Страница:
– Ти почуваєшся винною?
Катя відвела очі.
– І чоловік теж? Він тебе звинувачує?
Катя навпіл розірвала серветку.
– Стривай-стривай, – Ірина примружилась. – А як він дізнався про вашу сварку?
– Ми одне від одного ніколи нічого не приховували, – сказала Катя где тихіше.
– Дурна, – з тугою сказав демон. – Ну що за молода ідіотка…
– Ти мені заважаєш! – Ірина різко підвела голову; Катя подумала, що репліка адресована їй, і лице в неї витягнулось. Наступної секунди вона впіймала Іринин погляд й обернулася через плече.
По проходу між столами віддалялася прибиральниця з ганчіркою.
– Ходить тут зі шваброю й заважає, – пояснила Ірина, червона й зла.
Катя опустила плечі, знову закрилася, пірнула в себе, і було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.
– Доля привела тебе до мене, – сказала Ірина якомога впевненіше. – Ти думала, що йдеш по інтерв'ю, по матеріал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку. Вона, можливо, тобі життя врятувала…
Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стіл; Катя, повагавшись, узяла його.
– Натерпілася від свекрухи, так? – вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катині пальці торкнулися паперу.
Дівчина швидко звела вогкі очі:
– Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий і дуже любить… дуже любив маму. Я не хотіла його засмучувати. Я мовчала. Поїхали на дачу, Максові треба було повернутися раніше, йому на роботу… Вона його відвезла й приїхала назад. Слово за слово… Я їй виклала все. І вона мені все виклала. Грюкнула дверима, завела машину… А через кілька годин зателефонував Макс, що вона… вона…
Катя закрила лице серветкою, плечі беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; їй багато разів доводилося бачити, як ревіли жінки різного віку, бувало, й сама викликала чужі сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадіювати, і брати гроші за надію; тепер вона дивилася на Катю й не знала, що з нею робити.
– Я тепер дачі цієї бачити не можу, – Катя говорила пошепки, борючись із риданнями. – Ми там не бували відтоді, як… Та це вже все одно. Максим… зі мною… не хоче… Мати йому завжди казала, яка я погана, так і вийшло… Мені треба до туалету…
І далі прикриваючи лице, вона вислизнула в бічний коридорчик, щоб у вбиральні, у замкненому просторі, наодинці з собою беззвучно виплакатися. Ірина пожувала пластикову соломинку; лід у стаканчику з колою розтав. Ірина ковтнула раз, другий, поморщилася, поставила посудинку на тацю.
– Зараз полудень, а стрибнути з даху вона повинна опівночі, – сказав демон. – Тобі треба зняти з неї почуття провини й помирити з чоловіком. На все маєш дванадцять годин.
Ірина слухала, обм'якнувши, ніби злившись із кріслом, із підлогою, з «Макдональдсом», ставши частиною інтер'єру, мовчазного й безмовного.
– Якщо впораєшся, відьмо, якщо опівночі вона буде жива… Тоді можна буде тебе привітати. Попрацюй заради цього, добре?
– А чом би не підсипати їй у чай снодійного? – Ірина підвела голову. – Або замкнути де-небудь, щоб вона не могла опівночі стрибнути з даху?
Демона пересмикнуло від відрази:
– Шарлатанка ти. Липова відьма, простих речей не знаєш.
– А конкретно? – Ірина зціпила зуби.
– їй треба змінити долю, – дуже серйозно сказав демон. – Це може зробити людина, самостійно прийнявши рішення. Якщо ти, дурна, її замкнеш, буде тільки гірше. Вона все одно знайде свою смерть, та ще й інших за собою потягне. Тебе – точно.
– Ясно, – Ірина зціпила зуби ще міцніше і встала.
– Ти куди? – демон насупився.
– До нужника! – вона гаркнула так голосно, що навіть школярі за дальнім столиком озирнулися. – Сподіваюсь, до жіночого туалету ти за мною не попрешся?
«Шмаркачка, тютя. Мені б твої проблеми, – подумала Ірина, стискаючи кулаки. – Подумаєш, свекруха вбилася. Ти її ненавиділа – туди їй і дорога! Подумаєш, чоловік пішов. Мужиків навколо – зграї, тільки помани. Жонаті, нежонаті, розведені, бідні, багаті, багатіючі… Молоді, старі. А ти, дурноверха, через Макса свого ридаєш та через свекруху журишся, і полізеш, скотино, на дах… Та й хрін би з тобою… Але ж ти й мене за собою потягнеш! А мене за що?!»
Вона зайшла до порожньої кабінки. Замкнулася. Ледве стрималася, щоб не загарчати, слухаючи Катине хлипання, щоб не крикнути на неї; нехай слабкі вмирають. Нехай стрибають із дахів. А я сильна, мені добре, життя влаштоване, і нема проблем! Не було до вчорашнього дня…
Вона вийняла телефон. Секунду вагалася. Потім, закусивши губу, набрала повідомлення Віці: «Усе погано, викликай до контори санітарів з гамівною, я можу себе вбити».
Знову замислилася на мить; ні, не буває демонів у сірих костюмах із краваткою. А якщо бувають, то…Нічого не шкода, увесь світ летить догори дриґом. Будемо вірити в гострий психічний розлад, але зробимо все, щоб вижити. Абсолютно все.
Вона написала ще одне повідомлення, навздогін: «Це не жарт! Вікусю, виручай!»
Катя тихо висякалась у себе в кабінці. Добрий знак: зібралася виходити. Ірина для годиться спустила воду, вийшла до вмивальників – і зустрілася очима з демоном.
У дзеркалі.
Там же, у дзеркальних глибинах, відчинилися двері і зайшли дві незнайомі жінки. Розмовляючи, вони пройшли далі, не зважаючи на чоловіка у жіночій вбиральні.
Ірина зобразила усмішку. Вийняла помаду й ретельно нафарбувала губи; якщо руки й тремтіли, то трохи. Демон нічого не сказав – тільки дивився підозріливо.
Вона повернулася за столик раніше від Каті. Демон ішов по п'ятах. Ірина сіла, посміхнулася, легко закинула ногу на ногу:
– Зараз повезу її до себе в контору, замовляння почитаю, забалакаю, заспокою, те-се…
– Нема часу, – прошелестів демон.
– Мені краще знати, – впевнено заявила Ірина. – Я відьма, я їх усіх наскрізь…
Її рука, раптом здобувши власну волю, схопила зі стола зубочистку. Ірина не встигла їй завадити, і, напевно, не змогла б: її права рука з розмаху тицьнула зубочистку в долоню лівої – між великим і вказівним пальцями. Ірина верескнула; всі люди, скільки їх було в залі, підстрибнули на стільцях і обернулися.
Вона висмикнула зубочистку. Простежила очима за крапелькою крові, що скотилася на зап'ястя й далі, під рукав.
– Не треба, – прошепотіла ледь чутно. – Зроблю, як ти скажеш. Куди її везти?
