День без Х'ялмара минав на диво швидко, подекуди болісно, але загалом той день Марлу втомлював саме безглуздістю всього того, що пропонував. Найпотворнішим видавалося онлайнове спілкування з зіркою російського шоу-бізнесу, котра хотіла, щоби Марла знялася в її наступному відео. Переліт оплачувався, місце зйомок — Київ, роля Марли — головна, естетика запланованого відео — щось поміж французьким «Леоном-кілером» і французьким же «Доберманом», уявне місце дії — звичайно ж, Франція. Марла мала б зіграти дівчинку-кілера, що ходила на високих підборах, мала великі борги перед «босом» і не меншу рушницю у валізці. Зірка, перелякана, видно, Марлиною блискавичною згодою щодо участі у зйомках, відразу ж попросила її надіслати свої знимки «как ти виглядіш тєпєрь». Марла це зробила, і вже за кілька хвилин зірка цікавилася, чи має Марла чоловіка.
— А я, бабисько дурне, сказала, що не маю… Фе, яка стидоба. Ну, так, не одружені ми з Х'ялмаром, то й що? Що за слабкодухість незайманої селючки? Якого рожна завжди залишати при собі зайвий простір для зайвих чиїхось уявлень?
Марла почувалася жахливо гидко, її навіть почало піднуджу-вати, як після непровареного чаю із немитої склянки. Вона почувалася так, ніби вже в якомусь вимірі зрадила Х'ялмара, чого ще зовсім недавно пообіцяла собі ніколи не робити. А тут — ще й так дешево, із зіркою російського шоу-бізнесу!
— Але, кажись, я вже не буду в тому кліпі. Бо зажирно для мене на шару в Україну літати. Та й звєзда під кінець розмови образилась, як я їй повідомила, що йду додому спати… Ну та й добре. Та й срав пес.
Тепер, лежачи на ліжку й задумливо пожовуючи краєчок книжки Салмана Рушді, Марла уявляла, як вона вже пише друзям листи-спростування свого приїзду. Світлини знереальненого кліпу одна за одною підлітали в повітря і падали діряві, прострілені кулями з неіснуючої Марлиної гвинтівки. Місце дії — Джокджакарта…
Alchemical Mc Donald’s
Ґастральні кола
I’m cryng means I’m in love
US $ 7,5
Сніданок декадента
I don’t know my future
— А я, бабисько дурне, сказала, що не маю… Фе, яка стидоба. Ну, так, не одружені ми з Х'ялмаром, то й що? Що за слабкодухість незайманої селючки? Якого рожна завжди залишати при собі зайвий простір для зайвих чиїхось уявлень?
Марла почувалася жахливо гидко, її навіть почало піднуджу-вати, як після непровареного чаю із немитої склянки. Вона почувалася так, ніби вже в якомусь вимірі зрадила Х'ялмара, чого ще зовсім недавно пообіцяла собі ніколи не робити. А тут — ще й так дешево, із зіркою російського шоу-бізнесу!
— Але, кажись, я вже не буду в тому кліпі. Бо зажирно для мене на шару в Україну літати. Та й звєзда під кінець розмови образилась, як я їй повідомила, що йду додому спати… Ну та й добре. Та й срав пес.
Тепер, лежачи на ліжку й задумливо пожовуючи краєчок книжки Салмана Рушді, Марла уявляла, як вона вже пише друзям листи-спростування свого приїзду. Світлини знереальненого кліпу одна за одною підлітали в повітря і падали діряві, прострілені кулями з неіснуючої Марлиної гвинтівки. Місце дії — Джокджакарта…
Alchemical Mc Donald’s
А потім Марла почала катастрофічне втрачати волосся.
— Може, я стаю Йоною? Хоча навряд…
Волосся випадало чималими шматками, залишаючи за Мар-лою невблаганний темно-русявий слід. Марла почувала дикий, ледь не містичний жах. Попри те, що, крім ролі гомункула, їй — уже жодної іншої зіграти не доведеться, Марлу більше турбувало питання «Чому це відбувається?». Тим паче, що з її текстів також почали стрімко випадати окремі літери, морфеми, а то й цілі словосполучення.
— Боже! — ледь не плакала Марла, запихаючи чергове пасмо змертвілого волосся до кишені, — ви це бачили?
— Оу, іт'с фанні! — Джесіка-Волтдісней з очима Бембі подарувала Марлі сяючу макдональдсівську посмішку.
— Ноу, іт'с нот факін фанні! — Марла подумки назвала її целюлітним комбінатом і подумала, що не варто американця записувати в ряди хороших людей тільки через те, що він, на загальний подив, одного разу заплатив за вечерю, на яку тебе запросив. Дивно, але чомусь їх білозубі посмішки фасону «іт'с олл райт!» навіть близько не лежали біля філософсько-пофігістичного усміху древньокитайського старця. Хоча би порцелянового китайського старця.
А. коли та ж сама Джесіка захопила місце коло Х'ялмарового комп'ютера, відрізавши таким штибом Марлі доступ до IСQ, засобами котрого вирішувалася кінцева доля її поїздки в Україну, Марла не витримала і заревіла. Дарма, що з цією метою вона вийшла з офісу — за якісь три хвилини про її сльози і шмарки знали геть усі. Щоправда, втішати її прийшли лише дві дівчинки-індонезійки. Що ж, не спрацювала «біла солідарність» цього разу…
Марлі було страшенно себе шкода, хоча вона це уявляла іншими словами. В її неправильної форми голові верзлися найрізноманітніші думки про те, яка вона самотня, мала і безсила, і як сильно їй хочеться подалі з цієї країни додому, але дому в неї немає. Марла вже уявляла, як Х'ялмару з серйозним виглядом і канадським акцентом докладуть, що «у неї стався нервовий брейк-даун», а потім всі будуть на неї дивитись, як на жертву зґвалтування, і підкреслено підбадьорливо посміхатися.
— Буеееее… — сказала Марла. Хуй вам всім, а не брейк-даун. У воїнів брейк-даунів не буває. Навіть у таких шолудивих воїнів, як я.
