робили всі мої мучачіки (папка «рісайклд») до нього, демонструючи свої принади там і сям, прикладали мені теплі біти до вуха — ні, садовили їх мені на плече, як папуг, а я папуг ненавиджу! — коли я працювала… Ну і які ж статті при цьому ти напишеш, Марлочко? І як же ж тут без фало-подратування?! То ж ясен пень, що, крім феміністки, ніяк тебе не називатимуть…
Відтак вона вбиралася в помаранчеві майтки, помаранчевий бюстгальтер, сині джинси, білу майку, білі шкарпетки, білі кросівки, червонооправні нульоводіоптрійні окуляри і виходила з дому. Ні, вона ше навішувала на шию одну-дві епатажні прикраси й виходила з дому. Тобто, брала до рук ще один-два велетенські міхи зі сміттям (масштаби їхнього з Іллею консьюмеризму вражали!) і виходила з дому. Попрощавшись з усіма друзяками в ІСQ, вимкнувши музику, фен, праску, два-три комп'ютери, холодильник, телефон, телевізор, пральну машинку, мікрохвильову пічку, настільні лампи, опалення, перекривши газ у газовій плиті, вимкнувши воду й позакривавши кватирки, срана Марла Фріксен НАРЕШТІ ВИПИХАЛАСЯ З ДОМУ!
Біпкала сигналізацією Іллєвого авта номер 2 (старішого і не шкода для Марлиного гроблення), тирлиґала в ньому на Інтернаціональну площу по Анджея, віталася з Анджеєвим котом, забирала Анджея в авто номер 2 і їхала на студію. Співала там, кричала й матюкалася, пила мате з молоком і доводила до сліз кохану дівчину свого ліпшого друга, відтак зі всіма розціловувалася і, затягнувши Анджея до ліфта, бербенешила на чергове анемічне паті до чергових журналістів (інтелігентів сраних, представників нац.еліти, зачуханого вел-едьюкейтед бидла).
Або проробляла аналогічні операції, тільки за допомогою так-сівки. Там уже пахло ладаном.
— Чуєш запах? — питала Марла в Анджея.
— Ага… Напевно, це священик. Вечорами підробляє таксистом.
— Або таксист. У вільний час катафалком підробляє.
— Або мерцем. Бу-га-га. Кожнісіньке таксі підвозить нас все ближче до могили.
— Ні, мене не до могили. Я вже попросив своїх, аби спалили тіло, як накриюся…
— І попіл понад горами розвіяли?
— Та ні, хай у вазочку зберуть і на поличку поставлять, щоби гарно було.
— Жлобська естетика. Але вже пес із тобою. Все одно ти пиздатий пацан…
А потім Марла отримувала sms-и від Х'ялмара з іншого континенту. Він сидів собі сам-самісінький на бамбуковій зручній бамбетлі, на подвір'ї великого будинку («Як іронічно, люба — тепер, коли я сам, то маю стільки простору, а вдвох ми тулилися по чужих тісних кімнатках і готеликах…»), зітхав і бідкався про те, що тепер йому немає для кого готувати їжу. Марла обіцяла при наступній зустрічі зжерти геть усе, в т.ч. самого Х'ялмарчика. Писала, що кохає його. І це було правдою. Відтак відповідала Анджеєві: «Я теж!» на його «Люблю тебе страшенно!» і це також було правдою. За кілька годин по тому видихала на вухо Іллі: «Я люблю… тебе…» (так тихо, що він навіть не чув) і знову не брехала. Жоден із них не був «одним із». Кожному належало ціле життя, наповнене і неповторне, наскільки це було можливим у світі спільної абетки й аналогічних органів чуттів. А Марла не належала нікому. Собі включно. Марла парціально належала всім, всьому світові, але собі не належала. Марла вважала, що належить лише Богові, і він один здатен навести лад з усіма її мутками, валанцаннями, екск'юзами і екс-коханнями.
— Хоча чи може кохання бути «екс»? Воно ж існує позачасово. Якщо Бог=Любов, і Він є позачасовий, а Кохання — одна з еманацій Любові, то все сходиться. Все як в електричному колі з паралельно з'єднаними елементами. Хоча воно тут-во і ні до чого.
