– Побудь дома, – сказав батько, – треба поберегти руку, щоб не штовхнув ніхто, та й сам щоб не зачепив десь, бо то не жарти.
Рука в плечі ще, звичайно, боліла, і я послухався, не пішов до школи аж три дні підряд, хоч це мені й коштувало дорого – трьох пайок хліба та трьох склянок чаю. Тим, хто не відвідував школи, пайка не давали. Саме пайком і трималося відвідування учнями школи, бо так рідко б хто до неї тоді ходив.
Ці ж три дні я просидів дома на рижієвій макусі та підсмаженому на сковороді буряковому зерні, його потроху приносили в кишенях із поля батько й мати. Воно недобре на смак, але підсмажене легко хрумтіло на зубах і ковталося. Користі і від макухи, й від насіння було мало, але голод вони тамували. Хоч ненадовго. Через певний час під грудьми знову починало смоктати, а потім – пекти.
– І чому Бог не зробив так, щоб людям нечасто хотілося їсти, – сказала якось Галька, поглянувши на ікони в кутку хати, над покутем. – Що йому, важко? Хай би було так: наїлася раз людина – і на цілий тиждень. А потім знову.
Вона прибігала до мене всі ці три дні по кілька разів на день, приносила сільські новини й щоразу вигадувала щось своє, мріяла про щось нездійсниме і незбагненне.
На ту ж її згадку про Бога я жартома зауважив, що було б ще краще, аби наїдатися на цілий місяць.
– Можна й на місяць, – цілком серйозно згодилась Галька. – Думаєш, погано було б? Тільки Бог не хоче так зробити, – зітхнула.
– Чому ж? – цікавлюсь я. Мене дивує ця її розмова, адже вона не була набожною.
– Бо ми грішники великі, – відказує.
Я сміюся:
– Та ніякого ж Бога немає!
Галька супить брови:
– Багато ти знаєш! Бог є!
– То чим же ми завинили перед ним? – питаю.
– Усім, – каже Галька. – Забули про нього… Не молимось… Церкву он у нас закрили… Навіть за померлих дзвонити заборонили…
Я догадуюсь – побула десь Галька між бабами, наслухалася їхніх балачок.
– Гаразд, – кажу. – Давай пожуємо трохи бурякового насіння. – І насипаю їй у жменю, беру собі.
Жуємо. Потім Галька призналась мені, що чула вона ці розмови про Бога від бабів, котрі приходили на сороковини її матері. Отже – я вгадав правильно.
– І ще, знаєш, що говорили баби? – зашепотіла раптом Галька, поглянувши на хатні двері. – Про Сталіна… Що це він довів до такого… До голоду… Він найбільший грішник… І ще якось казали… – Галька задумується, пригадує… – Як же воно? Ага! – нарешті згадала: – Анцихрист, боговідступник. – І знову очі на хатні двері.
Таке про товариша Сталіна я почув уперше. І від Гальки, і взагалі. І стривожився, почувши. Хіба можна? Та ще «анцихрист». Ні, ні!
Мене аж холодним потом обдало. Я не знав, не розумів – чого? – але відчував, що говорити отак про товариша Сталіна не можна. Ні бабам, ні нам з Галькою. Усім, усім у селі!
Запитав Гальку:
– Ти нікому про це не розказувала?
– Ні! – сполошилась Галька. – Тобі першому. А що?
– І нікому більше не говори! – наказав їй. – Чуєш? Нікому!
– Чую, гаразд, – закивала Галька на знак згоди головою. – Не скажу. – А в очах – дівчача цікавість: – А чому?
Ех, Галька, Галька! Наївний друг мого дитинства! Вона, мабуть, справді не розуміла отого свого: «Чому?»
– А тому, що за це в тюрму посадять! – тихо пояснив їй.
– Ой лишенько! – сплеснула в долоні Галька, і очі її розширились від переляку. – А баби ж іще його якось називали, забула. І їх теж можуть посадити в тюрму?
– І їх, – продовжував я лякати Гальку.
Вона поклялася мені, що нікому про це не скаже ні слова, і Парасці накаже, щоб мовчала.
А через день після цієї нашої розмови з Галькою я говорив з товаришем Сталіним.
Усно. Подумки. Відверто.
Рука у мене майже не боліла, я пішов до школи, а в школі звістка за звісткою, одна від одної гіркіша.
Перша сумна звістка була така: померла наша однокласниця Галочка Козак. Ота худенька, тоненька, з двома кісками-хвостиками, що впала біля дошки від недоїдання, розв'язуючи задачу. Померла вночі, уві сні. Заснула й не прокинулась. Дівчатка плакали, а ми, хлопці, сиділи за партами мовчазні й суворі – мов витесані з каменю.
Мовчазним та суворим був і наш Павло Іванович. Вів перший урок тихо, сидячи за столом, а не як завжди, проходжуючись біля дошки або між двома рядами парт, за якими сиділи ми.
А після чергової перерви він зайшов у клас ще похмурішим і, не сідаючи за стіл, повідав нам ще одну дуже неприємну звістку.
– Діти, – вимовив тихо, немов у нього боліло в горлі. – Від сьогодні ви не будете одержувати хліба з чаєм. У колгоспі немає більше ні муки, ні цукру. Вийшли геть усі запаси.
В класі після цієї його звістки немов здійнявся вітер. То з наших грудей вирвалось тяжке, болісне зітхання.
– Я розумію вас, – поспівчував нам Павло Іванович, – але… замість хліба ви одержуватимете макуху. І ви, і ми, вчителі. И батькам вашим у полі макуху на громадське харчування дають.
Ми знову зітхнули всім класом: макуха – не хліб. Та що зробиш…
Далі Павло Іванович став пояснювати нам нові задачі, а я, зустрівши суворий погляд товариша Сталіна на портреті, завів із ним свою таємну розмову.
«Як же так, товаришу Сталін? – звернувся до нього подумки. – Немає в колгоспі муки на хліб, будуть годувати нас макухою. А як і макухи не стане, тоді чим? Он однокласниця наша вмерла, чули? Хоч по крихті хліба їла, і то не витримала. А від макухи ми всі перемремо. Хіба вам не жаль нас, товаришу Сталін?»
Я пильно дивився на товариша Сталіна, не зводив з нього очей і питав, питав, ставив йому запитання за запитанням.
А він ніяк не реагував на них. Мовчав. Теж не зводив з мене свого суворого погляду й мовчав. Немов показував цим: що, мовляв, з тобою говорити, хлопче, малий ти ще до таких розмов.
«Ех ви, товаришу Сталін!» – дорікнув я йому й перевів погляд з портрета на Павла Івановича.
Саме в цей час у коридорі пролунав дзвінок на перерву. Ми повагом звелися з своїх місць і не поспішаючи пішли вперше одержувати замість хліба макуху.
– Хух! – видихала із себе мати й важко сідала на лаві навпроти печі. – Віддишуся трохи.
