— Вибач, я не хочу кидатися посудом яко порядна істеричка. Досить. В ранній юності я вже відпрацювала своє — причому по-крупному — вибивала ногами двері, тамуючи лють від того, наприклад, що не могла знайти у шафці відповідного джинсам светрика… Чи від того, що якась пизда напудрена ін'язівська, однокурсниця моднява, побачивши мене в одному й тому ж одязі два дні поспіль, тонко під'їбнула: «Ти що — вдома не ночувала?»
Треба розбиратися у внутрішніх причинах виникнення свого гніву — зовні ж бо лишень їхнє відображення…
— Така ти вся. Страшно з тобою, — знову повторив Ілля.
— Не бійся, маленький. Салдат рєбьонка нє абідіт.
О, так, Марла намагалася не образити нікого, першою чергою, себе саму. Виховувала в собі анти-ревнощі, анти-дратівливість, анти-зазіхання на будь-що, анти-ототожнення зі своїм же ім'ям («Марла Фріксен — це бренд, а не дівчинка з печінкою і лімфатичними вузлами!»), зі своїми квазіпрофесіями чи квазібіографією (піарною її частиною). Це було не просто. Марла Мусила організовувати не тупе протистояння, що було б тією ж перемогою ворогів її душі, а хитромудрі стратегії їхнього заганяння в пастку й обеззброєння. Каструвати їх не можна було в жодному разі — відродилися би, як озіріси, надавали би по голові стократ сильніше.
Ілля казав, що навряд чи зможе спати з якоюсь іншою жінкою, навіть зі своєю дружиною, до якої невдовзі збирався летіти на її Мальту. Марла сама штовхала його до неї в ліжко:
— Ти що, здурів? Це жорстоко. Жінка стільки чекала. Що ти їй скажеш, потворо?!
— Мені пофіг. Скажу, що захворів, що не хочу…
— Ні, любий, ти просто зробиш це. Я авторизую… — Марла тихо засміялася.
— Ну, раз ти сама мене на це штовхаєш…
Марла цілувала коханого в блакитні очі, він примружував їх і гладив Марлину гнучку спину:
— От у цьому і є найбільша еротика.
Марла продовжувала його повільні петінґ-тортури, розмірковуючи тим часом про те, на що ж вона його штовхає. «Гм, зрештою, секс у нас вже більше, ніж на висоті. Я вже не комплексую від того, що інша жінка знає його краще. Тепер вже я знаю його краще. Знаю, в сенсі відчуваю. А він — мене. Такі скажені площі кайфу — його шкіра. Знаю всі місця, де вона гаряча, і всі, де прохолодна. Знаю, куди цілувати до заходу сонця, куди опівночі і куди рано-вранці. Можу будити його, коли спить на животі, вилизуючи йому міжніжжя. Можу відсмоктати в нього в ванній під водою. Тільки це не головне. Не через цей сексуальний софтвер він не потребує іншої жінки. Зрештою, не знаю, через що… Мозок, спільна справа, драйв, неоднозначність, адреналін від цієї неоднозначності, неможливість стовідсоткової гарантії моєї наявності як збудник? Все те і все не те. Пес його зна. От тільки майже певна я — (Марла завжди залишала за собою право на «майже», щоб у разі повної лажі не потерпати від дурної безапеляційності) — співіснувати з іншою жінкою він зможе ще не скоро. І це попри мої постійні срачі й рейвахи в квартирі (програма «Убий в собі невротика!»), звичку жерти в ліжку чи посилати на хуй всіх гіпотетичних жителів планети в прямому ефірі…»
Кілька днів по тому Марлина подруга Квітка, переглядаючи їх з Іллею відеозаписи, скрикнула:
— Але ж ви схожі! Мусите одружитися — то так завжди… Марла ніколи не була гуманною дівчинкою, й одразу ж поспішила прибити Квітчин ентузіазм:
— Нє-а, не мусимо. Він уже це встиг зробити і без мене. І не сказала би, що це мене якось там не влаштовує.
Vіеnnе lа nuit sonne l’heure les jous s’eb vont je demeure
ОХІ
Еbdon VS McCulloch
She says she’s mine I know she lies
Треба розбиратися у внутрішніх причинах виникнення свого гніву — зовні ж бо лишень їхнє відображення…
— Така ти вся. Страшно з тобою, — знову повторив Ілля.
— Не бійся, маленький. Салдат рєбьонка нє абідіт.
О, так, Марла намагалася не образити нікого, першою чергою, себе саму. Виховувала в собі анти-ревнощі, анти-дратівливість, анти-зазіхання на будь-що, анти-ототожнення зі своїм же ім'ям («Марла Фріксен — це бренд, а не дівчинка з печінкою і лімфатичними вузлами!»), зі своїми квазіпрофесіями чи квазібіографією (піарною її частиною). Це було не просто. Марла Мусила організовувати не тупе протистояння, що було б тією ж перемогою ворогів її душі, а хитромудрі стратегії їхнього заганяння в пастку й обеззброєння. Каструвати їх не можна було в жодному разі — відродилися би, як озіріси, надавали би по голові стократ сильніше.
Ілля казав, що навряд чи зможе спати з якоюсь іншою жінкою, навіть зі своєю дружиною, до якої невдовзі збирався летіти на її Мальту. Марла сама штовхала його до неї в ліжко:
— Ти що, здурів? Це жорстоко. Жінка стільки чекала. Що ти їй скажеш, потворо?!
— Мені пофіг. Скажу, що захворів, що не хочу…
— Ні, любий, ти просто зробиш це. Я авторизую… — Марла тихо засміялася.
— Ну, раз ти сама мене на це штовхаєш…
Марла цілувала коханого в блакитні очі, він примружував їх і гладив Марлину гнучку спину:
— От у цьому і є найбільша еротика.
