Страница:
– Я хочу, щоб вона мучилася, – сказав чоловік, – щоб вона осліпла, щоб її паралізувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристріт діє, заплачу ще більше.
Ірина перша відвела очі:
– Не шкода? Вона ж… од ревнощів, мабуть. Любить, отже, ревнує.
Похитнувся стіл; здригнулося полум'я свічки, похитнувся череп.
– Я не хочу, щоб вона померла, – крізь зуби сказав чоловік. – Нехай помучиться.
– Фотографія є? – після паузи запитала Ірина.
Клієнт витяг із внутрішньої кишені роздруковане на принтері фото. Ірина піднесла фотографію до світла; миловида дівчина з великими зубами сиділа за святковим столом, широко всміхалася, на її плечі лежала чиясь рука. Очевидно, дівчину вирізали з групової фотографії, не шкодуючи чужих кінцівок.
Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клієнта; нюанс у русі його брів, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили її насторожитися.
Вона знову поглянула на фото. Зубаста дівчина дивилася не прямо в камеру, а трішки повз; її невелика, але щира особистість відбилася на обличчі, у півколах біля губів, у малюнку тіней навколо повік, у блиску невеликих підфарбованих очей. Дівчина могла бути ким завгодно – тільки не авантюристкою, що викладає в мережу чужі інтимні знімки.
– Що ж ти, милий, чужу фотку мені підсовуєш? Фотограф на секунду перестав дихати.
– Вибач, стара, – сказав хрипко, – не той папірець витягся.
– Перевіряєш? – Ірина підвищила голос. Від звертання «стара» її аж перекосило. – Та перевіряй-перевіряй. Думаєш, не бачу? Я все бачу!
Фотограф уперто стис губи.
– А ти як думав?! – Ірина підвищила голос ще на півтону. – Усе бачу. Зла ти людина, от зло твоє через людей і повертається…
Стіл знову затрясся. Захиталася свічка; череп підстрибував і хіба що не стукав зубами.
– Дешевих трюків не треба, – злісно сказав чоловік.
Ірина обома руками вчепилася в стільницю. З'явилася й зникла дурнувата думка про землетрус. Вона оглянула темну кімнату, намагаючись побачити, чи не тремтить іще щось, чи не гойдається лампа…
І завмерла, втупившись у дальній куток через плече фотографа. Рот роззявився сам собою. Чоловік хотів щось сказати, але, побачивши вираз її обличчя, замовк.
Стіл припинив трястися раптово, як і почав. Ірина замружилась – і знову розплющила очі. Потім протерла їх, розминаючи повіки пальцями. Ні; в тому кутку нікого не було. Нікого й нічого.
– Я на таке не купуюся, – голос клієнта здригнувся.
– А я не торгую, хлопче, – Ірина сама здивувалась, як хрипко й страшно пролунав її голос. – Забери свою фоточку.
Чоловік невпевнено взяв фотографію зубатої дівчини. Повагавшись, вийняв із внутрішньої кишені інший знімок: те саме застілля. Групове фото, не порізане ножицями, а ціле; за накритим столом, де царювала над тарілками величезна пляшка мартіні, сиділи рядком білявий чоловічок, худий і низькорослий, дівчина з великими зубами, а поруч із нею, поклавши їй руку на плече, – жінка трохи старша, фарбована блондинка років тридцяти в стильних окулярах. Цю блондинку легко можна було уявити за якою завгодно диверсією: не тільки фото злити в Інтернет, але й, мабуть, роздряпати пику щасливій суперниці чи навіть хлюпнути в очі кислотою.
– Ця? – строго запитала Ірина.
– Вона.
– Таки хочеш покарати? Бо дивись: усі під Богом ходимо. Щоб відповідати не довелося.
– А тобі не доведеться? – чоловік поборов страх і тепер соромився його. – Відповідати? Ти ж, мабуть, щодня твориш щось ще й гірше?
– Гірше – ні, – Ірина, миттю змінивши тон, масно всміхнулася. – Фотографії мало для твоєї справи. Треба ще щось – волосся, нігті…
Клієнт пограв жовнами і вийняв з тієї ж таки кишені білий пластиковий гребінець. У зубцях заплуталися дві-три волосинки; Ірина була неприємно вражена його передбачливістю.
– Це точно її волосся? Ти не чуже мені приніс?
– Її, – чоловік одвів очі.
– Отже, так, – Ірина міркувала, – для початку…
Стіл сіпнувся. Чоловік напружився. Ірина до останньої секунди сподівалася, що пронесе, що минеться; не минулося. Вона знову замружилася, відчуваючи, як усе її життя, щойно владнавшись, летить шкереберть.
Коли вона розплющила очі, демон на ім'я Олег стояв за кілька кроків, і його сірий костюм у напівтемряві здавався світлим. Ірина мовчала, наче язика проковтнула; клієнт мовчав теж. Не бачачи демона, він примудрився відчути його присутність і тепер дедалі більше нервувався.
– Я все для тебе зробила, – сказала Ірина крізь зуби. – Що тобі треба?!
– Мені? – вразився фотограф. – Та я ж…
– Фотографію лиши собі, – сказав демон. – Цю, другу, де вони разом бухають.
– Знову?!
– Що?! – викрикнув роздратований клієнт у паніці. – Я щось незрозуміле сказав?
Демон мовчав. Обличчя його було похмурим; Ірина, зціпивши зуби, знову подивилася на клієнта. Той злився, нервувався й пітнів, і запах поту пробивався крізь дух димучих пахощів.
– Фотку лиши, – сказала тяжко. – Оцю. І забирайся. Гроші поклади біля порога. Триста баксів, зеленими чи за курсом, а не покладеш – нарікай на себе.
– Ми так не домовлялися, – чоловік говорив крізь зуби. – Ти не сказала, що я одержу.
– Виконаю замовлення, – Ірина охрипла й прокашлялася. – Нашлю пристріт, якщо хочеш, на цю тітку в окулярах. Три дні мине – побачиш перші ознаки.
Фотограф глибоко зітхнув, аж загойдався вогник свічки. Ірина дивилася незворушно, як череп.
Чоловік уривчасто кивнув, устав і вийшов. За ним зачинилися двері. Демон, ніби тільки цього й чекав, широко пройшовся кімнатою. Старий паркет під його ногами не рипів.
– Що ти хочеш? – швидко пробурмотіла Ірина. – Чого ти знову…
– Тобі сподобалося в шизарні?
– Ні! – Ірина здригнулася.
– Хочеш провести там решту життя?
Череп сам по собі підстрибнув на столі, і блимнула свічка, наче лампочка на вітрі. Через частку секунди Ірина зрозуміла, що це вона сама гойднула стіл – різким мимовільним рухом.
– Ірино! – у двері зазирнула Віка. – Мужик нічого так бабок підкинув… Ти в порядку?
– Так, – Ірина нахилилася, ніби щось підбираючи з підлоги. – У повному порядку. Все в мене добре.
Багаторічна школа лицемірства могла б пишатися відьмою як найкращою ученицею. Але Віка, досвідчена помічниця, щодо інтуїції не набагато поступалася патронесі.
