Які рядки були далі, я не встиг пригадати, бо двері класу відчинилися і до нього зайшли Павло Іванович з Галочкою Козак. Галочка хутко сіла за свою парту, а Павло Іванович зайняв своє місце за столом і сказав нам:
Нема хліба на столі,
Тільки Сталін на стіні…
– Молодці, що сиділи тихо. Спасибі. Продовжимо урок далі.
Але в коридорі тут же задзвонив старий, мідний дзвінок, запрошуючи нас на перерву. Дзвонила тітка Софія.
На великій після цієї перерві, поки ми чаювали в коридорі біля столиків під стіною (про повторний для нас пайок потурбувався голова сільради), мені хтось поклав на книжки під партою записку, яку я знайшов одразу ж, усівшись на своє місце. В записці писалося, щоб я після уроків обов'язково прийшов на стару половину кладовища до найбільшого куща бузку з невеличкою прогалиною посередині у дуже важливій справі. Невідомий автор сповіщав – він знає, хто вкрав хліб у школі.
Оце так новина! – мало не вигукнув я, прочитавши. Хто ж він, той злодій? Виходить – хтось із наших учнів! А хто написав записку?
Заховавши її в кишеню штанів, оглянувся, окинув поглядом увесь клас. Нічого ні за ким підозрілого не помітив. Зокрема за хлопцями. Бо це тільки хтось із них міг написати. Але всі вони були зайняті своїми справами, жоден навіть не поглянув у мій бік.
Зате я знову відчув на собі пильний погляд товариша Сталіна з портрета. Звів на нього очі.
Товариш Сталін справді дивився на мене, але цього разу хитрувато й немов питав: ну і що ви зробите з тим, хто вкрав у вас хліб і цукор?
Я не знав, що йому відповісти, як і не знав ще й того, хто те вчинив. Й тому промовчав.
Зате товариш Сталін порадив мені: нагодуйте його крейдою, і самі їжте крейду. їжте, їжте, їжте крейдуі
У мене аж в очах побіліло від тієї крейди. Я з переляку заплющив очі, а коли розплющив, товариш Сталін уже не дивився на мене, а в класі чувся спокійний, лагідний голос учителя. Він пояснював нам нові задачі з арифметики.
* * *
Стежками через чужі, ще не орані городи поспішав я зі школи на кладовище. Йшов і думав: хто ж мені написав записку? І кому ще з нашого класу? Розбирала також цікавість: кому ж це прийшло в голову посягнути на наш шкільний хліб і цукор? Як він посмів?На кладовищі в сонячні дні чомусь особливо тепло і затишно, завжди віє на тебе дивним спокоєм і урочистістю.
Таким же теплом, свіжістю і спокоєм зустріло мене кладовище й того дня. Хіба що десь у кущах стримано щебетали синички й голосно цвірінькали горобці.
Йду поміж осілих, уже давно ніким не доглянутих, без хрестів могил, обминаю ще голі й колючі дикі грушки, такі ж кущі шипшини й глоду, кущі молодих самосійних вишень і, нарешті, неподалік від канави бачу той розлогий кущ старого бузку з невеличкою, незарослою місциною посередині, немов спеціально призначеною кимось для таємничих зібрань.
Кущ іще голий, ще тільки почало розвиватися на ньому листя, й мені видно крізь голе гілля, що в ньому уже хтось є. І не один, а троє. Три хлоп'ячі постаті.
Підходжу ближче і впізнаю. Всі хлопці з сусіднього з нашим класу «Б». Микола Дьогтяр, Іван Крупка й Степан Харченко.
– Заходь! – махає мені рукою Іван Крупка. – Щоб ніхто не побачив! Зараз ще хлопці підійдуть!
Розхиляю гілля, заходжу в кущ, немов у невеличку круглу кімнату.
– Вас і так з куща видно, – кажу йому.
– Так, та не так, – не згоджується зі мною Іван. – д коли сядемо, звіддаля ніхто не помітить.
З його тону, яким Іван говорив зі мною, догадуюсь – це його, Іванова, затія. Зібратись тут, щоб поговорити про злодія, котрий обікрав шкільну комірчину. Значить це він і записку мені підсунув.
Дістаю її з кишені, тицяю Іванові під ніс:
– Ти писав?
– Ну-у, я-а, – тягне неохоче. – А ти що, може, не віриш?
Відповів, що вірю, але… Може б, краще було розповісти директорові школи.
– О-о, ми теж йому про це казали, – втрутилися в нашу розмову Степан і Микола.
– Кажу ж вам – директорові не треба! – гаряче говорить Іван і знову до мене: – За це його можуть з директора зняти, та ще й віддати під суд. А так ми самі злодія провчимо.
– А кого це? – питаю.
Іван посміхається:
– Зажди, нехай усі зберуться, тоді й скажу.
Степан і Микола невдоволені з Івана:
– Нам теж іще й досі не признався.
Цікавлюся – кого ж іще ждемо.
– Ще мають прийти Микола Ковальчук, Василь Чупака й Павло Гончаренко.
Микола та Василь – мої однокласники. Отож – Іван покликав трьох із нашого класу і їх четверо з «Б». Що це значить? «Це значить, – став розмірковувати я, – що злодюжка теж їхній, з їхнього класу. Чому? Бо в їхньому «Б» більше хлопців, більше розбишакуватих і схильніших украсти. Цікаво, хто ж він, той, що посягнув на наш хліб і цукор?»