Марла продовжувала його повільні петінґ-тортури, розмірковуючи тим часом про те, на що ж вона його штовхає. «Гм, зрештою, секс у нас вже більше, ніж на висоті. Я вже не комплексую від того, що інша жінка знає його краще. Тепер вже я знаю його краще. Знаю, в сенсі відчуваю. А він — мене. Такі скажені площі кайфу — його шкіра. Знаю всі місця, де вона гаряча, і всі, де прохолодна. Знаю, куди цілувати до заходу сонця, куди опівночі і куди рано-вранці. Можу будити його, коли спить на животі, вилизуючи йому міжніжжя. Можу відсмоктати в нього в ванній під водою. Тільки це не головне. Не через цей сексуальний софтвер він не потребує іншої жінки. Зрештою, не знаю, через що… Мозок, спільна справа, драйв, неоднозначність, адреналін від цієї неоднозначності, неможливість стовідсоткової гарантії моєї наявності як збудник? Все те і все не те. Пес його зна. От тільки майже певна я — (Марла завжди залишала за собою право на «майже», щоб у разі повної лажі не потерпати від дурної безапеляційності) — співіснувати з іншою жінкою він зможе ще не скоро. І це попри мої постійні срачі й рейвахи в квартирі (програма «Убий в собі невротика!»), звичку жерти в ліжку чи посилати на хуй всіх гіпотетичних жителів планети в прямому ефірі…»
Кілька днів по тому Марлина подруга Квітка, переглядаючи їх з Іллею відеозаписи, скрикнула:
— Але ж ви схожі! Мусите одружитися — то так завжди… Марла ніколи не була гуманною дівчинкою, й одразу ж поспішила прибити Квітчин ентузіазм:
— Нє-а, не мусимо. Він уже це встиг зробити і без мене. І не сказала би, що це мене якось там не влаштовує.
Vіеnnе lа nuit sonne l’heure les jous s’eb vont je demeure
Невисокі передгір'я Карпат (зрештою, місцеві вже й ці недокілометрові горбики називають горами) куталися імлистим туманом. Дощу не було видно у процесі, коли він пролітав крізь прохолодне повітря повз Марлине вікно, зате вже добре було помітно його результати на плащі Марлиної мами, що прийшла зранку з церкви із посвяченою паскою, яйцями, шинкою, сиром, маслом, ковбасою в кошику. Чи на новій курточці Марлиного друга Во, що прийшов увечері з непосвяченою травою в кишені. Десь усередині дня Марлина сестра зупинилася посеред кімнати, щоби сказати таке:
— Сьогодні вранці священик дозволив усім їсти. І пити. Сказав, певно: «Пийте люди, робіть усе те, що не можна було робити протягом Великого Посту. їжте м'ясо, судіть ближніх своїх, заздріть, кленіть, бажайте жони ближнього свого, крадіть, убивайте… І робіть усе, і веселіться, аж поки не застане вас наступний піст».
— Ги-ги-ги!!! — Марлі це сподобалося, — Прости нас, Боженьку. Така ніби порядна греко-католицька родина. Розговійтеся люди, та не оговійте спереляку!
Тієї ж миті Марлина й Секлетина мама завела тоненьким голоском поп-церковне «Хри-ги-стос во-го-скрес!» Марлі завжди було якось по-особливому незручно в таких ситуаціях обов'язкового маминого ентузіазму. Вона щоразу намагалася якось відволікти маму від виконання цих не зовсім автентичних ритуалів. У мами ж ціла купа речей виходила просто геніально — випікація пляцків та інших марципанів, засинання перед телевізором, розв'язування фізико-математичних задач (реальних катастроф для Марли і Секлети) — а тут якісь церковно-приходські жахіття.
— Мама, Джізес лавз ю! — переконливо заявила Марла. — Тільки більше не співай, ОК?
В день духовного свята люди на Західній Україні нажираються шинками, холодцями, крабовими патичками в салатах і нескінченним солодким із масляними й сметанковими кремами. П'ють горшку, пиво, мерло, мартіні, абсент — непотрібне виблювати. Ввечері головно продовжують робити те ж саме. Неголовно — вдаватися до споживання марихуани та слабких психотропних речовин. Марла надавала перевагу «трішечку трави».
— З роси і з води вам! — побажала вона всім потенційним перехожим під вікном, із якого вона випхалася, щоби покурити просто у кімнаті свого дитинства, серед пухнастих ведмедиків і м'якотілих динозавриків з універсальними писочками м'яко-іграшкових зайчиків-цуциків-котиків. А потім танцювала під Бритні Спірс. Відтак сиділа сиднем під Маззіуе Аиаск. Отакі попсові вечори на Пасху у Карпатах.
А потім Марлочка писала віршики:
— Ну так, бездарні… але ж усе одно давай писати хоча б любовні романи навпіл. Візьмемо псевдо — сестри Марина і Секлина Полонина. Ну чим же не прекрасно?
— Ага, і про вас потім гуцули будуть складати легенди, як про Прут і Говерлу! — підсумував Во, але Секлета вже безповоротно надулася, бо Марла встигла назвати її графоманкою. В кімнаті запанувало дуже гнітюче заціпеніння. «Фе, які ви неприємні…» — промимрила Марла і почала затягувати в себе думку, що насправді неприємне щось у ній, а не в оточенні, тож треба їм про це сказати і бла-бла-бла. Думка не затягувалася. Простіше було всіх послати на хуй і піти дивитися сентиментальну історію з Джулією Робертс. Оточення збагнуло це саме і поволі стало розповзатися по інших кутках помешкання. Марла пішла до Джулії Робертс. Фільм «Мачуха».
— Бо хто його знає, всіляке у житті трапляється…
За два дні до того, летячи до цих Карпатських передгір'їв невеличким, схожим на автобус, літачком, Марла уже думала про щось подібне. Ні, вона не зважувала цинічно можливості стати мамою для сина Іллі, хоча й цю подію сприйняла би як нову цікаву сторінку й бавилася би в ці дочькі-матері на повну силу. Слово «мама» до Марли не клеїлося. Вихователька ще куди не йшло. Марла зробила би все, аби допомогти сформуватися все-сторонній глибокій особистості — вона й зі старшими людьми це намагалася робити. Хтось був пластичним, хтось бездарним. Але Марла не хотіла і не вміла бавитися в авторитарну Мотро-ну — її це просто втомлювало. З дітьми вона могла годинами дуріти й бавитися, вони ніколи не називали її «тьотя», а тільки «дівчинка», 4-річні хлопчики потай казали своїм мамам, що кохають Марлу, а мами потім якось криво посміхалися, коли Марла передавала їхнім дітлахам привіти. З сином Іллі все відбувалося б якось містично. Його не можна було сприймати як безпосередню частину Марлиного коханця, але й не можна відділяти від нього. Плоть від плоті… Марла і близько не уявляла собі, що це таке. Власних дітей панічно боялася:
— Вже краще заведу собі собаку.
Тепер Ілля чекав її на Мальті. Плани непересікання законної дружини із фактичною… Тиждень на Мальті в шоу-шитних справах. Тиждень м'якого квітневого сонця і можливих втеч з Іллею на човні у відкрите море. Шоу-шит обмежувався єдиним концертом для бізнесменів із порушеним потовиділенням і їхніх силіконових дружин. Марла зважувала все з іронією. Кожну свою зреалізовану мрійку — з сумішшю наркоманського кайфу й негайної іронії. Так легше було не задихнутися і не впасти в гординю. Останнє було особливо небезпечним. Особливо для Марли.
