– Мамо, мамо! Мені страшно!
   Мати схопилася.
   – Що таке? Бог з тобою!
   Я притиснувся до неї й знову кажу:
   – Мені чогось страшно.
   Мати погладила мене по голові, стала заспокоювати, а тим часом у сінях рипнули двері, почулося тупотіння ніг, чоловіча розмова. Ми подумали, то йде додому з кимось батько, та не вгадали. Нарешті відчинилися хатні двері, й хтось гукнув у них:
   – Гей, є хто в хаті? Ви горите!
   Як потім вияснилося, від сильної тяги в печі в димар, забитий чорною волохатою сажею, вилетіла іскринка, сажа затлілася, а потім від неї затлілася лоза, з якої був виплетений димар.
   На наше щастя, вулицею йшли із села до крамниці чоловіки, побачили – валить із димаря чорний дим, і затурбувалися: хати в такий час уже не топлять, та й дим незвичайний. Отже – щось тут негаразд. Кинулись у сіни, під димар. Так і є, в ньому ось-ось мав спалахнути вогонь. Прибіг від сусідів батько, залізли по драбині на хату, загасили.
   – На все життя запам'яталося мені те душевне передчуття біди.
   Не зважаючи на набожність моєї матері, на її немалий вплив на мене, я не став ні набожним, ні віруючим у чуда, але того травневого дня, тієї тричі проклятої весни тридцять третього року я відчув своєю дитячою душею, всім єством своїм – мало статися щось неймовірне, страшне. Воно назрівало. Уже було близько, поряд. Що саме – я не знав, не міг уявити. Але відчував.
   Скільки я пробув у себе в хаті, повернувшись від Параски, не знаю, пам'ятаю лише, як оте щось невідоме, що мало статися, мучило мене, не давало спокою, гнало! виштовхувало надвір: іди, біжи, не сиди каменем!
   І я не витримав. Вирішив піти слідом за Параскою на сусідній куток. До тих же Давиденків. Як і Параска – городами. Щоб ближче.
   Тільки замкнув двері, тільки перейшов дорогу, щоб юркнути в Паращин же двір – і стежкою, її ж городом, як звідти, куди я мав іти, від Давиденків, долинув до мене людський гамір, а затим Паращин страшний крик.
   «Значить, щось є, щось там сталося», – забилася в голові думка, і водночас мені стало жаль Параски. Це ж скільки вона уже сліз своїх вилила. За батьком, за матір'ю. А тепер лила їх за Галькою.
   Прискорюю кроки, зриваюсь підбігцем. А мені назустріч Паращин хриплий, уже стомлений плач і голоси чоловічі сердиті.
   Нарешті я уже бачу крізь дерева над канавою, в кінці городу, гурт людей навпроти подвір'я Давиденків. Вони чогось розмахують руками й кричать. Та найдужче серед них – Параска. Вона аж захлинається від крику.
   Зібравши в собі всю енергію, яка ще жевріла в моєму худющому тілі, перестрибую зарослу кропивою канаву й бачу таку картину: біля подвір'я Давиденків, неподалік від колодязя, стоять із зв'язаними за спиною руками та прив'язані віжками до тину Вірка й Михайло. Мокрі з голови до ніг, в пошматованій одежі. Голови опущені, обоє дивляться чи то в землю, чи на свої босі ноги. А перед ними, з вербовою лозинкою в руках, стоїть запилюжений, чорний від сонця, суворий польовод колгоспу, син нашого сусіда діда Йосипа Стовбуна Грицько. Він нікого не підпускає до Вірки й Михайла. До них же поривається з кулаками й сипле прокльони Параска, хочуть дістати їх рогачами літні жінки-сусідки, погрожує палицею кривий землемір дядько Лука, а кілька старших від мене хлопців жбурляють на них груддя. Обіч, біля запряженого рябою кобилою порожнього воза, стоять двоє дядьків, яких ми бачили з Галькою на кладовищі, і теж вигукують щось обурливе.
   Я дивлюся на все це здивовано й не можу збагнути: що трапилось? Чому пов'язані Вірка з Михайлом? За вішо їх хочуть усі бити, а єдиний дядько Грицько не дозволяє, махає поперед себе лозиною і каже до всіх суворо:
   – Не підходьте! Самосуду не дозволю! Ану назад! Кому кажу?
