Марина и Сергей Дяченко. Самум (збірник)

   А потім вона почула слова.
   – Сонечку, – говорив комусь Макс, – сьогодні ніяк, я зайнятий. А завтра обов'язково. Люблю, люблю, моя пташко. На добраніч і до завтра.

* * *

   – …Ти знаєш, що таке робота в цій поліклініці? За копійки? Ну й послала я все якнайдалі, пішла туди, де гроші… Тобто я думала, що там гроші… Як я прийшла, та фірма накрилася… Ой, нащо я це все розказую? Воно тобі треба? Ти про Катю турбуєшся, вона з просунутих, і почуття в неї просунуті: любов там, благородне почуття провини… Куди мені!
   Ірина озирнулася.
   Макс сидів, поклавши на край стола телефон, і в позі його було нетерпіння. Макс дивився на вхід до вбиральні; звідти вийшла одна дама, потім друга, але Каті не було.
   – Де вона? – насторожено запитав демон. Максим подивився на годинник.
   Ірина встала, на ходу тверезіючи:
   – Рахунок, будь ласка.
   Карбуючи крок, вона зайшла до жіночого туалету. Неделікатно обвела поглядом дівчину біля дзеркала та літню даму з серветкою в руках, зазирнула до порожніх кабінок.
   Пройшла прибиральниця – зайшла в одні двері, вийшла в другі. Ірина, неначе собака-шукач, вийшла до критої оранжереї, тупо оглянула риб в акваріумі, обернулася до гардероба…
   І встигла побачити в прорізі дверей, перш ніж вони зачинилися, знайому фігурку.

* * *

   У центрі міста завжди свято. Катя йшла в юрбі, серед рекламних вогнів, серед ліхтарів та фар, серед квіткових кіосків, серед вітрин і туристів, містом, де навіть опівночі не видно зірок через усюдисуще світло. Катя любила світло. І зараз, на світлі, їй було добре й спокійно.
   Вона, немов змія, скинула одну за одною кілька шкур. Неначе кішка, прожила кілька життів; і провина, і любов – усе закінчилося в один день, і настала свобода. Спокій. Сила. Свобода.
   На ходу вона набрала телефон редактора Міли – і потрапила вдало.
   – Катрусю! – весело закричала Міла. – Прийняли твій старий нарис про дитячу заїкуватість і добре заплатять, правда, вже наступного місяця!
   – Тільки не пізніше, – твердо сказала Катя. – І підкинь мені ще замовлень, будь ласка, яких завгодно замовлень: я з чоловіком розлучаюся остаточно.
   Міла була вражена:
   – Та ну! Слухай, поважаю, респект, давно час. Під'їдеш завтра до редакції?
   – Ага, дякую!
   Вона дочекалася зеленого світла. Перетнула магістраль. Уповільнила крок, набрала Максів номер; він, як ніколи, відгукнувся зразу:
   – Катю, ти де?!
   – Вибач, зателефонували в терміновій справі, – сказала, дуже задоволена своїм спокоєм. – Довелося піти. Знаєш, нам треба одержати офіційне свідоцтво про розлучення, щоб не було ні проблем, ні питань.
   Тиша у слухавці була красномовнішою за будь-який крик.
   – Вибач, це все, – сказала Катя. – Я там за себе розплатилася… на добраніч.
   Вона перервала зв'язок, і одразу прорвався дзвінок од відьми. Катя, поморщившись, знову натиснула відбій.

* * *

   Дівуля могла взяти машину. Могла піти куди завгодно; навколо топтали брук тисячі шин, і тисячі ніг топтали тротуар.
   Демон був тут, за плечем. Мовчазний.
   Ірина знову набрала її номер. Відповіді не було. І не буде.
   – Падлюка! – закричала вона вголос. – Падлюка цей Макс… Які ж падлюки мужики, які гади, вона тебе кохає, паскуднику ти такий!.. Ба ні… і ту йому треба, і цю… Жеребці, жеребці безсовісні!
   Від неї сахались, наче від припадочної. Навколо впиралися в небо висотні будинки: самогубець тут знайде вихід, бодай якийсь дах…
   – Що тепер робити?!
   Демон мовчав. Ірина знову й знову повторювала дзвінок; ніхто не відповідав.