Батько сідав на полу мовчки і аж потім зітхав. Шумно, на повні груди, немов виринувши з води. Він ще дужче схуд за ці дні, ще дужче почорнів від схудлості, а в сірих очах пригасли іскринки завзятості, які були в них раніше.
Потім мати й батько, немов змовившись, питали мене водночас, як я тут дома, чи все у мене гаразд.
Так було й того вечора. Тільки на цей раз вони запитали, як у мене з рукою.
– Не болить уже, – відказав я і запитав у них: – д ви скоро досієте свої буряки?
Мені хотілося, щоб вони вже досіяли чи нехай би пішов дощ, аби батько відпочив, бо замучить його та сівба.
– Та днів за два-три управимося, – кволо відказав батько. – Коні підводять. Уже б посіяли, якби вони не падали на ріллі, міняємо три рази на день. Не сівба, а мука.
– У нас теж невесело в школі, – похвалився я.
– Що таке? – випростався на полу батько. І мати на мене очі пильно.
Я розказав їм про Галочку Козак. Про макуху. Батько скреготнув зубами, міцно стиснув кулаки, на яких виднілися товсті, мов п'явки, жили.
– Чорт би їх забрав! – лайнувся – Уже й дітей макухою душать! Дохазяйнувалися!
Він ніколи дома не висловлювався так зло, не згадував чорта. А це, мабуть, допекло, не витримав.
«Дохазяйнувалися!» – сказав. Кого він мав на увазі – я не знав, але догадувався. І мені стало страшно.
Мовчала мати. Мовчав і я. На якусь хвилину в хаті застигла тиша.
І саме в цю напружену хвилину тиші ми всі виразно почули під вікнами хати дивні звуки музики й тихий чоловічий спів.
Мати поглянула в передпічне вікно.
– Старці, – сказала. – Сліпий лірник з хлопчиком. – І затурбувалася: – Що ж їм дати, як нічого немає.
– Запропонуй макухи, – порадив батько. – Чим багаті, мовляв, тим і раді. Чоловік зрозуміє.
Мати розгорнула хустку, в якій принесла з поля дві порції пайка-макухи, розламала па дві рівні частинки й пішла з хати.
Звуки ліри й хриплий старечий спів під вікном одразу ж утихли, почулася балачка.
Незабаром мати вернулася з тією макухою в руці.
– Чоловік проситься переночувати, – звернулася до батька.
– То чого ж, нехай заходять, – одказав батько. – Хати не перележать. Треба ж десь переночувати людям.
Пам'ятаю, у нас до колгоспу не раз ночували старці. З лірами, бандурами, гармоніями. Теж сліпі, з поводирями. Спали біля печі, на соломі, на батькове прохання співали різних пісень. Сумних і веселих. А ми слухали.
Коли сліпий лірник з поводирем зайшли до хати, я пригадав, що бачив їх у нас у селі. Здається, восени. Дідок був маленький, худенький, з білою, немов ватяною, бородою, яка дуже личила йому. Якби не сліпі, заплющені очі, був би схожий на нашого Бога на іконі.
На похилих плечах діда висіли наперехрест дві полотняні торби – одна на лівому, друга на правому. А на грудях, через шию, дерев'яна ліра з коліщатком і клавішами. Він її, мабуть, так і носив, на грудях оберігаючи.
– Добрий вечір добрим людям у хату! – привітався дідок тоненьким голосом, зняв стару, вилинялу шапку-ушанку й тричі поклонився.
Це ж зробив і його поводир, дещо старший від мене хлопець, теж, як і дід, з двома торбинками через плечі, теж худий, аж синій, як і я.
Одягнуті обидва були в старі, на клоччі, піджаки, в полотняні штани, взуті в стоптані і латані-перелатані черевики.
– Мене звати Прокіп, – сказав далі дідок, – а його, – поторкав по плечу поводиря, – Сашко. Обидва ми сироти, ні в мене, ні в нього нікогісінько. Отож і поєднала нас доля.
– Проходьте, роздягайтеся, – запросив їх батько, – рідпочивайте. Находилися-бо за день, ноги болять. А са-звідки?
– З Малої Дівиці, сину, – відказав дідусь. – Сусіди, вважай, ваші. Але це тільки родом, а дім наш скрізь, між добрих людей. Де зупинимося, там і почуваємо себе як дома.
Дідок, схоже, був охочий поговорити, і по вечері, коли мати зварила в печі солоненької юшки з макухи та пригостила його з Сашком, між ним і батьком зав'язалася розмова, яку я слухав з великою цікавістю.
З неї я довідався про сумну, трагічну долю діда Прокопа. Осліп він рано, ще хлопцем, таким, як були ми з Сашком. Служив у багатого хазяїна в наймах, старший син якого вчився у Петрограді на лікаря. Приїхав той син улітку до батька на канікули й привіз із собою маленьку мавпочку. Вся сім'я хазяїна тішилася нею, сміялася з її витівок, а синок той, майбутній лікар, не спускав її з рук. Але треба було статися біді. Одного разу студент медицини міцно заснув у себе в кімнаті, а непосида-мавпочка вилізла у відчинене вікно й гайнула гуляти подвір'ям, де малий Прокіп чистив прив'язаних до воза коней, якими хазяїн збирався кудись їхати, і наказав, щоб вони аж виблискували. Чистив і не знав, яка біда його чекає, що той сонячний літній день стане для нього на все життя темною ніччю. Клята мавпочка, побачивши коней, підбігла нечутно до одного і вчепилась за кінчик розкішного хвоста. Кінь схарапудився, мавпочка впала, а він хвицьнув задніми ногами і влучив їй копитом якраз по голові. Мавпочка відлетіла від коня на кілька метрів і віддала Богові душу.
Першим прибіг на подвір'я хазяїн і, побачивши мертву мавпочку, накинувся з батогом на малого Прокопа. Бив люто, нещадно, аж шкіра лопалася на хлопцеві. А потім прибіг оскаженілий синок хазяїна, відняв Прокопа в батька, поставив хлопчика на ноги, заюшеного й закривавленого, і, поїдаючи його очима, запитав:
– Ти знаєш, що я тобі за мою мавпочку зроблю?
Прокіп, схлипуючи, похитав головою: ні, мовляв.
– Я тобі за неї виколю очі, – киплячи злобою, сказав студент-медик крізь зуби, тут же дістав з кишені якісь ніби пружинки з гострячками на кінці, одягнув на вказівний та середній пальці, й Прокіп не встиг опам'ятатися, збагнути сказаного хазяйським синком, як відчув гострий, пронизливий біль в очах, і для нього навіки потьмарився світ.
Моя мати від жаху сплеснула руками, з грудей у неї вирвалось: «Отакий варвар!», а мені стало не по собі, аж занудило під грудьми, обдало холодним потом. Я не міг повірити почутому. Та невже таке могло бути? Але ж переді мною сидів живий чоловік – дід Прокіп із сліпими очима й сам розповідав про себе.
– І що ж йому було за це? – запитав я діда Прокопа.