   Підходжу ближче до розлюченого людського гурту, пробую спитати когось, що це все означає, але ніхто на мене не звертає уваги, ніби не чує.
   Тоді я рішуче підступаю до Параски й сіпаю її за рукав кофти.
   Параска оглядається, дивиться на мене божевільними очима і, мабуть, упізнавши, хрипло кричить:
   – Подивися на них, іродів! Вони вбили Гальку! Щоб з'їсти! Людоїди-и! – І знову в істериці кидається до зв'язаних Вірки й Михайла: – Я подушу їх своїми руками! – И простягає перед собою довгі, спрацьовані руки.
   Але дядько Грицько махає перед собою й Параскою лозиною, попереджає її:
   – Відступи назад! Кому кажу? Самосуду не дозволю!
   Те, що я почув від Параски, не вкладається у мене в голові. Що вона таке сказала? «Убили… Людоїди!…» Яке безглуздя! Навіщо говорити? Розуму позбулася?
   Ловлю за руку одного з хлопчаків, Миколу Царика, що не переставали кидати груддя на Давиденків, питаю, що вона таке говорить, ота Параска, на них. Хіба то правда?
   Микола, веснянкуватий і захеканий біганиною по груддя, підсмикнув штани, шморгнув носом:
   – А ти що, не віриш? Вони справді Гальку зарізали, щоб з'їсти. І Параску хотіли, та дядько Грицько врятував. Пов'язав обох, припнув до тину й стереже тепер, поки голова сільради приїде, наші хлопці побігли шукати.
   Тільки сказав це, як інші хлопчаки загукали дружно:
   – Їде! їде голова! – й показують руками вздовж вулиці од вигону.
   Всі повернули голови у той бік. Глянув і я. Вулицею справді їхала підвода, здіймаючи за собою сіру куряву.
   Однак я не вірив у те, що почув від Параски й Миколи, що бачив на власні очі. Не хотів вірити. В таке важко було повірити.
   Проте воно було, воно сталося. Не зважаючи на моє несприйняття такої реальності, на те, що в небі яскраво сяяло сонце, що надворі стояв гожий день, що навколо було зелено й гарно.
   Голова сільради Задорожний під'їхав конем до самого людського гурту і тільки тоді різко натягнув віжки.
   – Тпру-у-у!
   Скочив з воза, накрутив їх на ручицю, звелів усім відійти на другий бік дороги до канави.
   – І не думайте про розправу! – попередив. – Кару їм винесе суд! – кивнув на Вірку й Михайла.
   Худе, подзьобане віспою, обличчя було суворе, очі під кущистими бровами горіли, мов дві жаринки.
   Всі, чоловіки, жінки і ми, дітлахи, слухняно одійшли до канави, а Задорожний поговорив про щось тихо з дядьком Грицьком Стовбуном. Потім вони обидва підійшли до Вірки й Михайла. Перемовилися з ними кількома словами, одв'язали й повели до головиного воза.
   – Сідайте! – звелів їм Задорожний.
   Вірка й Михайло сіли рядом посеред воза, дядько Грицько й Задорожний з обох боків біля них.
   – Н-но-о, пішов! – смикнув коня за віжки голова, розвернувся й, проїжджаючи мимо нас, звелів Парасці йти слідом за ними в сільську Раду.
   – Зараз, – одізвалася кволим голосом Параска й так же кволо рушила за підводою.
   – Бідна дівчина, стільки горя перенесла, – зітхнула котрась із жінок, проводжаючи Параску поглядом.
   – Це ж треба, і її, іроди, хотіли вбити, – мовила друга. – Добре, що Грицько нагодився… їх самих, людоїдів проклятих, треба повбивати!
   – І вб'ють, що ж із ними, такими, робити, – втрутилася в розмову третя жінка. – Чули ж, що голова сказав: суд покарає.
   Ще якась із жінок захрестилася й заговорила:
   – Боже, до чого людей голод довів. Одне одного їсти почали.
   Далі я не став слухати розмови жінок, а теж тихенько пішов слідом за Параскою. Від того, про що я довідався, що побачив – ноги ледве несли мене. Я був розбитий, спустошений, безсилий.