— Жалюгідно було би почуватися ідеалом самої себе… Це так закінчено, як смерть. А Богу таки дякувати… Небо за вікнами — тебе не може бути забагато.
Вона дивилася на хмарки в ілюмінатор, на непалюче сонце середини весни, на сусідів по салону, що тримали на колінах кошики із сірими пласковухими кицьками, і рухалася туди-сюди площиною останніх семи місяців. Літаки, люди, таксі, мови, температури, смаки, пісні, шуми й оргазми — все, що зіткало полотно того нового життя, про яке вона колись розмірковувала над Андамановим морем. Новотвірне існування.
— Тільки хто ж із нас чекав таких потужних змін? Готова ж була до одного чоловіка, до прицвяшеного животіння в дикій і не зовсім Азії, до можливого шлюбу із тим чоловіком… Гм. Недаремно ж колись на моє питання щодо вартості народження дітей у шлюбі Щось дало відповідь: «Відсутність Божественного Просвітлення…»
— Сьогодні вранці священик дозволив усім їсти. І пити. Сказав, певно: «Пийте люди, робіть усе те, що не можна було робити протягом Великого Посту. їжте м'ясо, судіть ближніх своїх, заздріть, кленіть, бажайте жони ближнього свого, крадіть, убивайте… І робіть усе, і веселіться, аж поки не застане вас наступний піст».
— Ги-ги-ги!!! — Марлі це сподобалося, — Прости нас, Боженьку. Така ніби порядна греко-католицька родина. Розговійтеся люди, та не оговійте спереляку!
Тієї ж миті Марлина й Секлетина мама завела тоненьким голоском поп-церковне «Хри-ги-стос во-го-скрес!» Марлі завжди було якось по-особливому незручно в таких ситуаціях обов'язкового маминого ентузіазму. Вона щоразу намагалася якось відволікти маму від виконання цих не зовсім автентичних ритуалів. У мами ж ціла купа речей виходила просто геніально — випікація пляцків та інших марципанів, засинання перед телевізором, розв'язування фізико-математичних задач (реальних катастроф для Марли і Секлети) — а тут якісь церковно-приходські жахіття.
— Мама, Джізес лавз ю! — переконливо заявила Марла. — Тільки більше не співай, ОК?
В день духовного свята люди на Західній Україні нажираються шинками, холодцями, крабовими патичками в салатах і нескінченним солодким із масляними й сметанковими кремами. П'ють горшку, пиво, мерло, мартіні, абсент — непотрібне виблювати. Ввечері головно продовжують робити те ж саме. Неголовно — вдаватися до споживання марихуани та слабких психотропних речовин. Марла надавала перевагу «трішечку трави».
— З роси і з води вам! — побажала вона всім потенційним перехожим під вікном, із якого вона випхалася, щоби покурити просто у кімнаті свого дитинства, серед пухнастих ведмедиків і м'якотілих динозавриків з універсальними писочками м'яко-іграшкових зайчиків-цуциків-котиків. А потім танцювала під Бритні Спірс. Відтак сиділа сиднем під Маззіуе Аиаск. Отакі попсові вечори на Пасху у Карпатах.
А потім Марлочка писала віршики:
Секлета вважала Марлині вірші бездарними. А Марла Секлету — нахабою й борцем за справедливість.
я не поет нє
зато я їбу поетесу
так просто мелодійно й ніжно
я їбу її
поетесу
so
по сто тридцять вісім грамів
кожен день
такий у нас ритм
а що
а то
а хто би сказав мені
що це є несмаком
їбати поетес
у рот у вухо горло ніс
поезія прагне правдивості
реальні уроди поезії
чуттєвості
fucking чуттєвості
— Ну так, бездарні… але ж усе одно давай писати хоча б любовні романи навпіл. Візьмемо псевдо — сестри Марина і Секлина Полонина. Ну чим же не прекрасно?
— Ага, і про вас потім гуцули будуть складати легенди, як про Прут і Говерлу! — підсумував Во, але Секлета вже безповоротно надулася, бо Марла встигла назвати її графоманкою. В кімнаті запанувало дуже гнітюче заціпеніння. «Фе, які ви неприємні…» — промимрила Марла і почала затягувати в себе думку, що насправді неприємне щось у ній, а не в оточенні, тож треба їм про це сказати і бла-бла-бла. Думка не затягувалася. Простіше було всіх послати на хуй і піти дивитися сентиментальну історію з Джулією Робертс. Оточення збагнуло це саме і поволі стало розповзатися по інших кутках помешкання. Марла пішла до Джулії Робертс. Фільм «Мачуха».
— Бо хто його знає, всіляке у житті трапляється…
За два дні до того, летячи до цих Карпатських передгір'їв невеличким, схожим на автобус, літачком, Марла уже думала про щось подібне. Ні, вона не зважувала цинічно можливості стати мамою для сина Іллі, хоча й цю подію сприйняла би як нову цікаву сторінку й бавилася би в ці дочькі-матері на повну силу. Слово «мама» до Марли не клеїлося. Вихователька ще куди не йшло. Марла зробила би все, аби допомогти сформуватися все-сторонній глибокій особистості — вона й зі старшими людьми це намагалася робити. Хтось був пластичним, хтось бездарним. Але Марла не хотіла і не вміла бавитися в авторитарну Мотро-ну — її це просто втомлювало. З дітьми вона могла годинами дуріти й бавитися, вони ніколи не називали її «тьотя», а тільки «дівчинка», 4-річні хлопчики потай казали своїм мамам, що кохають Марлу, а мами потім якось криво посміхалися, коли Марла передавала їхнім дітлахам привіти. З сином Іллі все відбувалося б якось містично. Його не можна було сприймати як безпосередню частину Марлиного коханця, але й не можна відділяти від нього. Плоть від плоті… Марла і близько не уявляла собі, що це таке. Власних дітей панічно боялася:
— Вже краще заведу собі собаку.
Тепер Ілля чекав її на Мальті. Плани непересікання законної дружини із фактичною… Тиждень на Мальті в шоу-шитних справах. Тиждень м'якого квітневого сонця і можливих втеч з Іллею на човні у відкрите море. Шоу-шит обмежувався єдиним концертом для бізнесменів із порушеним потовиділенням і їхніх силіконових дружин. Марла зважувала все з іронією. Кожну свою зреалізовану мрійку — з сумішшю наркоманського кайфу й негайної іронії. Так легше було не задихнутися і не впасти в гординю. Останнє було особливо небезпечним. Особливо для Марли.