– Навіщо ми сюди приїхали? – запитала Катя. У руці в неї побрязкувала зв'язка ключів.
– Навіщо? – голосно перепитала Ірина, звертаючись до демона, що замикав ходу.
– Тут ключове місце їхніх відносин, – відгукнувся демон. – Вона повинна все згадати, заново пережити й пробачити собі. Усвідомити, що немає її провини…
Рука, проколота зубочисткою, боліла. Ірина поморщилася.
– Тут вони бачилися востаннє, – знову заговорив демон. Ірина різко зупинилася, розкинула руки, звела лице до білого похмурого неба:
– Тут! Тут ви бачилися востаннє!
Катя помовчала секунду. Потім зізналася:
– Так. І вона… стояла саме там, де ви зараз стоїте. Як ви дізналися?
– Ніколи цієї дачі не любила, – сказала Катя. – Я б краще до лісу з наметом або на море. Але вона казала – на дачу, і ми їхали на дачу…
«Як я тут опинилася?» – з тугою подумала Ірина, а вголос сказала:
– Ох, як тут багато негативної енергії назбиралося.
Демон бродив навколо, ледь не натикаючись на Катю, яка його не помічала. Він дивився й, здається, обнюхував предмети, але ні до чого не торкався руками. «Мабуть, він безтілесний, – з іще більшою тугою подумала Ірина. – Але мацати, щоб переконатися – нехай його наші вороги мацають».
– З'ясуй – свекруха хворіла? – сухо, голосом слідчого почав демон. – Була на обліку в кардіолога? Скільки їй було років? Скільки часу минуло від сварки до аварії? Коли настала смерть? Чи робили розтин, і якщо так, то де?
– Надто багато запитань, – пробурмотіла Ірина.
У неї в кишені задзвонив телефон. Демон насторожився; Ірина глянула на дисплей: висвітився Вічин номер.
– Хто це? – спитав демон.
– Віка, – відповіла Ірина підкреслено спокійно. Подумала – і натисла відбій.
– Я її відпустила на сьогодні, – пояснила Каті, а насправді демонові, щоб остаточно уникнути підозр. – Потім перетелефоною.
Демон прискалив око. Невідомо, що було в нього на думці, але дівчина заговорила знову:
– Тепер я не хочу на море. Якби вона була жива – я б на дачі сиділа навіть узимку!
– Працюй, відьмо! – гаркнув демон. – Які ліки вона приймала? Як це відомо, що аварію спричинив серцевий напад, що написано у свідоцтві про смерть?
– Якщо я не можу собі вибачити, що я її довела, то він мені тим паче не вибачить, – монотонно тягла Катя.
– Ану тихо! – гаркнула Ірина на обох, і обоє, на диво, замовкли. Відьма відчула миттєве, проте виразне задоволення.
– То хто сказав, що ти її довела? – заговорила м'якше, звертаючись до Каті. – Не пхинькай, зараз усе з'ясуємо…
Вона зазирнула до кімнат, проте заходити не стала. Повернулася на кухню, знайшла в буфеті руді чашки й картонну коробку з чайними пакетиками. Відшукала – диво! – непочату пластикову пляшку з водою. Відкрутила кран на кухні, почекала, доки стече іржава вода, сполоснула електрочайник.
– Ти повинна собі пробачити! – вона говорила владно, впевнено, як на прийомі. – Ти собі пробачиш – і він тобі пробачить!
Проста думка раптом змусила її завмерти з чайним пакетиком у руці:
– А ти, бува, не вагітна?
Катя здригнулася:
– Ні.
– Шкода, – пробурмотіла Ірина. – Для діла можна було б йому сказати, що чекаєш дитину.
Демон свиснув з огидою і кинув на Ірину погляд, якого вона воліла б не бачити.
– Для якого діла? – сухо поцікавилася Катя.
– Для нашого спільного діла, – Ірині стало прикро. – Для його повернення.
– Брехня нікого не рятувала, – повідомила Катя ще сухіше.
Ірина зітхнула; вона багато чого могла розповісти про цілющі властивості неправди, але боялася, що слухачі в неї невідповідні.
– Ну і як ви розсталися зі свекрухою? Що ти їй наостанок сказала?
Катя набрала в груди повітря:
– Сказала, що з мене годі, що я її більше бачити не можу, що вона життя ламає своєму синові й мені…
Голос її обірвався. Очі знов змокріли.
– А вона… вона сказала, що я змія й безвідповідальна скотина і що вона зі мною в одному домі не залишиться… Що я дивлюся на неї, ніби смерті бажаю!
Катя стиснула кулаки. З силою опустила на стіл:
– Навіщо я це говорю? Що це змінить? На що я сподіваюся?!
– Цукор є? – лагідно спитала Ірина.
Вона заново перетрусила розсохлу кухонну тумбу. В одній шухляді знайшлася картонна коробка з намальованим від руки хрестом. Ірина відкинула кришку: це була аптечка. Звичайний набір городника: бинт, пластир, анальгін, зеленка, льодяники від ангіни…
– А це чиї таблетки? – Ірина витягла з коробки білу упаковку з яскравою смугою.
– Свекрушині, мабуть, – не дивлячись, сказала Катя. – Вона звичайно приймала цей… як його… кардостатин.
– Кардофібрат, – прочитала Ірина на упаковці. Демон опинився раптом дуже близько, біля самого лиця:
– Вона поміняла ліки?!
Тремтячою рукою Ірина відкрила коробочку. Витягла пластинку з таблетками – двох бракувало.
– Кардофібрат! – демон тріумфував. – Дві таблетки! Від зміни препарату могло статися запаморочення! Потьмарення! Сварка ні до чого: вона просто невдало поміняла ліки! І невчасно сіла за кермо! Скажи дівчині: вона не винна, причина в тому…
– Але протягом останнього місяця вона ніяких ліків не приймала, – сказала Катя, не чуючи його. – Тільки валер'янку.
Ірина вперше побачила розчарування на обличчі демона. Не просте розчарування – тугу.
– А яка гарна версія, – сказав він тихо.
– Це точно? – Ірина строго глянула на Катю. – Може, вона з'їла ці дві таблетки, а тобі не сказала?
– Вона цю коробку взагалі сто років не відкривала, – твердо відповіла дівчина. – Свої ліки носила при собі.
Демон відійшов у дальній кінець кухні. Вигляд у нього був пригнічений. Спостерігаючи за ним краєм ока, Ірина вперше поставила собі запитання: а йому яке діло до цієї Каті? Він начебто не знав її до вчора, не знав її імені, гадки не мав, хто така.
«Це не демон, – сказала вона собі, перевівши погляд на клейончасту скатертину. Це, найпевніше, моя душевна хвороба…
Але яке діло моїй душевній хворобі до цієї дурної дівки з її свекрухою, дачею, шмарклями, з її собакою?!»