Відтак Джесика таки звільнила місце під сонцем поблизу комп'ютера, і Марла занурилась у беззмістовне листування з усіма, хто був хоч трохи тому радий. Втім, інколи траплялися й досить корисні моменти. Наприклад: «Варто вживати більше вітаміну В і С. А також кальцію. В рибі він є, в паприці і в хлібі зерновому…» Або: «Не переживай, мала. Головне — то пройти цей період. Мене, коли дружина з хати виганяла за черговий запій, теж ті відчуття бездомності переслідували. Ночував тоді кожної ночі в іншому готелі, бо ввечері встигав нажертися і по п'яні обсцикав матраци, а тоді вже було соромно туди вертатися…»
Потроху Марлу й справді починало попускати. Вона тихцем, без зайвого шоу і картинної трагічності, пообрізала кінчики своїх штучних червоних кісок, де-не-де вплетених у справжнє волосся. Відтак обережно ті кіски порозплітала, мріючи якнайменше пошкодити залишки рослинності у себе на голові. Біля коріння з того волосся, що було сплетене з синтетикою, утворилося щось на кшталт природних дредів.
— От тобі, бляха, і Ямайка. Два місяці не розчеши його — економиш сто баксів на салоні…
Зірка тим часом вимагала від Марли негайної фотосесії в тому образі, який потрібен для кліпу. «Строгий верх, короткий низ. Високі підбори. Сексуальний вигляд, дитяче личко. Розмазані тіні під очима і розштріпане каре…»
— Мама. У мене ж тут, окрім в'єтнамок і штанів-капрі нічого й немає… З усього, що треба, є тільки пика і ноги. Вже навіть ото каре розпелехане під великим питанням…
Але знімки вимагалися терміново, бо, як стверджувала зірка, планувалося велике промо того кліпу — купа анонсів по ТБ, ролики де лиш не плюнь і все таке. і конче в ті ролики треба Марлу. Вже, каже, Бог із ним, хай будуть просто фотографії — якось там їх поприліплюємо…
Марла зітхнула і подумала, що ті високі підбори їй, мабуть, доведеться з картону вирізати і на в'єтнамки наклеювати. Та й то не раніше понеділка, коли — вона сподівалася — приїде Х'ялмар. Він же для неї й фотограф, і радість, і щастя. А наразі вона купувала собі спідню білизну з малюнками японських зомбуючих звіряток і їла дешеві ананаси вкупі з пігулками від болю в шлунку, водночас прислухаючись до молитовного шепоту за дверима кімнати. Там була мушола.
— Може, я стаю Йоною? Хоча навряд…
Волосся випадало чималими шматками, залишаючи за Мар-лою невблаганний темно-русявий слід. Марла почувала дикий, ледь не містичний жах. Попри те, що, крім ролі гомункула, їй — уже жодної іншої зіграти не доведеться, Марлу більше турбувало питання «Чому це відбувається?». Тим паче, що з її текстів також почали стрімко випадати окремі літери, морфеми, а то й цілі словосполучення.
— Боже! — ледь не плакала Марла, запихаючи чергове пасмо змертвілого волосся до кишені, — ви це бачили?
— Оу, іт'с фанні! — Джесіка-Волтдісней з очима Бембі подарувала Марлі сяючу макдональдсівську посмішку.
— Ноу, іт'с нот факін фанні! — Марла подумки назвала її целюлітним комбінатом і подумала, що не варто американця записувати в ряди хороших людей тільки через те, що він, на загальний подив, одного разу заплатив за вечерю, на яку тебе запросив. Дивно, але чомусь їх білозубі посмішки фасону «іт'с олл райт!» навіть близько не лежали біля філософсько-пофігістичного усміху древньокитайського старця. Хоча би порцелянового китайського старця.
А. коли та ж сама Джесіка захопила місце коло Х'ялмарового комп'ютера, відрізавши таким штибом Марлі доступ до IСQ, засобами котрого вирішувалася кінцева доля її поїздки в Україну, Марла не витримала і заревіла. Дарма, що з цією метою вона вийшла з офісу — за якісь три хвилини про її сльози і шмарки знали геть усі. Щоправда, втішати її прийшли лише дві дівчинки-індонезійки. Що ж, не спрацювала «біла солідарність» цього разу…
Марлі було страшенно себе шкода, хоча вона це уявляла іншими словами. В її неправильної форми голові верзлися найрізноманітніші думки про те, яка вона самотня, мала і безсила, і як сильно їй хочеться подалі з цієї країни додому, але дому в неї немає. Марла вже уявляла, як Х'ялмару з серйозним виглядом і канадським акцентом докладуть, що «у неї стався нервовий брейк-даун», а потім всі будуть на неї дивитись, як на жертву зґвалтування, і підкреслено підбадьорливо посміхатися.
— Буеееее… — сказала Марла. Хуй вам всім, а не брейк-даун. У воїнів брейк-даунів не буває. Навіть у таких шолудивих воїнів, як я.
Відтак Джесика таки звільнила місце під сонцем поблизу комп'ютера, і Марла занурилась у беззмістовне листування з усіма, хто був хоч трохи тому радий. Втім, інколи траплялися й досить корисні моменти. Наприклад: «Варто вживати більше вітаміну В і С. А також кальцію. В рибі він є, в паприці і в хлібі зерновому…» Або: «Не переживай, мала. Головне — то пройти цей період. Мене, коли дружина з хати виганяла за черговий запій, теж ті відчуття бездомності переслідували. Ночував тоді кожної ночі в іншому готелі, бо ввечері встигав нажертися і по п'яні обсцикав матраци, а тоді вже було соромно туди вертатися…»
Потроху Марлу й справді починало попускати. Вона тихцем, без зайвого шоу і картинної трагічності, пообрізала кінчики своїх штучних червоних кісок, де-не-де вплетених у справжнє волосся. Відтак обережно ті кіски порозплітала, мріючи якнайменше пошкодити залишки рослинності у себе на голові. Біля коріння з того волосся, що було сплетене з синтетикою, утворилося щось на кшталт природних дредів.
— От тобі, бляха, і Ямайка. Два місяці не розчеши його — економиш сто баксів на салоні…
Зірка тим часом вимагала від Марли негайної фотосесії в тому образі, який потрібен для кліпу. «Строгий верх, короткий низ. Високі підбори. Сексуальний вигляд, дитяче личко. Розмазані тіні під очима і розштріпане каре…»
— Мама. У мене ж тут, окрім в'єтнамок і штанів-капрі нічого й немає… З усього, що треба, є тільки пика і ноги. Вже навіть ото каре розпелехане під великим питанням…
Але знімки вимагалися терміново, бо, як стверджувала зірка, планувалося велике промо того кліпу — купа анонсів по ТБ, ролики де лиш не плюнь і все таке. і конче в ті ролики треба Марлу. Вже, каже, Бог із ним, хай будуть просто фотографії — якось там їх поприліплюємо…
Марла зітхнула і подумала, що ті високі підбори їй, мабуть, доведеться з картону вирізати і на в'єтнамки наклеювати. Та й то не раніше понеділка, коли — вона сподівалася — приїде Х'ялмар. Він же для неї й фотограф, і радість, і щастя. А наразі вона купувала собі спідню білизну з малюнками японських зомбуючих звіряток і їла дешеві ананаси вкупі з пігулками від болю в шлунку, водночас прислухаючись до молитовного шепоту за дверима кімнати. Там була мушола.
