– На дзеркало її виманила. Ось вона у мене тут, – показала очима на макітру в руках. – Зараз випущу, нехай живе, дурне створіння. – Продибала за хату, до розкішного куща калини, зняла хустку з макітри й витрусила з неї на лапате листя Олину зелену жабку: – Гуляй собі. – А тоді до нас: – І ви йдіть, дітки, з Богом додому й не чіпайте більше тих жабок, у них теж серце є.
Подякували ми їй ще раз і рушили з двору.
А невдовзі баба Настя вмерла. Чула мати від окіпських жінок, що дуже охляла з голоду, уже не ходила й не говорила.
І ще селом пройшла чутка, що така ж зелена жаба-скрекотуха вп'ялася одній жінці з Окопу в щоку й та жінка ходила з нею у Згурівку в лікарню. Може, то була та жаба, яку випустила, баба Настя? А може, просто вигадали все те люди.
Можливо, я б не розповідав так багато про жаб тієї пам'ятної для мене весни, якби не залишила вона, ця весна, глибокої рани в моєму серці, якби я не втратив стількох моїх друзів, якби не відбулися у ті тяжкі дні незвичайні явища в природі й страшні події в житті людей, моїх односельчан.
…Пішов третій тиждень, як поїхав батько з дому, а листа від нього поки що не було, хоч обіцяв написати одразу ж по приїзді в Маріуполь.
– Невже й досі не доїхав? – питав я в матері.
– Рано ще, – казала вона мені. – Може, й цілий тиждень їхав туди, та поки влаштується. І листи зараз довго йдуть.
Я згоджувався з нею, але щодня ходив до нашого поштаря дядька Пантелія питати, чи немає нам нічого. Дядько Пантелій крутив головою: ні, і обіцяв, як тільки буде лист, – негайно ж принесе.
Розділ сімнадцятий. ЦВІТ АКАЦІЇ
Розділ вісімнадцятий. ТЯЖКІ ДНІ
Подякували ми їй ще раз і рушили з двору.
А невдовзі баба Настя вмерла. Чула мати від окіпських жінок, що дуже охляла з голоду, уже не ходила й не говорила.
І ще селом пройшла чутка, що така ж зелена жаба-скрекотуха вп'ялася одній жінці з Окопу в щоку й та жінка ходила з нею у Згурівку в лікарню. Може, то була та жаба, яку випустила, баба Настя? А може, просто вигадали все те люди.
Можливо, я б не розповідав так багато про жаб тієї пам'ятної для мене весни, якби не залишила вона, ця весна, глибокої рани в моєму серці, якби я не втратив стількох моїх друзів, якби не відбулися у ті тяжкі дні незвичайні явища в природі й страшні події в житті людей, моїх односельчан.
…Пішов третій тиждень, як поїхав батько з дому, а листа від нього поки що не було, хоч обіцяв написати одразу ж по приїзді в Маріуполь.
– Невже й досі не доїхав? – питав я в матері.
– Рано ще, – казала вона мені. – Може, й цілий тиждень їхав туди, та поки влаштується. І листи зараз довго йдуть.
Я згоджувався з нею, але щодня ходив до нашого поштаря дядька Пантелія питати, чи немає нам нічого. Дядько Пантелій крутив головою: ні, і обіцяв, як тільки буде лист, – негайно ж принесе.
Розділ сімнадцятий. ЦВІТ АКАЦІЇ
У другій половині травня нарешті зацвіли акації. Зацвіли дружно, буйним, розкішним цвітом. Удень і вночі над селом стояв солодкий, медвяний запах, від якого приємно дихалось і аж паморочилася голова.
Колись, через багато літ, пробуючи свої сили в поезії, я напишу вірша «Цвітуть акації», першу строфу якого пам'ятаю й досі:
Може, хоч спогад той завжди навіював на мене сум.
Важко передати, скільки радості принесло це буйне цвітіння акацій нам, дітлахам. Ми з Галькою, здавалось, і не злазили з того колючого і непривабливого дерева, яке в ті травневі дні кликало, приваблювало, немов притягувало нас до себе магнітом. Уранці ми снідали акацієвим цвітом, в обід – обідали, а увечері, наповнивши ним свої животи, наївшись донесхочу, наривали білих китиць повні пазухи. Я – на вечерю для матері, а Галька – для Параски. Якраз настала пора першої прополки буряків, шаруваня і вони з ранку до вечора гибіли в полі. Приходили додому голодні, стомлені, і ми їх пригощали солодким цвітом акацій. Параска не дозволила Гальці ходити в поле на буряки, сказала:
– Наполешся ще, – і одержувала на неї пайок – грудочку макухи.
Якось вечеряючи за столом акацієвим цвітом, мати похвалилася мені:
– Говорили у полі жінки, що з цвіту цього, висушивши в печі, можна натерти муки, добавити трішки макухи й спекти на сковороді кльоцків. Непогані, кажуть. Може, й ми спробуємо?
– А чого ж! – згодився я. – Спробуємо. Завтра нарву повну піч цвіту, висушимо, і… – Уже в думці я смакував акацієвими кльоцками.
Два дні підряд топила мати піч уранці. Два дні підряд рвав я і носив пазухами додому акацієві кетяги, обривав квіточки й сушив їх на двох жаровниках і сковороді. Два дні підряд, повернувшись із поля, худими, чорними від землі руками, мати перетирала ті сухі квіточки над ситом і насівала з них на чисту полотняну хустку на столі муку. Мука була м'якісінькою-м'якісінькою, мов пилок, але не білою, а зеленою.
Третього дня увечері я побив молотком до порога макуху у полотняній торбинці, мати просіяла на сито і її. З неї мука також була зеленою, тільки трохи клейкішою.
– Якби сюди хоч жменьку справжньої житньої чи ячмінної муки, – побідкалася мати.
Але ж ніякої муки у нас не було, і вона приготувала все, щоб уранці, до роботи, спекти те акацієво-макухове чудо.
Не знаю, як мати, але я чекав тих кльоцків із якимось внутрішнім благоговінням, із душевним трепетом і жадобою. Мені здавалося, що варто їх наїстись, як одразу щось зміниться, іншим стане світ.
З думкою про ті горе-кльоцки я й ліг спати.
Устали раненько. Мати затопила в печі сухим бур'яном, розмішала в макітрі акацієву муку з макухою, линула теплої водички, й ну місити. Місить, а воно не міситься. Не тримається купи. Не тістом стає, а непокірною масою, липне до рук.
Мати добавила туди ще макухи. Довгенько морочилась, поки не замісила та не наліпила-таки зелених, продовгуватих, пиріжечками, кльоцків на сковороду і посунула пектися в гарячу піч.
Сіли ми на лаві перед піччю, ждемо, поки спечуться.
– Як тільки будуть добрі, – кажу до матері, киваючи у бік печі, – нарву стільки цвіту, щоб цілий мішок муки був.
Мати скупо всміхається, гладить мене по стриженій голові шкарубкою рукою.
– Ну, мішок, може, й багато, але будемо сушити, поки цвітуть акації. Нам би протриматися, поки батько листа пришле, а там – поїдемо. – І зітхає сумно.