Нuman behaviour [84]
Марла флегматично діставала несмачні мариновані мідії зі скляної банки чорними яванськими паличками. Підносила їх по одній до очей і, розгледівши все необхідне, клала собі до рота. Потім пережовувала. Перлів усе ще не було.
— Схожі на людські зародки. Скрючені і мариновані. Ось тут ніби хребетик, тут — кулька-заготовка для голови. Хоча… Це швидше навіть не хребетик, а малі й великі статеві губи. Народилася би дівчинка, якби не маринад. Оцтові пренатальні води. Виготовлено for Country of New Castle, USA.
Марла почувалася трохи розчаровано. Щойно запримітила у спортзалі сексапільну дівчинку в рожевій футболці, з маленькими цицьками, великим (накачаним) животиком і довгим носом, як Ілля все поламав:
— Викапана моя дружина. Мене аж смикало. Таке саме тіло. Марла зітхнула.
А вдома, вже поїдаючи ті самі оцтові мідії-аперитив, прочитала у листі від подруги з Ванкувера:
ekonomika to toje buvaye veselo. osoblyvo yakscho ii vyldadaye Profesor Kessler. vchora ya spala z ii knyjenziyeyu, tam poverkh angliys'koi olivzem dopysano nimez'kiy pereklad okremykh sliv. namagayusia v nei zakohatysia. v nei taki kliovi temno siri ochi, vona vmiye zminiuvaty poriadok integruvannia funkzii i dovodyty isnuvannia rivnovajnogo stanu.
— Не одній мені нелегко, ех. Екстраполяція фор ева.
А потім Анджей із Польщі (поїхав туди чи не на свій же власний поетичний вечір) писав їй листи про те, як із ним хочуть трахатися двадцятирічні польські католички, тридцятирічні польські критикеси і сорокарічні видавчині.
— Урра!!!! — писала Марла, — Давай їби їх усіх конем!!! Тільки без фанатизму, в презервативі. Не хочу потім їздити до тебе в гості аж до Кракова хвалити твоїх тлустозадих дітей і жінку-католичку…
А вночі Марлі снилися немовлята, подібні до сповитих хробаків. Марла тримала їх, як палки вареної ковбаси, загорнуті кольоровим ганчір'ям, і дуже боялася сплутати голову з ногами.
Щоночі їй доводилося бігати понад криваво-червонезними полями диких квітів заввишки з телеграфні слупи, відчувати у себе в міжніжжі пальці незнайомих рук, що навіть не належали жоднісінькому тілові, а просто так собі плавали в безмежному морі людських автономних кінцівок. Марла знову і знову забувала почистити голову — вона нічого не записувала й не аналізувала, її внутрішня Пошуковувачка мала цю дійсність десь глибоко у своїх трансцендентній дупі, вона спала і щодуху хропіла. Потім після сну поволі наближався вечір і ставалося по кілька мікровибухів. Марла вставала, згортала книжку чи відкритий файл, взувалася і йшла куди очі світили. Аж до іншого кінця свого барижного району. А може і не йшла, а тільки хотіла. Вибухи не розривали її зсередини, а тільки зовсім трошки надривали то там, то сям. Звичайна річ звичайної людини.