* * *

   Слухаючи, як смикається в кишені телефон, Катя зупинилася перед вітриною. Сувеніри й ласощі; Катя пройшлася залою, вибрала шоколадний торт, ароматичну свічку із запахом меду і насамкінець – величезну троянду.
   – Йдете в гості? – запитала привітна касирка.
   Катя всміхнулася їй:
   – Ні, це я собі.
   – Оце правильно! – касирка навіть спину випрямила. – На здоров'я!
   Усміхаючись, їй запакували торт і свічку. Катя вийшла з магазину, притискаючи до грудей ароматне й ніжне, обережно стискаючи стебло з підрізаними шипами. На годиннику було пів на одинадцяту; Катя подумала, що краще проїхатися кілька зупинок на метро, ніж…
   Поруч грюкнули дверцята машини. Здоровенний ґевал рвонув до входу в магазин, як ядро з гармати, і Катя опинилася на шляху цього ядра. Кругле тверде плече відкинуло її вбік, згорток випав з рук, пластик лопнув.
   – Чого розчепірилась на дорозі, суко? – на ходу кинув ґевал і зник за дверима.
   Катя залишилася стояти. Механічно підняла згорток…
   І знову впустила.
   Зверху впустила троянду.
   Доля наздогнала її цієї миті – наздогнала й накрила непроглядною чорнотою.

* * *

   – Ви не бачили тут дівчини в червоній курточці? Ви не бачили тут… Сам такий. Стривай… Пані, пані! Ви не бачили тут дівчини в червоній… Чорт!
   Ірина зупинилася посеред вулиці. Прямо перед нею була вітрина дорогого супермаркету – сувеніри й ласощі; на ґанку лежала загублена кимось велика троянда.
   Вона ввійшла до магазину. Сліпо озирнулась, нікого не знайшла, заслужила підозріливий погляд охоронця.
   Вийшла.
   Стрілки всіх міських годинників підповзали до одинадцятої.
   Катин телефон не відповідав.

* * *

   Машина – фургончик із логотипом на борту – зупинилася біля під'їзду багатоповерхівки. Скуйовджений чоловік у картатій сорочці відразу почав гасати туди-сюди, задоволений і обурений водночас:
   – Чого так пізно? Уже одинадцята година! Я вас чекав цілий день!
   – Ну, вибачте, – примирливо сказав працівник. – Ми не винні, нам пізно зателефонували, пізно привезли…
   – Це неподобство! Я не чекатиму до завтра!
   – А не треба чекати, зараз установимо, хіба довго?… Ключі від даху є?
   Катя зупинилася, дивлячись, як працівники вивантажують із фургончика супутникову тарілку в упаковці. Ні, вона ні про що не думала. Вона просто дивилася; звично вібрував у кишені телефон.
   – Є, є ключі від горища!
   – Давайте швиденько… Взяли, пішли!
   Катя звела очі до неба. Високо над нею вимальовувався на тлі фіалкового марева темний край даху.

* * *

   – Що тепер робити? – Ірина стояла, дивлячись на свій телефон. На шкалі акумулятора залишилася остання поділка: ще трішки, і апарат розрядиться.
   – Молитися, – сказав демон, і від звуку його голосу в Ірини волосся стало сторч. – Заупокійну читати. Я тобі ще вранці сказав, що вона накладе на себе руки! Я тебе заздалегідь попередив, паскудо! Що ти зробила, аби її втримати?!
   Під його напором Ірина наїжачилася – з останньої сили:
   – Що я зробила?! Та я цілий день тільки те й робила! Я її хіба що на руках не носила! Вона що, маленька? Якщо гріха не боїться і нікого їй не шкода, то нехай стрибає!
   Демон зробив крок уперед – і раптом навис над Іриною, безжальний і страшний:
   – А тобі когось шкода? Що ти знаєш про життя і смерть, цвіль? Що ти знаєш про самогубців? Коли ніщо не прив'язує до життя, лише біль, коли тільки й чекаєш, щоб це швидше закінчилося?!
   Ірина оступилася. Позадкувала. Притислася спиною до ліхтарного стовпа; люди навколо мали її за божевільну.
   – Ніщо не прив'язує, – пробурмотіла Ірина.
   І раптом з розмаху вдарила себе по зраненому лобі; демон тут був ні до чого.

* * *

   Катя нерішуче піднялася на чуже горище. Тут було відносно чисто й просторо, пахло пилом і вологою, пахло вітром великого міста. Працівники робили свою справу, поспішали, підсвічуючи ліхтарями, і якщо й зиркнули на Катю, то одразу ж про неї забули.
   Вона мала вигляд пристойної дівчини. Спокійної, впевненої в собі, забезпеченої, нормальної дівчини, якій захотілося подивитись, як пораються працівники на даху і чи правильно встановлено тарілку…
   Вона відійшла в тінь. На даху було таємничо, як у дитинстві; лісом стояли антени, великі й малі. Працівники квапилися, матюкалися, водили променями ліхтарів; Катя відійшла, зникла за цегельною башточкою, розчинилася – наче її ніколи тут і не було.

* * *

   Намагаючись зупинити машину, Ірина вискочила далеко на проїзну частину. Хтось вилаяв її, опустивши скло. Хтось завищав гальмами…
   Нарешті зупинилися пошарпані «Жигулі».
   На годиннику у водія було пів на дванадцяту.

* * *

   Катя ніколи не боялася висоти. Тепер це було як ніколи доречно.
   Вона стояла майже на самому краєчку, милуючись містом. Милуючись гострими вогнями, далекими й близькими. Кольоровими й білими. Усе відбувалося само собою; так і треба. Так легко; скинути біль, мов ношу. Вимкнутись, наче зіпсований прилад. Нічого нема, нічого нема, порожнеча…

* * *

   Ірина бігла через двір, задихаючись, кашляючи, тримаючись за серце.

* * *

   Раптом защемив, засмикався телефон. Вона забула про нього. Після довгої безплідної атаки він затих, а тепер знову вібрував у кишені куртки, надсадно, як друге серце. І в порожнечі, у безчассі й бездумності, що поглинули Катю, цей рух – і цей звук – здалися раптом важливими.
   Відстрочка? Хвилина, дві?
   Вона вийняла телефон; не дивлячись, хто телефонує, натиснула кнопку:
   – Алло.
   І раптом почула.

* * *

   Вона сиділа на кам'яній підлозі, притиснувшись плечем до дверей. Притиснувши до цих дверей телефон.
   А собака, почувши своє ім'я – забута собака, яку сьогодні ввечері не виводили – скиглила й дряпала двері зсередини пазурами, гавкала, скавчала і кликала.
   – Джина, – хрипко повторювала відьма. – Джина…

* * *

   – Джина, – прошепотіла Катя в слухавку.
   Навряд чи собака її чула – радше, відчула і зайшлася новим гавкотом, заскавчала, завила.
   Телефон вирвався з Катиної руки й полетів униз, у порожнечу. Дівчині здалося, що вона дивиться на нього довгі хвилини – як він падає зі страшної висоти, як свище вітер, як наближається чорна земля…
   Телефон упав на асфальт.
   По всьому місту пробило північ. Запищали електронні годинники, застукали баштові, електронні злилися в серію нулів.
   Точка відліку.

* * *

   Ще через годину Катя сиділа в нічному дворі, на лаві, стискаючи в руках повідець, а Джина сиділа поруч, не наважуючись відійти ні на крок.
   – Пробач мені, – шепотіла Катя, зарившись пальцями в густу вологу шерсть.
   І підводячи лице до неба, повторювала:
   – Пробач мені…
   У будинку світилося всього п'ятеро чи шестеро вікон. Спустився сусід, хазяїн Румпеля; поставив йорка на землю поруч із Джиною. Маленький пес здивувався.
   – Можна? – запитав сусід.
   Катя кивнула. Він сів поруч із нею, пліч-о-пліч; між їхніми ліктями було кілька сантиметрів.
   – Ви сьогодні дуже пізно, – сказав сусід. – Я подумав… Краще б вам тут самій не сидіти.
   Катя швидко на нього глянула. На його серйозне, відкрите, уважне лице; вона й досі не знала імені цієї людини.
   – Я не сама, – сказала вона й заплакала.

* * *

   Дорогою до офісу Ірина розжилася на піцу з грибами та на пляшку коньяку. Ліки допомогли: коли від піци лишилося кілька шматочків тіста по краях, а пляшка спорожніла майже наполовину, відьма знову відчула себе людиною.
   – Ні слова доброго, – вона роззирнулася. – Ні тобі «спасибі», ні «молодець»… Це ж була моя ідея! Моя! Геніальна! Хоч би похвалив!
   Ніхто не відповів. Демона Олега не було в полі зору.
   П'яно всміхаючись, Ірина дістала пудреницю. Мигцем поморщилася, побачивши свою фізіономію; наблизивши дзеркальце до очей, оглянула відбиття кухні:
   – Агов!
   Але демон не відбивався і в дзеркалі.
   Ірина пройшла до приймальні. Торкнулася черепа. Ширше розчинила кватирку; демона не було.
   – Гей-гей!
   Навчена гірким досвідом, вона не поспішала радіти. Повернулася на кухню, зазирнула під стіл і знайшла під стіною пачку сигарет, яку стусаном загнала туди ще вранці.
   – Ага!
   Допомагаючи собі руків'ям швабри, Ірина витягла пачку. Нігтями під чорним облупленим лаком підчепила сигарету, затиснула в зубах. Клацнула запальничкою. З насолодою закурила…
   Нічого не сталося. Ні стусана, ні окрику.
   – Слава тобі, Господи, – сказала вона від усієї душі й, переклавши сигарету в ліву руку, широко перехрестилася. – Пішов, гад. Немає його! Слава Богу…
   Регочучи, захлинаючись, вона зробила кілька кіл кухнею. Розчавила сигарету в попільниці; стрибала, здійнявши руки до стелі, і бурмотіла невиразно:
   – Тепер усе… тепер усе… тепер пішов… усе… свобода…
   Задеренчав дзвінок у дверях.
   Демони не дзвонять; гадки не маючи, хто це міг би бути, але заздалегідь готова обійняти й розцілувати гостя, Ірина відчинила двері.
   Два медики в синьому ввірвались, як ніндзя, і моментально – не встигла Ірина кліпнути – натягли на неї гамівну сорочку. Услід за санітарами зайшла бліда, змарніла Віка:
   – Усе добре, Ір. Спокійно. Усе буде добре…
   – Гей-гей-гей! – заволала обурена Ірина. – Відбій тривоги! Зі мною вже все нормально, уже все, здорова!
   Старший з людей у синьому, пройшовши на середину кухні, роззирнувся. Подивився на півпляшки коньяку, покивав головою; його погляд зупинився на кривому написі впоперек стола: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати»…
   – Господи, – простогнала Віка. – Цього я й боялася!
   – Біла гарячка, – сказав старший медик. – У машину!
   Ірина розсміялася.
   Вона сміялася весь час, поки її обережно зводили сходами й пакували в карету «Швидкої допомоги».

* * *

   Двоє людей сиділи поруч на лаві у дворі, і поруч перебували ніч дві собаки.
   Займався світанок.

Історія друга
Гра в наперстки

   – Якщо чесно, то треба мені у відпустку…
   Поки спускалися сходами лікарні, Віка все намагалася підтримати Ірину під лікоть. «Невже в мене такий жахливий вигляд? – думала відьма. – Невже я схожа на людину, нездатну здолати трьох сходинок?»
   Ледь одійшовши від порога, вона вивільнила руку:
   – Сигарети принесла?
   Віка простягла їй пачку «Вінстона» й запальничку. Ірина затягнулася; згори, з вікон, затягнутих у фігурні ґрати, на неї дивились із заздрістю.
   – Клієнтки телефонували, – повідомила Віка, явно бажаючи підбадьорити. – Одна плакала, дякувала – до неї чоловік повернувся. Друга хоче ще раз прийти – не дотримувалася твоїх приписів, не постувала, тому й досі роботи не знайшла.
   – Ага, – безбарвно відгукнулась Ірина.
   – На сайт пишуть, нові щодня телефонують… Відпустка, звісно, це добре. Але оренди за офіс ще ніхто не скасував.
   «Капіталізм, – похмуро подумала Ірина. – Потогінна система, як у дев'ятнадцятому столітті. Ні тобі оплаченого лікарняного, ні тобі соцпакета, ні профспілкової путівки до санаторію. Працюй, працюй, наче раб на галерах. Бо клієнтура розбіжиться, оренда зжере весь прибуток, а у Віки, до речі, дочка шістнадцятирічна, їй наступного року до інституту вступати…»
   Відразу подумки вона роздратовано себе урвала: «А чому це я повинна дбати про Вічину дочку? Що, своїх проблем мало? У мене задниця сколота, повна сумка таблеток, та ще й діагноз під сумнівом. От замкнули б мене до шизарні місяці на три, якої б Віка тоді заспівала? Добре, що згоди на лікування я не підписала, а той факт, що я небезпечна для себе й оточення, у стані ремісії виявити не вдалося. А якби я розказала чесно, що і як зі мною було – застосували б, не вагаючись, статтю двадцять дев'яту про примусове лікування, і сиділа б я в палаті, і з нудьги знімала б вінець безшлюбності подругам по нещастю…
   Добре, що я прикусила язика й не розказала їм правди про демона. Не зізналася, хто мені лоба об дзеркало розбив, хто синця під оком поставив. Утім, синець уже майже зійшов…»
   – Іринко, – Віка стурбовано зазирнула їй в обличчя. – Ти взагалі як?
   – Нормально.
   – Ти вибач, раптом що. Я за тебе злякалася. Подумай сама. Припадок, потім лице розбите, неадекватна поведінка, потім ті твої есемески…
   – Ти все правильно зробила, – вимушено погодилася Ірина.
   – А тепер ти… здорова?
   – Сподіваюсь, – Ірина намацала на дні сумки, під капцями в пакеті, перемотаний скотчем паперовий згорток з таблетками. Однією з перших лікаревих версій була «симуляція наркоманки в надії одержати свої колеса…» Помилився ескулап. Ніякої радості від цих таблеток мені нема. Чи їх треба горілкою запивати?
   Одна надія – якщо, боронь Боже, знову з'явиться цей… демон на ім'я Олег, – таблетки виженуть його крутіше за будь-який екзорцизм.
   – Добре, – вона кинула сигарету повз урну, – їдьмо.

* * *

   Якщо чесно, відьмі треба було не у відпустку, а на пенсію.
   За три довгі ночі, проведені в клініці, вона встигла багато про що передумати. І, як буває в складних ситуаціях, щохвилини всередині розгойдувався величезний маятник. Праворуч – і вона вірила, що в неї стався нервовий зрив, загострення невідомо де набутої шизофренії, обтяжене маренням. Ліворуч – і вона точно знала, що їй явився натуральний демон – потойбічна істота – чомусь стурбований порятунком самогубці Каті.
   Демон досяг успіху, Катю врятовано Ірининими руками, зате рятівниця опинилась у шизарні. Заради справедливості – сама винна; якби відьма не намагалася так затято позбутися демона, не довелось би красуватися в гамівній сорочці.
   А якби Катю, зовсім чужу дівчину, врятувати не вдалося?
   Ледь задрімавши, Ірина прокидалася на твердому ліжку від страшного сну – вона стоїть на даху, і ноги самі собою роблять крок у порожнечу. Хіба є сумнів, що демон відьми не пощадив би?
   А скількох він уже не пощадив?!
   «Чому саме я? – питала себе Ірина і щоразу доходила невтішного висновку: через те, що я відьма. Я стою над пеклом, упевнена, що це порожня бульдозерна яма, і за гроші придурююся, що говорю з духами. І раптом із ями вилазить… не хочу знати хто. Він вилазить, бо я говорю з духами, в яких не вірю, але він вилазить…»
   Залишившись, нарешті, сама, Ірина довго прибирала в квартирі: збирала, вигрібала звідусіль аркуші, клаптики, обривки паперу, на яких олівцем і кульковою ручкою було написано одне й те ж: «Гро, ти влетіла». Збирала їх, намагаючись не дивитися, скосивши очі, затамувавши подих; зав'язала все у два великих поліетиленових пакети й винесла, хитаючись, на смітник.
   Сусідка подивилася співчутливо. За час, проведений у лікарні, Ірина схудла так, що одяг висів на ній мішком. Це для клієнтів добре: у їхніх очах худа відьма краща за ситу.
   «Хоча – які там клієнти! Я ж клялася зав'язати!»

* * *

   В офісі нічого не змінилося. Хіба що з кухонного стола зникла клейончаста скатертина з написом «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати», а на її місці з'явилися пластикові серветки з голландськими краєвидами: млин, пастушки, корови.
   – Дивися, – Віка ввімкнула ноутбук, відкрила для Ірини таблицю. – Цій, цій і оцій я обіцяла перетелефонувати сьогодні о дванадцятій… От зараз і телефонуватиму. Їм треба терміново. Платити готові. Їм тебе рекомендували, розумієш, як справжню відьму.
   – Хто рекомендував?
   – Колишні клієнтки.
   – Ти ба, які ми, – Ірина важко опустилася на стілець.
   – Іринко, – Віка сіла навпроти, – я ж говорила з твоїм лікарем. Він каже – нема в тебе шизофренії, йому, каже, весь його досвід підказує, що нема. Він узагалі був переконаний, що ти симулянтка – тільки не розуміє, нащо тобі симулювати.
   – Якщо чесно, – Ірина нарешті наважилася вимовити вголос те, що не давало їй спокою, – якщо чесно, Вікусю, треба б мені покинути практику. Якось це все… Це дзвіночок.
   Віка помовчала.
   – А жити на що? – нарешті спитала.
   – Ну, – Ірина подумала, – ти що, роботи не знайдеш?
   – Знайду, – Віка насупилась. – Хоча… А ти на що житимеш?
   – А тобі хіба не однаково? – Ірина витягла з пачки нову сигарету. – Усі наче подуріли: думають і думають, бачиш, про інших, рятують їх, переживають за них…
   – Я за тебе не переживаю, – Віка ображено підібгала губи. – Це твоє власне рішення.
   Ірина курила, дивлячись у стелю.
   – Я тобі щось винна? – запитала нарешті. – По грошах?
   Віка змінилася на лиці. Тонкі губи взагалі зникли, втяглися під шкіру; вона вийняла паперовий блокнот (особливо важливі розрахунки Віка комп'ютерам не довіряла), послинила палець, перегорнула кілька сторінок; показала Ірині.
   Ірина так само мовчки витягла гаманець. Відрахувала гроші. У гаманці після цього майже нічого не лишилося.
   – Дякую, – біла й сувора, як статуя, Віка сховала гроші й поклала на стіл ключі від офісу. – Сплачені рахунки за електрику в нижній шухляді стола. Щось іще?
   Ірина люто затяглася.
   – Дякую, – з гірким сарказмом повторила Віка.
   І рушила до дверей. Ішла дуже довго, як по злітній смузі – хоч у тісній квартирі від кухні до виходу було близько трьох метрів, не більше.
   – Стривай!
   Віка з готовністю зупинилась, але обертатися не стала.
   Ірина відклала сигарету:
   – Ти, той… Шизофренії в мене нема, але нерви не в порядку. Спробуємо… Помаленьку. Ану ж я ще на щось згоджуся?