— Жалюгідно було би почуватися ідеалом самої себе… Це так закінчено, як смерть. А Богу таки дякувати… Небо за вікнами — тебе не може бути забагато.
Вона дивилася на хмарки в ілюмінатор, на непалюче сонце середини весни, на сусідів по салону, що тримали на колінах кошики із сірими пласковухими кицьками, і рухалася туди-сюди площиною останніх семи місяців. Літаки, люди, таксі, мови, температури, смаки, пісні, шуми й оргазми — все, що зіткало полотно того нового життя, про яке вона колись розмірковувала над Андамановим морем. Новотвірне існування.
— Тільки хто ж із нас чекав таких потужних змін? Готова ж була до одного чоловіка, до прицвяшеного животіння в дикій і не зовсім Азії, до можливого шлюбу із тим чоловіком… Гм. Недаремно ж колись на моє питання щодо вартості народження дітей у шлюбі Щось дало відповідь: «Відсутність Божественного Просвітлення…»
ОХІ
Кіпріоти не зовсім хотіли приєднуватися до євроспільноти. Ще вони не зовсім прагнули у своїй країні росіян і українців. Коли ж пускали їх, намагалися розвести на купівлю норкової шуби. Або користувалися послугами самок їхніх видів у борделях. А ще вони ненавиділи турків. Росіяни на відповідь українців «Ні, ми з України…» відказували: «А, ну значит, русские — одна ведь держава бьіла — разделили только вот…» Римські понтифіки не мали права носити на одязі зав'язані вузли. Бірманці продовжували криваво страждати. ООН і надалі тулило африканським дітлахам генетично модифіковану їжу, заборонену до вживання в «цивілізованому світі». Японські вчені придумали електронним домашнім тваринам електронних кліщів у вуха, відтак — засіб проти них, все розпродалося за лічені години. Американці патентували вирощування рису і подавали в суд на в'єтнамських фермерів. І тільки на Мальті все було спокійно.
— Марлі спокійно на Мальті, — сказала Марла Артурові, — Марлі нудно на Мальті, — сказала вона йому за півгодини, — Марлі охуєнно на Мальті! — Повідомила вона ще трохи згодом, вклацкавши півпляшки непоганого місцевого вина.
— І жили вони в готелі «Мармітаж» із акварелями на стінах, і слухали вони SЕХ РІSTOLS… — мрійливо констатував Михась.
А, ну, значить, все одно росіяни, одна ж держава в нас була, розділили взяли її тільки! (Рос).
До концерту залишалося п'ять днів — «Пухнасті Насті» проводили їх, ганяючи на трьох роверах і одному моторолері. Марла, натягнувши рожеве бікіні, щоранку вилізала на бортик басейну і, стуливши ноги докупи, а руки розвівши в сторони, щосили репетувала: «Ось прийшов Мальтійський Хрест!!!» і фляцкалася в воду. Довколишні пенсіонери, зайняті сушінням безнадійного старечого целюліту, на третій день уже призвичаїлися до її ритуалу і вже чекали Марлу о пів на десяту, повідсувавши свої тапчани на безпечну відстань. Відтак Марла стрибала по ліжку, час від часу завмираючи, щоби позирити в люстерко, де, як у вікні, розливалося море.
— Eх, шкода, що немає фарб із собою, — жалілася Артанові, — так би малювала Будду. Бо що тепер маю Іллі на день народження спрезентувати?
— Запальничку. Ілля їх завжди губив. А хіба має будь-який матеріальний предмет характеристику, потужнішу за минущість? Подарувала її рівно опівночі на пляжі, в авто із вимкнутим світлом. А сорок хвилин по тому стало зрозуміло, що ситуація безнадійна — авто загрузло у піску по самі помідори. Спершу з-під коліс при спробі газувати вилітали грайливі піщані феєрверки, потім — просто димок, і, врешті-решт, машина просто рохнула, як втомлена самиця бегемота, і замовкла. Марла з Іллею дурнувато гиготіли. Ситуаційка доволі ідіотська: як пояснити потенційним витягальникам, що ти робив о такій порі на пляжі з дівчинкою в неймовірно короткій тенісній спідничці і з пиздуватим виразом обличчя, якщо дружини цих рятувальників — подружки твоєї дружини, котра і так уже яйця несе, гадаючи, де ти лазиш серед ночі? Пояснювати всім, що ситуація геть дурна, що «Насті» забагли купатися, поперлися вночі на пляж, а тут… Ні, ну не кажіть ніц жіночкам, бо вони все неправильно зрозуміють і все таааак потрактують, що ну його все, буде Соддом і Гоморра, Трінідад і Тобаґо… Паршива ситуація. Хоча сорокахвилинний секс, що їй передував, двохсотвідсотково був того вартий. Ба навіть більше. Коли кохаєшся після невеликої перерви — днів на п'ять, скажімо, як от після місячних, — відчуття стають на порядок гострішими. Коли ж ти робиш вимушену паузу на неймовірний термін двох тижнів — практично знов втрачаєш цноту. І не важливо, скінчилися в тебе місячні, чи ні. Просто секс в авті з не зовсім довершеним жіночим періодом призводить до надзвичайно колоритного дизайну салону цього авта. Плюс — пошуки у світлі фар якихось рушників і води, обмивання пальців рук, стегон, статевих органів, відтирання плям сперми і крові з сидінь створює вельми правдоподібне враження збоченського зґвалтування неповнолітньої з її наступним звірським вбивством і запиханням тіла в багажник. Невротики зараз кривлять і так уже покривлені пики, збоченці підуть до кімнати батьків подрочити, а адекватні читачі адекватно продовжують опрацьовувати текст. Марла була адекватною збоченкою і їй було нестерпно весело.
— Ну от, а ти: «Порозкидуй помади, всьо пофіг, хай все так залишиться…» Тут уже мої помади — гігієнічні причому — погоди не зроблять. Скільки там твоїх колег пригребе зара? Давай я десь у кущах перетусуюся, бо таксист мене виїбе…
— Не виїбе. Таксистів зара взагалі нема. Пішли хоч якусь тачку ловити.
Втім, ідея з тачкою зовсім швидко їм перестала подобатися. Гальмувала кожна машинерія — Марлочка в білій спідничці і білих кросівочках — чим не лярвочка? Ілля — в джинсах і мотоциклетній шкірянці — ну чим не сутенер? Доводилося відшивати люб'язних бажаючих.
— Все, хрін із ним, — змирився Ілля. — Хай всі приїздять і все бачать. Я однаково так жити більше не можу… Я не люблю її, але мені шкода… І немає нічого гіршого за це — жаліти когось. Я щось придумаю, якось би все обіграти, щоби обійшлося без порізаних вен.