Я також зітхаю. Справді, чому так довго немає листа від батька.
І якраз у цю мить, коли ми з матір'ю мовчали, на вулиці почувся деренчливий голос бригадира дядька Петра Басанського:
– Жі-іно-оч-ки-и, н-на бу-уряч-ки-и!
Відколи почали полоти буряки, він щоранку проїздив своєю сухореброю кобильчиною посеред вулиці і отак згукував жінок-полільниць. Казала мати, правління колгоспу прийняло рішення залучити на прополювання буряків усіх жінок у селі, навіть підлітків, щоб швидше впоратись, бо після дощів бур'яни так і п'ялися з землі.
Крім бригадирів, їздив по всіх кутках двоколісною бідаркою сам голова і підганяв жінок, які затримувались уранці дома.
– О-о, вже гукає Петро, треба збиратися, – звелася
мати з лави. – Мабуть, ти вже сам діждешся, поки спечуться наші кльоцки, я ось лише підкину по боках бур'янцю, щоб швидше дійшли, та й піду.
Я став переконувати її зачекати кілька хвилин, як же, мовляв, вона піде в поле, не покуштувавши наших кльоцків. Так довго старалась і не попробувати. Та й із собою візьме. Нікуди ті буряки не дінуться.
– І то правда, – згодилася мати. Нагнулася біля печі, скрутила два невеличкі віхтики з бур'яну, посунула рогачем один у лівий бік челюстей, другий – у правий, на купки дотліваючого жару. Віхтики полежали трішки, немов вирішуючи, спалахувати їм чи ні, і нарешті спалахнули червоним полум'ям, освітивши змарніле, але гарне смагляве обличчя матері.
І тільки мати розігнулася та поставила рогача в куток біля печі, як у сінях почувся тупіт, потім рвучко розчинилися хатні двері, й за порогом виріс сам голова колгоспу Олександр Борисович. У рудих брезентових чоботях, з коротенькими халявами, в синьому, повному галіфе з хромовою вставкою від колін і в зеленій шевйотовій гімнастерці під широкий ремінь на дві дірочки. Дебелий, плечистий. На крутій шиї велика голова у військовому кашкеті з блискучим козирком. Очі великі, булькаті, сірувато-руді. І злі. Повнощокий. Ніс широкий, ніздрюватий. Під носом – смужка вусів, як у Ворошилова. В правій руці батіг, ліва в кишені галіфе. Оглянув хату, мене біля лави з ніг до голови, розгублену матір біля печі.
– Ти чого й досі дома? – звернувся нарешті до матері суворо.
– Уже збираюся, – видушила із себе мати злякано, адже ніколи ще не було такого, щоб сам голова заходив до нас, це вперше. – Ось… кльоцки… допечу і йтиму…
Голова знову погляд на мене, потім на матір.
– Які ще такі кльоцки? – ступив у хату, заглянув у піч.
Мати пояснює тремтливим голосом:
– З акації… та макухи… Он для нього, – кивнула у мій бік. – Та й собі… в поле…
Голова покрутив головою на крутій шиї. На піч, на лаву. Побачив під посудником відро з водою. Гмикнув багатозначно. Застромив за ремінь батіг. Ступив до лави. Взяв відро. Зробив крок до печі. Примірився і бурхнув воду з відра у її роззявлену пащу.
В печі одразу ж зашипіло, з неї повалив на хату дим і побігла назад брудним потоком вода з попелом.
Голова хазяйновито поставив порожнє відро назад на лаву, витяг із-за ременя батіг, хльоснув пужалном себе по халяві правого чобота й звелів матері металевим голосом:
– Зараз же на буряки! Слідом за мною! – вийшов із хати в сіни і вже звідти додав, повернувшись боком: – я вам покажу, злидні нещасні! Він із села втік, а вона – кльоцки… Будуть вам кльоцки, почекайте! – рвучко виступив із сіней і погупав попід вікнами з подвір'я.
Далі ми почули, як він сказав щось до свого коня, прив'язаного віжками до нашої старої ліси, як скрипнули ресори бідарки, коли сів у неї, й нарешті «Н-но-о, йшов!» і торохтіння коліс.
Аж тоді я глянув на матір і не впізнав її. Вона стояла з опущеними руками – біла мов крейда і тремтіла вся, ніби щойно вилізла з холодного погреба.
Підступив до неї, обійняв, заглянув у очі.
– Мамо, не треба хвилюватись, я ще нарву акації… А вона до мене блідими, пошерхлими губами:
– Ось і напекли, синку, кльоцків… І покуштували… Навіщо він отак, га? А ще партійний…
Очі в неї наповнюються, наповнюються слізьми і нарешті не витримують – плачуть.
Якийсь час я стримую себе, хочу заспокоїти матір. Але де там! І в самого сльози на очах. Мені жаль матір, кльоцків. Навіщо ж, справді, так учинив голова? Адже мати трудиться в колгоспі. І сьогодні ж збиралася йти на буряки. А він… Хіба не знає, що ми голодні? Хіба в нього немає душі?
Відчуваю, як жаль мій переростає в зло. Сльози вмить висихають на очах, міцно стискаються кулаки. Негідник! Та як він смів матір кльоцками дорікати? Погрожувати? Батько з села втік! А що ж йому тут, з голоду вмерти? Навіщо ж хліб від нас зимою забрали до зернини? І не тільки в нас! У всіх людей у селі! Тепер вони вмирають прямо в полі, на роботі!
Я не кажу цих слів. Не викрикую їх уголос. Я думаю так. Чи приблизно так.
Мовчить і мати. Далі витерла сльози, взяла з-під печі віник у руки.
Я догадуюся, що вона хоче робити: вимести мокречу з печі, прибрати біля неї. Кажу їй, що все те зроблю я, а вона нехай іде вже на роботу, щоб не вернувся, бува, знову той…
– Ні, я сама швиденько, – відказує мені лагідно мати й вимітає з-під комина воду з попелом, потім замітає біля печі, згортає ту кашу на заслінку й дає мені: – Винеси надвір.
Поки я виносив, мати дістала з печі розквашені на сковороді кльоцки й поставила на лаві.
– Викинеш і це потім, а сковороду вимиєш і поставиш сохнути. Нічого, синку, – голос у неї тремтить, – ми увечері ще спробуємо спекти, там трохи муки залишилось.
Я обіцяю все зробити, як вона велить, а також нарвати ще цвіту акації. Багато-багато.
Мати бере за дверима в сінях сапу, старий мішок, щоб було на чому посидіти, відпочиваючи, і спішить із двору.
Дивлячись їй услід, я думаю, як у неї зараз важко на серці.
З глибокою образою в душі пішов того сонячного травневого ранку і я до школи. Йшов і не помічав, як чарівно блищала під промінням сонця на траві густа роса, не бачив, як жваво літали в повітрі ластівки, а на кущах бузини пурхали і цвірінькали горобці. Не звертав уваги і на приємний медовий, аж у горлі лоскотало, запах цвіту акації, яким пропахло все село.