* * *

   – Як листя на дереві, як золото в кришталі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!
   Горіла свічка, масно дихали пахощі. Наче нічого й не було, щирився старий череп на столі, вкритому церковною парчею. У кришталевій вазі, дзенькаючи, каталася старовинна жовта монетка.
   – Як зірки на небі, як золото в дзеркалі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!
   Монета лягла на кругле дзеркальце.
   – Як сильна річка притягує струмочки, а море – сильні річки, як жінка притягує чоловіка, а чоловік – жінку, як ніч притягує день, а день – ніч, так щоб і ти, грошику, притягував рублі та евро, долари й фунти, хай прибуде до тебе, і хай буде так завжди!
   У пальцях з оновленим манікюром з'явився зелений гаманець із зображенням Бенджаміна Франкліна.
   – Гроші течуть золотою річкою й назавжди залишаються з тобою… Тут, до кишеньки, кладу тобі амулет твій. Завжди носи з собою. Руками не торкайся. Нікому не віддавай у жодному разі, з ним і гроші твої підуть!
   Клієнтка – висока плечиста дама, в минулому, здається, спортсменка – енергійно закивала.
   – Ітимеш – на поріг поклади двісті баксів. А як покладеш – скажи: «Скільки кладу, тисячу разів по стільки хай повернеться мені». І хай буде так!
   Очі в клієнтки стали геть скляними.
   Викликати духа цього разу Ірина не ризикнула й через хвилину відправила клієнтку назустріч незліченним багатствам; та залишила на порозі п'ять тисяч рублів дрібними купюрами – очевидно, все, що в неї було.
   – А чого, добре, – стримано похвалила Віка. – Ір, ти ж сама маєш відчувати – пруха йде. Хіба ні?
   – Та начебто пруха, – Ірина покрутила в руках запальничку, хотіла знову закурити, та раптом відчула відразу до сигарет. – Бачить Бог – вони самі цього хочуть, я їм роблю краще, по-чесному допомагаю!
   Вона питально озирнулася, ніби чекаючи, що Той, до кого вона звертається, підслухує під вікном і схвально кивне у відповідь. Проте знамення не було; Ірина полегшено перевела подих:
   – Знаєш… Там є цукерки шоколадні заникані, і десь іще був коньяк. Відсвяткуємо, їхали-возили, повернення в професію!
   Продзвенів дзвінок у дверях.
   На порозі стояв чоловік.

* * *

   Вона не те щоб не любила працювати з чоловіками – певною мірою з ними було простіше. Але ті, що траплялися Ірині в її практиці, були зазвичай істериками, і тому їхні реакції, траплялося, заганяли її в глухий кут.
   Цей новий не був ні істериком, ні підкаблучником. Довговолосий, але з твердим підборіддям; плечистий, але не культурист. Було йому років тридцять, й Ірина впіймала себе на несподіваній бабській цікавості, що не мала нічого спільного з роботою.
   – Бачу, біда в тебе велика, – сказала вона одразу ж, як чоловік сів; таким, як він, важко першим почати скаржитися.
   – Неприємність, – підтвердив він крізь зуби.
   – Жінка, – означила Ірина найперше, найширше поле здогадів – і не промахнулася. Ніздрі клієнта роздулись, очі сказали «так».
   – Любовний інтерес…
   Ні.
   – Зрада!
   Точно. Першу серію розмови з клієнтом відьма любила найбільше – гра в «морський бій» на живій людині.
   – Вона тобі зрадила…
   Але не просто покинула. Немає однозначної реакції.
   – Але ти її досі… любиш?
   – Ненавиджу, – сказав чоловік крізь зуби.
   – Від любові до ненависті, – Ірина проникливо всміхнулася. – Ну, розказуй, як ви розійшлись.
   – Я фотограф, – він подивився на череп. – Роблю на замовлення фотосесії… портфоліо… Еротика. Деякі вдалі фото залишаю собі.
   – Еротика, – повторила Ірина, ніби прислухаючись до звучання.
   – Порнуха! – з викликом сказав клієнт. – Але на замовлення, індивідуально, розумієте?
   – Розумію, – Ірина прискалила око. – Вдалі залишаєш собі.
   – А вона залізла до мене в камеру й скачала мою добірку, – важко, ніби шпурляючи каміння, заговорив чоловік. – І виклала в мережу.
   Затріщав ґнотик свічки.
   – Ох, тяжка справа, чоловіче, – пригніченим голосом сказала Ірина. – З Інтернету ніяка відьма тобі не позбирає… Що з воза впало…
   – Знаю, – погляд став колючим. – У мене тепер проблеми з клієнтами. Великі проблеми.
   – Можна очі відвести, – подумавши, запропонувала Ірина. – Хто тебе не любить – щоб забув про тебе. Спершу свічку в церкві поставити й помолитися за їхнє здоров'я, а потім…
   – Не треба! – чоловік стис у кулак руку на коліні. – Мені помститися їй треба, цій суці.
   Ірина зустрілася з ним очима.
   Їй траплялося в житті бачити по-справжньому страшних людей – готових убити, покалічити для діла й заради задоволення. Вона їх не боялася – просто знала, що треба триматися якнайдалі. Зараз, дивлячись у блакитні очі довговолосого фотографа, відьма здригнулася.