Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
[Рiднi брати Матвiй та Супрун служили козаками у вiйську Б.
Хмельницького, брали участь у битвах та походах перiоду Визвольно© вiйни.
Матвiй зобов'язаний життям сво му рiдному братовi, який врятував його пiд
час переправи через днiпровi пороги. Пiсля смертi Б. Хмельницького Матвiй
служить в канцелярi© новообраного гетьмана I. Виговського, а Супрун
пiдтриму полтавського полковника Мартина Пушкаря, який, спираючись на
допомогу Москви, намага ться усунути вiд влади I. Виговського. Матвiй став
досить заможним козаком, ма красуню-дружину Федору. Пiд час одного з
походiв вiн пiдiбрав Сидора - хлопчика-сироту, якого хотiли забрати в
полон татари, i вихову його в сво©й родинi. Але Сидiр вирiс невдячним,
вiн постiйно заздрить Матвiю, намага ться зробити йому зло.]
VI
Мiсячно© осiнньо© ночi у глибокому яру пiд Суботовим Виговський
викопував захований з Хмельницьким скарб. Матвiй удосто©вся високо© честi
тримати шкiряного мiшка, у який кидали маленькi шкiрянi мiшечки з
дукатами, польськими злотими, битими талярами. Поспiшали - мiсячне колесо
вже черкало ободом по кручi, з заходу напливали хмарки. У сусiдньому
байрацi випробовували голоси ярчуки, майнула сова, неначе хотiла й собi
вхопити золотого з напiвструхло© скринi. Гетьман стояв збоку, палив
люльку, його немолоде чепурне обличчя в мiсячному сяйвi здавалося ви
лiпленим з темного осiннього воску, був байдужим, чи вдавав байдужiсть. А
Матвiй хвилювався вельми - вiд виявлено© довiри, й ще бозна вiд чого (хто
не хвилю ться при копаннi скарбу); хоч i стояла зокiл охорона, тремка
моторошнiсть огорнула його плечi.
Матвi вi, пiд наглядом суддi та писаря, було доручено складати лiчбу
грошам, одначе всi © лiчби не знали - рахувало по частках тро довiрених
козакiв у трьох кутках велико© свiтлицi, казали, що було тих грошей
близько мiльйона.
Гетьман заплатив вiйськовi й, вiдправивши Юрiя Хмельницького до Ки ва
на навчання, майже тиждень бенкетував, бенкетувала вся старшина й усi
чигиринськi козаки. Виговський горiлки не любив, одначе цього разу
чаркував i з старшиною, i з простими козаками - по корчмах i просто на
вулицi, не вiдтручав тих, якi лiзли цiлуватися (вже який бридкий та
поганий козак Заткало - щербатий i слюнявий, а й вiн обслинив гетьмана),
вдавав з себе хмiльного, вдавав козака простого, компанiйського. Знав-бо,
то - найпевнiша слава для гетьмана. Насправдi таким не був, його душа
плетена з тонко© шляхетсько© мережки, любив гарнi речi, дорогi iкони,
кохався в книгах - надто в латинських, грецьких, любив мудрi бесiди з
мандрiвними монахами й не любив п'яно© перезви, хмiльних балачок,
брагарства. Одначе переступив через той бридливий пруг у власнiй душi,
пиячив, i веселився, i стрiляв з козаками з лука у пiзнi, котрi випадково
затрималися на яблунi, яблука, а одного разу навiть погойдався через
колоду з козаками на кладцi в переваги-ваги.
А може, вiн не тiльки братався з козаками, а й перечiкував, вiдсовував
градовi хмари, якi ходили по овиду його життя, його гетьманства, змигували
далекими зiрницями. Гетьман - надзвичайно мiцний i чiпкий чоловiк. Чимало
людей не помiчали тi © мiцностi, сховано© за стриманiстю, розважливiстю, й
гiрко помилялися. Хмiль був мiцний по-сво му: гарячий, невтримний, гордий,
скажений, непоступливий, швидкий на думку i розправу, Виговський -
по-сво му. Так, i стриманий, i розважливий - думку виважував, а виваживши,
стояв на нiй до кiнця, за що й подобався Хмельницькому, рiшень не мiняв,
нiкому не лестив i нi перед ким не запобiгав ласки. Ще й розумiв, що на
широкiй i далекiй дорозi, в кiнечному рахунку те шкодить. А ще був оддавна
спрямований на далекий обрiй, на найбiльшу, наймiцнiшу фортецю;
честолюбний (умiв ховати честолюбство), вiн нiколи не сподiвався взяти
фортецю з розбiгу, приступом, волiв покорити ©© облогою. Вiн ступав до
мети непомiтно для iнших, але впевнено, неухильно. Прожити життя в
затiнку, не першою осо бою -те просто мучило його. Але й ясних, видимих
стежок до вершини не було. Вдовольнявся високим писарським урядом i
карався ним. Бачив увесь огром гетьмансько© влади, вiн страшив його, але,
якби те сповнилося, сподiвався впоратися за допомогою виваженостi,
стiйкостi, чiпкостi. Й не робити помилок, якi робив Богдан. (Про можливi
сво© не здогаду ться нiхто). А ще Iван Остапович був порядний. Та
поряднiсть, либонь, i не лежала золотим розсипом у його душi, вiн скорше
вiдчував, вiдгадував, на яку половиню ступити варто, на яку нi. На його
урядi будь-який обман потягнеться за ним вiдьомським хвостом на все життя,
i врештi хвоста прищимлять. Та й просто бридився легковажними жiнками i
дармiвщиною. У нього були добрi батько та мати, мати давно померла, а
батько й нинi живе в Гоголевi пiд Ки вом, вони вдовольнилися малим, нiколи
не важилися на велике, й помислити не могли, яка дума виро©лася в головi
сина. Й невiдь-звiдки вона взялася: прийшла з грецьких та латинських книг,
у яких розповiдалося про Александра Македонського та Юлiя Цезаря, скромний
юний судовий канцелярист мовби й помрiяти про щось подiбне не мiг, а проте
мрiялося. Те було неначе казка. Хоч, звичайно, на високий уряд вiн
пiднiсся б будь-де. Те було трибом його душi, його сутнiстю... Перший
учень у школi, найвправнiший канцелярист. Найкращий стрiлець iз лука (нащо
те було йому, але канцеляристи високого i низького чину вправлялися в
стрiльбi в саду, й там була своя честолюбна драбина). Iнакше б вiн не змiг
жити. От тодi, либонь, виродився б у скрипуна, заздрiсника, дрiбного
шкодника. Нi, на те не йшлося. Доступно бачився уряд повiтового маршалка,
а потiм депутата сейму.
Й зненацька отака круговерть - полон, викуп, широка долоня Хмеля. Вiн
цiнував ©© потиск, жодного разу не змалiв у очах валечного гетьмана.
Долаючи гострий пруг у душi, дивився йому тiльки в очi i казав правду.
Покiйному гетьману завдячу всiм, але й Хмiль завдячу йому немало.
Скiльки разiв стримував його вiд нерозважливих крокiв, скiльки тонких
хiдникiв пiдказав. Вiн не пiдлагоджувався пiд гетьмана, не потурав йому.
Не напивався з ним до страти розуму, не кидався у вир гульбищ. Вiн
розповiдав йому про Аннiбала, iмператорiв Августа, Нерона, Карла Великого,
про Валенштейна. Гетьман любив слухати те... Розповiдав про знаменитi
битви, великi удачi й згубливi програшi. Iнодi протистояти гетьману було
дуже важко. I страшно. А то й просто стояти й дивитися в його
напiвбожевiльнi очi. Але вiн знав: похитнеться один раз, i втратить все
назавжди.
