Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ПОВIСТЬ З ЖIНОЧОГО ЖИТТЯ
Присвячено високоповажнiй
Наталi Кобринськiй
Das Reich der Luge ist aufrecht, wie es noch niemals gevesen.Die
Wahrheit selbst wagt sich, nur in gleissenden Fetzen vermummt, aus ihrem
Winkel hervor...[1]
Пан Епамiнондас Ляуфлер прожив добрi часи. Був ц.к.[2] лiсовим
радником, мав велике поважання, великий вплив i великi доходи. А що вiн
мав мiж iншим, так "побiчно", ту слабу сторону, що любив одушевлятись
гарячими напитками, - се не мало нiкого обходити. Про се не мав вiн нiкому
здавати справоздання. Хiба б собi самому. А тому, що був з собою у згодi,
тому, що розумiв себе, як розумiв i сво© лiсовi справи, тож i ходив (як
кажуть простенькi люди) "годинник зовсiм у порядку". Вiдтак, коли слаба
сторона змоглась та стала збагачуватись бiльшими наслiдками, коли
показалось, що великi причини спроваджують i великi подi©... тодi й
настало... та про се вже опiсля...
Пан Ляуфлер був жонатий i мав чотири доньки й одного сина. Остатнього
любив вiн несказанно, ба навiть обожав. "Се буде гординя мого життя,
свiтило цiло© родини, се чоловiк будучини!" - мовляв вiн часто до сво ©
жiнки й добрих знакомих. Добра женщина, котра так само обожала одинака,
вiрила смiлому вiщуванню свого мужа. Вона бачила сама не раз у сво©х мрiях
сина лiсовим радником, бачила, як вiн ©здив у елегантнiй колясцi, гордими
кiньми, бiля нього багата жiнка, його здоровлять низенько малi й великi,
старi й молодi; бачила його також поважним лiкарем-радником у товариствi
високих осiб, що з ним дружно балакають. Часами змiняв муж будучими свiй
завiд[3] й вибирав становище надворного радника. Супроти того не мож було
вже нiчого закинути. А як се звучало шумно! "Високоповажний пан
Герман- вген-Сидор Ляуфлер, ц. к. надворний радник!" Надворний радник! Нi,
надворним радником буде, мусить бути. Се якраз мудрiше, нiж лiкарським
радником або лiсовим радником! Ну, щодо остатнього, то воно припало ©й
лише так еn раssant[4] на думку, бо ©© муж займав припадком те становище.
Однак усякий, хто мав лише цятинку дару думати, мусив признати, що лiсовий
радник не те, що надворний радник! А коли вже хто раз надворним
радником, тодi й до мiнiстра судiвництва недалеко. Ой, боженьку, що то не
ко©ться все в чуднiм бiгу часу! _Вона_ не була одна з тих, котрi вiрують в
чуда, в протекцiю, або що таке. Борони боже: так низько вона ще не упала,
тож саме i не думав так нiхто в домi ©© та ©© мужа. Вона хотiла речi лише
так брати, як вони сам; собою представлялись. Наприклад, хто був от хоть
би там i Гамбетта (котрого вона бачила оногди в раnорtiсum), нiм став
славним на цiлу Францiю? Яким був Колумб, нiм вiдкрив Америку? Певно, "не
таким славним, яким уже став опiсля. Був i ще такий один, що сягав немов
пiд небеса. Ах, що то ©й все так iз пам'ятi вибилось, i вона собi нi
iменi, нi року не могла пригадати! Головне однак в тiй подi© було те, що
хтось там в молодих лiтах був пастухом, а на старiсть став митрополитом.
Однак - куди ж вона загналась? Аж смiх бере. Герман- вген-Сидор не був анi
бiдним хлопцем, що вичiсував вовну у свого батька (як се робив той
бiдняка, той Колумб), а вже найменше пастухом. Вiн був сином ц. к.
лiсового радника i мiг легше, нiж кождий iнший, дiстатись на таку висоту.
Iнших перепон не могла доля поставити. Щождо тих пари шкiльних рокiв, про
котрi люди стiльки заводять, то вона ними мало журилася. А коли вже хто
раз в унiверситетi, то лiта минають, неначе б ©х i не було.
Герман- вген-Сидор не виказував на тепер особлившо© охоти до науки, але
(того б вона й рада бачити, хто б науку любив) чи ж можна було йому, тому
живому хлопцевi, робити з сього закид? Вiн же не належав до тих бездушних
натур, котрi вмiють годинами нерухомо на твердих шкiльних лавках
пересиджувати; а противно, був один iз тих величаво уложених характерiв,
котрi вимагають iншого проводу й поведення, як, примiром, звичайнi сини;
урядникiв, або - надто мужикiв!! Однак висушенi тверезi професори (вона ©х
ненавидiла), котрi з пожовклими щоками, наче мумi©, проходжувалися й
молодостi,. мабуть, зовсiм не розумiли, вони не могли його зрозумiти!
Немилий наслiдок сього був такий, що збилися з. правого шляху, що взяли
"пiк"[5] на нього, прозивали його сильну волю "упрямiстю i злосливiстю", а
його смiлi, свобiднi бесiди i дотепнi дiла називали вони попросту трiйлом
для цiлого класу, ще й переслiдували його, в повнiм значеннi слова, на
смерть...
Пiд час, коли син невпинно розвивався, пiдростали й доньки. Природа
обдарувала ©х пiд кождим взглядом щедро; крiм того, посилала ©х панi
радникова на науку французько© мови й музики; батько займав гарне
становище, тож по балах, домашнiх забавах та iнших вечiрках рвалися за
ними молодi люди... I так усмiхалась панi радниковiй будучина ясна та
чиста, наче та днина весняна, i вона називала ©© в сво©м серцi сво ю
"другою будучнiстю".
I газдiвство розумiли вони неабияк! Розумiли його так, як його в
нинiшнiх часах не розумi перша-лiпша жiнка! Про се дбала панi радникова
ще заздалегiдь. Вона не належала до тих жiнок, котрi супокiйним оком
глядять на доньок, наколи тi беруть книжку до рук i в будню днину та
читанням безбожних любовних дурниць. або й iнших пустих дiл крадуть час
боговi. Правда, зовсiм без грiху в тiм взглядi не були ©© двi середущi
доньки (найстарша перебувала в одно© кревнячки, а наймолодша була ще
незрiла до того трiйла), Олена й Iрина. Через се вона мала не раз i гiркi
хвилi. Особливо Олена спричинювалася головно до сього. Повинишпорювала,
бог зна звiдки тотi варiяцтва[6] на день божий та й проглитала ©х у цiлiм
значеннi того слова! А як розумiла про се опiсля розказувати! Юрбою
окружали ©© мужчини, i то ще молодi, а вона говорила, розбирала i
перечилась, що тiльки - боже, змилуйся! Бесiди пекучi, - немов залiзо,
небезпечнi слова, як: соцiалiзм, натуралiзм, дарвiнiзм, питання жiноче,
питання робiтницьке бринiли, мов бджоли, бiля чесних ух панi радниково© й
лякали, наче страшила, в бiлiй днинi ©© набожну душу, денервували ©© та
спроваджували безсоннi ночi... Мало що розумiла вона з того; вiдчувала
однак (справдешн чисте серце материнське завсiгди на правiй дорозi), що
дуже .лихий i небезпечний демон заволодiв душею доньки, котру панi
радникова так обережно стерегла, та й внiс ©© в кра©ну смiшливостi й
безумства! Наче iскри огнянi сипалися слова з уст дiвочих i падали важкими
ударами на бiдну женщину. Ах, що вона сього дожити мусила, що ©© донька
розвивала нежiночi, хоробливi, безбожнi погляди та говорила про якусь
рiвноправнiсть мiж _мужчиною i жiнкою!!!_ В таких хвилях була би вона
найраднiше з сорому та лютостi в землю запалась, ©© донька! .Донька ц. к.