Ґастральні кола
«Dissoluto [5] Марли» — написала Марла на клапті білого туалетного паперу. На тому ж клапті вона хотіла написати список їжі, яку їй ще можна було вживати, але потім передумала.
— Що я — банани не запам'ятаю? А крім них, тут фіг що купиш. Ні тобі молока, ні каші…
Взагалі— то купити можна було все -треба було тільки підняти дулу і поїхати до центру міста. Марла просто не хотіла нікого просити її відвезти, а на таксі їй не вистачало нахабності.
Наши люді в булочную на таксі нє єздят! В Марли починався гастрит.
Це значить, що стінки шлунку поїдають самі себе, коли їм нічого більше перетравлювати. Прекрасно. Вкупі з випаданням волосся це просто-таки перфектний старт програми «Уроборос»… Таке враження, що в якомусь аеропорту замість мене підклали піратську копію мене. Виготовлену на Малой Арнаутской… От того і розкладаюсь на шматки, «…щоби постати в новій якості…» — Марлі звідкілясь завіялася ця думка в голову, але наступної ж миті її перебив черговий відтінок щлункових відчуттів.
— Нічого, головне — протриматися цих три дні. А потім буде Х'ялмар і вже не буде гидко так вмирати навіть. А він у мене щось придумає…
Час від часу Марла поривалася до самбкпинів щодо власної інфантильності й неспроможності дати самій собі раду, але відтак вона знову й знову поринала в цілковите заціпеніння, з якого інколи не так вже і швидко вдавалося вийти. Найсмішнішим було те, що навіть англійською Марла не знала, як сказати «гастрит» — цікаво, що би їй тут лікували індонезійці…
А наступного ранку Марла вже мала в нотатнику свіжий сон-відповідь на «іі$$о1иііо» і заповітні харчі — молоко і кашу. Остання — розчинна субстанція на кшталт манки — ідеально пасувала для беззубих немовлят і збайдужілої Марли. Сидячи навпочіпки на готельній підлозі, вона гріла кип'ятильником молоко, щоби потім залити ним підозрілий кашо-порошок.
О тут тобі й алхімія…
Марла ковтала свою манку, не сильно замислюючись над її смаком. Світ (смак манки включно) у Марлиній байдужості до нього поставав на диво прекрасним і заспокоєним. У ньому інколи з'являлися чудові вакантні дірки для нерозкраяного неба з кулястими зграйками птахів, що рухались, як маятник годинника. Або раптово проступали щілини для вуайєристів, охочих підглядати за смертю Сонця. Чи й просто з підвісної стелі світу прямісінько Марлі на голову могло впасти достигле манго.
Однак Марлину байдужість і відкарасканість від сміттєвих тур, бот життя дуже легко вдалося перевірити. Марла саме переходила дорогу — що було геть не легкою справою у місті з п'ятимільйонним моторизованим населенням — коли відчула дикий страх смерті Велетенська вантажівка заревіла не своїм голосом у Марли за спиною — їй назустріч мчав автобус. Розминутися так, щоби не розчавити Марлу, було важко. І Марла кинулася просто під автобус і… встигла. Коліна їй ганебно трусилися, індонезійці в магазинчику щодо нього Марла йшла, сміялися. Втім, вони завжди сміялися. На початку це навіть діяло на Марлу як анти-стрес.
— Якщо сміються, значить — я жива. Чого би вони над трупаком потішалися?
З Марлі було соромно за те, що вона так сильно злякалася за своє мізерне життя.
— Ну, просто гидко було би померти з виттям цієї дебільної «вантажівки у вухах. Хоча, певно, смерть треба приймати у будь-якому вигляді. Смерть — вона смерть і з твоїми кишками на асфальті, і з чиєюсь отрутою зі смарагдового персня у прекрасному ротику юної принцеси… Соромно за вас, панянко. Нікому ліпше не розповідайте той свій сон про солюціо чи дисолюціо. Не визріли ви ще…
— Що я — банани не запам'ятаю? А крім них, тут фіг що купиш. Ні тобі молока, ні каші…
Взагалі— то купити можна було все -треба було тільки підняти дулу і поїхати до центру міста. Марла просто не хотіла нікого просити її відвезти, а на таксі їй не вистачало нахабності.
Наши люді в булочную на таксі нє єздят! В Марли починався гастрит.
Це значить, що стінки шлунку поїдають самі себе, коли їм нічого більше перетравлювати. Прекрасно. Вкупі з випаданням волосся це просто-таки перфектний старт програми «Уроборос»… Таке враження, що в якомусь аеропорту замість мене підклали піратську копію мене. Виготовлену на Малой Арнаутской… От того і розкладаюсь на шматки, «…щоби постати в новій якості…» — Марлі звідкілясь завіялася ця думка в голову, але наступної ж миті її перебив черговий відтінок щлункових відчуттів.
— Нічого, головне — протриматися цих три дні. А потім буде Х'ялмар і вже не буде гидко так вмирати навіть. А він у мене щось придумає…
Час від часу Марла поривалася до самбкпинів щодо власної інфантильності й неспроможності дати самій собі раду, але відтак вона знову й знову поринала в цілковите заціпеніння, з якого інколи не так вже і швидко вдавалося вийти. Найсмішнішим було те, що навіть англійською Марла не знала, як сказати «гастрит» — цікаво, що би їй тут лікували індонезійці…
А наступного ранку Марла вже мала в нотатнику свіжий сон-відповідь на «іі$$о1иііо» і заповітні харчі — молоко і кашу. Остання — розчинна субстанція на кшталт манки — ідеально пасувала для беззубих немовлят і збайдужілої Марли. Сидячи навпочіпки на готельній підлозі, вона гріла кип'ятильником молоко, щоби потім залити ним підозрілий кашо-порошок.
О тут тобі й алхімія…
Марла ковтала свою манку, не сильно замислюючись над її смаком. Світ (смак манки включно) у Марлиній байдужості до нього поставав на диво прекрасним і заспокоєним. У ньому інколи з'являлися чудові вакантні дірки для нерозкраяного неба з кулястими зграйками птахів, що рухались, як маятник годинника. Або раптово проступали щілини для вуайєристів, охочих підглядати за смертю Сонця. Чи й просто з підвісної стелі світу прямісінько Марлі на голову могло впасти достигле манго.