— А що — вона психічно неврівноважена?
— Врівноважена. Але було чотири спроби самогубства.
— І що — жодного разу не пощастило? Значить, такі були ті спроби. Якщо людина хоче заподіяти собі смерть — вона тихо йде і робить це, а не пиляє собі жили в ванній, подзвонивши перед тим т.зв. винуватцеві чи вже, тим паче, не ковтає в нього на очах пігулки. Фе, мене зара вирве. Ненавиджу самогубців. Хоча, зрештою, що я можу про них знати…
— Угу, — задумливо кивнув Ілля. Тієї ж миті якимось незбагненним дивом під'їхала таксівка. Ілля був порятований в останню секунду, бо тут же назустріч Марлиному таксі виринули фари джипів-рятівників.
— So you see, it’s like a movie [86]… — знизала Марла плечима, звертаючись до водія. їй згадалася перед від'їздова розмова з Анджеєм, де вони вирішували, яких би режисерів запросили знімати про них фільми. Анджей забаг собі Бертолуччі і стрічку в стилі «Останнього танґо в Парижі», а попсова Марла запросила би Кітано чи й узагалі Лінча. Власне, шматок сьогоднішньої ночі вийшов якось навіть дуже лінчівським. Спершу вони блукали, змиливши виїздом із автостради, не надто обережно просувалися поміж скель, ловлячи примарні придорожні світла, подібні до кривавих паті-мейкерів, що вишикувалися, показуючи вам дорогу туди, куди ви навряд чи захотіли би потрапити. Час від часу авто вихоплювало фарами із темряви загороджені розкопки, купи повалених знаків і таблички. Потрібне місце ніяк не знаходилося, лише мінялися кольори примарних ліхтарів на скелях. Червоні, білі, жовті. Сіре засліплене фарами каміння, нескінченні повороти, нестерпне сексуальне збудження, бажання смерті по сусідству. Ігриська двох дітей, п'ятнадцятирічних підлітків, що втекли з дому, поцупивши батьківську машину, і тепер носяться на ній, не знаючи, з чого мусить починатися зайняття коханням. Імовірно, вони так і проганяють туди-сюди, поки не скінчиться пальне у баку, а потім, не знаючи вже, що робити, засоромлено подзвонять додому і тоненькими голосочками кликатимуть породильників на допомогу. Потім тупо сидітимуть на відстані одне від одного, чекаючи прибуття каральної експедиції. Варіант 2: на межі спустошення бензобаку шугонуть із прірви вниз, судомно зціпивши вуста у поцілунку. Варіант 3: заздалегідь прорахують запаси пального, напакують повні рюкзаки життєвонеобхідного лайна і вкрадуть у батьків усі гроші з секретної тумбочки, а потім розгорнуть мапу, тут же зібгають її, викинуть у море і газуватимуть на захід сонця. Тільки краще це робити не на острові, якщо не хочеш передчасно дістатися на край землі…
— Марлі спокійно на Мальті, — сказала Марла Артурові, — Марлі нудно на Мальті, — сказала вона йому за півгодини, — Марлі охуєнно на Мальті! — Повідомила вона ще трохи згодом, вклацкавши півпляшки непоганого місцевого вина.
— І жили вони в готелі «Мармітаж» із акварелями на стінах, і слухали вони SЕХ РІSTOLS… — мрійливо констатував Михась.
А, ну, значить, все одно росіяни, одна ж держава в нас була, розділили взяли її тільки! (Рос).
До концерту залишалося п'ять днів — «Пухнасті Насті» проводили їх, ганяючи на трьох роверах і одному моторолері. Марла, натягнувши рожеве бікіні, щоранку вилізала на бортик басейну і, стуливши ноги докупи, а руки розвівши в сторони, щосили репетувала: «Ось прийшов Мальтійський Хрест!!!» і фляцкалася в воду. Довколишні пенсіонери, зайняті сушінням безнадійного старечого целюліту, на третій день уже призвичаїлися до її ритуалу і вже чекали Марлу о пів на десяту, повідсувавши свої тапчани на безпечну відстань. Відтак Марла стрибала по ліжку, час від часу завмираючи, щоби позирити в люстерко, де, як у вікні, розливалося море.
— Eх, шкода, що немає фарб із собою, — жалілася Артанові, — так би малювала Будду. Бо що тепер маю Іллі на день народження спрезентувати?
— Запальничку. Ілля їх завжди губив. А хіба має будь-який матеріальний предмет характеристику, потужнішу за минущість? Подарувала її рівно опівночі на пляжі, в авто із вимкнутим світлом. А сорок хвилин по тому стало зрозуміло, що ситуація безнадійна — авто загрузло у піску по самі помідори. Спершу з-під коліс при спробі газувати вилітали грайливі піщані феєрверки, потім — просто димок, і, врешті-решт, машина просто рохнула, як втомлена самиця бегемота, і замовкла. Марла з Іллею дурнувато гиготіли. Ситуаційка доволі ідіотська: як пояснити потенційним витягальникам, що ти робив о такій порі на пляжі з дівчинкою в неймовірно короткій тенісній спідничці і з пиздуватим виразом обличчя, якщо дружини цих рятувальників — подружки твоєї дружини, котра і так уже яйця несе, гадаючи, де ти лазиш серед ночі? Пояснювати всім, що ситуація геть дурна, що «Насті» забагли купатися, поперлися вночі на пляж, а тут… Ні, ну не кажіть ніц жіночкам, бо вони все неправильно зрозуміють і все таааак потрактують, що ну його все, буде Соддом і Гоморра, Трінідад і Тобаґо… Паршива ситуація. Хоча сорокахвилинний секс, що їй передував, двохсотвідсотково був того вартий. Ба навіть більше. Коли кохаєшся після невеликої перерви — днів на п'ять, скажімо, як от після місячних, — відчуття стають на порядок гострішими. Коли ж ти робиш вимушену паузу на неймовірний термін двох тижнів — практично знов втрачаєш цноту. І не важливо, скінчилися в тебе місячні, чи ні. Просто секс в авті з не зовсім довершеним жіночим періодом призводить до надзвичайно колоритного дизайну салону цього авта. Плюс — пошуки у світлі фар якихось рушників і води, обмивання пальців рук, стегон, статевих органів, відтирання плям сперми і крові з сидінь створює вельми правдоподібне враження збоченського зґвалтування неповнолітньої з її наступним звірським вбивством і запиханням тіла в багажник. Невротики зараз кривлять і так уже покривлені пики, збоченці підуть до кімнати батьків подрочити, а адекватні читачі адекватно продовжують опрацьовувати текст. Марла була адекватною збоченкою і їй було нестерпно весело.