– Ну скажи, не тягни, – штовхаю Івана ліктем під бік.
– Що ти такий нетерплячий! – бурчить невдоволено Іван. – Ось прийдуть хлопці – тоді всім і скажу, а не кожному окремо розповідай.
Я знаю Івана. Хлопець упертий, але чесний і добрий. Живе далеко від мене, на Окопі, під болотом. У нього ще є сестра, молодша. Живуть бідно, як і ми всі. Єдине, що їх трохи рятує від голоду – болото. Вони мають свого човна і ловлять у тому болоті рибу, переважно – в'юнів, ставлять сильця на диких качок. Я не раз був у Івана дома, і він часто заходив до мене, коли батьки присилали за чимось у крамницю або в якихось справах до Дроботів. Дроботи з Крупками родичались. Іванів батько та Антонова мати були двоюрідні брат і сестра. А в селі це велика рідня. Правда, Іван з Антоном родичалися не дуже, Іван казав – недолюблює Антона, але заради батьків примирявся.
Іван – низенький на зріст, але кістлявий, міцно збитий. Чуб русявий, їжакуватий, майже над самі брови. Очі сірі, довірливі. Ніс широкий, ніздрюватий. Губи трохи завеликі, нижня повніша від верхньої. Говорячи, розтягував слова. Впертий і сердитий. Вчився непогано, легко розв'язував задачі, любив читати книжки. В останньому ми, мабуть, найбільше з ним сходились, і це зближувало нас.
Так і не признався він про злодія, поки не прийшли один по одному з усіх сторін кладовища Микола, Василь і Павло.
І тоді нарешті наш Іван видав свій секрет. Звелів нам сісти на гіллі півколом, сам став посередині і, піднісши догори вказівний палець правої руки, прорік:
– Хліб і цукор вкрав мій родич Антон Дробот.
Сказав і замовк.
Мовчали й ми. Всі шестеро. Немов води в роти понабирали. Немов на замки їх узяли. Немов нам заціпило, відібрало мову.
Оце так новина! Хто б міг подумати! Антон, з його здоров'ям! І кого обікрасти? Своїх товаришів!
А втім – стій! – зупинив я себе. Чого обурюєшся? Адже він, Антон, недавно, навіть зовсім недавно, накинувся на мене, відняв хліб, ми з ним билися за той нещасний окраєць.
Пауза наша затягнулася на кілька довгих хвилин, а потім, не змовляючись, ми всі дружно глянули на Івана, й хтось із нас запитав:
– Звідки ти знаєш?
– Він підбивав мене на це, – повів свою розповідь далі Іван. – Я відмовився і відмовляв його. Антон пообіцяв, та, як бачите, не дотримав слова. І, мабуть, з боязні не прийшов сьогодні й у школу.
Я пригадав – справді, сьогодні Антона не було в школі,.не товкся на великій перерві біля тітки Софії, намагаючись чимось їй прислужитися, як робив це мало не щодня. А він, бач, яку мету переслідував. Роздивлявся, що, де і як у комірчині лежить, щоб знайти потемки.
– І з боязні, і, мабуть, хліба та цукру об'ївся! – додав Микола Ковальчук.
Останнє, про хліб і цукор, певне, найбільше роздратувало нас, бо всі ми одразу обурились, заговорили разом, перебиваючи і не слухаючи один одного. Заґелґотіли, мов перелякані гуси, і з ґелґотіння цього вихоплювалось:
– Безсовісний!
– Негідник!
– Це підлість!
– Та як він посмів?
– Вигнати такого з школи!
– І в тюрму, щоб знав!
Та ось раптом підняв руку Павло Гончаренко, високий, стрункий хлопець, недалекий Антонів сусід.
– Я знаю… Антон нечистий на руку… Жадний… Та як ти, – звернувся до Івана, – доведеш, що то він?
Справді, ми не подумали про це. Адже не впійманий – не злодій, – пригадалися мені батькові слова.
– Доведу! – запевнив нас Іван.
– Як? – глянули ми всі на нього.
– Приведу Антона сюди, і він сам у всьому признається! – пообіцяв Іван.
Я перший засумнівався:
– Ти певний?
– Певний! – гаряче ствердив він. Ми дружно погодилися:
– Приводь!
Десь хвилин через двадцять чи, може, півгодини Іван справді привів Антона. Був він жалюгідний, аж бридкий. Одежа на ньому висіла, мов на кілку. Його трясло, він цокотів зубами й раз по раз витирав почервонілого носа рукавом.
– Ну, розкажи нам усе як було, – звернувся до нього Іван. – Тільки чесно, без брехні!
– Без брехні, чесно, – закивав втягнутою в плечі головою Антон.
І розказав. Усе як було. З усіма подробицями.
Не хочу переповідати цієї бридкої історії. Як він підкрадався до школи, як заліз у вікно, як тремтячими руками ховав хліб і цукор у торбу. Все це справді виглядало огидно. Скажу лише, що розповідь Антона викликала у нас ще більшу відразу до нього, ще більше обурення його поведінкою, коли він став перед нами на коліна й почав благати, ковтаючи слова:
– Хлопці… Я не винен… Я хотів їсти… Що хочете зі мною робіть… Але не бийте…
В ті хвилини він упав в наших очах, як людина. Ми це зрозуміли одразу, були ще малі, але мислили, як дорослі.
Поки Іван ходив за ним, ми домовились: відлупцюємо, як слід, щоб довго пам'ятав. Та після його плазування й каяття тут же вирішили вчинити по-іншому. Сказали, що він заслуговує найбільшої покари, але зараз бити його не будемо, а просто плюнемо на нього по черзі.