– Точно? – Вічин голос затремтів. – Ірино, ану глянь на мене.
Ірина випросталася. Пройшлася кімнатою, розсунула штори, впускаючи денне світло. Подивилася Віці просто у вічі:
– Ну що ти, Вікусю, мимо каси переживаєш? Тип цей – рідкісна погань, хоче пристріт наслати на свою колишню.
– Ірочко! – Віка не відводила погляду. – А ти ж начебто пристріту… не насилаєш… Чи як?
«Шарлатанка я все-таки чи ні? – запитала себе Ірина. – 3 одного боку, Віка все про мене знає, про мої замовляння й про закляття, і відгуки вдячних клієнтів сама ж пише на сайт. З другого боку… а хто його знає? Пристріт наслати – раз плюнути. Хтось устоїть, а хтось упаде. І доводь потім, що відьма насправді – авантюристка».
– Пристріту досі не насилала, – Ірина стягла з голови хустину. – Знаєш, треба б іконку в кімнату. Так, щоб… ну, щоб так.
– Ага, – погодилася Віка. – А ти ж відьма – це як, нічого? Іконка тут доречна?
– Я цілителька, – промимрила Ірина.
Ніколи й нікого не тривожила та каша, яку вона заварювала на замовлення з православних, язичницьких та вудуїстських обрядів. Допомагає тобі Христос, Перун чи Ґандальф – байдуже, аби допомагали, тому що ти – хороший і заслуговуєш на краще, а сусіди, рідня чи колеги – сумнівні; подекуди просто справжні негідники, тому Христос, Перун чи Ґандальф тобі допоможуть, а винних покарають…
Демон Олег стояв мовчки, схрестивши руки на грудях, як суддя чи навіть кат.
– То будемо святкувати? – все ще напружено запитала Віка. – Повернення в професію?
Ірина звела підборіддя:
– Будемо. Наливай.
– Не смій, – сказав демон.
У тісному приміщенні місця йому не було, тому він відбивався в дзеркалі.
Ірина пустила воду у ванну й у раковину, щоб створити шумову завісу.
– Я серйозно, – сказав демон, – ти від цієї гидоти звалишся з копит, а часу в нас – до четвертої ранку.
– Часу в нас? – буркнула Ірина, викочуючи на долоню білясту таблетку.
– Дехто повіситься сьогодні о четвертій тринадцять ранку. Якщо ти його не зупиниш.
Ірина засміялася.
– Відьмо, – сказав демон. – Ти сумніваєшся, що я можу запроторити тебе до шизарні назавжди?
Ірина потяглася губами до таблетки.
Рука її сіпнулася, ніби долоню підбили знизу. Таблетка злетіла, покрутилася в повітрі й упала у ванну, просто у вир біля стоку. Ірина заточилася й трохи не гепнулася вслід – як була, в одязі. Згорток з іще чотирма «колесами» випав, таблетки розкотилися по підлозі, забиваючись до щілин, до запилюжених дірок, проникаючи глибоко під ванну.
Ламаним жестом маріонетки Ірина міцно схопила себе за волосся й кілька разів смикнула – так, що з очей линули сльози, а на пальцях залишилися видерті з корінням пасма.
– Вистачить? – спитав демон. – Чи ще?
– За що?!
Її руки знову потяглися до волосся.
– Вистачить!
– От і молодець, – демон у дзеркалі підійшов зовсім близько, майже вперся лобом у скло. Втупився в Ірину згори вниз. – Скоріше відішли свою Вікулю нафіг. Треба працювати.
– Як же я відішлю? – Ірина стримувала сльози й говорила пошепки, боячись, що Віка на кухні почує голос або схлип. – Якщо я відішлю – вона ж одразу все зрозуміє. Викличе санітарів. І тоді твій самогубець точно повіситься, тому що з гамівної сорочки навіть ти мене не визволиш!
– Відьмо, – сказав демон із дзеркала, – коли тобі треба, ти вирізняєшся розумом і кмітливістю. Придумай, як відіслати Віку, щоб вона нічого не запідозрила! Це тобі треба, а не мені.
– Тобі це теж треба, – пробелькотіла Ірина. – І подумай, кому треба дужче.
Демон дивився на неї з глибин задзеркалля, і погляд його потроху наливався такою люттю, від якої в Ірині заболів живіт.
– Добре, – сказала вона швидко. – Я придумаю.
Демон вийшов із ванної, причому зачинені двері не відчинялися. Зупинився за спиною у Віки. Ірина облизнула губи.
– Ти чого така рум'яна? – Вічина пильність не слабшала.
– Бліда – погано, рум'яна – погано, – пробурмотіла Ірина. – Таблетку я проковтнула, мені лікар про всяк випадок із собою дав. Для профілактики.
– І що?
– І відчуваю, що розвезе мене зараз од цієї таблетки, – сказала Ірина з огидою. – Не буду я їх більше пити, в мене від них голова пухне… Вік, відкладімо свято на кілька днів?
– Тобі погано? – Віка насупилася.
– Я втомилася, – зізналась Ірина.
І, не стримавшись, подивилася на демона; той задоволено кивнув.
– Куди ти дивишся? – зразу відреагувала Віка.
– Нікуди. А що?
– Ти так глянула, наче в мене за спиною хтось стоїть!
– Віко, хто з нас божевільний – я чи ти?
Віка обернулася, вивчила порожній простір перед кухонними дверима.
– Ніхто, – пробурмотіла не надто впевнено. – То відвезти тебе додому?
– Накажи їй вимітатися, – сказав демон.
– А в тебе на сьогодні є якісь плани? – лагідно поцікавилася Ірина.
– Та, – Віка завагалась, – які там плани. Нема…
– А мала твоя після школи на курсах? – закинула Ірина пробний гачок.
– Ні, у неї по вівторках нема курсів. Прямо зі школи додому…
– Погуляти захоче?
– Яке там! У неї стільки уроків…
Віка замовкла, різко перемкнувшись. І раптом зізналася:
– Вона так учиться, просто відмінниця! Так старається! Усі кажуть здібна, працьовита. Треба тільки платити – там репетиторові, тут на курси…
– Не переживай, гроші будуть, – упевнено пообіцяла Ірина.
Віка раптом усміхнулася тепліше, ніж звичайно:
– Та ясно… Я поки жива – зароблю…
Ірина, що звикла читати по обличчях, побачила в її очах дочку Дашу, гостю з майбутнього, котра з відзнакою закінчила університет, вступила до аспірантури й одночасно одержала роботу в солідній фірмі. І все це, якщо помріяти, всього через кілька років…
– Час іде, – демонові плювати було на Вічині материнські амбіції. – Кожна секунда на вагу золота. Жени її!
– Тоді йди, – бадьоро сказала Ірина, забувши, що після таблетки їй годилося б бути млявою й сонною. – Допоможи їй, ну, вечерю приготуй, нагодуй дитину.
– А як же ти?
– А мені ще пристріт насилати, – згадала Ірина.
Віка потемніла на виду. Підібгала губи; виклала на стіл загорнуті в папірець гроші:
– Цей мужик десять тисяч залишив!
– І воно того варте, – Іринин голос посуворішав. – І… ось. На, ти заробила. Потім зведемо рахунки.
Одержавши на руки пристойну суму, Віка остаточно забула про свою підозріливість. Можливо, наказові нотки в Ірининому голосі переконали її, що з відьмою все гаразд, а може, гроші перемкнули в голові крихітний важілець; хай там як, а Віка мовчки сховала коньяк, запхнула в пакет цукерки, пройшла повз непорушного демона і, вже стоячи з сумкою у дверях, озирнулася через плече:
– Іринко, ти б той пристріт… Усе-таки не треба, га?
– Але ж він заплатив. Нам же гроші потрібні, – Ірина не втрималася, щоб не підколоти.
Віка зітхнула:
– Ну… може, якось… не назавжди, не дуже сильно… Так можна?
«Учора вона забирала мене з шизарні, – подумала Ірина. – А сьогодні вірить у моє чаклунство, як вірять коханцеві, котрий сто разів зраджував».
– Тебе попідганяти? – крізь зуби поцікавився демон.
– Добре, – квапливо сказала Ірина Віці. – Не назавжди. Я ж не звір.
Віка кивнула, відчинила двері – і лишилася так стояти, однієї ногою на порозі:
– Ти зателефонуй у разі чого. Я приїду, допоможу тобі.
– Ага.
– Якщо стане погано – викликай «швидку».
– Ага.
– І напоготові тримай свої документи з клініки: виписку, висновок, список препаратів…
– Жени її! – страшно гаркнув демон. – Або гірше буде!
– Згадуються мені вірші улюбленого поета Єсеніна, – сказала Ірина, звівши очі до стелі. – Відшуміла діброва, облетіла, не реви, як корова, бо не буде діла. Бувай, Віко, до завтра.
І, перш ніж Віка встигла ще щось сказати, зачинила двері.
– Я тебе слухаю, – вона сіла за стіл. Вітер із відчиненої кватирки грався краєм портьєри.
– Фотографія, – нагадав демон.
Ірина взяла зі скатерки роздруковане на принтері фото: застілля, пляшка мартіні, білявий худорлявий чоловічок, зубата дівчина всміхається, красива стервоза в окулярах поклала руку їй на плече.
Багатозначний жест.
– Ну і?
– Хтось із них повіситься о четвертій тринадцять.
– Як це – хтось із них?
– Хтось із цих, на фотографії, – голос демона пролунав утомлено. – Я не знаю хто. Тільки знаю, що повіситься на смугастій краватці, чорно-синій, із Міккі Маусом.
– Краватка з Міккі Маусом?!
– Що, ніколи таких не бачила?
Ірина придивилася до фото. Чоловічок був у сорочці з розстібнутим коміром, зубата – у светрі, блондинка – у блузці. Ніяких краваток.
– І що ти від мене хочеш?
– Щоб ти довідалася, хто це й чому хоче накласти на себе руки. І зупинила. Як це було з Катею.
– Спасибі за щиру вдячність, я дуже зворушена.
– Тобі нема за що дякувати, – процідив демон. – Ти боролася за свою шкуру, і тобі вдалося вижити. Один раз.
Ірині здалося, що в кімнаті холодно, дуже холодно, що крижаний вітер несе з кватирки колюче арктичне повітря.
– Якщо до четвертої ранку ти не розв'яжеш проблеми самовбивці… – голос демона звучав, як із пекла.
– І Міккі Мауса…
– Так. Якщо ти не розв'яжеш цієї проблеми – повісишся, на тому, що під руку потрапить. На телефонному шнурі, на мотузці для білизни.
– Тоді я краще піду до шизарні, – твердо сказала Ірина.
– Спершу зробиш, що я сказав, а потім підеш до шизарні. З почуттям виконаного обов'язку.
– Ага, – Ірина розтягла губи. – Дохідливо…
Не змінюючи виразу обличчя, не гублячи усмішки, вона зірвалася з місця й кинулася до вікна:
– Ряту…
Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вікна, потрапити на очі перехожим, привернути увагу матусь, що гуляють у дворі з візочками, та клієнтів нотаріуса. Розрахунок не виправдався: на третьому кроці в Ірини підкосилися ноги, а в горло наче хтось із силою ввігнав невидимий кляп. Ірина гепнулась, старий паркет опинився просто перед носом; демон підійшов і присів поруч навпочіпки.
– Життя – чудова штука, Ірино, – в його голосі почулися дивні, ностальгійні й водночас страшні нотки, аж дрож пройняв. – Чи не так?
Він поворушив пальцями, як це роблять ляльководи, керуючи маріонеткою на хрестовині; Ірина засмикалася на підлозі, здіймаючи й опускаючи руки та ноги.
– Життя чудове, – демон різко встав, і Ірина встала услід за ним, цілковито втративши контроль над тілом. – І так добре дивитися на світ розплющеними очима, – скорчена Іринина рука потяглася до ножиць, забутих на столі. – Ах, які яскраві барви, як світить сонечко…
Корячись чужій волі, Ірина схопила ножиці, повернула лезами до себе й піднесла до обличчя. Від жаху до неї повернувся дар мови.
– Олегу, – пробурмотіла вона благально, – не треба. Я все зроблю.
– Двоє очей – розкіш…
– Олегу! – заверещала Ірина. – Олежику, я все зроблю! Я клянусь!
Ножиці завмерли за кілька міліметрів од вибалушених від жаху очей. Потім рука її впала батогом, ножиці випали, і Ірина, знову здобувши владу над собою, насилу встояла на ногах.
– Візьми фотографію, – скомандував демон.
Ірина схопила фото тремтячою рукою. Білобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.
– Невже тобі їх не шкода? Невже не цікаво, чому людина, у якої є все, раптом вирішує… поквитатися з життям?
– Дуже цікаво, – пробелькотіла Ірина.
– Брешеш.
– Мені їх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нічого не сталося…
– Лицеміриш, – гірко визнав демон.
На кухні задзвонив відьмин мобільний. Ірина не поворухнулася, так і сиділа з фотографією в руках; телефон дзвонив і дзвонив.
– Відповідай, – сказав демон. – Це може бути важливо. Ірина послухалась, як автомат. У кухні було відчинене вікно;
Ірина з тугою глянула у двір – там зараз було стільки народу, що жінці, яка раптово випала б із вікна другого поверху, не дозволили б заподіяти собі шкоду. Викликали б «Швидку», і ага: рецидив, палата, довгі рукава…
Номер на дисплеї висвітився туманно знайомий, але не Вічин.
– Алло, – сказала Ірина дерев'яним голосом.
– Ірина? – заговорила дівчина на тому кінці дроту, і відьма моментально впізнала голос.
– Катя, – пробурмотіла вона, від подиву трохи збадьорившись.
– Так, це я… Я так і не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували мені життя.
– Та ні, – Ірина захекалася. – Я просто…
– І… навіть більше, – Катин голос затремтів. – Якби не ви, я б зробила величезну дурість… і підлість. Ви мене врятували. Просто знайте це, от і все.
– Е-е, – сказала Ірина.
– Я вас ніколи не забуду.
І Катя від'єдналася. Відьма обережно поклала апарат на край стола.
– Бачиш, відьмо, – сказав демон. – На твоєму рахунку добра справа. Тобі зарахується.
Ірина помовчала. Подивилась на свої долоні – вони досі тряслися. Звела очі; демон стояв за три кроки, як і раніше схрестивши руки на грудях.
– Олегу, – сказала відьма, – хто тобі… – вона подивилась на телефон, – Катя?
– Ніхто.
– Тоді чому ти її врятував?
– Це ти її врятувала.
– Добре, – Ірина помовчала. – Я спитаю по-іншому… Як ти дізнався, що Катя стрибне з даху, якщо вона сама про це не знала?
– А оце, – демон дивився їй у вічі, – не твоя справа.
Ірина проковтнула клубок:
– Добре. Я питаю, бо, якби ти точно міг сказати, хто на цій фотографії, ну… має проблеми, нам було б простіше, е-е-е…
– Просто не буде, відьмо, – сказав демон. – Не сподівайся.
– Де це має статися?
– Не знаю.
– Хоч щось ти знаєш конкретно?
– Фотографія. Краватка з Міккі Маусом. Хтось із них. Усе.
Ірина пройшлася по кухні, розминаючи пальці, наче фокусник перед виступом. Відкрила Вічину телефонну базу. Насупилась. Узялася за телефон:
– Віка? Цей мужик, що останнім приходив, записувався по телефону?
– Ні, – відгукнулася в слухавці Віка. Чутно було, як шумить мотор і грає в маршрутці «Радіо Шансон». – Записався на сайті. Можеш подивитись… А навіщо?
– Для діла, – відрізала Ірина. – Ну все, вибач.
– Допомогти тобі?
– Сама впораюся.
Демон нависав над нею, заважаючи зосередитись. Ірина зайшла на свій сайт, ввела пароль, переглянула записи. Останній відвідувач зареєструвався на форумі під невимовним ніком і залишив для зв'язку електронну адресу, схоже, одноразову – ім'я скриньки звучало дико, безглуздий набір букв і цифр.
– Фігня, а не адреса, – буркнула Ірина.
– Якщо я хочу записатися на прийом до відьми, але не хочу виставляти свої координати, – мудро почав демон, – я створюю нову скриньку, спеціально для цього випадку…
– Або пишу, що в голову стукне.
– Ні. Я ж не малолітній мережевий троль, я справді збираюся піти на прийом до цієї відьми. Отже, я зацікавлений у тому, щоб одержати інформацію… Просто напиши йому! Зараз!
Ірина, як загіпнотизована, набила в поле теми: «Новини від відьми Ірини». Потім, майже не замислюючись над змістом, однак шукаючи на клавіатурі кожну букву, настукала повідомлення: «На твоїй фотці – прокляття. Зателефонуй мені».
Вона залишила в тілі листа номер свого мобільного й надіслала повідомлення – можливо, в нікуди.
– Якщо лист повернеться – значить, скриньки нема, – сказав демон, ніби відповідаючи на її думки.
– І що тоді робити?
Демон мовчав.
– Ти знав, що в базі немає його телефону? – раптом запитала Ірина.
Демон мовчав.
– Чому ти мені не сказав? Чому сам його не вистежив? Чому не запам'ятав номер його машини? Він же єдина ниточка! Чому ти…
– Через те, що я вселився в тебе! – гаркнув демон. – Я знаю те, що знаєш ти, дивлюся твоїми очима і слухаю твоїми вухами! Якби я міг сам щось довідатися – не став би бруднитися!
– Використовувати мене – значить бруднитись? – тихо уточнила відьма.
– Саме так, – демон пройшовся по кухні.
Ірина опустила очі. Поки демон лякав її, мучив, знущався – можна було прикидатися покірною і шукати шляху до порятунку. Але тепер демон не приховував огиди; вона раптом відчула себе глибоко й несправедливо скривдженою. «Я помщуся, – подумала вона, щоб подолати лють. – Я знайду, як помститися. Він ще не знає, з ким завівся».
Зціпивши зуби, вона перевірила пошту, раз і вдруге. Лист не повернувся.
– Принаймні скринька існує, – сказав демон.
«Але відповіді нема, – подумала Ірина. – Може, він створив собі електронну адресу на один раз та й забув про неї?»
– Я помилився, – визнав демон, помовчавши. – Я пам'ятав, що з Катею минулося легко… Ми її знайшли просто.
«Нічого собі "просто"», – подумала Ірина, але нічого не сказала.
Фото застілля лежало на клавіатурі. Крім пляшки мартіні, того дня гостям запропонували бутерброди з ікрою, нарізку сирів, салат зі свіжими овочами, заливну рибу…
– Що вони святкують? – запитав демон.
Ірина знизала плечима:
– Не Новий рік – це точно, на Новий рік люди вдягаються інакше. Чийсь день народження? Восьме березня? Може бути що завгодно, тільки…
Вона замовкла, вдивляючись у знімок. Те, що її зацікавило, ледь потрапило в кадр – самим краєчком.
– Це Великдень, – сказала вона впевнено. – Ось паска на столі. І отут шматочок паски, за пляшкою. Цього року Великдень припав на четверте квітня.
– А що, як це торішній знімок?
– Яке це взагалі має значення?
Демон не відповів. Ірина знову перевірила пошту – лист не повернувся, але й відповіді не було.
– Глухий кут, – сказала вона крізь зуби.
– Не глухий кут, – демон зупинився в неї за спиною. – Хто ці люди? Що ти про них знаєш?
– Цей білявий – бабій, – знехотя почала Ірина. – На вигляд – здохлика, грибок кривоногий, де воно й береться. Років йому близько тридцяти, за професією – офісний щур…
Почавши говорити, вона не могла зупинитися. Демон знову описав коло по кухні й сів перед відьмою. Його лице з уважного стало недовірливим, потім здивованим.
– Самотній, обручки на пальці немає… звісно, – Ірина, мружачись, дивилася на фото. – Найімовірніше, ви наймає квартиру. Однокімнатну. П'є… середньо. Незадоволений життям. Розраховує на цю чорненьку дівицю, яка сидить поруч, але, судячи з пози дівиці, йому нічого не обломиться. Мабуть, з цим усе… Тепер дівчина. Трішки за двадцять. Незаміжня. Дурненька. Але добра. От іще: вона постувала принаймні два тижні перед Великоднем, постувала ретельно. Тому дуже пишається собою… Не студентка. Освіта середня. У цій компанії постійного бойфренда не має… Найімовірніше, в пошуку. Але білявий її не влаштовує.
Ірина перша відвела очі:
– Не шкода? Вона ж… од ревнощів, мабуть. Любить, отже, ревнує.
Похитнувся стіл; здригнулося полум'я свічки, похитнувся череп.
– Я не хочу, щоб вона померла, – крізь зуби сказав чоловік. – Нехай помучиться.
– Фотографія є? – після паузи запитала Ірина.
Клієнт витяг із внутрішньої кишені роздруковане на принтері фото. Ірина піднесла фотографію до світла; миловида дівчина з великими зубами сиділа за святковим столом, широко всміхалася, на її плечі лежала чиясь рука. Очевидно, дівчину вирізали з групової фотографії, не шкодуючи чужих кінцівок.
Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клієнта; нюанс у русі його брів, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили її насторожитися.
Вона знову поглянула на фото. Зубаста дівчина дивилася не прямо в камеру, а трішки повз; її невелика, але щира особистість відбилася на обличчі, у півколах біля губів, у малюнку тіней навколо повік, у блиску невеликих підфарбованих очей. Дівчина могла бути ким завгодно – тільки не авантюристкою, що викладає в мережу чужі інтимні знімки.
– Що ж ти, милий, чужу фотку мені підсовуєш? Фотограф на секунду перестав дихати.
– Вибач, стара, – сказав хрипко, – не той папірець витягся.
– Перевіряєш? – Ірина підвищила голос. Від звертання «стара» її аж перекосило. – Та перевіряй-перевіряй. Думаєш, не бачу? Я все бачу!
Фотограф уперто стис губи.
– А ти як думав?! – Ірина підвищила голос ще на півтону. – Усе бачу. Зла ти людина, от зло твоє через людей і повертається…
Стіл знову затрясся. Захиталася свічка; череп підстрибував і хіба що не стукав зубами.
– Дешевих трюків не треба, – злісно сказав чоловік.
Ірина обома руками вчепилася в стільницю. З'явилася й зникла дурнувата думка про землетрус. Вона оглянула темну кімнату, намагаючись побачити, чи не тремтить іще щось, чи не гойдається лампа…
І завмерла, втупившись у дальній куток через плече фотографа. Рот роззявився сам собою. Чоловік хотів щось сказати, але, побачивши вираз її обличчя, замовк.
Стіл припинив трястися раптово, як і почав. Ірина замружилась – і знову розплющила очі. Потім протерла їх, розминаючи повіки пальцями. Ні; в тому кутку нікого не було. Нікого й нічого.
– Я на таке не купуюся, – голос клієнта здригнувся.
– А я не торгую, хлопче, – Ірина сама здивувалась, як хрипко й страшно пролунав її голос. – Забери свою фоточку.
Чоловік невпевнено взяв фотографію зубатої дівчини. Повагавшись, вийняв із внутрішньої кишені інший знімок: те саме застілля. Групове фото, не порізане ножицями, а ціле; за накритим столом, де царювала над тарілками величезна пляшка мартіні, сиділи рядком білявий чоловічок, худий і низькорослий, дівчина з великими зубами, а поруч із нею, поклавши їй руку на плече, – жінка трохи старша, фарбована блондинка років тридцяти в стильних окулярах. Цю блондинку легко можна було уявити за якою завгодно диверсією: не тільки фото злити в Інтернет, але й, мабуть, роздряпати пику щасливій суперниці чи навіть хлюпнути в очі кислотою.
– Ця? – строго запитала Ірина.
– Вона.
– Таки хочеш покарати? Бо дивись: усі під Богом ходимо. Щоб відповідати не довелося.
– А тобі не доведеться? – чоловік поборов страх і тепер соромився його. – Відповідати? Ти ж, мабуть, щодня твориш щось ще й гірше?
– Гірше – ні, – Ірина, миттю змінивши тон, масно всміхнулася. – Фотографії мало для твоєї справи. Треба ще щось – волосся, нігті…
Клієнт пограв жовнами і вийняв з тієї ж таки кишені білий пластиковий гребінець. У зубцях заплуталися дві-три волосинки; Ірина була неприємно вражена його передбачливістю.
– Це точно її волосся? Ти не чуже мені приніс?
– Її, – чоловік одвів очі.
– Отже, так, – Ірина міркувала, – для початку…
Стіл сіпнувся. Чоловік напружився. Ірина до останньої секунди сподівалася, що пронесе, що минеться; не минулося. Вона знову замружилася, відчуваючи, як усе її життя, щойно владнавшись, летить шкереберть.
Коли вона розплющила очі, демон на ім'я Олег стояв за кілька кроків, і його сірий костюм у напівтемряві здавався світлим. Ірина мовчала, наче язика проковтнула; клієнт мовчав теж. Не бачачи демона, він примудрився відчути його присутність і тепер дедалі більше нервувався.
– Я все для тебе зробила, – сказала Ірина крізь зуби. – Що тобі треба?!
– Мені? – вразився фотограф. – Та я ж…
– Фотографію лиши собі, – сказав демон. – Цю, другу, де вони разом бухають.
– Знову?!
– Що?! – викрикнув роздратований клієнт у паніці. – Я щось незрозуміле сказав?
Демон мовчав. Обличчя його було похмурим; Ірина, зціпивши зуби, знову подивилася на клієнта. Той злився, нервувався й пітнів, і запах поту пробивався крізь дух димучих пахощів.
– Фотку лиши, – сказала тяжко. – Оцю. І забирайся. Гроші поклади біля порога. Триста баксів, зеленими чи за курсом, а не покладеш – нарікай на себе.
– Ми так не домовлялися, – чоловік говорив крізь зуби. – Ти не сказала, що я одержу.
– Виконаю замовлення, – Ірина охрипла й прокашлялася. – Нашлю пристріт, якщо хочеш, на цю тітку в окулярах. Три дні мине – побачиш перші ознаки.
Фотограф глибоко зітхнув, аж загойдався вогник свічки. Ірина дивилася незворушно, як череп.
Чоловік уривчасто кивнув, устав і вийшов. За ним зачинилися двері. Демон, ніби тільки цього й чекав, широко пройшовся кімнатою. Старий паркет під його ногами не рипів.
– Що ти хочеш? – швидко пробурмотіла Ірина. – Чого ти знову…
– Тобі сподобалося в шизарні?
– Ні! – Ірина здригнулася.
– Хочеш провести там решту життя?
Череп сам по собі підстрибнув на столі, і блимнула свічка, наче лампочка на вітрі. Через частку секунди Ірина зрозуміла, що це вона сама гойднула стіл – різким мимовільним рухом.
– Ірино! – у двері зазирнула Віка. – Мужик нічого так бабок підкинув… Ти в порядку?
– Так, – Ірина нахилилася, ніби щось підбираючи з підлоги. – У повному порядку. Все в мене добре.
Багаторічна школа лицемірства могла б пишатися відьмою як найкращою ученицею. Але Віка, досвідчена помічниця, щодо інтуїції не набагато поступалася патронесі.
– Точно? – Вічин голос затремтів. – Ірино, ану глянь на мене.
Ірина випросталася. Пройшлася кімнатою, розсунула штори, впускаючи денне світло. Подивилася Віці просто у вічі:
– Ну що ти, Вікусю, мимо каси переживаєш? Тип цей – рідкісна погань, хоче пристріт наслати на свою колишню.
– Ірочко! – Віка не відводила погляду. – А ти ж начебто пристріту… не насилаєш… Чи як?
«Шарлатанка я все-таки чи ні? – запитала себе Ірина. – 3 одного боку, Віка все про мене знає, про мої замовляння й про закляття, і відгуки вдячних клієнтів сама ж пише на сайт. З другого боку… а хто його знає? Пристріт наслати – раз плюнути. Хтось устоїть, а хтось упаде. І доводь потім, що відьма насправді – авантюристка».
– Пристріту досі не насилала, – Ірина стягла з голови хустину. – Знаєш, треба б іконку в кімнату. Так, щоб… ну, щоб так.
– Ага, – погодилася Віка. – А ти ж відьма – це як, нічого? Іконка тут доречна?
– Я цілителька, – промимрила Ірина.
Ніколи й нікого не тривожила та каша, яку вона заварювала на замовлення з православних, язичницьких та вудуїстських обрядів. Допомагає тобі Христос, Перун чи Ґандальф – байдуже, аби допомагали, тому що ти – хороший і заслуговуєш на краще, а сусіди, рідня чи колеги – сумнівні; подекуди просто справжні негідники, тому Христос, Перун чи Ґандальф тобі допоможуть, а винних покарають…
Демон Олег стояв мовчки, схрестивши руки на грудях, як суддя чи навіть кат.
– То будемо святкувати? – все ще напружено запитала Віка. – Повернення в професію?
Ірина звела підборіддя:
– Будемо. Наливай.
* * *
Поки Віка поралася на кухні, Ірина пройшла до суміщеного санвузла найманої квартирки-офісу. Сіла на край ванни, вийняла з сумки паперовий згорток, заклеєний скотчем. У згортку лежали таблетки – всього п'ять штук.– Не смій, – сказав демон.
У тісному приміщенні місця йому не було, тому він відбивався в дзеркалі.
Ірина пустила воду у ванну й у раковину, щоб створити шумову завісу.
– Я серйозно, – сказав демон, – ти від цієї гидоти звалишся з копит, а часу в нас – до четвертої ранку.
– Часу в нас? – буркнула Ірина, викочуючи на долоню білясту таблетку.
– Дехто повіситься сьогодні о четвертій тринадцять ранку. Якщо ти його не зупиниш.
Ірина засміялася.
– Відьмо, – сказав демон. – Ти сумніваєшся, що я можу запроторити тебе до шизарні назавжди?
Ірина потяглася губами до таблетки.
Рука її сіпнулася, ніби долоню підбили знизу. Таблетка злетіла, покрутилася в повітрі й упала у ванну, просто у вир біля стоку. Ірина заточилася й трохи не гепнулася вслід – як була, в одязі. Згорток з іще чотирма «колесами» випав, таблетки розкотилися по підлозі, забиваючись до щілин, до запилюжених дірок, проникаючи глибоко під ванну.
Ламаним жестом маріонетки Ірина міцно схопила себе за волосся й кілька разів смикнула – так, що з очей линули сльози, а на пальцях залишилися видерті з корінням пасма.
– Вистачить? – спитав демон. – Чи ще?
– За що?!
Її руки знову потяглися до волосся.
– Вистачить!
– От і молодець, – демон у дзеркалі підійшов зовсім близько, майже вперся лобом у скло. Втупився в Ірину згори вниз. – Скоріше відішли свою Вікулю нафіг. Треба працювати.
– Як же я відішлю? – Ірина стримувала сльози й говорила пошепки, боячись, що Віка на кухні почує голос або схлип. – Якщо я відішлю – вона ж одразу все зрозуміє. Викличе санітарів. І тоді твій самогубець точно повіситься, тому що з гамівної сорочки навіть ти мене не визволиш!
– Відьмо, – сказав демон із дзеркала, – коли тобі треба, ти вирізняєшся розумом і кмітливістю. Придумай, як відіслати Віку, щоб вона нічого не запідозрила! Це тобі треба, а не мені.
– Тобі це теж треба, – пробелькотіла Ірина. – І подумай, кому треба дужче.
Демон дивився на неї з глибин задзеркалля, і погляд його потроху наливався такою люттю, від якої в Ірині заболів живіт.
– Добре, – сказала вона швидко. – Я придумаю.
* * *
На столі обіцяли свято коробка цукерок та маленька пляшка «Хеннессі». Під вікном репетувала сигналізація на чужій машині і про щось радилися клієнти нотаріуса, чий офіс був на поверх нижче. Ірина зі смутком подумала, що там клієнтів тепер більше, а ще недавно все було навпаки…Демон вийшов із ванної, причому зачинені двері не відчинялися. Зупинився за спиною у Віки. Ірина облизнула губи.
– Ти чого така рум'яна? – Вічина пильність не слабшала.
– Бліда – погано, рум'яна – погано, – пробурмотіла Ірина. – Таблетку я проковтнула, мені лікар про всяк випадок із собою дав. Для профілактики.
– І що?
– І відчуваю, що розвезе мене зараз од цієї таблетки, – сказала Ірина з огидою. – Не буду я їх більше пити, в мене від них голова пухне… Вік, відкладімо свято на кілька днів?
– Тобі погано? – Віка насупилася.
– Я втомилася, – зізналась Ірина.
І, не стримавшись, подивилася на демона; той задоволено кивнув.
– Куди ти дивишся? – зразу відреагувала Віка.
– Нікуди. А що?
– Ти так глянула, наче в мене за спиною хтось стоїть!
– Віко, хто з нас божевільний – я чи ти?
Віка обернулася, вивчила порожній простір перед кухонними дверима.
– Ніхто, – пробурмотіла не надто впевнено. – То відвезти тебе додому?
– Накажи їй вимітатися, – сказав демон.
– А в тебе на сьогодні є якісь плани? – лагідно поцікавилася Ірина.
– Та, – Віка завагалась, – які там плани. Нема…
– А мала твоя після школи на курсах? – закинула Ірина пробний гачок.
– Ні, у неї по вівторках нема курсів. Прямо зі школи додому…
– Погуляти захоче?
– Яке там! У неї стільки уроків…
Віка замовкла, різко перемкнувшись. І раптом зізналася:
– Вона так учиться, просто відмінниця! Так старається! Усі кажуть здібна, працьовита. Треба тільки платити – там репетиторові, тут на курси…
– Не переживай, гроші будуть, – упевнено пообіцяла Ірина.
Віка раптом усміхнулася тепліше, ніж звичайно:
– Та ясно… Я поки жива – зароблю…
Ірина, що звикла читати по обличчях, побачила в її очах дочку Дашу, гостю з майбутнього, котра з відзнакою закінчила університет, вступила до аспірантури й одночасно одержала роботу в солідній фірмі. І все це, якщо помріяти, всього через кілька років…
– Час іде, – демонові плювати було на Вічині материнські амбіції. – Кожна секунда на вагу золота. Жени її!
– Тоді йди, – бадьоро сказала Ірина, забувши, що після таблетки їй годилося б бути млявою й сонною. – Допоможи їй, ну, вечерю приготуй, нагодуй дитину.
– А як же ти?
– А мені ще пристріт насилати, – згадала Ірина.
Віка потемніла на виду. Підібгала губи; виклала на стіл загорнуті в папірець гроші:
– Цей мужик десять тисяч залишив!
– І воно того варте, – Іринин голос посуворішав. – І… ось. На, ти заробила. Потім зведемо рахунки.
Одержавши на руки пристойну суму, Віка остаточно забула про свою підозріливість. Можливо, наказові нотки в Ірининому голосі переконали її, що з відьмою все гаразд, а може, гроші перемкнули в голові крихітний важілець; хай там як, а Віка мовчки сховала коньяк, запхнула в пакет цукерки, пройшла повз непорушного демона і, вже стоячи з сумкою у дверях, озирнулася через плече:
– Іринко, ти б той пристріт… Усе-таки не треба, га?
– Але ж він заплатив. Нам же гроші потрібні, – Ірина не втрималася, щоб не підколоти.
Віка зітхнула:
– Ну… може, якось… не назавжди, не дуже сильно… Так можна?
«Учора вона забирала мене з шизарні, – подумала Ірина. – А сьогодні вірить у моє чаклунство, як вірять коханцеві, котрий сто разів зраджував».
– Тебе попідганяти? – крізь зуби поцікавився демон.
– Добре, – квапливо сказала Ірина Віці. – Не назавжди. Я ж не звір.
Віка кивнула, відчинила двері – і лишилася так стояти, однієї ногою на порозі:
– Ти зателефонуй у разі чого. Я приїду, допоможу тобі.
– Ага.
– Якщо стане погано – викликай «швидку».
– Ага.
– І напоготові тримай свої документи з клініки: виписку, висновок, список препаратів…
– Жени її! – страшно гаркнув демон. – Або гірше буде!
– Згадуються мені вірші улюбленого поета Єсеніна, – сказала Ірина, звівши очі до стелі. – Відшуміла діброва, облетіла, не реви, як корова, бо не буде діла. Бувай, Віко, до завтра.
І, перш ніж Віка встигла ще щось сказати, зачинила двері.
* * *
Дивлячись у двір крізь щілину в портьєрах, вона переконалася, що Віка справді пішла. У кімнаті із черепом панувала напівтемрява, на душі була дивна порожнеча: найстрашніше сталося, демон повернувся, а чи прийшов він з тартару чи виявився, як симптом хвороби, особливої ролі не грає. Хоч так, хоч сяк попереду пекло.– Я тебе слухаю, – вона сіла за стіл. Вітер із відчиненої кватирки грався краєм портьєри.
– Фотографія, – нагадав демон.
Ірина взяла зі скатерки роздруковане на принтері фото: застілля, пляшка мартіні, білявий худорлявий чоловічок, зубата дівчина всміхається, красива стервоза в окулярах поклала руку їй на плече.
Багатозначний жест.
– Ну і?
– Хтось із них повіситься о четвертій тринадцять.
– Як це – хтось із них?
– Хтось із цих, на фотографії, – голос демона пролунав утомлено. – Я не знаю хто. Тільки знаю, що повіситься на смугастій краватці, чорно-синій, із Міккі Маусом.
– Краватка з Міккі Маусом?!
– Що, ніколи таких не бачила?
Ірина придивилася до фото. Чоловічок був у сорочці з розстібнутим коміром, зубата – у светрі, блондинка – у блузці. Ніяких краваток.
– І що ти від мене хочеш?
– Щоб ти довідалася, хто це й чому хоче накласти на себе руки. І зупинила. Як це було з Катею.
– Спасибі за щиру вдячність, я дуже зворушена.
– Тобі нема за що дякувати, – процідив демон. – Ти боролася за свою шкуру, і тобі вдалося вижити. Один раз.
Ірині здалося, що в кімнаті холодно, дуже холодно, що крижаний вітер несе з кватирки колюче арктичне повітря.
– Якщо до четвертої ранку ти не розв'яжеш проблеми самовбивці… – голос демона звучав, як із пекла.
– І Міккі Мауса…
– Так. Якщо ти не розв'яжеш цієї проблеми – повісишся, на тому, що під руку потрапить. На телефонному шнурі, на мотузці для білизни.
– Тоді я краще піду до шизарні, – твердо сказала Ірина.
– Спершу зробиш, що я сказав, а потім підеш до шизарні. З почуттям виконаного обов'язку.
– Ага, – Ірина розтягла губи. – Дохідливо…
Не змінюючи виразу обличчя, не гублячи усмішки, вона зірвалася з місця й кинулася до вікна:
– Ряту…
Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вікна, потрапити на очі перехожим, привернути увагу матусь, що гуляють у дворі з візочками, та клієнтів нотаріуса. Розрахунок не виправдався: на третьому кроці в Ірини підкосилися ноги, а в горло наче хтось із силою ввігнав невидимий кляп. Ірина гепнулась, старий паркет опинився просто перед носом; демон підійшов і присів поруч навпочіпки.
– Життя – чудова штука, Ірино, – в його голосі почулися дивні, ностальгійні й водночас страшні нотки, аж дрож пройняв. – Чи не так?
Він поворушив пальцями, як це роблять ляльководи, керуючи маріонеткою на хрестовині; Ірина засмикалася на підлозі, здіймаючи й опускаючи руки та ноги.
– Життя чудове, – демон різко встав, і Ірина встала услід за ним, цілковито втративши контроль над тілом. – І так добре дивитися на світ розплющеними очима, – скорчена Іринина рука потяглася до ножиць, забутих на столі. – Ах, які яскраві барви, як світить сонечко…
Корячись чужій волі, Ірина схопила ножиці, повернула лезами до себе й піднесла до обличчя. Від жаху до неї повернувся дар мови.
– Олегу, – пробурмотіла вона благально, – не треба. Я все зроблю.
– Двоє очей – розкіш…
– Олегу! – заверещала Ірина. – Олежику, я все зроблю! Я клянусь!
Ножиці завмерли за кілька міліметрів од вибалушених від жаху очей. Потім рука її впала батогом, ножиці випали, і Ірина, знову здобувши владу над собою, насилу встояла на ногах.
– Візьми фотографію, – скомандував демон.
Ірина схопила фото тремтячою рукою. Білобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.
– Невже тобі їх не шкода? Невже не цікаво, чому людина, у якої є все, раптом вирішує… поквитатися з життям?
– Дуже цікаво, – пробелькотіла Ірина.
– Брешеш.
– Мені їх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нічого не сталося…
– Лицеміриш, – гірко визнав демон.
На кухні задзвонив відьмин мобільний. Ірина не поворухнулася, так і сиділа з фотографією в руках; телефон дзвонив і дзвонив.
– Відповідай, – сказав демон. – Це може бути важливо. Ірина послухалась, як автомат. У кухні було відчинене вікно;
Ірина з тугою глянула у двір – там зараз було стільки народу, що жінці, яка раптово випала б із вікна другого поверху, не дозволили б заподіяти собі шкоду. Викликали б «Швидку», і ага: рецидив, палата, довгі рукава…
Номер на дисплеї висвітився туманно знайомий, але не Вічин.
– Алло, – сказала Ірина дерев'яним голосом.
– Ірина? – заговорила дівчина на тому кінці дроту, і відьма моментально впізнала голос.
– Катя, – пробурмотіла вона, від подиву трохи збадьорившись.
– Так, це я… Я так і не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували мені життя.
