– Не запізнюся, до дзвінка ще далеко, коли дядечко Аполлінарій зараз піде в крамницю, я встигну.
Міліціонер тут же сердито насупив брови, зістрибнув з воза й став переді мною з батогом у руці.
– Ось що, хлопче, іди ти швидше звідси, поки я добрий. Бо як розгніваюсь, то й батогом можу почастувати. Зрозумів?
Я відступив від нього метрів на три й кажу ображено:
– За що ж битися? Я вам нічого поганого не зробив.
Кирпатого міліціонера це, мабуть-таки, розгнівило, бо повне обличчя його одразу почервоніло, у вузьких очах під кущуватими бровами блиснули дві жаринки. Він ступив крок до мене й процідив крізь зуби:
– Ти, я бачу, впертий. Мало тебе, мабуть, батько лупцював. Ану геть звідси, щоб і духу твого тут не було! Розпатякався! – І замахнувся на мене батогом…
Я встиг відстрибнути від нього вбік, і хто знає, чим би все скінчилося для мене, коли б ми обидва не побачили, як з хати вийшов у супроводі двох міліціонерів дядечко Аполлінарій і попрямував стежиною через двір до відчиненої хвіртки, навпроти якої й стояла міліцейська підвода. Руки він тримав за спиною. Голову опустив униз, немов видивлявся щось на стежці. Обидва міліціонери несли в руках по добрій в'язці книжок і зошитів.
– Ну йди ж бо звідси, чорт би тебе забрав! – просичав мені міліціонер і, хвиснувши зі злості по землі батогом, повернувся до підводи.
«Тепер, – вирішив я, – він мене не зачепить».
І продовжував спостерігати за дядечком Аполлінарієм, гарячково думаючи: за що ж це його забрали? Мені хотілося кинутись до міліціонерів, що супроводжували його, просити їх, благати, щоб відпустили дядечка Аполлінарія, сказати їм, що він чесний, добрий. Але… побоявся. Побоявся того, що з батогом, і тих двох, які, мабуть, не кращі від нього. Візьмуть та й відшмагають: не втручайся не в своє діло. Або ще й заберуть разом з Аполлінарієм, адже помагав я йому… Що тоді бідна мати робитиме? Ні батька, ні мене…
Стримався, не сказав ні слова. Але так мені захотілося, щоб глянув у мій бік дядечко Аполлінарій, щоб побачив, що я співчуваю йому, переживаю за нього, не вірю, що він у чомусь винен.
І він, немов відчувши моє бажання, глянув, спасибі йому. Підвів голову, глянув і здивувався:
– О, а ти чого тут? – А в очах німе запитаннями не сталося чогось страшного?
Щоб заспокоїти його, аби він знав, що я тут опинився цілком випадково, я чемно кивнув йому головою й пояснив, як і міліціонерові з батогом:
– Хотів купити нове перо, а крамниця зачинена, я й прийшов спитати, коли відчините.
Не так йому пояснив, як для тих двох міліціонерів сказав.
Дядечко Аполлінарій, мабуть, одразу зрозумів мою вигадку і заспокійливо відповів:
– Відчиню. Ось з'їжджу з ними в район, – кивнув на міліціонерів, – відчиню, й купиш собі нове перо. А зараз біжи до школи, до побачення! – Сумно-сумно подивився – на мене й скочив на воза.
Ті міліціонери, що вивели його з хати, кинули книжки посеред воза, а самі сіли у нього з обох боків, третій, той, що обіцяв мене відшмагати батогом, узяв віжки в руки і гукнув коням: «Но-о, пішли!»
Коні дружно рвонули з місця, з-під коліс воза полетіла грязюка, і підвода швидко стала віддалятися від мене.
Я стояв і з болем у серці дивився їй услід. Дивився й думав: «Ось і немає дядечка Аполлінарія». Хоч він і сказав мені: «До побачення!», але я відчув душею – не скоро воно буде в нас, те побачення. Може, як і з батьком – через п'ять років.
Згадавши про батька, я ледь не розплакався й мов не своїми ногами поплентався до школи. З гіркотою в душі, з болем у серці.
Прийшов, а там уже дзвінок на перерву.
Так я вперше запізнився до школи, і до того ж на цілий урок.
Роздїл четвертий. ОКРАЄЦЬ ХЛІБА
Міліціонер тут же сердито насупив брови, зістрибнув з воза й став переді мною з батогом у руці.
– Ось що, хлопче, іди ти швидше звідси, поки я добрий. Бо як розгніваюсь, то й батогом можу почастувати. Зрозумів?
Я відступив від нього метрів на три й кажу ображено:
– За що ж битися? Я вам нічого поганого не зробив.
Кирпатого міліціонера це, мабуть-таки, розгнівило, бо повне обличчя його одразу почервоніло, у вузьких очах під кущуватими бровами блиснули дві жаринки. Він ступив крок до мене й процідив крізь зуби:
– Ти, я бачу, впертий. Мало тебе, мабуть, батько лупцював. Ану геть звідси, щоб і духу твого тут не було! Розпатякався! – І замахнувся на мене батогом…
Я встиг відстрибнути від нього вбік, і хто знає, чим би все скінчилося для мене, коли б ми обидва не побачили, як з хати вийшов у супроводі двох міліціонерів дядечко Аполлінарій і попрямував стежиною через двір до відчиненої хвіртки, навпроти якої й стояла міліцейська підвода. Руки він тримав за спиною. Голову опустив униз, немов видивлявся щось на стежці. Обидва міліціонери несли в руках по добрій в'язці книжок і зошитів.
– Ну йди ж бо звідси, чорт би тебе забрав! – просичав мені міліціонер і, хвиснувши зі злості по землі батогом, повернувся до підводи.
«Тепер, – вирішив я, – він мене не зачепить».
І продовжував спостерігати за дядечком Аполлінарієм, гарячково думаючи: за що ж це його забрали? Мені хотілося кинутись до міліціонерів, що супроводжували його, просити їх, благати, щоб відпустили дядечка Аполлінарія, сказати їм, що він чесний, добрий. Але… побоявся. Побоявся того, що з батогом, і тих двох, які, мабуть, не кращі від нього. Візьмуть та й відшмагають: не втручайся не в своє діло. Або ще й заберуть разом з Аполлінарієм, адже помагав я йому… Що тоді бідна мати робитиме? Ні батька, ні мене…
Стримався, не сказав ні слова. Але так мені захотілося, щоб глянув у мій бік дядечко Аполлінарій, щоб побачив, що я співчуваю йому, переживаю за нього, не вірю, що він у чомусь винен.
І він, немов відчувши моє бажання, глянув, спасибі йому. Підвів голову, глянув і здивувався:
– О, а ти чого тут? – А в очах німе запитаннями не сталося чогось страшного?
Щоб заспокоїти його, аби він знав, що я тут опинився цілком випадково, я чемно кивнув йому головою й пояснив, як і міліціонерові з батогом:
– Хотів купити нове перо, а крамниця зачинена, я й прийшов спитати, коли відчините.
Не так йому пояснив, як для тих двох міліціонерів сказав.
Дядечко Аполлінарій, мабуть, одразу зрозумів мою вигадку і заспокійливо відповів:
– Відчиню. Ось з'їжджу з ними в район, – кивнув на міліціонерів, – відчиню, й купиш собі нове перо. А зараз біжи до школи, до побачення! – Сумно-сумно подивився – на мене й скочив на воза.