   А через хвилину чи дві почув за собою тупіт ніг. Оглянувся. То бігли дорогою хлопці. Догадався – до сільради, щоб побачити, де Задорожний з дядьком Грицьком подінуть Вірку й Михайла.
   Далі ми побігли разом. Де взялася у л}ене сила – не знаю. Але і я побіг. Мабуть, додала цікавість: і де подінуть брата й сестру Давиденків, і що трапилося з Параскою у них. Я, й біжучи, ніяк не міг збагнути цієї дикої історії. Вірка й Михайло убили Гальку, щоб з'їсти. І хотіли вбити й Параску. Теж щоб з'їсти.
   Ні, це не вкладалося в моїй голові. Я знав про людоїдство з казок матері, з розповідей батька (він читав десь) про дикі племена людоїдів на якихось далеких островах в океанах. Але щоб у нас, у нашому селі… Бр-р! Від жаху хололо в грудях серце, від усвідомлення цього паморочилася голова. Як це, вбити людину, щоб з'їсти її? Та ще й ту, яку знав, говорив з нею? Ні, то було понад мої сили зрозуміти таке. Мені ставало страшно. Адже після Гальки й Параски ці Давиденки могли з'їсти і мене, й ще не одного в селі.
   Поки ми добігли до сільради, Задорожний з дядьком Грицьком замкнули Вірку й Михайла в сільрадівську комірчину, і голова уже телефонував у райцентр, у міліцію.
   – Альо, альо, пошта! – гукав у телефонну трубку. – Дайте міліцію! Міліцію, кажу, дайте!
   Ми стояли купкою на порозі відчинених дверей сільради й чекали, що він говоритиме міліції.
   Але, на жаль, не почули. Як тільки міліція відповіла йому, голова сільради махнув нам рукою – вийдіть! – і кивнув головою дядькові Грицьку: зачини, мовляв, за ними двері.
   – Ідіть, хлопці, додому, – порадив нам дядько Грицько і вийшов слідом за нами, відганяючи нас далі на вулицю.
   На вулиці ми одразу ж обступили його, засипали запитаннями: а що Давиденковим за це буде? їх повісять чи розстріляють?
   Незважаючи на нашу скупу дитячу добрість, ми ^були одностайні: їх обов'язково слід покарати якнайсуворіше.
   Дядько Грицько, мабуть, збуджений цією подією не менше від нас, розводив руками:
   – Не знаю, хлопчики, не знаю. Йдіть по домівках, навіщо воно вам.
   Цим часом з вулиці повагом підійшла до нас Параска. Вона вже не плакала, лише тремтіла від нервового збудження.
   Дядько Грицько ще раз порадив нам іти додому, взяв Параску за плечі й повів у сільраду.
   Ми ж, допитливі і вперті, не послухались його поради, а посідали на вигоні перед сільрадою ждати дальших подій. Дарма що на сонці, що нам було жарко, що в кожного з нас порожній шлунок, що ми кволі й безсилі.
   Події ж назрівали повагом, але такі, що нас уже, мабуть, нічиї умовляння не змусили б розійтися по домівках.
   Спершу, після нас і Параски, до сільради прийшли ті жінки, сусідки Давиденків, що поривалися до них з прокльонами і рогачами. Прийшли без рогачів, але кожна з палицею в руці.
   Потім прибігло кілька хлопчиків і дівчаток з Воловиці, серед яких були й ті два хлопчаки, що прогнали нещодавно нас із Галькою з шовковиці. За хлопчаками та дівчатками слідом придибало кілька бабусь, з ціпками в руках.
   Прийшли три чоловіки з колгоспної майстерні.
   З нашої бригади причвалав дядько Денис, конюх.
   За дядьком Денисом – Антон. Після того випадку з хлібом він завжди ходив сам-один, тримався від дітей осторонь. І тоді став віддалік, худий і нещасний, з довгими, опущеними мало не до колін руками.
   По одному, по двоє підходили люди з Новоселиці, Заводовщини, Гайдуківщинн.
   Прийшов з двома хлопцями-сусідамн Іван Крупка з Окопу.
   Поза церквою від школи прийшов і наш учитель Павло Іванович. Привітавшись біля сільради з чоловіками, він поспішно зник за її дверима.