— Дзеркало навпроти ліжка Задумане, аби люди нарцисячилися, займаючись сексом. Цікаво, як це минає в кобіт і мужичків шарпеїв, задрапірованих жировими складками? І ще цікаво, чому мій ріал-таймовий (папка «темпорері») чоловік не любить так свого зображення? Ховається від мене, не дається на оглядини голого тіла, вимикає світло… Хоча, може, в тому і є його естетика. Чого, приміром, валанцатися помешканням, притрушуючи обвислим патичком на паркетну підлогу? Так робили всі мої мучачіки (папка «рісайклд») до нього, демонструючи свої принади там і сям, прикладали мені теплі біти до вуха — ні, садовили їх мені на плече, як папуг, а я папуг ненавиджу! — коли я працювала… Ну і які ж статті при цьому ти напишеш, Марлочко? І як же ж тут без фало-подратування?! То ж ясен пень, що, крім феміністки, ніяк тебе не називатимуть…
Відтак вона вбиралася в помаранчеві майтки, помаранчевий бюстгальтер, сині джинси, білу майку, білі шкарпетки, білі кросівки, червонооправні нульоводіоптрійні окуляри і виходила з дому. Ні, вона ше навішувала на шию одну-дві епатажні прикраси й виходила з дому. Тобто, брала до рук ще один-два велетенські міхи зі сміттям (масштаби їхнього з Іллею консьюмеризму вражали!) і виходила з дому. Попрощавшись з усіма друзяками в ІСQ, вимкнувши музику, фен, праску, два-три комп'ютери, холодильник, телефон, телевізор, пральну машинку, мікрохвильову пічку, настільні лампи, опалення, перекривши газ у газовій плиті, вимкнувши воду й позакривавши кватирки, срана Марла Фріксен НАРЕШТІ ВИПИХАЛАСЯ З ДОМУ!
Біпкала сигналізацією Іллєвого авта номер 2 (старішого і не шкода для Марлиного гроблення), тирлиґала в ньому на Інтернаціональну площу по Анджея, віталася з Анджеєвим котом, забирала Анджея в авто номер 2 і їхала на студію. Співала там, кричала й матюкалася, пила мате з молоком і доводила до сліз кохану дівчину свого ліпшого друга, відтак зі всіма розціловувалася і, затягнувши Анджея до ліфта, бербенешила на чергове анемічне паті до чергових журналістів (інтелігентів сраних, представників нац.еліти, зачуханого вел-едьюкейтед бидла).
Або проробляла аналогічні операції, тільки за допомогою так-сівки. Там уже пахло ладаном.
— Чуєш запах? — питала Марла в Анджея.
— Ага… Напевно, це священик. Вечорами підробляє таксистом.
— Або таксист. У вільний час катафалком підробляє.
— Або мерцем. Бу-га-га. Кожнісіньке таксі підвозить нас все ближче до могили.
— Ні, мене не до могили. Я вже попросив своїх, аби спалили тіло, як накриюся…
— І попіл понад горами розвіяли?
— Та ні, хай у вазочку зберуть і на поличку поставлять, щоби гарно було.
— Жлобська естетика. Але вже пес із тобою. Все одно ти пиздатий пацан…
А потім Марла отримувала sms-и від Х'ялмара з іншого континенту. Він сидів собі сам-самісінький на бамбуковій зручній бамбетлі, на подвір'ї великого будинку («Як іронічно, люба — тепер, коли я сам, то маю стільки простору, а вдвох ми тулилися по чужих тісних кімнатках і готеликах…»), зітхав і бідкався про те, що тепер йому немає для кого готувати їжу. Марла обіцяла при наступній зустрічі зжерти геть усе, в т.ч. самого Х'ялмарчика. Писала, що кохає його. І це було правдою. Відтак відповідала Анджеєві: «Я теж!» на його «Люблю тебе страшенно!» і це також було правдою. За кілька годин по тому видихала на вухо Іллі: «Я люблю… тебе…» (так тихо, що він навіть не чув) і знову не брехала. Жоден із них не був «одним із». Кожному належало ціле життя, наповнене і неповторне, наскільки це було можливим у світі спільної абетки й аналогічних органів чуттів. А Марла не належала нікому. Собі включно. Марла парціально належала всім, всьому світові, але собі не належала. Марла вважала, що належить лише Богові, і він один здатен навести лад з усіма її мутками, валанцаннями, екск'юзами і екс-коханнями.
— Хоча чи може кохання бути «екс»? Воно ж існує позачасово. Якщо Бог=Любов, і Він є позачасовий, а Кохання — одна з еманацій Любові, то все сходиться. Все як в електричному колі з паралельно з'єднаними елементами. Хоча воно тут-во і ні до чого.