Ішов до всього байдужий, а в голові товклася одна думка: за що, за що він нас із матір'ю образив, голова?
А в класі з портрета на стіні на мене знову пильно, ледь примруживши гострі очі, дивився товариш Сталін.
Немов запитував: «Ну що, наївся кльоцків?»
Та мені більше не хотілося говорити з ним подумки.
Мені хотілося якнайшвидше одержати листа від батька.
Колись, через багато літ, пробуючи свої сили в поезії, я напишу вірша «Цвітуть акації», першу строфу якого пам'ятаю й досі:
Може, від спогаду про буйний цвіт акацій навесні тридцять третього народилися ті рядки?
Цвітуть акації розкішним, буйним цвітом
І п'янко пахнуть, солодко, як мед,
Старі діди пророчать наперед,
Що буде гарне, урожайне літо…
Може, хоч спогад той завжди навіював на мене сум.
Важко передати, скільки радості принесло це буйне цвітіння акацій нам, дітлахам. Ми з Галькою, здавалось, і не злазили з того колючого і непривабливого дерева, яке в ті травневі дні кликало, приваблювало, немов притягувало нас до себе магнітом. Уранці ми снідали акацієвим цвітом, в обід – обідали, а увечері, наповнивши ним свої животи, наївшись донесхочу, наривали білих китиць повні пазухи. Я – на вечерю для матері, а Галька – для Параски. Якраз настала пора першої прополки буряків, шаруваня і вони з ранку до вечора гибіли в полі. Приходили додому голодні, стомлені, і ми їх пригощали солодким цвітом акацій. Параска не дозволила Гальці ходити в поле на буряки, сказала:
– Наполешся ще, – і одержувала на неї пайок – грудочку макухи.
Якось вечеряючи за столом акацієвим цвітом, мати похвалилася мені:
– Говорили у полі жінки, що з цвіту цього, висушивши в печі, можна натерти муки, добавити трішки макухи й спекти на сковороді кльоцків. Непогані, кажуть. Може, й ми спробуємо?
– А чого ж! – згодився я. – Спробуємо. Завтра нарву повну піч цвіту, висушимо, і… – Уже в думці я смакував акацієвими кльоцками.
Два дні підряд топила мати піч уранці. Два дні підряд рвав я і носив пазухами додому акацієві кетяги, обривав квіточки й сушив їх на двох жаровниках і сковороді. Два дні підряд, повернувшись із поля, худими, чорними від землі руками, мати перетирала ті сухі квіточки над ситом і насівала з них на чисту полотняну хустку на столі муку. Мука була м'якісінькою-м'якісінькою, мов пилок, але не білою, а зеленою.
Третього дня увечері я побив молотком до порога макуху у полотняній торбинці, мати просіяла на сито і її. З неї мука також була зеленою, тільки трохи клейкішою.
– Якби сюди хоч жменьку справжньої житньої чи ячмінної муки, – побідкалася мати.
Але ж ніякої муки у нас не було, і вона приготувала все, щоб уранці, до роботи, спекти те акацієво-макухове чудо.
Не знаю, як мати, але я чекав тих кльоцків із якимось внутрішнім благоговінням, із душевним трепетом і жадобою. Мені здавалося, що варто їх наїстись, як одразу щось зміниться, іншим стане світ.
З думкою про ті горе-кльоцки я й ліг спати.
Устали раненько. Мати затопила в печі сухим бур'яном, розмішала в макітрі акацієву муку з макухою, линула теплої водички, й ну місити. Місить, а воно не міситься. Не тримається купи. Не тістом стає, а непокірною масою, липне до рук.
Мати добавила туди ще макухи. Довгенько морочилась, поки не замісила та не наліпила-таки зелених, продовгуватих, пиріжечками, кльоцків на сковороду і посунула пектися в гарячу піч.
Сіли ми на лаві перед піччю, ждемо, поки спечуться.
– Як тільки будуть добрі, – кажу до матері, киваючи у бік печі, – нарву стільки цвіту, щоб цілий мішок муки був.
Мати скупо всміхається, гладить мене по стриженій голові шкарубкою рукою.
– Ну, мішок, може, й багато, але будемо сушити, поки цвітуть акації. Нам би протриматися, поки батько листа пришле, а там – поїдемо. – І зітхає сумно.
Я також зітхаю. Справді, чому так довго немає листа від батька.
І якраз у цю мить, коли ми з матір'ю мовчали, на вулиці почувся деренчливий голос бригадира дядька Петра Басанського:
– Жі-іно-оч-ки-и, н-на бу-уряч-ки-и!
Відколи почали полоти буряки, він щоранку проїздив своєю сухореброю кобильчиною посеред вулиці і отак згукував жінок-полільниць. Казала мати, правління колгоспу прийняло рішення залучити на прополювання буряків усіх жінок у селі, навіть підлітків, щоб швидше впоратись, бо після дощів бур'яни так і п'ялися з землі.
Крім бригадирів, їздив по всіх кутках двоколісною бідаркою сам голова і підганяв жінок, які затримувались уранці дома.
– О-о, вже гукає Петро, треба збиратися, – звелася
мати з лави. – Мабуть, ти вже сам діждешся, поки спечуться наші кльоцки, я ось лише підкину по боках бур'янцю, щоб швидше дійшли, та й піду.
Я став переконувати її зачекати кілька хвилин, як же, мовляв, вона піде в поле, не покуштувавши наших кльоцків. Так довго старалась і не попробувати. Та й із собою візьме. Нікуди ті буряки не дінуться.
– І то правда, – згодилася мати. Нагнулася біля печі, скрутила два невеличкі віхтики з бур'яну, посунула рогачем один у лівий бік челюстей, другий – у правий, на купки дотліваючого жару. Віхтики полежали трішки, немов вирішуючи, спалахувати їм чи ні, і нарешті спалахнули червоним полум'ям, освітивши змарніле, але гарне смагляве обличчя матері.
І тільки мати розігнулася та поставила рогача в куток біля печі, як у сінях почувся тупіт, потім рвучко розчинилися хатні двері, й за порогом виріс сам голова колгоспу Олександр Борисович. У рудих брезентових чоботях, з коротенькими халявами, в синьому, повному галіфе з хромовою вставкою від колін і в зеленій шевйотовій гімнастерці під широкий ремінь на дві дірочки. Дебелий, плечистий. На крутій шиї велика голова у військовому кашкеті з блискучим козирком. Очі великі, булькаті, сірувато-руді. І злі. Повнощокий. Ніс широкий, ніздрюватий. Під носом – смужка вусів, як у Ворошилова. В правій руці батіг, ліва в кишені галіфе. Оглянув хату, мене біля лави з ніг до голови, розгублену матір біля печі.
– Ти чого й досі дома? – звернувся нарешті до матері суворо.
– Уже збираюся, – видушила із себе мати злякано, адже ніколи ще не було такого, щоб сам голова заходив до нас, це вперше. – Ось… кльоцки… допечу і йтиму…
Голова знову погляд на мене, потім на матір.
– Які ще такі кльоцки? – ступив у хату, заглянув у піч.