Однак Марлину байдужість і відкарасканість від сміттєвих тур, бот життя дуже легко вдалося перевірити. Марла саме переходила дорогу — що було геть не легкою справою у місті з п'ятимільйонним моторизованим населенням — коли відчула дикий страх смерті Велетенська вантажівка заревіла не своїм голосом у Марли за спиною — їй назустріч мчав автобус. Розминутися так, щоби не розчавити Марлу, було важко. І Марла кинулася просто під автобус і… встигла. Коліна їй ганебно трусилися, індонезійці в магазинчику щодо нього Марла йшла, сміялися. Втім, вони завжди сміялися. На початку це навіть діяло на Марлу як анти-стрес.
— Якщо сміються, значить — я жива. Чого би вони над трупаком потішалися?
З Марлі було соромно за те, що вона так сильно злякалася за своє мізерне життя.
— Ну, просто гидко було би померти з виттям цієї дебільної «вантажівки у вухах. Хоча, певно, смерть треба приймати у будь-якому вигляді. Смерть — вона смерть і з твоїми кишками на асфальті, і з чиєюсь отрутою зі смарагдового персня у прекрасному ротику юної принцеси… Соромно за вас, панянко. Нікому ліпше не розповідайте той свій сон про солюціо чи дисолюціо. Не визріли ви ще…
I’m cryng means I’m in love
22 години Марла сиділа на підлозі і дивилася на дверну клямку. І слухала спів ящірок за дверима. За вікнами було темно, попри полуденну годину. Там гарячкове носився потужний вітер Марлі хотілося води і ураганів, але то був суховій. Ліжко Марли було вимащено кров'ю незачатих немовлят — почалися місячні. По смерті тих двадцяти двох годин на дверну клямку мав би натиснути Х'ялмар. Вони поміняють житло. До того часу Марлі треба було позбавитися всього, що могло цьому місцю нагадати про неї.
Не можна ніде залишати слідів. Жодних слідів. А особливо — слідів крові.
Тож вона крадькома влаштувала таємне прання в лазничці, і вже за якийсь!ас у її кімнаті напиналися вітрила простирадел: вентилятор працював на повну силу.
Пес його знає, що може скоїтися з необачно залишеною кров'ю у країні, де чорна магія передбачена законодавством. Тобто, згідно з цим їхнім смішним законодавством, за неї мали б карати… це якщо вена застосовувалася з метою зашкодити здоров'ю людини. Але казу ту ще не затвердили, та якби й затвердили, не дуже би воно м;не втішало. Цікаво, все-таки, у що я більше не вірю: в чорну магію чи в законодавство? — Марла засміялася, згадавши питання молодого чоловіка на її вчорашній квазілекціі — з приводу мистецтва у перехідному суспільстві.
— Скажи, — акуратно виважуючи англійські слова, промовляв студент, — і яка соціальна чи політична ідея вашої музики?
Марла тоді порахувала подумки «один-два-три», щоб не зареготати і не впасти на підлогу з передсмертним хрипом — ну от, говорили-балакали…
— Як я й наголошувала на початку лекції, ситуація перехідного суспільсва…
І Марла знову розплела свої софістікейтед-нісенітниці про відсутність будь-якої заангажованості істинного мистецтва і про те, який жах відчувають «митці», коли їм нема за що боротися, коли у них с всі можливі свободи і кайло в руках, щоби не просто лупали скалу, а вже будувати з неї замок, і що «митці» стоять і чухають потилицю, а найпросунутіші з них длубаються тим самим кайлом у собі самих та й правильно роблять.
Марлу знову вже ніхто не розумів. Тому все й виглядало, як геть нова інформація.
— Але, — подала голос коротко стрижена дівчинка-журналістка, — я не погоджуюся з тим, що Індонезія має таку ж повну самостійність, як., як Україна.
От, бляха, й говори їм про мистецтво!
Втім, місцева молодь була дуже милою. Активні, зацікавлені, комунікабельні… — як же Марла ненавиділа все це в людях! Усвідомлюючи всю неправомірність своїх дій, вона оберталася до них спиною і годинами могла дивитися на рисові поля зі шматками труб для їх зволоження, на пташок, що стрибали електричними дротами, і на селян, що майстрували якесь своє начиння під магнітофонний запис академічної арабської духовної музики (принаймні, щось таке їй вчувалося).
— Скільки тобі років? — запитала після лекції та сама коротко стрижена журналістка.
— 22.
— Правда? Ой, вибач, я щось думала, тобі набагато більше…
— Та? Ну нічо'… — Марлі це навіть видалось оригінальним. — Більше? Це ж чому?
— Ну просто… — дівчинка підбирала слова, — ти виглядаєш так, ніби в тебе жодних проблем немає…
— І стільки всього вже встигла зробити, — додала інша дівчинка — на ім'я Іка — найсимпатичніше створіння з усіх присутніх.
«От так— так… -посміхалася до себе Марла, — ще-м такого чути не доводилось. Доросла безпроблємна цьотка… Ги-ги. Хто завгодно, тільки, на жаль, не я».
Сидячи тепер на зимній білій підлозі (єдине зимне місце в околиці), Марла думала про те, яка ж вона все-таки тупа і від яких примітивних речей вона преться.
Люблю з Х'ялмаром ходити в магазин за їдлом. Люблю мацати манго і, репетуючи на ввесь супермаркет: «Х'ялмар! Подиви — воно стигле?!», бігти в той кінець, де Х'ялмар вибирає імбир. Люблю різати тофу і зжерати половину його під час різання. Люблю цілувати Х'ялмара зранку із міцно стиснутим писком — бо зуби ще не почистила. Люблю сидіти позаду Х'ялмара на скутері, заплющивши очі, щоби пил не потрапляв. Люблю запрошувати Х'ялмара до японського ресторану раз на тиждень. Стоп. Щось виходить, ніби все, що я люблю — пов'язане з Х'ялмаром.
То, може, я просто Х'ялмара люблю? Фу, дуреписько: і яким це я Пилипом Х'ялмара записала до простих речей?! Але я все-таки тупа. Бо він не преться від всієї тої битовухи. Хіба лишень що дуже любить засинати, коли я ще пишу…
Не можна ніде залишати слідів. Жодних слідів. А особливо — слідів крові.
Тож вона крадькома влаштувала таємне прання в лазничці, і вже за якийсь!ас у її кімнаті напиналися вітрила простирадел: вентилятор працював на повну силу.