Так і зробили. Й пішли з кладовища, залишивши його в старому кущі бузку розгубленого, із сльозами на очах. Було таке враження, немов похоронили його там.
А як залишилися ми вдвох з Іваном, він відкрив мені ще одну таємницю, чому був упевнений, що саме Антон украв хліб і цукор у школі. Колись Іванова мати брала в Дроботів великі ножиці, розкроїти полотно. А повернути забула. Тож і доручила Іванові занести по дорозі до школи. Зайшов Іван уранці до Дроботів у хагу, а в ній – нікого. Ні тітки, ні дядька, ні Антона. Де ж це вони всі поділися? – подумав Іван. Вийшов з хати у сіни, аж чує тихий гомін у хатині. Прислухався – ніби тітка з Антоном говорить. Відчиняє двері і бачить: тітка стоїть біля розчиненої скрині з хлібиною в руці, а Антон з порожньою торбиною в обох. Іван одразу ж зміркував: ховають хліб у скриню. І тут же друга думка: але де ж вони його взяли, коли Антонова мати уже давно журилася Івановій, що забула, як і хліб пекти. Ще тоді в хатині подумав: невже Антон не послухав його, поліз у шкільну комірчину? Ні, не віри-лось. Віддав тітці ножиці й хутко подався до школи. А біля неї – плач тітки Софії.
Довідавшись, що вкрадено хліб і цукор, одразу ж зрозумів, чия це робота.
– Хотів було піти до директора й усе розповісти, – звіз на мене довірливо очі Іван, – але… родичі, як не є, жаль стало. Та й сумнівався ще. А як не Антон? Тепер не сумніваюсь. – Деякий час ми йшли мовчки, потім Іван попросив мене: – Ти про оцю нашу розмову нікому не кажи. Добре? А моєї ноги ніколи більше не буде в їхній хаті. Не хочу знати таких родичів!
Я пообіцяв Іванові – нікому в школі не скажу.
Проте всю історію з Антоном розповів батькові. І ту, першу, з окрайцем, і цю другу – з хлібом. У мене від батька не було таємниць.
Батько вислухав мене уважно і довгенько мовчав. Він ніколи не любив поспішливості.
Затим звів на мене очі й заговорив:
– З Антоном ви вчинили правильно. Воно повинно вплинути на нього дужче, ніж ви б його побили. Хоч… – зробив паузу, – він тут і не винен.
– Як не винен? – не зрозумів я. – Украв наш хліб і не винен?
– А ось так, – вів далі свою думку батько. – Хто його змусив красти?
– Ніхто, – відказав я. – Сам надумав і поліз. Підмовляв Івана, але Іван не захотів.
Батько заперечливо похитав головою.
– Голод його змусив. Страх перед смертю. От і рішився на таке.
– А чому ж я не рішився? Той же Іван? Інші хлопці? – не погодився я з батьком.
– Бо у нього немає сили волі, – пояснив мені батько. – Нестійкий характер. І не його б за це бити… – И замовк, оглянувшись навколо, хоч були ми з ним в хаті удвох.
– А кого? – поцікавився я.
Батько співчутливо подивився на мене:
– Рано ще, синку, тобі знати про це. Виростеш– – дізнаєшся.
Більше ми з ним про те ніколи не говорили.
Розділ одинадцятий. ЗА ГІРКОТОЮ – ГІРКОТА
Щоранку, відколи знову випогодилось після дощу, під нашою хатою гупають кінські копита й у вікно від вулиці стукає лозиною бригадир:
– Тетя-я-н-о-о! Весняний де-нь рік году-ує! На-а-а я-ачмінь!
– А щоб ти провалився! – каже йому у відповідь мати, пораючись біля печі. – Ніби я не знаю. Вчора ж увечері казав, ні, сьогодні знову гавкає.
Бригадир, дядько Петро Басанський, який з першого дня колгоспу числиться в його активі й усім завжди каже, що колгосп – це шлях до соціалізму, звичайно не чує материного побажання на свою адресу і їде собі худющою конячиною далі, а мати починає збиратися в поле досівати ячмінь. Вона тепер ладна працювати і вдень і вночі, аби заробити більший пайок та швидше поправити батька. Бо батько таки у нас дуже охлялий, немічний. То лежить на полу, то сидить на сонечку за хатою. Йому б м'ясця, молочка, сметанки. Та хліба уволю, смачного, житнього, як пекла колись мати. О, моя мати вміла пекти смачний хліб! А так що ж. Перебиваємось материним скупим пайком, моєю скибкою з школи та супом-борщем з кропиви, щавлю та лободи, гаразд, що після дощів шугнули на городі в ріст. Тільки бурчить від тієї зеленої бурди в животі, на що батько жартує, каже: «То лобода з кропивою сперечаються, хто з них добріший». Звідки ж сила візьметься від такої їжі? Але голова колгоспу вже переказував через матір, нехай, мовляв, твій Іван уже на роботу виходить, поки буде дома відсиджуватись. Батько образився: «Якби він таке пережив, як я, чи скоро пішов би на роботу?».
Надворі в ці дні було сонячно, тепло, зелено. Вже почали готуватися до цвітіння вишні. Здавалося – все повинно радувати зір, душу. Але в мене на душі чомусь було гірко. Немов я наївся гіркої макухи або полину. До речі, в колгоспі на громадське харчування сталії давати рижієву макуху замість хліба. Мати казала – немає з чого пекти, всі запаси закінчились.