– А нічого, – відказав дід. – Він на другий же день поїхав собі в Петроград, а мені хазяїн сказав так: я повинен говорити всім, що впав на терен і сам собі виколов очі. За це він дасть мені багато грошей. Якщо ж скажу правду, мене уб'ють, а – батькові спалять хату.
Малий Прокіп з переляку погодився, і через тиждень хазяїн одвіз його додому, віддав батькові куций заробіток і поїхав. На тому все й скінчилось.
– І став я, сліпий, жити у батька, – повів далі розповідь дід Прокіп. – Але яке то життя, у темряві, у без-діллі. А жили ми бідно, дітей шестеро. Й попросився я в батька віддати мене до старців, навіщо я їм, зайвий рот. А я ходитиму з ними, завжди кусень хліба люди дадуть, і веселіше мені буде жити. Порадилися батько з матір'ю й погодились, а людям у селі мали сказати, що здали мене в якусь школу для сліпих. І пішов я з одним сліпим лірником у далекі краї веселити людей піснею, шукати собі розради.
– А батькам, як з дому йшли, не признались про очі? – поцікавилася мати.
– Ні, не признався, – мовив дід. – Побоявся. За них же, батьків, побоявся. Аж до революції Жовтневої в село не являвся. А коли прийшов уже сам з лірою та поводирем, довідався, що батько загинув на фронті в імперіалістичну, а невдовзі померла й мати. Брати й сестри порозходились із села хто куди. Так і залишився я сам-один, сиротою, так і ходив від села до села по всій Україні. Де тільки мене не було. І знову прикортіло у свої краї. Мабуть, кличе рідна земля.
– Ну, про смерть вам ще рано думати, – зауважив батько.
Дід Прокіп потрусив білою бородою.
– Ге-е, хто про неї, кістляву, думає. Це вона про нас так турбується, щоб ніхто не прожив довше свого строку. Хоч який там строк, – махнув він рукою. – Зараз стільки людей умирає без усякого строку. Голод усіх морить: старих, малих і молодих. Коли ж це таке було, за яких часів, щоб ми, старці, обійшли село і ніхто скоринки хліба не дав? Немає! Ось до чого Сталін людей довів! – сказав і насупив такі ж, як і борода, білі брови.
Мати злякано глянула на батька. Я теж. Що це він таке говорить, цей дід Прокіп? А як почує хто?
Помовчали. Потім батько кахикнув у кулак, немов у нього задерло в горлі, зауважив:
– Не треба так голосно, діду Прокопе.
– Хіба я голосно? – спохопився дід Прокіп, підвівши вгору голову. – Даруйте, то вже я розсердився. Я, коли серджусь, починаю голосніше говорити. Та й як же його мовчати, коли в селах таке діється. Ночували ми вчора в одних добрих людей у Старій Оржиці. Через дорогу від них жив чоловік із жінкою. Чесніших, кажуть, не було на все село. Останнім ділилися. Чоловік усе життя портрети Шевченка малював і дарував людям,
Міг би збагатися за них, якби продавав. Ні ж, з голоду вмер. Такий талант. А хто винен?
– Невже Степан? – вихопилось у матері тривожне. Й запитала лірника: – їхня хата на крайній вулиці від нашого села?
Дід Прокіп повернув голову до Сашка, що сидів на лаві поруч нього і вже дрімав.
– Сашко, чуєш? Де ми ночували учора в Оржиці? Скраю села? І як звали того чоловіка, що вмер?
– Скраю, там, де тітка питають, – підтвердив Сашко. – А дядька звали Степаном.
Мати перехрестилася до ікон.
– Царство небесне його душі. – На очах у неї блиснули сльози.
– Жаль Степана, – зітхнув батько. – Добрий був чоловік. То наш родич, – пояснив дідові Прокопу.
Мені теж було жаль дядька Степана, і я додав:
– Він і нам подарував портрет Шевченка, он на стіні під рушником висить, – і, поглянувши на Кобзаря, подумки звернувся до нього: «Чуєте, Тарасе Григоровичу, вже немає дядька Степана з Оржиці, що малював вас, умер з голоду».
Дід Прокіп помовчав, погладив свою білу бороду і аж потім мовив скрушно:
– Тарас Григорович… Якби-то він знав, до чого ми дожили… Царя, попів скинули… Воювали, боролися… Волю, землю ніби маємо… А толк який? Голі й босі, скибці хліба раді… З голоду пухнемо… Нічого сліпому старцеві дати…
«Он який цей дід Прокіп», – подумав я.
Не знав я, що тоді немало ходило по селах отаких дідів, які не лише славили Шевченка, а й недобре говорили про товариша Сталіна, співали про нього частівки, за які потрапляли туди, звідки більше не поверталися.
Мабуть, щоб перевести діда Прокопа на іншу розмову, батько запитав у нього, як там в інших селах, що кажуть люди.
– Ех, чоловіче добрий… – Дід Прокіп видихнув із себе повітря, похитав маленькою білою головою. – Пам'ятаєте, у Тараса Григоровича є такі рядки:
Мати замахала на батька рукою, годі, мовляв, вам про це.
Батько зрозумів її й звернувся до старого:
– Якщо ваша ласка, то, може, заспівали б тихесенько якусь із Тарасових пісень. Я дуже люблю і сам співати, люблю й послухати. Дарма що шлунок пустий, а душа пісні просить. А тоді вже будемо й спати.
– А чого ж, можна й заспівати, – згодився дід Прокіп. – Пісня, вона людині до всього корисна, навіть до сну. А подай лишень, Сашко, ліру.
Сашко приніс ліру з куточка біля печі, начепив дідові лямку через плече.
Дід Прокіп по-хазяйськи обмацав її стареньку кістлявими пальцями, покрутив коліщатко. Ліра одразу ж обізвалася тоненьким, скрипучим звуком, ніби відповіла йому: справна я, хазяїне.
– Якої ж вам? – спитав, мабуть, усіх нас.
– Яку хочете, – відповів батько. – На свій розсуд.
І забриніла тихими, ніжними звуками дідова ліра, й полився його натхненний спів:
Співав дід Прокіп тихенько, але задушевно, пісня лилася вільно й розлого з глибини його грудей, немов то витікала чиста вода з джерельця, лоскотала душу.
Слухаючи його, я забувся про все на світі, мені здавалося, що я не в своїй хаті, а в якомусь іншому світі, десь високо під сонцем, на золотих хмарах, де грають у золоті труби і співають ангели.
Я бачив, як зачаровано слухав діда батько, як блищали сльози у материних чорних очах.
Мимоволі перевів погляд на дядька Тараса Григоровича. Він, здалося мені, аж ніби з портрета вихилився, так уважно слухав лірника.
Та ось ліра стихла, замовк і дід Прокіп. І в хаті залягла тиша. Немов у ній не було жодної живої душі. Ніхто, мабуть, з нас і не дихав. Я навіть почув у цій тиші, як у мене в грудях стукало серце й шугала у скронях кров.
Нарешті на полу поворухнувся батько, вдихнув у себе шумно повітря й сказав:
– Спасибі, діду Прокопе, полоскотали душу. Давно й сам не співав, і не слухав гарного співу.
