Марина и Сергей Дяченко. Самум (збірник)

   Ірина помовчала.
   – І козі ясно, – сказала повільно, – що дівчина запала на нашого фотографа. І дивиться так трішки мимо… значущо.
   – Як ти знаєш, що вона постувала? – подав голос демон. – Я тобі не клієнт. Не мороч мені голову.
   Ірина й не подумала відповідати.
   – Тепер блондинка… Руку поклала на плече дівиці, що означає ця рука? Ніякого сексуального підтексту. Радше, неусвідомлене застереження: не заривайся, кицю, цей мій. Підсвідомо відчуває в дівчині суперницю… Бо блондинка старша за брюнетку, трішки поправилася за минулі місяці: сидячий спосіб життя, коктейлі, тістечка, – Ірина перевела подих. – Вирішила худнути, тому на тарілці в неї тільки салат. Сама вона штучка ще та, розумна, зараза. Дами такого типу не вішаються ні за яких умов. Таким чином, під підозрою двоє: дівчина й грибок. Причому дівчина на першому місці.
   – Чому ти вирішила, що дівчина постувала? – уперто перепитав демон.
   Ірина зітхнула:
   – Подивись на її тарілку. Ти коли-небудь бачив, щоб людина за святковим столом їла саму ковбасу?
   – Може, вона просто любить…
   – Ага-ага. Ще колір обличчя. Ще блиск в очах. І щоки запали.
   – Непереконливо.
   – Не збираюся тебе переконувати.
   Демон замислився.
   – Таким, як вона, дуже важливо вважати себе правильними, – помовчавши, сказала Ірина. – Знати, що ти добра. Щось важити у власних очах. Кажу тобі: якщо хтось на цій фотці потенційний самогубець – то це вона.
   – Перевір пошту.
   Ірина скорилася, заздалегідь знаючи, що результату не буде. І точно – скринька була порожньою; вона задумалася, розглядаючи кольорові рекламні вставки.
   Відкрила Яндекс. Набрала в рядку пошуку: «Виклав інтимні фото».
   Знайшлося чотириста шістдесят чотири тисячі сторінок.
   Демон моментально навис над лівим плечем:
   – Ще подивися на форумах. Ще в блогах. Ще…
   – Сама знаю, – відгукнулася крізь зуби. – Не заважай.

***-

   Антивірус працював, як галерний раб: фальшиві скарги на хлопців, що нібито помістили в мережу фото покинутих жінок, вели просто на порносайти. Маневруючи між випещеними Демі Мур, Наомі Кемпбелл та любительськими знімками домогосподарок – голих, із гусячою шкірою, – струшуючи налиплі по дорозі віруси, відьма хвилин через п'ятнадцять відшукала форум, де обговорювали нову галерею «The Best від Миті Чеканкіна».
   Плутаючись у посиланнях, Ірина вийшла спершу на головний сайт фотографа. Тут містилося парадне фото Миті з камерою на грудях: довге волосся зібране у хвіст, широкі плечі розправлені, блакитні очі інтригують. Електронна адреса, залишена для зв'язку, нічого спільного не мала з тією одноразовою, на яку Ірина вже надіслала листа.
   Серед знімків, викладених для ознайомлення, голої натури не знайшлося. Ірина повернулася на форум, похапцем зареєструвалась і настукала повідомлення: «Привіт, а де ця галерея, про яку говорять?»
   Їй дали посилання, і за кілька секунд відьма побачила те, що шукала.
   Знято було майстерно. Двадцять фото, кожне з новою моделлю – від досить-таки скромних у жанрі м'якої еротики до розпусних, вишукано-вульгарних порнознімків. Дами, незалежно від форм і об'ємів, зухвало дивилися в об'єктив; тільки одна дивилася без виклику, повз камеру. Під фото був підпис: Ліза. Телефон такий-то.
   – Скотина, – прошипіла Ірина. – Усе ясно: дівчина скромна, та ще й віруюча, Митя Чеканкін її спокусив, а його дама йому помстилася. Галерею виклали, – відьма перевірила дату, – позавчора… Двох днів вистачило, щоб набратися ганьби, та ще рідні, мабуть, додали перцю.
   – Думаєш, це справжній міський телефон?
   – Аякже. У цьому сутність помсти. Вона точно не сама живе, а з батьками, найімовірніше… Ясно, чому нещасна в петлю полізла!
   – Ще не полізла, – уточнив демон. – Але твоя правда, мотив у неї є. А за номером телефону можна дізнатися адресу.
   – Я відьма, а не хакер.
   – Сучасна відьма не може не бути хакером! Давай.

* * *

   – Я знала, що тобі сподобається, Митьочку.
   Машина стояла правими колесами на тротуарі, тому світ здавався перекошеним. Чоловік на водіиському сидінні стискав мобільник і силою волі змушував себе здаватися спокійним.
   – Мене поставили на бабки, і це лише початок.
   – Ну, ти ж творча людина. Для творчості необхідні сильні враження.
   Жіночий голос в апараті тремтів од пристрасті. Так кішка захоплено вуркоче, граючись із мишкою.
   Чоловік відсунув телефон від лиця. Глибоко зітхнув, заспокоюючись.
   – Мені шкода, що так вийшло, – сказав у мікрофончик якомога спокійніше.
   – Справді?
   – Справді, шкода. Ти будеш покарана, Юліє.

* * *

   Його співрозмовниця на тому кінці дроту – блондинка в кріслі перед комп'ютером – потягнулася, дивлячись у вікно. Прийняла зі стола окуляри:
   – Що може бути жалюгіднішим за безглузді погрози?
   – Сука, – прохрипіла слухавка. – Ти осліпнеш, оглухнеш, тебе паралізує!
   – Фу, Митю. Це вульгарно.
   – Ти згниєш заживо! Ти збожеволієш, ти…
   Жінка торкнулася скроні. Поморщилася; голос якось дуже докучливо дряпав вухо, віддавався головним болем…
   Вона подивилася на екран монітора.
   Виставка голих дівок раптом утратила різкість. Затяглася ніби флером. Розмазалася перед очима, а вслід за нею розмазалися стіл і стіни, вікно й двері, кімната й люстра…
   Вона підскочила від жаху, і підлога захиталася в неї під ногами. Упали на підлогу прямокутні окуляри…
   – Рятуйте!
   Стало темно; вона побачила, що лежить на паркеті, і за кілька сантиметрів од лиця валялася слухавка.
   – Рятуйте, – прошепотіла вона. – Ряту…

* * *

   Будинок – як виявилося, стара дев'ятиповерхівка – загубився серед висотних новобудов, і в густому, наче ліс, дворі все було зайнято: парковка – машинами, гірка й гойдалка – дошкільнятами, лави – матусями й бабусями, а вузькою стежкою вздовж палісадника гуляла жінка з дитячим возиком.
   Ірина нервово пройшлася під липами. Набрала Лізин номер. Послухала автовідповідач. На секунду замислилась: а чи не влаштувати припадок просто тут, зараз, на очах у маси свідків? Чи швидко приїде «швидка»?
   Демон був поруч, усім своїм виглядом застерігаючи від необдуманих учинків.
   – Послухай… – почала вона.
   Озирнулася. Вийняла мобільний, приклала до вуха, ніби відповідаючи на дзвінок, і заговорила півголосом:
   – Коли ми цю дурну врятуємо, ти мене відпустиш чи ні?
   – Зайве питання.
   – Отже, не відпустиш.
   – Ірино, – сказав демон проникливо, – невже тобі її не шкода?
   – А мене хто пожаліє?
   – Ти нікого – і тебе ніхто.
   – Я що, все життя тепер рятуватиму якихось фріків?
   – Це не фріки, а люди. Слабкі, так, але вони ще можуть…
   – Олегу, – обірвала його Ірина, – ти можеш вселитися ще в когось, крім мене?
   Демон промовчав.
   – Що, не можеш?
   – Можу.
   – Чому не вселяєшся?
   – Тільки після твоєї смерті.
   – Що?!
   – Я можу вселитися в когось після твоєї смерті, – похмуро зізнався демон.
   Повз неї пробігли за м'ячем двоє хлопчаків, один кричав: «Гол!», другий верещав, намагаючись його перекричати: «Штанга!»
   – А якщо я зараз закричу? – пошепки спитала в телефон Ірина. – Почну корчитися на землі й проситиму викликати «швидку»?
   – Кричи.
   – І що буде?
   – Нічого! – виплюнув демон. – Розбіжишся й об стіну головою. Дітей шкода – їм рано на таке дивитися… Дорослим теж рано. Коли приїде «швидка», я буду вже вільним. І абсолютно безсилим. А вранці, о четвертій тринадцять, Ліза помре. От що буде.
   Ірина опустила мобільний.
   У гілках липи над її головою щебетали горобці. У пісочниці вовтузилися карапузи.
   – Життя прекрасне, – дуже тихо й дуже гірко сказав демон. Ірина сховала телефон. Дівчинка, що малювала на асфальті кола, підібралася близько до її ніг.
   – Мала, – звернулася Ірина фамільярно й привітно, – ти знаєш Лізу з шістнадцятої квартири?
   Дівчинка подивилася переляканими очима і втекла на майданчик. Ірина зітхнула: все правильно, не розмовляй із незнайомими…
   – А навіщо вам Ліза з шістнадцятої? – бабуся з повідцем у руках із готовністю зупинилася навпроти. Пудель у червоному нашийнику гавкнув, крутячи хвостом.
   – А, – Ірина широко всміхнулася, – просто я телефоную їй цілий день, а ніхто слухавки не бере… Вони вдома, не знаєте?
   – Гуляють вони, – повідомила бабуся, і підозріливість на її обличчі трішки розгладилася.
   «Ну, процес пішов», – подумала Ірина.
   – Гуляють? Де?
   – Та он же, – бабуся вказала в бік палісадника.
   Жінка з візком тим часом розвернулася, вкотре дійшовши до кінця доріжки, і Ірина побачила її лице; їй знадобилося кілька довгих секунд, щоб упізнати дівчину з фотографії.
   – Дякую, – сказала вона, сподіваючись, що бабуся піде, але та все стояла поруч і говорила без упину, як забуте радіо. Ірина не чула ні слова.
   Возик. Дитина. Коли Ліза встигла народити? Хто батько дитини?
   Чи не Митя Чеканкін постарався?!
   – Їхали-возили, – сказав демон.
   Бабуся чекала відповіді. Дивилася вимогливо.
   – Так, – сказала Ірина.
   – Вона спитала, чи давно ти знаєш Лізу, – підказав демон.
   – Не дуже, – зізналася Ірина.
   Бабуся знову заговорила.
   Ліза тим часом ішла, котила перед собою візок і думала про своє. Лице її було спокійним; Ірина ніколи б не повірила, що ця жінка страждає, що вона плаче ночами, що вона готова накласти на себе руки через знімок в Інтернеті.
   – Дякую, – сказала вона бабусі. – Ваша собачка…
   Пудель, на щастя, встиг утекти досить далеко. Бабуся миттю забула про Ірину:
   – Моню! Ти куди?! Поганий хлопчик! Моню! Назад!
   Пес тішився цією біганиною. Бабуся зникла з поля зору; Ірина відійшла далі від дитячого майданчика й знов зупинилася.
   – Як вона може накласти на себе руки, якщо в неї дитина? – демон, здавалося, не вірив власним очам.
   – Може, післяпологова депресія?
   – Ірино! – демон раптом заговорив переконливо й жагуче. – Ти уявляєш, яка в тебе місія? Ти розумієш, що ти рятуєш уже двох? Жінку – від смерті й манюсіньку дитину – від сирітства!
   Ірина мимоволі розправила плечі.
   – Тобі зарахується, відьмо! – палко запевнив демон. – Ну, йди!
   Широко крокуючи по намальованих на асфальті колах, по гравію і по траві, Ірина перетнула двір і обережно наблизилася до Лізи.