Гірко було мені й від історії з Антоном, переживав я за батька, переживав за Грицька. Грицькові немовби трохи було полегшало, він уже навіть казав мені, що до школи збирається, але знову зліг. Така погода настала, теплінь і благодать, а хлопець із хати не може вийти.
– І Микола чомусь не пише, – бідкався про брата. – Чи не трапилося з ним щось?
Я заспокоїв його.
– Напише, не журись. І посилку, може, пришле скоро. А в ній цукерки, пряники, бублики. Від них одразу видужаєш.
У Грицька аж очі зволожились:
– Коли б то…
– Ось побачиш, – запевнив я його. А в самого думка: може, й справді з Миколою приключилася якась біда? Що вони тоді робитимуть, Грицько з матір'ю? Адже не в колгоспі, ніхто їм навіть макухи не дає.
І знову у мене полин у горлі. Бо й ми з батьком і матір'ю нічим не можемо їм допомогти. Мати Грицькова вже висохла, мов тріска, і він – живий скелет.
Сидимо ввечері з батьком під хатою, ждемо з поля матір, вона пізно повертається, бо сіють поки надворі видно, говоримо якраз про Грицька, я недавно прийшов від нього.
– Справді, важко їм, – зітхнув батько. – Що ж таке для них придумати?
– Може, в колгосп піти, до голови, – гаряче кажу. – Хай хоч макухи дасть. Люди ж вони чи ні?
Батько журно киває головою:
– Дадуть, аякже. В обидві жмені. Колгоспникам нічого не дають, а про них і говорити нічого.
– А чого вони в колгосп не вступили, тату? – питаю.
Батько повертається до мене.
– Хіба не знаєш? Вони ж штунди, колгоспів не визнають.
Я знав, що Грицькова мати якась дивна, набожна, завжди ходила в довгій одежі і темній хустці – на очі, але не звертав на це уваги. Ми просто дружили з Грицьком, і все. Ніщо не заважало нашій дружбі.
«Важко, дуже важко доведеться їм жити», – думаю я про Грицька та його матір.
Надворі тим часом уже добре стемніло, на чистому весняному небі замерехтіли яскраві срібні зорі. В селі тиша і спокій. Ні галасу дитячого, ні ревіння теляти чи мекання кози, яких і досі не забрали з вулиці додому, як було колись. Не кличуть матері вечеряти дітей, котрі ще не нагулялися попід дворами, не гавкають собаки, як це було ще минулої весни. Тільки чути від болота квакання жаб. їм байдуже до всього, у них своє жаб'яче життя., ні від кого і ні від чого не залежне.
Сумно в селі, немов у темній могилі.
Та ось на вулиці чути тиху жіночу розмову, і на подвір'я невдовзі заходить мати, повернулася нарешті з поля.
Ми зустрічаємо її з батьком, і всі троє йдемо до хати. Батько торохтить сірниками, засвічує на прикоминку каганчика, а мати одразу ж не сідає, а ніби падає на лаву й тяжко зітхає.
– Посиджу трішки… Не чую ні рук, ні ніг. Аж гудуть. Сьогодні дві норми посіяли. Коней заганяли, мабуть.
– Посидь, – каже батько й собі сідає, але на полу, навпроти матері.
А я стою між ними посеред хати й ковтаю гіркоту.
Батько – худий, зсутулений, немічний, із запалими щоками й очима. Мовчить.
– Мати – виснажена, чорна від куряви й сонця, з чорними порепаними ногами й худими, жилавими руками на колінах. Теж мовчить.
Мовчимо всі троє. Бо голодні. Бо голодній людині не хочеться ні про що говорити. їй важко розкрити рота, поворухнути зайвий раз язиком.
Мовчить на портреті на стіні і наш четвертий сім'янин – Тарас Григорович Шевченко. Мабуть, розуміє нас і розділяє з нами сум і скорботу, гіркоту душевну.
«А онде під тином опухла дитина, голоднее мре», – крутиться в моїй голові.
Проте мовчання наше в хаті триває недовго. Мати ворушиться на лаві, зсовується з неї, кажучи:
– Сиди не сиди, а вставати треба.
Як щовечора, вона підходить до печі, витягує з неї чавунчик теплої води, вмивається біля мисника над відром.
– Ну, хазяїни, де наш борщ із м'ясом, будемо вечеряти, – жартує, втершись полотняним рушником.
Я розумію, вона має на увазі кисло-гіркий борщ із бур'яну, що стоїть у горщику за челюстю печі. А каже так, щоб підняти наш з батьком настрій, та й самій розвіяти сум, який уже давно поселився в нашій хаті, відколи ми вступили в колгосп.
Вечеряємо теж мовчки, повагом, поопускавши очі вниз, немов соромлячись одне одного.
– А за кашу звиняйте, – каже мати, коли ми'з батьком поклали ложки, висьорбавши борщ. – Замість каші – макуха. Сьогодні замість хліба дали нам аж по двісті грам.
– Якої, мамо? – питаю.
Мати зітхає:
– Рижієвої.
Я здригаюсь, відчуваючи, як у мене вмить стало гірко в роті. Від однієї згадки про рижієву макуху.
– Нічого, синку, – помічає мою реакцію мати. – Хай і недобра, але пожувати треба. Вона ж таки олійкою просякнута.