Ті міліціонери, що вивели його з хати, кинули книжки посеред воза, а самі сіли у нього з обох боків, третій, той, що обіцяв мене відшмагати батогом, узяв віжки в руки і гукнув коням: «Но-о, пішли!»
Коні дружно рвонули з місця, з-під коліс воза полетіла грязюка, і підвода швидко стала віддалятися від мене.
Я стояв і з болем у серці дивився їй услід. Дивився й думав: «Ось і немає дядечка Аполлінарія». Хоч він і сказав мені: «До побачення!», але я відчув душею – не скоро воно буде в нас, те побачення. Може, як і з батьком – через п'ять років.
Згадавши про батька, я ледь не розплакався й мов не своїми ногами поплентався до школи. З гіркотою в душі, з болем у серці.
Прийшов, а там уже дзвінок на перерву.
Так я вперше запізнився до школи, і до того ж на цілий урок.
Роздїл четвертий. ОКРАЄЦЬ ХЛІБА
Наш учитель Павло Іванович, худий, зморшкуватий, з великою чорною бородавкою на правій щоці, таки залишив мене того дня після уроків за запізнення. Він завжди дотримував свого слова, карав нас за кожне порушення дисципліни в школі, за невивчений урок, за невиконання домашніх письмових завдань. Не прощав нікому.
Залишивши, сказав мені:
– Відсидиш у класі цілісінький урок, а щоб не нудьгував – виконаєш на завтра домашні завдання. Ось так. Усе зрозумів?
– Усе, – хитнув я головою на знак згоди, бо чого ж тут було не зрозуміти чи щось заперечувати. Та й не хотілося мені в нього ні проситись, ні пояснювати йому нічого. Настрій у мене був пригнічений, на душі сумно, до всього – байдуже. Я весь час, до закінчення уроків, думав про Аполлінарія. За що його забрала міліція? Що він кому зробив поганого?
За цими думками я навіть забув, що мені вже давно хотілося їсти. Та шкільна скибочка кислого, остюкуватого хліба, яку я проковтнув на великій перерві, запивши ледь-ледь солодкуватим чаєм, мені нічогісінько не допомогла, навпаки, тільки роздратувала шлунок: під грудьми ніби смоктали п'явки. І про це хіба скажеш учителеві? Він і сам мов тріска зробився, не доїдав-бо. Правда, ми знали, що вчителям дають якісь пайки, але, мабуть, мізерні, бо не ходили б вони, як і ми, худющі.
– От і добре, що зрозумів, – сказав Павло Іванович, стоячи біля моєї парти. – Отож берись за діло, а я відлучусь. Через півгодини прийду перевірю. – йому, мабуть, треба було чогось додому, жив він тут же при школі, в квартирі, до якої був окремий вхід від дороги.
Як тільки за Павлом Івановичем зачинилися класні двері, байдужість мою раптом мов рукою зняло, мені стало образливо за те, що він залишив мене після уроків. Адже я запізнився не тому, що десь гав ловив, а з поважної причини. Та ще й якої! Хіба ж за це треба карати? І я вирішив: не буду нічого робити. Ніяких домашніх завдань. Домашні, вони на те й домашні, щоб їх дома виконувати. Потім подумалось: може, втекти? Деякі хлопці втікають, коли їх залишають після уроків. Тільки учитель вийде на хвилинку з класу, а вони у вікно повистрибують – і гайда додому. Може, Павло Іванович теж мене з цією метою залишив? Щоб я втік, щоб не морочити зі мною голову. Втечу – і поза школою до матері в гамазей, тут недалечко. Може, мати жменьку гороху винесе, та пожую.
При згадці про горох у мене одразу ж рот виповнився слиною, і я сердито її проковтнув.
Посидів-посидів за партою, вагаючись, а… була не була – вирішив: утечу. Взяв шаньку з книжками і вмить опинився біля вікна, яке відчинялось у шкільний сад. Глянув у нього – ніде ні душі, ніхто не побачить. Потягнувся рукою, щоб розчинити вікно, та тут же її й опустив. Ні, не буду втікати! Стало соромно при згадці про дядечка Аполлінарія. Він би цього вчинку не схвалив. Та й перед Павлом Івановичем незручно. Адже я йому не сказав, де затримався, чому пропустив перший урок. Може, якби признався, він би не покарав мене. Та й чи знає він взагалі, що дядечка Аполлінарія забрала міліція?
Сів знову за свою парту, зітхнув скрушно. Як бути? Що робити?
А під грудьми, чую, п'явки смокчуть, а в животі аж пече, так їсти хочеться.
Дістаю книжки з шаньки, зошити, ручку, розкладаю на парті. Тепер треба піти до дошки, там, унизу біля неї, в куточку, стоять наші чорнильниці, взяти свою (кожен школяр приносив з дому чорнильницю з чорнилом і тримав її в класі, щоб не носитися сюди-туди) і братись за задачі. Може, коли розв'язуватиму їх, забуду про голод.
Біля дошки зупинився й прикипів поглядом до грудочки крейди, яка лежала в її жолобку. Аж не повірив, що вона лежить, що ніхто з моїх однокласників її не з'їв. Адже кожного дня після останнього уроку хтось хапав грудочку крейди, що залишалась несписаною, й з'їдав. А ця лежить. Забулися, виходячи поспіхом з класу, чи учителя побоялись, бо він стояв біля дошки. Мабуть, Павла Івановича. Він часто після останнього уроку стояв біля дошки й чекав, поки ми, товплячись, виходили в двері.
Отож мені пощастило, тепер цю грудочку крейди з'їм я, може, хоч трішки вгамую голод, не так хотітиметься їсти, поки виконаю уроки на завтра.
Вмить ухопив ту грудочку рукою і вкинув у рот, немов боячись, що хтось відніме її у мене, хоч я був у класі один-однісінький. Грудочка була не твердою, одразу хруснула під моїми зубами, і я швидко-швидко став жувати її. В роті стало неприємно, він наповнився клейкуватою глиняною рідиною, яку хотілося виплюнути, але я знав, що робити цього не слід, і примусив себе нарешті ковтнути пережоване. Ковтнув і полегшено зітхнув, зрадівши, що ніхто не побачив. Витер губи рукавом, а руку вогкою ганчіркою, якою витирали дошку. От і все. Тепер треба знайти очима в куточку свою чорнильницю в спеціально зробленому для чорнильниць ящику і братись за домашнє завдання.
Знайшов. Узяв. Сів за свою парту. А відчуваю, ніби украв щось. Ніби комусь щось винен. Ніби вчинив непоправне. Ніби дивиться хтось на мене і ось-ось скаже голосно: «А я все бачив! А я все знаю!»
Звідки воно, це відчуття?
Нарешті догадуюсь і зводжу очі на великий портрет товариша Сталіна на стіні над класними дверима. Товариш Сталін на ньому у військовому кашкеті, без зірочки, і шинелі, без петлиць, дивиться завжди на нас, школярів, вимогливо й суворо.
Так он воно хто бачив, як я з'їв біля дошки грудочку крейди. Ту грудочку, якою ми повинні завтра розв'язувати на дошці задачі і, можливо, писати речення з його ім'ям.