— Ну от, а ти: «Порозкидуй помади, всьо пофіг, хай все так залишиться…» Тут уже мої помади — гігієнічні причому — погоди не зроблять. Скільки там твоїх колег пригребе зара? Давай я десь у кущах перетусуюся, бо таксист мене виїбе…
— Не виїбе. Таксистів зара взагалі нема. Пішли хоч якусь тачку ловити.
Втім, ідея з тачкою зовсім швидко їм перестала подобатися. Гальмувала кожна машинерія — Марлочка в білій спідничці і білих кросівочках — чим не лярвочка? Ілля — в джинсах і мотоциклетній шкірянці — ну чим не сутенер? Доводилося відшивати люб'язних бажаючих.
— Все, хрін із ним, — змирився Ілля. — Хай всі приїздять і все бачать. Я однаково так жити більше не можу… Я не люблю її, але мені шкода… І немає нічого гіршого за це — жаліти когось. Я щось придумаю, якось би все обіграти, щоби обійшлося без порізаних вен.
— А що — вона психічно неврівноважена?
— Врівноважена. Але було чотири спроби самогубства.
— І що — жодного разу не пощастило? Значить, такі були ті спроби. Якщо людина хоче заподіяти собі смерть — вона тихо йде і робить це, а не пиляє собі жили в ванній, подзвонивши перед тим т.зв. винуватцеві чи вже, тим паче, не ковтає в нього на очах пігулки. Фе, мене зара вирве. Ненавиджу самогубців. Хоча, зрештою, що я можу про них знати…
— Угу, — задумливо кивнув Ілля. Тієї ж миті якимось незбагненним дивом під'їхала таксівка. Ілля був порятований в останню секунду, бо тут же назустріч Марлиному таксі виринули фари джипів-рятівників.
— So you see, it’s like a movie [86]… — знизала Марла плечима, звертаючись до водія. їй згадалася перед від'їздова розмова з Анджеєм, де вони вирішували, яких би режисерів запросили знімати про них фільми. Анджей забаг собі Бертолуччі і стрічку в стилі «Останнього танґо в Парижі», а попсова Марла запросила би Кітано чи й узагалі Лінча. Власне, шматок сьогоднішньої ночі вийшов якось навіть дуже лінчівським. Спершу вони блукали, змиливши виїздом із автостради, не надто обережно просувалися поміж скель, ловлячи примарні придорожні світла, подібні до кривавих паті-мейкерів, що вишикувалися, показуючи вам дорогу туди, куди ви навряд чи захотіли би потрапити. Час від часу авто вихоплювало фарами із темряви загороджені розкопки, купи повалених знаків і таблички. Потрібне місце ніяк не знаходилося, лише мінялися кольори примарних ліхтарів на скелях. Червоні, білі, жовті. Сіре засліплене фарами каміння, нескінченні повороти, нестерпне сексуальне збудження, бажання смерті по сусідству. Ігриська двох дітей, п'ятнадцятирічних підлітків, що втекли з дому, поцупивши батьківську машину, і тепер носяться на ній, не знаючи, з чого мусить починатися зайняття коханням. Імовірно, вони так і проганяють туди-сюди, поки не скінчиться пальне у баку, а потім, не знаючи вже, що робити, засоромлено подзвонять додому і тоненькими голосочками кликатимуть породильників на допомогу. Потім тупо сидітимуть на відстані одне від одного, чекаючи прибуття каральної експедиції. Варіант 2: на межі спустошення бензобаку шугонуть із прірви вниз, судомно зціпивши вуста у поцілунку. Варіант 3: заздалегідь прорахують запаси пального, напакують повні рюкзаки життєвонеобхідного лайна і вкрадуть у батьків усі гроші з секретної тумбочки, а потім розгорнуть мапу, тут же зібгають її, викинуть у море і газуватимуть на захід сонця. Тільки краще це робити не на острові, якщо не хочеш передчасно дістатися на край землі…
Еbdon VS McCulloch
Машину Іллі витягли десь близько четвертої ранку. Марла прокинулася о дев'ятій, потягнулася і задала собі звичне питання:
— Чи все в поряді в нашій хаті? Цікаво, чи живий Ілля. Страх за життя хлопця був настільки перманентним (Марла дуже добре знала, що таке жіночі істерики, кислота в лице, верески й вимахування ножами), що вже став невід'ємною складовою будівництва Марлиних ритуальчиків. Кожну ніч укупі з молитвою і щоранку з усвідомленням нової сходинки свого континууму — запит про благополуччя Того, хто в неї вірить. Звісно, вона ні за що б не зізналася Іллі, як дивно вона за нього боїться і як пульсують її нутрощі щоразу, коли він хоч на трохи десь затримує ознаки свого для неї існування.
По ТБ транслювали чемпіонат світу зі снукеру. Ебдон мочив МакКалоха. Артур із Михасем виходили в готельний коридор і щосили волали:
— Dоре, dо-оре!!!
Із сусіднього номеру 310 випихалася європеоїдна голова і тріщила очі коридором. Артур із Михасем дурнувато гиготіли і втікали до кімнати.
Марла позіхала й засмагала. їздила з Артаном на моторбайку і робила вправи для дупи. Спостерігала за тим, як британські пенсіонерки сушать коросту по шезлонгах, і купалася топлес у них під носом. Реготала з того, що виробляли Артур із Михасем в басейні і намагалася писати статті про секс. Дочікувалася нарешті Іллі, відводила його на хвилеріз, ховала від вітру в каміння і зовсім тихо на вухо йому читала свого улюбленого Гійома Аполлінера. Хлопець зітхав, зовсім не виглядав на своїх тридцять один, обіймав її і казав, що:
— Певно, буде все хуйово.
— Це ж бо чого? — цікавилася Марла.
— Не знаю… Якщо ти зникнеш зараз, я не знаю, що буде. Я про це не думаю. Я згоден втратити все — однаково життя вже безповоротно змінилося. Я не зможу…
— Не бійся, малий. Я з тобою. А втім, боятися втратити — здорово. Це не дає розвинутися звичці і рутині. Ми так за кожен день повинні би боятися, бо щомиті можемо втратити наступну мить. От тоді ми тільки й зможемо по-справжньому жити. Боятися отак — це по-справжньому кохати. Фе, вибач за попсу. Повторююся вже не вперше і не вдруге, певно.
— Нічого, говори. Ти все правильно кажеш… Не знаю, як воно потім буде.
— Потім буде добре. По-іншому думати немає сенсу. Ну все, ходімо, в тебе ж день народження — сімейне свято. Біжи додому їсти торти.
— Не знущайтеся, будь ласка.