Бачу, як одвертає вбік очі батько, як ціпить зуби, від чого аж ворушаться скули. Хіба ж можна йому, з хворим шлунком, їсти зараз макуху? Це все одно, що отрути наїстися.
Мати також добре розуміє це, але що вона, бідна, може зробити, чим зарадити. Дає нам по шматочку макухи, одкушує сама з грудочки й журливо каже:
– Нам ще нічого, ми хоч голодні, та на волі. А он – Аполлінарія в тюрму посадили. Як там йому, бідному?
– Посадили? За що? – не вірю я почутому.
– Звідки ти знаєш? – питає її в свою чергу й батько.
Ми обидва пильно дивимося на неї.
– За що – не знаю, – стенає плечима мати. – А чула від жінок, немовби Задорожний комусь казав, він учора в районі був.
– Посадили-таки, – зітхає батько. – Я й знав, що цим закінчиться.
На якусь мить у хаті залягає тиша. Навіть цвіркун під піччю затих. И у ці секунди цвинтарної тиші мені приходить на згадку той пізній осінній вечір, коли до нас у вікно постукав Аполлінарій і коли я опівночі виходив надвір обдивитися, чи немає у нас на подвір'ї нікого, щоб йому спокійно вийти з хати.
Нагадав про це батькові й запитав: чого ж таки приходив тоді Аполлінарій до нас?
Батько відповів не одразу, мабуть, вирішуючи: казати чи ні, і нарешті пояснив:
– У селі тоді була міліція, і його добрі люди попередили, щоб не потрапляв їй на очі. От він і вирішив пересидіти в нас.
Я тут же мов Пилип з конопель до батька з мовим запитанням:
– А чому Аполлінарій мав боятися міліції? Він же не злодій?
– Не злодій, – згоджується батько. – Але син дяка. А дяк хто? Віруючий у Бога чоловік, служитель церкви. А за нинішніми законами, хто вірить у Бога, той проти радянської влади.
Для мене це незрозуміло, і я знову звертаюсь до батька:
– Але ж… Аполлінарій не віруючий. Учився в технікумі… Був у крамниці продавцем…
І знову батько згоджується зі мною:
– Це ж ти малий ще, а вже кумекаєш, що і як. А їм, – показує рукою за темні вікна, – хіба дано зрозуміти. Вони всіх одним аршином міряють: який батько – такий і син. Бо в них ще й план на арешти. Скільки чоловік з якого села. Та цього тобі ще не зрозуміти.
– І не треба воно йому, – втручається в нашу розмову мати. Годі вам про це. А Аполлінарія мені жаль, гарний був чоловік.
Ні я, ні батько не їмо макухи. І так гірко на душі. Віддаємо свої порції матері. На завтра.
Мені теж дуже жаль дядечка Аполлінарія, і я так і не розумію, за що ж його було саджати в тюрму. Невже тільки за те, що син дяка.
Про це я довго думав і лежачи в постелі. Пригадував, як міліціонери вели його з хати до підводи, як він пообіцяв мені з'їздити в район і вернутися, як сказав «до побачення». Казав, а сам напевне знав, що не скорим воно буде у нас, якщо буде взагалі.
Так воно й сталося. Більше Аполлінарій не повернувся в село, більше я його ніколи не бачив. Невідомо, як склалася його доля.
…А через день на нашому кутку одразу дві смерті. Першою померла Гальчина мати. Як злягла ото після похорону чоловіка, то й не підвелася більше.
Другим помер Грицько, так і не діждавшись від брата ні грошей, ні посилки.
Вмерло двоє людей, яких я добре знав, яких ще недавно бачив. І тепер їх немає. Немає й більше не буде. Світитиме на небі сонце, буятиме на землі зелень, цвістимуть сади, співатимуть у садах солов'ї, а вони вже цього не бачитимуть і не чутимуть, лежатимуть у своїх могилах прахом. І вмерли вони страшною смертю – від голоду.
Думаючи про них, мене брав смертельний жах. Адже це скоро може статися і зі мною, з моїми батьком і матір'ю. З багатьма моїми односельчанами.
Ні, не хотілося про це думати! Ой, як не хотілося!
Тітку Настю, Гальчину матір, допомогли поховати сусіди, мої батько з матір'ю. Чоловіки зробили сяку-таку труну, жінки знесли хто що міг на поминки, поділились останнім. І залишились, Параска з Галькою круглими сиротами. Як жити будуть? Хто їм допоможе? Та й чим, коли в кожній хаті одні злидні.
Мені жаль було Гальку, вона не ходила до школи (мали одні чоботи на всю сім'ю), хоч би там з'їдала оту нещасну пайку хліба з чаєм. А так…
По-другому вчинила Грицькова мати. Грицько помер уночі. Тітка Пріська спорядила його на лаві, просиділа над ним до півдня, читаючи якісь тільки їй відомі молитви, а потім взяла заступа, викопала в садку яму, сама поклала Грицька в неї, сама й засипала землею. Без труни, тільки прикрила чистим рядном. Як не вмовляли її сусідки – жінки поховати хлопця на кладовищі: що не говорили – не послухала. Сказала: «Хочу, щоб був завжди біля мене».
Як я каявсь, що загаявся на похороні Гальчиної матері й не встиг попрощатися з Грицьком. Не сподівався, що його мати так учинить. Коли ж прийшов до них у хату, тітка Пріська розгублено якось вимовила:
– О, це ти? А Гриші вже нема. Немає Гриші. – І подивилася на мене такими байдужими й порожніми очима, що мені стало не по собі. В них не було ні сльозинки, ні печалі. Тільки куточки червоні, від безсоння, мабуть.