Пес його знає, що може скоїтися з необачно залишеною кров'ю у країні, де чорна магія передбачена законодавством. Тобто, згідно з цим їхнім смішним законодавством, за неї мали б карати… це якщо вена застосовувалася з метою зашкодити здоров'ю людини. Але казу ту ще не затвердили, та якби й затвердили, не дуже би воно м;не втішало. Цікаво, все-таки, у що я більше не вірю: в чорну магію чи в законодавство? — Марла засміялася, згадавши питання молодого чоловіка на її вчорашній квазілекціі — з приводу мистецтва у перехідному суспільстві.
— Скажи, — акуратно виважуючи англійські слова, промовляв студент, — і яка соціальна чи політична ідея вашої музики?
Марла тоді порахувала подумки «один-два-три», щоб не зареготати і не впасти на підлогу з передсмертним хрипом — ну от, говорили-балакали…
— Як я й наголошувала на початку лекції, ситуація перехідного суспільсва…
І Марла знову розплела свої софістікейтед-нісенітниці про відсутність будь-якої заангажованості істинного мистецтва і про те, який жах відчувають «митці», коли їм нема за що боротися, коли у них с всі можливі свободи і кайло в руках, щоби не просто лупали скалу, а вже будувати з неї замок, і що «митці» стоять і чухають потилицю, а найпросунутіші з них длубаються тим самим кайлом у собі самих та й правильно роблять.
Марлу знову вже ніхто не розумів. Тому все й виглядало, як геть нова інформація.
— Але, — подала голос коротко стрижена дівчинка-журналістка, — я не погоджуюся з тим, що Індонезія має таку ж повну самостійність, як., як Україна.
От, бляха, й говори їм про мистецтво!
Втім, місцева молодь була дуже милою. Активні, зацікавлені, комунікабельні… — як же Марла ненавиділа все це в людях! Усвідомлюючи всю неправомірність своїх дій, вона оберталася до них спиною і годинами могла дивитися на рисові поля зі шматками труб для їх зволоження, на пташок, що стрибали електричними дротами, і на селян, що майстрували якесь своє начиння під магнітофонний запис академічної арабської духовної музики (принаймні, щось таке їй вчувалося).
— Скільки тобі років? — запитала після лекції та сама коротко стрижена журналістка.
— 22.
— Правда? Ой, вибач, я щось думала, тобі набагато більше…
— Та? Ну нічо'… — Марлі це навіть видалось оригінальним. — Більше? Це ж чому?
— Ну просто… — дівчинка підбирала слова, — ти виглядаєш так, ніби в тебе жодних проблем немає…
— І стільки всього вже встигла зробити, — додала інша дівчинка — на ім'я Іка — найсимпатичніше створіння з усіх присутніх.
«От так— так… -посміхалася до себе Марла, — ще-м такого чути не доводилось. Доросла безпроблємна цьотка… Ги-ги. Хто завгодно, тільки, на жаль, не я».
Сидячи тепер на зимній білій підлозі (єдине зимне місце в околиці), Марла думала про те, яка ж вона все-таки тупа і від яких примітивних речей вона преться.
Люблю з Х'ялмаром ходити в магазин за їдлом. Люблю мацати манго і, репетуючи на ввесь супермаркет: «Х'ялмар! Подиви — воно стигле?!», бігти в той кінець, де Х'ялмар вибирає імбир. Люблю різати тофу і зжерати половину його під час різання. Люблю цілувати Х'ялмара зранку із міцно стиснутим писком — бо зуби ще не почистила. Люблю сидіти позаду Х'ялмара на скутері, заплющивши очі, щоби пил не потрапляв. Люблю запрошувати Х'ялмара до японського ресторану раз на тиждень. Стоп. Щось виходить, ніби все, що я люблю — пов'язане з Х'ялмаром.
То, може, я просто Х'ялмара люблю? Фу, дуреписько: і яким це я Пилипом Х'ялмара записала до простих речей?! Але я все-таки тупа. Бо він не преться від всієї тої битовухи. Хіба лишень що дуже любить засинати, коли я ще пишу…
US $ 7,5
Сім з половиною доларів. Або сімдесят п'ять тисяч рупій. Саме стільки коштувала Марлина писанина — порятовані з поїдженого тарганами ноутбука файли у форматі «dос».
Марла несла свого мертвого комп'ютера, загорнутого в білий целофановий саван, і міркувала над вагою своєї інтелектуально-мистецької продукції.
— Таки кілограми зо три десь важить…
Продукція і справді була важкуватою — громіздкий ноутбук давно вже пережив кризу середнього віку і тепер був просто старим. Інтелектуальний вантаж у задовгому кульку час від часу лупив Марлу по ногах, так, наче передавав невдоволені привіти з того світу. Тоді Марла брала його на руки, як дитину, і несла якийсь час отак.
— Ну та й де ж тебе схоронити, бійця героїчного, в нерівнім поєдинку загинулого? Нє, кажись, не можна казати «загинулого», треба «що загинув». Але якого рожна комусь треба гинути? Просто так воно стається.
І Марла спокійно залишила його в тому ж пакеті лежати до кращих часів. Наприклад, до Х'ялмарової фото-експозиції, котрій Марла збиралася надати якихось помпезно-індустріальних відтінків. Хоча, якщо чесно, далі підвішених до стелі зацементованих джинсів, туди ж підвішеного перевернутого ровера і просто купи химерного залізяччя та помпезність не просувалася. Хіба що лиш якимось чином прилаштований до того всього мертвий ноутбук мав порятувати загальний дизайн, та й то навряд чи.
— Якийсь митець із мене кепський, — зітхнула Марла, — я краще поїм піду.
Марла несла свого мертвого комп'ютера, загорнутого в білий целофановий саван, і міркувала над вагою своєї інтелектуально-мистецької продукції.
— Таки кілограми зо три десь важить…
Продукція і справді була важкуватою — громіздкий ноутбук давно вже пережив кризу середнього віку і тепер був просто старим. Інтелектуальний вантаж у задовгому кульку час від часу лупив Марлу по ногах, так, наче передавав невдоволені привіти з того світу. Тоді Марла брала його на руки, як дитину, і несла якийсь час отак.
— Ну та й де ж тебе схоронити, бійця героїчного, в нерівнім поєдинку загинулого? Нє, кажись, не можна казати «загинулого», треба «що загинув». Але якого рожна комусь треба гинути? Просто так воно стається.