Знову звів очі на портрет вождя і подумки звернувся до нього: «Пробачте мені, товаришу Сталін. Самі бачите – я не винен у тому, що з'їв грудочку крейди. Якби вона не лежала біля дошки і я не побачив її, я б нізащо не з'їв. А ще, товаришу Сталін, якби мені не хотілося так дуже їсти!»
Але Сталін мовчав, вусатий і суворий, бо був на портреті і, звісно, не міг мені нічого сказати. Тільки пропікав мене очима з-під чорних насуплених брів.
Зрештою я примусив себе взятись за ручку, вмочив перо в чорнильницю. Треба розв'язати задачі, виконати письмове завдання з граматики, поки не прийшов Павло Іванович. Та й на диво перестало смоктати під грудьми. Невже ота грудочка крейди допомогла?
Спершу виконав завдання з граматики, а потім узявся за задачі. Поринувши в їх розв'язання, я не почув, як до класу зайшов Павло Іванович.
– Ну, як ідуть наші справи? – запитав від порога. Я посунув на край парти зошити з мови і арифметики.
– Ось перевірте, все виконав.
Павло Іванович підійшов до мене, взяв зошити в обидві руки. Подивився в один, потім у другий.
– Молодець, все правильно,– похвалив. Потім поклав зошити переді мною й сів поруч за парту.– Образився, мабуть, на мене, що залишив після уроків? – глянув запитливо.
– Та ні-і, чого там,– мляво відказав я.
Але Павло Іванович не повірив.
– Не лукав, бачу, що образився,– не зводив з мене очей.– Дарма, зате маєш тепер виконані уроки і не сидітимеш над ними дома. А тепер розкажи, де вранці був, що прогуляв цілий урок? – І по-дружньому обійняв мене за плечі. Від нього пахло домашнім затишком і трішечки весняною вільгістю.
Мені стало приємно від його лагідності, я розчулився.
– Та не прогуляв я, Павле Івановичу, – відказав тихо. – Я прийшов би вчасно, якби… – І затнувся, не знаючи, з чого почати свою розповідь.
– Якби не що? – зацікавився учитель. – Розкажи, що трапилось.
По паузі я розказав. Все, як було.
Павло Іванович вислухав уважно і кілька хвилин по тому тяжко мовчав.
Мовчав і я.
Мовчав на портреті й товариш Сталін, дивлячись на нас обох суворо.
Потім Павло Іванович зітхнув. Шумно, на повні груди.
– Так он воно що? Тоді вибач, винен я перед тобою. Чому ж одразу не розповів?
Я мовчки стенув плечима.
– Гаразд, я розумію, – мовив учитель. – Можеш не пояснювати. І нікому в школі не розказуй, що бачив, як міліція забрала Аполлінарія Петровича. Не треба. Але сам запам'ятай це на все життя.
– А за що його арештували, Павле Івановичу? – раптом вирвалось у мене. – Ви знаєте?
Учитель подивився на мене довірливо.
– На жаль, не знаю, проте думаю, що там, у районі, розберуться і відпустять. Людина він чесна, порядна.
У те, що Павло Іванович не знав, за що арештували дядечка Аполлінарія, я повірив, а ось у те, що його відпустять – ні. Знав це по своєму батькові. Він теж у мене чесний, порядний, і про нього казали: у районі розберуться й відпустять. Розібрались, на п'ять років у тюрму запроторили. На п'ять років – це ж не жарт!
Немов відгадавши, що я думаю про батька, і, мабуть, щоб перевести розмову на інше, Павло Іванович запитав:
– А як батько? Часто пише? Як він там?
– Пише, що йому там так, як нам тут, – вирішив я бути відвертим з Павлом Івановичем. Саме так і написав нам у останньому листі батько.
– Розумію, – протяжно, немов сам до себе мовив учитель. І зовсім несподівано звелів мені: – Складай хутенько книжки в свою шаньку й ходімо зі мною.
Я розгубився. Куди це він хоче мене повести? Здивування, мабуть, відбилося на моєму обличчі, і Павло Іванович одразу помітив його.
– Не бійся, не коридор поведу замітати, – заспокоїв. – Підемо до нас, пообідаємо. Сіма Иванівна уже досі гаряченького супу зварила.
Я розгубився ще дужче. Як? До Павла Івановича та Сіми Йванівни обідати?
Сіма Иванівна, дружина Павла Івановича, теж учителька, часом підміняла його, коли він кудись відлучався чи хворів, і всіх у нашому класі знала поіменно, й мене, звичайно. І не з кращого боку.
Ні, ні, мені було дуже незручно йти обідати до вчителів. Адже я ще ніколи не переступав порога вчительської квартири.
Спробував тихенько відмовитись, але замість «дякую, я не голодний», у мене вирвалось невизначне й дурне:
– Та-а-а…
– Не такай, не заперечуй і не кажи, що не хочеш їсти, – перебив мене Павло Іванович. – Знаю, що хочеш, – і кинув погляд маленьких зеленкуватих очей на дошку, де недавно лежала грудочка крейди.
На лобі у мене одразу ж виступив піт, я чекав, що він скаже: «Крейду з'їв!»
Проте Павло Іванович не сказав, хоч по ньому було видно – знає, догадується, за що я йому щиро подякував подумки.
Нарешті я поскладав книжки й зошити в свою шаньку, відніс і поставив чорнильницю в куток біля дошки.
– Ходімо, – сказав мені лагідно Павло Іванович і першим вийшов з класу.
Перед тим як вийти за ним, я мимоволі звів очі на портрет товариша Сталіна, немов питаючи у нього дозволу – йти мені чи не йти обідати до вчителя.
Вождь, як завжди, суворо мовчав. Кажучи чесно, я чомусь боявся товариша Сталіна. Боявся його колючого, пронизливого погляду, його закам'янілого виразу обличчя, а найбільше – чорних вусів. Мені здавалось, що під вусами у нього ховається найбільше зла.
Може, від отієї боязні я й вагався йти на квартиру до Павла Івановича й тому не поспішав за ним.
Він це, мабуть, помітив, зупинився.
– Ходімо швидше, – мовив, – Сіма Йванівна вже чекає нас, – й поклав мені руку на плече.
Так і зайшли з ним у квартиру.
– А ось і ми, – сказав весело дружині Павло Іванович. – Хочемо їсти.
Сіма Йванівна, така ж, як і вчитель, невеличка на зріст, худорлява, з добрими, лагідними очима, зустріла нас привітно.
– От і гаразд. Мийте руки й сідайте до столу, обід уже готовий.
Тут же, у невеличкій кухні, з потрісканою від частого топіння плитою, посудником у кутку біля неї, простим дерев'яним столом і трьома табуретками біля нього, ми помили руки над відром і сіли до столу. Я сів боязко і відчув – щоки мої палають вогнем. Від того, що зайшов сюди. Від того, що Павло Іванович зливав мені на руки й подав рушника витерти їх. Від того, що мав зараз обідати у свого вчителя.
Сіма Йванівна поставила перед нами з Павлом Івановичем по тарілці гарячого супу, подала ложки, хліб, нарізаний тоненькими скибочками в лозовій хлібниці, побажала смачного апетиту.