Мати пояснює тремтливим голосом:
– З акації… та макухи… Он для нього, – кивнула у мій бік. – Та й собі… в поле…
Голова покрутив головою на крутій шиї. На піч, на лаву. Побачив під посудником відро з водою. Гмикнув багатозначно. Застромив за ремінь батіг. Ступив до лави. Взяв відро. Зробив крок до печі. Примірився і бурхнув воду з відра у її роззявлену пащу.
В печі одразу ж зашипіло, з неї повалив на хату дим і побігла назад брудним потоком вода з попелом.
Голова хазяйновито поставив порожнє відро назад на лаву, витяг із-за ременя батіг, хльоснув пужалном себе по халяві правого чобота й звелів матері металевим голосом:
– Зараз же на буряки! Слідом за мною! – вийшов із хати в сіни і вже звідти додав, повернувшись боком: – я вам покажу, злидні нещасні! Він із села втік, а вона – кльоцки… Будуть вам кльоцки, почекайте! – рвучко виступив із сіней і погупав попід вікнами з подвір'я.
Далі ми почули, як він сказав щось до свого коня, прив'язаного віжками до нашої старої ліси, як скрипнули ресори бідарки, коли сів у неї, й нарешті «Н-но-о, йшов!» і торохтіння коліс.
Аж тоді я глянув на матір і не впізнав її. Вона стояла з опущеними руками – біла мов крейда і тремтіла вся, ніби щойно вилізла з холодного погреба.
Підступив до неї, обійняв, заглянув у очі.
– Мамо, не треба хвилюватись, я ще нарву акації… А вона до мене блідими, пошерхлими губами:
– Ось і напекли, синку, кльоцків… І покуштували… Навіщо він отак, га? А ще партійний…
Очі в неї наповнюються, наповнюються слізьми і нарешті не витримують – плачуть.
Якийсь час я стримую себе, хочу заспокоїти матір. Але де там! І в самого сльози на очах. Мені жаль матір, кльоцків. Навіщо ж, справді, так учинив голова? Адже мати трудиться в колгоспі. І сьогодні ж збиралася йти на буряки. А він… Хіба не знає, що ми голодні? Хіба в нього немає душі?
Відчуваю, як жаль мій переростає в зло. Сльози вмить висихають на очах, міцно стискаються кулаки. Негідник! Та як він смів матір кльоцками дорікати? Погрожувати? Батько з села втік! А що ж йому тут, з голоду вмерти? Навіщо ж хліб від нас зимою забрали до зернини? І не тільки в нас! У всіх людей у селі! Тепер вони вмирають прямо в полі, на роботі!
Я не кажу цих слів. Не викрикую їх уголос. Я думаю так. Чи приблизно так.
Мовчить і мати. Далі витерла сльози, взяла з-під печі віник у руки.
Я догадуюся, що вона хоче робити: вимести мокречу з печі, прибрати біля неї. Кажу їй, що все те зроблю я, а вона нехай іде вже на роботу, щоб не вернувся, бува, знову той…
– Ні, я сама швиденько, – відказує мені лагідно мати й вимітає з-під комина воду з попелом, потім замітає біля печі, згортає ту кашу на заслінку й дає мені: – Винеси надвір.
Поки я виносив, мати дістала з печі розквашені на сковороді кльоцки й поставила на лаві.
– Викинеш і це потім, а сковороду вимиєш і поставиш сохнути. Нічого, синку, – голос у неї тремтить, – ми увечері ще спробуємо спекти, там трохи муки залишилось.
Я обіцяю все зробити, як вона велить, а також нарвати ще цвіту акації. Багато-багато.
Мати бере за дверима в сінях сапу, старий мішок, щоб було на чому посидіти, відпочиваючи, і спішить із двору.
Дивлячись їй услід, я думаю, як у неї зараз важко на серці.
З глибокою образою в душі пішов того сонячного травневого ранку і я до школи. Йшов і не помічав, як чарівно блищала під промінням сонця на траві густа роса, не бачив, як жваво літали в повітрі ластівки, а на кущах бузини пурхали і цвірінькали горобці. Не звертав уваги і на приємний медовий, аж у горлі лоскотало, запах цвіту акації, яким пропахло все село.
Ішов до всього байдужий, а в голові товклася одна думка: за що, за що він нас із матір'ю образив, голова?
А в класі з портрета на стіні на мене знову пильно, ледь примруживши гострі очі, дивився товариш Сталін.
Немов запитував: «Ну що, наївся кльоцків?»
Та мені більше не хотілося говорити з ним подумки.
Мені хотілося якнайшвидше одержати листа від батька.
Розділ вісімнадцятий. ТЯЖКІ ДНІ
Я так більше і не нарвав запашного цвіту акації, як обіцяв матері. Того злощасного дня, якого нас відвідав голова колгоспу Муляренко, пішов дощ і не переставав цілу добу. А після дощу в квіточках акації з'явилося повно якоїсь дрібнюсінької мошкари. Немов хтось потрусив нею акацієві китиці. Отож їсти цвіт було бридко та й сушити на муку теж не виходило, боялися. Від мошкари цвіт швидко зіпсувався, зів'яв і весь осипався додолу.
А невдовзі після того в селі спалахнула малярія, і від хати до хати, з кутка на куток поповзла чутка: це від тієї мошкари. Хоч Павло Іванович пояснив нам у школі, що малярію ймовірніше могли занести комарі, котрі так і називаються – малярійними, і що малярія – хвороба небезпечна, передається від хворої людини здоровій, а тому ми повинні часто мити руки, не ручкатися, вітаючись, не дихати один одному в лице.
В числі перших у нашому класі, що захворіли на малярію, опинився і я.
Якогось дня, на останньому уроці, мені стало спершу млосно, потім ніби обсипало жаром і почало лихоманити. Та так, що я не міг приховати цього. Я весь тремтів, аж цокотів зубами і хапав гарячим ротом повітря.
– Е-е, так у нас малярія, – підійшов до мене Павло Іванович і звелів моєму сусідові по парті Василеві Данику пересісти до когось із товаришів. – Нехай він посидить сам, – пояснив йому про мене. – А потім зняв із себе піджак і накинув на мої плечі. – Зігрійся.
Коли мене перелихоманило, я віддав учителеві піджак, вибачившись. Мені було незручно перед ним за свою слабість.
Павло Іванович поклав мені руку на плече.
– Слухай уважно. Тепер тебе буде лихоманити щодня о цій порі. У зв'язку з цим не приходь більше до школи. Вчився ти добре, ми тебе й так переведемо у наступний клас. Завтра ж обов'язково звернись у лікарню, треба, щоб оглянув лікар і дав хіни. Вона гірка, але ти щоб пив. Це допоможе перебороти хворобу.
Наступного ж дня ми сходили з матір'ю в Турівську лікарню. Пішли зранку, щоб до обіду, коли мене почне лихоманити, справитись, адже Турівка від нашого села – три кілометри.
Мене одразу прийняв симпатичний, товстенький лікар у пенсне з коротенькою білою борідкою (дітей приймали поза чергою), підтвердив мою хворобу (малярія) і дав два десятки порошків хіни.