   Не раз і не двічі чув я від дорослих мудре прислів'я: земле– чутками повниться. Мабуть, наповнилась вона і того дня чуткою про дикий вчинок брата й сестри Давиденкових і передала людям цю звістку від хати до хати. Бо я не знаю, щоб хтось їздив і повідомляв їм спеціально. А вони, хто міг ходити, прийшли з усіх кутків до сільради, зосереджені й суворі, голодні й злі.
   Чоловіки стали біля сільрадівської огорожі, крутили Цигарки з самосаду й, прикуривши їх, стиха гомоніли між собою, а жінки та наша братія, хлопчики з дівчатками, всілися на вигоні на висохлому від сонця моріжку й мовчки дивилися на двері сільської Ради.
   Що там за ними? Про що домовився з міліцією голова сільради Задорожний? Про що він і Грицько Стовбун говорять з Параскою? А як себе поводять у коморі Вірка та Михайло Давиденки?
   Мабуть, такі питання цікавили не тільки мене та хлопців, з котрими я прибіг, а й усіх, хто прийшов до сільради після нас.
   Проте, думаючи так, я глибоко помилився. Дорослі люди прийшли сюди з іншою метою, яку напевне своєчасно зрозумів голова сільради Задорожний чи то йому підказав наш учитель, бо, виглянувши у відчинене вікно, він одразу ж вийшов надвір разом з ним, привітався до всіх і лагідно заговорив:
   – Люди добрі! Я вас дуже прошу розійтися зараз по домівках. Нічого тут цікавого немає і не буде. Незабаром приїдуть товариші з міліції та прокуратури, розберуться в усьому, заберуть винних, і їх судитиме суд.
   Та, мабуть, не треба було йому цього казати, бо якраз саме це й розбудило, розворушило досі, здавалося, спокійних жінок. Вони немов по чиїйсь команді, дружно, навперебій закричали:
   – Чого ви нас додому відсилаєте?
   – Ми теж голодні, але ж не їмо одне одного!
   – Судити їх тут, на місці, людоїдів!
   – Без слідства, що там розбиратися!
   – І постріляти, як скажених собак!
   – Повісити! Ось тут, серед вигону!
   Великий гнів людський. Спостерігаючи за жінками, що кричали до голови, розмахуючи при цьому ціпками і просто так руками, я побачив, які в них були гнівні обличчя, як зло блищали їхні очі. Гнів перемагав голод.
   Павло Іванович мовчав, суплячи брови, – йому, мабуть, було незручно перед людьми за те, що він з головою сільради затіяв цю розмову.
   Задорожний знову став пояснювати жінкам, що на все, мовляв, є закон, його треба дотримуватись, і цим викликав ще більше обурення. Жінки загукали до нього:
   – Закон, кажете? А по якому закону у нас хліб одібрали до зернини?
   – Де написано, щоб люди з голоду вмирали? Щоб їх на кладовище, мов худобу, підводою возили?
   – Навіщо нам такий закон?
   Я дивився на Задорожного й помітив, як він розгубився від цих запитань жінок, його широкий, посмугований зморшками лоб вкрився краплями поту, широко відкриті очі бігали по жіночих обличчях, а тонкі губи були міцно стиснуті в білий шнурочок. Продовгувате, худе лице посіріло, і весь він, кремезний, плечистий, ніби осунувся, обм'як.
   Але так тривало недовго, лише якусь мить. На Задорожного немов війнув раптом свіжий вітерець, він поглянув на Павла Івановича, випростався, розправив плечі і, витерши долонею піт з лоба, підняв догори праву руку.
   – Тихо, прошу!
   Жінки й баби вгомонилися. І він спокійно, лагідно продовжив:
   – Добре розумію вас і розділяю ваш гнів. Тільки й ви мене зрозумійте, наді мною теж є влада, якій я мушу підкорятися. Якщо ви не бажаєте мені зла, ще раз прошу вас – розходьтеся по домівках. Мені б не хотілося, аби вас бачили тут ті, що приїдуть із району. Навіщо мати зайвий клопіт, і так маємо його вдосталь. – Обвів усіх, що зібралися біля сільради, поглядом і замовк, мабуть, сказав усе, що мав сказати.