Коли я почав їсти, мені здалося, що ніколи в житті ще не їв такого смачного супу з вівсяної крупи і такого доброго ячного хліба, від якого аж шелестіло в роті. Не помічав я й того, що суп був гарячий, і їв я його не дерев'яною, як дома, а металевою ложкою. Нахилившись над тарілкою, я, раз по раз кусаючи хліб, сьорбав і сьорбав той ріденький суп й не зоглядівся, як виїв. Виїв і зніяковів, бо Павло Іванович їв повагом, у нього було ще півтарілки.
– От молодець, – похвалила мене Сіма Йванівна. – Давай я тобі ще добавлю. – Й забрала мою тарілку.
Мені ще більше стало ніяково. Що подумають про мене вчителі. Не інакше, як обжора! «Ні, ні, годі, не буду більше їсти!» – наказав собі й став просити Сіму Йванівну:
– Не наливайте більше, я вже годі, наївся.
Та вона не послухала.
– Я небагато, – відказала.
– Наливай, наливай! – повернувся до неї Павло Іванович. А потім до мене: – Їж, їж, не соромся. Бо більше немає нічого.
Довелося з'їсти й добавку, від чого на лобі у мене виступив піт, і я витер його рукавом сорочки.
Вірив і не вірив, що так наївся за багато днів. Та ще й чого! Гарячого супу з хлібом!
І одразу ж подумав: «А як там мати? Що обідала вона? Чи дали їй сьогодні макухи, чи ні?»
Звівся з-за столу, подякував щиро господарям за обід, взяв шаньку з книжками і до порога.
– Зачекай, не спіши! – зупинив мене Павло Іванович, а потім до Сіми Иванівни: – Одріж йому трохи хліба, щоб дома було чим повечеряти з матір'ю.
Милий, добрий Павло Іванович. Він немов відгадував мої думки про матір, немов перейнявся моєю турботою про неї.
Мені було дуже незручно, я став заперечувати, не візьму, мовляв, у вас у самих мало, та вони з Сімою Иванівною наполягли на своєму і упхнули мені в шаньку чималий окраєць ячного хліба, якого, я знав, самі не пекли, а одержували пайком із колгоспної комори.
Я ще раз подякував їм за все й пішов через вигін додому. Ішов, здавалось, не торкаючись землі. Уроки були виконані, я наїдений, і тепер, поки прийде з роботи мати, можна сходити до когось із хлопців, погуляти. Я вже давно не був у Грицька, сусіда через вуличку, яка веде до моїх діда й баби, у Гальки, моєї ровесниці, через дорогу на вигін. Або можна й до баби Дуньки сходити, теж не був кілька днів. А все через негоду й грязюку. До Гальки, наприклад, треба переходити тільки через вулицю. До баби далеченько і теж грязько. Найближче – до Грицька Очколяса. Трохи попід нашим двором, через поворот у вузеньку вуличку до баби – і Грицькова хата. Як і наша – вона стоїть над самісінькою вулицею, попід нею, як і попід нашою, ходять до школи школярі, а до крамниці і в колгосп – дорослі.
Отож вирішую піти провідати дома Грицька, бо в школі ми з ним лише бачимось, а майже ні про що не говоримо. Занесу додому шаньку з книжками та окраєць хліба й піду. Швидше б уже просихало, та можна надворі погуляти, бо сидіти в хаті набридає.
Йду, розмірковую отак, а вже й крамниця, не помітив, коли й дійшов. Стоїть замкнута, і нікогісінько біля неї, як учора, позавчора, як бувало раніше, – діти бігали, галасували, щось купували жінки, а дядьки просто стояли на ґанку, курили й жваво говорили про всяку всячину.
Де то зараз дядечко Аполлінарій? Куди завезла його міліція? Коли він знову відчинить крамницю? І чи відчинить взагалі?
Щоб не вступити у непрохідну грязь, іду обережно, дивлюсь собі під ноги і не думаю, яка і з ким буде у мене зараз зустріч, чим вона закінчиться.
Ось-ось уже мав минути крамницю, біля якої ще довго буде висихати земля, як із-за неї несподівано вийшов горбатий Антон Дробот, хворобливий хлопець, що жив на нашій вулиці, тільки не од вигона, а в глиб села, від кладовища. Був він моїм однолітком, але вчився в паралельному класі. Часто гуляв з нами, кутківськими хлопцями, грав у жмурки та інші забави, а коли втомлювався бігати, ставав осторонь і спостерігав за нами. У нього ще був менший брат, котрого він глядів і водився з ним скрізь.
Жили Дроботи, як і всі ми на кутку, нужденно, а Антон ще до того й часто хворів. Надто подався він цієї весни, потерпаючи від недоїдання. Ходив блідий, з глибоко запалими очима й синіми жилками на скронях. І горб почав ніби меншати, став гострішим.
Що робив Антон за крамницею, чого шукав – не знаю, і питати не хотілося, бо його тільки зачепи, тоді не відчепишся, коли ж я до Грицька піду.
Та Антон сам зачепив мене, поцікавився, чи не знаю я, чого зачинена крамниця, чому Аполлінарій і досі не відчиняє її.
– Не знаю, – байдуже відказав, щоб він більше не питав у мене нічого.
Та Антон, мабуть, не звернув на це уваги, підступив до мене ближче і, оглядаючись довкола, чи немає поблизу нікого, таємниче заговорив до мене:
– Ех, ти! Живеш біля крамниці і нічого не знаєш. Та його ж посадили, Аполлінарія. Приїхала вночі міліція, забрала – і в тюрму.
Мене роздратувало оте його «вночі» і «в тюрму». Навіщо зайве патякати, коли не знаєш.
– Звідки ти взяв? – глянув на нього сердито.
Але Антон був спокійний.
– Від дядьків почув на бригадному дворі.
Неподалік від Антонової хати подвір'я колгоспної
бригади, де конюшня, вози, плуги та борони, куди завжди сходились на посиденьки та перекури дядьки з нашого кутка.
– І нічого твої дядьки не знають! – заперечив різко Антонові. – Не вночі Аполлінарія забрали, а вранці, і не в тюрму, а в міліцію, він їм для якогось діла потрібен, потім відпустять. – Мені справді дуже хотілось, щоб його відпустили.
Антона здивувало моє заперечення.
– А тобі звідки це відомо? – Він стояв навпроти і пильно дивився на мене запалими очима, а ніздрі його довгуватого носа роздувалися в якійсь незвичній напрузі, немов він до чогось принюхувався.
– Нізвідки! – відрізав я. – Кажу, значить знаю! Краще від тебе!
Така моя рішучість, мабуть, переконала Антона, бо він одразу ж перевів розмову на інше, запитав, чому я так пізно повертаюсь зі школи.
Сказав правду: вчитель залишав після уроків.
– За що? – поцікавився далі Антон. І занудливий же хлопець, все хоче знати.
Але тут я вже не міг сказати йому правди, збрехав, що не виконав домашнього завдання.
Антон повірив і раптом зовсім несподівано для мене запитав:
– А що у тебе в шанці? Хліб?
Я аж рота розкрив від здивування.
– З чого ти взяв? – питаю.
– Пахне, – відказав Антон. Голос його тремтів. – Я одразу почув. – І почав просити: – Дай хоч на раз укусити.