Прикро й гірко зробилося в мене на душі. Щоб не розплакатись, я сказав щось тітці Прісці співчутливе й пішов із хати.
В саду, між старою грушею й уже білою від цвіту вишнею, чорнів невеличкий горбик землі. То була могила Грицька.
Я підійшов, постояв над нею, схиливши голову.
– Прощай, Гришо, – прошепотів і тихо побрів додому.
…Не минуло й двох тижнів, як так же, як і Грицько, вночі, померла в самотині і його мати, тітка Пріська.
Порадившись, сусіди вирішили і її поховати на своєму подвір'ї, поруч з Грицьком. Нехай, мовляв, лежать поруч – мати й син.
А хату замкнули, вікна забили дошками.
Так на нашому кутку з'явилася перша порожня хата, мешканці якої вмерли з голоду.
Це на нашому. А на інших кутках стояло уже по кілька таких хат. На Окопі, на Темнорядівці, на Воловиці. Люди вмирали тихо, непомітно. Поки що старі й діти.
– Від бур'яну, – зітхав батько. – Бур'ян – їжа не для людей.
А де ж було взяти хліба?
– Тетя-я-н-о-о! Весняний де-нь рік году-ує! На-а-а я-ачмінь!
– А щоб ти провалився! – каже йому у відповідь мати, пораючись біля печі. – Ніби я не знаю. Вчора ж увечері казав, ні, сьогодні знову гавкає.
Бригадир, дядько Петро Басанський, який з першого дня колгоспу числиться в його активі й усім завжди каже, що колгосп – це шлях до соціалізму, звичайно не чує материного побажання на свою адресу і їде собі худющою конячиною далі, а мати починає збиратися в поле досівати ячмінь. Вона тепер ладна працювати і вдень і вночі, аби заробити більший пайок та швидше поправити батька. Бо батько таки у нас дуже охлялий, немічний. То лежить на полу, то сидить на сонечку за хатою. Йому б м'ясця, молочка, сметанки. Та хліба уволю, смачного, житнього, як пекла колись мати. О, моя мати вміла пекти смачний хліб! А так що ж. Перебиваємось материним скупим пайком, моєю скибкою з школи та супом-борщем з кропиви, щавлю та лободи, гаразд, що після дощів шугнули на городі в ріст. Тільки бурчить від тієї зеленої бурди в животі, на що батько жартує, каже: «То лобода з кропивою сперечаються, хто з них добріший». Звідки ж сила візьметься від такої їжі? Але голова колгоспу вже переказував через матір, нехай, мовляв, твій Іван уже на роботу виходить, поки буде дома відсиджуватись. Батько образився: «Якби він таке пережив, як я, чи скоро пішов би на роботу?».
Надворі в ці дні було сонячно, тепло, зелено. Вже почали готуватися до цвітіння вишні. Здавалося – все повинно радувати зір, душу. Але в мене на душі чомусь було гірко. Немов я наївся гіркої макухи або полину. До речі, в колгоспі на громадське харчування сталії давати рижієву макуху замість хліба. Мати казала – немає з чого пекти, всі запаси закінчились.
Гірко було мені й від історії з Антоном, переживав я за батька, переживав за Грицька. Грицькові немовби трохи було полегшало, він уже навіть казав мені, що до школи збирається, але знову зліг. Така погода настала, теплінь і благодать, а хлопець із хати не може вийти.
– І Микола чомусь не пише, – бідкався про брата. – Чи не трапилося з ним щось?
Я заспокоїв його.
– Напише, не журись. І посилку, може, пришле скоро. А в ній цукерки, пряники, бублики. Від них одразу видужаєш.
У Грицька аж очі зволожились:
– Коли б то…
– Ось побачиш, – запевнив я його. А в самого думка: може, й справді з Миколою приключилася якась біда? Що вони тоді робитимуть, Грицько з матір'ю? Адже не в колгоспі, ніхто їм навіть макухи не дає.
І знову у мене полин у горлі. Бо й ми з батьком і матір'ю нічим не можемо їм допомогти. Мати Грицькова вже висохла, мов тріска, і він – живий скелет.
Сидимо ввечері з батьком під хатою, ждемо з поля матір, вона пізно повертається, бо сіють поки надворі видно, говоримо якраз про Грицька, я недавно прийшов від нього.
– Справді, важко їм, – зітхнув батько. – Що ж таке для них придумати?
– Може, в колгосп піти, до голови, – гаряче кажу. – Хай хоч макухи дасть. Люди ж вони чи ні?
Батько журно киває головою:
– Дадуть, аякже. В обидві жмені. Колгоспникам нічого не дають, а про них і говорити нічого.
– А чого вони в колгосп не вступили, тату? – питаю.
Батько повертається до мене.
– Хіба не знаєш? Вони ж штунди, колгоспів не визнають.
Я знав, що Грицькова мати якась дивна, набожна, завжди ходила в довгій одежі і темній хустці – на очі, але не звертав на це уваги. Ми просто дружили з Грицьком, і все. Ніщо не заважало нашій дружбі.
«Важко, дуже важко доведеться їм жити», – думаю я про Грицька та його матір.