– Ну от, – знов почала Катя, – вона поїхала, я пішла до себе й двері зачинила. Наділа навушники… а тут, як на зло, у плеєрі сів акумулятор. Я лягла, заплющила очі й чула, як вона поїхала… Потім вона повернулася, хвилин через п'ятнадцять… Заганяти машину не стала, зайшла, вийшла і знов поїхала.
– А навіщо вона поверталася? – для порядку запитала Ірина.
Катя байдужо знизала плечима:
– Забула щось. Мало чого.
Демон знову оживився:
– Що? Що вона могла забути?
Задзвонив телефон в Ірининій кишені. Знову викликала Віка; з незворушним лицем Ірина натиснула відбій.
«Ну – зорієнтуйся, подумки зверталася вона до Віки. – Ну зрозумій, що сталося. Ну допоможи мені якось… Не знаю як… Тільки не надзвонюй мені, будь ласка, бо він усе зрозуміє і я ненароком виколю собі око…»
– Вона врізалась у стовп, – ледь чутно сказала Катя. – Але лікарі казали, що серце зупинилося раніше…
«Ми в глухому куті, – подумала Ірина. – Ну, знаю я, як загинула її свекруха. Ну, знаю, що дівчинка себе звинувачує… Що ж робити?»
Вона примружила повіки, питаючи поради в натхнення. Демон стояв біля вікна веранди, його довга фігура виразно темніла проти світла…
– Бачу! – Ірина вказала пальцем демонові в груди. – Бачу!
Демон, здається, здригнувся й позадкував.
– Що? – злякалася Катя.
– Бачу її примару! – натхненно віщала Ірина. – Вона тут! Вона прийшла до тебе… Зараз я з нею поговорю! Як її ім'я й по батькові?
Катя мовчала цілу секунду.
– Припиніть, – сказала нарешті. – Ви ж самі в це не вірите. Немає там ніякої примари.
Шкода, що вона не могла бачити обличчя демона: той поморщився з непередаваним сарказмом.
– Спасибі, ви мені дуже допомогли.
Головне було – викурити відьму за поріг. Тягти її силою Катя не збиралася, та й не подужала б. Та коли вона замкне вхідні двері, відьма залишиться надворі.
– Спасибі, ви мені дуже допомогли, – фраза звучала чи то як знущання, чи то як проклін.
– Катю, стривай! – масним голосом кричала відьма.
– Усе, годі. Ви мені дуже допомогли, я щаслива, їдьмо звідси.
Відьма чомусь була налякана. Раніше Катя, у своєму гіркому заціпенінні, не замислювалася над тим, чому відьма так причепилася до неї, чого хоче – бо ж не грошей. У Каті немає грошей, щоб оплатити такі зусилля. Щастя для Каті? Чому раптом? І чому вона так нервується, явно чогось боїться, не Катиного ж гніву?
– Зараз поїдемо, – примирливо сказала відьма. – Катю, одну хвилинку. Одну секундочку, тільки…
Стоячи на порозі, Катя втратила пильність.
Продовжуючи солодко всміхатися, відьма стрибнула до неї, схопила за лікоть і сильно рвонула на себе – в будинок. Катя заточилася й ледь не впала, а відьма чіпким мавпячим рухом вихопила в неї ключі від дачі, два здоровенних сталевих стрижні на кільці.
Катя злякалася по-справжньому.
Відьма була вже на порозі, по той бік дверей. Катя навалилася на двері зсередини, намагалася не дати їх зачинити, але відьма була масивнішою й сильнішою.
Ніхто не кричав. Катя оніміла з жаху й тільки боролась, наче востаннє, за свою волю. Відьма встромила ключа в шпару й помилилася: жовтий ключ від верхнього замка, а білий від нижнього, а не навпаки. Поки відьма поспіхом опанувала цю нехитру науку, Катя відскочила вглиб будинку, розбіглася – і всім тілом гахнулася об двері.
I перемогла.
Затріщали завіси. Заходив ходором одвірок. Відьма відсахнулася, оступилася й скотилася з дерев'яного поріжка; Катя вирвалася на волю, мокра, тремтяча, люта.
– Відьма! – крикнула в лице жінці, що впала на траву біля порога. – Відьма! Я в міліцію зателефоную! Я…
– Телефонуй, – пробурмотіла відьма, тяжко дихаючи. – В міліцію, у Пентагон… куди хочеш.
Але кляті ключі переплутались, а дівуля виявилася сильнішою, ніж можна було подумати.
Падаючи з порога, Ірина добряче вдарилася стегном. Тепер демон і Катя стояли над нею й кричали, кожен своє; демон не звертав уваги на Катю, а Катя не чула й не бачила демона.
– Відьма! – репетувала дівка, незвично агресивна. – Я в міліцію… я в міліцію…
– Там записка! – репетував демон. – На підлозі в передпокої! Підніми й прочитай!
– Совісті у вас немає! Божевільна! До шизарні! Геть звідси! Я зараз охорону викличу!
– Там аркуш паперу! Підніми! Скоріше!
Крекчучи й стогнучи, Ірина зіп'ялася на ноги. Катя відскочила, ніби її вітром звіяло, і, часто озираючись, відступила до хвіртки. «Яка міліція? – подумала Ірина. – Де тут охорона? Єдина твереза думка у всьому цьому потоці: якщо зв'язати мене й запхнути в гамівну сорочку, я не зможу себе бити й калічити, я не полізу на дах услід за цією божевільною…»
Катя йшла. Покинувши будинок із навстіж розчиненими дверима, не піднявши з землі ключів, вона відступала до автобусної зупинки, йшла вулицею, і голова її виднілася вже над краєм паркана: Катя шукала хоч якоїсь допомоги. Ірина насилу уявила, як за нею женеться, як наздоганяє, скручує… Як та виривається й верещить…
– Відьмо, ти хочеш жити? Подивися, що там за лист!
Вона вирішила цього разу послухатися демона. Морщачись, піднялася на ґанок. Катя завмерла на безпечній відстані – на вулиці, біля сусідньої ділянки; Ірина зазирнула у відчинені двері.
Картонний перекидний календар, що стояв на поличці біля дверей, гепнувся від удару дверима, і серпень змінився груднем. З-під календаря – а звідки ж іще? – вилетів пожовтілий аркуш паперу з блокнота в клітинку.
На папірці було написано розгонистим почерком: «Катерино, пробач мені, що я на тебе накричала. Я тебе розумію, зрозумій і ти мене: два дні тиск стрибає, голова розривається. Приїду додому – перетелефоную. Є. М.»
Вони трималися за руки!
Ірина спостерігала за ними з дальнього кутка. Лоб їй трохи пік, заклеєний свіжим пластиром. Боліла рука, проколота зубочисткою. Потемніли синці на обличчі, і сіпав ще один, свіжий, на стегні.
Перед Іриною стояв келих червоного вина й лежали на тарілочці три скибочки сиру.
Крісло навпроти було порожнім – всім здавалося, що дивна жінка напивається на самоті. Насправді ж навпроти Ірини розташувався демон у сірому костюмі. Якби йшлося про людину, можна було б упевнено сказати: він в ейфорії.