Дід Прокіп теж заскрипів лавою, немов зручніше вмощуючись на ній.
– Зараз люди більше плачуть, ніж співають, – зітхнув. – Та й пісні інші народилися. Гіркі й сумні. Хочете послухати одну?
Батько переглянувся з матір'ю. Мати приклала палець до губ: нехай, мовляв, тихенько.
Батько так і попередив діда:
– Хіба що тихенько.
– Я зовсім потихеньку, – пообіцяв дід Прокіп.
І знову торкнувся коліщатка ліри, й знову забігали тонкі його пальці по дерев'яних клавішах, і знову забринів у хаті його на цей раз ще тихіший, але виразний голос. Дід заспівав:
– Все, будемо спати. Постеліть нам, хазяєчко, з Сашком біля печі.
Другого дня вранці, випровадивши діда Прокопа з Сашком за ворота, батько попередив мене:
– Дивися ж, у школі про дідове співання нікому ні слова. Забудь. Зрозумів?
Я пообіцяв батькові мовчати. Але частівок дідових не забув. Вони закарбувалися в моїй пам'яті на все життя.
Я часто згадував потім діда Прокопа, турбувався за його долю. Де він? Що з ним? Чи не підвели старого недобрі люди, чи не поїхав він «за мукою» в холодну Далеку Сибір?
Розділ п'ятнадцятий. БАТЬКО ІДЕ В МАРІУПОЛЬ
Рука в плечі ще, звичайно, боліла, і я послухався, не пішов до школи аж три дні підряд, хоч це мені й коштувало дорого – трьох пайок хліба та трьох склянок чаю. Тим, хто не відвідував школи, пайка не давали. Саме пайком і трималося відвідування учнями школи, бо так рідко б хто до неї тоді ходив.
Ці ж три дні я просидів дома на рижієвій макусі та підсмаженому на сковороді буряковому зерні, його потроху приносили в кишенях із поля батько й мати. Воно недобре на смак, але підсмажене легко хрумтіло на зубах і ковталося. Користі і від макухи, й від насіння було мало, але голод вони тамували. Хоч ненадовго. Через певний час під грудьми знову починало смоктати, а потім – пекти.
– І чому Бог не зробив так, щоб людям нечасто хотілося їсти, – сказала якось Галька, поглянувши на ікони в кутку хати, над покутем. – Що йому, важко? Хай би було так: наїлася раз людина – і на цілий тиждень. А потім знову.
Вона прибігала до мене всі ці три дні по кілька разів на день, приносила сільські новини й щоразу вигадувала щось своє, мріяла про щось нездійсниме і незбагненне.
На ту ж її згадку про Бога я жартома зауважив, що було б ще краще, аби наїдатися на цілий місяць.
– Можна й на місяць, – цілком серйозно згодилась Галька. – Думаєш, погано було б? Тільки Бог не хоче так зробити, – зітхнула.
– Чому ж? – цікавлюсь я. Мене дивує ця її розмова, адже вона не була набожною.
– Бо ми грішники великі, – відказує.
Я сміюся:
– Та ніякого ж Бога немає!
Галька супить брови:
– Багато ти знаєш! Бог є!
– То чим же ми завинили перед ним? – питаю.
– Усім, – каже Галька. – Забули про нього… Не молимось… Церкву он у нас закрили… Навіть за померлих дзвонити заборонили…
Я догадуюсь – побула десь Галька між бабами, наслухалася їхніх балачок.
– Гаразд, – кажу. – Давай пожуємо трохи бурякового насіння. – І насипаю їй у жменю, беру собі.
Жуємо. Потім Галька призналась мені, що чула вона ці розмови про Бога від бабів, котрі приходили на сороковини її матері. Отже – я вгадав правильно.
– І ще, знаєш, що говорили баби? – зашепотіла раптом Галька, поглянувши на хатні двері. – Про Сталіна… Що це він довів до такого… До голоду… Він найбільший грішник… І ще якось казали… – Галька задумується, пригадує… – Як же воно? Ага! – нарешті згадала: – Анцихрист, боговідступник. – І знову очі на хатні двері.
Таке про товариша Сталіна я почув уперше. І від Гальки, і взагалі. І стривожився, почувши. Хіба можна? Та ще «анцихрист». Ні, ні!
Мене аж холодним потом обдало. Я не знав, не розумів – чого? – але відчував, що говорити отак про товариша Сталіна не можна. Ні бабам, ні нам з Галькою. Усім, усім у селі!
Запитав Гальку:
– Ти нікому про це не розказувала?
– Ні! – сполошилась Галька. – Тобі першому. А що?
– І нікому більше не говори! – наказав їй. – Чуєш? Нікому!
– Чую, гаразд, – закивала Галька на знак згоди головою. – Не скажу. – А в очах – дівчача цікавість: – А чому?
Ех, Галька, Галька! Наївний друг мого дитинства! Вона, мабуть, справді не розуміла отого свого: «Чому?»
– А тому, що за це в тюрму посадять! – тихо пояснив їй.
– Ой лишенько! – сплеснула в долоні Галька, і очі її розширились від переляку. – А баби ж іще його якось називали, забула. І їх теж можуть посадити в тюрму?
– І їх, – продовжував я лякати Гальку.
Вона поклялася мені, що нікому про це не скаже ні слова, і Парасці накаже, щоб мовчала.
А через день після цієї нашої розмови з Галькою я говорив з товаришем Сталіним.
Усно. Подумки. Відверто.
Рука у мене майже не боліла, я пішов до школи, а в школі звістка за звісткою, одна від одної гіркіша.
Перша сумна звістка була така: померла наша однокласниця Галочка Козак. Ота худенька, тоненька, з двома кісками-хвостиками, що впала біля дошки від недоїдання, розв'язуючи задачу. Померла вночі, уві сні. Заснула й не прокинулась. Дівчатка плакали, а ми, хлопці, сиділи за партами мовчазні й суворі – мов витесані з каменю.
Мовчазним та суворим був і наш Павло Іванович. Вів перший урок тихо, сидячи за столом, а не як завжди, проходжуючись біля дошки або між двома рядами парт, за якими сиділи ми.
А після чергової перерви він зайшов у клас ще похмурішим і, не сідаючи за стіл, повідав нам ще одну дуже неприємну звістку.
– Діти, – вимовив тихо, немов у нього боліло в горлі. – Від сьогодні ви не будете одержувати хліба з чаєм. У колгоспі немає більше ні муки, ні цукру. Вийшли геть усі запаси.
В класі після цієї його звістки немов здійнявся вітер. То з наших грудей вирвалось тяжке, болісне зітхання.
– Я розумію вас, – поспівчував нам Павло Іванович, – але… замість хліба ви одержуватимете макуху. І ви, і ми, вчителі. И батькам вашим у полі макуху на громадське харчування дають.
Ми знову зітхнули всім класом: макуха – не хліб. Та що зробиш…
Далі Павло Іванович став пояснювати нам нові задачі, а я, зустрівши суворий погляд товариша Сталіна на портреті, завів із ним свою таємну розмову.
«Як же так, товаришу Сталін? – звернувся до нього подумки. – Немає в колгоспі муки на хліб, будуть годувати нас макухою. А як і макухи не стане, тоді чим? Он однокласниця наша вмерла, чули? Хоч по крихті хліба їла, і то не витримала. А від макухи ми всі перемремо. Хіба вам не жаль нас, товаришу Сталін?»
Я пильно дивився на товариша Сталіна, не зводив з нього очей і питав, питав, ставив йому запитання за запитанням.
А він ніяк не реагував на них. Мовчав. Теж не зводив з мене свого суворого погляду й мовчав. Немов показував цим: що, мовляв, з тобою говорити, хлопче, малий ти ще до таких розмов.
«Ех ви, товаришу Сталін!» – дорікнув я йому й перевів погляд з портрета на Павла Івановича.
Саме в цей час у коридорі пролунав дзвінок на перерву. Ми повагом звелися з своїх місць і не поспішаючи пішли вперше одержувати замість хліба макуху.
* * *
Кожного вечора і батько й мати приходили з роботи втомлені-перевтомлені, ледве переступали хатній поріг.– Хух! – видихала із себе мати й важко сідала на лаві навпроти печі. – Віддишуся трохи.
Батько сідав на полу мовчки і аж потім зітхав. Шумно, на повні груди, немов виринувши з води. Він ще дужче схуд за ці дні, ще дужче почорнів від схудлості, а в сірих очах пригасли іскринки завзятості, які були в них раніше.
Потім мати й батько, немов змовившись, питали мене водночас, як я тут дома, чи все у мене гаразд.
Так було й того вечора. Тільки на цей раз вони запитали, як у мене з рукою.
– Не болить уже, – відказав я і запитав у них: – д ви скоро досієте свої буряки?
Мені хотілося, щоб вони вже досіяли чи нехай би пішов дощ, аби батько відпочив, бо замучить його та сівба.
– Та днів за два-три управимося, – кволо відказав батько. – Коні підводять. Уже б посіяли, якби вони не падали на ріллі, міняємо три рази на день. Не сівба, а мука.
– У нас теж невесело в школі, – похвалився я.
– Що таке? – випростався на полу батько. І мати на мене очі пильно.
Я розказав їм про Галочку Козак. Про макуху. Батько скреготнув зубами, міцно стиснув кулаки, на яких виднілися товсті, мов п'явки, жили.
– Чорт би їх забрав! – лайнувся – Уже й дітей макухою душать! Дохазяйнувалися!
Він ніколи дома не висловлювався так зло, не згадував чорта. А це, мабуть, допекло, не витримав.
«Дохазяйнувалися!» – сказав. Кого він мав на увазі – я не знав, але догадувався. І мені стало страшно.
Мовчала мати. Мовчав і я. На якусь хвилину в хаті застигла тиша.
І саме в цю напружену хвилину тиші ми всі виразно почули під вікнами хати дивні звуки музики й тихий чоловічий спів.
Мати поглянула в передпічне вікно.
– Старці, – сказала. – Сліпий лірник з хлопчиком. – І затурбувалася: – Що ж їм дати, як нічого немає.
– Запропонуй макухи, – порадив батько. – Чим багаті, мовляв, тим і раді. Чоловік зрозуміє.
Мати розгорнула хустку, в якій принесла з поля дві порції пайка-макухи, розламала па дві рівні частинки й пішла з хати.
Звуки ліри й хриплий старечий спів під вікном одразу ж утихли, почулася балачка.
Незабаром мати вернулася з тією макухою в руці.
– Чоловік проситься переночувати, – звернулася до батька.
– То чого ж, нехай заходять, – одказав батько. – Хати не перележать. Треба ж десь переночувати людям.
Пам'ятаю, у нас до колгоспу не раз ночували старці. З лірами, бандурами, гармоніями. Теж сліпі, з поводирями. Спали біля печі, на соломі, на батькове прохання співали різних пісень. Сумних і веселих. А ми слухали.
Коли сліпий лірник з поводирем зайшли до хати, я пригадав, що бачив їх у нас у селі. Здається, восени. Дідок був маленький, худенький, з білою, немов ватяною, бородою, яка дуже личила йому. Якби не сліпі, заплющені очі, був би схожий на нашого Бога на іконі.
На похилих плечах діда висіли наперехрест дві полотняні торби – одна на лівому, друга на правому. А на грудях, через шию, дерев'яна ліра з коліщатком і клавішами. Він її, мабуть, так і носив, на грудях оберігаючи.
– Добрий вечір добрим людям у хату! – привітався дідок тоненьким голосом, зняв стару, вилинялу шапку-ушанку й тричі поклонився.
Це ж зробив і його поводир, дещо старший від мене хлопець, теж, як і дід, з двома торбинками через плечі, теж худий, аж синій, як і я.
Одягнуті обидва були в старі, на клоччі, піджаки, в полотняні штани, взуті в стоптані і латані-перелатані черевики.
– Мене звати Прокіп, – сказав далі дідок, – а його, – поторкав по плечу поводиря, – Сашко. Обидва ми сироти, ні в мене, ні в нього нікогісінько. Отож і поєднала нас доля.
– Проходьте, роздягайтеся, – запросив їх батько, – рідпочивайте. Находилися-бо за день, ноги болять. А са-звідки?
– З Малої Дівиці, сину, – відказав дідусь. – Сусіди, вважай, ваші. Але це тільки родом, а дім наш скрізь, між добрих людей. Де зупинимося, там і почуваємо себе як дома.
Дідок, схоже, був охочий поговорити, і по вечері, коли мати зварила в печі солоненької юшки з макухи та пригостила його з Сашком, між ним і батьком зав'язалася розмова, яку я слухав з великою цікавістю.
З неї я довідався про сумну, трагічну долю діда Прокопа. Осліп він рано, ще хлопцем, таким, як були ми з Сашком. Служив у багатого хазяїна в наймах, старший син якого вчився у Петрограді на лікаря. Приїхав той син улітку до батька на канікули й привіз із собою маленьку мавпочку. Вся сім'я хазяїна тішилася нею, сміялася з її витівок, а синок той, майбутній лікар, не спускав її з рук. Але треба було статися біді. Одного разу студент медицини міцно заснув у себе в кімнаті, а непосида-мавпочка вилізла у відчинене вікно й гайнула гуляти подвір'ям, де малий Прокіп чистив прив'язаних до воза коней, якими хазяїн збирався кудись їхати, і наказав, щоб вони аж виблискували. Чистив і не знав, яка біда його чекає, що той сонячний літній день стане для нього на все життя темною ніччю. Клята мавпочка, побачивши коней, підбігла нечутно до одного і вчепилась за кінчик розкішного хвоста. Кінь схарапудився, мавпочка впала, а він хвицьнув задніми ногами і влучив їй копитом якраз по голові. Мавпочка відлетіла від коня на кілька метрів і віддала Богові душу.
Першим прибіг на подвір'я хазяїн і, побачивши мертву мавпочку, накинувся з батогом на малого Прокопа. Бив люто, нещадно, аж шкіра лопалася на хлопцеві. А потім прибіг оскаженілий синок хазяїна, відняв Прокопа в батька, поставив хлопчика на ноги, заюшеного й закривавленого, і, поїдаючи його очима, запитав:
– Ти знаєш, що я тобі за мою мавпочку зроблю?
Прокіп, схлипуючи, похитав головою: ні, мовляв.
– Я тобі за неї виколю очі, – киплячи злобою, сказав студент-медик крізь зуби, тут же дістав з кишені якісь ніби пружинки з гострячками на кінці, одягнув на вказівний та середній пальці, й Прокіп не встиг опам'ятатися, збагнути сказаного хазяйським синком, як відчув гострий, пронизливий біль в очах, і для нього навіки потьмарився світ.
Моя мати від жаху сплеснула руками, з грудей у неї вирвалось: «Отакий варвар!», а мені стало не по собі, аж занудило під грудьми, обдало холодним потом. Я не міг повірити почутому. Та невже таке могло бути? Але ж переді мною сидів живий чоловік – дід Прокіп із сліпими очима й сам розповідав про себе.
– І що ж йому було за це? – запитав я діда Прокопа.
– А нічого, – відказав дід. – Він на другий же день поїхав собі в Петроград, а мені хазяїн сказав так: я повинен говорити всім, що впав на терен і сам собі виколов очі. За це він дасть мені багато грошей. Якщо ж скажу правду, мене уб'ють, а – батькові спалять хату.
Малий Прокіп з переляку погодився, і через тиждень хазяїн одвіз його додому, віддав батькові куций заробіток і поїхав. На тому все й скінчилось.
– І став я, сліпий, жити у батька, – повів далі розповідь дід Прокіп. – Але яке то життя, у темряві, у без-діллі. А жили ми бідно, дітей шестеро. Й попросився я в батька віддати мене до старців, навіщо я їм, зайвий рот. А я ходитиму з ними, завжди кусень хліба люди дадуть, і веселіше мені буде жити. Порадилися батько з матір'ю й погодились, а людям у селі мали сказати, що здали мене в якусь школу для сліпих. І пішов я з одним сліпим лірником у далекі краї веселити людей піснею, шукати собі розради.
– А батькам, як з дому йшли, не признались про очі? – поцікавилася мати.
– Ні, не признався, – мовив дід. – Побоявся. За них же, батьків, побоявся. Аж до революції Жовтневої в село не являвся. А коли прийшов уже сам з лірою та поводирем, довідався, що батько загинув на фронті в імперіалістичну, а невдовзі померла й мати. Брати й сестри порозходились із села хто куди. Так і залишився я сам-один, сиротою, так і ходив від села до села по всій Україні. Де тільки мене не було. І знову прикортіло у свої краї. Мабуть, кличе рідна земля.
– Ну, про смерть вам ще рано думати, – зауважив батько.
Дід Прокіп потрусив білою бородою.
– Ге-е, хто про неї, кістляву, думає. Це вона про нас так турбується, щоб ніхто не прожив довше свого строку. Хоч який там строк, – махнув він рукою. – Зараз стільки людей умирає без усякого строку. Голод усіх морить: старих, малих і молодих. Коли ж це таке було, за яких часів, щоб ми, старці, обійшли село і ніхто скоринки хліба не дав? Немає! Ось до чого Сталін людей довів! – сказав і насупив такі ж, як і борода, білі брови.
Мати злякано глянула на батька. Я теж. Що це він таке говорить, цей дід Прокіп? А як почує хто?
Помовчали. Потім батько кахикнув у кулак, немов у нього задерло в горлі, зауважив:
– Не треба так голосно, діду Прокопе.
– Хіба я голосно? – спохопився дід Прокіп, підвівши вгору голову. – Даруйте, то вже я розсердився. Я, коли серджусь, починаю голосніше говорити. Та й як же його мовчати, коли в селах таке діється. Ночували ми вчора в одних добрих людей у Старій Оржиці. Через дорогу від них жив чоловік із жінкою. Чесніших, кажуть, не було на все село. Останнім ділилися. Чоловік усе життя портрети Шевченка малював і дарував людям,
Міг би збагатися за них, якби продавав. Ні ж, з голоду вмер. Такий талант. А хто винен?
– Невже Степан? – вихопилось у матері тривожне. Й запитала лірника: – їхня хата на крайній вулиці від нашого села?
Дід Прокіп повернув голову до Сашка, що сидів на лаві поруч нього і вже дрімав.
– Сашко, чуєш? Де ми ночували учора в Оржиці? Скраю села? І як звали того чоловіка, що вмер?
– Скраю, там, де тітка питають, – підтвердив Сашко. – А дядька звали Степаном.
Мати перехрестилася до ікон.
– Царство небесне його душі. – На очах у неї блиснули сльози.
– Жаль Степана, – зітхнув батько. – Добрий був чоловік. То наш родич, – пояснив дідові Прокопу.
Мені теж було жаль дядька Степана, і я додав:
– Він і нам подарував портрет Шевченка, он на стіні під рушником висить, – і, поглянувши на Кобзаря, подумки звернувся до нього: «Чуєте, Тарасе Григоровичу, вже немає дядька Степана з Оржиці, що малював вас, умер з голоду».
Дід Прокіп помовчав, погладив свою білу бороду і аж потім мовив скрушно:
– Тарас Григорович… Якби-то він знав, до чого ми дожили… Царя, попів скинули… Воювали, боролися… Волю, землю ніби маємо… А толк який? Голі й босі, скибці хліба раді… З голоду пухнемо… Нічого сліпому старцеві дати…
«Он який цей дід Прокіп», – подумав я.
Не знав я, що тоді немало ходило по селах отаких дідів, які не лише славили Шевченка, а й недобре говорили про товариша Сталіна, співали про нього частівки, за які потрапляли туди, звідки більше не поверталися.
Мабуть, щоб перевести діда Прокопа на іншу розмову, батько запитав у нього, як там в інших селах, що кажуть люди.
– Ех, чоловіче добрий… – Дід Прокіп видихнув із себе повітря, похитав маленькою білою головою. – Пам'ятаєте, у Тараса Григоровича є такі рядки:
Так це ніби про те, що нині у нас робиться, про нашого ченця він написав.
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить,
А на апостольськім престолі,
Чернець вгодований сидить…
Мати замахала на батька рукою, годі, мовляв, вам про це.
Батько зрозумів її й звернувся до старого:
– Якщо ваша ласка, то, може, заспівали б тихесенько якусь із Тарасових пісень. Я дуже люблю і сам співати, люблю й послухати. Дарма що шлунок пустий, а душа пісні просить. А тоді вже будемо й спати.
– А чого ж, можна й заспівати, – згодився дід Прокіп. – Пісня, вона людині до всього корисна, навіть до сну. А подай лишень, Сашко, ліру.
Сашко приніс ліру з куточка біля печі, начепив дідові лямку через плече.
Дід Прокіп по-хазяйськи обмацав її стареньку кістлявими пальцями, покрутив коліщатко. Ліра одразу ж обізвалася тоненьким, скрипучим звуком, ніби відповіла йому: справна я, хазяїне.
– Якої ж вам? – спитав, мабуть, усіх нас.
– Яку хочете, – відповів батько. – На свій розсуд.
І забриніла тихими, ніжними звуками дідова ліра, й полився його натхненний спів:
Потім він проспівав «Як умру, то поховайте», «Ой літа орел, літа сизий…».
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…
Нащо стали на папері
Сумними рядами…
Співав дід Прокіп тихенько, але задушевно, пісня лилася вільно й розлого з глибини його грудей, немов то витікала чиста вода з джерельця, лоскотала душу.
Слухаючи його, я забувся про все на світі, мені здавалося, що я не в своїй хаті, а в якомусь іншому світі, десь високо під сонцем, на золотих хмарах, де грають у золоті труби і співають ангели.
Я бачив, як зачаровано слухав діда батько, як блищали сльози у материних чорних очах.
Мимоволі перевів погляд на дядька Тараса Григоровича. Він, здалося мені, аж ніби з портрета вихилився, так уважно слухав лірника.
Та ось ліра стихла, замовк і дід Прокіп. І в хаті залягла тиша. Немов у ній не було жодної живої душі. Ніхто, мабуть, з нас і не дихав. Я навіть почув у цій тиші, як у мене в грудях стукало серце й шугала у скронях кров.
Нарешті на полу поворухнувся батько, вдихнув у себе шумно повітря й сказав:
– Спасибі, діду Прокопе, полоскотали душу. Давно й сам не співав, і не слухав гарного співу.
Дід Прокіп теж заскрипів лавою, немов зручніше вмощуючись на ній.
– Зараз люди більше плачуть, ніж співають, – зітхнув. – Та й пісні інші народилися. Гіркі й сумні. Хочете послухати одну?
Батько переглянувся з матір'ю. Мати приклала палець до губ: нехай, мовляв, тихенько.
Батько так і попередив діда:
– Хіба що тихенько.
– Я зовсім потихеньку, – пообіцяв дід Прокіп.
І знову торкнувся коліщатка ліри, й знову забігали тонкі його пальці по дерев'яних клавішах, і знову забринів у хаті його на цей раз ще тихіший, але виразний голос. Дід заспівав:
На цьому дід Прокіп замовк, прокрутив коліщатко ліри без співу, а далі вже не проспівав, а проказав слова, дивно витягнувши голову вперед, у напрямку батька.
Устань, Ленін, подивись,
До чого ми дожились:
Хата боком, клуня боком
І кобила з одним оком.
На повітці один куль,
І вже кажуть: «Ти куркуль!»
Подивись, які ми стали,
У колгоспи нас загнали,
А в колгоспі добре жить,
Один робить, п'ять лежить.
Доробилися до того,
Що не маємо нічого,
їдять люди лободу
І вмирають на ходу…
Стихла ліра, дід Прокіп поклав зверху на неї обидві руки й тепер уже мовив голосно:
Нема хліба на столі,
Тільки Сталін на стіні,
Він показує рукою:
В Сибір їдьте за мукою…
– Все, будемо спати. Постеліть нам, хазяєчко, з Сашком біля печі.
Другого дня вранці, випровадивши діда Прокопа з Сашком за ворота, батько попередив мене:
– Дивися ж, у школі про дідове співання нікому ні слова. Забудь. Зрозумів?
Я пообіцяв батькові мовчати. Але частівок дідових не забув. Вони закарбувалися в моїй пам'яті на все життя.
Я часто згадував потім діда Прокопа, турбувався за його долю. Де він? Що з ним? Чи не підвели старого недобрі люди, чи не поїхав він «за мукою» в холодну Далеку Сибір?
Розділ п'ятнадцятий. БАТЬКО ІДЕ В МАРІУПОЛЬ
Знову задощило. Дощ пішов через день після того, як ночував у нас лірник дід Прокіп, і після того, як у колгоспі, нарешті, посіяли цукрові буряки.
От і добре, радів я дощеві, нехай батько з матір'ю відпочинуть, хоч радості від цього було дуже мало, адже вони сиділи в хаті голодні-голоднісінькі, бо не мали з колгоспу ніякісінького пайка. І доводилося матері напинатись якоюсь лайниною й ходити по канавах та обніжках города в пошуках лободи та кропиви, щоб зварити зеленої бовтанки, від якої нудило й викликало блювоту. Зменшили порцію макухи й нам у школі, яку я щодня приносив додому для тієї ж таки зеленої бовтанки.
Справи наші були зовсім погані.
Від жінок на кутку мати почула, що в селах сусідньої з нашим районом Чернігівщини можна за одежу виміняти картоплі чи якогось зерна.
– Сходжу я, може, що виміняю, – сказала нам з батьком одного дощового вечора. – Якби картоплі, то й посадили б вершечків трохи на городі, а як ще й кукурудзи, то й зовсім би добре.
Чернігівські села від нас недалеко, найближче – Піддубівка – кілометрів сім од нашого, за болотом.
Пішла мати туди рано, ще вдосвіта, а повернулася пізно ввечері. Ледве хатній поріг переступила, мало не впала від утоми. Мокра від ніг до голови. Але виміняла в когось за свою вишиту полотняну сорочку й корсет відро картоплі і п'ять качанів кукурудзи.
Той вечір був для нас святом. Мати зварила й ми наїлися справжнього картопляного супу. Вершечки картоплі з вічками прорості вона зрізала на садіння, треба ж було й про майбутній урожай думати.
Сходила мати й ще раз у Піддубівку, і ще раз виміняла за одежу сякої-такої картоплі і трохи буряків. А на третій раз батько її не пустив.
– Це не діло, – сказав. – Ну виносиш ти всю свою одежу, всю мою, якої в нас не так і багато. Проміняєш, проїмо її. А далі що? Все одно до нового врожаю не дотягнемо. Треба щось інше придумати. Ось давайте й подумаємо разом гарненько, що та як. – І обвів нас із матір'ю поглядом.
Мати стенула плечима: я не знаю, мовляв, що сказати.
Я не знав тим більше. Знав, що в селі щодня вмирають люди, що вмерла від дизентерії сестра Івана Крупки, їла багато рогози з болота. Знав, що відколи перестали давати в школі хліб із чаєм і зменшили порції макухи, у нашому класі стало наполовину менше учнів. Але як далі нам жити, що робити, – не знав. Та й звідки мені було знати малому, коли он батько питався у нас з матір'ю поради.
Отож промовчав і я.
Тоді після тривалої паузи заговорив батько.
– Давайте зробимо так. Підеш ти, Тетяно, в район на базар, продаси мої нові штани й сорочку, своє щось, і поїду я до твоїх братів у Маріуполь. Влаштуюсь на роботу, з першої ж получки вишлю вам грошей, і ви приїдете до мене. Там море, риба, уже з голоду не можна вмерти. Та плюс я якийсь пайок одержуватиму. А тут нам неминуча погибель. Не витримаємо ми з тобою щодня у полі на одній макусі. Та й він он, – кивнув на мене, – як школу закінчить, так і макуха закінчиться. А до нового врожаю ще, ой, як далеко!
Зітхнувши важко, батько замовк. На його зморшкуватому лобі аж піт виступив. Мабуть, хвилювався, поки говорив. І, мабуть, йому було нелегко таке нам казати. Про труднощі й чергову розлуку. Та й взагалі він був небагатослівним, більше любив слухати, ніж говорити.
І знову в хаті запанувала мовчанка. Тривожна й довга. Знову мовчала мати, мовчав і я. Хоч, чесно кажучи, десь там, глибоко в душі, я був за те, щоб їхати негайно в той далекий і казковий для мене Маріуполь, де солоне Азовське море, повне риби і морських кораблів, де жили мої дядьки – старші материні брати, котрих я ще ніколи не бачив, які теж утекли туди від голоду у двадцять першому голодному році. Про це розповіла мені колись мати. З листів, які ми зрідка одержували від дядьків, було відомо, що обидва вони добре влаштувалися, побудували собі хати, одружені, живуть і горя не знають. Тому мені й захотілося негайно їхати туди, щоб наїдатися щодня хліба й риби і не знати більше ніякого лиха.
– То що? Чого мовчите? – знову першим порушив мовчанку батько. – Давайте разом порадимося, сімейно.
– А що тут радитись, – заговорила нарешті мати тихим голосом. – Раз ти так надумав, значить нехай так і буде. Бо справді, як далі жити – не знаю.
– А ти? – батько до мене.
– Я як ви! – відказав бадьоро. Мені сподобалось, що він радився й зі мною.
– От і добре, що домовилися, – лишився задоволений батько. – Тільки, – поглянув на мене, – про це теж нікому ні слова. Нікому! І як поїду – теж язик за зубами. Бо-о, – зам'явся він, – є тут ще одна заковика, про яку треба, щоб ви обоє знали, – перевів очі з мене на матір.
От і добре, радів я дощеві, нехай батько з матір'ю відпочинуть, хоч радості від цього було дуже мало, адже вони сиділи в хаті голодні-голоднісінькі, бо не мали з колгоспу ніякісінького пайка. І доводилося матері напинатись якоюсь лайниною й ходити по канавах та обніжках города в пошуках лободи та кропиви, щоб зварити зеленої бовтанки, від якої нудило й викликало блювоту. Зменшили порцію макухи й нам у школі, яку я щодня приносив додому для тієї ж таки зеленої бовтанки.
Справи наші були зовсім погані.
Від жінок на кутку мати почула, що в селах сусідньої з нашим районом Чернігівщини можна за одежу виміняти картоплі чи якогось зерна.
– Сходжу я, може, що виміняю, – сказала нам з батьком одного дощового вечора. – Якби картоплі, то й посадили б вершечків трохи на городі, а як ще й кукурудзи, то й зовсім би добре.
Чернігівські села від нас недалеко, найближче – Піддубівка – кілометрів сім од нашого, за болотом.
Пішла мати туди рано, ще вдосвіта, а повернулася пізно ввечері. Ледве хатній поріг переступила, мало не впала від утоми. Мокра від ніг до голови. Але виміняла в когось за свою вишиту полотняну сорочку й корсет відро картоплі і п'ять качанів кукурудзи.
Той вечір був для нас святом. Мати зварила й ми наїлися справжнього картопляного супу. Вершечки картоплі з вічками прорості вона зрізала на садіння, треба ж було й про майбутній урожай думати.
Сходила мати й ще раз у Піддубівку, і ще раз виміняла за одежу сякої-такої картоплі і трохи буряків. А на третій раз батько її не пустив.
– Це не діло, – сказав. – Ну виносиш ти всю свою одежу, всю мою, якої в нас не так і багато. Проміняєш, проїмо її. А далі що? Все одно до нового врожаю не дотягнемо. Треба щось інше придумати. Ось давайте й подумаємо разом гарненько, що та як. – І обвів нас із матір'ю поглядом.
Мати стенула плечима: я не знаю, мовляв, що сказати.
Я не знав тим більше. Знав, що в селі щодня вмирають люди, що вмерла від дизентерії сестра Івана Крупки, їла багато рогози з болота. Знав, що відколи перестали давати в школі хліб із чаєм і зменшили порції макухи, у нашому класі стало наполовину менше учнів. Але як далі нам жити, що робити, – не знав. Та й звідки мені було знати малому, коли он батько питався у нас з матір'ю поради.
Отож промовчав і я.
Тоді після тривалої паузи заговорив батько.
– Давайте зробимо так. Підеш ти, Тетяно, в район на базар, продаси мої нові штани й сорочку, своє щось, і поїду я до твоїх братів у Маріуполь. Влаштуюсь на роботу, з першої ж получки вишлю вам грошей, і ви приїдете до мене. Там море, риба, уже з голоду не можна вмерти. Та плюс я якийсь пайок одержуватиму. А тут нам неминуча погибель. Не витримаємо ми з тобою щодня у полі на одній макусі. Та й він он, – кивнув на мене, – як школу закінчить, так і макуха закінчиться. А до нового врожаю ще, ой, як далеко!
Зітхнувши важко, батько замовк. На його зморшкуватому лобі аж піт виступив. Мабуть, хвилювався, поки говорив. І, мабуть, йому було нелегко таке нам казати. Про труднощі й чергову розлуку. Та й взагалі він був небагатослівним, більше любив слухати, ніж говорити.
І знову в хаті запанувала мовчанка. Тривожна й довга. Знову мовчала мати, мовчав і я. Хоч, чесно кажучи, десь там, глибоко в душі, я був за те, щоб їхати негайно в той далекий і казковий для мене Маріуполь, де солоне Азовське море, повне риби і морських кораблів, де жили мої дядьки – старші материні брати, котрих я ще ніколи не бачив, які теж утекли туди від голоду у двадцять першому голодному році. Про це розповіла мені колись мати. З листів, які ми зрідка одержували від дядьків, було відомо, що обидва вони добре влаштувалися, побудували собі хати, одружені, живуть і горя не знають. Тому мені й захотілося негайно їхати туди, щоб наїдатися щодня хліба й риби і не знати більше ніякого лиха.
– То що? Чого мовчите? – знову першим порушив мовчанку батько. – Давайте разом порадимося, сімейно.
– А що тут радитись, – заговорила нарешті мати тихим голосом. – Раз ти так надумав, значить нехай так і буде. Бо справді, як далі жити – не знаю.
– А ти? – батько до мене.
– Я як ви! – відказав бадьоро. Мені сподобалось, що він радився й зі мною.
– От і добре, що домовилися, – лишився задоволений батько. – Тільки, – поглянув на мене, – про це теж нікому ні слова. Нікому! І як поїду – теж язик за зубами. Бо-о, – зам'явся він, – є тут ще одна заковика, про яку треба, щоб ви обоє знали, – перевів очі з мене на матір.