Втім, того минулого вечора, коли вони врешті дісталися білопіскового пляжу і майже навпомацки (фара в мотоцикла була Розбита кілька годин тому) в темряві знайшли готель із назвою «Парадісо», Марлі було начхати на всі підводні течії світу. Вона просто сиділа на скрипучій бамбуковій веранді, сьорбала ясминовий чай і дослухалася до звуків, що видиралися з океану прямісінько на скелю, під фундамент готелю «Парадісо», Марлі під і ноги, під одяг і під слизові оболонки.
— Апчхи! — сказала Марла. — То ми ще кудись підемо сьогодні?
Неквапом волочачи побиті ноги, вони вийшли на вулицю.
— Чомусь здається, що ми в українському селі. Причому на Різдво. Бо дуже темно, вузька дорога і гори…
— Тільки навряд чи ти б ішла замовляти собі лобстерів на сніданок в українському селі.
— Ну та й певно! Лобстерів! Там пляцки є всілякі, деруни…
— Ага, деруни люблю.
І отак, патякаючи ні про то, високо задираючи ноги, щоби не спіткнутися у темряві, й високо задираючи голови, щоби, можливо, нарешті побачити сузір'я Південного Хреста, Марла із Х'ялмаром чалапали на зустріч із темним океаном, із його зловісними береговими химерами і з обіцяючими теплувате пиво скупими вогниками тісних забігайлівок з покритими цератою столами.
— Знаєш, — уже вкотре казала Марла, — ти — це єдиний беззаперечно щасливий момент мого життя. Я з тобою тупію і нічого вже не хочу. Хочу тільки померти з тобою разом.
— Ні, давай краще жити з тобою разом. Тупенька моя…
— Скажи, а якого-таки біса ти мене любиш?
— Ну як — якого? Я ж уже сказав: бо ти тупа, негарна і некреативна. Чого ще більше бажати?
— Ну, тоді все в поряді… — Марла спробувала навіть підійняти Х'ялмара, але замалим не впала. Він засміявся і защемив їй пальцями носа
— Муві! — пропищав Марлпн ніс.
— О, ти диви: не поламався…
Я проспала спалах?
Дужка від навушників на голові — то вже пластмасовий німб. Хай чорний і найдешевший, зате професійний. Найдешевший професійний німб. Поправляючи його, Марла якимось чином взнала, що сьогодні о сьомій тридцять всі поїзди київського метро з'їдуться на одній станції. Вона уяви не мала, якою катастрофою чи святкуванням все те мало обернутися — подальші відомості перебивалися запахом сезамової олії, привезеної до країни самою ж Марлою. Всі люди тепер носили на собі той запах, здаючись щоразу більше схожими не на людей, а на кольорові відбитки їхнього одягу на площині. Десь такі, які залишалися на стінах Хіросіми після атомного бомбардування: йшли мама з донькою по вулиці, раз — спалах — і вже немає їх в об'ємному вигляді, а тільки кольори сукеночок розфарбувати стіну найближчого будинку. На стінах київського метрополітену квадрат за квадратом з'являлася вся гама сірого. Марла з відкритим ротом споглядала з'яву все нових і нових відтінків цього кольору, таких, що про їхнє існування вона й не підозрювала, її трохи дивувало те, що цього разу не виникає жодного роздратування на вигляд сірого, їй уже не хочеться стріляти чи скинути ту ж саму бомбу на ці ходячі пальта й куртки. «Люди певної місцевості — як трава. Трава до тебе не має жодного стосунку. То чому вона має тебе дратувати?» і Марла вже милувалася всюдисущими сіро-коричневими переливами, ловила їх за півтони і підтягувала до себе поближче, а відтак запихала кудись, де, за її уявленням, мала би знаходитися її власна порожнеча, відкрита сміттєпровідна рура, в якій нічого не осідало й не затримувалось, а тільки вічно проминало. В цій рурі — що було Для Марли вже стовідсотковим засвідченням невпинного регресу — вона могла стояти в позі «зірочка», розставивши ноги й випроставши руки. До того ж, Марла катастрофічне швидко втрачала температуру 35.5, 34.3, 32.6… Рура стиха гуділа. Марла спробувала було їй якось опиратися, але темрява і важкість всмоктувалася Б неї і всмоктувала її. «Зараз із мене вибухне вся кров, — подумала Марла. перш ніж зникнути зовсім. — Алея маю відстежити це зникнення». і зникнення не сталося.
Коханець як символ
…уа lulblyu tеbуа:( еtо strashno…
So you wannа be a rap super-star? A khuy tam
— Апчхи! — сказала Марла. — То ми ще кудись підемо сьогодні?
Неквапом волочачи побиті ноги, вони вийшли на вулицю.
— Чомусь здається, що ми в українському селі. Причому на Різдво. Бо дуже темно, вузька дорога і гори…
— Тільки навряд чи ти б ішла замовляти собі лобстерів на сніданок в українському селі.
— Ну та й певно! Лобстерів! Там пляцки є всілякі, деруни…
— Ага, деруни люблю.
І отак, патякаючи ні про то, високо задираючи ноги, щоби не спіткнутися у темряві, й високо задираючи голови, щоби, можливо, нарешті побачити сузір'я Південного Хреста, Марла із Х'ялмаром чалапали на зустріч із темним океаном, із його зловісними береговими химерами і з обіцяючими теплувате пиво скупими вогниками тісних забігайлівок з покритими цератою столами.
— Знаєш, — уже вкотре казала Марла, — ти — це єдиний беззаперечно щасливий момент мого життя. Я з тобою тупію і нічого вже не хочу. Хочу тільки померти з тобою разом.
— Ні, давай краще жити з тобою разом. Тупенька моя…
— Скажи, а якого-таки біса ти мене любиш?
— Ну як — якого? Я ж уже сказав: бо ти тупа, негарна і некреативна. Чого ще більше бажати?
— Ну, тоді все в поряді… — Марла спробувала навіть підійняти Х'ялмара, але замалим не впала. Він засміявся і защемив їй пальцями носа
— Муві! — пропищав Марлпн ніс.
— О, ти диви: не поламався…
Я проспала спалах?
(К.Ц.)