– Ось, виявляється, чому поверталася її свекруха! Вона записку залишила, вибачилася! Мудра жінка… Земля їй пухом… Дівчину, виходить, від могили врятувала – вже після смерті…
Слухаючи його звіряння, Ірина замовила ще один келих вина. Крізь легкий алкогольний флер демон здався кумедним. Навіть смішним.
– А що тобі до цієї Каті? – запитала вона, жуючи сир. – Чому ти так за неї переживаєш? Вона тобі родичка?
– Ні, – демон перестав усміхатись.
Ірині не сподобалася зміна виразу його обличчя, і вона квапилась перейти до нової теми:
– А ти з іншими духами не спілкуєшся? З демонами, з примарами… ні?
Демон наїжачився:
– Не твого розуму діло!
Ірина зробила два великих ковтки й пообіцяла собі мовчати, поки можна.
Тим часом за дальнім столиком розвивалося дійство. Сьогодні, до візиту в цей ресторан, стосунки Максима й Каті на підвищеній швидкості проскочили кілька етапів; обоє кричали, і обоє плакали. Обоє ходили до церкви й ставили свічки за упокій матері й свекрухи – Євгенії Миколаївни. Обоє змучилися, й, нарешті, крига скресла: Максим гладив Катину руку, ніжно гладив і цілував, і просив пробачення, і каявся, що був егоїстом, дурнем, сліпим…
– Здається, мужик тільки тепер збагнув, яким він був ідіотом, – сказав демон, ніби відповідаючи на Іринині думки.
Годинник на стіні показував двадцять першу п'ятнадцять.
– Ще годинку вони посидять, – продовжував коментувати демон, – а потім поїдуть разом додому. Ми їх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.
– Свічку потримаємо, – не змовчала Ірина.
– Якщо треба, – суворо відгукнувся демон, – то й потримаємо, не турбуйся!
Офіціант приніс іще келих на таці. Ірина сьорбнула; в неї заплющувалися очі.
– Звір ти, – пробурмотіла вона сонно. – Цілу ніч мене мучив… Цілий день ганяв… Знущався… Ні жалю, ні співчуття…
– А в тебе, відьмо, було співчуття до приреченої дівчини?
– А чого її треба жаліти, а мене ні?
Демон похмуро посміхнувся.
– Я додому піду, – пробурмотіла Ірина.
– Підеш, коли я дозволю.
– А закурити можна?
– Ні! Ти покинула курити, запам'ятай!
Ірина допила третій келих. Знесилено відкинулась на спинку крісла:
– Хто ти такий узагалі? Як тебе звуть?
Демон мовчав.
– Хто знає ім'я демона, той має над ним владу, так? – Ірина була рада виявити поінформованість.
– Мене звуть Олег, – раптом сказав її співрозмовник.
Ірина на секунду протверезіла:
– Демон Олег?!
– Для тебе Олег Васильович, – відрізали з крісла навпроти.
Ірина помовчала.
– Ти б відпустив мене, Олегу, – сказала нарешті. – Що я тобі зробила?
Демон дивився повз неї – на Катю й Максима за дальнім столиком. Ірина повернула голову; Катя підвелася, щось сказала чоловікові, взяла сумочку з крісла, рушила в бік убиральні…
Максим узяв свій телефон, що лежав на краю стола.
Ірина повернула голову. Знову подивилася на демона – в очі. Увесь цей день вона уникала його погляду, і не дивно; тепер чи алкоголь, чи завершена справа додали їй відваги.
Очі в демона Олега були моторошні – жовті. З вертикальними зіницями.
– За любов, – Ірина підняла келих із залишками вина на дні. – Ти пити не можеш? Ти не їси, не спиш, так?
Демон мовчав.
– Розкажи мені про себе, – не відчуваючи опору, Ірина нахабніла. – Якщо вже ти в мене вселився, а не в когось іншого… Ми майже родичі, так?
Демон мовчав, але очей не відводив.
– Ти був людиною? Звідки ти взявся? Розкажи, мені ж цікаво… Демон звів кутики губ.
– Добре, – Ірина зітхнула. – А чому ти вселився в мене? Хіба я щось можу? Чому не в міністра якого-небудь, не в мільйонера?… Чому ти не вселився просто в Катю, якщо тобі так закортіло її врятувати?
Демон відкинувся на спинку крісла. Нарешті опустив очі:
– А ти сама як думаєш?
– Ніяк, – зізналася Ірина. – Я гадки не маю, чого ти до мене причепився.
– Ти відьма.
– Та яка я відьма, – Ірина зітхнула. – Я справжнісінька шарлатанка, кручу-верчу, шепчу-брешу…
– А ким ти мріяла стати в дитинстві? – раптом запитав демон. – Відьмою?
– Лікарем, – зізналася Ірина.
– Нащо?
Ірина задумалася.
– Нінащо. Просто так.
– Допомагати людям?
– Ну що ти за… – Ірина осіклась. – Яке там – «допомагати людям»? Мені б хто-небудь допоміг! Я все життя сама-самісінька, ні грішми підтримати нікому, ні блатом, ні добре слово сказати… Батько – алкоголік, мати – п'яниця! Ну, вступила я до медучилища, ну, покрутилася в поліклініці сестрою… Знаєш, які там зарплати? Кому я з такою зарплатою допоможу?!
Вона підморгнула своєму віддзеркаленню. Зараз вони разом поїдуть додому. Їх зустріне Джина.
Вона засміялася.
З убиральні було два виходи; розтягуючи мить щастя, Катя пройшлася по маленькій критій оранжереї. Постояла біля акваріума з великими червоними рибами. Повільно повернулася до зали.
Тихенько грала музика. Макс сидів упівоберта, лицем до виходу з туалету, куди пішла Катя; не бачачи її, він розмовляв по телефону. Крізь тихий шум і ніжну музику до Каті спершу долинула інтонація – муркотання. М'який рокіт. Мед і вершки, шовк і оксамит, голос закоханого чоловіка.
Катя відвела очі.
– І чоловік теж? Він тебе звинувачує?
Катя навпіл розірвала серветку.
– Стривай-стривай, – Ірина примружилась. – А як він дізнався про вашу сварку?
– Ми одне від одного ніколи нічого не приховували, – сказала Катя где тихіше.
– Дурна, – з тугою сказав демон. – Ну що за молода ідіотка…
– Ти мені заважаєш! – Ірина різко підвела голову; Катя подумала, що репліка адресована їй, і лице в неї витягнулось. Наступної секунди вона впіймала Іринин погляд й обернулася через плече.
По проходу між столами віддалялася прибиральниця з ганчіркою.
– Ходить тут зі шваброю й заважає, – пояснила Ірина, червона й зла.
Катя опустила плечі, знову закрилася, пірнула в себе, і було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.