   Чоловіки біля сільради не зреагували на його прохання, продовжували смалити свої цигарки, а серед бабів і жінок знову спалахнув гомін, проте уже не такий активний, ніхто більше не вигукнув жодного злісного слова.
   Хто знає, яка б розмова відбулася між головою й жінками далі, може б, у неї втрутився й Павло Іванович, але в цю мить до сільради підкотив на своїй двоколці голова колгоспу Муляренко. В пропотілій на спині й закуреній дорожною пилюкою гімнастерці, в незмінному військовому кашкеті. Він уже напевне знав про вчинок Вірки й Михайла Давиденків, бо одразу ж, прив'язавши віжками коня до загорожі й обтрусивши від куряви галіфе, кинув неприязний погляд на вчителя, кивнув Задорожному йти до сільради і сам рушив у неї перший.
   Постоявши хвилину в нерішучості, Павло Іванович підійшов до нашого гурту й лагідно звернувся:
   – Діти, ідіть, будь ласка, додому, не треба вам тут бути.
   Сказав і одразу ж рушив стежкою через вигін у напрямку школи. Знічений, зсутулений, ніби кимось ображений.
   Проте ми не послухались його. Провели пильними поглядами й залишились сидіти. Вперше не послухались свого вчителя, підкорившись упертій дитячій цікавості. Ми не зрозуміли тоді, що він хотів нам добра.
   Як тільки за обома головами зачинилися сільрадівські двері, перемовляючись між собою, рушили від неї й чоловіки. Хто звідки прийшов.
   За чоловіками заворушилися бабусі й жінки, перемовляючися між собою.
   – Ходімо додому, Хведоро.
   – Ходімо, Марусю. А ти не йдеш, Варко?
   – Іду, іду, аякже.
   Вставали повагом і, стогнучи та охкаючи, згадуючи Бога, розходилися з ціпками в руках, кволі та зігнуті. І не вірилося, що зовсім недавно вони жваво вигукували Задорожному гнівні слова, обурювалися. Що з ними сталося зараз? Куди поділося їхнє справедливе обурення? Чи вони прислухалися до поради Задорожного, чи злякалися появи голови колгоспу?
   До мене нахилився Іван Крупка.
   – Бачиш, як цього Борисовича люди бояться? Ох і вредний же чоловік! Не те, що Задорожний. Правда?
   Я промовчав, хоч і був повністю згодний з Іваном. Хто-хто, а я добре знав, який чоловік Олександр Борисович. Він залишив у моїй душі спогад про себе на все життя. Як і Задорожний теж. Тільки спогади ті зовсім протилежні.
   Однак розійшлися від сільради не всі. Продовжували сідити сусідки Двиденків з костурами в руках, ще кілька бабів. І, звичайно, ми, вся дітворня. Нас, мабуть, не вдалося б нікому переконати розійтися по домівках. Ми не боялися нічого і нікого.
   А день уже хилився до вечора. Все нижче й нижче опускалося до обрію сонце, згасала спека, і звідкілясь повіяло прохолодою. Стало легше дихати, зашелестіло на деревах за церковною огорожею листя.
   Мабуть, як і ми, зраділи передвечірній свіжості ластівки і з криком стали літати між церквою й сільрадою.
   Та ось нарешті після тривалого нашого чекання з Воловиці на вигін вискочила парокінна підвода в супроводі вершника на коні й, здіймаючи за собою кучеряву куряву, підкотила до сільради. Коні були мокрі, в милі, а ті, що сиділи на возі, в куряві на спинах і плечах. А сиділо їх, крім кучера, двоє. Один у міліцейській формі, а другий у цивільному костюмі. «Слідчий з прокуратури», – сказав хтось. Цивільний був в окулярах і худий, а міліціонер на противагу йому – товстий, з чималеньким черевцем. Віком були, мабуть, однакові, і не старі, й немолоді. Середніх літ.
   Вершник на змокрілому коні теж був міліціонер. З гвинтівкою за плечима й наганом при боці. В чоботях із шпорами й синьому галіфе. Молодий, хвацький.
   Тільки підвода з приїжджими й вершник зупинилися і, скочивши на землю, стали обтрушуватись від куряви, як до них вийшли Задорожний з Муляренком, привіталися з усіма за руку й повели в сільраду.