Хмiль iнодi кпив над його чистюйством, над його шляхетнiстю, гречнiстю,
але вiн лише усмiхався й звичок не мiняв. Любив ошатну одiж, любив гарнi
речi, але не як коштовностi, жадоба багатства не пойняла серця, iнша
жадоба заповнила його. I за це Хмiль любив свого генерального писаря.
Друг, порадник покiйного великого гетьмана, його права рука, його
канцлер, як називали всi iноземнi посли, обмираючи в душi, мрiяв, що пiде
далi за Хмельницького. Був одним iз тих, хто спонукав гетьмана до злуки з
Москвою, вiв вiд його iменi та вiд усього вiйська Запорозького з нею
перетрактацi©, плекав надiю, що вдасться скинути з плеча важку московську
руку, яка з першого дня почала облягати плечi та шию все тугiше, все
важче, нецеремоннiше, прибирала пiд себе все, пiдгинала до рабсько© покори
й навiть на людське честолюбство та гiднiсть не зважала. "Iвашки, Пет
рушки, нiжайши© раби." Й було страшно. Москва, котру зненавидiв од перших
днiв гетьманування за невизнання гетьманом його, Iвана Виговського, за
хитрування (на цьому знався й сам), за некоректнiсть, нахабство,
нахрапистiсть... Боявся Польщi, мстиво©, гоноровито©, непрощенсько©,
пiдступно©. На перших кроках доведеться залагоджувати з усiма. Поволi
набирати розгiн проти Москви, одначе й убезпечити себе вiд удару в спину -
повести хитру гру, нiчого не обiцяючи, але й не допускаючи до вiйни, до
пограничних утарчок i конфлiктiв, з яких може розгорiтися велика пожежа.
...Вiд'©хав з Чигирина польський посол Беневський i одразу вигулькнув
новий - Воронич, крутився довкола гетьмана, при©хав посол вiд хана,
незрушно сидiв шведський посол, i кожен намагався вбити в голову гетьмана
свого патика, упевнити в сво©й правдi. Гетьман вислуховував усiх i про
всiх доповiдав у Москву, з Москви ж налягали за Старий Бихiв i Литву,
визволенi укра©нськими полками; пiсля замирення з поляками в Биховi
лишився наказним Нечай, який писав у козацькi ре стри тамтешнiй люд, а
московськi во води тих людей з ре стрiв виключали, били киями ©х i
сотникiв ©хнiх та осавулiв - во води казали, що цi люди мусять платити
податки, а Нечай доводив: не сьогоднi-завтра гримне вiйна з поляками,
козакiв буде треба багато й писав царевi: "Во води вiдiймають у нас села,
з яких могли б мати хлiб, козакiв силомiць виганяють з дому, правлять з
них податки, вiдрiзують ©м чуп рини та грабують". Лiсницький також писав
iз Миргорода:
"Були ми в пiдданствi у його царсько© величностi на сво©х волях по
смерть Богдана Хмельницького, а тепер iдуть до нас во води Трубецькой i
Ромодановський з вiйськом, i ви будете повиннi давати ©м харч i всяку
живнiсть, по наших городах хочуть посадити царських во вод; i вiйська у
нас буде тiльки десять тисяч..." Затурбувалися й iншi козаки, особливо за
Днiпром, посилали на лiвий бiк унiверсали: "Ми, козаки заднiпрянськi,
звикли до неволi й нам не треба ©©. А коли ви пiдклонитеся царевi, ми на
вас будемо бити. Великий цар не додержав попередньо© умови, ми сво ю волею
не поступимося, не хочемо во вод царських. Бо ж цар з Москвою хочуть нас у
шори убрати, позаводять "кабаки", не всякому можна буде меди та горiлку
курити, накажуть ходити в чорних чоботях й жупанiв сукня них не носити,
понасилають сво©х попiв i митрополита в Ки вi свого настановлять, почнуть
у Московщину гнати, а тi, що лишаться, муситимуть пiд капiтанами служити".
Водночас пiднiмався вiтер, який вiяв у бiк московський; з Нiжина, з
Лубен i з самого Запорожжя полетiли в Москву гiнцi, оповiщаючи: "Ми всi
радi, коли будуть царськi бояри i ратнi люди, i мiщани, i посполитi. Скоро
дочули ми, що прийде сюди князь Олексiй Трубецькой з товариством сей край
на царя праведного вiдбирати та властi царськi настановляти, то всi меншi
стали дуже радi й уся чернь зрадiла, щоб мали ми диного царя й до нього
могли удаватися; правда, трохи .бояться, щоб во води не зламали тутешнiх
звича©в i правил, як церковного, так i громадського ладу, але ж ми
запевня мо, що цар i великий князь нiчого того не хоче. Зволь же, твоя
милiсть, царська величнiсть, неодмiнно прислати во вод та взяти пiд себе
всi нашi городи".
Укра©на розколювалася, кришилася, як лiд у повiнь. Iнодi тi розколини
проходили через один полк, одну сотню, а то й одну родину. I в Матвiя
пройшла розколина попiд серцем. Канцеляристи й писарi розпечатували листи,
вони першi довiдувалися про всi новини, переповiдали ©х один одному,
топлячи скруху на днi чарок i пивних кухлiв. Все, що дiялося довкола,
спонукало не до працi, а до чарки та сумно© пiснi.
I посеред усього того кришива, посеред скресло© рiки - вiн, гетьман
укра©нський, Iван Виговський. Декому зда ться: найважче - допастися до
булави, i мало хто розумi , як важко ту булаву втримати, навести лад,
погасити пристрастi. Надто, коли кожен вважа себе правим, свою думку
дино правдивою, не хоче поменшити свою погорду, свою злобу, хочби й
тисяча гукало, що це - бiле, вiн один репету : чорне. I хоч ти йому кiлка
на головi теши, не поступиться нi на цалу.
Найдужче вар'ював i колотився проти гетьмана Мартин Пушкар, полковник
полтавський. Вийшов з Богданом Хмельницьким увесь його тернистий шлях,
прокiптюжився димами усiх битв, вже тодi не мiг спокiйно дивитися на
гетьманську булаву, снилася вона йому, влипла в думки, неначе болячка,
ятрила славолюбиве серце, одначе смiховинним i небезпечним було виповiсти
свою мрiю навiть найближчим друзям. Могутнiй гетьман виполов би мрiю разом
з головою. I ось тепер... Не кричали його на радi в Чигиринi, й на радi в
Корсунi, лiта ж його плинуть за водою, ще рiк-два й згинуть за далеким
закрутом срiбнi подзвони молодостi, скинуть його з рахунку, з мислi навiть
найвiрнiшi йому козаки. Все там, в далекому туманi: кривавi сiчi, буйнi
пиятики, жiнки, побратимство. Лишилася жадоба влади - терпка, як терен з
горiлки. Отож: тепер або нiколи; шукав спiльникiв, пiдбурю вав козакiв
свого полку, запорожцiв; з сiчовиками, з кошовим Барабашем ввiйшов у мiцну
дружбу, Барабаш i сам мав на мислi гетьманську булаву, але ту думку
приховував на саме дно - поки що йому та зiрка не свiтила, потнуть один
одного Виговський з Пушкарем, похлинеться московською кров'ю Лiсницький...
А поки що - вiн Пушкарiв друг i приятель. Пушкар аж зчорнiв вiд тих думок.
Високий, сутулий, з довгими, опущеними руками, штовхався серед козакiв на
майданi, помiж брагарникiв, челядникiв, ходив у старому кунтушi й
посоюжених чоботях, вдавав iз себе прихильника сiроми, кревного захисника
всiх бiдних та покривджених. Всi надi© покладав на люд чорний, простий,
який нинi розшаленiв i роз'ятрився, вимагав перемiн, передiлу займанщини.