— Хто? Я? Та ні — я стовідсоткова серйозність. Обережно, любий, не зашпортайся за камінь середземноморський.
Ілля хворів на жахливий екзистенціалізм, сам цього не підозрюючи. Він не втомлювався наголошувати на минущості цього періоду його життя, запитував себе, чи можна зберегти бодай пам'ять про ті відчуття, які відловлюються тепер, а згодом підуть на спад. Марла ж була свідомою фаталісткою, що не завдавала собі болю думками про локальну минущість, затуляючись минущістю більш-менш глобальною:
— Не парся, малий, ми ж усе одно здехнемо. Нас не буде. А от море це шумітиме, як і шуміло. І каміння стоятиме. Але також невідомо, як довго їм це вдаватиметься.
Вечорами, попрощавшись із Іллею, Марла ходила співати «Киріє, елейсон» [87] і читати вірші свого дитинства — французьких символістів — тому самому морю з камінням.
— Чи все в поряді в нашій хаті? Цікаво, чи живий Ілля. Страх за життя хлопця був настільки перманентним (Марла дуже добре знала, що таке жіночі істерики, кислота в лице, верески й вимахування ножами), що вже став невід'ємною складовою будівництва Марлиних ритуальчиків. Кожну ніч укупі з молитвою і щоранку з усвідомленням нової сходинки свого континууму — запит про благополуччя Того, хто в неї вірить. Звісно, вона ні за що б не зізналася Іллі, як дивно вона за нього боїться і як пульсують її нутрощі щоразу, коли він хоч на трохи десь затримує ознаки свого для неї існування.
По ТБ транслювали чемпіонат світу зі снукеру. Ебдон мочив МакКалоха. Артур із Михасем виходили в готельний коридор і щосили волали:
— Dоре, dо-оре!!!
Із сусіднього номеру 310 випихалася європеоїдна голова і тріщила очі коридором. Артур із Михасем дурнувато гиготіли і втікали до кімнати.
Марла позіхала й засмагала. їздила з Артаном на моторбайку і робила вправи для дупи. Спостерігала за тим, як британські пенсіонерки сушать коросту по шезлонгах, і купалася топлес у них під носом. Реготала з того, що виробляли Артур із Михасем в басейні і намагалася писати статті про секс. Дочікувалася нарешті Іллі, відводила його на хвилеріз, ховала від вітру в каміння і зовсім тихо на вухо йому читала свого улюбленого Гійома Аполлінера. Хлопець зітхав, зовсім не виглядав на своїх тридцять один, обіймав її і казав, що:
— Певно, буде все хуйово.
— Це ж бо чого? — цікавилася Марла.
— Не знаю… Якщо ти зникнеш зараз, я не знаю, що буде. Я про це не думаю. Я згоден втратити все — однаково життя вже безповоротно змінилося. Я не зможу…
— Не бійся, малий. Я з тобою. А втім, боятися втратити — здорово. Це не дає розвинутися звичці і рутині. Ми так за кожен день повинні би боятися, бо щомиті можемо втратити наступну мить. От тоді ми тільки й зможемо по-справжньому жити. Боятися отак — це по-справжньому кохати. Фе, вибач за попсу. Повторююся вже не вперше і не вдруге, певно.
— Нічого, говори. Ти все правильно кажеш… Не знаю, як воно потім буде.
— Потім буде добре. По-іншому думати немає сенсу. Ну все, ходімо, в тебе ж день народження — сімейне свято. Біжи додому їсти торти.
— Не знущайтеся, будь ласка.
— Хто? Я? Та ні — я стовідсоткова серйозність. Обережно, любий, не зашпортайся за камінь середземноморський.
Ілля хворів на жахливий екзистенціалізм, сам цього не підозрюючи. Він не втомлювався наголошувати на минущості цього періоду його життя, запитував себе, чи можна зберегти бодай пам'ять про ті відчуття, які відловлюються тепер, а згодом підуть на спад. Марла ж була свідомою фаталісткою, що не завдавала собі болю думками про локальну минущість, затуляючись минущістю більш-менш глобальною:
— Не парся, малий, ми ж усе одно здехнемо. Нас не буде. А от море це шумітиме, як і шуміло. І каміння стоятиме. Але також невідомо, як довго їм це вдаватиметься.
Вечорами, попрощавшись із Іллею, Марла ходила співати «Киріє, елейсон» [87] і читати вірші свого дитинства — французьких символістів — тому самому морю з камінням.
She says she’s mine I know she lies
Ілля був одружений із дуже красивою чорнявою жінкою, що зачісувала волосся гладко назад, збираючи його в хвоста. Вдягаючи великі півпрозорі сонячні окуляри і яскраву пластикову біжутерію, модну відрижку вісімдесятих, вона перфектно газувала на хорошому Іллєвому авті, дуже круто гальмувала, заїжджаючи на подвір'я, слухала в салоні абсолютно відстійне лайно в стилі «русскоє тєхно», читала 5-8 том Кастанеди і діяла так, що жоден літературознавець чи психіатр на світі ніколи не зміг би звинуватити її в цьому читанні. Марлі уже траплялися дєвучки, що з захопленням читали «сурйозні книжки», а потім ні на півтону не змінювали дзеленькотіння своїх пустих і гарних банячків. Красуням все прощається. Дружина Іллі була красунею. Порівняно з нею, Марла у своїх сандалях, на велосипеді, в білій (хай і брен-довій, але фіг здогадаєшся) майці, з мідними бляшками на шиї і з пелехатим рудо-червоним волоссям скидалася, в кращому випадку, на вкрай оптимістичного продавця марихуани в середній школі. Хоча ні, для середньої школи торговці підбирають солідніше шмаття. Втім, пофігістична Марла у своїх уже не білих, запацьканих об роверовий ланц, штанцях, могла би запросто виявитися донькою Онассіса — мультимільярдери так і виглядають. Могла б. Але не виявилася.
Ще вона не виявилася зіркою спортивного рок-н-ролу, дитячою письменницею, дизайнеркою капелюшків, топ-моделькою, сестрою-жалібницею, матір'ю-годувальницею, лапочкою-дочкою і відданою дружиною. Щодо останнього Марла казала:
— Нехай тебе не парить сумління. Ти ж не мусиш навіть розлучатися із нею. Хоча Анджей казав, розлучення прикольне. Типу, оголошую вас не-чоловіком і не-дружиною. Що, не весело хіба?
— Весело… — зітхав Ілля. А Марла далі гнула своє:
— Я ж не верещу по-бабськи: брось єйо, астафь, уйді, давай женіцца!
— Так, я знаю, що тобі пофіг усе…
— Мені? Пофіг?! Це ж бо чого?