І Марла спокійно залишила його в тому ж пакеті лежати до кращих часів. Наприклад, до Х'ялмарової фото-експозиції, котрій Марла збиралася надати якихось помпезно-індустріальних відтінків. Хоча, якщо чесно, далі підвішених до стелі зацементованих джинсів, туди ж підвішеного перевернутого ровера і просто купи химерного залізяччя та помпезність не просувалася. Хіба що лиш якимось чином прилаштований до того всього мертвий ноутбук мав порятувати загальний дизайн, та й то навряд чи.
— Якийсь митець із мене кепський, — зітхнула Марла, — я краще поїм піду.
Сніданок декадента
«Ще зовсім трохи — якийсь там тиждень, — думала Марла, пакуючи речі для мотоциклетної мандрівки до океану, — і я знову буду шморгати носом у зимному Києві. Добре, що, хе-хе, це не надовго… Зате хоч від цього Макондо відпочину…»
Султанат Джокджакарта скидався на Макондо не більше, ніж сама Марла на Ауреліано Буендіо, але вона просто звикла називати так усі місця, де їй доводилося нудитись. Тепер, запихаючи у Х'ялмаровий наплічник їхні купальні причандалля вкупі з вівсяними пластівцями, непоміченими, але важкими компактами, присмаженими бісквітами, кам'яними конголезькими рибами, змінною білизною (шкарпетки забуто) і светерком із числом «80» (роком її народження), Марла вже передчувала омріяне купання в індійському океані і поїдання 1 кг лобстерів. Саме тисячі грамів. Ні більше, ні менше. За тими своїми мріями вона, ясна річ, не згадала про жодні ліки чи антисептичні засоби, що дуже навіть могли стати у пригоді при падінні з мотоцикла. Бо при справжній мотоциклетній аварії (а в Марли навіть не було шолома) в пригоді вже міг стати хіба що священик. А християни, як відомо, в Індонезії меншина.
Марла вже не забивала собі мізки думками про відео, для зйомок у якому вона, власне, і летіла на Україну. Кілька днів тому вона цілком спокійно погодилася зі зміною сценарію і своєї ролі. Тепер замість дівчинки-підлітка-кілера їй пропонувалося зіграти молоду-погану маму-кілера (вбивати, на щастя, не дітей треба було, а остогидлого чоловіка). Зрештою, винахідлива дитина круто повертала весь хід подій і змушувала своїх холодних і красивих (красивих і холодних?) батьків-кар'єристів (обоє кілери) розкаятися у їх байдужості одне до одного і перетворити їх сталево-кібернетичний стиль життя на інший, із запахом щойно спеченого пирога і щойно випраних (руками бажано) шкарпеток. Марлі все це видавалося доволі милим.
А домогосподарки всі то й узагалі зафанатіють… І дітлахи пропруться. І взагалі, хай буде мир.
Марла скінчила пакування (всі необхідні речі так і зостались розкиданими по кімнаті) і смачно гупнулась на ліжко.
Бєй пасуду, я плачу… Ги-ги… — пригадався їй підвальне-дворовий вираз підліткових часів, — ламати меблі суворо дозволяється, коли виїздиш із готелю.
Незабаром повернувся Х'ялмар і, повідносивши приготовані для від'їздів Марлиного в Україну і Х'ялмарового в Індію наплічники до офісу, вони розплатилися за проживання і нарешті завели свій мотоцикл.
— Ну, з Богом!
Марлин перший контакт із океаном якось не окреслився жодною магічністю чи потужністю сприйняття. Хіба що лиш потужністю розчарування: чорний пісок, купи сміття і натовпи індонезійців, що «купаються» (по коліна заходять у воду, не знімаючи джинсів і курток) всім скопом на одному квадратному кілометрі. і, ясна річ, ти на тому пляжі — особа номер один, кожен до тебе лементує «Гелло, містер!» (сакральна фраза) і з невсипущою цікавістю відслідковує кожен твій рух. Коли ж ти намагаєшся просунутись на якусь більш-менш інтимізовану ділянку, солідна частина осіб відщеплюється від головної юрби і тихцем, доволі присоромлено зиркаючи, суне за тобою. Потім один по одному до тебе підходять дітлахи, підлітки, юнаки і дорослі, щоби з тобою сфотографуватися. Страшенно радіють, якщо їх обіймаєш. і конкретно висаджуються, якщо кажеш ціну за свої позувальні послуги. Одне слово, крім попеченого від жадібності до сонця писка, несвіжої риби, свіжого кокоса і брудних ніг від пляжу Паранкрітіс Марла нічого не відловила. Хвилі були страшними й сильними, купатися було заборонено, про що сповіщав величезний щит, під рифами хижо чекала якась зловісна підводна течія, а Марла була «надто молода, аби померти». — Бо полізти в те страшидло самій рівноцінне суїциду… Тож вирішено було спробувати щастя на якомусь із далеких пляжів. Острів Ява був надто великим, щоби так просто на ньому поставити хрест. Принаймні Марлиних трьох маркерів на той хрест би не вистачило.
Султанат Джокджакарта скидався на Макондо не більше, ніж сама Марла на Ауреліано Буендіо, але вона просто звикла називати так усі місця, де їй доводилося нудитись. Тепер, запихаючи у Х'ялмаровий наплічник їхні купальні причандалля вкупі з вівсяними пластівцями, непоміченими, але важкими компактами, присмаженими бісквітами, кам'яними конголезькими рибами, змінною білизною (шкарпетки забуто) і светерком із числом «80» (роком її народження), Марла вже передчувала омріяне купання в індійському океані і поїдання 1 кг лобстерів. Саме тисячі грамів. Ні більше, ні менше. За тими своїми мріями вона, ясна річ, не згадала про жодні ліки чи антисептичні засоби, що дуже навіть могли стати у пригоді при падінні з мотоцикла. Бо при справжній мотоциклетній аварії (а в Марли навіть не було шолома) в пригоді вже міг стати хіба що священик. А християни, як відомо, в Індонезії меншина.
Марла вже не забивала собі мізки думками про відео, для зйомок у якому вона, власне, і летіла на Україну. Кілька днів тому вона цілком спокійно погодилася зі зміною сценарію і своєї ролі. Тепер замість дівчинки-підлітка-кілера їй пропонувалося зіграти молоду-погану маму-кілера (вбивати, на щастя, не дітей треба було, а остогидлого чоловіка). Зрештою, винахідлива дитина круто повертала весь хід подій і змушувала своїх холодних і красивих (красивих і холодних?) батьків-кар'єристів (обоє кілери) розкаятися у їх байдужості одне до одного і перетворити їх сталево-кібернетичний стиль життя на інший, із запахом щойно спеченого пирога і щойно випраних (руками бажано) шкарпеток. Марлі все це видавалося доволі милим.