   – Лізо, добрий день! Ви мене пам'ятаєте?
   Відьма всміхалася так привітно, що дівчина зніяковіла. Їй було незручно зізнатися, що вона не пам'ятає такої милої, гарної жінки.
   – Я Ірина, – від бажання сподобатися відьма мало не навшпиньки стала. – Нас познайомив Митя Чеканкін, пам'ятаєте?
   Дівоча усмішка у відповідь застигла на її губах:
   – Вибачте, я не пам'ятаю. Ми з Митею… давно не спілкуємось.
   Ірина кинула яструбиний погляд на візочок. Там лежало й спокійно сопіло немовля місяців шести, вгодоване, здорове.
   – Вибачте, – Ліза моментальним рухом засмикнула мереживну завісочку. – Мошка…
   «Віримо в пристріт, – відзначила Ірина. – Правильно робимо. Наша людина».
   – Але ж ви на Великдень начебто добре посиділи? – здивувалась Ірина.
   – На Великдень? – дівчина зніяковіла. – Ну так. Тільки потім ми… не зустрічалися.
   – І звичайно, немає часу, – з розумінням кивнула Ірина. – Дитина забирає всі сили.
   – Ні, – Ліза пильно подивилася на відьму. – Тільки з десятої до першої і з другої до четвертої. Та й то, якщо погода погана, ми менше гуляємо…
   Ірина часто закліпала. Ліза раптом широко всміхнулася:
   – Я нянею працюю! Он у тому будинку, – вона кивнула на висотку, – знайшла родину за оголошенням…
   Поки Ірина перетравлювала новину, Ліза знову покрокувала по доріжці. Відьма пристосувалася до її кроків; поруч ішов демон. Ірина кинула на нього докірливий погляд, той знизав плечима.
   – Отож я й здивувалася, – зізналась Ірина, переводячи подих. – Митя мені не казав… втім, не будемо про нього, якщо ви посварилися.
   – Ми не сварилися. Ми просто розійшлися.
   Ірина вп'ялася очима в її лице. Ні, ця дівчина не страждає. Спогади про Митька викликають у неї досаду, і край.
   – Я телефонувала вам, – довірливо сказала Ірина. – Мобільний вимкнений, домашній не відповідає.
   – У мене телефон виправся у пральній машині разом із джинсами, – весело зізналася дівчина. – Ще минулого тижня. Висох, але не працює. Івасикові батьки, – вона кивнула на візочок, – мені поки що свій дали, для зв'язку.
   – А автовідповідач ти іноді прослуховуєш? – м'яко запитала Ірина.
   – Автовідповідач?
   – Ну, на домашньому телефоні повідомлення…
   – Ні. Він не працює.
   – Он як, – сказав демон за спиною, і Ірина ледь стрималася, щоб не озирнутись. – Ірино, вона гадки не має, що її фото є в мережі.
   – А звідки у вас мій номер? – дівчина вповільнила крок.
   – Від Митька, – в Ірини не було часу на роздуми.
   Ліза насупилася:
   – А навіщо він роздає мій телефон?
   – Він не роздає, – Ірина спробувала добродушно обуритися. – Він…
   Ліза дивилася тепер уже з відвертою підозрою.
   – Більше не бреши, – попередив демон. – Ти й так забрехалася.
   – Я випадково побачила в Миті вашу фотографію, – пробурмотіла Ірина. – Оцю, – витягла знімок. – А я, розумієте, ясновидиця… відьма.
   Ліза мимоволі позадкувала.
   – І на цій фотографії, – Ірина труснула аркушиком, – я побачила, що вам бажають зла… Вам наврочено. Я зніму. Безкоштовно!
   Ліза повернулася так, що між нею й Іриною опинився візочок:
   – Нічого мені не наврочено! Взагалі, я вас не знаю, у мене немає грошей, з мене нічого взяти!
   – Та не треба мені ваших грошей!
   Завовтузилось у візочку немовля. Почулося перше пхикання – наче далекі перекати грози.
   Одночасно в Лізиній кишені задзвонив телефон.
   Немовля розплакалось.
   Ліза витягла мобільний:
   – Алло! Так, Світлано, ми гуляємо у дворі!
   Дитина плакала. Ліза метушливо трусила візочок:
   – Так, заплакав. Ні, він увесь час спав, щойно прокинувся, буквально щойно… Що? Які фотографії?
   Якийсь час вона слухала, зсунувши брови.
   – Не знаю, – голос її раптом ослаб і потоншав. – Гадки не маю… Добре, зараз…
   Дитина плакала. Забувши про візочок, забувши про все, Ліза стояла з телефоном у руці й із жахом дивилася на Ірину.
   – Я ж кажу, тобі пороблено, – впевнено сказала відьма. – Але ми вроки знімемо, вір мені!
   На очах у дівчини виступили сльози:
   – Вона щось говорить про фотографії в Інтернеті… що я в них більше не працюватиму… якась маячня!

* * *

   Каталка безшумно котилася на гумових колесах лікарняним коридором. Черговий лікар, худорлявий блондин, слухав чоловіка з довгим хвостом за плечима:
   – Ми розмовляли по телефону, потім вона замовкла. Я скоренько до неї приїхав і бачу…
   – У тебе й досі її ключ? – худий, здається, здивувався.
   – Ну… так. Вона збиралася поміняти замок, але…
   – Про що ви говорили?
   – Ми сварилися, – зізнався чоловік із хвостом за плечима. – Потім вона скрикнула. Потім – «рятуйте»…
   – У неї є родичі?
   – У неї мати у Воронежі.