Дужка від навушників на голові — то вже пластмасовий німб. Хай чорний і найдешевший, зате професійний. Найдешевший професійний німб. Поправляючи його, Марла якимось чином взнала, що сьогодні о сьомій тридцять всі поїзди київського метро з'їдуться на одній станції. Вона уяви не мала, якою катастрофою чи святкуванням все те мало обернутися — подальші відомості перебивалися запахом сезамової олії, привезеної до країни самою ж Марлою. Всі люди тепер носили на собі той запах, здаючись щоразу більше схожими не на людей, а на кольорові відбитки їхнього одягу на площині. Десь такі, які залишалися на стінах Хіросіми після атомного бомбардування: йшли мама з донькою по вулиці, раз — спалах — і вже немає їх в об'ємному вигляді, а тільки кольори сукеночок розфарбувати стіну найближчого будинку. На стінах київського метрополітену квадрат за квадратом з'являлася вся гама сірого. Марла з відкритим ротом споглядала з'яву все нових і нових відтінків цього кольору, таких, що про їхнє існування вона й не підозрювала, її трохи дивувало те, що цього разу не виникає жодного роздратування на вигляд сірого, їй уже не хочеться стріляти чи скинути ту ж саму бомбу на ці ходячі пальта й куртки. «Люди певної місцевості — як трава. Трава до тебе не має жодного стосунку. То чому вона має тебе дратувати?» і Марла вже милувалася всюдисущими сіро-коричневими переливами, ловила їх за півтони і підтягувала до себе поближче, а відтак запихала кудись, де, за її уявленням, мала би знаходитися її власна порожнеча, відкрита сміттєпровідна рура, в якій нічого не осідало й не затримувалось, а тільки вічно проминало. В цій рурі — що було Для Марли вже стовідсотковим засвідченням невпинного регресу — вона могла стояти в позі «зірочка», розставивши ноги й випроставши руки. До того ж, Марла катастрофічне швидко втрачала температуру 35.5, 34.3, 32.6… Рура стиха гуділа. Марла спробувала було їй якось опиратися, але темрява і важкість всмоктувалася Б неї і всмоктувала її. «Зараз із мене вибухне вся кров, — подумала Марла. перш ніж зникнути зовсім. — Алея маю відстежити це зникнення». і зникнення не сталося.
Коханець як символ
«…А повертання до вмерлих кохань, — писала Марла в листі До знайомого, що парився через розрив із дівчиною, — як правило, ілюзорні. 1 ліпше хай ті кохання постійно живуть у нашій уяві, аніж знову й знову помирають у ріал-таймі. Тримайся. Твоя Марла». Вона відіслала цього листа, відправила в редакцію свіжу статтю і, нарешті, подумала, що життя — не лайно. Х'ялмар із Делі писав антисанітарні листи про всюдисущих блощиць, комарів, мишей і щурів: «Одна фінська дівчинка тут тиждень жила, йдучи на компроміс із блощицями, але, коли до неї в ліжко заліз щур, вона вирішила змінити готель». Марла мацала себе за зими стопи і притуляла долоні до обличчя:
— Прекрасна ж тут осінь. В середніх широтах.
І знову їй в уяві постала вчорашня стіна туману над Черкаським водосховищем.
— Таке чорно-біле фото. Шотландія без червоного вітрила. — (То про знимку Х'ялмара, на якій лише присутність червоної цяточки у сірому морі засвідчувала кольоровість фото). Вчора, переїжджаючи через дамбу, Марлі хотілося просочитися крізь шибку маршрутки, стекти в туманну воду і повільно плисти аж до тих корчуватих рудих островків, що визирали мокро з-під молочно-туманної шапки. Марлі здавалося, що нічого красивішого і більш хвилюючого вона у своєму житті не бачила.
— Плисти в тумані… Через усі вже змертвілі кохання, — вголос сказала Марла
— Мнє зєркала нє відна! — гримнув на неї водій. Марла відлипла від лобового скла і випрямилася на сидінні. Поклацавши трохи кнопками телефону, набираючи переклад пісні, котру планувалося пустити в розкрутку, Марла знову втупилася у вікно. Вода скінчилася й почався ліс. Такий самий хвилюючий і гуманний, як вода.
— Відчуваю тебе дуже гостро… — вже про себе мовила Марла. Слова ті адресуватися її колишньому (а чи колишньому? — вона тепер не була певна) коханню. Хлопчику-однолітку, відображенню самої Марли, трохи потойбічному і шизанутому, страшенно глибокому й проблематичному, важкому і, попри всю його ерудованість, неможливому до спілкування, а придатному лише і для мовчання і затяжних розлук. То був Марлин коханець-як-символ, Вічний Жид її перекрученого й заплутаного Внутрішнього, легка й незначуща згадка світлого і вдалого Зовнішнього.
— Дивно, чому я знову повертаюсь до думок про тебе. Я ж люблю Х'ялмара. Він мій чоловік. Ба навіть кохаю його. Більше за життя. А ти? Тебе я, видно, кохаю більше, ніж те життя ненавиджу…
Інакше Марла не могла. Два місяці тому, виїхавши до Південно-Східної Азії й розпрощавшись із останнім істеричним молокососом-коханцем, вона дала собі слово вже ніколи (ніколи!) не зраджувати того, з ким збиралася провести решту життя — Х'ялмара. Вона періодично втрачала себе, прагнучи якнайповніше забутися в ньому, вона переставала творити, сповзаючи до найпростіших потреб і кайфуючи від їх задоволення. Тепер Марла ніби пробудилася. і це пробудження якось дивно було схожим на засинання. Як і раніше, вона свідомо не збиралася зраджувати Х'ялмара — Ті коханець-символ викликав у неї що завгодно, тільки не плотські бажання, реальний секс міг би все брутально зруйнувати.
Ні, це кохання, до якого тільки дотикаються. Якщо вхопитися за нього і застрибнути в саму його суть, як у кишку чи сміттєпровідну руру — тебе просто вирве. Все перетвориться на кухонну нудоту (маю на увазі не готування їжі, а куріння на кухні ' довгі затяжні паузи в розмові). Все станс болючим обдумуванням планів на вихідні і підрахунком грошей на те, чи стане винайняти будиночок в Карпатах. Усе знову зробиться ретельним обмірковуванням того, що ми робимо в сексі не так і чому в мене все сухо, а кінчаю я, тільки тупо надивившись фільмів й сценами кривавих зґвалтувань чи начитавшись книжок Єшкілєва…
На згадці про Єшкілєва Марла написала йому sms з анонсуванням своєї тимчасової репатріації. Єшкілєв не відповів.
— А чи доходить все це — пес його знає… — Марлин телефон явно мав занадто розкішні технічні параметри для такої розсшяної особи. Марла заплющила очі і відкинулася на спинку крісла.