– Доля привела тебе до мене, – сказала Ірина якомога впевненіше. – Ти думала, що йдеш по інтерв'ю, по матеріал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку. Вона, можливо, тобі життя врятувала…
Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стіл; Катя, повагавшись, узяла його.
– Натерпілася від свекрухи, так? – вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катині пальці торкнулися паперу.
Дівчина швидко звела вогкі очі:
– Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий і дуже любить… дуже любив маму. Я не хотіла його засмучувати. Я мовчала. Поїхали на дачу, Максові треба було повернутися раніше, йому на роботу… Вона його відвезла й приїхала назад. Слово за слово… Я їй виклала все. І вона мені все виклала. Грюкнула дверима, завела машину… А через кілька годин зателефонував Макс, що вона… вона…
Катя закрила лице серветкою, плечі беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; їй багато разів доводилося бачити, як ревіли жінки різного віку, бувало, й сама викликала чужі сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадіювати, і брати гроші за надію; тепер вона дивилася на Катю й не знала, що з нею робити.
– Я тепер дачі цієї бачити не можу, – Катя говорила пошепки, борючись із риданнями. – Ми там не бували відтоді, як… Та це вже все одно. Максим… зі мною… не хоче… Мати йому завжди казала, яка я погана, так і вийшло… Мені треба до туалету…
І далі прикриваючи лице, вона вислизнула в бічний коридорчик, щоб у вбиральні, у замкненому просторі, наодинці з собою беззвучно виплакатися. Ірина пожувала пластикову соломинку; лід у стаканчику з колою розтав. Ірина ковтнула раз, другий, поморщилася, поставила посудинку на тацю.
– Зараз полудень, а стрибнути з даху вона повинна опівночі, – сказав демон. – Тобі треба зняти з неї почуття провини й помирити з чоловіком. На все маєш дванадцять годин.
Ірина слухала, обм'якнувши, ніби злившись із кріслом, із підлогою, з «Макдональдсом», ставши частиною інтер'єру, мовчазного й безмовного.
– Якщо впораєшся, відьмо, якщо опівночі вона буде жива… Тоді можна буде тебе привітати. Попрацюй заради цього, добре?
– А чом би не підсипати їй у чай снодійного? – Ірина підвела голову. – Або замкнути де-небудь, щоб вона не могла опівночі стрибнути з даху?
Демона пересмикнуло від відрази:
– Шарлатанка ти. Липова відьма, простих речей не знаєш.
– А конкретно? – Ірина зціпила зуби.
– їй треба змінити долю, – дуже серйозно сказав демон. – Це може зробити людина, самостійно прийнявши рішення. Якщо ти, дурна, її замкнеш, буде тільки гірше. Вона все одно знайде свою смерть, та ще й інших за собою потягне. Тебе – точно.
– Ясно, – Ірина зціпила зуби ще міцніше і встала.
– Ти куди? – демон насупився.
– До нужника! – вона гаркнула так голосно, що навіть школярі за дальнім столиком озирнулися. – Сподіваюсь, до жіночого туалету ти за мною не попрешся?
* * *
У туалеті не було нікого, крім Каті; дівчина ледь чутно схлипувала за зачиненими дверима.«Шмаркачка, тютя. Мені б твої проблеми, – подумала Ірина, стискаючи кулаки. – Подумаєш, свекруха вбилася. Ти її ненавиділа – туди їй і дорога! Подумаєш, чоловік пішов. Мужиків навколо – зграї, тільки помани. Жонаті, нежонаті, розведені, бідні, багаті, багатіючі… Молоді, старі. А ти, дурноверха, через Макса свого ридаєш та через свекруху журишся, і полізеш, скотино, на дах… Та й хрін би з тобою… Але ж ти й мене за собою потягнеш! А мене за що?!»
Вона зайшла до порожньої кабінки. Замкнулася. Ледве стрималася, щоб не загарчати, слухаючи Катине хлипання, щоб не крикнути на неї; нехай слабкі вмирають. Нехай стрибають із дахів. А я сильна, мені добре, життя влаштоване, і нема проблем! Не було до вчорашнього дня…
Вона вийняла телефон. Секунду вагалася. Потім, закусивши губу, набрала повідомлення Віці: «Усе погано, викликай до контори санітарів з гамівною, я можу себе вбити».
Знову замислилася на мить; ні, не буває демонів у сірих костюмах із краваткою. А якщо бувають, то…Нічого не шкода, увесь світ летить догори дриґом. Будемо вірити в гострий психічний розлад, але зробимо все, щоб вижити. Абсолютно все.
Вона написала ще одне повідомлення, навздогін: «Це не жарт! Вікусю, виручай!»
Катя тихо висякалась у себе в кабінці. Добрий знак: зібралася виходити. Ірина для годиться спустила воду, вийшла до вмивальників – і зустрілася очима з демоном.
У дзеркалі.
Там же, у дзеркальних глибинах, відчинилися двері і зайшли дві незнайомі жінки. Розмовляючи, вони пройшли далі, не зважаючи на чоловіка у жіночій вбиральні.
Ірина зобразила усмішку. Вийняла помаду й ретельно нафарбувала губи; якщо руки й тремтіли, то трохи. Демон нічого не сказав – тільки дивився підозріливо.
Вона повернулася за столик раніше від Каті. Демон ішов по п'ятах. Ірина сіла, посміхнулася, легко закинула ногу на ногу:
– Зараз повезу її до себе в контору, замовляння почитаю, забалакаю, заспокою, те-се…
– Нема часу, – прошелестів демон.
– Мені краще знати, – впевнено заявила Ірина. – Я відьма, я їх усіх наскрізь…
Її рука, раптом здобувши власну волю, схопила зі стола зубочистку. Ірина не встигла їй завадити, і, напевно, не змогла б: її права рука з розмаху тицьнула зубочистку в долоню лівої – між великим і вказівним пальцями. Ірина верескнула; всі люди, скільки їх було в залі, підстрибнули на стільцях і обернулися.
Вона висмикнула зубочистку. Простежила очима за крапелькою крові, що скотилася на зап'ястя й далі, під рукав.
– Не треба, – прошепотіла ледь чутно. – Зроблю, як ти скажеш. Куди її везти?
* * *
Стежкою, з обох боків порослою лопухами, вони пройшли від хвіртки до будинку. Дача була стара: городик, де колись вирощували картоплю, за минулі роки перетворили на газон, а потім забули й геть запустили. Трава росла тут упереміш із буйними бур'янами, а незарослим лишилося єдине місце – бетонна опора для пляжної парасолі.– Навіщо ми сюди приїхали? – запитала Катя. У руці в неї побрязкувала зв'язка ключів.
– Навіщо? – голосно перепитала Ірина, звертаючись до демона, що замикав ходу.
– Тут ключове місце їхніх відносин, – відгукнувся демон. – Вона повинна все згадати, заново пережити й пробачити собі. Усвідомити, що немає її провини…
Рука, проколота зубочисткою, боліла. Ірина поморщилася.