Нuman behaviour [84]
Марла флегматично діставала несмачні мариновані мідії зі скляної банки чорними яванськими паличками. Підносила їх по одній до очей і, розгледівши все необхідне, клала собі до рота. Потім пережовувала. Перлів усе ще не було.
— Схожі на людські зародки. Скрючені і мариновані. Ось тут ніби хребетик, тут — кулька-заготовка для голови. Хоча… Це швидше навіть не хребетик, а малі й великі статеві губи. Народилася би дівчинка, якби не маринад. Оцтові пренатальні води. Виготовлено for Country of New Castle, USA.
Марла почувалася трохи розчаровано. Щойно запримітила у спортзалі сексапільну дівчинку в рожевій футболці, з маленькими цицьками, великим (накачаним) животиком і довгим носом, як Ілля все поламав:
— Викапана моя дружина. Мене аж смикало. Таке саме тіло. Марла зітхнула.
А вдома, вже поїдаючи ті самі оцтові мідії-аперитив, прочитала у листі від подруги з Ванкувера:
ekonomika to toje buvaye veselo. osoblyvo yakscho ii vyldadaye Profesor Kessler. vchora ya spala z ii knyjenziyeyu, tam poverkh angliys'koi olivzem dopysano nimez'kiy pereklad okremykh sliv. namagayusia v nei zakohatysia. v nei taki kliovi temno siri ochi, vona vmiye zminiuvaty poriadok integruvannia funkzii i dovodyty isnuvannia rivnovajnogo stanu.
— Не одній мені нелегко, ех. Екстраполяція фор ева.
А потім Анджей із Польщі (поїхав туди чи не на свій же власний поетичний вечір) писав їй листи про те, як із ним хочуть трахатися двадцятирічні польські католички, тридцятирічні польські критикеси і сорокарічні видавчині.
— Урра!!!! — писала Марла, — Давай їби їх усіх конем!!! Тільки без фанатизму, в презервативі. Не хочу потім їздити до тебе в гості аж до Кракова хвалити твоїх тлустозадих дітей і жінку-католичку…
А вночі Марлі снилися немовлята, подібні до сповитих хробаків. Марла тримала їх, як палки вареної ковбаси, загорнуті кольоровим ганчір'ям, і дуже боялася сплутати голову з ногами.
Щоночі їй доводилося бігати понад криваво-червонезними полями диких квітів заввишки з телеграфні слупи, відчувати у себе в міжніжжі пальці незнайомих рук, що навіть не належали жоднісінькому тілові, а просто так собі плавали в безмежному морі людських автономних кінцівок. Марла знову і знову забувала почистити голову — вона нічого не записувала й не аналізувала, її внутрішня Пошуковувачка мала цю дійсність десь глибоко у своїх трансцендентній дупі, вона спала і щодуху хропіла. Потім після сну поволі наближався вечір і ставалося по кілька мікровибухів. Марла вставала, згортала книжку чи відкритий файл, взувалася і йшла куди очі світили. Аж до іншого кінця свого барижного району. А може і не йшла, а тільки хотіла. Вибухи не розривали її зсередини, а тільки зовсім трошки надривали то там, то сям. Звичайна річ звичайної людини.
Му baby makes me wanna die [85]
— Слухай! — прибігла з кухні Марла до Іллі в кімнату (траєкторія народжень максимально креативних ідей), — я би хотіла встановити премію з Гидотності. Думаю, сама і стала би першим її лауреатом. Робиться все так: тиждень не викидаєш із раковини те, що залишилося з помитого посуду (лушпайки, шкаралупки, панцерики і вусики, згусточки й листочки), а потім запрошуєш друзів на вечерю і накладаєш їм отої страви на тарілки. Ну — хіба ж не геніально?
— Угу, геніально… — Ілля зітхнув і на мить відірвався від монітора, щоб запустити руку Марлі під майку. Вона у відповідь притисла його голову до своїх голих грудей і потерлася ними об цупкі русяві напівкучері.
— Дротяне волосся, ходи спати!