Так он воно що, он чого в Антона роздувалися ніздрі, він почув із шаньки запах хліба.
Мені стало жаль його. Адже я знав, що таке не їсти хліба, не їсти нічого взагалі. Самого звечора і сьогодні зранку доймав голод. І якби не Павло Іванович, і зараз би мучив.
Мовчки пересунув на шлейці шаньку зі спини до грудей, дістав з неї дорогоцінний ячний окраєць, щоб відламати трохи Антонові. Антон же, здалося мені, аж затремтів увесь, побачивши окраєць у моїх руках, жадібно зітхнув, переступивши з ноги на ногу в забрьоханих до халяв чоботях.
– Де взяв? – кивнув мені головою.
– Учитель дав, Павло Іванович, – признався я. – Пригостив обідом і дав цей окрайчик.
А потім… Потім сталося несподіване. Я ще не встиг відламати від окрайця шматок, як Антон з дивним,_ нерозбірливим вигуком кинувся до мене, вихопив хліб з моїх рук своїми довжелезними кістлявими руками й кинувся бігти від мене стежкою, розбризкуючи навсібіч рідку грязюку.
Я спершу розгубився, стояв якусь мить заціпеніло і не знав, що робити. Та коли раптом згадалися слова Павла Івановича, сказані ним Сімі Иванівні: «Одріж йому трохи хліба, щоб було чим повечеряти з матір'ю», – схаменувся й гукнув услід Антонові:
– Так же нечесно, Антоне.
Та на Антона це не подіяло. Він, я побачив, вкусив, біжучи, з окрайця й помітно віддалявся від мене. Біг важко, плутаючись у довгому пальті, яке теліпалося на ньому, мов на кілку.
– То ти, значить, так? – гукнув я йому вдруге. – Ну, начувайся ж!
Менший і спритніший від Антона, я одразу прикинув, що дожену його, а там… Там не знав, що з ним зроблю.
Запихаю шапку за полу свого старенького піджака, з блискучими від витирання носа рукавами, й щодуху припускаю за Антоном. «Ах ти ж безсовісний! – лаюсь подумки йому вслід. – Ах ти ж свиня така!»
Це робить мене сердитішим, я прискорюю біг.
– Стій! – гукаю Антонові. – Стій, бо гірше буде!
Антон оглядається, я бачу, як він жує на бігу хліб і старається бігти з усіх сил.
Та дарма. Я біжу швидше, віддаль між нами помітно скорочується. Я чую, як він важко дихає, бачу, як йому заважає бігти довге пальто.
Наздогнав я його якраз навпроти нашого городу, обсадженого від вулиці бузиною, вхопив за облізлий комір пальта. Антон шарпнувся, хотів вирватись, але я тримав міцно.
– Пусти! – прохрипів він, віддихуючись, а з глибоко запалих очей аж бризкають іскри.
– Не пущу, віддай хліб! – рішуче сказав я, теж захекавшись. – Навіщо ти так зробив? Я ж хотів чесно, на трьох розділити… Тобі й нам з мамою… А ти… Тепер віддай, раз так!
– Не віддам! – зло прохрипів мені в обличчя Антон, сховавши руку з окрайцем за спину. – Ти он наївся в учителя, ще й додому ніс… А я…
Мене це вразило, пригнітило. Я жалів Антона в душі. Але жаль було й матері. Вона де б що не дістала з їжі, завжди несла додому, ділила порівну, хоч у мене чомусь завжди була більшою пайка. А я не доніс сьогодні для неї шматочка хліба. Де він узявся на мою голову, цей Антон?
Кажу йому уже лагідніше:
– Гаразд, давай розділимо окраєць навпіл, порівну. Але Антон немов затявся, тримав руку з надкушеним окрайцем за спиною й знову рішуче сказав:
– Не віддам! Пусти! Мене знову бере зло.
– А я кажу – віддай!
– Не віддам, пусти! – твердить своє Антон і сіпається, щоб вирватись.
Та де там, не вирветься. Я вп'явся рукою в комір, мов кліщ.
Зрозумівши, що не відчепиться від мене, Антон удається до погрози:
– Кажу, пусти, бо вдарю!
– Ану спробуй! – ще дужче злюсь я. – Ти ба, за мій хліб, ще мене й бити!
– І спробую! – Антон. Він шарпається, щоб таки вирватись від мене, і ми обидва чуємо, як у моїй руці тріщить комір його пальта.
Залишивши, сказав мені:
– Відсидиш у класі цілісінький урок, а щоб не нудьгував – виконаєш на завтра домашні завдання. Ось так. Усе зрозумів?
– Усе, – хитнув я головою на знак згоди, бо чого ж тут було не зрозуміти чи щось заперечувати. Та й не хотілося мені в нього ні проситись, ні пояснювати йому нічого. Настрій у мене був пригнічений, на душі сумно, до всього – байдуже. Я весь час, до закінчення уроків, думав про Аполлінарія. За що його забрала міліція? Що він кому зробив поганого?
За цими думками я навіть забув, що мені вже давно хотілося їсти. Та шкільна скибочка кислого, остюкуватого хліба, яку я проковтнув на великій перерві, запивши ледь-ледь солодкуватим чаєм, мені нічогісінько не допомогла, навпаки, тільки роздратувала шлунок: під грудьми ніби смоктали п'явки. І про це хіба скажеш учителеві? Він і сам мов тріска зробився, не доїдав-бо. Правда, ми знали, що вчителям дають якісь пайки, але, мабуть, мізерні, бо не ходили б вони, як і ми, худющі.
– От і добре, що зрозумів, – сказав Павло Іванович, стоячи біля моєї парти. – Отож берись за діло, а я відлучусь. Через півгодини прийду перевірю. – йому, мабуть, треба було чогось додому, жив він тут же при школі, в квартирі, до якої був окремий вхід від дороги.
Як тільки за Павлом Івановичем зачинилися класні двері, байдужість мою раптом мов рукою зняло, мені стало образливо за те, що він залишив мене після уроків. Адже я запізнився не тому, що десь гав ловив, а з поважної причини. Та ще й якої! Хіба ж за це треба карати? І я вирішив: не буду нічого робити. Ніяких домашніх завдань. Домашні, вони на те й домашні, щоб їх дома виконувати. Потім подумалось: може, втекти? Деякі хлопці втікають, коли їх залишають після уроків. Тільки учитель вийде на хвилинку з класу, а вони у вікно повистрибують – і гайда додому. Може, Павло Іванович теж мене з цією метою залишив? Щоб я втік, щоб не морочити зі мною голову. Втечу – і поза школою до матері в гамазей, тут недалечко. Може, мати жменьку гороху винесе, та пожую.
При згадці про горох у мене одразу ж рот виповнився слиною, і я сердито її проковтнув.
Посидів-посидів за партою, вагаючись, а… була не була – вирішив: утечу. Взяв шаньку з книжками і вмить опинився біля вікна, яке відчинялось у шкільний сад. Глянув у нього – ніде ні душі, ніхто не побачить. Потягнувся рукою, щоб розчинити вікно, та тут же її й опустив. Ні, не буду втікати! Стало соромно при згадці про дядечка Аполлінарія. Він би цього вчинку не схвалив. Та й перед Павлом Івановичем незручно. Адже я йому не сказав, де затримався, чому пропустив перший урок. Може, якби признався, він би не покарав мене. Та й чи знає він взагалі, що дядечка Аполлінарія забрала міліція?
Сів знову за свою парту, зітхнув скрушно. Як бути? Що робити?
А під грудьми, чую, п'явки смокчуть, а в животі аж пече, так їсти хочеться.
Дістаю книжки з шаньки, зошити, ручку, розкладаю на парті. Тепер треба піти до дошки, там, унизу біля неї, в куточку, стоять наші чорнильниці, взяти свою (кожен школяр приносив з дому чорнильницю з чорнилом і тримав її в класі, щоб не носитися сюди-туди) і братись за задачі. Може, коли розв'язуватиму їх, забуду про голод.
Біля дошки зупинився й прикипів поглядом до грудочки крейди, яка лежала в її жолобку. Аж не повірив, що вона лежить, що ніхто з моїх однокласників її не з'їв. Адже кожного дня після останнього уроку хтось хапав грудочку крейди, що залишалась несписаною, й з'їдав. А ця лежить. Забулися, виходячи поспіхом з класу, чи учителя побоялись, бо він стояв біля дошки. Мабуть, Павла Івановича. Він часто після останнього уроку стояв біля дошки й чекав, поки ми, товплячись, виходили в двері.
Отож мені пощастило, тепер цю грудочку крейди з'їм я, може, хоч трішки вгамую голод, не так хотітиметься їсти, поки виконаю уроки на завтра.
Вмить ухопив ту грудочку рукою і вкинув у рот, немов боячись, що хтось відніме її у мене, хоч я був у класі один-однісінький. Грудочка була не твердою, одразу хруснула під моїми зубами, і я швидко-швидко став жувати її. В роті стало неприємно, він наповнився клейкуватою глиняною рідиною, яку хотілося виплюнути, але я знав, що робити цього не слід, і примусив себе нарешті ковтнути пережоване. Ковтнув і полегшено зітхнув, зрадівши, що ніхто не побачив. Витер губи рукавом, а руку вогкою ганчіркою, якою витирали дошку. От і все. Тепер треба знайти очима в куточку свою чорнильницю в спеціально зробленому для чорнильниць ящику і братись за домашнє завдання.
Знайшов. Узяв. Сів за свою парту. А відчуваю, ніби украв щось. Ніби комусь щось винен. Ніби вчинив непоправне. Ніби дивиться хтось на мене і ось-ось скаже голосно: «А я все бачив! А я все знаю!»
Звідки воно, це відчуття?
Нарешті догадуюсь і зводжу очі на великий портрет товариша Сталіна на стіні над класними дверима. Товариш Сталін на ньому у військовому кашкеті, без зірочки, і шинелі, без петлиць, дивиться завжди на нас, школярів, вимогливо й суворо.
Так он воно хто бачив, як я з'їв біля дошки грудочку крейди. Ту грудочку, якою ми повинні завтра розв'язувати на дошці задачі і, можливо, писати речення з його ім'ям.
Знову звів очі на портрет вождя і подумки звернувся до нього: «Пробачте мені, товаришу Сталін. Самі бачите – я не винен у тому, що з'їв грудочку крейди. Якби вона не лежала біля дошки і я не побачив її, я б нізащо не з'їв. А ще, товаришу Сталін, якби мені не хотілося так дуже їсти!»
Але Сталін мовчав, вусатий і суворий, бо був на портреті і, звісно, не міг мені нічого сказати. Тільки пропікав мене очима з-під чорних насуплених брів.
Зрештою я примусив себе взятись за ручку, вмочив перо в чорнильницю. Треба розв'язати задачі, виконати письмове завдання з граматики, поки не прийшов Павло Іванович. Та й на диво перестало смоктати під грудьми. Невже ота грудочка крейди допомогла?
Спершу виконав завдання з граматики, а потім узявся за задачі. Поринувши в їх розв'язання, я не почув, як до класу зайшов Павло Іванович.
– Ну, як ідуть наші справи? – запитав від порога. Я посунув на край парти зошити з мови і арифметики.
– Ось перевірте, все виконав.
Павло Іванович підійшов до мене, взяв зошити в обидві руки. Подивився в один, потім у другий.
– Молодець, все правильно,– похвалив. Потім поклав зошити переді мною й сів поруч за парту.– Образився, мабуть, на мене, що залишив після уроків? – глянув запитливо.
– Та ні-і, чого там,– мляво відказав я.
Але Павло Іванович не повірив.
– Не лукав, бачу, що образився,– не зводив з мене очей.– Дарма, зате маєш тепер виконані уроки і не сидітимеш над ними дома. А тепер розкажи, де вранці був, що прогуляв цілий урок? – І по-дружньому обійняв мене за плечі. Від нього пахло домашнім затишком і трішечки весняною вільгістю.
Мені стало приємно від його лагідності, я розчулився.
– Та не прогуляв я, Павле Івановичу, – відказав тихо. – Я прийшов би вчасно, якби… – І затнувся, не знаючи, з чого почати свою розповідь.
– Якби не що? – зацікавився учитель. – Розкажи, що трапилось.
По паузі я розказав. Все, як було.
Павло Іванович вислухав уважно і кілька хвилин по тому тяжко мовчав.
Мовчав і я.
Мовчав на портреті й товариш Сталін, дивлячись на нас обох суворо.
Потім Павло Іванович зітхнув. Шумно, на повні груди.
– Так он воно що? Тоді вибач, винен я перед тобою. Чому ж одразу не розповів?
Я мовчки стенув плечима.
– Гаразд, я розумію, – мовив учитель. – Можеш не пояснювати. І нікому в школі не розказуй, що бачив, як міліція забрала Аполлінарія Петровича. Не треба. Але сам запам'ятай це на все життя.
– А за що його арештували, Павле Івановичу? – раптом вирвалось у мене. – Ви знаєте?
Учитель подивився на мене довірливо.
– На жаль, не знаю, проте думаю, що там, у районі, розберуться і відпустять. Людина він чесна, порядна.
У те, що Павло Іванович не знав, за що арештували дядечка Аполлінарія, я повірив, а ось у те, що його відпустять – ні. Знав це по своєму батькові. Він теж у мене чесний, порядний, і про нього казали: у районі розберуться й відпустять. Розібрались, на п'ять років у тюрму запроторили. На п'ять років – це ж не жарт!
Немов відгадавши, що я думаю про батька, і, мабуть, щоб перевести розмову на інше, Павло Іванович запитав:
– А як батько? Часто пише? Як він там?
– Пише, що йому там так, як нам тут, – вирішив я бути відвертим з Павлом Івановичем. Саме так і написав нам у останньому листі батько.
– Розумію, – протяжно, немов сам до себе мовив учитель. І зовсім несподівано звелів мені: – Складай хутенько книжки в свою шаньку й ходімо зі мною.
Я розгубився. Куди це він хоче мене повести? Здивування, мабуть, відбилося на моєму обличчі, і Павло Іванович одразу помітив його.
– Не бійся, не коридор поведу замітати, – заспокоїв. – Підемо до нас, пообідаємо. Сіма Иванівна уже досі гаряченького супу зварила.
Я розгубився ще дужче. Як? До Павла Івановича та Сіми Йванівни обідати?