Відразу їй під повіками замерехтіла темно-синя картинка (улюблений колір коханця-символа). Темна кімната, велике дзеркал навпроти ліжка, двоє людей у тому дзеркалі нестримно кохають ся — чоловік позаду жінки, стоячи на колінах, вигинає її, при тискаючи до себе, пестить їй груди, дивлячись на відображення Жінка закинула голову, але очей не закрила — вона любить власне тіло і з задоволенням спостерігає, як те тіло кохається. Чоловік попри власну красу, до свого тіла ставиться цілком прохолодно милується лише тілом жінки. Він знову й знову гладить їй округлі груди, пружний живіт, вигини стегон, він божеволіє від оксамитової шкіри, він кохає її не як символ, а як єдину справжню реальність, без якої його життя — лише набір розпорядків, дат і часу на квитках. Жінка думає лише про власну сексуальність у цьому темно-синьому дзеркалі, чоловік думає про смерть, що має прийти до нього в 24 роки. Тобто, через шість років. Жінка каже, що він дурний, але думка про смерть коханця додає їй пристрасті і от уже вона кінчає, уявляючи, як сама вбиває це тепле тіло, як здригаються його сильні м'язи, як тонка цівка крові сповзає із кутика вуст йому па шию і як вона ту кров злизує, а потім лежить біля коханця-символа, аж поки він не зникне зовсім. Саме так, він має зникнути зовсім, а не просто захолонути і задубіти. Тоді би жінка встала, одяглася і теж розчинилася. А одяг на ній був би з того самого туману…
Маршрутка зупинилася — зупинив дорожній патруль. Марла виплюснулася зі згадок про події чотирьохрічної давності.
— Перший курс, порожній гуртожиток… ну і скільки це мене ще переслідуватиме?
Марла не знала, що вона скаже цій людині при наступній зустрічі. А зустріч наближалася — Марла сама подзвонила йому і повідомила про свій приїзд. Він нічого не знав про Х'ялмара, і Марла мусила змінити ситуацію. Вона не могла залишити все так, як було — чим далі, тим частіше розв'язок проблеми вимагався від неї у снах, у наркотичних (алкогольних) видіннях, у простих розмірковуваннях на тему «Яку ще хуйню я не скінчила?» тощо.
— Ну невже він ні про що не здогадується? Ну яким би робом взяла і сама собі поїхала у сраку світу? (Добре, що не чує цього Х'ялмар…) Все як завжди — знають усі, крім нього. Може, взагалі розказати йому про всі мої зради? Скільки їх було, тих коханців у темпорері-папках? Десять? П'ятнадцять? Один нікчемніший від іншого. Музи, бляха, недоскубані…
В якийсь момент тієї круговерті швидкоплинних стосунків (швидкоплинність жодним чином не заважала «серйозності, глибині й неповторності» кожного зв'язку) Марла збагнула, що спустошується. Так, ніби вона має у власності величезний коштовний спадок, частину якого віддає кожному новому коханцю. Відтак той пускає коштовності в рух, отримує з них відсотки і підіймається вгору, а Марла, знудившись бавитися з ним, чекає іншого, щоб і його наділити скарбом, а потім усе повторюється.
— Так, ніби розбазарюєш власну удачу, чи що… Харизматичність якась ніби їм переходить.
Отож було вирішено все припинити. Марла кохала Х'ялмара. В цім їй навіть не треба було себе переконувати. Х'ялмар був надто гарним, надто розумним, надто сексуальним і надто хвилюючим, щоб його не кохати. Марла постійно боялася втратити його — а яка може бути надійніша запорука втримання закоханої людини, як не страх утрати об'єкту її кохання? Марла все це усвідомлювала. Вона з усіх сил звела колишні «площини почуттів» докупи, в одну площину, і тепер сама, як велетенський тюлень на крижині, лежала на тій площині, сподіваючись захистити її від нового розшарування. Тепер уже вона не була впевнена у бодай найменшому результаті своїх намагань: площина, крижина, монолітне Марлине кохання всупереч усьому мало відображення самого себе у воді, на якій воно плавало. і лише по тій воді, як по натягнутому на п'яльця полотні, Марла могла вишивати всі ті заготовлені орнаменти з назвами «Нове життя», «Постійність», «Гармонія в коханні».
— Раз тільки гак воно й можливо, значить, так воно цікавіше… — зітхнула Марла, вже вкотре намагаючись відігнати від
себе видіння з темно-синього дзеркала. — Цікаво, чи не стукне мені в голову нашвидкоруч потрахатися з ним до того, як зроблю страшне зізнання…
Діставшись до порожньої квартири в Києві, Марла ввімкнула Sonic Youth і раптом вирішила помастурбувати. Вона відкрила файл зі своїм новим текстом, прочитала кілька рядків і розшпилила джинси. За кілька хвилин піднесла мокрі пальці до обличчя. На них біліла сперма.
— Прекрасна ж тут осінь. В середніх широтах.
І знову їй в уяві постала вчорашня стіна туману над Черкаським водосховищем.
— Таке чорно-біле фото. Шотландія без червоного вітрила. — (То про знимку Х'ялмара, на якій лише присутність червоної цяточки у сірому морі засвідчувала кольоровість фото). Вчора, переїжджаючи через дамбу, Марлі хотілося просочитися крізь шибку маршрутки, стекти в туманну воду і повільно плисти аж до тих корчуватих рудих островків, що визирали мокро з-під молочно-туманної шапки. Марлі здавалося, що нічого красивішого і більш хвилюючого вона у своєму житті не бачила.
— Плисти в тумані… Через усі вже змертвілі кохання, — вголос сказала Марла
— Мнє зєркала нє відна! — гримнув на неї водій. Марла відлипла від лобового скла і випрямилася на сидінні. Поклацавши трохи кнопками телефону, набираючи переклад пісні, котру планувалося пустити в розкрутку, Марла знову втупилася у вікно. Вода скінчилася й почався ліс. Такий самий хвилюючий і гуманний, як вода.
— Відчуваю тебе дуже гостро… — вже про себе мовила Марла. Слова ті адресуватися її колишньому (а чи колишньому? — вона тепер не була певна) коханню. Хлопчику-однолітку, відображенню самої Марли, трохи потойбічному і шизанутому, страшенно глибокому й проблематичному, важкому і, попри всю його ерудованість, неможливому до спілкування, а придатному лише і для мовчання і затяжних розлук. То був Марлин коханець-як-символ, Вічний Жид її перекрученого й заплутаного Внутрішнього, легка й незначуща згадка світлого і вдалого Зовнішнього.
— Дивно, чому я знову повертаюсь до думок про тебе. Я ж люблю Х'ялмара. Він мій чоловік. Ба навіть кохаю його. Більше за життя. А ти? Тебе я, видно, кохаю більше, ніж те життя ненавиджу…
Інакше Марла не могла. Два місяці тому, виїхавши до Південно-Східної Азії й розпрощавшись із останнім істеричним молокососом-коханцем, вона дала собі слово вже ніколи (ніколи!) не зраджувати того, з ким збиралася провести решту життя — Х'ялмара. Вона періодично втрачала себе, прагнучи якнайповніше забутися в ньому, вона переставала творити, сповзаючи до найпростіших потреб і кайфуючи від їх задоволення. Тепер Марла ніби пробудилася. і це пробудження якось дивно було схожим на засинання. Як і раніше, вона свідомо не збиралася зраджувати Х'ялмара — Ті коханець-символ викликав у неї що завгодно, тільки не плотські бажання, реальний секс міг би все брутально зруйнувати.
Ні, це кохання, до якого тільки дотикаються. Якщо вхопитися за нього і застрибнути в саму його суть, як у кишку чи сміттєпровідну руру — тебе просто вирве. Все перетвориться на кухонну нудоту (маю на увазі не готування їжі, а куріння на кухні ' довгі затяжні паузи в розмові). Все станс болючим обдумуванням планів на вихідні і підрахунком грошей на те, чи стане винайняти будиночок в Карпатах. Усе знову зробиться ретельним обмірковуванням того, що ми робимо в сексі не так і чому в мене все сухо, а кінчаю я, тільки тупо надивившись фільмів й сценами кривавих зґвалтувань чи начитавшись книжок Єшкілєва…
На згадці про Єшкілєва Марла написала йому sms з анонсуванням своєї тимчасової репатріації. Єшкілєв не відповів.
— А чи доходить все це — пес його знає… — Марлин телефон явно мав занадто розкішні технічні параметри для такої розсшяної особи. Марла заплющила очі і відкинулася на спинку крісла.
Відразу їй під повіками замерехтіла темно-синя картинка (улюблений колір коханця-символа). Темна кімната, велике дзеркал навпроти ліжка, двоє людей у тому дзеркалі нестримно кохають ся — чоловік позаду жінки, стоячи на колінах, вигинає її, при тискаючи до себе, пестить їй груди, дивлячись на відображення Жінка закинула голову, але очей не закрила — вона любить власне тіло і з задоволенням спостерігає, як те тіло кохається. Чоловік попри власну красу, до свого тіла ставиться цілком прохолодно милується лише тілом жінки. Він знову й знову гладить їй округлі груди, пружний живіт, вигини стегон, він божеволіє від оксамитової шкіри, він кохає її не як символ, а як єдину справжню реальність, без якої його життя — лише набір розпорядків, дат і часу на квитках. Жінка думає лише про власну сексуальність у цьому темно-синьому дзеркалі, чоловік думає про смерть, що має прийти до нього в 24 роки. Тобто, через шість років. Жінка каже, що він дурний, але думка про смерть коханця додає їй пристрасті і от уже вона кінчає, уявляючи, як сама вбиває це тепле тіло, як здригаються його сильні м'язи, як тонка цівка крові сповзає із кутика вуст йому па шию і як вона ту кров злизує, а потім лежить біля коханця-символа, аж поки він не зникне зовсім. Саме так, він має зникнути зовсім, а не просто захолонути і задубіти. Тоді би жінка встала, одяглася і теж розчинилася. А одяг на ній був би з того самого туману…
Маршрутка зупинилася — зупинив дорожній патруль. Марла виплюснулася зі згадок про події чотирьохрічної давності.
— Перший курс, порожній гуртожиток… ну і скільки це мене ще переслідуватиме?
Марла не знала, що вона скаже цій людині при наступній зустрічі. А зустріч наближалася — Марла сама подзвонила йому і повідомила про свій приїзд. Він нічого не знав про Х'ялмара, і Марла мусила змінити ситуацію. Вона не могла залишити все так, як було — чим далі, тим частіше розв'язок проблеми вимагався від неї у снах, у наркотичних (алкогольних) видіннях, у простих розмірковуваннях на тему «Яку ще хуйню я не скінчила?» тощо.
— Ну невже він ні про що не здогадується? Ну яким би робом взяла і сама собі поїхала у сраку світу? (Добре, що не чує цього Х'ялмар…) Все як завжди — знають усі, крім нього. Може, взагалі розказати йому про всі мої зради? Скільки їх було, тих коханців у темпорері-папках? Десять? П'ятнадцять? Один нікчемніший від іншого. Музи, бляха, недоскубані…
В якийсь момент тієї круговерті швидкоплинних стосунків (швидкоплинність жодним чином не заважала «серйозності, глибині й неповторності» кожного зв'язку) Марла збагнула, що спустошується. Так, ніби вона має у власності величезний коштовний спадок, частину якого віддає кожному новому коханцю. Відтак той пускає коштовності в рух, отримує з них відсотки і підіймається вгору, а Марла, знудившись бавитися з ним, чекає іншого, щоб і його наділити скарбом, а потім усе повторюється.
— Так, ніби розбазарюєш власну удачу, чи що… Харизматичність якась ніби їм переходить.
Отож було вирішено все припинити. Марла кохала Х'ялмара. В цім їй навіть не треба було себе переконувати. Х'ялмар був надто гарним, надто розумним, надто сексуальним і надто хвилюючим, щоб його не кохати. Марла постійно боялася втратити його — а яка може бути надійніша запорука втримання закоханої людини, як не страх утрати об'єкту її кохання? Марла все це усвідомлювала. Вона з усіх сил звела колишні «площини почуттів» докупи, в одну площину, і тепер сама, як велетенський тюлень на крижині, лежала на тій площині, сподіваючись захистити її від нового розшарування. Тепер уже вона не була впевнена у бодай найменшому результаті своїх намагань: площина, крижина, монолітне Марлине кохання всупереч усьому мало відображення самого себе у воді, на якій воно плавало. і лише по тій воді, як по натягнутому на п'яльця полотні, Марла могла вишивати всі ті заготовлені орнаменти з назвами «Нове життя», «Постійність», «Гармонія в коханні».
— Раз тільки гак воно й можливо, значить, так воно цікавіше… — зітхнула Марла, вже вкотре намагаючись відігнати від
себе видіння з темно-синього дзеркала. — Цікаво, чи не стукне мені в голову нашвидкоруч потрахатися з ним до того, як зроблю страшне зізнання…
Діставшись до порожньої квартири в Києві, Марла ввімкнула Sonic Youth і раптом вирішила помастурбувати. Вона відкрила файл зі своїм новим текстом, прочитала кілька рядків і розшпилила джинси. За кілька хвилин піднесла мокрі пальці до обличчя. На них біліла сперма.
…уа lulblyu tеbуа:( еtо strashno…
Прокинувшись після тригодинного сну людиною, що знає в лице Гермеса Трисмегіста, Марла збагнула, що, якщо їй вдалося 73 пережити коктейль «Гемінґвей». страшного на світі залишилося не так уже й багато. Спочатку Марла сказала тому барменові:
— Мені абсент. Чистий.
— А як щодо коктейлів?
— Жодних коктейлів. Мені абсент. Чистий.