— Ходи… — він затягнув її до себе на коліна. Марла обхопила його стан ногами і щосили до нього притислася найвибуховішою частиною свого маленького тіла. Хлопець провів вологим язиком їй поміж грудьми. Вона розшпилила кілька верхніх ґудзиків його сорочки і впилася губами в шию. Ілля тихенько застогнаві нетерплячим рухом стягнув Марлину майку. Білий шмат котону приземлився на лептоп.
— Давай відсунемо пернатих друзів. У ньому ж цілий світ… — Марла дбайливо змістила комп'ютер.
— В тобі цілий світ… — Ілля вже водив язиком довкола її відстовбурченого соска. — Хоча, якщо він — не світ, а комп'ютер — накриється, нам із тобою доведеться іти в партизани.
— Або стати ловцями креветок на старенькому кораблику. Або піти медсестрами в тифозні зони, або…
— Жах. Не треба! — він щосили ввіп'явся ротом у Марлин сосок. Тепер уже застогнала вона і вчепилася йому в волосся. Наступної миті вони вже лежали на підлозі й, несамовито перекочуючись, здирали з себе весь той одяг, що залишився. Світла довкола було багато — його тепер ніхто не вимикав. Жахливо-зелений килим і жовто-спечений повнезний місяць жерли електричне світло й відбивали його на двох пружних і сильних тілах, що терлися одне об одне, увиваючись і пульсуючи. Тіла втрачали будь-які швидкоплинні індивідуальні ознаки, творячи щось правічне й досконале, сягаючи раз по раз найвищої міри чуттєвого усвідомлення неперервності буття. Тіло жінки навіжено поглинало тіло чоловіка, тіло чоловіка ідеально творило необхідні їхнім коливанням ритми. Гаряче дихання, пекучі відчуття, відсутність страху і справжність звуку — все лягало надлегкими пластівцями на їхні два тіла, з'єднані в єдиному енергетичному струмені. В розпечену свідомість жінки звідкілясь із глибини вдиралися картини всіх прадавніх ґвалтувань і оргій, у свідомість чоловіка — видозмінені образи Тієї, ким він зараз володів і котра, що вже певніше, володіла ним.
— Який, який же ти… — вимовила жінка і поволі знову стала ззиватися Марлою. Чоловік також почав набувати втрачених рис і, шепочучи ледь чутні слова, знову вбирався в обличчя Іллі. Марла перевернула його на спину й, заплівши свої ноги довкола його, почала рухатися подібно до диригентської палички, тільки в зворотньому напрямку: з глибинної точки трохи догори, відтак плавно назад і вниз, а потім, на міліметровій відстані від тіла, вперед до початку такту. Ілля тихенько стогнав. Тримав долоні на її сідницях і розслаблено кайфував. За якийсь час Марла підібгала під себе ноги і щосили притислася до теплого тіла хлопця, покусуючи мочку його вуха.
— Глибше… будь до мене ближче… так… — язиком по барельєфах і бганочках вуха, — о, який ти… не поспішай, у нас тут весь планетний час… — самим кінчиком язика у чорну дірочку, — мій…
Ілля важко й гаряче дихав, Марла топилася в тому диханні, терлася об нього, плавала в своєму ж морі, накочувалася на тіло коханця кожним сантиметром своєї шкіри, кожним вусиком найменшого нейрона. Здавалося, чоловічий орган у надрах її тіла зростав і розгалужувався, залізаючи у кожну придатну для цього шпарину. І раптом він сягнув критичних розмірів і, сіпнувши Марлиним тілом кілька пробних разів, розірвав його просто на дрантя. Дівчина закричала і кричала так довго, що вже сама забула, коли почався звук із її горла. Ілля обережно поклав коханку на спину і заходився ніжно цілувати її обличчя. Гладив пальцями її паруючу оксамитову шкірку, вимальовував по ній щось подібне до менор і просто гебрейських літер, пригортав її до себе, як злякане звірятко, щось істиха шепотів.
За якусь мить Марла розплющила очі й, потягнувшись усім тілом, звелася на коліна й шустнула під ковдру з головою. Знову тепле і чуттєве вдячне тіло, знову язик, вуста, слина.