   Пробули там недовго. Може, з півгодини. Потім Задорожний, товстий міліціонер, той, що в окулярах, слідчий і дядько Грицько з Параскою поїхали міліцейською підводою до Давиденків.
   Ми ватагою теж побігли слідом за ними побачити, що вони там робитимуть.
   Але нас, звичайно, не те що до хати, а не пустили й на подвір'я (кучер-міліціонер), і ми стояли на вулиці, мовчки спостерігаючи за діями приїжджих. А ті в супроводі Задорожного, дядька Грицька й Параски походили подвір'ям, на городі, побули в старенькій повіточці Давиденків і, нарешті, зайшли до хати, яку відімкнув дядько Грицько Стовбун.
   У розбите від дороги вікно нам було видно, як слідчий з міліціонером заглядали в піч, під піч, під піл і лави, як дивились щось у горшках, нишпорили скрізь.
   Затим усі вийшли в хатні двері, і невдовзі їхня розмова почулася на хаті, під трухлявою солом'яною покрівлею.
   Ми переглянулись між собою.
   – Що вони там шукають? – прошепотів поруч мене Іван Крупка.
   – Я чув, Вірка й Михайло на хаті убивали людей, – так же тихо пояснив йому Микола Царик, кутчанин Давиденків.
   – Тю, дурний! – обурився хтось із гурту. – Це ж треба людину туди стягти, щоб убити. Таке мелеш…
   – Я не мелю, а кажу те, що чув, – огризнувся Микола.
   – Тихо, ви! – обізвався хтось до них позаду. – Он уже йдуть.
   З сінешніх дверей хати справді вийшли Задорожний, товстий міліціонер, слідчий з Параскою і останнім – Грицько Стовбун. В руках у нього були коротенькі дошки, схоже, – клепки з діжки, і молоток. Він підійшов з ними до розбитого вікна й наглухо забив його тими дошками. Потім замкнув хату висячим замком, віддав ключ Задорожному, всі сіли на підводу й поїхали назад, до сільради.
   Ми побігли слідом. Худющі й голодні, а побігли, бо хотіли все знати, все нас цікавило, навіть найстрашніше.
   І ось ми знову біля сільради. Стоїмо навпроти дверей, кроків, може, за тридцять. Захекані, хапаємо ротами вечірнє повітря. Чекаємо. Дивні, наївні. Чого ми чекали? Щоб побачити, як міліція забиратиме Давиденків? Цієї найнеприємнішої і найогиднішої у нашому житті картини?
   Та не усвідомлювали ми тоді цього. Ждали.
   І діждалися.
   їх із зв'язаними назад руками вивели з сільради по черзі. Товстий міліціонер – Михайла. А той, що приїхав верхи, – Вірку. Посадили обох посеред вимощеного сіном міліцейського воза одне до одного спинами і від пояса до пліч міцно обкрутили вірьовкою.
   – Щоб не втекли в дорозі, – мовив хтось із хлопців за нами з Іваном, хоч і так усім це було зрозуміло.
   Вірка з Михайлом, як вийшли з сільради, похнюпивши голови, так і не підводили їх, не дивилися ні на кого, ніби голови у них не поверталися, а очі нічого й нікого не бачили.
   Про що вони думали? Чи усвідомлювали свій вчинок?
   Мовчали. Не плакали, не просилися. Не протестували, коли їх грубо обмотузовував молодий міліціонер, немов оніміли. Немов утратили всі людські почуття.
   Мабуть, воно так і було, коли зважились на цей нелюдський вчинок.
   Мені їх було не жаль. Спитав про це Івана.
   – І мені, – прошепотів він.
   На диво, ніхто ні з нас, хлопців, ні з дорослих, які стояли за нами, не висловили свого обурення криками і прокльонами на адресу Давиденків. І цим, мабуть, більше висловили свою зневагу до них.
   Також, на диво, мовчки вели себе й міліціонери та наше сільське начальство, що вийшло слідом за ними. Ніхто нікому не сказав ні слова.
   – А де ж слідчий? – поцікавився хтось нетерплячий.
   – Вийде ще, – заспокоїв його якийсь всезнайко.