– Тут вони бачилися востаннє, – знову заговорив демон. Ірина різко зупинилася, розкинула руки, звела лице до білого похмурого неба:
– Тут! Тут ви бачилися востаннє!
Катя помовчала секунду. Потім зізналася:
– Так. І вона… стояла саме там, де ви зараз стоїте. Як ви дізналися?
* * *
У будинку було задушливо й запилюжено. Вікна затягло павутинням. На поличці біля входу лежав перекидний календар, що назавжди застряг у торішньому серпні. На кухонному столі валялися старі газети, пластикові стаканчики, самотньо лежав на блюдці засушений пакетик випитого чаю, ниточка з жовтою етикеткою звисала, наче хвіст померлої миші.– Ніколи цієї дачі не любила, – сказала Катя. – Я б краще до лісу з наметом або на море. Але вона казала – на дачу, і ми їхали на дачу…
«Як я тут опинилася?» – з тугою подумала Ірина, а вголос сказала:
– Ох, як тут багато негативної енергії назбиралося.
Демон бродив навколо, ледь не натикаючись на Катю, яка його не помічала. Він дивився й, здається, обнюхував предмети, але ні до чого не торкався руками. «Мабуть, він безтілесний, – з іще більшою тугою подумала Ірина. – Але мацати, щоб переконатися – нехай його наші вороги мацають».
– З'ясуй – свекруха хворіла? – сухо, голосом слідчого почав демон. – Була на обліку в кардіолога? Скільки їй було років? Скільки часу минуло від сварки до аварії? Коли настала смерть? Чи робили розтин, і якщо так, то де?
– Надто багато запитань, – пробурмотіла Ірина.
У неї в кишені задзвонив телефон. Демон насторожився; Ірина глянула на дисплей: висвітився Вічин номер.
– Хто це? – спитав демон.
– Віка, – відповіла Ірина підкреслено спокійно. Подумала – і натисла відбій.
– Я її відпустила на сьогодні, – пояснила Каті, а насправді демонові, щоб остаточно уникнути підозр. – Потім перетелефоною.
Демон прискалив око. Невідомо, що було в нього на думці, але дівчина заговорила знову:
– Тепер я не хочу на море. Якби вона була жива – я б на дачі сиділа навіть узимку!
– Працюй, відьмо! – гаркнув демон. – Які ліки вона приймала? Як це відомо, що аварію спричинив серцевий напад, що написано у свідоцтві про смерть?
– Якщо я не можу собі вибачити, що я її довела, то він мені тим паче не вибачить, – монотонно тягла Катя.
– Ану тихо! – гаркнула Ірина на обох, і обоє, на диво, замовкли. Відьма відчула миттєве, проте виразне задоволення.
– То хто сказав, що ти її довела? – заговорила м'якше, звертаючись до Каті. – Не пхинькай, зараз усе з'ясуємо…
Вона зазирнула до кімнат, проте заходити не стала. Повернулася на кухню, знайшла в буфеті руді чашки й картонну коробку з чайними пакетиками. Відшукала – диво! – непочату пластикову пляшку з водою. Відкрутила кран на кухні, почекала, доки стече іржава вода, сполоснула електрочайник.
– Ти повинна собі пробачити! – вона говорила владно, впевнено, як на прийомі. – Ти собі пробачиш – і він тобі пробачить!
Проста думка раптом змусила її завмерти з чайним пакетиком у руці:
– А ти, бува, не вагітна?
Катя здригнулася:
– Ні.
– Шкода, – пробурмотіла Ірина. – Для діла можна було б йому сказати, що чекаєш дитину.
Демон свиснув з огидою і кинув на Ірину погляд, якого вона воліла б не бачити.
– Для якого діла? – сухо поцікавилася Катя.
– Для нашого спільного діла, – Ірині стало прикро. – Для його повернення.
– Брехня нікого не рятувала, – повідомила Катя ще сухіше.
Ірина зітхнула; вона багато чого могла розповісти про цілющі властивості неправди, але боялася, що слухачі в неї невідповідні.
– Ну і як ви розсталися зі свекрухою? Що ти їй наостанок сказала?
Катя набрала в груди повітря:
– Сказала, що з мене годі, що я її більше бачити не можу, що вона життя ламає своєму синові й мені…
Голос її обірвався. Очі знов змокріли.
– А вона… вона сказала, що я змія й безвідповідальна скотина і що вона зі мною в одному домі не залишиться… Що я дивлюся на неї, ніби смерті бажаю!
Катя стиснула кулаки. З силою опустила на стіл:
– Навіщо я це говорю? Що це змінить? На що я сподіваюся?!
– Цукор є? – лагідно спитала Ірина.
Вона заново перетрусила розсохлу кухонну тумбу. В одній шухляді знайшлася картонна коробка з намальованим від руки хрестом. Ірина відкинула кришку: це була аптечка. Звичайний набір городника: бинт, пластир, анальгін, зеленка, льодяники від ангіни…
– А це чиї таблетки? – Ірина витягла з коробки білу упаковку з яскравою смугою.
– Свекрушині, мабуть, – не дивлячись, сказала Катя. – Вона звичайно приймала цей… як його… кардостатин.
– Кардофібрат, – прочитала Ірина на упаковці. Демон опинився раптом дуже близько, біля самого лиця:
– Вона поміняла ліки?!
Тремтячою рукою Ірина відкрила коробочку. Витягла пластинку з таблетками – двох бракувало.
– Кардофібрат! – демон тріумфував. – Дві таблетки! Від зміни препарату могло статися запаморочення! Потьмарення! Сварка ні до чого: вона просто невдало поміняла ліки! І невчасно сіла за кермо! Скажи дівчині: вона не винна, причина в тому…
– Але протягом останнього місяця вона ніяких ліків не приймала, – сказала Катя, не чуючи його. – Тільки валер'янку.
Ірина вперше побачила розчарування на обличчі демона. Не просте розчарування – тугу.
– А яка гарна версія, – сказав він тихо.
– Це точно? – Ірина строго глянула на Катю. – Може, вона з'їла ці дві таблетки, а тобі не сказала?
– Вона цю коробку взагалі сто років не відкривала, – твердо відповіла дівчина. – Свої ліки носила при собі.
Демон відійшов у дальній кінець кухні. Вигляд у нього був пригнічений. Спостерігаючи за ним краєм ока, Ірина вперше поставила собі запитання: а йому яке діло до цієї Каті? Він начебто не знав її до вчора, не знав її імені, гадки не мав, хто така.
«Це не демон, – сказала вона собі, перевівши погляд на клейончасту скатертину. Це, найпевніше, моя душевна хвороба…
Але яке діло моїй душевній хворобі до цієї дурної дівки з її свекрухою, дачею, шмарклями, з її собакою?!»
– Ну от, – знов почала Катя, – вона поїхала, я пішла до себе й двері зачинила. Наділа навушники… а тут, як на зло, у плеєрі сів акумулятор. Я лягла, заплющила очі й чула, як вона поїхала… Потім вона повернулася, хвилин через п'ятнадцять… Заганяти машину не стала, зайшла, вийшла і знов поїхала.