Ілля вдоволено замружився.
— Угу, геніально… — Ілля зітхнув і на мить відірвався від монітора, щоб запустити руку Марлі під майку. Вона у відповідь притисла його голову до своїх голих грудей і потерлася ними об цупкі русяві напівкучері.
— Дротяне волосся, ходи спати!
— Ходи… — він затягнув її до себе на коліна. Марла обхопила його стан ногами і щосили до нього притислася найвибуховішою частиною свого маленького тіла. Хлопець провів вологим язиком їй поміж грудьми. Вона розшпилила кілька верхніх ґудзиків його сорочки і впилася губами в шию. Ілля тихенько застогнаві нетерплячим рухом стягнув Марлину майку. Білий шмат котону приземлився на лептоп.
— Давай відсунемо пернатих друзів. У ньому ж цілий світ… — Марла дбайливо змістила комп'ютер.
— В тобі цілий світ… — Ілля вже водив язиком довкола її відстовбурченого соска. — Хоча, якщо він — не світ, а комп'ютер — накриється, нам із тобою доведеться іти в партизани.
— Або стати ловцями креветок на старенькому кораблику. Або піти медсестрами в тифозні зони, або…
— Жах. Не треба! — він щосили ввіп'явся ротом у Марлин сосок. Тепер уже застогнала вона і вчепилася йому в волосся. Наступної миті вони вже лежали на підлозі й, несамовито перекочуючись, здирали з себе весь той одяг, що залишився. Світла довкола було багато — його тепер ніхто не вимикав. Жахливо-зелений килим і жовто-спечений повнезний місяць жерли електричне світло й відбивали його на двох пружних і сильних тілах, що терлися одне об одне, увиваючись і пульсуючи. Тіла втрачали будь-які швидкоплинні індивідуальні ознаки, творячи щось правічне й досконале, сягаючи раз по раз найвищої міри чуттєвого усвідомлення неперервності буття. Тіло жінки навіжено поглинало тіло чоловіка, тіло чоловіка ідеально творило необхідні їхнім коливанням ритми. Гаряче дихання, пекучі відчуття, відсутність страху і справжність звуку — все лягало надлегкими пластівцями на їхні два тіла, з'єднані в єдиному енергетичному струмені. В розпечену свідомість жінки звідкілясь із глибини вдиралися картини всіх прадавніх ґвалтувань і оргій, у свідомість чоловіка — видозмінені образи Тієї, ким він зараз володів і котра, що вже певніше, володіла ним.
— Який, який же ти… — вимовила жінка і поволі знову стала ззиватися Марлою. Чоловік також почав набувати втрачених рис і, шепочучи ледь чутні слова, знову вбирався в обличчя Іллі. Марла перевернула його на спину й, заплівши свої ноги довкола його, почала рухатися подібно до диригентської палички, тільки в зворотньому напрямку: з глибинної точки трохи догори, відтак плавно назад і вниз, а потім, на міліметровій відстані від тіла, вперед до початку такту. Ілля тихенько стогнав. Тримав долоні на її сідницях і розслаблено кайфував. За якийсь час Марла підібгала під себе ноги і щосили притислася до теплого тіла хлопця, покусуючи мочку його вуха.
— Глибше… будь до мене ближче… так… — язиком по барельєфах і бганочках вуха, — о, який ти… не поспішай, у нас тут весь планетний час… — самим кінчиком язика у чорну дірочку, — мій…
Ілля важко й гаряче дихав, Марла топилася в тому диханні, терлася об нього, плавала в своєму ж морі, накочувалася на тіло коханця кожним сантиметром своєї шкіри, кожним вусиком найменшого нейрона. Здавалося, чоловічий орган у надрах її тіла зростав і розгалужувався, залізаючи у кожну придатну для цього шпарину. І раптом він сягнув критичних розмірів і, сіпнувши Марлиним тілом кілька пробних разів, розірвав його просто на дрантя. Дівчина закричала і кричала так довго, що вже сама забула, коли почався звук із її горла. Ілля обережно поклав коханку на спину і заходився ніжно цілувати її обличчя. Гладив пальцями її паруючу оксамитову шкірку, вимальовував по ній щось подібне до менор і просто гебрейських літер, пригортав її до себе, як злякане звірятко, щось істиха шепотів.