– Оце хап вип'є, – сказав матері, – і повинно допомогти, у нього ще рання стадія. – Потім повернувся до мене: – Тільки щоб пив, чуєш? Бо як запустиш – буде гірше.
Я пообіцяв, що питиму, ми подякували йому з матір'ю й пішли.
Ой, яка ж гірка була та хіна! Мені здавалося, що немає нічого в світі гіркішого від неї.
Проте я помилявся. Гіркота від хіни у роті і в горлі швидко проходила, її можна було змити водою, запивши порошок, чимось заїсти, скажімо, корінцем якоїсь бур'янини, але гіркота і біль у шлунку від голоду трималися постійно.
Голод же наступав на нас з кожним днем все активніше й активніше. В колгоспі перестали давати макуху, вийшли всі запаси, жінкам-полільницям буряків варили там же, в полі, якусь бовтанку з прілого проса, а хто не ходив на роботу, старі, хворі й малі, ті мусили самі собі шукати їжу.
А де її було знайти? Жито на людських городах (хто посіяв латочку восени) ще тільки починало колоситися, городина ішла в ріст (хто посадив), у садах бубнявіли яблучка, груші, сливи. Ті вишні, які мали дозріти якнайшвидше і вже навіть з одного боку почали червоніти, були обнесені й з'їдені за один день, і ми тепер ждали шовковиць, перебиваючись рогозою. По рогозу в болото ходили всі, хто міг ходити, переважно дітлашня, хлопці й дівчата. Рвали її оберемками, їли самі, там же в болоті, й несли оберемками додому рідним.
Ходили по рогозу й ми з Галькою. Мені через малярію лізти в болото було не можна, і Галька ходила сама. Ми теж наїдалися її самі, а потім несли, скільки дужали, додому. Галька – Парасці, я – матері.
Мати щодня верталася з буряків пізно ввечері, бідкалася, що заженуть їх, жінок, ті буряки у могилу, бо не встигли вони завершити шарування, як уже настала пора проривки, а проривка в сто крат важча від шаровки.
Приходила стомлена до знемоги, аж учорніла, питала, чи немає від батька листа, як я себе почуваю, мила ноги у ночвах і лягала в постіль, бо завтра рано вставати. Вона завжди була неохоча до розмов, а втомлена взагалі більше мовчала, не розповідала мені майже нічого.
А одного вечора полягали ми спати, вона пригорнула мене до себе й заговорила:
– Немає вже сил моїх, синку. І рук і ніг не чую, так болять. Хоч би ноги не почали пухнути, бо тоді кінець. Усі, хто починає пухнути – вмирають. Сьогодні з нашої ланки Дунька Даникова, з Воловиці, на буряках умерла. Ноги як колоди були і лице брезкле. І в другій ланці жінка з Окопу вмерла, діток двійко залишилося. Теж пухла була. Страшне діється, синку. – І пригортає, пригортає мене до себе, і рука, відчуваю, у неї тремтить від напруги, а потім сльози впали мені на щоку гарячі. Заплакала мати.
Я став заспокоювати її:
– Не треба, мамочко. У нас все буде добре… Ми… ми не опухнемо… Ось побачиш… Скоро батько пришле листа, і ми… поїдемо до нього…
З цією надією ми й заснули.
А вранці другого дня, після того як мати пішла на буряки, до мене заявилась Галька.
– Ти ще не знаєш, що дядько Хома вмер? – запитала від порога. – Тітка Христя на буряки зібралася, кинулась його будити, а він уже й захолов.
Дядько Хома був недалекий наш сусід, через вигін хата. Жили вони удвох з тіткою Христею і були добрими, порядними людьми. Дядько Хома, вайлуватий, неговіркий, чоботарював і займався мисливством, ходив на качок і зайців, не маючи від цього ніякого зиску, бо за чоботарювання хоч брав з людей мізерну плату, а з мисливством у нього взагалі нічого не виходило, вистріляє всі патрони і ні з чим вертає додому.
– Де ж твоя здобич, Хомо? – зустрічає, було, його біля хвіртки тітка Христя.
Дядько Хома безнадійно махав рукою й казав:
– Ходімо вечеряти, Христе.
Тітка ж Христя, жвава й балакуча, з осені й до весни пряла людям пряжу і ткала рядна та полотна теж за невелику платню.
Так і жили собі скромно в біленькій хаті за виплетеним з лози стареньким тином, маючи невеличкий садок і городець. І ось уже немає дядька Хоми. Умер. Спрацювався в колгоспі, знесилів від голоду і вмер.
Мені стало страшно. Невже й до нас черга дійде, і ми отак умремо? Я, Галька…
Сказав про це Гальці, а вона:
– Тіпун тобі на язик. Ходімо уклонимось дядькові Хомі, він був добрий до нас.
Справді, дядько Хома був до нас, кутчанських дітлахів, добрим. Не раз і не двічі угощав яблуками та грушами із свого саду, цукерками, які купував у крамниці. Купить, було, цілий кульок подушечок, стане на вигоні й гукає нас, котрі бігали поблизу:
– Ану молодці-горобці, хто швидше до мене добіжить, тому більше цукерок дістанеться!
Біжимо, галасуючи, обступаємо дядька Хому, простягаємо руки: «Я, я перший!»
Дядько Хома задоволено сміється і обділяє поду шечками усіх порівну.
Він завжди запрошував нас до себе щедрувати, засівати і щиро обдаровував усіх.
Як же було не піти, не віддати останню шану такому доброму чоловікові
Пішли. Дядько Хома лежав уже на лаві в чистих штанях і сорочці, на грудях спрацьовані жилаві руки, сам худий і строгий. У головах воскова свічечка горить, перед іконами – лампадка, на полику сидять рядочком три баби, родички тітки й дядька, і сама тітка Христя. Нікому вже було ходити на похорони, як колись, бо вони тепер відбувалися майже щодня у кожній хаті.
Ми з Галькою стали тихенько біля дядька, поклонились йому й відступили до порога.
– От спасибі, дітки, що прийшли, – причовгала до нас пригнічена горем тітка Христя. – Дай вам Бог здоров'я, – і перехрестила мене й Гальку.
– А тепер гайда зі мною, я знаю шовковицю, на якій уже є червоні ягоди, – сказала мені Галька, коли ми вийшли з хати. – Скороспілка.
– Де? – запитав я.
– Ходімо швидше! – взяла мене за руку Галька. – На Воловиці. Я вчора бачила.
Ні, таки молодчина була Галька. їй би не дівчиною годилося б народитися, а хлопцем. Вона за день встигала оббігати півсела, побути на кількох кутках, довідатися, де, що і як можна дістати, прибігала до мене, і ми йшли тоді туди удвох. Бувало, що приходила заплакана, з розквашеним носом чи пухлою губою – билася з хлопцями, але швидко відходила й казала, що і їм від неї дісталося. Не раз вона заводилась з Антоном, він сердився на неї за дружбу зі мною й першим ліз битися.