Запорожцi вимагали грошей, гетьман дав ©м не багато, а цар обiцяв дати
багато; через сво©х посланцiв, котрi здебiльшого справляли й вивiдну,
пiд'юджувальну службу, обiцяв звiльнити вiд чиншу, урiвняти в правах з
значними козаками. Стряпчий Рогозiн, присланий буцiмто сповiстити гетьмана
про царську радiсть: послав Бог доньку Софiю, - та мно вивiдував, що
думають i гомонять простi люди про гетьмана, яким духом дише старшина,
яким козаки та посполитi, чи ма гетьман потайнi зносини з сусiднiми
державами. Рогозiновi людцi не шкодували грошей, пили з козаками по шинках
та корчмах у Чигиринi, заникували в Переяслав i Полтаву.
Мартин Пушкар скликав раду, й вона, розiгрiта горiлкою та запальними
словами полковника, вергала прокляття гетьмановi й оповiстила, що не
коритиметься його волi, й при©хало до Полтави шiстсот запорожцiв з кошовим
Яковом Барабашем, разом iз запорожцями полтавський полковник вiдправив до
Москви отамана Стрижку з товариством, i вони повезли зашитi в шапки
доноснi листи на гетьмана. Полковник розiслав пiдмовнi листи по сотнях
свого полку, кинув клича по сусiднiх полках, i на той клич збiгалися
пастухи, челядники, шинковi наймити, просто гультя©, - кiлькалiтня вiйна,
ру©ни виплодили незлiченну кiлькiсть вiдвиклого од працi, ледачого люду,
котрий мрiяв розбагатiти в одночасся, захопивши ма тностi заможних
хазя©нiв. На радному майданi трiпотiла Пушкарева корогва, й пiд нею од
ранку до вечора галасував, ворохобився, погрожував кулаками у бiк Чигирина
рiзномасний обдертий люд - кепсько одягнений, без збро©, без коней, без
шеляга в кишенi, зате затятий i вiдчайдушний i завжди п'яний. Незабаром ©х
назбиралося на пiший полк, понад двадцять тисяч, ©х називали дейнеками,
самi ж себе вони називали козаками, заворушилися Гадяч, Зiнькiв, Ромни,
Миргород - звiдусiль на Пушкарiв поклик плинули товпи обiрваного люду.
Жадали перемiн, i то негайних.
У Чигиринi було тихо, тривога ходила в глибинi. Всi розумiли, що добром
те полтавське ворохобство не скiнчиться, що, либонь, знову вiд
православного меча потече православна крiвця. Лишалася надiя на Москву,
гетьман просив ©© уговтати Пушкаря, але Москва мовчала. Невiдомо, що думав
гетьман, в яку сторону хилився, одначе не хотiв кровопролиття, не хотiв на
власному полi сiчi, яка надломить i його сили, вiдрядив до Полтави
намiсника гадяцького Тимоша й просив ласкаво, аж принизливо, аби Пушкар
розпустив дейнекiв, випив з ним мирову чару. Обiцяв прощення, обiцяв
нагороди, уряд генеральний. Пушкар вiдказав коротко: "Не дiжде", й наказав
забити Тимоша в залiза та вiдправити в Камiнне до свого приятеля,
московського во води Колонта ва.
Матвiй сидiв за столом, схиливши за звичкою голову на лiве плече,
перебiловував листа до миргородського полковника, в якому гетьман суворо
застерiгав полковника вiд якшання з Пушкарем та пушкарiвцями, коли
зненацька йому на плече лягла рука. Оглянувся, хотiв схопитися на ноги,
але Виговський натиснув на плече:
- Сиди, сиди. Сумним пером доводиться писати...
Гетьман приязнив Матвi вi, отi кiлька слiв "гетьман на той час",
сказанi на радi вельми до мiсця i вельми вчасно, лягли мiж ними мiцною
кладкою.
- Грiзний лист...
- Грiзний - посвист шаблi. Я все зробив, аби не витягати ©© з надiлкiв.
Iншо© ради нема. Йдеться до волейно© потреби, - мовив довiрчо. - Потнемо
ми ©х. Ох, тяжко менi... А що робити? - й дивився Матвi вi в очi чорнющими
очима. Той погляд проник Матвi вi в душу, й там аж зашкварчало. Матвiй
злякався, йому здалося, що Виговський ось-ось почу калатання його серця й
вивiда його мислi. Може, вiн вже прочиту ©х? Всi днi вiн думав про
полтавську колотнечу, про дейнекiв, про Супруна. Впала йому випадкова
звiстка, що бачили Супруна з дейнеками, надто той ворохобиться,
бунту ться, й злякався, що добунту ться до лиха. Розум, досвiд
пiдказували: таке не мина ться, не закiнчу ться нiчим, прийде час, i
молодшого Журавку покличуть до вiдповiдi. А тепер i гетьман пiдтвердив тi
його здогади, побоювання, й Матвiй розтривожився вкрай. Виговський же
подумав, що Матвiй так перейнявся його клопотами, й ще дужче затеплiв до
писаря ласкою, розчулено потис плече.
Гетьман пiшов, а Матвiй сидiв i думав, що йому робити. Треба якось
попередити Супруна, розраяти, розупевнити, зупинити. Але як? Майнула думка
про Сидора, й звiяв ©©: що може сказати Супруновi Сидiр, та Супрун лише
поглумиться над ним, або й по гамалику за©де. Лихо... Справжнiсiньке лихо.
Брат рiдний... Одна кров. Дво ©х у цiлому свiтi... Думки пурхали, як
горобцi в зачиненiй клунi.
Та зненацька дорога в Полтаву сама прослалася йому до нiг.
VII
...Над байраком лiтала вiдьма, знiмала з неба звiзди, клала ©х пiд
перекинуту догори дном бочку, а мiсяць загнала в хмари, й осавул Шуляк,
який iшов додому з хрестин, збився з путi, забрiв у болото й трохи не
втопився. Вiдьму Коржиху бачив у небi сам. Коли ж ©© взяли до тюремного
в'язання, знайшлися iншi© свiдки, якi показали, що Вуцька Коржиха часто в
хмари дивиться, i в ©© в димар залазить кiт чорний, а по тому з димаря
вилiта сова, а Семен Осика посвiдчив, що вiдьма в нього коней поурочила,
й вони пошалiли, роз били воза, а сам вiн, Семен, побився вельми, найвищим
свiдченням було, що вона, Коржиха, вiдьма, буцiмто дала вiд пристрiту
дiвцi Гнiдишинiй костi, взятi на могилi Гордiй i на водi опiвнiчнiй
настоянi, вiд чого та дiвка й померла. Й двiчi вона ворожила сотнику
полтавському, й обидва рази поворожила неправильно, вiд чого пан сотник
мав збитки великi. Коржиха вчиняла одказ, одначе дати о собi слушно©
справи не могла, i городський суд вкрив ©© декретом судовим та постановив
дати Коржиху на пробу синiм залiзом, тричi ©й вчиняли пробу, й кожного
разу вона втрачала свiдомiсть, бо ж чарами володiла, таким чином уникала
болю, й суд учинив ©© винуватою i вказав, що оная вiдьма на горло вскарана
бути ма через вогонь, присуд виконати по закiнченнi храмового свята
Миколи, спалити вiдьму в дуплi верби, обклавши те дупло сiном. Вуцьчин
брат Грицько загнав коня, примчав у Чигирин, просив генеральний суд
вiдмiнити жахливий присуд. Генеральний суддя Богданович-Зарудний пiшов
порадитися з гетьманом, той саме обiдав - смаженою козою з капустою та
сливами, - вислухавши суддю, витер рота чистим рушником i сказав
одне- дине слово: "Су вiр'я", й знову заходився бiля смаженини, а
Богданович-Зарудний вирiшив вiдправити когось iз пiдсудкiв до Полтави. В
супровiд суддi Iллi Царгородському мав ©хати хтось iз писарiв, Матвiй
набився в пiдпомiчники сам.