А домогосподарки всі то й узагалі зафанатіють… І дітлахи пропруться. І взагалі, хай буде мир.
Марла скінчила пакування (всі необхідні речі так і зостались розкиданими по кімнаті) і смачно гупнулась на ліжко.
Бєй пасуду, я плачу… Ги-ги… — пригадався їй підвальне-дворовий вираз підліткових часів, — ламати меблі суворо дозволяється, коли виїздиш із готелю.
Незабаром повернувся Х'ялмар і, повідносивши приготовані для від'їздів Марлиного в Україну і Х'ялмарового в Індію наплічники до офісу, вони розплатилися за проживання і нарешті завели свій мотоцикл.
— Ну, з Богом!
Марлин перший контакт із океаном якось не окреслився жодною магічністю чи потужністю сприйняття. Хіба що лиш потужністю розчарування: чорний пісок, купи сміття і натовпи індонезійців, що «купаються» (по коліна заходять у воду, не знімаючи джинсів і курток) всім скопом на одному квадратному кілометрі. і, ясна річ, ти на тому пляжі — особа номер один, кожен до тебе лементує «Гелло, містер!» (сакральна фраза) і з невсипущою цікавістю відслідковує кожен твій рух. Коли ж ти намагаєшся просунутись на якусь більш-менш інтимізовану ділянку, солідна частина осіб відщеплюється від головної юрби і тихцем, доволі присоромлено зиркаючи, суне за тобою. Потім один по одному до тебе підходять дітлахи, підлітки, юнаки і дорослі, щоби з тобою сфотографуватися. Страшенно радіють, якщо їх обіймаєш. і конкретно висаджуються, якщо кажеш ціну за свої позувальні послуги. Одне слово, крім попеченого від жадібності до сонця писка, несвіжої риби, свіжого кокоса і брудних ніг від пляжу Паранкрітіс Марла нічого не відловила. Хвилі були страшними й сильними, купатися було заборонено, про що сповіщав величезний щит, під рифами хижо чекала якась зловісна підводна течія, а Марла була «надто молода, аби померти». — Бо полізти в те страшидло самій рівноцінне суїциду… Тож вирішено було спробувати щастя на якомусь із далеких пляжів. Острів Ява був надто великим, щоби так просто на ньому поставити хрест. Принаймні Марлиних трьох маркерів на той хрест би не вистачило.
I don’t know my future
.Минуле інколи любить вриватися в теперішнє, щоби показати, «хто тут главний», і що не все так просто, як уже намалювалося. Минуле, як велетенський паршиво спакований наплічник, котрий якийсь ідіот ще й начепив на тебе так, що дзуськи знімеш без допомоги іншого. Той інший — твій друг Смерть. Деколи минуле скромно підводить її до тебе за руку і, постукавши тобі в лоба, як у двері, каже: «Гм-гм! Я перепрошую, звичайно, але вам капут. Приїхали ви, одним словом. Ви трошки невиліковно хворі. [ взагалі, якої сраки я тут на «ви» — я ТВОЄ минуле, і це твоя провина, що я таке хуйове в тебе. Додула, ти, кобилянська?! Не? Думала, втікла від мене? Ха-ха-ха!!!» (В минулого непочищені зуби і зіпсований шлунок. Під час розмови, а особливо сміху, з його писка безбожно тхне. Цей запах швидше за все викликає у вас огиду до самого себе і начисто блокує пам'ять на предмет пошуку теми в графі «Мої Стерпні вчинки»). Воно ще довго і цілком успішно переконує вас, що ваше «Нове життя» — це як казка про Попелюшку, в яку повірив зек-убивця. і справді, озираючись назад, точніше, заглядаючи під нігті свого минулого, ви крім бруду нічого не знаходите. Ну, кому тепер ставити питання штибу «На біса було з ним (із нею) спати?» чи «На біса було спати з п'ятьма такими ж недолугими, маючи при цьому цілком стабільні стосунки з розумною, красивою, а головне, коханою людиною?»
З другого боку, якщо минуле приперло із собою справжню смерть, а не її китайську підробку для вашого саможаління, справи постають дещо інакше. Якщо, скажімо, якась із осіб з-під пазурів минулого пише вам листа: «Перевірся. Сходи до лікаря. Заради себе, свого коханого і ваших майбутніх дітей (…) Третя стадія цієї хвороби — рак (…)», вам уже не до простого селф-дісґасту, даруйте за американізм. Спершу ви панічно кидаєтеся писати всім листи — байдуже кому і байдуже про що. Відтак згадуєте, хто ще міг увійти до вашого вірусного нетворку, і міркуєте, що непогано було би якось про це тим людям повідомити.
Потім вагаєтеся, варто чи не варто їх лякати. Після цього замислюєтеся, хто ж спромігся подарувати той вірус вам, і з'ясовуєте, що то був, певно, ще найперший хлопець шість років тому, бо він був єдиним мачо-меном, а всі, що були після нього — то майже цнотливці. Згодом слабкі медичні знання пробують переконати вас. що у жінок ця штука взагалі не розвивається, що це взагалі-то пухлина позитивна і що навіть у чоловіків вона розвивається тільки при певному генетичному розкладі. і тільки при зовсім гівняних справах переростає в негативну. Тобто, в саркому. Тобто, в рак. Тобто, в смерть. і у смерть, холера, не вві сні і не від вибуху в готелі, а в смерть із довгими попередніми муками і настирним бажанням приходу якого-небудь милосердного убивці. Можливо, того ж самого, що обчитався казки «Попелюшка» і мислить тепер себе доброю феєю.
Одне слово, смерть не дуже поспішає вбиратися у поетичні лахи. її якось не дуже хочеться оспівувати, як то роблять люди у 18 років, складаючи свої недолугі віршики про сенс життя і беззмістовність існування саме їхньої генерації. Дуже іронічно, бо якраз отут той сенс життя і показує вам язика. Якщо не дулю. Він ковзає якраз на межі між вашим розтраченим в марноті існуванням і смертю, що набула тепер реальності. Втім, остання, не дивлячись на свою плотськість, далеко не позбавлена містичності. Для вас тепер все починає дихати смертю. Чи то пак, життям, яке, нарешті, ви починаєте жити. На все неначе насувається тінь: кольори «стають приглушеними й глибшими, доторки до коханої людини видаються довшими та м'якшими, предмети нарешті набувають форм, призначення, значущості і краси, а ви відстежуєте кожен свій рух і рухи людей довкола, то сфокусовуючи, то розфокусовуючи зір. Висловлюючись технічно, різниця відчувається така, як між відео, знятим на аматорську цифрову камеру, і відео, знятим на професійну кіноплівку.