Як дозрівання цвіту акації, з таким нетерпінням чекали ми вистигання шовковиць. Адже шовковиці – це не акація. Передовсім – вони значно смачніші і в них не заводиться ніяка мошкара. Та й лазити по шовковицях набагато безпечніше. Особливо для рук і штанів.
Я навіть не спитав у Гальки, де саме та шовковиця на Воловиці, махнув рукою: – ходімо! – аби швидше скуштувати тих чудових ягід, бо шлунок уже вимагав роботи, під грудьми починало щеміти. Та й друге підганяло – до обіду мені треба було вернутися додому, щоб перенести трясучку, після якої необхідно заснути, бо я ставав після того немов вимочений у воді, безсилий, не міг поворухнути ні ногою, ні рукою.
Догадлива ж Галька сама розповіла мені про шовковицю. Бачила вона її в запустілому саду розкуркуленого Рудька. Старі яблуні й груші, вишні та сливи в ньому повсихали, а дві великі шовковиці родили, і одна з них була рання. Ось на ній Галька вчора й бачила уже почервонілі ягоди. Не Галька, а пронира якась. Чого її тут носило. А втім, ходила й шукала нічийних шовковиць, яких у селі було немало. Біля церкви, на кладовищі, на дворищах розкуркулених і тих, що виїхали із села або вимерли. Неприємне заняття, але що зробиш.
Нарешті й Рудькове подвір'я. Заросле бур'яном, захаращене сухим гіллям. Хата обмита дощами, зяє вибитими вікнами і дверима. Повітка за хатою напіврозібрана, без даху. Були комори, але їх перевезли на колгоспне подвір'я, залишились одні пеньки, на яких вони стояли. Від клуні в кінці городу лише стояли два високі дубові присохи. Як їх ще ніхто не спиляв? Мабуть, не знайшлося гострої пилки.
Рання шовковиця, на яку накинула оком Галька, росла за хатою, була вже старенька, але ще міцна, гілляста, зручна лазити по ній. І справді, ягоди шовковиць уже червоніли між зеленим листям, що означало: з великої нужди їх можна їсти. Вони ще кислі, аж щелепи зводитиме, проте шлунок матиме роботу.
– Ліземо? – задерла Галька голову на шовковицю.
– Ліземо! – згодився я.
І ми полізли. Я перший, за мною – Галька.
Шовковиці, як я й передбачав, були кисліші від кінського щавлю, їм би ще спіти та й спіти на сонці, але коли ти голодний і вже заліз на дерево, мусиш їсти.
І я їв. Наривав повну жменю ягід, висипав у рот і жував, тільки зернятка тріщали на зубах. Від кислоти аж пекло в роті, дерло в горлі, на очах виступали сльози. Та я не зважав.
їла й Галька. Теж на повен рот.
їли мовчки, поспішали втамувати голод, який постійно переслідував нас з ранку до вечора.
Смакуємо, коли це раптом чуємо знизу:
– Гей, ви! Ану злазьте! Та швидше!
Дивлюся на землю і бачу під шовковицею трьох хлопчаків. Худі, босі, давно не стрижені, в порваних на колінах штанях, в сорочках навипуск.
Хлопчики були молодші від нас віком, я їх знав наглядно, але не знав поіменно.
Галька теж втупилася поглядом у них і одразу ж огризається:
– А чого нам злазити? Хіба це ваша шовковиця? І хто ви такі, що нам наказуєте?
Один із хлопчаків, білочубий і щербатий, мабуть, старший серед них, ступив ближче до шовковиці й відповів:
– Того, що ви не з нашого кутка! Ідіть на свій і там шукайте собі шовковиць! А цю ми, воловичани, самі об'їмо! Зрозуміла? – І знову категорично: – Злазьте!
Нам би одразу злізти й піти, але Галька накостричилася, мовляв, тут і вам вистачить, жаднюги, лізьте та їжте, хоч полопайтесь.
А білочубий знизу:
– Не базікай багато, а злазьте, бо груддям зженемо!
– Тільки спробуйте! – Галька.
– І спробуємо! – Білочубий. – Ану, хлопці!
Всі втрьох хлопчаки кинулись шукати груддя, і незабаром воно полетіло до нас на шовковицю, розбиваючись здебільшого об гілля.
Ми з Галькою полізли вище, щоб вони не поцілили нас, але це не врятувало становища. Білочубий щось сказав одному з двох своїх товаришів, той притьмом кинувся із саду на вулицю й незабаром привів ще трьох хлопчиків. Тепер вшістьох вони засипали нас груддям.
Діватися нам не було куди, і я звелів Гальці злазити.
Гукнув і хлопцям:
– Годі, перестаньте! Ми злазимо!
Хлопчаки припинили кидати, одійшли з-під шовковиці, але запасного груддя з рук не випускали.
Й знову все зіпсувала гарячкувата Галька. Нам би злізти й мирно піти собі додому, а вона, стрибнувши з шовковиці на землю, стала погрожувати хлопцям:
– Чекайте, ви прийдете на наш куток, я вас усіх по черзі перелупцюю, жаднюги! Я вам покажу: «Наша шовковиця!»
Це, мабуть, і роздратувало хлопчаків.
– Бий їх! – скомандував білочубий, і в нас із Галькою полетіло груддя з близької відстані. Гальці дісталося по плечу, а мене грудка боляче вдарила по нозі.
Довелося втікати. Ми з Галькою рвонули не на вулицю, де нам могло б дістатися добряче, коли б до тих хлопців приєдналося ще кілька, а побігли вздовж городу, що тягнувся до поля. Там, за неглибокою канавою, була вузенька польова дорога попід городами, яка вела в село, на крайню вулицю від кладовища. Туди ми й побігли.
Хлопчаки теж бігли за нами, жбурляли вслід груддя й улюлюкали. Лише як ми перескочили канаву й опинилися на польовій дорозі – відстали. Мабуть, задовольнилися тим, що вигнали з своєї території небажаних гостей.
Галька обурювалась, лаялась, продовжувала погрожувати хлопцям.
Мені теж було прикро за нашу невдачу, але я не дуже сердився на тих хлопців. Я одразу збагнув, що то не вони прогнали нас із шовковиці, не жадність їхня, то голод нас прогнав.
А невдовзі після того в селі спалахнула малярія, і від хати до хати, з кутка на куток поповзла чутка: це від тієї мошкари. Хоч Павло Іванович пояснив нам у школі, що малярію ймовірніше могли занести комарі, котрі так і називаються – малярійними, і що малярія – хвороба небезпечна, передається від хворої людини здоровій, а тому ми повинні часто мити руки, не ручкатися, вітаючись, не дихати один одному в лице.
В числі перших у нашому класі, що захворіли на малярію, опинився і я.
Якогось дня, на останньому уроці, мені стало спершу млосно, потім ніби обсипало жаром і почало лихоманити. Та так, що я не міг приховати цього. Я весь тремтів, аж цокотів зубами і хапав гарячим ротом повітря.
– Е-е, так у нас малярія, – підійшов до мене Павло Іванович і звелів моєму сусідові по парті Василеві Данику пересісти до когось із товаришів. – Нехай він посидить сам, – пояснив йому про мене. – А потім зняв із себе піджак і накинув на мої плечі. – Зігрійся.