— А як щодо коктейлю «Гемінґвей»?
— Мені абсент. Чистий…
— А це і є абсент. Чистий. Тільки підігрітий спалюванням коричневого цукру.
— Ну, давай.
Гірших відчуттів Марлині смакові сосочки, горлянка, стравохід і шлунок не мали навіть тоді, коли вона швидкісне знищувала свої запаси віскі, з'їжджаючи з квартири.
— Апельсинчиком його, апельсинчиком! — звідкись уже здаля махав руками бармен.
— Че, Марла, плохо тебе? [6] — прокричав їй на вухо Шлля. Нормальна річ — у клубах завжди треба лементувати, навіть знайшовши найтихіше місце в кінці барного, стійла. Можна, звісно, Ще ховатися у туалеті, але і стосовно нього Марла відповіла:
— Пока нет — це був один із рідкісних випадків коли дівчинка розмовляла російською По-іншому з двома пітерцями (Ілля — та сама «звізда», з якою в Марли дивним чином заварилася дивна дружба Денис — стереотипний зсутулений програміст із вічним ноутбуком в руці нестереотипними «одной-двумя тисячами» гривень у кишені і вже геть несподіваними для програміста двома мільйонами плюс-мінус сто тисяч баксів на рахунку) порозумітися не вдавалося
— Плюс минус сто тысяч. Он не знает, сколько у него сайтов, сколько доменов и какая их посещаемость. Такой безалаберный парень. И выглядел он так же — как попало — еще два дня назад. Вот хоть одежду нормальную сходили купили.
Марла зиркнула на Дениса. Прості собі джинси і білий светерок на зворушливо-цнотливих застібках. Програміст одним словом. Він примудрявся винаймати помешкання у Києві за 800 доларів, але абсент, як і Марла, пив сьогодні вперше.
— Кстати, абсент не настоящий — сказав (уже таки сказав бо музика на мить затихла) на вухо Марлі Ілля.
— Да? — розчаровано скривилася Марла — от блін.
— Насгояшии бы так пить не вышло Там девяносто гоадусов
Марла уявила собі підігрітих дев'яносто відсотків спирту і їй зробилося сумно
— Что дальше? — бармен шпурляв склянками, інколи не потрапляючи в них із пляшок і проливаючи питво на барну стійку. Це його зовсім не кремпувало, і він хвацько витирав абсентні калюжки з під Марлиних ліктів так, що вона навіть не встигала забрьохатись.
— А теперь три текилы.
Текіла (вони попросили найкращої) виявилася дещо справжнішою за абсент. Марла мастила своє праве зап'ястя лимонним соком, посипала сІллю, злизувала це і заковтувала текілою. Власне, найбільше н впирав сам процес облизування власної шкіри.
— Ну та бо що робити, коли немає поряд дєвочки красивої?
Зате були поряд двоє відірваних, такі ж недоречні на вигляд, як і сама Марла. чуваки, був поряд кальян з яблучним куревом і якийсь підозрілий тип в окулярах, що той кальян розкурював. Марла раптом згадала, що останній відвіданий нею клуб залишився у Бангкоку. Там вона пила просто пиво. В крайньому разі, кампарі.
— Прибиваю гербарій, поливаю кампарі! — проспівала Марла.
— Что? — нахилився до неї Денис.
— Ничего! — прокричала Марла. — Здається, останні мої клубні походеньки теж ознаменувалися присутністю там росіян. Російських проституток. Чим то все закінчилося? Клуб вибухнув.
Цього разу вибухнути обіцяв принаймні Марлин вестибулярний апарат. Можливо, вкупі зі шлунком (жодного алкоголю при гастритах!) чи з загальним екстер'єром — Марлу навіть до жіночого туалету вже пропускали без черги, хоча вона про те й не просила. Потім іще замовили суші. Закономірно, шалено дороге, але навдивовижу нормальної (саме нормальної, в сенсі стандартної. Стандартної в сенсі не гіршої й не кращої, ніж у будь-якому суші-барі будь-якого аеропорту чи цокольного поверху торговельного центру) якості. Марла ще повикаблучувалася своїм знанням сортів риби, переплутавши по ходу свій улюблений squid (як то українською, вона ще й досі не подивилася у словнику) із рибою-мечем. Утім, цього ніхто й не помітив. Доштрикавши паличками останні грудочки рису, дивнувата трійця вирішила вибратися на танц-підлогу.
— Хорошее такое имя — Funk Master de Luxe. Чувак делал ремиксы на Боба Марли. на первых местах в мирових чартах зависает.
Марла навіть обернула тіло в той бік, де мав стояти за пультом цей самий мега-стар. Через її стощістдесятисангиметровий зріст, звісно, нічого Марлі побачити не вдалося. Вона знизала плечима й заходилася божевільне стрибати, зображуючи танці. І тут раптом помітила дивну закономірність: якимось чином люди, навіть якщо вони складають стадо (як на дискотеці), спроможні відчути, коли одна з особин їхнього стада досягає точки з нульовою похідною першого порядку. Тобто, того стану, коли припиняється рух в одному напрямку і от-от почнеться в напрямку іншому. Такій особині, наче зірці, готовій до згоряння, виділяється якомога більше простору. Головним чином це зумовлено небажанням інших особин стада ставати перепоною на шляху вільного падіння нещасного тіла. Чи то пак, щасливого тіла. Бо Марла бовталась у тупому блаженстві, мантиляючи головою й шарпаючи руками, час від часу відкриваючи очі й перевіряючи, чи на місці її орієнтири — праворуч Ілля, ліворуч Денис — знов очі заплющувала і продовжувала свої ламані танці. А потім прилетіли вертольоти (слова «гелікоптери» чи «гвинтокрили» вданому випадку не несуть достатнього емоційного навантаження) і Марла вирішила, що їй кров з носа потрібні вулиця й холод. Хаотично перебираючи руками й обмацуючи принагідні опуклості принагідних дівчат та хлопців, Марла посунула до виходу, її колеги також вирішили, що тут стає трохи нудно, і, певно, треба сходити в казино.
— Тільки давайте до нього довго-довго йти по вулиці!
— Прости, не понял?
— А… Говорю, давайте останемся на улице. Подольше останемся.
— Ну, пошли пешком. Конечно.
Холодна мжичка видавалася Марлі доречною і рятівною — за інших обставин її би трусило і гнало у перше-ліпше тепле місце. Цього разу все було по-іншому. Сама система виміру температури Марлиного тіла сповзла кудись на бік. Біля банкомату на порозі якогось великого банку, схилившись на свої гігантські клунки, спала бабця у квітчастій хустці. (Наступного дня, знайшовши нарешті місце, де вони покинули машину, Марла з Іллею застали ту ж бабусю в тій же позиції. і тільки невеличка зміна її дислокації на порозі (0,5 м зміщення) свідчила про те, що бабця жила своє таємниче життя).