Надворі тим часом уже добре стемніло, на чистому весняному небі замерехтіли яскраві срібні зорі. В селі тиша і спокій. Ні галасу дитячого, ні ревіння теляти чи мекання кози, яких і досі не забрали з вулиці додому, як було колись. Не кличуть матері вечеряти дітей, котрі ще не нагулялися попід дворами, не гавкають собаки, як це було ще минулої весни. Тільки чути від болота квакання жаб. їм байдуже до всього, у них своє жаб'яче життя., ні від кого і ні від чого не залежне.
Сумно в селі, немов у темній могилі.
Та ось на вулиці чути тиху жіночу розмову, і на подвір'я невдовзі заходить мати, повернулася нарешті з поля.
Ми зустрічаємо її з батьком, і всі троє йдемо до хати. Батько торохтить сірниками, засвічує на прикоминку каганчика, а мати одразу ж не сідає, а ніби падає на лаву й тяжко зітхає.
– Посиджу трішки… Не чую ні рук, ні ніг. Аж гудуть. Сьогодні дві норми посіяли. Коней заганяли, мабуть.
– Посидь, – каже батько й собі сідає, але на полу, навпроти матері.
А я стою між ними посеред хати й ковтаю гіркоту.
Батько – худий, зсутулений, немічний, із запалими щоками й очима. Мовчить.
– Мати – виснажена, чорна від куряви й сонця, з чорними порепаними ногами й худими, жилавими руками на колінах. Теж мовчить.
Мовчимо всі троє. Бо голодні. Бо голодній людині не хочеться ні про що говорити. їй важко розкрити рота, поворухнути зайвий раз язиком.
Мовчить на портреті на стіні і наш четвертий сім'янин – Тарас Григорович Шевченко. Мабуть, розуміє нас і розділяє з нами сум і скорботу, гіркоту душевну.
«А онде під тином опухла дитина, голоднее мре», – крутиться в моїй голові.
Проте мовчання наше в хаті триває недовго. Мати ворушиться на лаві, зсовується з неї, кажучи:
– Сиди не сиди, а вставати треба.
Як щовечора, вона підходить до печі, витягує з неї чавунчик теплої води, вмивається біля мисника над відром.
– Ну, хазяїни, де наш борщ із м'ясом, будемо вечеряти, – жартує, втершись полотняним рушником.
Я розумію, вона має на увазі кисло-гіркий борщ із бур'яну, що стоїть у горщику за челюстю печі. А каже так, щоб підняти наш з батьком настрій, та й самій розвіяти сум, який уже давно поселився в нашій хаті, відколи ми вступили в колгосп.
Вечеряємо теж мовчки, повагом, поопускавши очі вниз, немов соромлячись одне одного.
– А за кашу звиняйте, – каже мати, коли ми'з батьком поклали ложки, висьорбавши борщ. – Замість каші – макуха. Сьогодні замість хліба дали нам аж по двісті грам.
– Якої, мамо? – питаю.
Мати зітхає:
– Рижієвої.
Я здригаюсь, відчуваючи, як у мене вмить стало гірко в роті. Від однієї згадки про рижієву макуху.
– Нічого, синку, – помічає мою реакцію мати. – Хай і недобра, але пожувати треба. Вона ж таки олійкою просякнута.
Бачу, як одвертає вбік очі батько, як ціпить зуби, від чого аж ворушаться скули. Хіба ж можна йому, з хворим шлунком, їсти зараз макуху? Це все одно, що отрути наїстися.
Мати також добре розуміє це, але що вона, бідна, може зробити, чим зарадити. Дає нам по шматочку макухи, одкушує сама з грудочки й журливо каже:
– Нам ще нічого, ми хоч голодні, та на волі. А он – Аполлінарія в тюрму посадили. Як там йому, бідному?
– Посадили? За що? – не вірю я почутому.
– Звідки ти знаєш? – питає її в свою чергу й батько.
Ми обидва пильно дивимося на неї.
– За що – не знаю, – стенає плечима мати. – А чула від жінок, немовби Задорожний комусь казав, він учора в районі був.
– Посадили-таки, – зітхає батько. – Я й знав, що цим закінчиться.
На якусь мить у хаті залягає тиша. Навіть цвіркун під піччю затих. И у ці секунди цвинтарної тиші мені приходить на згадку той пізній осінній вечір, коли до нас у вікно постукав Аполлінарій і коли я опівночі виходив надвір обдивитися, чи немає у нас на подвір'ї нікого, щоб йому спокійно вийти з хати.
Нагадав про це батькові й запитав: чого ж таки приходив тоді Аполлінарій до нас?
Батько відповів не одразу, мабуть, вирішуючи: казати чи ні, і нарешті пояснив:
– У селі тоді була міліція, і його добрі люди попередили, щоб не потрапляв їй на очі. От він і вирішив пересидіти в нас.
Я тут же мов Пилип з конопель до батька з мовим запитанням:
– А чому Аполлінарій мав боятися міліції? Він же не злодій?
– Не злодій, – згоджується батько. – Але син дяка. А дяк хто? Віруючий у Бога чоловік, служитель церкви. А за нинішніми законами, хто вірить у Бога, той проти радянської влади.
Для мене це незрозуміло, і я знову звертаюсь до батька:
– Але ж… Аполлінарій не віруючий. Учився в технікумі… Був у крамниці продавцем…
І знову батько згоджується зі мною:
– Це ж ти малий ще, а вже кумекаєш, що і як. А їм, – показує рукою за темні вікна, – хіба дано зрозуміти. Вони всіх одним аршином міряють: який батько – такий і син. Бо в них ще й план на арешти. Скільки чоловік з якого села. Та цього тобі ще не зрозуміти.