Коли мене перелихоманило, я віддав учителеві піджак, вибачившись. Мені було незручно перед ним за свою слабість.
Павло Іванович поклав мені руку на плече.
– Слухай уважно. Тепер тебе буде лихоманити щодня о цій порі. У зв'язку з цим не приходь більше до школи. Вчився ти добре, ми тебе й так переведемо у наступний клас. Завтра ж обов'язково звернись у лікарню, треба, щоб оглянув лікар і дав хіни. Вона гірка, але ти щоб пив. Це допоможе перебороти хворобу.
Наступного ж дня ми сходили з матір'ю в Турівську лікарню. Пішли зранку, щоб до обіду, коли мене почне лихоманити, справитись, адже Турівка від нашого села – три кілометри.
Мене одразу прийняв симпатичний, товстенький лікар у пенсне з коротенькою білою борідкою (дітей приймали поза чергою), підтвердив мою хворобу (малярія) і дав два десятки порошків хіни.
– Оце хап вип'є, – сказав матері, – і повинно допомогти, у нього ще рання стадія. – Потім повернувся до мене: – Тільки щоб пив, чуєш? Бо як запустиш – буде гірше.
Я пообіцяв, що питиму, ми подякували йому з матір'ю й пішли.
Ой, яка ж гірка була та хіна! Мені здавалося, що немає нічого в світі гіркішого від неї.
Проте я помилявся. Гіркота від хіни у роті і в горлі швидко проходила, її можна було змити водою, запивши порошок, чимось заїсти, скажімо, корінцем якоїсь бур'янини, але гіркота і біль у шлунку від голоду трималися постійно.
Голод же наступав на нас з кожним днем все активніше й активніше. В колгоспі перестали давати макуху, вийшли всі запаси, жінкам-полільницям буряків варили там же, в полі, якусь бовтанку з прілого проса, а хто не ходив на роботу, старі, хворі й малі, ті мусили самі собі шукати їжу.
А де її було знайти? Жито на людських городах (хто посіяв латочку восени) ще тільки починало колоситися, городина ішла в ріст (хто посадив), у садах бубнявіли яблучка, груші, сливи. Ті вишні, які мали дозріти якнайшвидше і вже навіть з одного боку почали червоніти, були обнесені й з'їдені за один день, і ми тепер ждали шовковиць, перебиваючись рогозою. По рогозу в болото ходили всі, хто міг ходити, переважно дітлашня, хлопці й дівчата. Рвали її оберемками, їли самі, там же в болоті, й несли оберемками додому рідним.
Ходили по рогозу й ми з Галькою. Мені через малярію лізти в болото було не можна, і Галька ходила сама. Ми теж наїдалися її самі, а потім несли, скільки дужали, додому. Галька – Парасці, я – матері.
Мати щодня верталася з буряків пізно ввечері, бідкалася, що заженуть їх, жінок, ті буряки у могилу, бо не встигли вони завершити шарування, як уже настала пора проривки, а проривка в сто крат важча від шаровки.
Приходила стомлена до знемоги, аж учорніла, питала, чи немає від батька листа, як я себе почуваю, мила ноги у ночвах і лягала в постіль, бо завтра рано вставати. Вона завжди була неохоча до розмов, а втомлена взагалі більше мовчала, не розповідала мені майже нічого.
А одного вечора полягали ми спати, вона пригорнула мене до себе й заговорила:
– Немає вже сил моїх, синку. І рук і ніг не чую, так болять. Хоч би ноги не почали пухнути, бо тоді кінець. Усі, хто починає пухнути – вмирають. Сьогодні з нашої ланки Дунька Даникова, з Воловиці, на буряках умерла. Ноги як колоди були і лице брезкле. І в другій ланці жінка з Окопу вмерла, діток двійко залишилося. Теж пухла була. Страшне діється, синку. – І пригортає, пригортає мене до себе, і рука, відчуваю, у неї тремтить від напруги, а потім сльози впали мені на щоку гарячі. Заплакала мати.
Я став заспокоювати її:
– Не треба, мамочко. У нас все буде добре… Ми… ми не опухнемо… Ось побачиш… Скоро батько пришле листа, і ми… поїдемо до нього…
З цією надією ми й заснули.
А вранці другого дня, після того як мати пішла на буряки, до мене заявилась Галька.
– Ти ще не знаєш, що дядько Хома вмер? – запитала від порога. – Тітка Христя на буряки зібралася, кинулась його будити, а він уже й захолов.
Дядько Хома був недалекий наш сусід, через вигін хата. Жили вони удвох з тіткою Христею і були добрими, порядними людьми. Дядько Хома, вайлуватий, неговіркий, чоботарював і займався мисливством, ходив на качок і зайців, не маючи від цього ніякого зиску, бо за чоботарювання хоч брав з людей мізерну плату, а з мисливством у нього взагалі нічого не виходило, вистріляє всі патрони і ні з чим вертає додому.
– Де ж твоя здобич, Хомо? – зустрічає, було, його біля хвіртки тітка Христя.
Дядько Хома безнадійно махав рукою й казав:
– Ходімо вечеряти, Христе.
Тітка ж Христя, жвава й балакуча, з осені й до весни пряла людям пряжу і ткала рядна та полотна теж за невелику платню.
Так і жили собі скромно в біленькій хаті за виплетеним з лози стареньким тином, маючи невеличкий садок і городець. І ось уже немає дядька Хоми. Умер. Спрацювався в колгоспі, знесилів від голоду і вмер.
Мені стало страшно. Невже й до нас черга дійде, і ми отак умремо? Я, Галька…
Сказав про це Гальці, а вона:
– Тіпун тобі на язик. Ходімо уклонимось дядькові Хомі, він був добрий до нас.
Справді, дядько Хома був до нас, кутчанських дітлахів, добрим. Не раз і не двічі угощав яблуками та грушами із свого саду, цукерками, які купував у крамниці. Купить, було, цілий кульок подушечок, стане на вигоні й гукає нас, котрі бігали поблизу:
– Ану молодці-горобці, хто швидше до мене добіжить, тому більше цукерок дістанеться!
Біжимо, галасуючи, обступаємо дядька Хому, простягаємо руки: «Я, я перший!»
Дядько Хома задоволено сміється і обділяє поду шечками усіх порівну.
Він завжди запрошував нас до себе щедрувати, засівати і щиро обдаровував усіх.
Як же було не піти, не віддати останню шану такому доброму чоловікові
Пішли. Дядько Хома лежав уже на лаві в чистих штанях і сорочці, на грудях спрацьовані жилаві руки, сам худий і строгий. У головах воскова свічечка горить, перед іконами – лампадка, на полику сидять рядочком три баби, родички тітки й дядька, і сама тітка Христя. Нікому вже було ходити на похорони, як колись, бо вони тепер відбувалися майже щодня у кожній хаті.
Ми з Галькою стали тихенько біля дядька, поклонились йому й відступили до порога.
– От спасибі, дітки, що прийшли, – причовгала до нас пригнічена горем тітка Христя. – Дай вам Бог здоров'я, – і перехрестила мене й Гальку.