За якусь мить Марла розплющила очі й, потягнувшись усім тілом, звелася на коліна й шустнула під ковдру з головою. Знову тепле і чуттєве вдячне тіло, знову язик, вуста, слина.
Ілля вдоволено замружився.
Don’t make my fuckihg bright! Оnlу уои…
Марла уникала вечерь з потенційними видавцями й імпотентними редакторами, сварилася з цілком порядними журналістами і через силу посміхалася відвертим покидькам — псевдокультовим діячам молодіжної культури, обламувала недоумкуватих телеведучих і плакала, коли Ілля справедливо звинувачував її в усіх цих смертних гріхах.
— Не нависай на мене, ну не нависай на мене! — це все, що крутилося у Марли в голові, коли він намагався втовкмачувати їй про якусь необхідність відповідальності.
— Розумієш, вам потрібно добре прозвучати! — (Це було стосовно: живого виступу в прямому ефірі, фонограмного виступу в прямому ефірі, концерту на корпоративній вечірці інтернет-маг-натів в Еквадорі, якихось підліткових фестиваликів і просто студійних записів).
— Ааааа… ну чого ти? Ще ж і час той не настав… — Марлу все відверто гнітило. Як людина стовідсотково безвідповідальна, вона і так щодня спромагалася на героїчні вчинки, не провтику-ючи свої інтерв'ю і зустрічі, запам'ятовуючи, де яку річ залишила і де запхав Ілля свій телефон. Робила все це, не влізаючи в коряві понти і жирну лінь. Вимагати щось від Марли було як мінімум завдаванням каліцтва. Вона злостилася, на небі сіріли відповідні ділянки, з них просто в очі дико валив пісок, потім той же піщаний вітер голками засипав її шкіру й транспортував і так уже не вельми чистою подільською вулицею все нові й нові партії сміття.
— Напевно, я злюся, — Марла зупинилася. — Ага, я злюся, вибач. Я усвідомлюю свою злість. І ти тут ні до чого.
— Та ні, це ти вибач. Я надто різкий. А ти… завжди така. Навіть не вмієш нормально відчувати. Оцього я в тобі й боюся. Ти геть усе аналізуєш. Щонайменшу емоційку пропускаєш через голову.
— Не нависай на мене, ну не нависай на мене! — це все, що крутилося у Марли в голові, коли він намагався втовкмачувати їй про якусь необхідність відповідальності.
— Розумієш, вам потрібно добре прозвучати! — (Це було стосовно: живого виступу в прямому ефірі, фонограмного виступу в прямому ефірі, концерту на корпоративній вечірці інтернет-маг-натів в Еквадорі, якихось підліткових фестиваликів і просто студійних записів).
— Ааааа… ну чого ти? Ще ж і час той не настав… — Марлу все відверто гнітило. Як людина стовідсотково безвідповідальна, вона і так щодня спромагалася на героїчні вчинки, не провтику-ючи свої інтерв'ю і зустрічі, запам'ятовуючи, де яку річ залишила і де запхав Ілля свій телефон. Робила все це, не влізаючи в коряві понти і жирну лінь. Вимагати щось від Марли було як мінімум завдаванням каліцтва. Вона злостилася, на небі сіріли відповідні ділянки, з них просто в очі дико валив пісок, потім той же піщаний вітер голками засипав її шкіру й транспортував і так уже не вельми чистою подільською вулицею все нові й нові партії сміття.
— Напевно, я злюся, — Марла зупинилася. — Ага, я злюся, вибач. Я усвідомлюю свою злість. І ти тут ні до чого.
— Та ні, це ти вибач. Я надто різкий. А ти… завжди така. Навіть не вмієш нормально відчувати. Оцього я в тобі й боюся. Ти геть усе аналізуєш. Щонайменшу емоційку пропускаєш через голову.