лiсового радника висказувала думку, щоби жiнкам було вiльно ходити в
унiверситети, там нарiвнi з мужчиною набувати освiту; в життю самiй
удержуватися, не ждати лише подружжя, котре сталося простим прибiжищем
проти голоду й холоду!! Се якраз виглядало, наче б ©© нiчого не учили, i
вона мусила побоюватися о свою будучину! Матiнко божа: вона, така
прегарна, поважна, потрiбувала щось подiбне ще й явно голосити!..
Се все вона таки на _сво©_ уха чула. Що однак при iнших нагодах i
публiчно говорила, доносили ©й добрi, поважнi товаришки i знакомi:
- Наколи ви ©й тi дурницi не виб' те з голови, то будете наслiдкiв
гiрко жалувати; вола ще молода, буйна!
- Дiвчина губить легкодушно свою будучину i вiдстрашу вiд себе i вiд
других сестер женихiв!
- Де, ради бога, нассалась вона того трiйла? - питала знов iнша з
товаришок.
- Чи завважали ви ту двозначну усмiшку в молодого К., коли вона
остатнiм разом розводилась про жiнок-лiкарок, доводячи, що вони були би
правдивим добродiйством для суспiльностi? А молодий К., се ж прецiнь всiм
звiсно, перша партiя в мiстi!
-_ _Хто ж буде дома ©сти варити, наколи жiнка стане до уряду ходити?
Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха! Чи ж се не
чиста дурниця розводити такi теорi©? Я поважаю й шаную вас високо, ласкава
панi радникова, однак ви супроти того дiвчати не захову те достаточно
материнського авторитету. Най би моя дитина виступила з такими
нiсенiтницями, я ©© вже скоро привела б до розуму! Або чи ви чули, що про
ню панi С. говорила? А вона прецiнь теж щось зна !
- Що, ради бога, що казала панi С.?
- Казала: цiле ©© поведення то лише вища тактика кокетерi©; я женщина й
доволi знаю тайнi ходи жiночо© думки.
На такi слова правди не знала панi радникова нiчого вiдповiсти. Сидiла,
наче б здеревiла, по таких бесiдах.
- Що ж менi дiяти, дорога панi докторова? - питала вона стиха.
- Що? Попросту книжки забрати i читання хоробливих авторiв раз на
завсiгди заборонити!
- Сього я не можу вчинити Оленi - не можу! Щодо заборони, то забороняю,
i як ще; але книжки забирати... того я справдi не можу, панi докторова!!
Тут виринула перед ©© душею висока стать молодо© дiвчини з снiжнобiлим
обличчям та супокiйними лагiдними очима...
- I що ж вона таке, що ви супроти не© такi безсилi?
- Що? "Мамо", каже: "дозволь, нехай я тебе поважаю та не причислюю до
тих, котрi навмисне не хочуть зняти полуду з очей; що, боячись правди,
немов свiтла сонячного, затопчують сво вiльно людськi права"...
Такi i тим подiбнi хвилi переживала панi радникова. На жаль, ся дiвчина
вмiла все ©© супокiйну душу виводити з рiвноваги, як-небудь вона за кождий
раз по таких бесiдах (з болем i лютiстю заразом) висказувала ©й сво©
думки. Се нiколи не помагало. Наче тiнь, пiдiймалася за старшою сестрою й
Iрина, i, терпелива та лагiдна, якою завсiгди бувала, вмiла в таких
хвилях, немов правник, заговорювати й заспокоювати паню радникову а гаряче
боронити поступки й погляди сестри. Десь-колись прилучувався до них i один
молодий чоловiк, медик, Стефан Лi вич. Повернувши з-за границi на ферi©
додому, заходив вiн у дiм пана радника та затроював життя панi
радниковiй...
Чого вже вiн не оповiдав!.. Боже, змилуйся! А вони прислухувались йому,
неначе б апостол правди витав мiж ними та розказував про все блаженство
небес. Оповiдав, примiром, про студiюючих жiнок i iнших, тим подiбних;
говорив, що багато з них зда екзамен з найлуччим успiхом, а. раз оповiдав
(то се вже брехав, як собака), що декотрi з професорiв поженились таки iз
сво©ми студентками!! I багато, багато чудного розказував ще...
- Емансипацiя жiноча в Швейцарi© або i в iнших поступових краях - се
точка давно виборена. Приходиться соромитися, що тут жiнки остались ще так
позаду за другими народами; не то, що не журяться самi про се, щоби
здобути собi рiвноправнiсть iз мужчинами, але вважають ©© якоюсь химерою.
Заграбавшись мiж сво© чотири стiни, не завдають вони собi навiть настiльки
працi, щоби дещо путнього прочитати, щоби хоч тим часом сею дорогою
очиститись з перестарiлих, дурних, просто смiшних пересудiв. А про якусь
основну освiту, про розумiння природознавства та матерiалiстично©
фiлософi© нема вже й бесiди. Осво нi поверховно з поодинокими галузями
наук, з поодинокими фактами всесвiтньо© iсторi©, думають, що вони справдi
доволi озбро нi супроти вимог життя. I вони задумують з горсткою того
наукового краму при невiдраднiм положеннi, яке тепер займають в
суспiльностi, вести боротьбу о iснування! - Тут i розсмiявся вiн. - Аж
розпука бере, - говорив вiн раз, наколи Олена з блiдавим лицем i широко
створеними очима прислухувалась його словам, - коли подума ш, в якiм
глибокiм снi остаються ще нинi жiнки, як мало журяться про свою
самостiйнiсть!..
- Вони тому не виннi, Лi вичу, - перебивала тодi, боронячи, Олена. - Се
лиш наслiдки нещасного виховання та вкорiненого пересвiдчення, що
думати-знати присто©ть мужчинi, а жiнцi ма воно служити за оздобу!
- Се дiйсно так, дiйсно, наслiдки пересудiв i темноти; однак, наколи
яка женщина пiдiйметься i, щиро беручись за дiло, стара ться збудити сонну
сестру, чому кидаються на ню, неначеб вона торкала ©х огняними клiщами?
Чому, примiром, ганять вас, Олено, наколи ви ©м висказу те сво©
просвiченi, здоровi погляди? Се власне те, чого я жiнкам не можу
простити. Щодо решти, то вони справдi невиннi. Доки сучасний устрiй
суспiльностi iснуватиме, доти остануться вони малолiтнiми; однак, i сей
лад не вiчний. Будучина жiноча лежить в ©х руках. Нехай озброю ться кожда
по можностi, пiсля обставин, а зброя ©х... яка чиста, яка сильна, як варто
по ню сягнути!! Се - знання, Олено!
Так говорив вiн часто, а часом ще бiльше. А панi радникова знала, що
всi тi "об'ясняючi" розмови вiдносились до не©, бо вона поборювала ту
модну, божевiльну й деморалiзуючу хоробу на кождiм кроцi. Для того й
ненавидiла вона його з цiло© душi, всiма нервами ©© величезного
материнського серця! Для Герман- вгена-Сидора не мав вiн нiколи при много
погляду, анi доброго. слова. Вiн важився прибирати позицiю й манери
ментора, неначеб _вона_ його осе коли-небудь просила або ©© чоловiк,
радник, хоч би одним звучечком!!. Нечемний!.. Iз сво ю великанською
постаттю, густою русою гривою видавався вiн наче фiрман бiля нiжно©
грацiозно© фiгурки Германа- вгена-Сидора...
Одного разу роззухвалився навiть вiн до того ступеня, що вичитав йому в
брутальний спосiб лiтанiю[7]. Вона лиш припадком зачула остатнi слова
плебейсько© проповiдi й то, власне, коли вступала в малi офiцини[8], в
котрих мешкав хлопець, але забути ©х вона нiколи не зможе!
- Наколи б я мав вас у руках, ви, нiкчемний, з глибини душi
зненавиджений хлопче, - сичав вiн, - може, й удалось би менi вас ще
видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такi молодi, залiзли по
вуха; а так iдете чимраз дальше до згуби! Тепер...
- Ви не ма те менi нiчого розказувати, нiчого приписувати! - боронився
Ге©рман- вген-Сидор. - Зрештою iду зараз до Олени й розкажу ©й, як чемно
вмi говорити апостол жiночий.
- Безвстиднику! - закипiв молодий чоловiк. - Зрештою йдiть! Вона буде
тiшитись, коли довiда ться про аванс свого брата, котрий ©й i без того
наводить безсоннi ночi.
З то© хвилини давала вона (радникова) йому при кождiй нагодi зрозумiти,
що його присутнiсть ©й ненависна; а вiн (наколи вже йому надто було) блiд,
однак - мовчав, чого вона нiколи зрозумiти не могла, i - з'являвся
наново...
Так зiтхала панi радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубнi
химери сво©х доньок. Могла однак говорити й думати, що хотiла; могла
невтомимо нагадувати донькам границi жiночого свiтогляду, - все було.
надармо. Вони оставалися вперто при сво©х фарсах i носили голови iнакше,
як випадало донькам ц. к. радника лiсового...
* * *
Був пiзнiй ясний вечiр i вже по великоднiх святах. Мале мiстечко
утихло, i виразно було чути шум гiрсько© рiки, що прорiзувала мiсто. Воно
лежало в долинi, а по обох сторонах пiдiймались величаво гори - Карпати. У
мрячну синяву сповите верхiв'я, освiчене магiчним свiтлом мiсячним,
викликувало чуднi тужливi чуття в людськiй грудi...
З одно© мало© незначно© хатини вийшли Олена i Лi вич. Вона довiрливо
сперлась на його рамено, i обо звернули в одну з тихих улиць.
- Який нинi чудовий вечiр, Стефане, - промовила вона стиха, поважно. -
Наче б для тебе бог наказав супокiй, щоб ти його мiг подивляти ще востанн
в цiлiй супокiйнiй красi!
- З тобою, Олено. Що вiн менi без тебе? Який я щасливий, що перебув з
тобою остатнiй вечiр. А все ж таки, - додав вiн трохи згодом, - мiша ться
з сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу вiд'©жджати
вiд тебе, i то на два роки!!
© пройняла легка дрож i вона з нервовим посмiхом сховала золотi коси
глибше пiд хустку i, пригорнувшися ближче до нього, мовчала...
Вiн похилився вперед i заглянув ©й в очi. Вона видалася йому блiдою.
- Ти не кажеш, Олено, нiчого? - питав вiн стиха.
- Не можу говорити, Стефане... Буду тобi писати.
- Однак я хотiв би, щоб ти говорила. Хочу чути твiй голос. Хочу його
чути до останньо© хвилини!
- Може, тобi зложити присягу вiчно© любовi й вiрностi? - питала вона
його з вимушеним усмiхом.
- Нi. В присяги не вiрю. Ти се зна ш. Вiрю лише в силу любовi. А ти ж
мене любиш... _ти! - _сказав вiн з. утiхою, з трепещучим щастям у голосi.
- Скажи! Я хотiв би ще раз се почути!
- Люблю! - сказала вона, майже смiючись.
- _З першо©_ хвилини? - питав вiн у недовiрчивiм. тонi, а гучний усмiх
промайнув по його обличчю.
- Так, Стефане, з першо© хвилини, коли тiльки я переконалась, що ти
говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалi так багато людей,
не боявся нiколи i нiчого.
- А з друго© хвилини?
- З друго©... що був дiйсно цiлою людиною, не дробився в кусники для
всiх i нiкого, не гнувся, а прямував. беззглядно до одного, до праведного;
що задивлювався на жiнок не очима нинiшнього брудного его©зму, а людини
людяно©...
- А з третьо©, рибчино?
- З третьо©... коли переконалась я... ах, що! - перервала нараз
жартiвливо. - Пощо казати? Щоб ще став зарозумiлий, як другi, що далi вже
не будуть знати,. що з собою починати, як поводитись, яким чином
доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони менi всi збридли!!.
- А з четверто©?
Вона смiялася тихенько.
- Що не чути було вiд тебе помад та пахощiв на милю, що - "пардон" - не
обертав ти себе в якусь модну малпу. Великий та здоровий, - жартувала
вона, - стояв мiй "пан i король" мiж блискучим, вигладженим гуртом i не
знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у вiдповiднiй хвилi прискакувати
до дам iз плащем i рукавичками. Наче справдiшнiй московський медвiдь!
Обо смiялися.
- Якби то так тебе твоя мати почула! - обiзвався вiн.
Вона здвигнула плечима.
- Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.
- Я знаю, що й ти не бо©шся. Тому й вiрю тобi, голубко, однак менi
досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить, ©м може забагнутись
присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по ©х думцi,
гiднiший доньки радника!
Вона розсмiялась.
- _Присилувати,_ Стефане? Хто може мене присилувати? Мiзерна гордота
мо©х родичiв? Iди ж бо: пригадай собi лучче, що я тобi казала, коли
мовила, що стану тво ю.
- Се я добре пам'ятаю, Олено. Казала, мiж iншим, i те, що не могла
би-сь без любовi нi до кого належати, хiба би-сь перестала чувствувати. А
тодi, - казала, - людина що?
- Бачиш, Стефане? - обiзвалась вона тихо, - природа каже правду, а
супроти не© йти, значило б те саме, що звертати зброю проти себе.
- Вони, може, будуть тобi яку partie brillant[9] надставляти, а не що б
ти хотiла! О, Олено, i залiзо ломиться!
- Так ти не вiриш менi, Стефане?
- Вiрю.
- Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?
- Бо ти також людина...
Вона висвободила свою руку з його i гордо повернула голову.
- Ти дума ш, я належу теж до тих, котрi уперед спокiйно важать
становище i всi обставини яко©сь там людини, все розмiркують, а наколи все
гарно згоджу ться, починають любити? Дума ш, що можна би у мо©м серцi
любов штучно виплекати? Стефане, - почулось трохи згодом докiрливо, -
думаю, що ти повинен мати нинi для мене iншi слова, а не себе i мене
мучити сумнiвами.
- Прости менi, Олено! - просив вiн пристрасно. - Однак гадка, що ти
могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, i я не
зношу ©© просто©
- Успокiйся, любчику! - прошептала вона лагiдно. - Вiр у мою любов.
Чому не мучусь я, що протягом двох рокiв могла б i тобi iнша сподобатись?
Адже й ти лиш людина! Тебе в'яже лише любов до мене. Iнших обов'язкiв не
ма ш супроти мене; нашi заручини - тайна.
-_ _Я, Олено, я! Зi мною рiч iнша. Я паную над обставинами й тому можу
сказати, що вiд мене залежить моя доля. Жiнка однак, вона тепер полишена
на волю долi...
- Дiйсно, - сказала вона з вимушеним усмiхом. - А так були б ми вже з
сим i готовi, i могли б о чiмсь мудрiшiм поговорити. Вже недалеко до дому,
- додала тихим голосом.
- Нi. - I обо замовкли.
- Але ти будеш часто писати... - перервала вона перша тишину.
- Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кiнцi кождого мiсяця
посилати.
- Вони, може, _прецiнь_ скоро проминуть, тi два роки, Стефане?.. - ©©
голос краяв його серце.
- I для чого б нi, серденько? Один рiк у В., а другий, коли буду
асистентом... Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фiзично сильна, а
тодi все легше перебува ться.
- Я буду берегтись, - вiдказала вона лагiдно i слухняно. - Я й тепер
смiюсь модi в лице. Але ти, Стефане, бережись i ти... ах!
- Що, любко?
Вони станули й споглянули на себе. Обо були блiдi.
- Ми вже дома.
- Навiть i не завважив, - вiдповiв вiн придавленим голосом.
- I менi не здавалося, що так близько... З ©© побiлiлого лиця горiли
стривоженi очi. Приступила близько до нього.
- Бувай здоров, Стефане! - i, вхопивши його за руку, сильно стиснула. -
Пам'ятай про мене... - шептала в несказанному зворушеннi. - Чу ш?
Пам'ятай!!
- Олено!
Вiн пристрасно притис ©© до серця. Опiсля цiлував мало що не кождий
палець. Ледве замiтив, як ухопила його за руку й теж цiлувала. Вiн
злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди
й заплакала.
- Сили... дорога дiвчино! - просив вiн беззвучним голосом, а в горлi
неначе давив його корч.
- Боюсь о наше щастя! - простогнала вона ледве чутно.
- Я... я... нi... - вiдповiв вiн. - Ми ж любимося.
- Любимося, Стефане, любимося...
* * *
Будучина настала. Вона приволiклась i знiчев'я уставилась, довго й
гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з сво ю чудною барвною мiшаниною
горя й утiхи. Радниковi нанесла вона чимало жури й болю. Особливо "свiтило
родини" наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана
радника i його жiнки. Як скоренько, здавалось добрiй женщинi, пройдуть
шкiльнi роки! Як легко осягне становище придворного радника!
Сього бажала вона за всяку цiну в свiтi! Однак iнакше склалося.
Почавши вiд найнижчих класiв, треба було для Германа- вгена-Сидора
тримати домашнього iнструктора. I як-небудь пан радник з професорами жив
на найлiпшiй стопi, через се дiм його був для них кождого часу отвертий;
все ж таки Герман- вген-Сидор приносив кождого пiврiччя чимраз то гiрше
свiдоцтво. При таких нагодах змiнялись любов i пестощi вiтця в скаженiсть.
Поводився наче божевiльний i був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги
мали вже сховок, в котрiм держали хлопця доти, доки лютiсть батька не
минула, i вiн знов у сердечний, супокiйний спосiб не запитував про
"дитину". Тодi брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на
"добре", вставляючись за ним гаряче.
- Воно ще таке молоде, дитинне, - мовляла вона, - мусить вибуятись; час
i будучина наведуть його i без того до пуття, поваги i розуму. В тих
школах i старi знетерпеливились би, а не то - воно!
Батько успокоювався, м'якнув, цiлував сина i умолював, щоби вiн уже раз
прийшов до свiдомостi та поправився. Пiдвищив йому грошi на дрiбнi
видатки, купив золотий годинник, купив коня вмисне лише для нього i т. п.
Ах, що ж бо то вiн i не виправляв з тими кiньми - не надивився би-сь i за
днину! I гнiватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! - Що
вмi до свого допняти? Тупий книго©д сього не докаже... Так, примiром,
замiсть до школи, забiжить тихцем до касарнi, де завдяки протекцi© якого
там нижчого "оборонця вiтчини", дiстане схованку i пригляда ться годинами
всiм штукам ©здцiв та вiйськовим фарсам. Опiсля вiдда ©х дома одну за
одною неабияк, а сказав би-сь: par exellence![10]
В таких хвилях розходилось серце старих з розкошi, i пан радник
присягався, що позволить йому вiдбути службу однорiчного охотника хоть би
й при гусарах.
- Куплю йому, - говорив вiн з ентузiазмом, - таку "бестiю", за котрою
всi офiцери будуть губи гризти...
Матуру здав Герман- вген-Сидор з тривогою, ледве що свiдомо. I вибила
за нею година щастя, а заразом i година безiменного суму для родини
Ляуфлерiв. Герман- вген-Сидор вiд'©хав до В., щоб вiдбути там дожиданий
рiк служби вiйськово©, а радiсть родичiв не тривала довго. I нестямились
вони, як стали чим раз, то частiше появлятись всякого роду векселi на
поличках Ляуфлерiвського бюрка. А пан радник? Його самого можна було
частiше, як перед тим, бачити в кав'ярнях. Деколи вiн таки там i ночував.
В протягу _трьох_ лiт, почавши з вечора, в котрiм Олена розсталась з
Лi вичем, змоглася вже колишня "слаба сторона" радника в непогамований
налiг...
I нинi пересиджував пан радник з сво©ми вибраними товаришами при
"шклянцi" та нарiкав гiркими словами на сво безталання.
- Коли Сидор буде i дальше таке заводити, - жалувався вiн, - коли не
перестане, то доведе до того, що пiду з торбами!
- Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! - потiшав один
iз товаришiв. Радник розсмiявся гiрко.
- Не зле? Пиятика, картярство й проче ледарство - се в молодого
двадцятидвохлiтнього хлопця не зле? Ой, прислужився вiн менi, що пiду з
торбами... з торбами, кажу, бо вже я не в силi дальше сього тягара
двигати!
- Лишiть його лиш, най вибуя ться, - замiтив знов iнший, якийсь
податковий урядник[11]. - Я вам ручуся, що вийде з цiло© iсторi© такий
чистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найлiпшим мужем,
найлiпшим батьком; у нього бистрий розум i духа чимало! Дума те, що я був
iнший у молодих лiтах? Дума те, що надi мною не плакала не одну нiчку
небiжка мати? I що ж з того? Я успокоювався помалу, от i пiшов, слава
богу, у власних силах угору.
- Як, для бога, йому не гризтись!? - кликнув другий, лiкар i приятель
родини Ляуфлерiв: - Подумайте лиш, з ласки сво ©: вiн ма ще двi
незабезпеченi доньки дома, а той безсовiсний драбисько так i наклада
тягарi на карб родини.
- Лярi-фарi[12], любий докторе! Незабезпеченi! Дiвчиськами не журюсь
зовсiм. Позабезпечуються самi!.. - вiдказав "податковець". - Зрештою одна,
а саме Олена, так як би вже й заручена з молодим К.?.. Невже ж,
Епамiнондасе?
- Нi, товаришу, не заручена, не освiдчився ще...
- Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджу цiлими днями у вас!
- Вона його не хоче!
- Не хоче?
- Каже, що не любить.
Тут i настала нараз тишина.
- А що ти на те, старий?
Радник здвигнув плечима.
- Що ж я можу вдiяти? Силувати ©©? Вона не дасться присилувати!
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ПОВIСТЬ З ЖIНОЧОГО ЖИТТЯ
Присвячено високоповажнiй
Наталi Кобринськiй
Das Reich der Luge ist aufrecht, wie es noch niemals gevesen.Die
Wahrheit selbst wagt sich, nur in gleissenden Fetzen vermummt, aus ihrem
Winkel hervor...[1]
Пан Епамiнондас Ляуфлер прожив добрi часи. Був ц.к.[2] лiсовим
радником, мав велике поважання, великий вплив i великi доходи. А що вiн
мав мiж iншим, так "побiчно", ту слабу сторону, що любив одушевлятись
гарячими напитками, - се не мало нiкого обходити. Про се не мав вiн нiкому
здавати справоздання. Хiба б собi самому. А тому, що був з собою у згодi,
тому, що розумiв себе, як розумiв i сво© лiсовi справи, тож i ходив (як
кажуть простенькi люди) "годинник зовсiм у порядку". Вiдтак, коли слаба
сторона змоглась та стала збагачуватись бiльшими наслiдками, коли
показалось, що великi причини спроваджують i великi подi©... тодi й
настало... та про се вже опiсля...
Пан Ляуфлер був жонатий i мав чотири доньки й одного сина. Остатнього
любив вiн несказанно, ба навiть обожав. "Се буде гординя мого життя,
свiтило цiло© родини, се чоловiк будучини!" - мовляв вiн часто до сво ©
жiнки й добрих знакомих. Добра женщина, котра так само обожала одинака,
вiрила смiлому вiщуванню свого мужа. Вона бачила сама не раз у сво©х мрiях
сина лiсовим радником, бачила, як вiн ©здив у елегантнiй колясцi, гордими
кiньми, бiля нього багата жiнка, його здоровлять низенько малi й великi,
старi й молодi; бачила його також поважним лiкарем-радником у товариствi
високих осiб, що з ним дружно балакають. Часами змiняв муж будучими свiй
завiд[3] й вибирав становище надворного радника. Супроти того не мож було
вже нiчого закинути. А як се звучало шумно! "Високоповажний пан
Герман- вген-Сидор Ляуфлер, ц. к. надворний радник!" Надворний радник! Нi,
надворним радником буде, мусить бути. Се якраз мудрiше, нiж лiкарським
радником або лiсовим радником! Ну, щодо остатнього, то воно припало ©й
лише так еn раssant[4] на думку, бо ©© муж займав припадком те становище.
Однак усякий, хто мав лише цятинку дару думати, мусив признати, що лiсовий
радник не те, що надворний радник! А коли вже хто раз надворним
радником, тодi й до мiнiстра судiвництва недалеко. Ой, боженьку, що то не
ко©ться все в чуднiм бiгу часу! _Вона_ не була одна з тих, котрi вiрують в
чуда, в протекцiю, або що таке. Борони боже: так низько вона ще не упала,
тож саме i не думав так нiхто в домi ©© та ©© мужа. Вона хотiла речi лише
так брати, як вони сам; собою представлялись. Наприклад, хто був от хоть
би там i Гамбетта (котрого вона бачила оногди в раnорtiсum), нiм став
славним на цiлу Францiю? Яким був Колумб, нiм вiдкрив Америку? Певно, "не
таким славним, яким уже став опiсля. Був i ще такий один, що сягав немов
пiд небеса. Ах, що то ©й все так iз пам'ятi вибилось, i вона собi нi
iменi, нi року не могла пригадати! Головне однак в тiй подi© було те, що
хтось там в молодих лiтах був пастухом, а на старiсть став митрополитом.
Однак - куди ж вона загналась? Аж смiх бере. Герман- вген-Сидор не був анi
бiдним хлопцем, що вичiсував вовну у свого батька (як се робив той
бiдняка, той Колумб), а вже найменше пастухом. Вiн був сином ц. к.
лiсового радника i мiг легше, нiж кождий iнший, дiстатись на таку висоту.
Iнших перепон не могла доля поставити. Щождо тих пари шкiльних рокiв, про
котрi люди стiльки заводять, то вона ними мало журилася. А коли вже хто
раз в унiверситетi, то лiта минають, неначе б ©х i не було.
Герман- вген-Сидор не виказував на тепер особлившо© охоти до науки, але
(того б вона й рада бачити, хто б науку любив) чи ж можна було йому, тому
живому хлопцевi, робити з сього закид? Вiн же не належав до тих бездушних
натур, котрi вмiють годинами нерухомо на твердих шкiльних лавках
пересиджувати; а противно, був один iз тих величаво уложених характерiв,
котрi вимагають iншого проводу й поведення, як, примiром, звичайнi сини;
урядникiв, або - надто мужикiв!! Однак висушенi тверезi професори (вона ©х
ненавидiла), котрi з пожовклими щоками, наче мумi©, проходжувалися й
молодостi,. мабуть, зовсiм не розумiли, вони не могли його зрозумiти!
Немилий наслiдок сього був такий, що збилися з. правого шляху, що взяли
"пiк"[5] на нього, прозивали його сильну волю "упрямiстю i злосливiстю", а
його смiлi, свобiднi бесiди i дотепнi дiла називали вони попросту трiйлом
для цiлого класу, ще й переслiдували його, в повнiм значеннi слова, на
смерть...
Пiд час, коли син невпинно розвивався, пiдростали й доньки. Природа
обдарувала ©х пiд кождим взглядом щедро; крiм того, посилала ©х панi
радникова на науку французько© мови й музики; батько займав гарне
становище, тож по балах, домашнiх забавах та iнших вечiрках рвалися за
ними молодi люди... I так усмiхалась панi радниковiй будучина ясна та
чиста, наче та днина весняна, i вона називала ©© в сво©м серцi сво ю
"другою будучнiстю".
I газдiвство розумiли вони неабияк! Розумiли його так, як його в
нинiшнiх часах не розумi перша-лiпша жiнка! Про се дбала панi радникова
ще заздалегiдь. Вона не належала до тих жiнок, котрi супокiйним оком
глядять на доньок, наколи тi беруть книжку до рук i в будню днину та
читанням безбожних любовних дурниць. або й iнших пустих дiл крадуть час
боговi. Правда, зовсiм без грiху в тiм взглядi не були ©© двi середущi
доньки (найстарша перебувала в одно© кревнячки, а наймолодша була ще
незрiла до того трiйла), Олена й Iрина. Через се вона мала не раз i гiркi
хвилi. Особливо Олена спричинювалася головно до сього. Повинишпорювала,
бог зна звiдки тотi варiяцтва[6] на день божий та й проглитала ©х у цiлiм
значеннi того слова! А як розумiла про се опiсля розказувати! Юрбою
окружали ©© мужчини, i то ще молодi, а вона говорила, розбирала i
перечилась, що тiльки - боже, змилуйся! Бесiди пекучi, - немов залiзо,
небезпечнi слова, як: соцiалiзм, натуралiзм, дарвiнiзм, питання жiноче,
питання робiтницьке бринiли, мов бджоли, бiля чесних ух панi радниково© й
лякали, наче страшила, в бiлiй днинi ©© набожну душу, денервували ©© та
спроваджували безсоннi ночi... Мало що розумiла вона з того; вiдчувала
однак (справдешн чисте серце материнське завсiгди на правiй дорозi), що
дуже .лихий i небезпечний демон заволодiв душею доньки, котру панi
радникова так обережно стерегла, та й внiс ©© в кра©ну смiшливостi й
безумства! Наче iскри огнянi сипалися слова з уст дiвочих i падали важкими
ударами на бiдну женщину. Ах, що вона сього дожити мусила, що ©© донька
розвивала нежiночi, хоробливi, безбожнi погляди та говорила про якусь
рiвноправнiсть мiж _мужчиною i жiнкою!!!_ В таких хвилях була би вона
найраднiше з сорому та лютостi в землю запалась, ©© донька! .Донька ц. к.
лiсового радника висказувала думку, щоби жiнкам було вiльно ходити в
унiверситети, там нарiвнi з мужчиною набувати освiту; в життю самiй
удержуватися, не ждати лише подружжя, котре сталося простим прибiжищем
проти голоду й холоду!! Се якраз виглядало, наче б ©© нiчого не учили, i
вона мусила побоюватися о свою будучину! Матiнко божа: вона, така
прегарна, поважна, потрiбувала щось подiбне ще й явно голосити!..
Се все вона таки на _сво©_ уха чула. Що однак при iнших нагодах i
публiчно говорила, доносили ©й добрi, поважнi товаришки i знакомi:
- Наколи ви ©й тi дурницi не виб' те з голови, то будете наслiдкiв
гiрко жалувати; вола ще молода, буйна!
- Дiвчина губить легкодушно свою будучину i вiдстрашу вiд себе i вiд
других сестер женихiв!
- Де, ради бога, нассалась вона того трiйла? - питала знов iнша з
товаришок.
- Чи завважали ви ту двозначну усмiшку в молодого К., коли вона
остатнiм разом розводилась про жiнок-лiкарок, доводячи, що вони були би
правдивим добродiйством для суспiльностi? А молодий К., се ж прецiнь всiм
звiсно, перша партiя в мiстi!
-_ _Хто ж буде дома ©сти варити, наколи жiнка стане до уряду ходити?
Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха! Чи ж се не
чиста дурниця розводити такi теорi©? Я поважаю й шаную вас високо, ласкава
панi радникова, однак ви супроти того дiвчати не захову те достаточно
материнського авторитету. Най би моя дитина виступила з такими
нiсенiтницями, я ©© вже скоро привела б до розуму! Або чи ви чули, що про
ню панi С. говорила? А вона прецiнь теж щось зна !
- Що, ради бога, що казала панi С.?
- Казала: цiле ©© поведення то лише вища тактика кокетерi©; я женщина й
доволi знаю тайнi ходи жiночо© думки.
На такi слова правди не знала панi радникова нiчого вiдповiсти. Сидiла,
наче б здеревiла, по таких бесiдах.
- Що ж менi дiяти, дорога панi докторова? - питала вона стиха.
- Що? Попросту книжки забрати i читання хоробливих авторiв раз на
завсiгди заборонити!
- Сього я не можу вчинити Оленi - не можу! Щодо заборони, то забороняю,
i як ще; але книжки забирати... того я справдi не можу, панi докторова!!
Тут виринула перед ©© душею висока стать молодо© дiвчини з снiжнобiлим
обличчям та супокiйними лагiдними очима...
- I що ж вона таке, що ви супроти не© такi безсилi?
- Що? "Мамо", каже: "дозволь, нехай я тебе поважаю та не причислюю до
тих, котрi навмисне не хочуть зняти полуду з очей; що, боячись правди,
немов свiтла сонячного, затопчують сво вiльно людськi права"...
Такi i тим подiбнi хвилi переживала панi радникова. На жаль, ся дiвчина
вмiла все ©© супокiйну душу виводити з рiвноваги, як-небудь вона за кождий
раз по таких бесiдах (з болем i лютiстю заразом) висказувала ©й сво©
думки. Се нiколи не помагало. Наче тiнь, пiдiймалася за старшою сестрою й
Iрина, i, терпелива та лагiдна, якою завсiгди бувала, вмiла в таких
хвилях, немов правник, заговорювати й заспокоювати паню радникову а гаряче
боронити поступки й погляди сестри. Десь-колись прилучувався до них i один
молодий чоловiк, медик, Стефан Лi вич. Повернувши з-за границi на ферi©
додому, заходив вiн у дiм пана радника та затроював життя панi
радниковiй...
Чого вже вiн не оповiдав!.. Боже, змилуйся! А вони прислухувались йому,
неначе б апостол правди витав мiж ними та розказував про все блаженство
небес. Оповiдав, примiром, про студiюючих жiнок i iнших, тим подiбних;
говорив, що багато з них зда екзамен з найлуччим успiхом, а. раз оповiдав
(то се вже брехав, як собака), що декотрi з професорiв поженились таки iз
сво©ми студентками!! I багато, багато чудного розказував ще...
- Емансипацiя жiноча в Швейцарi© або i в iнших поступових краях - се
точка давно виборена. Приходиться соромитися, що тут жiнки остались ще так
позаду за другими народами; не то, що не журяться самi про се, щоби
здобути собi рiвноправнiсть iз мужчинами, але вважають ©© якоюсь химерою.
Заграбавшись мiж сво© чотири стiни, не завдають вони собi навiть настiльки
працi, щоби дещо путнього прочитати, щоби хоч тим часом сею дорогою
очиститись з перестарiлих, дурних, просто смiшних пересудiв. А про якусь
основну освiту, про розумiння природознавства та матерiалiстично©
фiлософi© нема вже й бесiди. Осво нi поверховно з поодинокими галузями
наук, з поодинокими фактами всесвiтньо© iсторi©, думають, що вони справдi
доволi озбро нi супроти вимог життя. I вони задумують з горсткою того
наукового краму при невiдраднiм положеннi, яке тепер займають в
суспiльностi, вести боротьбу о iснування! - Тут i розсмiявся вiн. - Аж
розпука бере, - говорив вiн раз, наколи Олена з блiдавим лицем i широко
створеними очима прислухувалась його словам, - коли подума ш, в якiм
глибокiм снi остаються ще нинi жiнки, як мало журяться про свою
самостiйнiсть!..
- Вони тому не виннi, Лi вичу, - перебивала тодi, боронячи, Олена. - Се
лиш наслiдки нещасного виховання та вкорiненого пересвiдчення, що
думати-знати присто©ть мужчинi, а жiнцi ма воно служити за оздобу!
- Се дiйсно так, дiйсно, наслiдки пересудiв i темноти; однак, наколи
яка женщина пiдiйметься i, щиро беручись за дiло, стара ться збудити сонну
сестру, чому кидаються на ню, неначеб вона торкала ©х огняними клiщами?
Чому, примiром, ганять вас, Олено, наколи ви ©м висказу те сво©
просвiченi, здоровi погляди? Се власне те, чого я жiнкам не можу
простити. Щодо решти, то вони справдi невиннi. Доки сучасний устрiй
суспiльностi iснуватиме, доти остануться вони малолiтнiми; однак, i сей
лад не вiчний. Будучина жiноча лежить в ©х руках. Нехай озброю ться кожда
по можностi, пiсля обставин, а зброя ©х... яка чиста, яка сильна, як варто
по ню сягнути!! Се - знання, Олено!
Так говорив вiн часто, а часом ще бiльше. А панi радникова знала, що
всi тi "об'ясняючi" розмови вiдносились до не©, бо вона поборювала ту
модну, божевiльну й деморалiзуючу хоробу на кождiм кроцi. Для того й
ненавидiла вона його з цiло© душi, всiма нервами ©© величезного
материнського серця! Для Герман- вгена-Сидора не мав вiн нiколи при много
погляду, анi доброго. слова. Вiн важився прибирати позицiю й манери
ментора, неначеб _вона_ його осе коли-небудь просила або ©© чоловiк,
радник, хоч би одним звучечком!!. Нечемний!.. Iз сво ю великанською
постаттю, густою русою гривою видавався вiн наче фiрман бiля нiжно©
грацiозно© фiгурки Германа- вгена-Сидора...
Одного разу роззухвалився навiть вiн до того ступеня, що вичитав йому в
брутальний спосiб лiтанiю[7]. Вона лиш припадком зачула остатнi слова
плебейсько© проповiдi й то, власне, коли вступала в малi офiцини[8], в
котрих мешкав хлопець, але забути ©х вона нiколи не зможе!
- Наколи б я мав вас у руках, ви, нiкчемний, з глибини душi
зненавиджений хлопче, - сичав вiн, - може, й удалось би менi вас ще
видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такi молодi, залiзли по
вуха; а так iдете чимраз дальше до згуби! Тепер...
- Ви не ма те менi нiчого розказувати, нiчого приписувати! - боронився
Ге©рман- вген-Сидор. - Зрештою iду зараз до Олени й розкажу ©й, як чемно
вмi говорити апостол жiночий.
- Безвстиднику! - закипiв молодий чоловiк. - Зрештою йдiть! Вона буде
тiшитись, коли довiда ться про аванс свого брата, котрий ©й i без того
наводить безсоннi ночi.
З то© хвилини давала вона (радникова) йому при кождiй нагодi зрозумiти,
що його присутнiсть ©й ненависна; а вiн (наколи вже йому надто було) блiд,
однак - мовчав, чого вона нiколи зрозумiти не могла, i - з'являвся
наново...
Так зiтхала панi радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубнi
химери сво©х доньок. Могла однак говорити й думати, що хотiла; могла
невтомимо нагадувати донькам границi жiночого свiтогляду, - все було.
надармо. Вони оставалися вперто при сво©х фарсах i носили голови iнакше,
як випадало донькам ц. к. радника лiсового...
* * *
Був пiзнiй ясний вечiр i вже по великоднiх святах. Мале мiстечко
утихло, i виразно було чути шум гiрсько© рiки, що прорiзувала мiсто. Воно
лежало в долинi, а по обох сторонах пiдiймались величаво гори - Карпати. У
мрячну синяву сповите верхiв'я, освiчене магiчним свiтлом мiсячним,
викликувало чуднi тужливi чуття в людськiй грудi...
З одно© мало© незначно© хатини вийшли Олена i Лi вич. Вона довiрливо
сперлась на його рамено, i обо звернули в одну з тихих улиць.
- Який нинi чудовий вечiр, Стефане, - промовила вона стиха, поважно. -
Наче б для тебе бог наказав супокiй, щоб ти його мiг подивляти ще востанн
в цiлiй супокiйнiй красi!
- З тобою, Олено. Що вiн менi без тебе? Який я щасливий, що перебув з
тобою остатнiй вечiр. А все ж таки, - додав вiн трохи згодом, - мiша ться
з сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу вiд'©жджати
вiд тебе, i то на два роки!!
© пройняла легка дрож i вона з нервовим посмiхом сховала золотi коси
глибше пiд хустку i, пригорнувшися ближче до нього, мовчала...
Вiн похилився вперед i заглянув ©й в очi. Вона видалася йому блiдою.
- Ти не кажеш, Олено, нiчого? - питав вiн стиха.
- Не можу говорити, Стефане... Буду тобi писати.
- Однак я хотiв би, щоб ти говорила. Хочу чути твiй голос. Хочу його
чути до останньо© хвилини!
- Може, тобi зложити присягу вiчно© любовi й вiрностi? - питала вона
його з вимушеним усмiхом.
- Нi. В присяги не вiрю. Ти се зна ш. Вiрю лише в силу любовi. А ти ж
мене любиш... _ти! - _сказав вiн з. утiхою, з трепещучим щастям у голосi.
- Скажи! Я хотiв би ще раз се почути!
- Люблю! - сказала вона, майже смiючись.
- _З першо©_ хвилини? - питав вiн у недовiрчивiм. тонi, а гучний усмiх
промайнув по його обличчю.
- Так, Стефане, з першо© хвилини, коли тiльки я переконалась, що ти
говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалi так багато людей,
не боявся нiколи i нiчого.
- А з друго© хвилини?
- З друго©... що був дiйсно цiлою людиною, не дробився в кусники для
всiх i нiкого, не гнувся, а прямував. беззглядно до одного, до праведного;
що задивлювався на жiнок не очима нинiшнього брудного его©зму, а людини
людяно©...
- А з третьо©, рибчино?
- З третьо©... коли переконалась я... ах, що! - перервала нараз
жартiвливо. - Пощо казати? Щоб ще став зарозумiлий, як другi, що далi вже
не будуть знати,. що з собою починати, як поводитись, яким чином
доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони менi всi збридли!!.
- А з четверто©?
Вона смiялася тихенько.
- Що не чути було вiд тебе помад та пахощiв на милю, що - "пардон" - не
обертав ти себе в якусь модну малпу. Великий та здоровий, - жартувала
вона, - стояв мiй "пан i король" мiж блискучим, вигладженим гуртом i не
знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у вiдповiднiй хвилi прискакувати
до дам iз плащем i рукавичками. Наче справдiшнiй московський медвiдь!
Обо смiялися.
- Якби то так тебе твоя мати почула! - обiзвався вiн.
Вона здвигнула плечима.
- Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.
- Я знаю, що й ти не бо©шся. Тому й вiрю тобi, голубко, однак менi
досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить, ©м може забагнутись
присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по ©х думцi,
гiднiший доньки радника!
Вона розсмiялась.
- _Присилувати,_ Стефане? Хто може мене присилувати? Мiзерна гордота
мо©х родичiв? Iди ж бо: пригадай собi лучче, що я тобi казала, коли
мовила, що стану тво ю.
- Се я добре пам'ятаю, Олено. Казала, мiж iншим, i те, що не могла
би-сь без любовi нi до кого належати, хiба би-сь перестала чувствувати. А
тодi, - казала, - людина що?
- Бачиш, Стефане? - обiзвалась вона тихо, - природа каже правду, а
супроти не© йти, значило б те саме, що звертати зброю проти себе.
- Вони, може, будуть тобi яку partie brillant[9] надставляти, а не що б
ти хотiла! О, Олено, i залiзо ломиться!
- Так ти не вiриш менi, Стефане?
- Вiрю.
- Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?
- Бо ти також людина...
Вона висвободила свою руку з його i гордо повернула голову.
- Ти дума ш, я належу теж до тих, котрi уперед спокiйно важать
становище i всi обставини яко©сь там людини, все розмiркують, а наколи все
гарно згоджу ться, починають любити? Дума ш, що можна би у мо©м серцi
любов штучно виплекати? Стефане, - почулось трохи згодом докiрливо, -
думаю, що ти повинен мати нинi для мене iншi слова, а не себе i мене
мучити сумнiвами.
- Прости менi, Олено! - просив вiн пристрасно. - Однак гадка, що ти
могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, i я не
зношу ©© просто©
- Успокiйся, любчику! - прошептала вона лагiдно. - Вiр у мою любов.
Чому не мучусь я, що протягом двох рокiв могла б i тобi iнша сподобатись?
Адже й ти лиш людина! Тебе в'яже лише любов до мене. Iнших обов'язкiв не
ма ш супроти мене; нашi заручини - тайна.
-_ _Я, Олено, я! Зi мною рiч iнша. Я паную над обставинами й тому можу
сказати, що вiд мене залежить моя доля. Жiнка однак, вона тепер полишена
на волю долi...
- Дiйсно, - сказала вона з вимушеним усмiхом. - А так були б ми вже з
сим i готовi, i могли б о чiмсь мудрiшiм поговорити. Вже недалеко до дому,
- додала тихим голосом.
- Нi. - I обо замовкли.
- Але ти будеш часто писати... - перервала вона перша тишину.
- Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кiнцi кождого мiсяця
посилати.
- Вони, може, _прецiнь_ скоро проминуть, тi два роки, Стефане?.. - ©©
голос краяв його серце.
- I для чого б нi, серденько? Один рiк у В., а другий, коли буду
асистентом... Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фiзично сильна, а
тодi все легше перебува ться.
- Я буду берегтись, - вiдказала вона лагiдно i слухняно. - Я й тепер
смiюсь модi в лице. Але ти, Стефане, бережись i ти... ах!
- Що, любко?
Вони станули й споглянули на себе. Обо були блiдi.
- Ми вже дома.
- Навiть i не завважив, - вiдповiв вiн придавленим голосом.
- I менi не здавалося, що так близько... З ©© побiлiлого лиця горiли
стривоженi очi. Приступила близько до нього.
- Бувай здоров, Стефане! - i, вхопивши його за руку, сильно стиснула. -
Пам'ятай про мене... - шептала в несказанному зворушеннi. - Чу ш?
Пам'ятай!!
- Олено!
Вiн пристрасно притис ©© до серця. Опiсля цiлував мало що не кождий
палець. Ледве замiтив, як ухопила його за руку й теж цiлувала. Вiн
злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди
й заплакала.
- Сили... дорога дiвчино! - просив вiн беззвучним голосом, а в горлi
неначе давив його корч.
- Боюсь о наше щастя! - простогнала вона ледве чутно.
- Я... я... нi... - вiдповiв вiн. - Ми ж любимося.
- Любимося, Стефане, любимося...
* * *
Будучина настала. Вона приволiклась i знiчев'я уставилась, довго й
гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з сво ю чудною барвною мiшаниною
горя й утiхи. Радниковi нанесла вона чимало жури й болю. Особливо "свiтило
родини" наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана
радника i його жiнки. Як скоренько, здавалось добрiй женщинi, пройдуть
шкiльнi роки! Як легко осягне становище придворного радника!
Сього бажала вона за всяку цiну в свiтi! Однак iнакше склалося.
Почавши вiд найнижчих класiв, треба було для Германа- вгена-Сидора
тримати домашнього iнструктора. I як-небудь пан радник з професорами жив
на найлiпшiй стопi, через се дiм його був для них кождого часу отвертий;
все ж таки Герман- вген-Сидор приносив кождого пiврiччя чимраз то гiрше
свiдоцтво. При таких нагодах змiнялись любов i пестощi вiтця в скаженiсть.
Поводився наче божевiльний i був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги
мали вже сховок, в котрiм держали хлопця доти, доки лютiсть батька не
минула, i вiн знов у сердечний, супокiйний спосiб не запитував про
"дитину". Тодi брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на
"добре", вставляючись за ним гаряче.
- Воно ще таке молоде, дитинне, - мовляла вона, - мусить вибуятись; час
i будучина наведуть його i без того до пуття, поваги i розуму. В тих
школах i старi знетерпеливились би, а не то - воно!
Батько успокоювався, м'якнув, цiлував сина i умолював, щоби вiн уже раз
прийшов до свiдомостi та поправився. Пiдвищив йому грошi на дрiбнi
видатки, купив золотий годинник, купив коня вмисне лише для нього i т. п.
Ах, що ж бо то вiн i не виправляв з тими кiньми - не надивився би-сь i за
днину! I гнiватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! - Що
вмi до свого допняти? Тупий книго©д сього не докаже... Так, примiром,
замiсть до школи, забiжить тихцем до касарнi, де завдяки протекцi© якого
там нижчого "оборонця вiтчини", дiстане схованку i пригляда ться годинами
всiм штукам ©здцiв та вiйськовим фарсам. Опiсля вiдда ©х дома одну за
одною неабияк, а сказав би-сь: par exellence![10]
В таких хвилях розходилось серце старих з розкошi, i пан радник
присягався, що позволить йому вiдбути службу однорiчного охотника хоть би
й при гусарах.
- Куплю йому, - говорив вiн з ентузiазмом, - таку "бестiю", за котрою
всi офiцери будуть губи гризти...
Матуру здав Герман- вген-Сидор з тривогою, ледве що свiдомо. I вибила
за нею година щастя, а заразом i година безiменного суму для родини
Ляуфлерiв. Герман- вген-Сидор вiд'©хав до В., щоб вiдбути там дожиданий
рiк служби вiйськово©, а радiсть родичiв не тривала довго. I нестямились
вони, як стали чим раз, то частiше появлятись всякого роду векселi на
поличках Ляуфлерiвського бюрка. А пан радник? Його самого можна було
частiше, як перед тим, бачити в кав'ярнях. Деколи вiн таки там i ночував.
В протягу _трьох_ лiт, почавши з вечора, в котрiм Олена розсталась з
Лi вичем, змоглася вже колишня "слаба сторона" радника в непогамований
налiг...
I нинi пересиджував пан радник з сво©ми вибраними товаришами при
"шклянцi" та нарiкав гiркими словами на сво безталання.
- Коли Сидор буде i дальше таке заводити, - жалувався вiн, - коли не
перестане, то доведе до того, що пiду з торбами!
- Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! - потiшав один
iз товаришiв. Радник розсмiявся гiрко.
- Не зле? Пиятика, картярство й проче ледарство - се в молодого
двадцятидвохлiтнього хлопця не зле? Ой, прислужився вiн менi, що пiду з
торбами... з торбами, кажу, бо вже я не в силi дальше сього тягара
двигати!
- Лишiть його лиш, най вибуя ться, - замiтив знов iнший, якийсь
податковий урядник[11]. - Я вам ручуся, що вийде з цiло© iсторi© такий
чистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найлiпшим мужем,
найлiпшим батьком; у нього бистрий розум i духа чимало! Дума те, що я був
iнший у молодих лiтах? Дума те, що надi мною не плакала не одну нiчку
небiжка мати? I що ж з того? Я успокоювався помалу, от i пiшов, слава
богу, у власних силах угору.
- Як, для бога, йому не гризтись!? - кликнув другий, лiкар i приятель
родини Ляуфлерiв: - Подумайте лиш, з ласки сво ©: вiн ма ще двi
незабезпеченi доньки дома, а той безсовiсний драбисько так i наклада
тягарi на карб родини.
- Лярi-фарi[12], любий докторе! Незабезпеченi! Дiвчиськами не журюсь
зовсiм. Позабезпечуються самi!.. - вiдказав "податковець". - Зрештою одна,
а саме Олена, так як би вже й заручена з молодим К.?.. Невже ж,
Епамiнондасе?
- Нi, товаришу, не заручена, не освiдчився ще...
- Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджу цiлими днями у вас!
- Вона його не хоче!
- Не хоче?
- Каже, що не любить.
Тут i настала нараз тишина.
- А що ти на те, старий?
Радник здвигнув плечима.
- Що ж я можу вдiяти? Силувати ©©? Вона не дасться присилувати!