– А тепер гайда зі мною, я знаю шовковицю, на якій уже є червоні ягоди, – сказала мені Галька, коли ми вийшли з хати. – Скороспілка.
– Де? – запитав я.
– Ходімо швидше! – взяла мене за руку Галька. – На Воловиці. Я вчора бачила.
Ні, таки молодчина була Галька. їй би не дівчиною годилося б народитися, а хлопцем. Вона за день встигала оббігати півсела, побути на кількох кутках, довідатися, де, що і як можна дістати, прибігала до мене, і ми йшли тоді туди удвох. Бувало, що приходила заплакана, з розквашеним носом чи пухлою губою – билася з хлопцями, але швидко відходила й казала, що і їм від неї дісталося. Не раз вона заводилась з Антоном, він сердився на неї за дружбу зі мною й першим ліз битися.
Як дозрівання цвіту акації, з таким нетерпінням чекали ми вистигання шовковиць. Адже шовковиці – це не акація. Передовсім – вони значно смачніші і в них не заводиться ніяка мошкара. Та й лазити по шовковицях набагато безпечніше. Особливо для рук і штанів.
Я навіть не спитав у Гальки, де саме та шовковиця на Воловиці, махнув рукою: – ходімо! – аби швидше скуштувати тих чудових ягід, бо шлунок уже вимагав роботи, під грудьми починало щеміти. Та й друге підганяло – до обіду мені треба було вернутися додому, щоб перенести трясучку, після якої необхідно заснути, бо я ставав після того немов вимочений у воді, безсилий, не міг поворухнути ні ногою, ні рукою.
Догадлива ж Галька сама розповіла мені про шовковицю. Бачила вона її в запустілому саду розкуркуленого Рудька. Старі яблуні й груші, вишні та сливи в ньому повсихали, а дві великі шовковиці родили, і одна з них була рання. Ось на ній Галька вчора й бачила уже почервонілі ягоди. Не Галька, а пронира якась. Чого її тут носило. А втім, ходила й шукала нічийних шовковиць, яких у селі було немало. Біля церкви, на кладовищі, на дворищах розкуркулених і тих, що виїхали із села або вимерли. Неприємне заняття, але що зробиш.
Нарешті й Рудькове подвір'я. Заросле бур'яном, захаращене сухим гіллям. Хата обмита дощами, зяє вибитими вікнами і дверима. Повітка за хатою напіврозібрана, без даху. Були комори, але їх перевезли на колгоспне подвір'я, залишились одні пеньки, на яких вони стояли. Від клуні в кінці городу лише стояли два високі дубові присохи. Як їх ще ніхто не спиляв? Мабуть, не знайшлося гострої пилки.
Рання шовковиця, на яку накинула оком Галька, росла за хатою, була вже старенька, але ще міцна, гілляста, зручна лазити по ній. І справді, ягоди шовковиць уже червоніли між зеленим листям, що означало: з великої нужди їх можна їсти. Вони ще кислі, аж щелепи зводитиме, проте шлунок матиме роботу.
– Ліземо? – задерла Галька голову на шовковицю.
– Ліземо! – згодився я.
І ми полізли. Я перший, за мною – Галька.
Шовковиці, як я й передбачав, були кисліші від кінського щавлю, їм би ще спіти та й спіти на сонці, але коли ти голодний і вже заліз на дерево, мусиш їсти.
І я їв. Наривав повну жменю ягід, висипав у рот і жував, тільки зернятка тріщали на зубах. Від кислоти аж пекло в роті, дерло в горлі, на очах виступали сльози. Та я не зважав.
їла й Галька. Теж на повен рот.
їли мовчки, поспішали втамувати голод, який постійно переслідував нас з ранку до вечора.
Смакуємо, коли це раптом чуємо знизу:
– Гей, ви! Ану злазьте! Та швидше!
Дивлюся на землю і бачу під шовковицею трьох хлопчаків. Худі, босі, давно не стрижені, в порваних на колінах штанях, в сорочках навипуск.
Хлопчики були молодші від нас віком, я їх знав наглядно, але не знав поіменно.
Галька теж втупилася поглядом у них і одразу ж огризається:
– А чого нам злазити? Хіба це ваша шовковиця? І хто ви такі, що нам наказуєте?
Один із хлопчаків, білочубий і щербатий, мабуть, старший серед них, ступив ближче до шовковиці й відповів:
– Того, що ви не з нашого кутка! Ідіть на свій і там шукайте собі шовковиць! А цю ми, воловичани, самі об'їмо! Зрозуміла? – І знову категорично: – Злазьте!
Нам би одразу злізти й піти, але Галька накостричилася, мовляв, тут і вам вистачить, жаднюги, лізьте та їжте, хоч полопайтесь.
А білочубий знизу:
– Не базікай багато, а злазьте, бо груддям зженемо!
– Тільки спробуйте! – Галька.
– І спробуємо! – Білочубий. – Ану, хлопці!
Всі втрьох хлопчаки кинулись шукати груддя, і незабаром воно полетіло до нас на шовковицю, розбиваючись здебільшого об гілля.
Ми з Галькою полізли вище, щоб вони не поцілили нас, але це не врятувало становища. Білочубий щось сказав одному з двох своїх товаришів, той притьмом кинувся із саду на вулицю й незабаром привів ще трьох хлопчиків. Тепер вшістьох вони засипали нас груддям.
Діватися нам не було куди, і я звелів Гальці злазити.
Гукнув і хлопцям:
– Годі, перестаньте! Ми злазимо!
Хлопчаки припинили кидати, одійшли з-під шовковиці, але запасного груддя з рук не випускали.
Й знову все зіпсувала гарячкувата Галька. Нам би злізти й мирно піти собі додому, а вона, стрибнувши з шовковиці на землю, стала погрожувати хлопцям:
– Чекайте, ви прийдете на наш куток, я вас усіх по черзі перелупцюю, жаднюги! Я вам покажу: «Наша шовковиця!»
Це, мабуть, і роздратувало хлопчаків.
– Бий їх! – скомандував білочубий, і в нас із Галькою полетіло груддя з близької відстані. Гальці дісталося по плечу, а мене грудка боляче вдарила по нозі.
Довелося втікати. Ми з Галькою рвонули не на вулицю, де нам могло б дістатися добряче, коли б до тих хлопців приєдналося ще кілька, а побігли вздовж городу, що тягнувся до поля. Там, за неглибокою канавою, була вузенька польова дорога попід городами, яка вела в село, на крайню вулицю від кладовища. Туди ми й побігли.
Хлопчаки теж бігли за нами, жбурляли вслід груддя й улюлюкали. Лише як ми перескочили канаву й опинилися на польовій дорозі – відстали. Мабуть, задовольнилися тим, що вигнали з своєї території небажаних гостей.
Галька обурювалась, лаялась, продовжувала погрожувати хлопцям.
Мені теж було прикро за нашу невдачу, але я не дуже сердився на тих хлопців. Я одразу збагнув, що то не вони прогнали нас із шовковиці, не жадність їхня, то голод нас прогнав.