...Два тижнi як упали снiги, а звечора ще й трусила пороша, притрусила
накочену дорогу, здавалося, конi боялися порушити неторканiсть снiгу,
високо пiдкидали кованi копита, кидали снiговi кiм'яхи далеко в поле,
залубнi перекреслювали хвацькi заячi, обережнi лисячi, кiгтистi вовчi
слiди, вони часто йшли в затоки й доводилося триматися, аби не випасти в
снiг, зривалися бiгти навперейми осокори та дуби, й, збагнувши марнiсть
тих сво©х замiрiв, зупинялися. В придорожну дерезу понамiтало снiгу, й
звiдти стримiли тiльки колючi патички, молоденькi сосонки пiд вагою снiгу
зронили вiття на саму землю, червоними грудками шугнули снiгурi й зникли в
байрацi, а за байраком кудись гнав снiгами одинокий вершник. На приметенiй
снiгом рiчцi рибалки ставили зимовi зi. Зимова дорога мовби й небагата на
кольори, зате нiщо не може сховатися вiд людського зору. Неторкана бiлiсть
снiгiв ляга на душу нiжнiстю, можна б милуватися, думати про домiвку, про
дружину, про дiтей, та на серцi неспокiйно й тривожать недобрi передчуття.
На лихо, вони справдилися. В Полтавi було гамiрно, люду туди
напелешкалося доволi, й здебiльшого все то люд гультяйський, неробочий:
бродили гуртами вiд двору до двору, димiли люльками бiля зборнi,
галасували в шинках, скрiзь по повiтках стояли конi, часто непоранi,
чимало було людей збройних, лунали пострiли - то там, то там випробовували
булдимку чи самопала, або стрiляли на спiр, що ранiше в мiстi суворо
заборонялося. По вулицях та завулках блукали свитки, кожухи, сiряки,
чумарки, каптани, помiж ними виднiлися синi жупани та зеленi кунтушi
козакiв полтавсько© сотнi, а також iнших сотень полку, а ще - жупани й
кунтушi деяких iнших полкiв.
У полковiй канцелярi© ©м сказали, що кару вже вчинено, верба не
загорiлася - мабуть, Вуцька Коржиха ©© заворожила - але вiдьма задушилася
в дуплi вiд диму. Iлля Царгородський чухав потилицю, вiн таки хотiв для
заспоко ння совiстi поговорити з суддею, якого на той час не було, а
Матвiй пiшов до далекого родича Максима Драба розпитати про Супруна.
Максим Драб, патлатий, бровастий, схожий на ведмедя чоловiк сказав
Матвi вi, що Супрун iнодi ночу вдома, в Жуках, iнодi пiдночову в нього,
всенький день вiн у мiстi, нинi козаки збираються чи то бiля Спасько©, чи
то бiля Сретенсько© церкви. Бiля Сретенсько© церкви не було нiкого, а бiля
Спасько© ро©лися оружнi й неоружнi люди: броварники, лазнярi, прокiптявiлi
грубники, шинковi наймити - ©х не важко було розпiзнати з одягу,
поведенцi©, мелькали й козацькi кунтушi. Трохи оддалiк стояли гуртами
полтавськi парубки та дiвчата, лузькали насiння, перемовлялися -
спостерiгали дармову iнтермедiю, смикала з повiшеного на дишель пихтiра
сiно, губила його пiд ноги паровиця гнiдих, на санях верещало у мiшку
порося, хазя©н, опутаний поверх кожуха у кирею, сидiв у передку, звiсивши
ноги - завернув просто з базару, щоб послухати юрмище й розказати вдома
сусiдам; трохи далi пiд тином гризлися два пси -великий чорний i малий,
рудий - старий, досвiдчений та хитрий, вiн кусав чорного за литки, а той
тiльки бив роззявленою пащею рудого в бiк. На нижнiй сходинцi церковних
сходiв стояв голомозий i босий iдiот, крутив круглою головою та вирячав
очi, на самiй папертi над натовпом завис довгов'язий зизоокий чоловiк i
гукав щосили:
- Хлiба нема?
- Iстинно - нема, - охкав на вiдповiдь натовп.
-- Соли нема?
- Нема! - 3 ротiв струменiла пара.
- А в кого ? - аж падав на натовп зизоокий.
- У лукiв, у старшини! - гукали дейнеки.
- Посiли хутори, i пасiки, i перелоги, й луки!..
- Поб' мо старшину i все стане наше, - жахкав понад головами кулаком
зизоокий, вiн розпашiв, розхристався, й з-пiд сiрого каптанця виглядала
чорна, як сопуха, сорочка та ще якась шматина. Й горiли, жахтiли очi
дейнекiв, Матвiй подумав, що той вогонь дикий i небезпечний, ним легко
запалити чужi стрiхи. Вiн пробирався помiж натовпом, шукаючи Супруна, й
врештi знайшов його з лiвого боку вiд папертi, Супрун здивовано зиркнув на
брата, але нiчого не сказав, слухав наступного балакуна, маленького
носатого чоловiчка в козацькiй шапцi та синьому кунтушику. Цей чоловiчок
не кричав, говорив тихим голосом, i враз запала тиша.
- Ми всi разом з нашим батьком Хмелем прогнали шляхту, - сказав вiн. -
I всi ма мо бути вписанi в козаки. Шляхта втекла i землю покинула, i от
тепер хто справнiший та хитрiший покопав межi та наставив сво© кляки й
всiвся на тих грунтах. А ми мусимо на тих землях гарувати найми тами.
Старшина i гетьман установили ре стр козацький, повписували туди себе й
гребуть пiд себе. Гребуть i запродують Укра©ну... Вона ©м не дорога, ©м
дорогi грунти та обори. Ще вчора декотрi з них були злиднями, а сьогоднi
понатягали на себе кабаргу та адамашки, ©хнi малжонки, ©хня бiла челядь
величаються в парчi та штофi, а наша - в полотнi та рогожi. - Чоловiчок
говорив складно, його слухали. - Ще й чинш беруть з сiряка, а цар обiця
чиншу з простих людей не брати, права i вольностi нашi захистити...
Матвiй навiть не пам'ятав, чи привiталися вони з Супруном, вiн також
слухав носатого чоловiчка, й тепер нахилився до брата:
- Хмельницький укладав ре стри. I з Москвою погодив. Виговський тiльки
потвердив ©х. Москва й нинi вимага пильно дотримуватися ре стрiв, i чинш
у них беруть так само, як i в нас, або ще й гiрше.
Супруновi очi блищали злостиво-збуджено, вiн микульнув ними й стиснув
Матвi ву руку вище лiктя, прошепотiв у саме вухо:
- Ти тут не кажи, що з Чигирина й що писарю ш у гетьмана...
- Може, не казати, що й брат твiй? - прискалив око Матвiй.
Супрун ледь почервонiв.
- Захистимо нашi права i вольностi, не дамо одягнути на нашi душi
кайдани! - зiрвався в кiнцi на крик носатий чоловiчок i пiдняв таку дужу
хвилю галасу, що з церковно© банi знялися голуби й полетiли в бiк Ворскли.
Над головами злетiло:
- Кошарного в отамани, Кошарного! Гарно балака .
В отамани обирали тих, хто найдужче гукав з папертi або говорив
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
[Рiднi брати Матвiй та Супрун служили козаками у вiйську Б.
Хмельницького, брали участь у битвах та походах перiоду Визвольно© вiйни.
Матвiй зобов'язаний життям сво му рiдному братовi, який врятував його пiд
час переправи через днiпровi пороги. Пiсля смертi Б. Хмельницького Матвiй
служить в канцелярi© новообраного гетьмана I. Виговського, а Супрун
пiдтриму полтавського полковника Мартина Пушкаря, який, спираючись на
допомогу Москви, намага ться усунути вiд влади I. Виговського. Матвiй став
досить заможним козаком, ма красуню-дружину Федору. Пiд час одного з
походiв вiн пiдiбрав Сидора - хлопчика-сироту, якого хотiли забрати в
полон татари, i вихову його в сво©й родинi. Але Сидiр вирiс невдячним,
вiн постiйно заздрить Матвiю, намага ться зробити йому зло.]
VI
Мiсячно© осiнньо© ночi у глибокому яру пiд Суботовим Виговський
викопував захований з Хмельницьким скарб. Матвiй удосто©вся високо© честi
тримати шкiряного мiшка, у який кидали маленькi шкiрянi мiшечки з
дукатами, польськими злотими, битими талярами. Поспiшали - мiсячне колесо
вже черкало ободом по кручi, з заходу напливали хмарки. У сусiдньому
байрацi випробовували голоси ярчуки, майнула сова, неначе хотiла й собi
вхопити золотого з напiвструхло© скринi. Гетьман стояв збоку, палив
люльку, його немолоде чепурне обличчя в мiсячному сяйвi здавалося ви
лiпленим з темного осiннього воску, був байдужим, чи вдавав байдужiсть. А
Матвiй хвилювався вельми - вiд виявлено© довiри, й ще бозна вiд чого (хто
не хвилю ться при копаннi скарбу); хоч i стояла зокiл охорона, тремка
моторошнiсть огорнула його плечi.
Матвi вi, пiд наглядом суддi та писаря, було доручено складати лiчбу
грошам, одначе всi © лiчби не знали - рахувало по частках тро довiрених
козакiв у трьох кутках велико© свiтлицi, казали, що було тих грошей
близько мiльйона.
Гетьман заплатив вiйськовi й, вiдправивши Юрiя Хмельницького до Ки ва
на навчання, майже тиждень бенкетував, бенкетувала вся старшина й усi
чигиринськi козаки. Виговський горiлки не любив, одначе цього разу
чаркував i з старшиною, i з простими козаками - по корчмах i просто на
вулицi, не вiдтручав тих, якi лiзли цiлуватися (вже який бридкий та
поганий козак Заткало - щербатий i слюнявий, а й вiн обслинив гетьмана),
вдавав з себе хмiльного, вдавав козака простого, компанiйського. Знав-бо,
то - найпевнiша слава для гетьмана. Насправдi таким не був, його душа
плетена з тонко© шляхетсько© мережки, любив гарнi речi, дорогi iкони,
кохався в книгах - надто в латинських, грецьких, любив мудрi бесiди з
мандрiвними монахами й не любив п'яно© перезви, хмiльних балачок,
брагарства. Одначе переступив через той бридливий пруг у власнiй душi,
пиячив, i веселився, i стрiляв з козаками з лука у пiзнi, котрi випадково
затрималися на яблунi, яблука, а одного разу навiть погойдався через
колоду з козаками на кладцi в переваги-ваги.
А може, вiн не тiльки братався з козаками, а й перечiкував, вiдсовував
градовi хмари, якi ходили по овиду його життя, його гетьманства, змигували
далекими зiрницями. Гетьман - надзвичайно мiцний i чiпкий чоловiк. Чимало
людей не помiчали тi © мiцностi, сховано© за стриманiстю, розважливiстю, й
гiрко помилялися. Хмiль був мiцний по-сво му: гарячий, невтримний, гордий,
скажений, непоступливий, швидкий на думку i розправу, Виговський -
по-сво му. Так, i стриманий, i розважливий - думку виважував, а виваживши,
стояв на нiй до кiнця, за що й подобався Хмельницькому, рiшень не мiняв,
нiкому не лестив i нi перед ким не запобiгав ласки. Ще й розумiв, що на
широкiй i далекiй дорозi, в кiнечному рахунку те шкодить. А ще був оддавна
спрямований на далекий обрiй, на найбiльшу, наймiцнiшу фортецю;
честолюбний (умiв ховати честолюбство), вiн нiколи не сподiвався взяти
фортецю з розбiгу, приступом, волiв покорити ©© облогою. Вiн ступав до
мети непомiтно для iнших, але впевнено, неухильно. Прожити життя в
затiнку, не першою осо бою -те просто мучило його. Але й ясних, видимих
стежок до вершини не було. Вдовольнявся високим писарським урядом i
карався ним. Бачив увесь огром гетьмансько© влади, вiн страшив його, але,
якби те сповнилося, сподiвався впоратися за допомогою виваженостi,
стiйкостi, чiпкостi. Й не робити помилок, якi робив Богдан. (Про можливi
сво© не здогаду ться нiхто). А ще Iван Остапович був порядний. Та
поряднiсть, либонь, i не лежала золотим розсипом у його душi, вiн скорше
вiдчував, вiдгадував, на яку половиню ступити варто, на яку нi. На його
урядi будь-який обман потягнеться за ним вiдьомським хвостом на все життя,
i врештi хвоста прищимлять. Та й просто бридився легковажними жiнками i
дармiвщиною. У нього були добрi батько та мати, мати давно померла, а
батько й нинi живе в Гоголевi пiд Ки вом, вони вдовольнилися малим, нiколи
не важилися на велике, й помислити не могли, яка дума виро©лася в головi
сина. Й невiдь-звiдки вона взялася: прийшла з грецьких та латинських книг,
у яких розповiдалося про Александра Македонського та Юлiя Цезаря, скромний
юний судовий канцелярист мовби й помрiяти про щось подiбне не мiг, а проте
мрiялося. Те було неначе казка. Хоч, звичайно, на високий уряд вiн
пiднiсся б будь-де. Те було трибом його душi, його сутнiстю... Перший
учень у школi, найвправнiший канцелярист. Найкращий стрiлець iз лука (нащо
те було йому, але канцеляристи високого i низького чину вправлялися в
стрiльбi в саду, й там була своя честолюбна драбина). Iнакше б вiн не змiг
жити. От тодi, либонь, виродився б у скрипуна, заздрiсника, дрiбного
шкодника. Нi, на те не йшлося. Доступно бачився уряд повiтового маршалка,
а потiм депутата сейму.
Й зненацька отака круговерть - полон, викуп, широка долоня Хмеля. Вiн
цiнував ©© потиск, жодного разу не змалiв у очах валечного гетьмана.
Долаючи гострий пруг у душi, дивився йому тiльки в очi i казав правду.
Покiйному гетьману завдячу всiм, але й Хмiль завдячу йому немало.
Скiльки разiв стримував його вiд нерозважливих крокiв, скiльки тонких
хiдникiв пiдказав. Вiн не пiдлагоджувався пiд гетьмана, не потурав йому.
Не напивався з ним до страти розуму, не кидався у вир гульбищ. Вiн
розповiдав йому про Аннiбала, iмператорiв Августа, Нерона, Карла Великого,
про Валенштейна. Гетьман любив слухати те... Розповiдав про знаменитi
битви, великi удачi й згубливi програшi. Iнодi протистояти гетьману було
дуже важко. I страшно. А то й просто стояти й дивитися в його
напiвбожевiльнi очi. Але вiн знав: похитнеться один раз, i втратить все
назавжди.
Хмiль iнодi кпив над його чистюйством, над його шляхетнiстю, гречнiстю,
але вiн лише усмiхався й звичок не мiняв. Любив ошатну одiж, любив гарнi
речi, але не як коштовностi, жадоба багатства не пойняла серця, iнша
жадоба заповнила його. I за це Хмiль любив свого генерального писаря.
Друг, порадник покiйного великого гетьмана, його права рука, його
канцлер, як називали всi iноземнi посли, обмираючи в душi, мрiяв, що пiде
далi за Хмельницького. Був одним iз тих, хто спонукав гетьмана до злуки з
Москвою, вiв вiд його iменi та вiд усього вiйська Запорозького з нею
перетрактацi©, плекав надiю, що вдасться скинути з плеча важку московську
руку, яка з першого дня почала облягати плечi та шию все тугiше, все
важче, нецеремоннiше, прибирала пiд себе все, пiдгинала до рабсько© покори
й навiть на людське честолюбство та гiднiсть не зважала. "Iвашки, Пет
рушки, нiжайши© раби." Й було страшно. Москва, котру зненавидiв од перших
днiв гетьманування за невизнання гетьманом його, Iвана Виговського, за
хитрування (на цьому знався й сам), за некоректнiсть, нахабство,
нахрапистiсть... Боявся Польщi, мстиво©, гоноровито©, непрощенсько©,
пiдступно©. На перших кроках доведеться залагоджувати з усiма. Поволi
набирати розгiн проти Москви, одначе й убезпечити себе вiд удару в спину -
повести хитру гру, нiчого не обiцяючи, але й не допускаючи до вiйни, до
пограничних утарчок i конфлiктiв, з яких може розгорiтися велика пожежа.
...Вiд'©хав з Чигирина польський посол Беневський i одразу вигулькнув
новий - Воронич, крутився довкола гетьмана, при©хав посол вiд хана,
незрушно сидiв шведський посол, i кожен намагався вбити в голову гетьмана
свого патика, упевнити в сво©й правдi. Гетьман вислуховував усiх i про
всiх доповiдав у Москву, з Москви ж налягали за Старий Бихiв i Литву,
визволенi укра©нськими полками; пiсля замирення з поляками в Биховi
лишився наказним Нечай, який писав у козацькi ре стри тамтешнiй люд, а
московськi во води тих людей з ре стрiв виключали, били киями ©х i
сотникiв ©хнiх та осавулiв - во води казали, що цi люди мусять платити
податки, а Нечай доводив: не сьогоднi-завтра гримне вiйна з поляками,
козакiв буде треба багато й писав царевi: "Во води вiдiймають у нас села,
з яких могли б мати хлiб, козакiв силомiць виганяють з дому, правлять з
них податки, вiдрiзують ©м чуп рини та грабують". Лiсницький також писав
iз Миргорода:
"Були ми в пiдданствi у його царсько© величностi на сво©х волях по
смерть Богдана Хмельницького, а тепер iдуть до нас во води Трубецькой i
Ромодановський з вiйськом, i ви будете повиннi давати ©м харч i всяку
живнiсть, по наших городах хочуть посадити царських во вод; i вiйська у
нас буде тiльки десять тисяч..." Затурбувалися й iншi козаки, особливо за
Днiпром, посилали на лiвий бiк унiверсали: "Ми, козаки заднiпрянськi,
звикли до неволi й нам не треба ©©. А коли ви пiдклонитеся царевi, ми на
вас будемо бити. Великий цар не додержав попередньо© умови, ми сво ю волею
не поступимося, не хочемо во вод царських. Бо ж цар з Москвою хочуть нас у
шори убрати, позаводять "кабаки", не всякому можна буде меди та горiлку
курити, накажуть ходити в чорних чоботях й жупанiв сукня них не носити,
понасилають сво©х попiв i митрополита в Ки вi свого настановлять, почнуть
у Московщину гнати, а тi, що лишаться, муситимуть пiд капiтанами служити".
Водночас пiднiмався вiтер, який вiяв у бiк московський; з Нiжина, з
Лубен i з самого Запорожжя полетiли в Москву гiнцi, оповiщаючи: "Ми всi
радi, коли будуть царськi бояри i ратнi люди, i мiщани, i посполитi. Скоро
дочули ми, що прийде сюди князь Олексiй Трубецькой з товариством сей край
на царя праведного вiдбирати та властi царськi настановляти, то всi меншi
стали дуже радi й уся чернь зрадiла, щоб мали ми диного царя й до нього
могли удаватися; правда, трохи .бояться, щоб во води не зламали тутешнiх
звича©в i правил, як церковного, так i громадського ладу, але ж ми
запевня мо, що цар i великий князь нiчого того не хоче. Зволь же, твоя
милiсть, царська величнiсть, неодмiнно прислати во вод та взяти пiд себе
всi нашi городи".
Укра©на розколювалася, кришилася, як лiд у повiнь. Iнодi тi розколини
проходили через один полк, одну сотню, а то й одну родину. I в Матвiя
пройшла розколина попiд серцем. Канцеляристи й писарi розпечатували листи,
вони першi довiдувалися про всi новини, переповiдали ©х один одному,
топлячи скруху на днi чарок i пивних кухлiв. Все, що дiялося довкола,
спонукало не до працi, а до чарки та сумно© пiснi.
I посеред усього того кришива, посеред скресло© рiки - вiн, гетьман
укра©нський, Iван Виговський. Декому зда ться: найважче - допастися до
булави, i мало хто розумi , як важко ту булаву втримати, навести лад,
погасити пристрастi. Надто, коли кожен вважа себе правим, свою думку
дино правдивою, не хоче поменшити свою погорду, свою злобу, хочби й
тисяча гукало, що це - бiле, вiн один репету : чорне. I хоч ти йому кiлка
на головi теши, не поступиться нi на цалу.
Найдужче вар'ював i колотився проти гетьмана Мартин Пушкар, полковник
полтавський. Вийшов з Богданом Хмельницьким увесь його тернистий шлях,
прокiптюжився димами усiх битв, вже тодi не мiг спокiйно дивитися на
гетьманську булаву, снилася вона йому, влипла в думки, неначе болячка,
ятрила славолюбиве серце, одначе смiховинним i небезпечним було виповiсти
свою мрiю навiть найближчим друзям. Могутнiй гетьман виполов би мрiю разом
з головою. I ось тепер... Не кричали його на радi в Чигиринi, й на радi в
Корсунi, лiта ж його плинуть за водою, ще рiк-два й згинуть за далеким
закрутом срiбнi подзвони молодостi, скинуть його з рахунку, з мислi навiть
найвiрнiшi йому козаки. Все там, в далекому туманi: кривавi сiчi, буйнi
пиятики, жiнки, побратимство. Лишилася жадоба влади - терпка, як терен з
горiлки. Отож: тепер або нiколи; шукав спiльникiв, пiдбурю вав козакiв
свого полку, запорожцiв; з сiчовиками, з кошовим Барабашем ввiйшов у мiцну
дружбу, Барабаш i сам мав на мислi гетьманську булаву, але ту думку
приховував на саме дно - поки що йому та зiрка не свiтила, потнуть один
одного Виговський з Пушкарем, похлинеться московською кров'ю Лiсницький...
А поки що - вiн Пушкарiв друг i приятель. Пушкар аж зчорнiв вiд тих думок.
Високий, сутулий, з довгими, опущеними руками, штовхався серед козакiв на
майданi, помiж брагарникiв, челядникiв, ходив у старому кунтушi й
посоюжених чоботях, вдавав iз себе прихильника сiроми, кревного захисника
всiх бiдних та покривджених. Всi надi© покладав на люд чорний, простий,
який нинi розшаленiв i роз'ятрився, вимагав перемiн, передiлу займанщини.
Запорожцi вимагали грошей, гетьман дав ©м не багато, а цар обiцяв дати
багато; через сво©х посланцiв, котрi здебiльшого справляли й вивiдну,
пiд'юджувальну службу, обiцяв звiльнити вiд чиншу, урiвняти в правах з
значними козаками. Стряпчий Рогозiн, присланий буцiмто сповiстити гетьмана
про царську радiсть: послав Бог доньку Софiю, - та мно вивiдував, що
думають i гомонять простi люди про гетьмана, яким духом дише старшина,
яким козаки та посполитi, чи ма гетьман потайнi зносини з сусiднiми
державами. Рогозiновi людцi не шкодували грошей, пили з козаками по шинках
та корчмах у Чигиринi, заникували в Переяслав i Полтаву.
Мартин Пушкар скликав раду, й вона, розiгрiта горiлкою та запальними
словами полковника, вергала прокляття гетьмановi й оповiстила, що не
коритиметься його волi, й при©хало до Полтави шiстсот запорожцiв з кошовим
Яковом Барабашем, разом iз запорожцями полтавський полковник вiдправив до
Москви отамана Стрижку з товариством, i вони повезли зашитi в шапки
доноснi листи на гетьмана. Полковник розiслав пiдмовнi листи по сотнях
свого полку, кинув клича по сусiднiх полках, i на той клич збiгалися
пастухи, челядники, шинковi наймити, просто гультя©, - кiлькалiтня вiйна,
ру©ни виплодили незлiченну кiлькiсть вiдвиклого од працi, ледачого люду,
котрий мрiяв розбагатiти в одночасся, захопивши ма тностi заможних
хазя©нiв. На радному майданi трiпотiла Пушкарева корогва, й пiд нею од
ранку до вечора галасував, ворохобився, погрожував кулаками у бiк Чигирина
рiзномасний обдертий люд - кепсько одягнений, без збро©, без коней, без
шеляга в кишенi, зате затятий i вiдчайдушний i завжди п'яний. Незабаром ©х
назбиралося на пiший полк, понад двадцять тисяч, ©х називали дейнеками,
самi ж себе вони називали козаками, заворушилися Гадяч, Зiнькiв, Ромни,
Миргород - звiдусiль на Пушкарiв поклик плинули товпи обiрваного люду.
Жадали перемiн, i то негайних.
У Чигиринi було тихо, тривога ходила в глибинi. Всi розумiли, що добром
те полтавське ворохобство не скiнчиться, що, либонь, знову вiд
православного меча потече православна крiвця. Лишалася надiя на Москву,
гетьман просив ©© уговтати Пушкаря, але Москва мовчала. Невiдомо, що думав
гетьман, в яку сторону хилився, одначе не хотiв кровопролиття, не хотiв на
власному полi сiчi, яка надломить i його сили, вiдрядив до Полтави
намiсника гадяцького Тимоша й просив ласкаво, аж принизливо, аби Пушкар
розпустив дейнекiв, випив з ним мирову чару. Обiцяв прощення, обiцяв
нагороди, уряд генеральний. Пушкар вiдказав коротко: "Не дiжде", й наказав
забити Тимоша в залiза та вiдправити в Камiнне до свого приятеля,
московського во води Колонта ва.
Матвiй сидiв за столом, схиливши за звичкою голову на лiве плече,
перебiловував листа до миргородського полковника, в якому гетьман суворо
застерiгав полковника вiд якшання з Пушкарем та пушкарiвцями, коли
зненацька йому на плече лягла рука. Оглянувся, хотiв схопитися на ноги,
але Виговський натиснув на плече:
- Сиди, сиди. Сумним пером доводиться писати...
Гетьман приязнив Матвi вi, отi кiлька слiв "гетьман на той час",
сказанi на радi вельми до мiсця i вельми вчасно, лягли мiж ними мiцною
кладкою.
- Грiзний лист...
- Грiзний - посвист шаблi. Я все зробив, аби не витягати ©© з надiлкiв.
Iншо© ради нема. Йдеться до волейно© потреби, - мовив довiрчо. - Потнемо
ми ©х. Ох, тяжко менi... А що робити? - й дивився Матвi вi в очi чорнющими
очима. Той погляд проник Матвi вi в душу, й там аж зашкварчало. Матвiй
злякався, йому здалося, що Виговський ось-ось почу калатання його серця й
вивiда його мислi. Може, вiн вже прочиту ©х? Всi днi вiн думав про
полтавську колотнечу, про дейнекiв, про Супруна. Впала йому випадкова
звiстка, що бачили Супруна з дейнеками, надто той ворохобиться,
бунту ться, й злякався, що добунту ться до лиха. Розум, досвiд
пiдказували: таке не мина ться, не закiнчу ться нiчим, прийде час, i
молодшого Журавку покличуть до вiдповiдi. А тепер i гетьман пiдтвердив тi
його здогади, побоювання, й Матвiй розтривожився вкрай. Виговський же
подумав, що Матвiй так перейнявся його клопотами, й ще дужче затеплiв до
писаря ласкою, розчулено потис плече.
Гетьман пiшов, а Матвiй сидiв i думав, що йому робити. Треба якось
попередити Супруна, розраяти, розупевнити, зупинити. Але як? Майнула думка
про Сидора, й звiяв ©©: що може сказати Супруновi Сидiр, та Супрун лише
поглумиться над ним, або й по гамалику за©де. Лихо... Справжнiсiньке лихо.
Брат рiдний... Одна кров. Дво ©х у цiлому свiтi... Думки пурхали, як
горобцi в зачиненiй клунi.
Та зненацька дорога в Полтаву сама прослалася йому до нiг.
VII
...Над байраком лiтала вiдьма, знiмала з неба звiзди, клала ©х пiд
перекинуту догори дном бочку, а мiсяць загнала в хмари, й осавул Шуляк,
який iшов додому з хрестин, збився з путi, забрiв у болото й трохи не
втопився. Вiдьму Коржиху бачив у небi сам. Коли ж ©© взяли до тюремного
в'язання, знайшлися iншi© свiдки, якi показали, що Вуцька Коржиха часто в
хмари дивиться, i в ©© в димар залазить кiт чорний, а по тому з димаря
вилiта сова, а Семен Осика посвiдчив, що вiдьма в нього коней поурочила,
й вони пошалiли, роз били воза, а сам вiн, Семен, побився вельми, найвищим
свiдченням було, що вона, Коржиха, вiдьма, буцiмто дала вiд пристрiту
дiвцi Гнiдишинiй костi, взятi на могилi Гордiй i на водi опiвнiчнiй
настоянi, вiд чого та дiвка й померла. Й двiчi вона ворожила сотнику
полтавському, й обидва рази поворожила неправильно, вiд чого пан сотник
мав збитки великi. Коржиха вчиняла одказ, одначе дати о собi слушно©
справи не могла, i городський суд вкрив ©© декретом судовим та постановив
дати Коржиху на пробу синiм залiзом, тричi ©й вчиняли пробу, й кожного
разу вона втрачала свiдомiсть, бо ж чарами володiла, таким чином уникала
болю, й суд учинив ©© винуватою i вказав, що оная вiдьма на горло вскарана
бути ма через вогонь, присуд виконати по закiнченнi храмового свята
Миколи, спалити вiдьму в дуплi верби, обклавши те дупло сiном. Вуцьчин
брат Грицько загнав коня, примчав у Чигирин, просив генеральний суд
вiдмiнити жахливий присуд. Генеральний суддя Богданович-Зарудний пiшов
порадитися з гетьманом, той саме обiдав - смаженою козою з капустою та
сливами, - вислухавши суддю, витер рота чистим рушником i сказав
одне- дине слово: "Су вiр'я", й знову заходився бiля смаженини, а
Богданович-Зарудний вирiшив вiдправити когось iз пiдсудкiв до Полтави. В
супровiд суддi Iллi Царгородському мав ©хати хтось iз писарiв, Матвiй
набився в пiдпомiчники сам.
...Два тижнi як упали снiги, а звечора ще й трусила пороша, притрусила
накочену дорогу, здавалося, конi боялися порушити неторканiсть снiгу,
високо пiдкидали кованi копита, кидали снiговi кiм'яхи далеко в поле,
залубнi перекреслювали хвацькi заячi, обережнi лисячi, кiгтистi вовчi
слiди, вони часто йшли в затоки й доводилося триматися, аби не випасти в
снiг, зривалися бiгти навперейми осокори та дуби, й, збагнувши марнiсть
тих сво©х замiрiв, зупинялися. В придорожну дерезу понамiтало снiгу, й
звiдти стримiли тiльки колючi патички, молоденькi сосонки пiд вагою снiгу
зронили вiття на саму землю, червоними грудками шугнули снiгурi й зникли в
байрацi, а за байраком кудись гнав снiгами одинокий вершник. На приметенiй
снiгом рiчцi рибалки ставили зимовi зi. Зимова дорога мовби й небагата на
кольори, зате нiщо не може сховатися вiд людського зору. Неторкана бiлiсть
снiгiв ляга на душу нiжнiстю, можна б милуватися, думати про домiвку, про
дружину, про дiтей, та на серцi неспокiйно й тривожать недобрi передчуття.
На лихо, вони справдилися. В Полтавi було гамiрно, люду туди
напелешкалося доволi, й здебiльшого все то люд гультяйський, неробочий:
бродили гуртами вiд двору до двору, димiли люльками бiля зборнi,
галасували в шинках, скрiзь по повiтках стояли конi, часто непоранi,
чимало було людей збройних, лунали пострiли - то там, то там випробовували
булдимку чи самопала, або стрiляли на спiр, що ранiше в мiстi суворо
заборонялося. По вулицях та завулках блукали свитки, кожухи, сiряки,
чумарки, каптани, помiж ними виднiлися синi жупани та зеленi кунтушi
козакiв полтавсько© сотнi, а також iнших сотень полку, а ще - жупани й
кунтушi деяких iнших полкiв.
У полковiй канцелярi© ©м сказали, що кару вже вчинено, верба не
загорiлася - мабуть, Вуцька Коржиха ©© заворожила - але вiдьма задушилася
в дуплi вiд диму. Iлля Царгородський чухав потилицю, вiн таки хотiв для
заспоко ння совiстi поговорити з суддею, якого на той час не було, а
Матвiй пiшов до далекого родича Максима Драба розпитати про Супруна.
Максим Драб, патлатий, бровастий, схожий на ведмедя чоловiк сказав
Матвi вi, що Супрун iнодi ночу вдома, в Жуках, iнодi пiдночову в нього,
всенький день вiн у мiстi, нинi козаки збираються чи то бiля Спасько©, чи
то бiля Сретенсько© церкви. Бiля Сретенсько© церкви не було нiкого, а бiля
Спасько© ро©лися оружнi й неоружнi люди: броварники, лазнярi, прокiптявiлi
грубники, шинковi наймити - ©х не важко було розпiзнати з одягу,
поведенцi©, мелькали й козацькi кунтушi. Трохи оддалiк стояли гуртами
полтавськi парубки та дiвчата, лузькали насiння, перемовлялися -
спостерiгали дармову iнтермедiю, смикала з повiшеного на дишель пихтiра
сiно, губила його пiд ноги паровиця гнiдих, на санях верещало у мiшку
порося, хазя©н, опутаний поверх кожуха у кирею, сидiв у передку, звiсивши
ноги - завернув просто з базару, щоб послухати юрмище й розказати вдома
сусiдам; трохи далi пiд тином гризлися два пси -великий чорний i малий,
рудий - старий, досвiдчений та хитрий, вiн кусав чорного за литки, а той
тiльки бив роззявленою пащею рудого в бiк. На нижнiй сходинцi церковних
сходiв стояв голомозий i босий iдiот, крутив круглою головою та вирячав
очi, на самiй папертi над натовпом завис довгов'язий зизоокий чоловiк i
гукав щосили:
- Хлiба нема?
- Iстинно - нема, - охкав на вiдповiдь натовп.
-- Соли нема?
- Нема! - 3 ротiв струменiла пара.
- А в кого ? - аж падав на натовп зизоокий.
- У лукiв, у старшини! - гукали дейнеки.
- Посiли хутори, i пасiки, i перелоги, й луки!..
- Поб' мо старшину i все стане наше, - жахкав понад головами кулаком
зизоокий, вiн розпашiв, розхристався, й з-пiд сiрого каптанця виглядала
чорна, як сопуха, сорочка та ще якась шматина. Й горiли, жахтiли очi
дейнекiв, Матвiй подумав, що той вогонь дикий i небезпечний, ним легко
запалити чужi стрiхи. Вiн пробирався помiж натовпом, шукаючи Супруна, й
врештi знайшов його з лiвого боку вiд папертi, Супрун здивовано зиркнув на
брата, але нiчого не сказав, слухав наступного балакуна, маленького
носатого чоловiчка в козацькiй шапцi та синьому кунтушику. Цей чоловiчок
не кричав, говорив тихим голосом, i враз запала тиша.
- Ми всi разом з нашим батьком Хмелем прогнали шляхту, - сказав вiн. -
I всi ма мо бути вписанi в козаки. Шляхта втекла i землю покинула, i от
тепер хто справнiший та хитрiший покопав межi та наставив сво© кляки й
всiвся на тих грунтах. А ми мусимо на тих землях гарувати найми тами.
Старшина i гетьман установили ре стр козацький, повписували туди себе й
гребуть пiд себе. Гребуть i запродують Укра©ну... Вона ©м не дорога, ©м
дорогi грунти та обори. Ще вчора декотрi з них були злиднями, а сьогоднi
понатягали на себе кабаргу та адамашки, ©хнi малжонки, ©хня бiла челядь
величаються в парчi та штофi, а наша - в полотнi та рогожi. - Чоловiчок
говорив складно, його слухали. - Ще й чинш беруть з сiряка, а цар обiця
чиншу з простих людей не брати, права i вольностi нашi захистити...
Матвiй навiть не пам'ятав, чи привiталися вони з Супруном, вiн також
слухав носатого чоловiчка, й тепер нахилився до брата:
- Хмельницький укладав ре стри. I з Москвою погодив. Виговський тiльки
потвердив ©х. Москва й нинi вимага пильно дотримуватися ре стрiв, i чинш
у них беруть так само, як i в нас, або ще й гiрше.
Супруновi очi блищали злостиво-збуджено, вiн микульнув ними й стиснув
Матвi ву руку вище лiктя, прошепотiв у саме вухо:
- Ти тут не кажи, що з Чигирина й що писарю ш у гетьмана...
- Може, не казати, що й брат твiй? - прискалив око Матвiй.
Супрун ледь почервонiв.
- Захистимо нашi права i вольностi, не дамо одягнути на нашi душi
кайдани! - зiрвався в кiнцi на крик носатий чоловiчок i пiдняв таку дужу
хвилю галасу, що з церковно© банi знялися голуби й полетiли в бiк Ворскли.
Над головами злетiло:
- Кошарного в отамани, Кошарного! Гарно балака .
В отамани обирали тих, хто найдужче гукав з папертi або говорив