Вийшовши відтак на Велику Васильківську й уздрівши вдалині світла готелю «Прем'єр Палац», Марла пригадала жлобську історію, розказану про цей заклад Х'ялмаром. У чому там полягала інтрига, з'ясувати їй зараз не вдавалося, але те, що із Х'ялмаром якісь недолугі тамтешні адміністратори поводилися, як із маленьким пивом (навіть коли Х'ялмар був там на якійсь конференції і навіть коли начепив краватку), вона пам'ятала достеменно і швиденько все переповіла приятелям.
— Ну что, Денис, пойдем куражиться в этот их «Премьер палац»? Такие три лабуха в капюшонах…
— Можно й пойти.
— Да, й заказать крупье в номер. Рулетка в пент-хаузе.
— Я бы пошла только ради выражения лиц этих несчастных администраторов. Бедненькие… наверно, от удивления у них бы лопнули глаза. И кожа на лбу треснула бы. От непонимания происходящего.
Але вони не пішли до того готелю. Чи то ліньки було підійматися вгору по вулиці, чи просто ідея такого відриву втратила свою привабливість одразу ж після того, як була висловленою, але трійця продовжила свою нетверезу ходу в бік Майдану Незалежності. Чи то пак, Майдану Незаможності, як колись обізвав його Х'ялмар.
— Хорошее казино, — сказав Ылля, коли вони дісталися будинку з червоноламповим словом «Казино», — здесь, когда все деньги проигрываешь, тебе вызывают такси и не берут с тебя ничего за выпивку, а на следующий день присылают к тебе домой крупье, чтобы уговорить прийти сюда еще раз и оставить здесь еще немного денег. Вон та баба — она крупье — белая, с большой жопой. Вот она к нам и приходила.
Пізніше Марла взнає, що ту саму бабу-круп'є приятель Іллі натхненно трахав просто на підвіконні в кухні Іллєвого помешкання на Оболоні, і що сумочка й босоніжок баби-круп'є падали при тому на землю з третього поверху. Літні оргії були страшними, літні витрачені гроші — незліченними, літні київські дівчата — найкрасивішими і найдоступнішими.
Але тепер була зима. і пост-абсентове казино.
О цій порі — 4.00 ранку — вони були єдиними відвідувачами. Круп'є і бармени сонно блимали червоними очима і шморгали червоними носами.
— Делайте ваши ставки, — прогундосив круп'є.
Ілля висипав перед себе купу різнокольорових фішечок, частину яких пересунув Марлі.
— Давайте все на ноль! — Марла віддала пригоршню фішок круп'є.
— Поставить на зеро? — перепитав він.
— Ага. На з-е-р-о.
Випало 26. Марлі, певно, жодного разу не пощастило, а от Ілля вигравав цілком стабільно. Коли сума виграшів сягнула двох тисяч гривень і дві останні спроби скінчилися повною невдачею, він сказав:
— А теперь йдем играть в «Вlасk jасk».
— Я не умею.
— Й я не умею.
— А там уметь нечего, я все обьясню.
Марлі вже все це встигло набриднути. Вона шпурляла фішки куди завгодно, часто змушуючи круп'є лазити за ними під стіл. Кожну стогривневу фішку вона відкладала в бік, запитавши перед тим в Sллі:
— А можно я буду банком «Финансы й кредит»?
— Можно.
«Блек Джек» не був таким успішним, як рулетка, але завдяки настирному Марлиному скавулінню «Давайте уйдем й будем счастливы!» їм вдалося не програти більшу частину грошей. Пізніше Ілля розповідав Марлі:
— В один момент я подумал: если у нее — у тебя, то есть — сейчас окажется больше, чем у крупье, что-то у нас действительно может получиться. Что ж, тебе выпал «Блэк Джек». Еще и одной масти. Бубновый…
Марла не знала, що саме має тепер у них вийти. Мав Ілля на увазі їх відео (вирішено було знімати кліп на спільну пісню) чи їх стосунки, Марла вже точно не знала, бо тієї ж ночі він прислав їй повідомлення з отаким текстом: «…Марла, если я сам не потерял твой телефон, — (вона віддавала його Іллі на збереження під час їх походеньок) — хочу сказать тебе: я люблю тебя:(…»
В Іллі була дев'ятнадцятирічна дружина і трирічний син.
— Мені абсент. Чистий.
— А як щодо коктейлів?
— Жодних коктейлів. Мені абсент. Чистий.
— А як щодо коктейлю «Гемінґвей»?
— Мені абсент. Чистий…
— А це і є абсент. Чистий. Тільки підігрітий спалюванням коричневого цукру.
— Ну, давай.
Гірших відчуттів Марлині смакові сосочки, горлянка, стравохід і шлунок не мали навіть тоді, коли вона швидкісне знищувала свої запаси віскі, з'їжджаючи з квартири.
— Апельсинчиком його, апельсинчиком! — звідкись уже здаля махав руками бармен.
— Че, Марла, плохо тебе? [6] — прокричав їй на вухо Шлля. Нормальна річ — у клубах завжди треба лементувати, навіть знайшовши найтихіше місце в кінці барного, стійла. Можна, звісно, Ще ховатися у туалеті, але і стосовно нього Марла відповіла:
— Пока нет — це був один із рідкісних випадків коли дівчинка розмовляла російською По-іншому з двома пітерцями (Ілля — та сама «звізда», з якою в Марли дивним чином заварилася дивна дружба Денис — стереотипний зсутулений програміст із вічним ноутбуком в руці нестереотипними «одной-двумя тисячами» гривень у кишені і вже геть несподіваними для програміста двома мільйонами плюс-мінус сто тисяч баксів на рахунку) порозумітися не вдавалося
— Плюс минус сто тысяч. Он не знает, сколько у него сайтов, сколько доменов и какая их посещаемость. Такой безалаберный парень. И выглядел он так же — как попало — еще два дня назад. Вот хоть одежду нормальную сходили купили.
Марла зиркнула на Дениса. Прості собі джинси і білий светерок на зворушливо-цнотливих застібках. Програміст одним словом. Він примудрявся винаймати помешкання у Києві за 800 доларів, але абсент, як і Марла, пив сьогодні вперше.
— Кстати, абсент не настоящий — сказав (уже таки сказав бо музика на мить затихла) на вухо Марлі Ілля.
— Да? — розчаровано скривилася Марла — от блін.
— Насгояшии бы так пить не вышло Там девяносто гоадусов
Марла уявила собі підігрітих дев'яносто відсотків спирту і їй зробилося сумно
— Что дальше? — бармен шпурляв склянками, інколи не потрапляючи в них із пляшок і проливаючи питво на барну стійку. Це його зовсім не кремпувало, і він хвацько витирав абсентні калюжки з під Марлиних ліктів так, що вона навіть не встигала забрьохатись.
— А теперь три текилы.
Текіла (вони попросили найкращої) виявилася дещо справжнішою за абсент. Марла мастила своє праве зап'ястя лимонним соком, посипала сІллю, злизувала це і заковтувала текілою. Власне, найбільше н впирав сам процес облизування власної шкіри.
— Ну та бо що робити, коли немає поряд дєвочки красивої?
Зате були поряд двоє відірваних, такі ж недоречні на вигляд, як і сама Марла. чуваки, був поряд кальян з яблучним куревом і якийсь підозрілий тип в окулярах, що той кальян розкурював. Марла раптом згадала, що останній відвіданий нею клуб залишився у Бангкоку. Там вона пила просто пиво. В крайньому разі, кампарі.
— Прибиваю гербарій, поливаю кампарі! — проспівала Марла.
— Что? — нахилився до неї Денис.
— Ничего! — прокричала Марла. — Здається, останні мої клубні походеньки теж ознаменувалися присутністю там росіян. Російських проституток. Чим то все закінчилося? Клуб вибухнув.
Цього разу вибухнути обіцяв принаймні Марлин вестибулярний апарат. Можливо, вкупі зі шлунком (жодного алкоголю при гастритах!) чи з загальним екстер'єром — Марлу навіть до жіночого туалету вже пропускали без черги, хоча вона про те й не просила. Потім іще замовили суші. Закономірно, шалено дороге, але навдивовижу нормальної (саме нормальної, в сенсі стандартної. Стандартної в сенсі не гіршої й не кращої, ніж у будь-якому суші-барі будь-якого аеропорту чи цокольного поверху торговельного центру) якості. Марла ще повикаблучувалася своїм знанням сортів риби, переплутавши по ходу свій улюблений squid (як то українською, вона ще й досі не подивилася у словнику) із рибою-мечем. Утім, цього ніхто й не помітив. Доштрикавши паличками останні грудочки рису, дивнувата трійця вирішила вибратися на танц-підлогу.
— Хорошее такое имя — Funk Master de Luxe. Чувак делал ремиксы на Боба Марли. на первых местах в мирових чартах зависает.
Марла навіть обернула тіло в той бік, де мав стояти за пультом цей самий мега-стар. Через її стощістдесятисангиметровий зріст, звісно, нічого Марлі побачити не вдалося. Вона знизала плечима й заходилася божевільне стрибати, зображуючи танці. І тут раптом помітила дивну закономірність: якимось чином люди, навіть якщо вони складають стадо (як на дискотеці), спроможні відчути, коли одна з особин їхнього стада досягає точки з нульовою похідною першого порядку. Тобто, того стану, коли припиняється рух в одному напрямку і от-от почнеться в напрямку іншому. Такій особині, наче зірці, готовій до згоряння, виділяється якомога більше простору. Головним чином це зумовлено небажанням інших особин стада ставати перепоною на шляху вільного падіння нещасного тіла. Чи то пак, щасливого тіла. Бо Марла бовталась у тупому блаженстві, мантиляючи головою й шарпаючи руками, час від часу відкриваючи очі й перевіряючи, чи на місці її орієнтири — праворуч Ілля, ліворуч Денис — знов очі заплющувала і продовжувала свої ламані танці. А потім прилетіли вертольоти (слова «гелікоптери» чи «гвинтокрили» вданому випадку не несуть достатнього емоційного навантаження) і Марла вирішила, що їй кров з носа потрібні вулиця й холод. Хаотично перебираючи руками й обмацуючи принагідні опуклості принагідних дівчат та хлопців, Марла посунула до виходу, її колеги також вирішили, що тут стає трохи нудно, і, певно, треба сходити в казино.
— Тільки давайте до нього довго-довго йти по вулиці!
— Прости, не понял?
— А… Говорю, давайте останемся на улице. Подольше останемся.
— Ну, пошли пешком. Конечно.
Холодна мжичка видавалася Марлі доречною і рятівною — за інших обставин її би трусило і гнало у перше-ліпше тепле місце. Цього разу все було по-іншому. Сама система виміру температури Марлиного тіла сповзла кудись на бік. Біля банкомату на порозі якогось великого банку, схилившись на свої гігантські клунки, спала бабця у квітчастій хустці. (Наступного дня, знайшовши нарешті місце, де вони покинули машину, Марла з Іллею застали ту ж бабусю в тій же позиції. і тільки невеличка зміна її дислокації на порозі (0,5 м зміщення) свідчила про те, що бабця жила своє таємниче життя).
Вийшовши відтак на Велику Васильківську й уздрівши вдалині світла готелю «Прем'єр Палац», Марла пригадала жлобську історію, розказану про цей заклад Х'ялмаром. У чому там полягала інтрига, з'ясувати їй зараз не вдавалося, але те, що із Х'ялмаром якісь недолугі тамтешні адміністратори поводилися, як із маленьким пивом (навіть коли Х'ялмар був там на якійсь конференції і навіть коли начепив краватку), вона пам'ятала достеменно і швиденько все переповіла приятелям.
— Ну что, Денис, пойдем куражиться в этот их «Премьер палац»? Такие три лабуха в капюшонах…
— Можно й пойти.
— Да, й заказать крупье в номер. Рулетка в пент-хаузе.
— Я бы пошла только ради выражения лиц этих несчастных администраторов. Бедненькие… наверно, от удивления у них бы лопнули глаза. И кожа на лбу треснула бы. От непонимания происходящего.
Але вони не пішли до того готелю. Чи то ліньки було підійматися вгору по вулиці, чи просто ідея такого відриву втратила свою привабливість одразу ж після того, як була висловленою, але трійця продовжила свою нетверезу ходу в бік Майдану Незалежності. Чи то пак, Майдану Незаможності, як колись обізвав його Х'ялмар.
— Хорошее казино, — сказав Ылля, коли вони дісталися будинку з червоноламповим словом «Казино», — здесь, когда все деньги проигрываешь, тебе вызывают такси и не берут с тебя ничего за выпивку, а на следующий день присылают к тебе домой крупье, чтобы уговорить прийти сюда еще раз и оставить здесь еще немного денег. Вон та баба — она крупье — белая, с большой жопой. Вот она к нам и приходила.
Пізніше Марла взнає, що ту саму бабу-круп'є приятель Іллі натхненно трахав просто на підвіконні в кухні Іллєвого помешкання на Оболоні, і що сумочка й босоніжок баби-круп'є падали при тому на землю з третього поверху. Літні оргії були страшними, літні витрачені гроші — незліченними, літні київські дівчата — найкрасивішими і найдоступнішими.