— Ну, всі ці штуки для тебе попсові й незначущі…
— От бовдур! Мені не пофіг, сонечко, далеко не пофіг… Я просто не хочу ускладнювати тобі життя таким гівном, як соціальні обов'язки. На них я дійсно срати хтіла. Але не на стосунки. Ні. Я ціную в тобі особистість, а не соціальну роль «чоловік». І важливий ти мені як Ілля такий-то, з такою-то долею і такими звичками, а не як частинка моєї соціальної лєґо-конструкції. Розумієш?
— Розумію, — погоджувався Ілля.
— А тепер би це ще зрозуміла твоя вайф… Я про її власну особистість, яку вона захєрила за шторку «Я — жена». Якими вона там словами вжахнулася на твоє game over? «Каво мнє тєпєрь ждать?!» І оце в двадцять один рік, із такою зовнішністю і з таким банківським рахунком, який ти їй збираєшся впарити! Ото дурепа. Радіти треба, що чекати нікого! Що можна просто йти і не паритися, можна вчитися, відвисати, жити, жити, жити, а при цьому ніхто не нависає і гроші падають на голову…
Марла говорила й говорила, не впевнена, втім, чи має вона право робити які-небудь оцінки того, що відбувається, не впевнена в тому, винна вона, чи ні, але впевнена у правильності дій Іллі як у звільненні закріпаченої красуні Ксені. Марла знала, що значить таке закріпачення — сама ризикувала колись у нього потрапити, опинившись із Х'ялмаром у землі обітованій, маючи достатньо грошей і не бажаючи займатися чимось на кшталт кар'єризму. Марла тоді розгубилася, попливла на сонці, як церковна свічка і вирішила, що саме настав час вийти за Х'ялмара заміж і народити дитинча.
— Дякувати Богу, що віднадив… — вголос закінчила вона.
— Прошу? — не зрозумів Ілля.
— Та так, нічого, я просто знаю приблизно, що воно таке — оцей-от рольовий анабіоз. А ще й у раю на землі. Людині надто тяжко впоратися з умовами ідеального задоволення всіх потреб. Мусить бути якесь зобов'язання і поденщина — тоді себе почуває потрібною. А для розвитку, як не крути, таки потрібно проходити через труднощі…
Ілля з усім погоджувався, а може, просто був занадто глибоко в собі. Вони сиділи в маленькому рибному ресторанчику, дивлячись, як лупашить злива по морській поверхні. П'ять хвилин тому ця злива холодними дротиками осатаніло металася їм в обличчя — така їзда на мотоциклі без окулярів чи забрал могла би скінчитися не зовсім романтично. Втім, на щастя, все обійшлося вщент промоченим одягом. Так само легко обійшлося провтикане змотування паркувального канатику на Іллєвій яхті півгодини тому — кінець мотуза просто собі валанцався всю дорогу побіля гвинта, поки Марла з Іллею пили кампарі, цілувалися й патякали про її подорожі Азією.
Ще вона не виявилася зіркою спортивного рок-н-ролу, дитячою письменницею, дизайнеркою капелюшків, топ-моделькою, сестрою-жалібницею, матір'ю-годувальницею, лапочкою-дочкою і відданою дружиною. Щодо останнього Марла казала:
— Нехай тебе не парить сумління. Ти ж не мусиш навіть розлучатися із нею. Хоча Анджей казав, розлучення прикольне. Типу, оголошую вас не-чоловіком і не-дружиною. Що, не весело хіба?
— Весело… — зітхав Ілля. А Марла далі гнула своє:
— Я ж не верещу по-бабськи: брось єйо, астафь, уйді, давай женіцца!
— Так, я знаю, що тобі пофіг усе…
— Мені? Пофіг?! Це ж бо чого?
— Ну, всі ці штуки для тебе попсові й незначущі…
— От бовдур! Мені не пофіг, сонечко, далеко не пофіг… Я просто не хочу ускладнювати тобі життя таким гівном, як соціальні обов'язки. На них я дійсно срати хтіла. Але не на стосунки. Ні. Я ціную в тобі особистість, а не соціальну роль «чоловік». І важливий ти мені як Ілля такий-то, з такою-то долею і такими звичками, а не як частинка моєї соціальної лєґо-конструкції. Розумієш?
— Розумію, — погоджувався Ілля.
— А тепер би це ще зрозуміла твоя вайф… Я про її власну особистість, яку вона захєрила за шторку «Я — жена». Якими вона там словами вжахнулася на твоє game over? «Каво мнє тєпєрь ждать?!» І оце в двадцять один рік, із такою зовнішністю і з таким банківським рахунком, який ти їй збираєшся впарити! Ото дурепа. Радіти треба, що чекати нікого! Що можна просто йти і не паритися, можна вчитися, відвисати, жити, жити, жити, а при цьому ніхто не нависає і гроші падають на голову…
Марла говорила й говорила, не впевнена, втім, чи має вона право робити які-небудь оцінки того, що відбувається, не впевнена в тому, винна вона, чи ні, але впевнена у правильності дій Іллі як у звільненні закріпаченої красуні Ксені. Марла знала, що значить таке закріпачення — сама ризикувала колись у нього потрапити, опинившись із Х'ялмаром у землі обітованій, маючи достатньо грошей і не бажаючи займатися чимось на кшталт кар'єризму. Марла тоді розгубилася, попливла на сонці, як церковна свічка і вирішила, що саме настав час вийти за Х'ялмара заміж і народити дитинча.
— Дякувати Богу, що віднадив… — вголос закінчила вона.
— Прошу? — не зрозумів Ілля.
— Та так, нічого, я просто знаю приблизно, що воно таке — оцей-от рольовий анабіоз. А ще й у раю на землі. Людині надто тяжко впоратися з умовами ідеального задоволення всіх потреб. Мусить бути якесь зобов'язання і поденщина — тоді себе почуває потрібною. А для розвитку, як не крути, таки потрібно проходити через труднощі…
Ілля з усім погоджувався, а може, просто був занадто глибоко в собі. Вони сиділи в маленькому рибному ресторанчику, дивлячись, як лупашить злива по морській поверхні. П'ять хвилин тому ця злива холодними дротиками осатаніло металася їм в обличчя — така їзда на мотоциклі без окулярів чи забрал могла би скінчитися не зовсім романтично. Втім, на щастя, все обійшлося вщент промоченим одягом. Так само легко обійшлося провтикане змотування паркувального канатику на Іллєвій яхті півгодини тому — кінець мотуза просто собі валанцався всю дорогу побіля гвинта, поки Марла з Іллею пили кампарі, цілувалися й патякали про її подорожі Азією.