— От тобі й екзистенціалізм для бідних… Тільки нормальний автор на тебе і не глянув би. Почуваєшся максимум персонажем Коельо.
Тепер Марла думала про те. то помирати в Сінгапурі було би зовсім неважко, а от в якій-небудь Знам'янці чи Надвірній почуваюся б геть непереливки.
— Хоча це, мабуть, неправильно. В Знам'янці можна теж відловитися, певно. Не знаю, не була я там. Ні. Мабуть, там депресивні., т.жс. Така от я дурна і поверхова — важливе для мене місце і час. Холі ра. час… НІ. помру я гаки через 29 років У 51. Добре0 — Марта підвела очі до неба. Проте по дорол вонг зачепилися за розфарбований синіми квітами фасад індійського будиночку і трохи повисіли там.
— Харі Крішна! — не знати чого сказала Марла. — а все-таки як добре, що ми тоді поїхали до океану…
З другого боку, Марла навіть де що шкодувала про те, що бачила океан.
Тепер я не зможу иою придумати.
Спершу їй здавалося зовсім смішним, милим і геть наївним те, як молоді митці — жителі забрьоханих середніх широт відчайдушно пишуть і малюють океани, сили яких вони і близько не відчували.
— Ну. так, велетенська неосяжна вода. Глибина бездонна,glorіа бездоганна, невідомість темна і що там іще. Але ж мало хто пише про те. що, ледь ступивши в той океан, відразу заходишся незграбно мантиляти руками, силкуючись не втратити рівновагу і не гепнутися на дупу, бо найменша хвилька, хоч вона і по котики тобі, а з ніг збиває тільки так. А ще тебе душить дика жаба з приводу того, що от уже і пісок ти білий знайшов, і мушлі і воду звабливу, і людей довкола нема, і Україна від тебе на заході, а купатися — дзуськи. Бо існують іще підводні течії.
З другого боку, якщо минуле приперло із собою справжню смерть, а не її китайську підробку для вашого саможаління, справи постають дещо інакше. Якщо, скажімо, якась із осіб з-під пазурів минулого пише вам листа: «Перевірся. Сходи до лікаря. Заради себе, свого коханого і ваших майбутніх дітей (…) Третя стадія цієї хвороби — рак (…)», вам уже не до простого селф-дісґасту, даруйте за американізм. Спершу ви панічно кидаєтеся писати всім листи — байдуже кому і байдуже про що. Відтак згадуєте, хто ще міг увійти до вашого вірусного нетворку, і міркуєте, що непогано було би якось про це тим людям повідомити.
Потім вагаєтеся, варто чи не варто їх лякати. Після цього замислюєтеся, хто ж спромігся подарувати той вірус вам, і з'ясовуєте, що то був, певно, ще найперший хлопець шість років тому, бо він був єдиним мачо-меном, а всі, що були після нього — то майже цнотливці. Згодом слабкі медичні знання пробують переконати вас. що у жінок ця штука взагалі не розвивається, що це взагалі-то пухлина позитивна і що навіть у чоловіків вона розвивається тільки при певному генетичному розкладі. і тільки при зовсім гівняних справах переростає в негативну. Тобто, в саркому. Тобто, в рак. Тобто, в смерть. і у смерть, холера, не вві сні і не від вибуху в готелі, а в смерть із довгими попередніми муками і настирним бажанням приходу якого-небудь милосердного убивці. Можливо, того ж самого, що обчитався казки «Попелюшка» і мислить тепер себе доброю феєю.
Одне слово, смерть не дуже поспішає вбиратися у поетичні лахи. її якось не дуже хочеться оспівувати, як то роблять люди у 18 років, складаючи свої недолугі віршики про сенс життя і беззмістовність існування саме їхньої генерації. Дуже іронічно, бо якраз отут той сенс життя і показує вам язика. Якщо не дулю. Він ковзає якраз на межі між вашим розтраченим в марноті існуванням і смертю, що набула тепер реальності. Втім, остання, не дивлячись на свою плотськість, далеко не позбавлена містичності. Для вас тепер все починає дихати смертю. Чи то пак, життям, яке, нарешті, ви починаєте жити. На все неначе насувається тінь: кольори «стають приглушеними й глибшими, доторки до коханої людини видаються довшими та м'якшими, предмети нарешті набувають форм, призначення, значущості і краси, а ви відстежуєте кожен свій рух і рухи людей довкола, то сфокусовуючи, то розфокусовуючи зір. Висловлюючись технічно, різниця відчувається така, як між відео, знятим на аматорську цифрову камеру, і відео, знятим на професійну кіноплівку.
— От тобі й екзистенціалізм для бідних… Тільки нормальний автор на тебе і не глянув би. Почуваєшся максимум персонажем Коельо.
Тепер Марла думала про те. то помирати в Сінгапурі було би зовсім неважко, а от в якій-небудь Знам'янці чи Надвірній почуваюся б геть непереливки.
— Хоча це, мабуть, неправильно. В Знам'янці можна теж відловитися, певно. Не знаю, не була я там. Ні. Мабуть, там депресивні., т.жс. Така от я дурна і поверхова — важливе для мене місце і час. Холі ра. час… НІ. помру я гаки через 29 років У 51. Добре0 — Марта підвела очі до неба. Проте по дорол вонг зачепилися за розфарбований синіми квітами фасад індійського будиночку і трохи повисіли там.
— Харі Крішна! — не знати чого сказала Марла. — а все-таки як добре, що ми тоді поїхали до океану…
З другого боку, Марла навіть де що шкодувала про те, що бачила океан.
Тепер я не зможу иою придумати.
Спершу їй здавалося зовсім смішним, милим і геть наївним те, як молоді митці — жителі забрьоханих середніх широт відчайдушно пишуть і малюють океани, сили яких вони і близько не відчували.
— Ну. так, велетенська неосяжна вода. Глибина бездонна,glorіа бездоганна, невідомість темна і що там іще. Але ж мало хто пише про те. що, ледь ступивши в той океан, відразу заходишся незграбно мантиляти руками, силкуючись не втратити рівновагу і не гепнутися на дупу, бо найменша хвилька, хоч вона і по котики тобі, а з ніг збиває тільки так. А ще тебе душить дика жаба з приводу того, що от уже і пісок ти білий знайшов, і мушлі і воду звабливу, і людей довкола нема, і Україна від тебе на заході, а купатися — дзуськи. Бо існують іще підводні течії.