Але тепер була зима. і пост-абсентове казино.
О цій порі — 4.00 ранку — вони були єдиними відвідувачами. Круп'є і бармени сонно блимали червоними очима і шморгали червоними носами.
— Делайте ваши ставки, — прогундосив круп'є.
Ілля висипав перед себе купу різнокольорових фішечок, частину яких пересунув Марлі.
— Давайте все на ноль! — Марла віддала пригоршню фішок круп'є.
— Поставить на зеро? — перепитав він.
— Ага. На з-е-р-о.
Випало 26. Марлі, певно, жодного разу не пощастило, а от Ілля вигравав цілком стабільно. Коли сума виграшів сягнула двох тисяч гривень і дві останні спроби скінчилися повною невдачею, він сказав:
— А теперь йдем играть в «Вlасk jасk».
— Я не умею.
— Й я не умею.
— А там уметь нечего, я все обьясню.
Марлі вже все це встигло набриднути. Вона шпурляла фішки куди завгодно, часто змушуючи круп'є лазити за ними під стіл. Кожну стогривневу фішку вона відкладала в бік, запитавши перед тим в Sллі:
— А можно я буду банком «Финансы й кредит»?
— Можно.
«Блек Джек» не був таким успішним, як рулетка, але завдяки настирному Марлиному скавулінню «Давайте уйдем й будем счастливы!» їм вдалося не програти більшу частину грошей. Пізніше Ілля розповідав Марлі:
— В один момент я подумал: если у нее — у тебя, то есть — сейчас окажется больше, чем у крупье, что-то у нас действительно может получиться. Что ж, тебе выпал «Блэк Джек». Еще и одной масти. Бубновый…
Марла не знала, що саме має тепер у них вийти. Мав Ілля на увазі їх відео (вирішено було знімати кліп на спільну пісню) чи їх стосунки, Марла вже точно не знала, бо тієї ж ночі він прислав їй повідомлення з отаким текстом: «…Марла, если я сам не потерял твой телефон, — (вона віддавала його Іллі на збереження під час їх походеньок) — хочу сказать тебе: я люблю тебя:(…»
В Іллі була дев'ятнадцятирічна дружина і трирічний син.
So you wannа be a rap super-star? A khuy tam
Історія Марлиних зйомок виявилася не такою вже й простою. Варто пригадати, що спершу Ілля готував для неї роль цілком природну — Марла мала зіграти дівчинку — майже підлітка, таку собі Лоліту, що майже переросла всі дитячі неврози і тепер з легкістю бавилася в дорослі забавки, довго не роздумуючи, на чому би то відірватися: на зброї чи на кокаїні. Внаслідок страшної підстави падлюки-роботодавця дівчинка мала ледь не застрелити свого ж рідного коханця (Іллю), але вчасно мусила зорієнтуватися, побігти до коханого вибачатися і ненароком потрапити під бандитську кулю ще одного з найманих робітників падлюки-товстого-і-слинявого боса. Вмираючи, дівчинка плаче і шепоче коханцеві слова вибачення. Він гладить її волосся, цілує тьмяніючі очі і. звісно, запевняє, що все буде в поряді. Але ж чорта зо два: нічого не в поряді. Бо бюджет кліпу роззявився аж на 44 тис. умовних одиниць, і практичний Ілля вирішив ті гроші ліпше витратити на два відео замість одного.
Тож і сценарій було перероблено. Тепер це вже було не культове європейське кіно, а радше, американська крістмас-сторі зі слинявим геппі-ендом. Молода й успішна родина, знову ж таки, вибачте, якихось дурнуватих кілерів чи спецназівців — тато, мама і дитина (мала ще не в ділі, дякувати Богу) — не може дати собі ради, чого ж їх так не пре життя сімейне. Ніхто ні з ким не бавиться, дитина не годована (сама в холодильник ходить), корова не доєна (немає в них корови, як видно), жінка не трахана (бо стерва й кар'єристка і голова її завжди болить після важкого робочого дня). Біда та й годі, одне слово. Аж тут одного вечора і татка, і мамцю (кожного окремо) викликають на «спєцзаданіє». Страшна таємничість, страшні машини і страшні комп'ютери. Страшні черевики і страшні рукавиці зі страшними пістолетами без глушаків. із дико серйозними пиками молодята вирушають, що називається, в ніч. їдуть-біжать-крадуться, згідно із вказівками радіопередавача (він же мобільний телефон, напевно), опиняючись у тому ж самому приміщенні біля тієї ж кімнати, але з інших боків. Вибивають ногами двері і ціляться, ясна річ, кожен у свого благовірного. На однаковій дистанції від татка й мами сидить доця, по трікстерському підморгуючи й промовляючи тим самим «таємничим голосом», що викликав на спецзавдання, слова привітань із чиїмсь там Днем народження. Потім у пориві щирого покаяння батьки обіймаються і випускають із рук пістолети, а дитинка, ну вже зовсім якось інфернальне, гасить свічки в останній сцені.
Тож і сценарій було перероблено. Тепер це вже було не культове європейське кіно, а радше, американська крістмас-сторі зі слинявим геппі-ендом. Молода й успішна родина, знову ж таки, вибачте, якихось дурнуватих кілерів чи спецназівців — тато, мама і дитина (мала ще не в ділі, дякувати Богу) — не може дати собі ради, чого ж їх так не пре життя сімейне. Ніхто ні з ким не бавиться, дитина не годована (сама в холодильник ходить), корова не доєна (немає в них корови, як видно), жінка не трахана (бо стерва й кар'єристка і голова її завжди болить після важкого робочого дня). Біда та й годі, одне слово. Аж тут одного вечора і татка, і мамцю (кожного окремо) викликають на «спєцзаданіє». Страшна таємничість, страшні машини і страшні комп'ютери. Страшні черевики і страшні рукавиці зі страшними пістолетами без глушаків. із дико серйозними пиками молодята вирушають, що називається, в ніч. їдуть-біжать-крадуться, згідно із вказівками радіопередавача (він же мобільний телефон, напевно), опиняючись у тому ж самому приміщенні біля тієї ж кімнати, але з інших боків. Вибивають ногами двері і ціляться, ясна річ, кожен у свого благовірного. На однаковій дистанції від татка й мами сидить доця, по трікстерському підморгуючи й промовляючи тим самим «таємничим голосом», що викликав на спецзавдання, слова привітань із чиїмсь там Днем народження. Потім у пориві щирого покаяння батьки обіймаються і випускають із рук пістолети, а дитинка, ну вже зовсім якось інфернальне, гасить свічки в останній сцені.