– А навіщо вона поверталася? – для порядку запитала Ірина.
Катя байдужо знизала плечима:
– Забула щось. Мало чого.
Демон знову оживився:
– Що? Що вона могла забути?
Задзвонив телефон в Ірининій кишені. Знову викликала Віка; з незворушним лицем Ірина натиснула відбій.
«Ну – зорієнтуйся, подумки зверталася вона до Віки. – Ну зрозумій, що сталося. Ну допоможи мені якось… Не знаю як… Тільки не надзвонюй мені, будь ласка, бо він усе зрозуміє і я ненароком виколю собі око…»
– Вона врізалась у стовп, – ледь чутно сказала Катя. – Але лікарі казали, що серце зупинилося раніше…
«Ми в глухому куті, – подумала Ірина. – Ну, знаю я, як загинула її свекруха. Ну, знаю, що дівчинка себе звинувачує… Що ж робити?»
Вона примружила повіки, питаючи поради в натхнення. Демон стояв біля вікна веранди, його довга фігура виразно темніла проти світла…
– Бачу! – Ірина вказала пальцем демонові в груди. – Бачу!
Демон, здається, здригнувся й позадкував.
– Що? – злякалася Катя.
– Бачу її примару! – натхненно віщала Ірина. – Вона тут! Вона прийшла до тебе… Зараз я з нею поговорю! Як її ім'я й по батькові?
Катя мовчала цілу секунду.
– Припиніть, – сказала нарешті. – Ви ж самі в це не вірите. Немає там ніякої примари.
Шкода, що вона не могла бачити обличчя демона: той поморщився з непередаваним сарказмом.
* * *
Катине заціпеніння нарешті урвалось. Немов сновида, вона дозволяла маніпулювати собою; вражена розмовою з Максом, навіщось повелася на розмову з відьмою. Тепер усе стало ясно, як день, і в цьому денному світлі нікуди було ховатися.– Спасибі, ви мені дуже допомогли.
Головне було – викурити відьму за поріг. Тягти її силою Катя не збиралася, та й не подужала б. Та коли вона замкне вхідні двері, відьма залишиться надворі.
– Спасибі, ви мені дуже допомогли, – фраза звучала чи то як знущання, чи то як проклін.
– Катю, стривай! – масним голосом кричала відьма.
– Усе, годі. Ви мені дуже допомогли, я щаслива, їдьмо звідси.
Відьма чомусь була налякана. Раніше Катя, у своєму гіркому заціпенінні, не замислювалася над тим, чому відьма так причепилася до неї, чого хоче – бо ж не грошей. У Каті немає грошей, щоб оплатити такі зусилля. Щастя для Каті? Чому раптом? І чому вона так нервується, явно чогось боїться, не Катиного ж гніву?
– Зараз поїдемо, – примирливо сказала відьма. – Катю, одну хвилинку. Одну секундочку, тільки…
Стоячи на порозі, Катя втратила пильність.
Продовжуючи солодко всміхатися, відьма стрибнула до неї, схопила за лікоть і сильно рвонула на себе – в будинок. Катя заточилася й ледь не впала, а відьма чіпким мавпячим рухом вихопила в неї ключі від дачі, два здоровенних сталевих стрижні на кільці.
Катя злякалася по-справжньому.
Відьма була вже на порозі, по той бік дверей. Катя навалилася на двері зсередини, намагалася не дати їх зачинити, але відьма була масивнішою й сильнішою.
Ніхто не кричав. Катя оніміла з жаху й тільки боролась, наче востаннє, за свою волю. Відьма встромила ключа в шпару й помилилася: жовтий ключ від верхнього замка, а білий від нижнього, а не навпаки. Поки відьма поспіхом опанувала цю нехитру науку, Катя відскочила вглиб будинку, розбіглася – і всім тілом гахнулася об двері.
I перемогла.
Затріщали завіси. Заходив ходором одвірок. Відьма відсахнулася, оступилася й скотилася з дерев'яного поріжка; Катя вирвалася на волю, мокра, тремтяча, люта.
– Відьма! – крикнула в лице жінці, що впала на траву біля порога. – Відьма! Я в міліцію зателефоную! Я…
– Телефонуй, – пробурмотіла відьма, тяжко дихаючи. – В міліцію, у Пентагон… куди хочеш.
* * *
Кілька секунд відокремлювало її від простої розв'язки: замкнути дівчисько на дачі, не дати йому вийти до півночі. Хай там що казав демон. Замкнена людина охочіше слухає, легше вірить, із замкненим простіше домовитись. Якби вдалося замкнути Катю – проблема була б розв'язана на дев'яносто відсотків…Але кляті ключі переплутались, а дівуля виявилася сильнішою, ніж можна було подумати.
Падаючи з порога, Ірина добряче вдарилася стегном. Тепер демон і Катя стояли над нею й кричали, кожен своє; демон не звертав уваги на Катю, а Катя не чула й не бачила демона.
– Відьма! – репетувала дівка, незвично агресивна. – Я в міліцію… я в міліцію…
– Там записка! – репетував демон. – На підлозі в передпокої! Підніми й прочитай!
– Совісті у вас немає! Божевільна! До шизарні! Геть звідси! Я зараз охорону викличу!
– Там аркуш паперу! Підніми! Скоріше!
Крекчучи й стогнучи, Ірина зіп'ялася на ноги. Катя відскочила, ніби її вітром звіяло, і, часто озираючись, відступила до хвіртки. «Яка міліція? – подумала Ірина. – Де тут охорона? Єдина твереза думка у всьому цьому потоці: якщо зв'язати мене й запхнути в гамівну сорочку, я не зможу себе бити й калічити, я не полізу на дах услід за цією божевільною…»
Катя йшла. Покинувши будинок із навстіж розчиненими дверима, не піднявши з землі ключів, вона відступала до автобусної зупинки, йшла вулицею, і голова її виднілася вже над краєм паркана: Катя шукала хоч якоїсь допомоги. Ірина насилу уявила, як за нею женеться, як наздоганяє, скручує… Як та виривається й верещить…
– Відьмо, ти хочеш жити? Подивися, що там за лист!
Вона вирішила цього разу послухатися демона. Морщачись, піднялася на ґанок. Катя завмерла на безпечній відстані – на вулиці, біля сусідньої ділянки; Ірина зазирнула у відчинені двері.
Картонний перекидний календар, що стояв на поличці біля дверей, гепнувся від удару дверима, і серпень змінився груднем. З-під календаря – а звідки ж іще? – вилетів пожовтілий аркуш паперу з блокнота в клітинку.
На папірці було написано розгонистим почерком: «Катерино, пробач мені, що я на тебе накричала. Я тебе розумію, зрозумій і ти мене: два дні тиск стрибає, голова розривається. Приїду додому – перетелефоную. Є. М.»
* * *
Увечері в затишному ресторані, у напівтемряві, при свічках, гарна, посвіжіла, щаслива Катя сиділа навпроти Максима.Вони трималися за руки!
Ірина спостерігала за ними з дальнього кутка. Лоб їй трохи пік, заклеєний свіжим пластиром. Боліла рука, проколота зубочисткою. Потемніли синці на обличчі, і сіпав ще один, свіжий, на стегні.
Перед Іриною стояв келих червоного вина й лежали на тарілочці три скибочки сиру.
Крісло навпроти було порожнім – всім здавалося, що дивна жінка напивається на самоті. Насправді ж навпроти Ірини розташувався демон у сірому костюмі. Якби йшлося про людину, можна було б упевнено сказати: він в ейфорії.
– Ось, виявляється, чому поверталася її свекруха! Вона записку залишила, вибачилася! Мудра жінка… Земля їй пухом… Дівчину, виходить, від могили врятувала – вже після смерті…
Слухаючи його звіряння, Ірина замовила ще один келих вина. Крізь легкий алкогольний флер демон здався кумедним. Навіть смішним.
– А що тобі до цієї Каті? – запитала вона, жуючи сир. – Чому ти так за неї переживаєш? Вона тобі родичка?
– Ні, – демон перестав усміхатись.
Ірині не сподобалася зміна виразу його обличчя, і вона квапилась перейти до нової теми:
– А ти з іншими духами не спілкуєшся? З демонами, з примарами… ні?
Демон наїжачився:
– Не твого розуму діло!
Ірина зробила два великих ковтки й пообіцяла собі мовчати, поки можна.
Тим часом за дальнім столиком розвивалося дійство. Сьогодні, до візиту в цей ресторан, стосунки Максима й Каті на підвищеній швидкості проскочили кілька етапів; обоє кричали, і обоє плакали. Обоє ходили до церкви й ставили свічки за упокій матері й свекрухи – Євгенії Миколаївни. Обоє змучилися, й, нарешті, крига скресла: Максим гладив Катину руку, ніжно гладив і цілував, і просив пробачення, і каявся, що був егоїстом, дурнем, сліпим…
– Здається, мужик тільки тепер збагнув, яким він був ідіотом, – сказав демон, ніби відповідаючи на Іринині думки.
Годинник на стіні показував двадцять першу п'ятнадцять.
– Ще годинку вони посидять, – продовжував коментувати демон, – а потім поїдуть разом додому. Ми їх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.
– Свічку потримаємо, – не змовчала Ірина.
– Якщо треба, – суворо відгукнувся демон, – то й потримаємо, не турбуйся!
Офіціант приніс іще келих на таці. Ірина сьорбнула; в неї заплющувалися очі.
– Звір ти, – пробурмотіла вона сонно. – Цілу ніч мене мучив… Цілий день ганяв… Знущався… Ні жалю, ні співчуття…
– А в тебе, відьмо, було співчуття до приреченої дівчини?
– А чого її треба жаліти, а мене ні?
Демон похмуро посміхнувся.
– Я додому піду, – пробурмотіла Ірина.
– Підеш, коли я дозволю.
– А закурити можна?
– Ні! Ти покинула курити, запам'ятай!
Ірина допила третій келих. Знесилено відкинулась на спинку крісла:
– Хто ти такий узагалі? Як тебе звуть?
Демон мовчав.
– Хто знає ім'я демона, той має над ним владу, так? – Ірина була рада виявити поінформованість.
– Мене звуть Олег, – раптом сказав її співрозмовник.
Ірина на секунду протверезіла:
– Демон Олег?!
– Для тебе Олег Васильович, – відрізали з крісла навпроти.
Ірина помовчала.
– Ти б відпустив мене, Олегу, – сказала нарешті. – Що я тобі зробила?
Демон дивився повз неї – на Катю й Максима за дальнім столиком. Ірина повернула голову; Катя підвелася, щось сказала чоловікові, взяла сумочку з крісла, рушила в бік убиральні…
Максим узяв свій телефон, що лежав на краю стола.
Ірина повернула голову. Знову подивилася на демона – в очі. Увесь цей день вона уникала його погляду, і не дивно; тепер чи алкоголь, чи завершена справа додали їй відваги.
Очі в демона Олега були моторошні – жовті. З вертикальними зіницями.
– За любов, – Ірина підняла келих із залишками вина на дні. – Ти пити не можеш? Ти не їси, не спиш, так?
Демон мовчав.
– Розкажи мені про себе, – не відчуваючи опору, Ірина нахабніла. – Якщо вже ти в мене вселився, а не в когось іншого… Ми майже родичі, так?
Демон мовчав, але очей не відводив.
– Ти був людиною? Звідки ти взявся? Розкажи, мені ж цікаво… Демон звів кутики губ.
– Добре, – Ірина зітхнула. – А чому ти вселився в мене? Хіба я щось можу? Чому не в міністра якого-небудь, не в мільйонера?… Чому ти не вселився просто в Катю, якщо тобі так закортіло її врятувати?
Демон відкинувся на спинку крісла. Нарешті опустив очі:
– А ти сама як думаєш?
– Ніяк, – зізналася Ірина. – Я гадки не маю, чого ти до мене причепився.
– Ти відьма.
– Та яка я відьма, – Ірина зітхнула. – Я справжнісінька шарлатанка, кручу-верчу, шепчу-брешу…
– А ким ти мріяла стати в дитинстві? – раптом запитав демон. – Відьмою?
– Лікарем, – зізналася Ірина.
– Нащо?
Ірина задумалася.
– Нінащо. Просто так.
– Допомагати людям?
– Ну що ти за… – Ірина осіклась. – Яке там – «допомагати людям»? Мені б хто-небудь допоміг! Я все життя сама-самісінька, ні грішми підтримати нікому, ні блатом, ні добре слово сказати… Батько – алкоголік, мати – п'яниця! Ну, вступила я до медучилища, ну, покрутилася в поліклініці сестрою… Знаєш, які там зарплати? Кому я з такою зарплатою допоможу?!
* * *
Катя поправила перед дзеркалом макіяж. Усміхнулася; щасливе лице, бліде під тональним кремом, із заплаканими очима – заплаканими й веселими… Як багато може статися за один день. Крах і відродження. Кінець і початок.Вона підморгнула своєму віддзеркаленню. Зараз вони разом поїдуть додому. Їх зустріне Джина.
Вона засміялася.
З убиральні було два виходи; розтягуючи мить щастя, Катя пройшлася по маленькій критій оранжереї. Постояла біля акваріума з великими червоними рибами. Повільно повернулася до зали.
Тихенько грала музика. Макс сидів упівоберта, лицем до виходу з туалету, куди пішла Катя; не бачачи її, він розмовляв по телефону. Крізь тихий шум і ніжну музику до Каті спершу долинула інтонація – муркотання. М'який рокіт. Мед і вершки, шовк і оксамит, голос закоханого чоловіка.