Сіма Иванівна, дружина Павла Івановича, теж учителька, часом підміняла його, коли він кудись відлучався чи хворів, і всіх у нашому класі знала поіменно, й мене, звичайно. І не з кращого боку.
Ні, ні, мені було дуже незручно йти обідати до вчителів. Адже я ще ніколи не переступав порога вчительської квартири.
Спробував тихенько відмовитись, але замість «дякую, я не голодний», у мене вирвалось невизначне й дурне:
– Та-а-а…
– Не такай, не заперечуй і не кажи, що не хочеш їсти, – перебив мене Павло Іванович. – Знаю, що хочеш, – і кинув погляд маленьких зеленкуватих очей на дошку, де недавно лежала грудочка крейди.
На лобі у мене одразу ж виступив піт, я чекав, що він скаже: «Крейду з'їв!»
Проте Павло Іванович не сказав, хоч по ньому було видно – знає, догадується, за що я йому щиро подякував подумки.
Нарешті я поскладав книжки й зошити в свою шаньку, відніс і поставив чорнильницю в куток біля дошки.
– Ходімо, – сказав мені лагідно Павло Іванович і першим вийшов з класу.
Перед тим як вийти за ним, я мимоволі звів очі на портрет товариша Сталіна, немов питаючи у нього дозволу – йти мені чи не йти обідати до вчителя.
Вождь, як завжди, суворо мовчав. Кажучи чесно, я чомусь боявся товариша Сталіна. Боявся його колючого, пронизливого погляду, його закам'янілого виразу обличчя, а найбільше – чорних вусів. Мені здавалось, що під вусами у нього ховається найбільше зла.
Може, від отієї боязні я й вагався йти на квартиру до Павла Івановича й тому не поспішав за ним.
Він це, мабуть, помітив, зупинився.
– Ходімо швидше, – мовив, – Сіма Йванівна вже чекає нас, – й поклав мені руку на плече.
Так і зайшли з ним у квартиру.
– А ось і ми, – сказав весело дружині Павло Іванович. – Хочемо їсти.
Сіма Йванівна, така ж, як і вчитель, невеличка на зріст, худорлява, з добрими, лагідними очима, зустріла нас привітно.
– От і гаразд. Мийте руки й сідайте до столу, обід уже готовий.
Тут же, у невеличкій кухні, з потрісканою від частого топіння плитою, посудником у кутку біля неї, простим дерев'яним столом і трьома табуретками біля нього, ми помили руки над відром і сіли до столу. Я сів боязко і відчув – щоки мої палають вогнем. Від того, що зайшов сюди. Від того, що Павло Іванович зливав мені на руки й подав рушника витерти їх. Від того, що мав зараз обідати у свого вчителя.
Сіма Йванівна поставила перед нами з Павлом Івановичем по тарілці гарячого супу, подала ложки, хліб, нарізаний тоненькими скибочками в лозовій хлібниці, побажала смачного апетиту.
Коли я почав їсти, мені здалося, що ніколи в житті ще не їв такого смачного супу з вівсяної крупи і такого доброго ячного хліба, від якого аж шелестіло в роті. Не помічав я й того, що суп був гарячий, і їв я його не дерев'яною, як дома, а металевою ложкою. Нахилившись над тарілкою, я, раз по раз кусаючи хліб, сьорбав і сьорбав той ріденький суп й не зоглядівся, як виїв. Виїв і зніяковів, бо Павло Іванович їв повагом, у нього було ще півтарілки.
– От молодець, – похвалила мене Сіма Йванівна. – Давай я тобі ще добавлю. – Й забрала мою тарілку.
Мені ще більше стало ніяково. Що подумають про мене вчителі. Не інакше, як обжора! «Ні, ні, годі, не буду більше їсти!» – наказав собі й став просити Сіму Йванівну:
– Не наливайте більше, я вже годі, наївся.
Та вона не послухала.
– Я небагато, – відказала.
– Наливай, наливай! – повернувся до неї Павло Іванович. А потім до мене: – Їж, їж, не соромся. Бо більше немає нічого.
Довелося з'їсти й добавку, від чого на лобі у мене виступив піт, і я витер його рукавом сорочки.
Вірив і не вірив, що так наївся за багато днів. Та ще й чого! Гарячого супу з хлібом!
І одразу ж подумав: «А як там мати? Що обідала вона? Чи дали їй сьогодні макухи, чи ні?»
Звівся з-за столу, подякував щиро господарям за обід, взяв шаньку з книжками і до порога.
– Зачекай, не спіши! – зупинив мене Павло Іванович, а потім до Сіми Иванівни: – Одріж йому трохи хліба, щоб дома було чим повечеряти з матір'ю.
Милий, добрий Павло Іванович. Він немов відгадував мої думки про матір, немов перейнявся моєю турботою про неї.
Мені було дуже незручно, я став заперечувати, не візьму, мовляв, у вас у самих мало, та вони з Сімою Иванівною наполягли на своєму і упхнули мені в шаньку чималий окраєць ячного хліба, якого, я знав, самі не пекли, а одержували пайком із колгоспної комори.
Я ще раз подякував їм за все й пішов через вигін додому. Ішов, здавалось, не торкаючись землі. Уроки були виконані, я наїдений, і тепер, поки прийде з роботи мати, можна сходити до когось із хлопців, погуляти. Я вже давно не був у Грицька, сусіда через вуличку, яка веде до моїх діда й баби, у Гальки, моєї ровесниці, через дорогу на вигін. Або можна й до баби Дуньки сходити, теж не був кілька днів. А все через негоду й грязюку. До Гальки, наприклад, треба переходити тільки через вулицю. До баби далеченько і теж грязько. Найближче – до Грицька Очколяса. Трохи попід нашим двором, через поворот у вузеньку вуличку до баби – і Грицькова хата. Як і наша – вона стоїть над самісінькою вулицею, попід нею, як і попід нашою, ходять до школи школярі, а до крамниці і в колгосп – дорослі.
Отож вирішую піти провідати дома Грицька, бо в школі ми з ним лише бачимось, а майже ні про що не говоримо. Занесу додому шаньку з книжками та окраєць хліба й піду. Швидше б уже просихало, та можна надворі погуляти, бо сидіти в хаті набридає.
Йду, розмірковую отак, а вже й крамниця, не помітив, коли й дійшов. Стоїть замкнута, і нікогісінько біля неї, як учора, позавчора, як бувало раніше, – діти бігали, галасували, щось купували жінки, а дядьки просто стояли на ґанку, курили й жваво говорили про всяку всячину.
Де то зараз дядечко Аполлінарій? Куди завезла його міліція? Коли він знову відчинить крамницю? І чи відчинить взагалі?
Щоб не вступити у непрохідну грязь, іду обережно, дивлюсь собі під ноги і не думаю, яка і з ким буде у мене зараз зустріч, чим вона закінчиться.
Ось-ось уже мав минути крамницю, біля якої ще довго буде висихати земля, як із-за неї несподівано вийшов горбатий Антон Дробот, хворобливий хлопець, що жив на нашій вулиці, тільки не од вигона, а в глиб села, від кладовища. Був він моїм однолітком, але вчився в паралельному класі. Часто гуляв з нами, кутківськими хлопцями, грав у жмурки та інші забави, а коли втомлювався бігати, ставав осторонь і спостерігав за нами. У нього ще був менший брат, котрого він глядів і водився з ним скрізь.
Жили Дроботи, як і всі ми на кутку, нужденно, а Антон ще до того й часто хворів. Надто подався він цієї весни, потерпаючи від недоїдання. Ходив блідий, з глибоко запалими очима й синіми жилками на скронях. І горб почав ніби меншати, став гострішим.
Що робив Антон за крамницею, чого шукав – не знаю, і питати не хотілося, бо його тільки зачепи, тоді не відчепишся, коли ж я до Грицька піду.
Та Антон сам зачепив мене, поцікавився, чи не знаю я, чого зачинена крамниця, чому Аполлінарій і досі не відчиняє її.
– Не знаю, – байдуже відказав, щоб він більше не питав у мене нічого.
Та Антон, мабуть, не звернув на це уваги, підступив до мене ближче і, оглядаючись довкола, чи немає поблизу нікого, таємниче заговорив до мене:
– Ех, ти! Живеш біля крамниці і нічого не знаєш. Та його ж посадили, Аполлінарія. Приїхала вночі міліція, забрала – і в тюрму.
Мене роздратувало оте його «вночі» і «в тюрму». Навіщо зайве патякати, коли не знаєш.
– Звідки ти взяв? – глянув на нього сердито.
Але Антон був спокійний.
– Від дядьків почув на бригадному дворі.
Неподалік від Антонової хати подвір'я колгоспної
бригади, де конюшня, вози, плуги та борони, куди завжди сходились на посиденьки та перекури дядьки з нашого кутка.
– І нічого твої дядьки не знають! – заперечив різко Антонові. – Не вночі Аполлінарія забрали, а вранці, і не в тюрму, а в міліцію, він їм для якогось діла потрібен, потім відпустять. – Мені справді дуже хотілось, щоб його відпустили.
Антона здивувало моє заперечення.
– А тобі звідки це відомо? – Він стояв навпроти і пильно дивився на мене запалими очима, а ніздрі його довгуватого носа роздувалися в якійсь незвичній напрузі, немов він до чогось принюхувався.
– Нізвідки! – відрізав я. – Кажу, значить знаю! Краще від тебе!
Така моя рішучість, мабуть, переконала Антона, бо він одразу ж перевів розмову на інше, запитав, чому я так пізно повертаюсь зі школи.
Сказав правду: вчитель залишав після уроків.
– За що? – поцікавився далі Антон. І занудливий же хлопець, все хоче знати.
Але тут я вже не міг сказати йому правди, збрехав, що не виконав домашнього завдання.
Антон повірив і раптом зовсім несподівано для мене запитав:
– А що у тебе в шанці? Хліб?
Я аж рота розкрив від здивування.
– З чого ти взяв? – питаю.
– Пахне, – відказав Антон. Голос його тремтів. – Я одразу почув. – І почав просити: – Дай хоч на раз укусити.
Так он воно що, он чого в Антона роздувалися ніздрі, він почув із шаньки запах хліба.
Мені стало жаль його. Адже я знав, що таке не їсти хліба, не їсти нічого взагалі. Самого звечора і сьогодні зранку доймав голод. І якби не Павло Іванович, і зараз би мучив.
Мовчки пересунув на шлейці шаньку зі спини до грудей, дістав з неї дорогоцінний ячний окраєць, щоб відламати трохи Антонові. Антон же, здалося мені, аж затремтів увесь, побачивши окраєць у моїх руках, жадібно зітхнув, переступивши з ноги на ногу в забрьоханих до халяв чоботях.
– Де взяв? – кивнув мені головою.
– Учитель дав, Павло Іванович, – признався я. – Пригостив обідом і дав цей окрайчик.
А потім… Потім сталося несподіване. Я ще не встиг відламати від окрайця шматок, як Антон з дивним,_ нерозбірливим вигуком кинувся до мене, вихопив хліб з моїх рук своїми довжелезними кістлявими руками й кинувся бігти від мене стежкою, розбризкуючи навсібіч рідку грязюку.
Я спершу розгубився, стояв якусь мить заціпеніло і не знав, що робити. Та коли раптом згадалися слова Павла Івановича, сказані ним Сімі Иванівні: «Одріж йому трохи хліба, щоб було чим повечеряти з матір'ю», – схаменувся й гукнув услід Антонові:
– Так же нечесно, Антоне.
Та на Антона це не подіяло. Він, я побачив, вкусив, біжучи, з окрайця й помітно віддалявся від мене. Біг важко, плутаючись у довгому пальті, яке теліпалося на ньому, мов на кілку.
– То ти, значить, так? – гукнув я йому вдруге. – Ну, начувайся ж!
Менший і спритніший від Антона, я одразу прикинув, що дожену його, а там… Там не знав, що з ним зроблю.
Запихаю шапку за полу свого старенького піджака, з блискучими від витирання носа рукавами, й щодуху припускаю за Антоном. «Ах ти ж безсовісний! – лаюсь подумки йому вслід. – Ах ти ж свиня така!»
Це робить мене сердитішим, я прискорюю біг.
– Стій! – гукаю Антонові. – Стій, бо гірше буде!
Антон оглядається, я бачу, як він жує на бігу хліб і старається бігти з усіх сил.
Та дарма. Я біжу швидше, віддаль між нами помітно скорочується. Я чую, як він важко дихає, бачу, як йому заважає бігти довге пальто.
Наздогнав я його якраз навпроти нашого городу, обсадженого від вулиці бузиною, вхопив за облізлий комір пальта. Антон шарпнувся, хотів вирватись, але я тримав міцно.
– Пусти! – прохрипів він, віддихуючись, а з глибоко запалих очей аж бризкають іскри.
– Не пущу, віддай хліб! – рішуче сказав я, теж захекавшись. – Навіщо ти так зробив? Я ж хотів чесно, на трьох розділити… Тобі й нам з мамою… А ти… Тепер віддай, раз так!
– Не віддам! – зло прохрипів мені в обличчя Антон, сховавши руку з окрайцем за спину. – Ти он наївся в учителя, ще й додому ніс… А я…
Мене це вразило, пригнітило. Я жалів Антона в душі. Але жаль було й матері. Вона де б що не дістала з їжі, завжди несла додому, ділила порівну, хоч у мене чомусь завжди була більшою пайка. А я не доніс сьогодні для неї шматочка хліба. Де він узявся на мою голову, цей Антон?
Кажу йому уже лагідніше:
– Гаразд, давай розділимо окраєць навпіл, порівну. Але Антон немов затявся, тримав руку з надкушеним окрайцем за спиною й знову рішуче сказав:
– Не віддам! Пусти! Мене знову бере зло.
– А я кажу – віддай!
– Не віддам, пусти! – твердить своє Антон і сіпається, щоб вирватись.
Та де там, не вирветься. Я вп'явся рукою в комір, мов кліщ.
Зрозумівши, що не відчепиться від мене, Антон удається до погрози:
– Кажу, пусти, бо вдарю!
– Ану спробуй! – ще дужче злюсь я. – Ти ба, за мій хліб, ще мене й бити!
– І спробую! – Антон. Він шарпається, щоб таки вирватись від мене, і ми обидва чуємо, як у моїй руці тріщить комір його пальта.