– І не треба воно йому, – втручається в нашу розмову мати. Годі вам про це. А Аполлінарія мені жаль, гарний був чоловік.
Ні я, ні батько не їмо макухи. І так гірко на душі. Віддаємо свої порції матері. На завтра.
Мені теж дуже жаль дядечка Аполлінарія, і я так і не розумію, за що ж його було саджати в тюрму. Невже тільки за те, що син дяка.
Про це я довго думав і лежачи в постелі. Пригадував, як міліціонери вели його з хати до підводи, як він пообіцяв мені з'їздити в район і вернутися, як сказав «до побачення». Казав, а сам напевне знав, що не скорим воно буде у нас, якщо буде взагалі.
Так воно й сталося. Більше Аполлінарій не повернувся в село, більше я його ніколи не бачив. Невідомо, як склалася його доля.
…А через день на нашому кутку одразу дві смерті. Першою померла Гальчина мати. Як злягла ото після похорону чоловіка, то й не підвелася більше.
Другим помер Грицько, так і не діждавшись від брата ні грошей, ні посилки.
Вмерло двоє людей, яких я добре знав, яких ще недавно бачив. І тепер їх немає. Немає й більше не буде. Світитиме на небі сонце, буятиме на землі зелень, цвістимуть сади, співатимуть у садах солов'ї, а вони вже цього не бачитимуть і не чутимуть, лежатимуть у своїх могилах прахом. І вмерли вони страшною смертю – від голоду.
Думаючи про них, мене брав смертельний жах. Адже це скоро може статися і зі мною, з моїми батьком і матір'ю. З багатьма моїми односельчанами.
Ні, не хотілося про це думати! Ой, як не хотілося!
Тітку Настю, Гальчину матір, допомогли поховати сусіди, мої батько з матір'ю. Чоловіки зробили сяку-таку труну, жінки знесли хто що міг на поминки, поділились останнім. І залишились, Параска з Галькою круглими сиротами. Як жити будуть? Хто їм допоможе? Та й чим, коли в кожній хаті одні злидні.
Мені жаль було Гальку, вона не ходила до школи (мали одні чоботи на всю сім'ю), хоч би там з'їдала оту нещасну пайку хліба з чаєм. А так…
По-другому вчинила Грицькова мати. Грицько помер уночі. Тітка Пріська спорядила його на лаві, просиділа над ним до півдня, читаючи якісь тільки їй відомі молитви, а потім взяла заступа, викопала в садку яму, сама поклала Грицька в неї, сама й засипала землею. Без труни, тільки прикрила чистим рядном. Як не вмовляли її сусідки – жінки поховати хлопця на кладовищі: що не говорили – не послухала. Сказала: «Хочу, щоб був завжди біля мене».
Як я каявсь, що загаявся на похороні Гальчиної матері й не встиг попрощатися з Грицьком. Не сподівався, що його мати так учинить. Коли ж прийшов до них у хату, тітка Пріська розгублено якось вимовила:
– О, це ти? А Гриші вже нема. Немає Гриші. – І подивилася на мене такими байдужими й порожніми очима, що мені стало не по собі. В них не було ні сльозинки, ні печалі. Тільки куточки червоні, від безсоння, мабуть.
Прикро й гірко зробилося в мене на душі. Щоб не розплакатись, я сказав щось тітці Прісці співчутливе й пішов із хати.
В саду, між старою грушею й уже білою від цвіту вишнею, чорнів невеличкий горбик землі. То була могила Грицька.
Я підійшов, постояв над нею, схиливши голову.
– Прощай, Гришо, – прошепотів і тихо побрів додому.
…Не минуло й двох тижнів, як так же, як і Грицько, вночі, померла в самотині і його мати, тітка Пріська.
Порадившись, сусіди вирішили і її поховати на своєму подвір'ї, поруч з Грицьком. Нехай, мовляв, лежать поруч – мати й син.
А хату замкнули, вікна забили дошками.
Так на нашому кутку з'явилася перша порожня хата, мешканці якої вмерли з голоду.
Це на нашому. А на інших кутках стояло уже по кілька таких хат. На Окопі, на Темнорядівці, на Воловиці. Люди вмирали тихо, непомітно. Поки що старі й діти.
– Від бур'яну, – зітхав батько. – Бур'ян – їжа не для людей.
А де ж було взяти хліба?
Розділ дванадцятий. ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА
Нарешті колгосп обсіявся, трохи вивільнилися коні, і колгоспне начальство дозволило людям орати городи. В першу чергу давали коней тим, хто всю посівну ходив у поле і взагалі працював у колгоспі. Потрапила в число перших і мати. Повернулася якось з поля додому і каже нам із батьком:
– Завтра нам дають коней город орати. Що будемо робити, хазяїни? Чим засіємо і що посадимо?
А в самої сльози на очах.
Справді, у нашій хаті на той день не було ні зернини, ні картопляної лушпинини.
Як завжди, батько не поспішав з відповіддю. Помовчав, подумав, потер лоба пальцями правої руки. Нарешті важко зітхнув:
– Завтра нам дають коней город орати. Що будемо робити, хазяїни? Чим засіємо і що посадимо?
А в самої сльози на очах.
Справді, у нашій хаті на той день не було ні зернини, ні картопляної лушпинини.
Як завжди, батько не поспішав з відповіддю. Помовчав, подумав, потер лоба пальцями правої руки. Нарешті важко зітхнув: