Марина и Сергей Дяченко. Самум (збірник)

   І майже одразу побачила його.
   Обернулася; його не було. Знову подивилася в дзеркало; він вийшов із глибини:
   – Я попереджав, що буде гірше?
   Там, у дзеркалі, у задзеркаллі, ця незнайома й страшна людина взяла за голову Іринине відбиття – і вона відчула, як чужі руки впиваються їй у волосся. Він сильно, грубо штовхнув її, ударив лобом об дзеркало; посипалися скалки, полилася кров, але дзеркало, розсипавшись, перестало віддзеркалювати ванну, і зник задзеркальний демон.
   Крапаючи кров'ю, вона вискочила з ванної. Кинулася до вхідних дверей – але замок заклинило; зірвала слухавку – проте та мовчала. Схопила мобільник – той вирвався з рук, ніби живий, упав на підлогу й розлетівся. Полетів під диван акумулятор.
   Заблимав торшер – неначе вітром гойдало далекі дроти. Увімкнувся й вимкнувся телевізор. Ірина кинулася до вікна, відчинила – восьмий поверх…
   За спиною, в кімнаті, антикварний годинник почав бити невлад.

* * *

   До сьомої ранку поріз на лобі давно затягся.
   Вона сиділа скорчившись перед журнальним столом, і перед нею, і на підлозі, і по всій кімнаті валялися папірці: сторінки з блокнота, магазинні чеки, рекламні проспекти, серветки, – все паперове сміття, яке тільки було в квартирі, пішло тепер у діло. Ірина сиділа й писала не спиняючись лівою рукою: «Роби, як я скажу». «Слухай мене, не думай пручатися». «Ти шахрайка, брехуха, гидота».
   У ручці закінчилася паста. Ірина писала без пасти, витискала на глянцевій рекламній картці, впоперек дівчини на серфі, впоперек хлопця на скейтборді: «Тільки спробуй комусь дзявкнути». «Тільки спробуй комусь сказати».
   А він сидів у кріслі навпроти, і вже не потрібне було дзеркало, щоб його бачити. Сухорлявий, жовчний, у сірому костюмі з краваткою, безжальний, мов тесак.
   За вікнами світало. Годинник пробемкав сьому; коли Ірина остаточно переконалася, що померла й потрапила до пекла, він уперше за багато годин заговорив:
   – Дійшло, гадино? Все зрозуміла? Ірина часто задихала:
   – Зрозуміла… Бла… бла… гаю, відпустіть… мене… я все зрозуміла…
   Вона з новим жахом зрозуміла, що не може навіть розридатися.
   – Я більше не буду! – вирвалося в неї, звідкись із дитячих ще, з давніх страшних спогадів.
   – Що ти не будеш? – запитав кат у сірому костюмі.
   – Нічого! – вона спробувала перехреститись, але не змогла. – Я кластиму асфальт. Носитиму шпали. Завжди дотримуватимуся посту… Я…
   У розпачі вона готова була пообіцяти, що піде до монастиря, але демон у сірому процідив, наче сплюнув:
   – Заткнись.
   І вона замовкла, ніби їй справді заткнули рота.
   – Ти робитимеш те, що я скажу, з першого разу й моментально, – сказав чоловік у кріслі. – Так чи ні?
   – Так, – простогнала Іра.
   Ручка нарешті випала з її лівої руки. Рука зависла, мов перебита обухом.
   – Приведи себе до ладу, – гидливо сказав демон у сірому. – Лице напудри й заклей пластиром. Одягнися. На все маєш півгодини, і спробуй спізнитись хоч на секунду.

* * *

   О сьомій сорок п'ять вона була готова. Тональний крем, макіяж, акуратний пластир на місці порізу; повністю вдягнена й зачесана, вона стояла посеред кімнати, з жахом дивлячись на порожнє крісло.
   Повільно повзла хвилинна стрілка. За вікном тривав ранок: поспішали діти до школи, роз'їжджалися машини, що ночували біля під'їзду. Пенсіонери виходили гуляти з собачками, матусі – з маленькими дітьми; годинник пробив восьму. Крісло порожнє, в кімнаті тихо та спокійно.
   Вона чекала.
   Потім, не витримавши, вийняла з сумки нову пудреницю, куплену вчора замість розбитої. Піднесла дзеркальце до очей; оглянула відбиття кімнати. Але віддзеркалена кімната теж була порожня. Пописані папірці, розлетівшись по кутках, надавали їй дикого вигляду.
   Ірина підняла з підлоги свій мобільник. Намацала під диваном одлетілий акумулятор; щосекунди вона завмирала, прислухалася й озиралась, однак нічого не відбувалося. Під вікнами курликала сигналізація, і звичний звук гнав злі тіні надійніше, ніж півнячий спів.
   Стискаючи в руках розібраний телефон, Ірина вийшла до передпокою. Тут теж було дзеркало, і ніхто, крім Ірини, не віддзеркалювався в ньому.
   Мліючи, вона взялася за ручку дверей. І двері відчинилися!
   Затамувавши подих, Ірина вислизнула з квартири. Захряснула двері; стрімголов, мов божевільна, кинулася геть із будинку.
   Сусіди озиралися на неї, коли вона, задихаючись і ні з ким не вітаючись, мчала через двір, не зважаючи на газони й на калюжі. Ледь добігши до дороги, вона вдало зупинила машину; гепнулась на потерте сидіння, грюкнула дверцятами:
   – Їдьте!
   – Куди? – здивувався водій, чорнявий чоловік років тридцяти.
   – Їдьте, потім скажу!
   Машина влилася в потік транспорту. Ірина кілька хвилин сиділа, закусивши губу, прислухаючись; потім тремтливими руками зібрала телефон: вклала акумулятор, заклацнула кришку.
   – Віка?
   Сонне «привіт», що пролунало на тому кінці дроту, здалося Ірині солодким, мов янгольський спів.
   – Вікусю! Зайди в Інтернет, негайно… подивися… мені потрібна консультація психіатра! Терміново!
   Водій витріщив очі. Подивився на Ірину – і зразу ж знову на дорогу; ледь не врізався в круту тачку, що проїжджала повз нього.
   – Краще знайомого лікаря, – бурмотіла Ірина, – а якщо знайомого нема, то якого-небудь… Ні, не булімія! Не депресія! Дай мені номер, я сама все поясню!
   Віка, людина зібрана й чітка, через тридцять секунд продиктувала телефонний номер. Ірина набрала його, промахуючись повз клавіші; відповів чоловічий голос, низький, упевнений і спокійний.
   – Мені терміново потрібна допомога, – квапливо почала Ірина. – У мене… марення, видіння. Я сама себе калічу, і…
   У широкому водійському дзеркалі відбивався пасажир на задньому сидінні. Похмурий, жовчний, у сірому костюмі; Ірина завмерла з відкритим ротом, притискаючи до вуха телефон.
   Той, хто сидів позаду, дивився в дзеркало – їй у вічі.
   – Ти його бачиш? – запитала Ірина водія.
   Він дико зиркнув на неї й ледь не врізався в самоскид.
   – Алло! – наполягала слухавка. – Ви мене чуєте? Алло!
   – Зупини! – викрикнула Ірина.
   Водій метнувся до узбіччя, ніби тільки цього й чекав; Ірина вивалилася з машини. Дверцята грюкнули один раз – другого стуку не було, але той, у сірому костюмі, вже стояв поруч, мовчазний і суворий.
   Ірина глянула на нього – й одразу, не розмахуючись, сильно вдарила себе правою рукою по обличчю: несподівано для себе. І дуже боляче.

* * *

   О десятій ранку Ірина зайшла до під'їзду з двома вивісками: «Нотаріус Попова А. Н.» та «Відьма й цілителька Ірина».
   Віка відчинила їй двері й позадкувала:
   – Що з тобою?
   Ірина годину не дивилася в дзеркало, але здогадувалася, що на лиці синець.
   – Ти додзвонилася до психіатра?!
   – Уже не треба, – глухо відгукнулась Ірина. – Все минулося. Я здорова.
   – Здорова?!
   Віка змусила її розвернутися до світла:
   – Хто це тебе?!
   – Спіткнулася, – сказав візитер у сірому костюмі. Він зайшов одразу за Іриною, але Віка його не побачила.
   – Спіткнулась я, гадство, – процідила Ірина. – І сама себе кулаком… об стовп… випадково.
   Віка витріщила очі. Піднесла палець до пластиру на Ірининому лобі:
   – А це?
   – Третє око, – глумливо сказав демон за її спиною. Віка не обернулася.
   – Третє око, – вичавила Ірина. – Вікусю, відчепись, будь ласка.
   Віка відповіла уважним поглядом:
   – Кому телефонувати?
   Ірина подивилася їй за плече; демон посміхався.
   – Нікому, – сказала ледве чутно. – Усе добре.
   Вона машинально вийняла з сумки пачку сигарет; тієї ж миті картонка стала гарячою, як вугілля, й Ірина, скрикнувши від болю, впустила пачку.
   – Курити кидаєш, – повідомив демон.
   – Курити кидаю, – крізь сльози повторила Ірина. Відсунула ногою пачку. Подивилася на бліду Віку:
   – На сьогодні скасовуй усіх. І будеш вільна. Сьогодні не працюємо.
   – Добре, – Віка насупилася. Озираючись на Ірину, пройшла до стола, закрила ноутбук…
   – Ноут нехай залишить, – сказав демон.
   – Ноут залиши.
   – Добре, – Віка помовчала. – Ір, я там фотографію в кімнаті знайшла. Хтось з учорашніх упустив.
   «Ще б пак, – подумала Ірина. – Вчора клієнтки тут літали, як на крилах: туди-сюди, тільки двері грюкали».
   – Я поки що не викидала, – продовжувала Віка, роздивляючись Іринин лоб. – Ось.
   Фотографія лежала під ноутбуком: дівчина й чоловік усміхаються в камеру, на колінах у дівчини – собака.
   – Її телефон, – демон раптом різко ступив уперед, ледь не налетівши на Віку. – Довідайся її телефон!
   – Її телефон, – як автомат, повторила Ірина.
   – Чий?
   Ірина боялася дивитись на демона.
   – Її, – припустила ледь чутно. – Цієї… дівулі.
   Пильно поглядаючи на Ірину, Віка виписала зі свого блокнота телефон – на папірець-стікер.
   – Зателефонуєш і віддаси фотку? – ризикнула все-таки запитати.
   Ірина потрясла головою:
   – Усе, Віко, ти вибач… Спасибі, одно слово. Йди.
   – А завтра коли? – Віка схилила голову до плеча.
   – Я зателефоную, – вичавила Ірина.
   За Вікою нарешті зачинилися двері; Ірина стояла одна посеред кухні квартири-офісу, неспроможна зробити й кроку.
   – Замкни, – сказав демон.
   Ірина покірно пішла до передпокою. Коли вона повернулася, демон робив екскурсію по робочій кімнаті – зі столом, укритим парчею, з черепом, з не запаленою поки що новою свічкою.
   – Стильненько, – сказав крізь зуби.
   Ірина стояла, похитуючись. Шок, страх і безсонна ніч туманною завісою стояли між нею та світом.
   – Покажи фотографію.
   Ірина, мов сомнамбула, пішла на кухню, взяла фотографію в руки, відвертаючись, простягла демонові.
   – Сідай за комп'ютер, – сказав він уривчасто. – За номером мобільного довідайся, хто така, ім'я, прізвище – все.
   Ірина спершу сіла за ноутбук, і тільки потім ризикнула заперечити:
   – А якщо… номер зареєстровано не на неї? І взагалі, якщо нема такої послуги?!
   – Така послуга є, – так само уривчасто кинув демон. – Платна, зрозуміло. І не для всіх. Але ти постарайся, відьмо… якщо хочеш жити.

* * *

   Вона народилася під щасливою зіркою.
   У п'ять років тонула, але врятували, у дев'ять її збила машина, але обійшлося однією тільки зламаною рукою та легким струсом мозку. Замолоду її двічі ловили гопники в темному провулку, і обидва рази вдавалося вислизнути неушкодженою – серед ночі, напідпитку, в короткій спідничці. Ірина вміла виживати інстинктивно; можливо, тому після години безладної метушні їй усе-таки вдалося довідатися, що дівчину з диктофоном звуть, найпевніше, Катерина Катасонова.
   – Шукай на «Однокласниках», «Вконтакті» – скрізь, – звелів демон.
   Він не зникав ні на мить. Він був поруч. Він нависав над головою, і це позбавляло відьму здатності мислити тверезо; на щастя, майже одразу, на «Однокласниках», Катерина знайшлася – причому перша ж фотографія була знайома: те саме фото з чоловіком та собакою.
   – Вони розлучились, але фото з сайта вона не зняла, – сказав демон, і з його голосу можна було б подумати, що він міркує.
   – Скажи, – Ірина так утомилася, що й страх притупився. – Якщо ти потойбічна істота, ти повинен усе бачити й так? Навіщо тобі Інтернет? Якщо ти демон – піди в астрал…
   – Заткнись, – кинув її співрозмовник, і її губи склеїлися. – Що я знаю, а чого не знаю… не твого розуму діло, відьмо.
   Він помовчав і раптом додав, важко й вагомо:
   – Але я точно знаю, що сьогодні вночі вона стрибне з даху.
   – Що? – прошелестіла Ірина.
   – Стрибне з даху! Вчинить самогубство!
   – Е-е-е, – Ірина змигнула. – А чому?
   – Не знаю, – відрізав демон. – Знаю, що станеться це сьогодні рівно опівночі.
   – Я нічого їй не робила, – Ірину знову почало трясти. – Я не винна.
   – Тварюка ти, – сказав демон, і під його поглядом вона зіщулилась. – Тобі кажуть, що людина себе життя позбавить, а ти тільки про свою шкуру!
   «Моя шкура й так уже постраждала», – подумала Ірина, а вголос сказала твердіше:
   – Я нічого не знаю. Я ні до чого.
   – До чого, – демон дивився на неї згори вниз, Ірина проти волі втупилася в його жовті злі, люті очі. – Тому, якщо вона все-таки стрибне з даху – за нею стрибнеш ти.
   – Я?!
   – Не сумнівайся, я тобі допоможу.
   Іринині руки конвульсивно сіпнулися. Ліва підхопила ручку й, засмикавшись, почала писати просто на клейончастій кухонній стільниці: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати…»
   – Ні! – Ірина засмикалася, намагаючись звільнитися, але клята рука все писала й писала. – Я… благаю! Я все зроблю!
   – Тоді телефонуй їй, – демон навис над її головою. – Призначай зустріч. Пропонуй інтерв'ю. Обіцяй, що хочеш. У твоїх інтересах, щоб вона погодилася.
   – Навіщо? Про що мені з нею говорити?!
   – Ти повинна зрозуміти, що саме веде її до смерті. Ти повинна це зупинити. Або вирушити вслід за нею. Обирай.

* * *

   Катя Катасонова вийшла погуляти з собакою.
   Вранці Катя встигла вивести Джину всього на кілька хвилин і тепер прагнула винагородити її за терплячість. Джина стрибала, обнімалася, крутилася, як дзиґа; Катя відвела її далі від під'їзду, до скверика, де звичайно гуляли собачники, і відчепила повідець.
   Джину подарував їй тато, коли Каті виповнилося двадцять. Джина була схожа на лайку, але виявилася дворнягою принаймні наполовину. «То й що, – сказала Катя, – нам не для виставок».
   Через півроку тата не стало; Катя збожеволіла б від самотності, якби не Джина. Собака приносила їй щастя; вона й із Максом познайомилася на бульварі, коли гуляла з собакою. Макс пригальмував поруч і вдав, ніби в нього несправна машина.
   Потім Макс прийшов до них жити. Джина прийняла його, як рідного. Якийсь час вони були дуже щасливі…
   А потім усе сталось. І тепер Макс жив окремо.
   Сусід виніс на прогулянку свого йорка. Румпель, ручний песик, рідко торкався лапами землі. Зараз на песикові був яскравий комбінезон, хоч погода надворі стояла тепла.
   – Він чхав сьогодні, – сказав сусід, ніби перепрошуючи. – А з-за будинку вітер…
   – Так, – погодилася Катя.
   Вона весь час забувала, як звуть хазяїна Румпеля.
   Джина гасала сквером, граючись у квача з Ямахою, молодою тер'єркою. Катя сіла на лаву, одвернулася від вітру й намацала в кишені куртки телефон.
   Їй не заплатили за статтю про дитячу заїкуватість і, напевно, вже не заплатять. Рядки, крихти, крихти, рядки; вона так розраховувала на замовлення від Міли. Мілі потрібний був для її «глянцю» предметний нарис про сучасних відьом, і Катині спроби підсунути інших героїв виявилися марними. Здавалося б: зайди в Інтернет, пошукай півгодини й на основі живого матеріалу придумай інтерв'ю з відьмою. Ба ні, Катине сумління здолало здоровий глузд.
   Крім відьми Ірини, Катя записалася ще й до цілительки Євпраксії та знахарки Віолетти, але після того, що сталося під час першого ж візиту, йти на прийом до наступних двох уже не було сили. Крім того, відьми виявилися страшенно дорогими – у Каті не було грошей ні на приворот, ні на зняття вінця безшлюбності.
   Вона блідо всміхнулася, дивлячись, як радіє життю Джина. Хтось же серйозно в таке вірить!
   Відьма Ірина виявилася неприємно, нелюдськи проникливою. Катерині було наплювати на всяку містику, але на згадку про пронизливий погляд цієї жінки їй щоразу ставало зле. І, що найгірше – Катя примудрилася залишити там фотографію. Збереглися, звісно, скани, електронний варіант, усе можна видрукувати заново – але сама думка, що їхнє з Максом щасливе фото підбере й викине хтось байдужий або недоброзичливий, була огидна Каті.
   Стаття про відьом, здається, накрилась – і дуже шкода; Катя машинально привіталася з сусідкою, хазяйкою Ямахи. Міцніше стиснула телефон; якщо Макс перетелефонує, як вона багато разів просила – це буде зараз. Упродовж кількох хвилин.
   Плювала вона на жіночу гордість. Люди не можуть розійтися, не поговоривши. Якщо треба буде Макса просити – Катя його проситиме; лише одна розмова. Знайти потрібні слова. Потрібні смисли.
   Ну, телефонуй!
   Джина раптом зірвалася з місця й рвонула через сквер у напрямі до будинку. Катя схопилася, похолонувши – там поруч вулиця, рух, транспорт… І наступної секунди побачила Макса: він вилазив з машини, припаркованої на узбіччі.
   Засмикався в кишені телефон, але Катя бачила Макса – і він нікому не телефонував. Він гладив Джину, яка стрибала йому на груди, мов божевільна; Катя натисла «відбій» і, слухаючи, як калатає серце, покрокувала назустріч коханому – досі до болю любому! – чоловікові.

* * *

   – Вона не відповідає, – в розпачі Ірина боялась дивитися на демона. – Що, як вона… ну… не відповість? Вимкне телефон?
   – Дуже погано, – зауважив демон. – Дуже-дуже погано. Тоді ти помреш, Ірино.

* * *

   Каті хотілося його обійняти, і це було б природно, і вона готова була його обійняти – проте останньої миті злякалась. Якщо вона обійме Макса, а той не підведе рук і стоятиме, чужий… Даючи цим зрозуміти, які недоречні ці ніжності… Тоді Катя не зможе сказати йому того, що давно збиралася.
   Тому вона зупинилася за крок од нього, затамувавши подих, усміхаючись так, що тріскалися губи:
   – Привіт… Як добре, що ти приїхав! Піднімемось?
   – Вибач, я на хвилину, – він не здався роздратованим, але й тепла в його голосі не було. – У мене нарада через годину в іншому кінці міста… Я просто подумав, що ці дзвінки затяглись і нам треба нормально поговорити.
   – Так, – сказала Катя.
   Він слово в слово повторював те, що вона сама йому говорила – але в його вустах слова не давали надії. Навпаки – слова були, наче замкнені двері.
   Засмикався в кишені телефон. Хтось наполегливо намагався додзвонитись; Катя знову дала відбій. Ех, треба було заздалегідь вимкнути мобілку.
   Вони сіли на лаву; Джина крутилася поруч. Свята собака була щаслива бачити Макса, свого, рідного, звичного; Джина, мабуть, думала, що він повернувся з відрядження чи з тривалої відпустки.
   – Я дуже рада тебе бачити, – сказала Катя.
   Макс ледь розтяг губи:
   – Ти схудла.
   – Спасибі, – сказала Катя.
   – Але тобі не треба більше худнути. У тебе синці під очима.
   – Я просто втомилася, – сказала Катя й подивилася на нього знизу вгору: – Максе… Річ у тім, що… я була у відьми.
   Слова вирвалися самі собою. Катя навіть сама злякалась. Але Макс, який наперед знав усі можливі слова, здивувався, випав із чемної шкаралупи:
   – Де?!
   – У відьми, – Катя всміхалась. – У справі. Я хотіла писати нарис, для Міли, ну, ти знаєш…
   – І що? – Макс насупився.
   – І відьма мені розповіла про все наше життя, – Каті раптом захотілося прикрасити. – Все-все, як ми були щасливі, і як ми розійшлись, і що між нами стоїть жінка, і що ця жінка… твоя мама…
   Вона майже одразу зрозуміла, що помилилася. Макс вирішив, що вона бреше; Макс вирішив, що, намагаючись його повернути, Катя вдалася до вульгарних жіночих хитрощів.
   – Мені дуже прикро, що ти розмовляєш про це зі сторонніми, – сказав він дуже холодно.
   – Я не розмовляла, – Катя розгубилася. – Вона сама, розумієш? Я ніколи не вірила ні в яких відьом, але вона…
   – І ти мене витягла, щоб оце все розповісти? – Макс сидів поруч на лавці, далекий, як чужа галактика.
   – Я тебе витягла, – у Каті стиснуло горло, – щоб… Я тебе кохаю. Давай… спробуємо… ще? Спочатку?
   Джина гасала парком тепер уже з крихітним Румпелем, Йорком у яскравому комбінезончику. Тяглася довга, довга, довга пауза.
   – Катерино, – сказав Макс, – ми не можемо почати спочатку. Фарш неможливо прокрутити назад, як стверджує народна приказка. Домовимося раз і назавжди: ти вільна, я вільний, ми друзі, заради пам'яті про час, коли…
   Катя дивилась, як він говорить, як його губи змикаються й розмикаються. У кишені куртки вібрував телефон – тепер уже не переставаючи; дзижчав, наче велетенська впіймана бджола.
   Макс ішов до машини, не обертаючись, не звертаючи уваги на Джину. Катя сиділа на лаві й щосили пам'ятала, що навколо люди і що треба тримати себе в руках. Якщо ридати – то вдома, обійнявши, щоб ніхто не бачив…
   Телефон затих на кілька секунд і знову почав смикатися, трястися, лоскотати.
   Вона сягнула рукою в кишеню. Вийняла апаратик. Хотіла вимкнути, але промахнулась і натисла кнопку відповіді.
   – Катю! – трубка закричала із незрозумілим захватом. – Катрусю! Нарешті!
   – Хто це? – Катя розгубилася.
   – Відьма! – раділа слухавка. – Ірина! Вчора ми з вами зустрічалися!
   Катя здригнулася:
   – Звідки у вас номер мого…
   – Висвітився ваш номер! – відьмин голос налився медом. – Катрусю, якщо вам треба допомогти – я допоможу безкоштовно. Хочете – поверну чоловіка, а хочете…

* * *

   Частку секунди Ірина слухала короткі гудки.
   – Дурна, – сказав демон з огидою. – У тебе фотографія! Яка їй дорога!
   – Ага, – пробурмотіла Ірина.
   Вона натисла на повтор, заздалегідь знаючи, що почує: «Телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності…»
   Але Катя – диво! – знову відповіла.
   – У мене ваша фотографія! – закричала Ірина, і голос її задзвенів, відбиваючись від стін кухні. – Ви загубили фотографію! Я під'їду, куди ви скажете, і віддам!
   – Не треба, – збайдужіло відгукнувся в слухавці Катин голос. – Уже не треба.
   – Катю! – заблагала Ірина. – Я можу допомогти! Чесне слово! Дозволь мені допомогти!
   Пішла довга пауза. Катя не натискала відбій, і тиша тяглась, як остання ниточка надії.

* * *

   Дівчина сиділа на автобусній зупинці згорбившись, засунувши руки в кишені куртки. Біля її ніг лежала собака на повідку – начебто лайка, з пухнастим білим хвостом. Ірина побачила її здалеку й квапливо звеліла таксистові триматися правіше.
   Демон мовчки їхав на задньому сидінні. Таксист його не бачив; варто було Ірині вилізти з машини на зупинку – як демон опинився поруч, моментально й безшумно.
   «Він існує в моїй свідомості, – приречено подумала Ірина. – Тільки я його бачу, тільки я його чую; я сама себе б'ю, і з даху, раптом що, стрибну теж сама…»
   Бридкий холод продер між лопатками. Вона відкашлялася:
   – Привіт, Катю. Все буде добре. Ми все зробимо, навіть не сумнівайся!
   Дівчина відповіла їй похмурим, затуманеним поглядом. «Ой, гадство, – подумала Ірина. – Щось сталося… щось нове».
   – Що вам треба? – глухо спитала дівчина.
   Ірина сіла поруч. Витягла фото з сумки:
   – На.
   – Можете залишити собі, – дівчина говорила розмірено й байдужо.
   Ірина подивилася на собаку; та лежала на брудному асфальті, притиснувшись до Катиних ніг, і насторожено дивилася на відьму. Демон стояв поруч, заклавши руки за спину; собака не звертала на нього уваги.
   «Навіть собаки його не бачать», – подумала Ірина, і плечі її опустилися.
   – Так не годиться, – сказала вона, звертаючись, зокрема, й до себе, борючись із легкодухістю. – Гарна собачка… Як звуть песика?
   – Джина.
   – У-у, гарна… Гарна собака, очі розумні… Так, сонечко, почнемо спочатку. Ти хочеш повернути чоловіка. Ти цього хочеш – ти його повернеш…
   Катя відсунулася на лавці.
   – Не називай її «сонечку», «кицю» або «зайчику», – півголосом сказав демон. – Невже важко здогадатися?
   Ірина зціпила зуби. Не дивлячись на демона, знову звернулася до дівчини:
   – Думаєш, мені це вперше? Та я й таким допомагала! Знаєш, скільки щасливих пар живуть, біди не знають, тому, що дехто до мене вчасно прийшов? Не знаєш…
   Катя мовчала й дивилася вперед невидющим поглядом.
   – Отже, свекруха померла, ви з чоловіком посварилися, тепер тобі треба…
   – Мені від вас нічого не треба, – крізь зуби сказала Катя. Ірина подивилася на фото у своїй руці. Звела очі:
   – Тоді чому не йдеш?
   Катя знизала плечима й підвелася. Відразу схопилася собака, замахала хвостом; демон саркастично гмикнув.
   Ірина залишилася сидіти.
   Катя, намотавши на руку повідець, підтягла собаку ближче до себе й покрокувала до переходу через вулицю; Ірина сиділа, закусивши губу.
   – Дурна, – повідомив демон.
   Вона ледь стрималася, щоб не крикнути йому заткнутися.
   Катя зупинилася перед світлофором. Червоний, червоний, повз неї проповзають стада машин, реве й гуркоче вулиця…
   Зелений.
   Пішоходи, скільки їх було, покрокували по «зебрі». Катя підняла ногу – й поставила назад.
   Озирнулася через плече.
   Повернулася й пішла назад, до зупинки.
   – Навчи вченого, – сказала Ірина зі стриманим торжеством.
   Їй дуже хотілося брудно нагрубіянити демонові. Але вона боялася.

* * *

   Ірина триста років не бувала в «Макдональдсі» й не любила його, але вибору в неї не було; заклад о цій порі був відносно вільним. Зграйка школярів галасувала в протилежному кутку, але навіть їхній галас не дратував – звучав життєствердно.
   – Моя свекруха не померла, – сказала Катя. – Вона загинула.
   – Як це сталося? – Ірина крутила в руках пластикову чашечку з колою. Демон стояв, склавши руки, у Каті за спиною, і його погляд Ірині дуже заважав.
   – У неї стався серцевий напад за кермом, – Катя говорила неохоче, сама, здається, здивована своєю відвертістю. – Вона їхала з дачі, одна, машиною…
   Дівчина замовкла. Ірина напружилась, відчуваючи за цим мовчанням важливе:
   – Ну і?
   – А перед цим ми з нею посварилися, – дуже тихо сказала Катя. – На дачі. Вона поїхала дуже зла.
   – Почуття провини, – похмуро сказав демон за її спиною. Ірина кивнула: