защемiло в серцi: мусить спиратися не на сво©х, а на чужинцiв, на оцих,
оплачених золотом, незнайомих йому людей з рiзних кра©в та племен, й
одягнених по-чужинськи - кожен у сво ; були серед цих комонникiв люди в
латах i кольчугах, в пишних каптанах, а були в лахмiттi. Цi, що отуто, з
ним, оплаченi краще за iнших...
"Покинуть в круту хвилину чи не покинуть?" - у думцi. Дорога то збiгала
нагору, то падала в долину, була глуха й непролазна весною та восени, нинi
ж - згамзяна копитами, трава на узбiччях затоптана - пройшло чимало
вiйська, до рога то одбiгала од круч, то знову наближалася до них, внизу
рябiв Днiпро, вiтер гнав крутi брижi хвиль униз по течi©, посерединi,
штовханий вiтром i течi ю, прудко летiв дуб пiд сiрим вiтрилом, на носi
бiля переднього стерна стояв молодий козак у розстебнутiй чумарцi - ще
молодий, видно по поставi, - й правував човном. Побачивши комонникiв, зняв
шапку та помахав нею.
I гетьмана пойняло щимке, тужливе вiдчуття, вiн позаздрив козаковi й
подумав, що як то добре бути молодим та летiти на швидкому вiтрильнику,
ковтати на повен рот напо не рiчкою повiтря й не думати про раду попереду,
про пiдступи, наусти, чорну невiдомiсть. Отак би став пiд вiтрило й мчав
до самого моря.
Повернули лiворуч, у широку долину, дорога пластала помiж чагарiв,
садiв, понад рiчечкою Красною, то перескакувала через не© по мiстку, то
одбiгала на схил, то знову верталася назад, минули село, яке так i
називалося Долина, i в'©хали в Германiвку. Ще здалеку почули гомiн. Мiсце
для ради було обрано на схилi, бiля перехрестя трьох дорiг - на Трипiлля,
на Обухiв та на Стайки, широка-широка галявина, а по ©© краях, пiвколом,
шипшина та глiд, якi закипiли червоно, й дикi грушi над ними, та в'язи, а
внизу, бiля рiчки, калина, також у червоних краплях. Козаки розташувалися
на схилi, сидiли й стояли на спеченiй сонцем травi, по сотнях, полках i
вперемiшку, помiж ними шастали якiсь незнайомi людцi в козацькому i
мiщанському вбраннi, й стояло гудiння, козаки перегукувалися через голови,
i вже скипали суперечки, й осавули розтягували забiяк. Спряженi сонцем,
втомленi довгим чеканням, козаки були роздратованi, витирали шапками пiт,
i кинутi з воза слова важко доходили до них. Новий, добрий вiз стояв
унизу, ще й пеньок пiдкотили ззаду, щоб легше ступати на вiз, звiдти й
падали на голови козакiв кличi та пофози. Саме промовляв маленький, у
химернiй, казан ком, шапцi козак, побачивши гетьмана з почтом, вiн втягнув
голову в плечi й шаснув у натовп. Натовп запрудив усю галявину, й дорогу
для гетьмана прокладали затяжцi. Попереду ©хав польський хорунжий на
вогненно-рудому конi, й сталевий панцир дратував козакам очi. Й дратували
©х нагайки в руках гетьмансько© охорони, i ©хнi ситi конi, i ©хн вбрання.
Гетьман пiд'©хав до воза. Не злазячи з коня, розглядався. Сонце свiтило
просто в очi, i йому було погано видно обличчя козакiв. Оглянувся назад i
побачив табуни коней, якi паслися на толоцi, й козакiв у сiдлах, котрi
стерегли ©х, i побачив кiлька карет понад дорогою; пошукав очима затяжцiв:
вони стояли стро м бiля мiстка через Красну. З-за горба вихопився коршак
й, побачивши стiльки люду, неначе пiдкинутий не видимою рукою, шпарко
замахав крильми, потягнув на Трипiлля. Поткнувся з тi © само© сторони з
коровами пастух - гнав ©х на обiд - i не мiг пробитися, завернув назад.
Гетьман зробив порух, щоб злiзти з коня, до нього кинулося дво козакiв
охорони, але вiн показав очима - мовляв, не треба, - долаючи пекельний
бiль у колiнi, пiдвернув коня так, що ступив просто на воза й кинув
козаковi повiддя, мовивши тихо:
- Нехай сто©ть тут.
Пошукав поглядом политаврщика, той сидiв пiд кущем, палички стримiли за
поясом. Спершу Виговський хотiв у кого-небудь запитати, чи били в котли на
вiдкриття ради, а тодi подумав: якщо й били, те вiдкриття нечинне, подав
политаврщику знак. Той неохоче вибив дрiб.
Повiяв вiтер, пострiлом ляснула велика корогва, й гетьман здригнувся.
Вiн мовчав, дивився в товпу. Гомiн потроху вщухав, але не скрiзь. Тi
козаки, якi були ближче до воза, опускали очi. I враз гетьмана обпалило
жаром: блукаючи поглядом, на штовхнувся на гурт запорожцiв, посерединi
того рiзномасного гурту круглiла лялькова, недоросла голова Юрiя
Хмельниченка. Юрась повернув голову трохи вбiк, йому на вухо щось шепотiв
червономордий, носатий запорожець. Виговський подумав, що Юрiй при©хав
неспроста, що приправу на кулiш, який ма зваритися нинi, збирано не з
однi © сторони, не з одного городу. Й отi сiрi, схожi на мишей людцi,
котрi шмигають попiд руками в козакiв, опинилися тут не випадково.
Так i не дочекавшись повно© тишi, гетьман розпочав:
- Панове рада! Як i попередник мiй, славно© пам'ятi Богдан Хмельницький
у всiх випадках за свого уряду чинив усе з вiдома й згоди вашо© (покривив
душею, але куди подiнешся), так i я погоджую все з вашою волею, для цього
й скликано отсю раду. В вангелi© сказано, що час розкидати камiння i
час його збирати. Ми довго його розкидали, i нинiшня година годиною до
збирання. Годиною працi, злагоди та миру. Погляньте, як поруйнованi цiлi
полки на тогобiчнiй сторонi, i в полках Полтавському, Лубенському,
Миргородському...
Й одразу ж пролунало:
- Чи не ти ©х руйнував i кров проливав! Яко Авелева, вона кличе до
вiдплати.
Виговський застерiг, що кричали запорожцi, й повернувся до них
обличчям:
- Новим пролиттям кровi, помстою нiчого не наживеш. Не виореш нею поля
й не збуду ш з не© свiтлицi. Я шкодував i шкодую на пролиту кров, але
обагрилися нею нашi шаблi не з нашого ранкору, не з нашо© вини. Ми мусили
боронитися й перемогли...
- I пiшли пiд ляха.
Кругле, дзюба те обличчя, злi-презлi очi. Й ще одне поруч - великий
лоб, важке пiдборiддя, а помiж них - пипоть носа. Крикнули в двi горлянки.
- Про ляхiв потiм... - По натовпу прокотився шелест, гомiн ("Зараз
кажи, чого крутiйству ш"). - I про москалiв, i про ляхiв... Але я прошу
спокою. - Не помiтив, що приклав до грудей руку. - Спокою та
розважливостi. Тiльки добром можемо залагодити нашi справи. Iнакше надiя
одурить нас. Звертаюся до вашо© мудростi, до вашо© совiстi. Не даймо
розшарпати себе. Шарпанина, незлагода - найбiльша наша бiда. Коли одне
тягне за гнуздечку, а друге за хвоста, кiнь сто©ть на мiсцi. Прошу вас,
сивi та буйнi голови, славне Вiйсько Запорозьке, годитися мiж собою,
тiльки в згодi наша сила. Нас хочуть порiзнити москалi...
- А ляхи ще бiльше. Цар нам грошi да ... - знову той дзюбастий. - Ти ж
нам не даси! - Й ще голоси. х покрив громовий бас:
- Таж дайте сказати.
Виговський спробував пiдiйти з iншого боку.
- Я знаю, тут, на радi, багато мудрих голiв... Але якщо кожне
слухатиме тiльки себе, спричинимо до лиха. Прошу вас, потримайте вашi
думки й поради при собi й не повставайте проти думки громади... Це я вам
кажу, - раптом не втримався (на що одразу ж i пошкодував), гримнув на
дзюбастого та другого з носом-пиптем, якi кричали без угаву, не давали
говорити. В натовпi закричали, засвистiли, найдужче пускали гомони
запорожцi.
- Ми - громада. А ти нам нiхто. Як порiшимо, так i буде, - дзьобастий.
Чи не вперше в життi Виговським оволодiла така лють, що, май волю,
посiк би на капусту обох заводi©в. Але бачив, що тут його волi вже майже
нема , навiть не мiг зупинити розбурханий натовп. Й тодi на воза вирвався
Гуляницький, вистрiлив угору з пiстоля:
- Тихо!
- А то що? - здалеку.
- Стрiльну в твою дурну пику.
- А ти спробуй!
I все ж на якийсь час натовп угамувався. Але Виговський уже розгубив
усi думки.
- Пiсля тако© перемоги ми можемо самi панувати в кра©. Обирати свiй
уряд, сво©х суддiв, бурмiстрiв та райцiв. Ми нiколи не мали тако©
можливостi...
- Так нащо ж ти нас ляхам продав?..
-_ Ми уклали договiр на конфедерацiю...
- А що це таке?.. Нею закусюють?
- Пiд рукою короля чи нi?
- Пiд рукою, але як рiвний з рiвним. Ста мо вiльним народом, державою
Руською...
- А ти - князем? I знову буде шляхта?
- Шляхта - наша. З вас, козакiв.
- Не тре-е-еба нам шляхти! Натерпiлися! - заревло кiлька десяткiв
горлянок.
У гетьмана палало обличчя, вiн задихався:
- Вас купляють. Вас намовляють...
- Ти - вже куплений.
- Вiн хану кримському продався, хоче поновити Астраханське царство!
Либонь, нiчого дурнiшого не можна було вигадати, але, виявля ться,
безглуздiсть ма велику силу. Розбурханий натовп забирав по краплi у
гетьмана його впевненiсть, рiшучiсть, плутав думки, розсiював увагу. Вiн
бачив, що щось рушиться, що земля випорску з-пiд нього, але ще сподiвався
втримати ©© пiд собою i натовп пiд сво ю рукою. Оглянувся, шукаючи
пiдтримки в генерально© старшини, сподiвався, що вона стане поруч нього й
це переломить раду в його сторону. Але старшини вiдводили очi, кожному
болiло тiльки сво : одному - добутий статок, другому - високий уряд, ще
iншого спопеляли заздрощi, комусь не подобалося високодумство гетьмана, в
декому свiтилася повергненням гетьмана булава. Уманський полковник Михайло
Ханенко, який клявся захистити гетьмана "зубами та шаблею", микуляв очима,
Носач позирав вiдверто глузливим поглядом, Тетеря взагалi зашився в
натовп, Дорошенка не було - сам послав у степи проти татар... Й ревiв
зварйований пiдмовниками натовп, нiхто не хотiв приглушити злого,
розшалiлого чортика в душi. Нехай все йде на погибель, на хух, аби менi
викричатися. А що буде потiм...
Наперед посунули запорожцi. Й приступили ближче полтавцi, переяславцi з
Цюцюрою, нiжинцi з Золотаренком. Цi дивилися вiдверто вороже, озлоблено,
хижо поблискували очi, в'©дливо ширилися роти.
- Ви, пси смердючi...- Гукнув Гуляницький. - Нема на вас управи... Ви
хочете... Страх згубили... Мерзотники! - Й розлютив доконечно раду.
Трiснув пострiл, куля цвьохнула над вухом у Гуляницького. Вiн рвонув на
грудях сорочку:
- Стрiляй, падлюко! Я в бою не втiкав! - Стояв розвихрений, рвiйний,
розпашiлий, чорнявий, розчервонiлий, гарний, як присуджений до страти
янгол. Виговський також не похитнувся вiд посвисту кулi, але йому шерхло в
горлi, не ставало повiтря в грудях, вiн ще раз спробував повернути фортуну
в свiй бiк:
- Ви нiчого не зна те! - гукнув щосили. - Послухайте пакти, а тодi
кажiть. Як скажете, так i буде. Пакти послухайте!
На воза вилiзли Верещака та Сулима. Верещака тремтячими руками дiстав
з-за пазухи аркушi, рiвняв ©х.
- Слухайте Гадяцькi пакти! - гукав Гуляницький, але намарне.
- Не хочемо слухати лядських зброднiв!
- Забирайся геть. Волi мо Хмельниченка гетьманом.
- То не лядськi зброднi, ми самi укладали тi пакти!
- Брехня. х шляхта накурликала!..
- Таж не крути довбешкою, дай послухати!
- Не хочемо пiд ляха!
- Хмельниченка гетьманом!
- Слава Хмельниченку!
Верещака зяпав ротом, але чи то стратив голос, чи його слова тонули в
галасi та гомонi. I вже лiворуч вiд воза прислiпуватий козак у шкiряному
кунтушi тузував дрiбненького тонкошийого козачка в лисячiй шапцi, яка
падала тому на очi, й вiн нiчого не бачив, а поруч зчепилося ще дво , i в
iнших руки падали на рукiв'я щабель, i дуже комусь не хотiлося, аби
Верещака читав статтi, кiлька жилавих рук тягли його з воза, а вiн
вiдбивався ногою i вже захитався, й зненацька упустив аркушi, рвонув з
перев'язi шаблю в надiлках, обiрвавши ©х, i вдарив по руках. Хтось завив,
хтось чорно вилаявся, й до воза стiною поперли козаки. Тодi Сулима оголив
шаблю.
- Бий ©х! - заверещав унизу тонкий голос. То кричав гостролиций козачок
iз чорними вусиками, чорним, напущеним на самi очi - розжаханi, божевiльнi
- чубчиком.
- Рубай!
Бахнув ще один пострiл, за ним ще два.
- Сво©х поб' те!
- Тут нема сво©х. Усi чужi...
Кiлька чоловiк пiдлiзло пiд воза, вiн заскрипiв, загойдався, почав
хилитися на бiк.
- Що ж ви робите!..
- Ногу, ногу пустiть!
Перед гетьмановим зором ще раз майнуло скажено-радiсне, з роззявленим
ротом Цюцюрине обличчя, й вiн, зойкнувши вiд страшного болю, стрибнув у
сiдло. На мить йому затемрiло в очах й ще не встигло розвиднiтись, як вiн
ударив закаблуками по ребрах жеребця, й той звинувся, порскнув пiною,
понiс Виговського крiзь розчахнутий натовп до мiстка. За ним кинулося
тiльки дво козакiв охорони й кiльканадцять переслiдувачiв, але бiля
мiстка, пропустивши гетьмана та його охоронцiв, зiмкнулися затяжцi,
ощетинилися ратищами. Козаки вклякли.
Сухо стукотiли копита, Виговський, а з ним ще дво козакiв, мчали по
дорозi. Гетьман вже не бачив, як упав, чавлячи людей, вiз, як роз'ярiлi
козаки смугували шаблями Верещаку та Сулиму, як, задкуючи, вiдбивався
шаблею Гуляницький i таки пробився до затяжцiв, як дивився услiд
Виговському Юрась Хмельниченко й, пiдстрибуючи, смiявся по-дитячому, ще й
кiлька разiв плеснув у долоньки.
- Оце вам, паскуди, гетьман! - плюнув у бiк Юрася Гуляницький.
Бiля Хмельниченка тупцяв джура покiйного гетьмана Богдана Iванцьо
Брюховецький i, втягуючи в плечi схожу на прокiптюжений чумацький казанок
голову, злостиво, з сухим, перепаленим жаскiстю смiхом дзигорiв:
- Побiг, як ошмалений з пожежi. Наше зверху!
Юрась згiдливо хитнув головою, вiн сприйняв це "наше" як його, власну
перемогу, Iванцьо ж вкладав туди ще й iнший, потайний, далекосяжний змiст.
Старий, з пошрамованим обличчям, цибатий козак, який стояв обiч того
гурту, мовив, нi до кого не звертаючись:
- Все скiнчилося. Пес ковбасу з'©в.
Слова були майже безглуздi, але Юрасевi чомусь урвався смiх.
I ще дво козакiв: один старший - вiйськовий осавул Дем'ян
Многогрiшний, другий молодший - попiв син, красноколядинський сотник Iван
Самойлович, якi щойно на радi познайомилися й заприязнили один одному, з
терпкою цiкавiстю спостерiгали за втечею Виговського та за фiглярством
Хмельниченка. Сидiли на невисокому зрубi криницi бiля рiчечки, лузькали
насiння, попивали з липового корячка холоднячок, переморгувалися. Чужi
нещастя, якщо тобi самому нiщо не загрожу , круговерть чужого життя завше
викликають цiкавiсть та зачудування. Й водночас у простецькiй, чубатiй
головi вiйськового осавула i в хитруватiй, з раннiми залисинами сотника
далекими зiрницями спалахували неяснi, вабливi, схожi на химерi© думочки,
в яких вони не вiдкрилися б не тiльки один одному, а й священиковi на
сповiдi.
XXIII
Все ще упослiджений у сотнi, Матвiй Журавка не удосто©вся честi бути
присутнiм на радi, разом iз веселим, баляндрасним козаком Харком
Калиниченком вони стерегли табун. Харко потрапив у пастухи за сво© ж таки
баляндраси, за кпини над сотником.
Вони чули галас i гомiн ради, й пострiли, й бачили помахи шабель,
тривожилися все дужче й дужче, зводилися в стременах, вже хотiли й собi
©хати до села, як раптом помiтили трьох вершникiв, котрi притьма втiкали з
ради. В одному з вершникiв упiзнали гетьмана. Виговський i його охоронцi
злетiли на горб сажнiв за триста вiд Матвiя та Харка й кинулися дорогою
вниз. I саме тодi Матвiй помiтив ще трьох вершникiв. Котрi перебралися
через рiчку й тепер летiли путiвцем навперейми Виговському. Бита дорога,
що нею мчав гетьман, далеко в окiл оббiгала велике, заросле ситнягом та
очеретом болото й повертала лiворуч, там у не© вливався путiвець. Матвiй
зрозумiв - за гетьманом iде погоня. Щось у ньому шарпнулося, й зiв'яло, й
звелося знову, заповнило всього, заплеснуло гарячою хвилею, зануртувало.
Всiм був зобов'язаний гетьману, й хоч Журавку спроваджено в сотню, але за
проступок великий, за який можна й на горло скарати, й навiть тодi його
прикрила гетьманська долоня. То невже вiн покине свого добродiйника в таку
круту годину!
- Харку, то харцизяки. Переймемо ©х!
Веселун Харко з усмiшкою пiд пшеничними вусами, вiдчаюка й зiрвиголова
- йому б тiльки летiти навперегонки з вiтром, втiкати або доганяти, -
першим зiрвав коня. Але Зiрка швидко обiгнала темно-гнiдого Харкового
бахмета. Вона нiколи не звивалася, не збивалася з кроку, йшла рiвно,
витягнувшись у струну, й тiльки похропувала та притискала до ши© вуха.
Вони летiли по стернi, й конi глухо били копитами в прибиту дощами
землю, стернями, немов утiкаючи вiд них, бiг вихор, крутив сухий бур'ян,
стемнiлу житню солому, а потiм, неначе злякавшись вершникiв, рiзко
метнувся праворуч; попереду, обкопане канавою, зеленiло старе хуторище, де
буйно проростали лопухи та кропива, i хмiль пообплiтав замшавiлi вишнi та
сливи. Тi тро пiзно побачили перейми, повернули, стовпилися, й
переплуталися стременами, Матвiй обiйшов ©х ззаду й на всьому скаку
рубонув шаблею крайнього з правого боку. Круто розвернув кобилу - з шаблi
на штани й на сiдло текла кров - i побачив перед собою тiльки одного
вершника: Харко й ще один лежали на стернi, ©хнi конi, покусуючи один
одного, мчали до села. Той один, що опинився супроти Матвiя, був... Сидiр.
Мiдна тарiль обличчя, дiрка розтуленого рота, збита на потилицю шапка. Вiн
перший кинув уперед бурого, з темною смугою уподовж хребта коня, Матвiй
ледве встиг зрушити з мiсця Зiрку i заскочити злiва. З цього боку не з
руки рубатися i йому, але й супротивнику теж, саме такого бою вчив його
колись на Сiчi старий запорожець Грива. I все ж Сидiр випередив його.
Замахнувся з-за плеча, й Матвiй поставив цапки Зiрку та вiдхилився в лiвий
бiк i назад, шабля змигнула перед його очима i з свистом розiтнула
повiтря. Сидiр ледве втримав ©© в руцi. Й одразу ж вимахнув удруге, але
цей удар Матвiй вiдбив легко. Вони ширмували запекло, люто, Сидiр
покусував губи, зiницi його очей стали бiлими - там кипiла лють. хнi конi
звiрiли й кусалися. Матвiй шаблював обачно, наполегливо, рубався, неначе
робив якусь роботу - молотив або косив. Шаблювання - справа пекельна, за
короткий час вони повтомлювалися обо , надто вхоркався Сидiр. Його помах
ставав усе коротшим i коротшим, удар - слабкiшим. Врештi, при спавши
ворога заморочливим ширмуванням, вловивши мить, Матвiй пiдкинув сво ю
шаблею Сидорову й коротко потяв його в плече.
- Оце тобi за твою Москву, - вихекнув гаряче.
Уже падаючи, встиг вимахнути шаблею i Сидiр. Зiрка ступила два кроки,
страшно захропла, у не© в горлi забулькало, вона тицьнула вперед i почала
хилитися на правий бiк. Матвiй висмикнув ноги з стремен i впав у стерню. Й
одразу пiдхопився, остерiгаючись удару ззаду, крутнувся на мiсцi i
заспоко©вся. Сидiр лежав у стернi долiлиць, намагався пiдвестися, лiвою
рукою затискав розрубане плече. В цю мить Матвiй почув тупiт, вiн
оглянувся й побачив далеко на стернi гурт верхiвцiв, котрi мчали сюди. То
летiла пiдмога його ворогам. Згинцi, втягуючи голову в плечi, побiг до
хуторища й, розiрвавши хмелеву, з коричневими, вже присохлими мачками,
запону, впав за кущ здичавiло© малини. Вiн чув, як басували конi, скрипiли
сiдла, подзвонювали вудила, галакали вершники, й все дужче й дужче вростав
у чорну, холодну, шкарубку землю. Й ще почув хрипкий, з клекотом голос:
- Вiн там, у малинi.
I коли затрiщали кущi та замелькали шаблi, той самий голос прохрипiв:
- Це тобi за Варшаву!
Iван Виговський утiк до Бiло© Церкви й ще якийсь час намагався
перепиняти супротивнi вiтри. До нього прибiгло трохи козакiв i при©хав
турецький посол, який пропонував захист та протекцiю Порти, але гетьман
вiдкинув тi домагання. У Бзинi, бiля Бiло© Церкви, зiбралася нова рада,
така ж розвихрена, гамiрна й шабльована, як i в Германiвцi. Вона
проголосила гетьманом Юрiя Хмельницького, й Виговський, поступаючись
посланiй до нього депутацi©, передав через свого брата Данила булаву та
бунчук Юрiю Хмельницькому. За кiлька днiв Гуляницький i Дорошенко
допровадили з Чигирина, де вона сидiла пiд вартою, дружину гетьмана Олену.
19 березня 1664 року Iвана Виговського розстрiляли поляки, звинувативши
його в зрадi. Довiдавшись про це, впала на пiдлогу й померла з розпуки
Олена, обох поховано в Манявському скитi.
Ненадовго пережили Виговського його вороги й близькi, зичливi йому, але
котрi не захотiли перейнятися його борiннями, присутнi на радi старшини,
що ©х усiх винесла на найвищий гребiнь страшна братовбивча вiйна опiсля
Виговського. Безвольного й нiкчемного Юрiя Хмельниченка, якого, неначе
пiр'©ну, пiдхоплювали й несли в свiй стан то лядський вiтер, то
вiтер-москаль, то знову лядський, а тодi закрутив жаркий, спопеляючий
турчак, покориставши славне iм'я його батька, турки задушили його на мосту
в Кам'янцi-Подiльському й тiло кинули у воду.
З московсько© намови та потурання були безславно порубанi кривими
козацькими шаблями на Нiжинськiй чорнiй радi славолюбний Золотаренко та
пихатий Сомко; хижий i пiдлий Цюцюра сконав у Сибiру. Сибiрськi вiтри
замели слiд за саньми нелукавого, але котрий був дався на московськi
пiдмови, а потiм гiрко розкаявся, Многогрiшного та за саньми до згину
вiрного Москвi нерозумного Самойловича. У московському засланнi доживав
останнi роки славний i звитяжний Дорошенко. Погинули, ледве доторкнувшись
пальцями до гетьмансько© булави, власне, не лишивши по собi нiякого слiду,
Суховiй, Дрозденко, Опара, яких i лiтописцi вписали лише одним рядком до
сво©х лiтописiв.
У шмат часу пiсля Богданово© смертi, менший нiж у два десятилiття,
напакувалося стiльки ворохобних, куцих розумом, непостiйних гетьманiв,
стiльки пiдступiв, зрад, смертей, що все це доконечно розорило, спустошило
Укра©ну, надломило ©© звитяжний дух i потьмарило - в сумну пам'ять i
засторогу всiм нам - ©© славу, написану шаблями Байди Вишневецького, Петра
Сагайдачного, Остряницi, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Богуна,
Кривоноса, Нечая та тисяч i тисяч безiменних, але не менше дорогих нам
простих звитяжцiв Вiйська Запорозького.
З того постала Велика Ру©на, пiсля яко© Укра©на вже не змогла
розправити рамена аж по сьогоднi.
Укра©на не простила сво©м нерозумним гетьманам, не простила ©хнiх
грiхiв, немудростi ©хньо©, дрiбнотi, славолюбства, але й не прокляла
по-справжньому на вiки вiчнi, в тому й лихо наше, що ми не вмi мо
проклинати, до все високе й дрiбне залиша ться без достатньо© уваги на
узбiччi нашого кривавого шляху. На тому шляху ми здебiльшого тiльки
боронилися, чужоземнi завойовники ж випробовували шаблi на наших шиях i
кулi на наших грудях. Ми й нинi не спромоглися на ярiсть, на ненависть,
яка породжу пекельну енергiю, на спалах, на палке самоствердження, на
розумнi жертви в iм'я визволення. Жертви ми проносимо безкiнечно. I якби
всi муки, увесь бiль, всю безнадiю, якi витерпiли укра©нцi, перелити в
пам'ятник та поставити його в степу, людство вжахнулося б i або заповажало
нас, або назавжди вiдвернулося вiд нас.
Iм'ям, пам'яттю кращих синiв, оборонцiв рiдного краю, ми пiдняли над
нашими головами прострiленiй багато разiв козацький прапор i плека мо
надiю на повернення колишньо© слави.
1993
[1] Для загального добра (латин.)._
оплачених золотом, незнайомих йому людей з рiзних кра©в та племен, й
одягнених по-чужинськи - кожен у сво ; були серед цих комонникiв люди в
латах i кольчугах, в пишних каптанах, а були в лахмiттi. Цi, що отуто, з
ним, оплаченi краще за iнших...
"Покинуть в круту хвилину чи не покинуть?" - у думцi. Дорога то збiгала
нагору, то падала в долину, була глуха й непролазна весною та восени, нинi
ж - згамзяна копитами, трава на узбiччях затоптана - пройшло чимало
вiйська, до рога то одбiгала од круч, то знову наближалася до них, внизу
рябiв Днiпро, вiтер гнав крутi брижi хвиль униз по течi©, посерединi,
штовханий вiтром i течi ю, прудко летiв дуб пiд сiрим вiтрилом, на носi
бiля переднього стерна стояв молодий козак у розстебнутiй чумарцi - ще
молодий, видно по поставi, - й правував човном. Побачивши комонникiв, зняв
шапку та помахав нею.
I гетьмана пойняло щимке, тужливе вiдчуття, вiн позаздрив козаковi й
подумав, що як то добре бути молодим та летiти на швидкому вiтрильнику,
ковтати на повен рот напо не рiчкою повiтря й не думати про раду попереду,
про пiдступи, наусти, чорну невiдомiсть. Отак би став пiд вiтрило й мчав
до самого моря.
Повернули лiворуч, у широку долину, дорога пластала помiж чагарiв,
садiв, понад рiчечкою Красною, то перескакувала через не© по мiстку, то
одбiгала на схил, то знову верталася назад, минули село, яке так i
називалося Долина, i в'©хали в Германiвку. Ще здалеку почули гомiн. Мiсце
для ради було обрано на схилi, бiля перехрестя трьох дорiг - на Трипiлля,
на Обухiв та на Стайки, широка-широка галявина, а по ©© краях, пiвколом,
шипшина та глiд, якi закипiли червоно, й дикi грушi над ними, та в'язи, а
внизу, бiля рiчки, калина, також у червоних краплях. Козаки розташувалися
на схилi, сидiли й стояли на спеченiй сонцем травi, по сотнях, полках i
вперемiшку, помiж ними шастали якiсь незнайомi людцi в козацькому i
мiщанському вбраннi, й стояло гудiння, козаки перегукувалися через голови,
i вже скипали суперечки, й осавули розтягували забiяк. Спряженi сонцем,
втомленi довгим чеканням, козаки були роздратованi, витирали шапками пiт,
i кинутi з воза слова важко доходили до них. Новий, добрий вiз стояв
унизу, ще й пеньок пiдкотили ззаду, щоб легше ступати на вiз, звiдти й
падали на голови козакiв кличi та пофози. Саме промовляв маленький, у
химернiй, казан ком, шапцi козак, побачивши гетьмана з почтом, вiн втягнув
голову в плечi й шаснув у натовп. Натовп запрудив усю галявину, й дорогу
для гетьмана прокладали затяжцi. Попереду ©хав польський хорунжий на
вогненно-рудому конi, й сталевий панцир дратував козакам очi. Й дратували
©х нагайки в руках гетьмансько© охорони, i ©хнi ситi конi, i ©хн вбрання.
Гетьман пiд'©хав до воза. Не злазячи з коня, розглядався. Сонце свiтило
просто в очi, i йому було погано видно обличчя козакiв. Оглянувся назад i
побачив табуни коней, якi паслися на толоцi, й козакiв у сiдлах, котрi
стерегли ©х, i побачив кiлька карет понад дорогою; пошукав очима затяжцiв:
вони стояли стро м бiля мiстка через Красну. З-за горба вихопився коршак
й, побачивши стiльки люду, неначе пiдкинутий не видимою рукою, шпарко
замахав крильми, потягнув на Трипiлля. Поткнувся з тi © само© сторони з
коровами пастух - гнав ©х на обiд - i не мiг пробитися, завернув назад.
Гетьман зробив порух, щоб злiзти з коня, до нього кинулося дво козакiв
охорони, але вiн показав очима - мовляв, не треба, - долаючи пекельний
бiль у колiнi, пiдвернув коня так, що ступив просто на воза й кинув
козаковi повiддя, мовивши тихо:
- Нехай сто©ть тут.
Пошукав поглядом политаврщика, той сидiв пiд кущем, палички стримiли за
поясом. Спершу Виговський хотiв у кого-небудь запитати, чи били в котли на
вiдкриття ради, а тодi подумав: якщо й били, те вiдкриття нечинне, подав
политаврщику знак. Той неохоче вибив дрiб.
Повiяв вiтер, пострiлом ляснула велика корогва, й гетьман здригнувся.
Вiн мовчав, дивився в товпу. Гомiн потроху вщухав, але не скрiзь. Тi
козаки, якi були ближче до воза, опускали очi. I враз гетьмана обпалило
жаром: блукаючи поглядом, на штовхнувся на гурт запорожцiв, посерединi
того рiзномасного гурту круглiла лялькова, недоросла голова Юрiя
Хмельниченка. Юрась повернув голову трохи вбiк, йому на вухо щось шепотiв
червономордий, носатий запорожець. Виговський подумав, що Юрiй при©хав
неспроста, що приправу на кулiш, який ма зваритися нинi, збирано не з
однi © сторони, не з одного городу. Й отi сiрi, схожi на мишей людцi,
котрi шмигають попiд руками в козакiв, опинилися тут не випадково.
Так i не дочекавшись повно© тишi, гетьман розпочав:
- Панове рада! Як i попередник мiй, славно© пам'ятi Богдан Хмельницький
у всiх випадках за свого уряду чинив усе з вiдома й згоди вашо© (покривив
душею, але куди подiнешся), так i я погоджую все з вашою волею, для цього
й скликано отсю раду. В вангелi© сказано, що час розкидати камiння i
час його збирати. Ми довго його розкидали, i нинiшня година годиною до
збирання. Годиною працi, злагоди та миру. Погляньте, як поруйнованi цiлi
полки на тогобiчнiй сторонi, i в полках Полтавському, Лубенському,
Миргородському...
Й одразу ж пролунало:
- Чи не ти ©х руйнував i кров проливав! Яко Авелева, вона кличе до
вiдплати.
Виговський застерiг, що кричали запорожцi, й повернувся до них
обличчям:
- Новим пролиттям кровi, помстою нiчого не наживеш. Не виореш нею поля
й не збуду ш з не© свiтлицi. Я шкодував i шкодую на пролиту кров, але
обагрилися нею нашi шаблi не з нашого ранкору, не з нашо© вини. Ми мусили
боронитися й перемогли...
- I пiшли пiд ляха.
Кругле, дзюба те обличчя, злi-презлi очi. Й ще одне поруч - великий
лоб, важке пiдборiддя, а помiж них - пипоть носа. Крикнули в двi горлянки.
- Про ляхiв потiм... - По натовпу прокотився шелест, гомiн ("Зараз
кажи, чого крутiйству ш"). - I про москалiв, i про ляхiв... Але я прошу
спокою. - Не помiтив, що приклав до грудей руку. - Спокою та
розважливостi. Тiльки добром можемо залагодити нашi справи. Iнакше надiя
одурить нас. Звертаюся до вашо© мудростi, до вашо© совiстi. Не даймо
розшарпати себе. Шарпанина, незлагода - найбiльша наша бiда. Коли одне
тягне за гнуздечку, а друге за хвоста, кiнь сто©ть на мiсцi. Прошу вас,
сивi та буйнi голови, славне Вiйсько Запорозьке, годитися мiж собою,
тiльки в згодi наша сила. Нас хочуть порiзнити москалi...
- А ляхи ще бiльше. Цар нам грошi да ... - знову той дзюбастий. - Ти ж
нам не даси! - Й ще голоси. х покрив громовий бас:
- Таж дайте сказати.
Виговський спробував пiдiйти з iншого боку.
- Я знаю, тут, на радi, багато мудрих голiв... Але якщо кожне
слухатиме тiльки себе, спричинимо до лиха. Прошу вас, потримайте вашi
думки й поради при собi й не повставайте проти думки громади... Це я вам
кажу, - раптом не втримався (на що одразу ж i пошкодував), гримнув на
дзюбастого та другого з носом-пиптем, якi кричали без угаву, не давали
говорити. В натовпi закричали, засвистiли, найдужче пускали гомони
запорожцi.
- Ми - громада. А ти нам нiхто. Як порiшимо, так i буде, - дзьобастий.
Чи не вперше в життi Виговським оволодiла така лють, що, май волю,
посiк би на капусту обох заводi©в. Але бачив, що тут його волi вже майже
нема , навiть не мiг зупинити розбурханий натовп. Й тодi на воза вирвався
Гуляницький, вистрiлив угору з пiстоля:
- Тихо!
- А то що? - здалеку.
- Стрiльну в твою дурну пику.
- А ти спробуй!
I все ж на якийсь час натовп угамувався. Але Виговський уже розгубив
усi думки.
- Пiсля тако© перемоги ми можемо самi панувати в кра©. Обирати свiй
уряд, сво©х суддiв, бурмiстрiв та райцiв. Ми нiколи не мали тако©
можливостi...
- Так нащо ж ти нас ляхам продав?..
-_ Ми уклали договiр на конфедерацiю...
- А що це таке?.. Нею закусюють?
- Пiд рукою короля чи нi?
- Пiд рукою, але як рiвний з рiвним. Ста мо вiльним народом, державою
Руською...
- А ти - князем? I знову буде шляхта?
- Шляхта - наша. З вас, козакiв.
- Не тре-е-еба нам шляхти! Натерпiлися! - заревло кiлька десяткiв
горлянок.
У гетьмана палало обличчя, вiн задихався:
- Вас купляють. Вас намовляють...
- Ти - вже куплений.
- Вiн хану кримському продався, хоче поновити Астраханське царство!
Либонь, нiчого дурнiшого не можна було вигадати, але, виявля ться,
безглуздiсть ма велику силу. Розбурханий натовп забирав по краплi у
гетьмана його впевненiсть, рiшучiсть, плутав думки, розсiював увагу. Вiн
бачив, що щось рушиться, що земля випорску з-пiд нього, але ще сподiвався
втримати ©© пiд собою i натовп пiд сво ю рукою. Оглянувся, шукаючи
пiдтримки в генерально© старшини, сподiвався, що вона стане поруч нього й
це переломить раду в його сторону. Але старшини вiдводили очi, кожному
болiло тiльки сво : одному - добутий статок, другому - високий уряд, ще
iншого спопеляли заздрощi, комусь не подобалося високодумство гетьмана, в
декому свiтилася повергненням гетьмана булава. Уманський полковник Михайло
Ханенко, який клявся захистити гетьмана "зубами та шаблею", микуляв очима,
Носач позирав вiдверто глузливим поглядом, Тетеря взагалi зашився в
натовп, Дорошенка не було - сам послав у степи проти татар... Й ревiв
зварйований пiдмовниками натовп, нiхто не хотiв приглушити злого,
розшалiлого чортика в душi. Нехай все йде на погибель, на хух, аби менi
викричатися. А що буде потiм...
Наперед посунули запорожцi. Й приступили ближче полтавцi, переяславцi з
Цюцюрою, нiжинцi з Золотаренком. Цi дивилися вiдверто вороже, озлоблено,
хижо поблискували очi, в'©дливо ширилися роти.
- Ви, пси смердючi...- Гукнув Гуляницький. - Нема на вас управи... Ви
хочете... Страх згубили... Мерзотники! - Й розлютив доконечно раду.
Трiснув пострiл, куля цвьохнула над вухом у Гуляницького. Вiн рвонув на
грудях сорочку:
- Стрiляй, падлюко! Я в бою не втiкав! - Стояв розвихрений, рвiйний,
розпашiлий, чорнявий, розчервонiлий, гарний, як присуджений до страти
янгол. Виговський також не похитнувся вiд посвисту кулi, але йому шерхло в
горлi, не ставало повiтря в грудях, вiн ще раз спробував повернути фортуну
в свiй бiк:
- Ви нiчого не зна те! - гукнув щосили. - Послухайте пакти, а тодi
кажiть. Як скажете, так i буде. Пакти послухайте!
На воза вилiзли Верещака та Сулима. Верещака тремтячими руками дiстав
з-за пазухи аркушi, рiвняв ©х.
- Слухайте Гадяцькi пакти! - гукав Гуляницький, але намарне.
- Не хочемо слухати лядських зброднiв!
- Забирайся геть. Волi мо Хмельниченка гетьманом.
- То не лядськi зброднi, ми самi укладали тi пакти!
- Брехня. х шляхта накурликала!..
- Таж не крути довбешкою, дай послухати!
- Не хочемо пiд ляха!
- Хмельниченка гетьманом!
- Слава Хмельниченку!
Верещака зяпав ротом, але чи то стратив голос, чи його слова тонули в
галасi та гомонi. I вже лiворуч вiд воза прислiпуватий козак у шкiряному
кунтушi тузував дрiбненького тонкошийого козачка в лисячiй шапцi, яка
падала тому на очi, й вiн нiчого не бачив, а поруч зчепилося ще дво , i в
iнших руки падали на рукiв'я щабель, i дуже комусь не хотiлося, аби
Верещака читав статтi, кiлька жилавих рук тягли його з воза, а вiн
вiдбивався ногою i вже захитався, й зненацька упустив аркушi, рвонув з
перев'язi шаблю в надiлках, обiрвавши ©х, i вдарив по руках. Хтось завив,
хтось чорно вилаявся, й до воза стiною поперли козаки. Тодi Сулима оголив
шаблю.
- Бий ©х! - заверещав унизу тонкий голос. То кричав гостролиций козачок
iз чорними вусиками, чорним, напущеним на самi очi - розжаханi, божевiльнi
- чубчиком.
- Рубай!
Бахнув ще один пострiл, за ним ще два.
- Сво©х поб' те!
- Тут нема сво©х. Усi чужi...
Кiлька чоловiк пiдлiзло пiд воза, вiн заскрипiв, загойдався, почав
хилитися на бiк.
- Що ж ви робите!..
- Ногу, ногу пустiть!
Перед гетьмановим зором ще раз майнуло скажено-радiсне, з роззявленим
ротом Цюцюрине обличчя, й вiн, зойкнувши вiд страшного болю, стрибнув у
сiдло. На мить йому затемрiло в очах й ще не встигло розвиднiтись, як вiн
ударив закаблуками по ребрах жеребця, й той звинувся, порскнув пiною,
понiс Виговського крiзь розчахнутий натовп до мiстка. За ним кинулося
тiльки дво козакiв охорони й кiльканадцять переслiдувачiв, але бiля
мiстка, пропустивши гетьмана та його охоронцiв, зiмкнулися затяжцi,
ощетинилися ратищами. Козаки вклякли.
Сухо стукотiли копита, Виговський, а з ним ще дво козакiв, мчали по
дорозi. Гетьман вже не бачив, як упав, чавлячи людей, вiз, як роз'ярiлi
козаки смугували шаблями Верещаку та Сулиму, як, задкуючи, вiдбивався
шаблею Гуляницький i таки пробився до затяжцiв, як дивився услiд
Виговському Юрась Хмельниченко й, пiдстрибуючи, смiявся по-дитячому, ще й
кiлька разiв плеснув у долоньки.
- Оце вам, паскуди, гетьман! - плюнув у бiк Юрася Гуляницький.
Бiля Хмельниченка тупцяв джура покiйного гетьмана Богдана Iванцьо
Брюховецький i, втягуючи в плечi схожу на прокiптюжений чумацький казанок
голову, злостиво, з сухим, перепаленим жаскiстю смiхом дзигорiв:
- Побiг, як ошмалений з пожежi. Наше зверху!
Юрась згiдливо хитнув головою, вiн сприйняв це "наше" як його, власну
перемогу, Iванцьо ж вкладав туди ще й iнший, потайний, далекосяжний змiст.
Старий, з пошрамованим обличчям, цибатий козак, який стояв обiч того
гурту, мовив, нi до кого не звертаючись:
- Все скiнчилося. Пес ковбасу з'©в.
Слова були майже безглуздi, але Юрасевi чомусь урвався смiх.
I ще дво козакiв: один старший - вiйськовий осавул Дем'ян
Многогрiшний, другий молодший - попiв син, красноколядинський сотник Iван
Самойлович, якi щойно на радi познайомилися й заприязнили один одному, з
терпкою цiкавiстю спостерiгали за втечею Виговського та за фiглярством
Хмельниченка. Сидiли на невисокому зрубi криницi бiля рiчечки, лузькали
насiння, попивали з липового корячка холоднячок, переморгувалися. Чужi
нещастя, якщо тобi самому нiщо не загрожу , круговерть чужого життя завше
викликають цiкавiсть та зачудування. Й водночас у простецькiй, чубатiй
головi вiйськового осавула i в хитруватiй, з раннiми залисинами сотника
далекими зiрницями спалахували неяснi, вабливi, схожi на химерi© думочки,
в яких вони не вiдкрилися б не тiльки один одному, а й священиковi на
сповiдi.
XXIII
Все ще упослiджений у сотнi, Матвiй Журавка не удосто©вся честi бути
присутнiм на радi, разом iз веселим, баляндрасним козаком Харком
Калиниченком вони стерегли табун. Харко потрапив у пастухи за сво© ж таки
баляндраси, за кпини над сотником.
Вони чули галас i гомiн ради, й пострiли, й бачили помахи шабель,
тривожилися все дужче й дужче, зводилися в стременах, вже хотiли й собi
©хати до села, як раптом помiтили трьох вершникiв, котрi притьма втiкали з
ради. В одному з вершникiв упiзнали гетьмана. Виговський i його охоронцi
злетiли на горб сажнiв за триста вiд Матвiя та Харка й кинулися дорогою
вниз. I саме тодi Матвiй помiтив ще трьох вершникiв. Котрi перебралися
через рiчку й тепер летiли путiвцем навперейми Виговському. Бита дорога,
що нею мчав гетьман, далеко в окiл оббiгала велике, заросле ситнягом та
очеретом болото й повертала лiворуч, там у не© вливався путiвець. Матвiй
зрозумiв - за гетьманом iде погоня. Щось у ньому шарпнулося, й зiв'яло, й
звелося знову, заповнило всього, заплеснуло гарячою хвилею, зануртувало.
Всiм був зобов'язаний гетьману, й хоч Журавку спроваджено в сотню, але за
проступок великий, за який можна й на горло скарати, й навiть тодi його
прикрила гетьманська долоня. То невже вiн покине свого добродiйника в таку
круту годину!
- Харку, то харцизяки. Переймемо ©х!
Веселун Харко з усмiшкою пiд пшеничними вусами, вiдчаюка й зiрвиголова
- йому б тiльки летiти навперегонки з вiтром, втiкати або доганяти, -
першим зiрвав коня. Але Зiрка швидко обiгнала темно-гнiдого Харкового
бахмета. Вона нiколи не звивалася, не збивалася з кроку, йшла рiвно,
витягнувшись у струну, й тiльки похропувала та притискала до ши© вуха.
Вони летiли по стернi, й конi глухо били копитами в прибиту дощами
землю, стернями, немов утiкаючи вiд них, бiг вихор, крутив сухий бур'ян,
стемнiлу житню солому, а потiм, неначе злякавшись вершникiв, рiзко
метнувся праворуч; попереду, обкопане канавою, зеленiло старе хуторище, де
буйно проростали лопухи та кропива, i хмiль пообплiтав замшавiлi вишнi та
сливи. Тi тро пiзно побачили перейми, повернули, стовпилися, й
переплуталися стременами, Матвiй обiйшов ©х ззаду й на всьому скаку
рубонув шаблею крайнього з правого боку. Круто розвернув кобилу - з шаблi
на штани й на сiдло текла кров - i побачив перед собою тiльки одного
вершника: Харко й ще один лежали на стернi, ©хнi конi, покусуючи один
одного, мчали до села. Той один, що опинився супроти Матвiя, був... Сидiр.
Мiдна тарiль обличчя, дiрка розтуленого рота, збита на потилицю шапка. Вiн
перший кинув уперед бурого, з темною смугою уподовж хребта коня, Матвiй
ледве встиг зрушити з мiсця Зiрку i заскочити злiва. З цього боку не з
руки рубатися i йому, але й супротивнику теж, саме такого бою вчив його
колись на Сiчi старий запорожець Грива. I все ж Сидiр випередив його.
Замахнувся з-за плеча, й Матвiй поставив цапки Зiрку та вiдхилився в лiвий
бiк i назад, шабля змигнула перед його очима i з свистом розiтнула
повiтря. Сидiр ледве втримав ©© в руцi. Й одразу ж вимахнув удруге, але
цей удар Матвiй вiдбив легко. Вони ширмували запекло, люто, Сидiр
покусував губи, зiницi його очей стали бiлими - там кипiла лють. хнi конi
звiрiли й кусалися. Матвiй шаблював обачно, наполегливо, рубався, неначе
робив якусь роботу - молотив або косив. Шаблювання - справа пекельна, за
короткий час вони повтомлювалися обо , надто вхоркався Сидiр. Його помах
ставав усе коротшим i коротшим, удар - слабкiшим. Врештi, при спавши
ворога заморочливим ширмуванням, вловивши мить, Матвiй пiдкинув сво ю
шаблею Сидорову й коротко потяв його в плече.
- Оце тобi за твою Москву, - вихекнув гаряче.
Уже падаючи, встиг вимахнути шаблею i Сидiр. Зiрка ступила два кроки,
страшно захропла, у не© в горлi забулькало, вона тицьнула вперед i почала
хилитися на правий бiк. Матвiй висмикнув ноги з стремен i впав у стерню. Й
одразу пiдхопився, остерiгаючись удару ззаду, крутнувся на мiсцi i
заспоко©вся. Сидiр лежав у стернi долiлиць, намагався пiдвестися, лiвою
рукою затискав розрубане плече. В цю мить Матвiй почув тупiт, вiн
оглянувся й побачив далеко на стернi гурт верхiвцiв, котрi мчали сюди. То
летiла пiдмога його ворогам. Згинцi, втягуючи голову в плечi, побiг до
хуторища й, розiрвавши хмелеву, з коричневими, вже присохлими мачками,
запону, впав за кущ здичавiло© малини. Вiн чув, як басували конi, скрипiли
сiдла, подзвонювали вудила, галакали вершники, й все дужче й дужче вростав
у чорну, холодну, шкарубку землю. Й ще почув хрипкий, з клекотом голос:
- Вiн там, у малинi.
I коли затрiщали кущi та замелькали шаблi, той самий голос прохрипiв:
- Це тобi за Варшаву!
Iван Виговський утiк до Бiло© Церкви й ще якийсь час намагався
перепиняти супротивнi вiтри. До нього прибiгло трохи козакiв i при©хав
турецький посол, який пропонував захист та протекцiю Порти, але гетьман
вiдкинув тi домагання. У Бзинi, бiля Бiло© Церкви, зiбралася нова рада,
така ж розвихрена, гамiрна й шабльована, як i в Германiвцi. Вона
проголосила гетьманом Юрiя Хмельницького, й Виговський, поступаючись
посланiй до нього депутацi©, передав через свого брата Данила булаву та
бунчук Юрiю Хмельницькому. За кiлька днiв Гуляницький i Дорошенко
допровадили з Чигирина, де вона сидiла пiд вартою, дружину гетьмана Олену.
19 березня 1664 року Iвана Виговського розстрiляли поляки, звинувативши
його в зрадi. Довiдавшись про це, впала на пiдлогу й померла з розпуки
Олена, обох поховано в Манявському скитi.
Ненадовго пережили Виговського його вороги й близькi, зичливi йому, але
котрi не захотiли перейнятися його борiннями, присутнi на радi старшини,
що ©х усiх винесла на найвищий гребiнь страшна братовбивча вiйна опiсля
Виговського. Безвольного й нiкчемного Юрiя Хмельниченка, якого, неначе
пiр'©ну, пiдхоплювали й несли в свiй стан то лядський вiтер, то
вiтер-москаль, то знову лядський, а тодi закрутив жаркий, спопеляючий
турчак, покориставши славне iм'я його батька, турки задушили його на мосту
в Кам'янцi-Подiльському й тiло кинули у воду.
З московсько© намови та потурання були безславно порубанi кривими
козацькими шаблями на Нiжинськiй чорнiй радi славолюбний Золотаренко та
пихатий Сомко; хижий i пiдлий Цюцюра сконав у Сибiру. Сибiрськi вiтри
замели слiд за саньми нелукавого, але котрий був дався на московськi
пiдмови, а потiм гiрко розкаявся, Многогрiшного та за саньми до згину
вiрного Москвi нерозумного Самойловича. У московському засланнi доживав
останнi роки славний i звитяжний Дорошенко. Погинули, ледве доторкнувшись
пальцями до гетьмансько© булави, власне, не лишивши по собi нiякого слiду,
Суховiй, Дрозденко, Опара, яких i лiтописцi вписали лише одним рядком до
сво©х лiтописiв.
У шмат часу пiсля Богданово© смертi, менший нiж у два десятилiття,
напакувалося стiльки ворохобних, куцих розумом, непостiйних гетьманiв,
стiльки пiдступiв, зрад, смертей, що все це доконечно розорило, спустошило
Укра©ну, надломило ©© звитяжний дух i потьмарило - в сумну пам'ять i
засторогу всiм нам - ©© славу, написану шаблями Байди Вишневецького, Петра
Сагайдачного, Остряницi, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Богуна,
Кривоноса, Нечая та тисяч i тисяч безiменних, але не менше дорогих нам
простих звитяжцiв Вiйська Запорозького.
З того постала Велика Ру©на, пiсля яко© Укра©на вже не змогла
розправити рамена аж по сьогоднi.
Укра©на не простила сво©м нерозумним гетьманам, не простила ©хнiх
грiхiв, немудростi ©хньо©, дрiбнотi, славолюбства, але й не прокляла
по-справжньому на вiки вiчнi, в тому й лихо наше, що ми не вмi мо
проклинати, до все високе й дрiбне залиша ться без достатньо© уваги на
узбiччi нашого кривавого шляху. На тому шляху ми здебiльшого тiльки
боронилися, чужоземнi завойовники ж випробовували шаблi на наших шиях i
кулi на наших грудях. Ми й нинi не спромоглися на ярiсть, на ненависть,
яка породжу пекельну енергiю, на спалах, на палке самоствердження, на
розумнi жертви в iм'я визволення. Жертви ми проносимо безкiнечно. I якби
всi муки, увесь бiль, всю безнадiю, якi витерпiли укра©нцi, перелити в
пам'ятник та поставити його в степу, людство вжахнулося б i або заповажало
нас, або назавжди вiдвернулося вiд нас.
Iм'ям, пам'яттю кращих синiв, оборонцiв рiдного краю, ми пiдняли над
нашими головами прострiленiй багато разiв козацький прапор i плека мо
надiю на повернення колишньо© слави.
1993
[1] Для загального добра (латин.)._