   Зв'язавши Вірку й Михайла вірьовкою, молодий міліціонер по-хазяйськи перевірив вузол, чи міцно затягнутий, і в одну мить скочив на свого коня, що стояв поряд із возом біля тину.
   Майже водночас спритно стрибнув на воза, ближче до кучера, і міліціонер-товстун, злегка штовхнувши його рукою в плече.
   Кучер мовчки торкнув коней віжками, й ті одразу ж рвонули з місця риссю.
   Так же рвучко зірвався за ними й кінь молодого міліціонера.
   – Значить, слідчий залишиться у нас, – тихо мовив Іван.
   Я мовчки кивнув йому на знак згоди головою: напевне, що так.
   Мовчки дивилися услід підводі і вершнику голова сільради Задорожний, голова колгоспу Муляренко й дядько Грицько Стовбун. Навіть Параска, стоячи поруч з ними, не вимовила жодного злого слова услід своїм кривдникам – Вірці й Михайлу.
   Все відбулося в суворій тиші теплого травневого вечора.
   І лише тоді, коли ні міліцейського воза, ні міліціонера-вершника не стало видно за вигином вулиці, за нашими з Іваном спинами хтось зітхнув і проказав:
   – Не бачити їм більше свого села.
   Сказано було так, що я не міг розібрати, – із співчуттям сказав чоловік чи з осудом.
   Оглянувся. Кроків за два від нас стояв зіщулений, зарослий густою сивою щетиною поштар дядько Пантелій із старою, напівпорожньою сумкою через плече, в якій носив листи й газети.
   Ми зустрілися поглядами, дядьків був сумний і винуватий.
   – Немає, – таким же, як і перед цим, тихим голосом сказав мені цей добрий, лагідний чоловік. І одразу ж, уже вкотре, додав заспокійливо: – Та ти не журись. Як буде – я обов'язково принесу. – й пішов у сільраду, куди знову вернулися голови сільради й колгоспу та Грицько Стовбун з Параскою.
   Іван співчутливо поглянув на мене:
   – Листа від батька ждеш?
   – Та, – відказав я. – Чомусь довго не пише.
   Як і дядько Пантелій, товариш заспокоїв мене:
   – Напише, жди.
   …А пізно ввечері, коли стомлена вкрай мати вернулася з буряків, до нас прийшла Параска і розповіла нам усе, що з нею трапилось у Давиденків.
   Розповідь її була сумною і страшною водночас.
   Коли вона після розмови зі мною прибігла до Давиденків, Вірка в хаті була одна.
   – Здрастуй.
   – Здрастуй, – одказала Вірка, і Параска одразу помітила – у Вірчиних очах стояв переляк. Вона винувато забігала ними по хаті, й погляд її зупинився на білій ситцевій хустці, що лежала недбало кинута на припічку.
   Параска теж кинула свій погляд на ту хустку, і серце її немов хто проштрикнув голкою: Гальчина хустка. Власне, не Гальчина, а її, Параски. А носили вони ту хустку навперемінки, хто якого дня перший запне.
   Вхопила хустку в руки, розгорнула. Вона, їхня хустка. І серце немов хто вдруге проколов голкою, ще з більшою силою.
   Параска до Вірки:
   – Де Галька?
   Та злякано відступила од неї на крок. Тремтить уся, хитає головою:
   – Не-е зна-а-а-ю…
   – А хустка! Хустка чого у вас? – тиче до неї хусткою Параска.
   Вірка тим же тремтячим голосом стала пояснювати, що Галька була у них позавчора й пішла, а хустку забула. Нехай вона, Параска, забере її.
   Говорить, а сама пильно дивиться мимо Параски на хатні двері.
   Параска вловила у цьому її погляді щось недобре, й ту ж мить оглянулась, бо стояла спиною до дверей.
   На порозі хати, широко розставивши ноги, стояв з молотком у руці старший Вірчин брат Михайло. Чорні очі його дивилися на Параску незрушно й хижо, від чого у неї стало одразу холодно й порожньо у душі, а поза шкірою на спині поповзли мурахи.
   Вона зрозуміла – живцем їй звідси не вийти, тут її смерть. Отже, Гальку вони теж убили. Але за віщо? Не заради ж хустки!