– Та ні, – Ірина захекалася. – Я просто…
– І… навіть більше, – Катин голос затремтів. – Якби не ви, я б зробила величезну дурість… і підлість. Ви мене врятували. Просто знайте це, от і все.
– Е-е, – сказала Ірина.
– Я вас ніколи не забуду.
І Катя від'єдналася. Відьма обережно поклала апарат на край стола.
– Бачиш, відьмо, – сказав демон. – На твоєму рахунку добра справа. Тобі зарахується.
Ірина помовчала. Подивилась на свої долоні – вони досі тряслися. Звела очі; демон стояв за три кроки, як і раніше схрестивши руки на грудях.
– Олегу, – сказала відьма, – хто тобі… – вона подивилась на телефон, – Катя?
– Ніхто.
– Тоді чому ти її врятував?
– Це ти її врятувала.
– Добре, – Ірина помовчала. – Я спитаю по-іншому… Як ти дізнався, що Катя стрибне з даху, якщо вона сама про це не знала?
– А оце, – демон дивився їй у вічі, – не твоя справа.
Ірина проковтнула клубок:
– Добре. Я питаю, бо, якби ти точно міг сказати, хто на цій фотографії, ну… має проблеми, нам було б простіше, е-е-е…
– Просто не буде, відьмо, – сказав демон. – Не сподівайся.
* * *
Отже, три різні людини. Ні імен, ні прізвищ, жодних підказок. На годиннику – чверть на першу; до останнього подиху самогубці залишилося шістнадцять годин і дві хвилини.– Де це має статися?
– Не знаю.
– Хоч щось ти знаєш конкретно?
– Фотографія. Краватка з Міккі Маусом. Хтось із них. Усе.
Ірина пройшлася по кухні, розминаючи пальці, наче фокусник перед виступом. Відкрила Вічину телефонну базу. Насупилась. Узялася за телефон:
– Віка? Цей мужик, що останнім приходив, записувався по телефону?
– Ні, – відгукнулася в слухавці Віка. Чутно було, як шумить мотор і грає в маршрутці «Радіо Шансон». – Записався на сайті. Можеш подивитись… А навіщо?
– Для діла, – відрізала Ірина. – Ну все, вибач.
– Допомогти тобі?
– Сама впораюся.
Демон нависав над нею, заважаючи зосередитись. Ірина зайшла на свій сайт, ввела пароль, переглянула записи. Останній відвідувач зареєструвався на форумі під невимовним ніком і залишив для зв'язку електронну адресу, схоже, одноразову – ім'я скриньки звучало дико, безглуздий набір букв і цифр.
– Фігня, а не адреса, – буркнула Ірина.
– Якщо я хочу записатися на прийом до відьми, але не хочу виставляти свої координати, – мудро почав демон, – я створюю нову скриньку, спеціально для цього випадку…
– Або пишу, що в голову стукне.
– Ні. Я ж не малолітній мережевий троль, я справді збираюся піти на прийом до цієї відьми. Отже, я зацікавлений у тому, щоб одержати інформацію… Просто напиши йому! Зараз!
Ірина, як загіпнотизована, набила в поле теми: «Новини від відьми Ірини». Потім, майже не замислюючись над змістом, однак шукаючи на клавіатурі кожну букву, настукала повідомлення: «На твоїй фотці – прокляття. Зателефонуй мені».
Вона залишила в тілі листа номер свого мобільного й надіслала повідомлення – можливо, в нікуди.
– Якщо лист повернеться – значить, скриньки нема, – сказав демон, ніби відповідаючи на її думки.
– І що тоді робити?
Демон мовчав.
– Ти знав, що в базі немає його телефону? – раптом запитала Ірина.
Демон мовчав.
– Чому ти мені не сказав? Чому сам його не вистежив? Чому не запам'ятав номер його машини? Він же єдина ниточка! Чому ти…
– Через те, що я вселився в тебе! – гаркнув демон. – Я знаю те, що знаєш ти, дивлюся твоїми очима і слухаю твоїми вухами! Якби я міг сам щось довідатися – не став би бруднитися!
– Використовувати мене – значить бруднитись? – тихо уточнила відьма.
– Саме так, – демон пройшовся по кухні.
Ірина опустила очі. Поки демон лякав її, мучив, знущався – можна було прикидатися покірною і шукати шляху до порятунку. Але тепер демон не приховував огиди; вона раптом відчула себе глибоко й несправедливо скривдженою. «Я помщуся, – подумала вона, щоб подолати лють. – Я знайду, як помститися. Він ще не знає, з ким завівся».
Зціпивши зуби, вона перевірила пошту, раз і вдруге. Лист не повернувся.
– Принаймні скринька існує, – сказав демон.
«Але відповіді нема, – подумала Ірина. – Може, він створив собі електронну адресу на один раз та й забув про неї?»
– Я помилився, – визнав демон, помовчавши. – Я пам'ятав, що з Катею минулося легко… Ми її знайшли просто.
«Нічого собі "просто"», – подумала Ірина, але нічого не сказала.
Фото застілля лежало на клавіатурі. Крім пляшки мартіні, того дня гостям запропонували бутерброди з ікрою, нарізку сирів, салат зі свіжими овочами, заливну рибу…
– Що вони святкують? – запитав демон.
Ірина знизала плечима:
– Не Новий рік – це точно, на Новий рік люди вдягаються інакше. Чийсь день народження? Восьме березня? Може бути що завгодно, тільки…
Вона замовкла, вдивляючись у знімок. Те, що її зацікавило, ледь потрапило в кадр – самим краєчком.
– Це Великдень, – сказала вона впевнено. – Ось паска на столі. І отут шматочок паски, за пляшкою. Цього року Великдень припав на четверте квітня.
– А що, як це торішній знімок?
– Яке це взагалі має значення?
Демон не відповів. Ірина знову перевірила пошту – лист не повернувся, але й відповіді не було.
– Глухий кут, – сказала вона крізь зуби.
– Не глухий кут, – демон зупинився в неї за спиною. – Хто ці люди? Що ти про них знаєш?
– Цей білявий – бабій, – знехотя почала Ірина. – На вигляд – здохлика, грибок кривоногий, де воно й береться. Років йому близько тридцяти, за професією – офісний щур…
Почавши говорити, вона не могла зупинитися. Демон знову описав коло по кухні й сів перед відьмою. Його лице з уважного стало недовірливим, потім здивованим.
– Самотній, обручки на пальці немає… звісно, – Ірина, мружачись, дивилася на фото. – Найімовірніше, ви наймає квартиру. Однокімнатну. П'є… середньо. Незадоволений життям. Розраховує на цю чорненьку дівицю, яка сидить поруч, але, судячи з пози дівиці, йому нічого не обломиться. Мабуть, з цим усе… Тепер дівчина. Трішки за двадцять. Незаміжня. Дурненька. Але добра. От іще: вона постувала принаймні два тижні перед Великоднем, постувала ретельно. Тому дуже пишається собою… Не студентка. Освіта середня. У цій компанії постійного бойфренда не має… Найімовірніше, в пошуку. Але білявий її не влаштовує.