– Чи люблю я свого чоловіка щиро, гаряче? – питала сама в себе Олеся, роздягаючись.– Ні, люблю так собі, трошки; ледве-ледве люблю. Як би хотілось покохати щиро, гаряче, без кінця; покохати, хоч вмерти!..

VI

   Минула зима. Настала тиха тепла весна. Прийшов Великдень. Першого дня по обіді трохи не вся вільшаницька громада зібралась на цвинтар на мед, що титар і братчики по старому звичаю наварили к празнику. Мед продавали в одній хаті, що стояла в кінці здорового цвинтаря і звалась школою. Та хата й справді була колись школою, але вже давно в тій хаті ніхто не вчився, й вона звалась школою по давній на Україні традиції. Чоловіки й молодиці обсіли кружками увесь цвинтар. Скрізь в середині кружків, на зеленій траві, видно було простелені рушнички або білі хустки. На рушниках стояли пляшки з медом, лежали крашанки, писанки, пироги, шматки пасок для закуски; подекуди біліла пляшка з горілкою. На цвинтарі стояв гомін, шум, якийсь клекіт, але не голосний, а задержаний, як подобало святому місцю. Чоловіки й молодиці христосались, обнімались та цілувались. Один кружок запрошував до себе близьких сусід та приятелів з других кружків. Усі частували одні других своїм медом, мінялись крашанками та писанками. А за цвинтарем на вигоні дівчата й хлопці вперше вийшли співати веснянок і грати в весняних іграшок. Дівчата вперше після довгого посту повбирались в квітки й стрічки, скільки в їх лежало в скринях, повдягались в ясні юбки та спідниці, в червоні чоботи. Зелений вигін неначе зацвів маківками та рожами. В одному місці дівчата, побравшись за руки в кружок, виводили танець, співаючи перепілки; в другому бігали в.хрещика; а там далі сиділи довгими рядками й грали в жельмана. Діти сновигали по цвинтарі й по вигоні, качали крашанки по траві, грались навбитки крашанками... Маленькі хлоп'ята ганялись за ягнятами... Парубки стояли купами кругом дівчат, в нових смушевих шапках, в чорних та в білих свитках, підперезані червоними та зеленими поясами. Скрізь було чуть пісні. Хлопці дзвонили в дзвони, аж дзвіниця тряслась. На всіх лицях аж сяла радість. А сонце обливало з синього неба ясним теплим світом зелений вигін, квітчасті купи дівчат та хлопців. Навіть старі прибрались, ніби помолодшали й покращали. І свято, й весна, й зелень, і золоте сонце всіх звеселило, всіх розворушило.
   – А що, панове громадо,– почав один старий дід на цвинтарі, держачи чарку меду,– наш молодий батюшка не бог зна з якими достатками; в молодого господаря порожня кишеня й комора; коли ми обібрали його собі на парафію, то треба йому й допомогти чим-небудь.
   – Авжеж, треба,– обізвався титар, сидячи на траві.– Дав бог весну,– час виряджати в поле плуги. Батюшка сам не спроможеться виорати поле. Треба вислати в поле громадські плуги та виорати йому поле під ярину.
   – Авжеж, треба,– поки сам не стане добре на ноги,– обізвались діди.– І коли він не має сімена на посів, то треба б і засіяти.
   – От прийде правити вечерню, то й спитаємо,– сказав титар. Незабаром увійшов на цвинтар Моссаковський з жінкою. Його обступили люди. Онися пішла до молодиць і присіла серед одного кружка на камені. Люди христосались з батюшкою, мінялись крашанками. Онися принесла повну хустку крашанок і христосалась з молодицями.
   – А що, батюшко! Ми вас обрали,– ми вам і допоможемо толокою,– виоремо вам поле під ярину, вижнемо й озимину. А чи маєте ви пашню на посів? – питали чоловіки.
   – Спасибі вам, люди добрі,– кланявся Моссаковський громаді.– Насіння на посів, спасибі, дав тесть, а коли ваша ласка, то й виоріть, бо я не спроможусь своїми наймитами та волами.
   – Виоремо! Чом же не помогти,– обізвались чоловіки,– одні підуть по дню з плугами, другі з ралами, а треті з боронами, та й буде ділу лад. Аби ви до нас були добрі, а ми вам допоможемо.
   О. Харитона любила громада за його простоту.
   Моссаковський присів на сходах коло дзвіниці. Титар поставив стола. Принесли меду й свяченого. Чарка пішла кругом стола.
   Випили титареву пляшку; батюшка послав за медом од себе іі звелів одному парубкові побігти до хати й винести свого свяченого. Між батюшкою й парафіянами була примітна щирість, якої в наші часи вже давно нема.
   Побалакавши з людьми, Моссаковський звелів дзвонити на вечерню. Гомін та пісні втихли одразу. Всі, що були на цвинтарі й за цвинтарем, встали на ноги,– всі рушили до церкви. Пляшки поховали в кишені; шматки свяченого роздали старцям. Вигон і цвинтар спустів,– на йому не видно було ні душі. Тільки малі хлопці виглядали купами з вікон дзвіниці, ждали черги, щоб останній раз потягти «хвалу божу за хвіст», цебто дзвони за посторонки, та погратись дзвонами.
   Минув великодній тиждень, минули й проводи. Після провід громада вислала плуги та рала до Моссаковського на його поле. Моссаковський поїхав до орачів, вивіз їм могорич та полудень. Онися й собі намоглася їхати на поле з батюшкою.
   – Отже, Онисіє Степанівно, без вас ніде вода не освятиться,– говорив Моссаковський до жінки, їдучи в поле.
   – Я, бач, і до хати, і до плуга, і до рала,– куди хоч поверни, скрізь знайду лад. Недурно ж я в батька часом і коні поганяла,– говорила Онисія Степанівна.
   Громадські плуги вкрили поле. Пооране поле чорніло, як чорне сукно, розстелене на ясному сонці. Жайворонки співали над ріллею, високо піднявшись вгору. Плугатарі й погоничі кричали, ляскали батогами, поганяючи воли. Моссаковські стали на межі й поздоровкались з людьми. Онися скочила з воза й побігла по межі роздивлятись на поле. Титар і батюшка насилу встигали йти за нею.
   Моссаковський радився з титарем, де сіяти гречку, де просо й овес, де коноплі та льон. Онися вмикувалась в розмову, сама порядкувала, неначе вона була господарем, розказувала, де що сіяти, й показала, що вона й справді багато дечого тямить і в чоловічому господарстві. Титар з батюшкою тільки здвигали плечима, дивлячись на неї.
   На межі розіклали багаття, поставили триноги, повісили казанок. Онисія Степанівна за-качала рукави, закуталась хустинкою, щоб не загоріти, й кинулась готувати орачам полудень.
   – Що це наші хлопці не виїжджають з плугом? – говорив Моссаковський, поглядаючи на шлях.– Я ж їм звелів зараз за нами рушати з двору.
   – І не жди, бо не виїдуть,– сказала Онися, кришачи цибулю й втираючи рукавом сльози, що текли од гострого цибуляного духу,
   – А чом же вони не виїдуть? – питав здивований батюшка.
   – А тим, що я звеліла їм копати з дівчатами город.
   – Але ж ви, Онисіє Степанівно, звеліли, щоб ми поцілились слугами; щоб наймички були ваші, а наймити мої,– пригадав несміливо Моссаковський давню умову, яку він свято держав.
   – Ат, нагадай козі смерть, а коза н очі витріщила!– сказала сердито Онися.– Я загадала наймитам копати город, бо хіба ж нема кому виорати поле? Дивись, он скільки плугів!
   Все одно впорють і без наших наймитів. Ти не розпоряджайся наймичками, бо моєї жіночої роботи ніколи не переробиш, а на вашу чоловічу роботу тільки плюнути.
   – Але ж, Онисіє Степанівно, подумайте, що скаже громада; скажуть, що я скидаю на неї всю роботу, а своїх наймитів жалую.
   – Вже й ти наговориш три мішки гречаної вовни, та ще й усі не повні. Ти краще не думай: «Індик думав – та й здох»,– кажуть у приказці,– говорила вже сердито Онися, кидаючи цибулю в казан.
   Батюшка замовк, прикусивши язика. Од того часу Онися Степанівна тільки для форми інколи просила в батюшки дозволу брати наймитів до своєї роботи. Вона розпоряджалась однаково наймичками й наймитами.
   Куліш скипів. Онися витягла з воза мішок з сухарями та з хлібом, простелила на траві рушники, поклала ложки, поставила миски й покликала орачів полуднувати. Титар зняв казан і понасипав кулішу в миски. На чистому повітрі розійшовся дух од вареної страви й змішався з важкими пахощами диму та потоптаної молодої трави. Зелена цибуля дражнила наркотично нерви й апетит. Отець Хари-тін витяг з воза барильце з горілкою й поналивав пляшки. Загорілі чоловіки й хлопці в білих сорочках і без брилів приступили до воза. Моссаковський почастував усіх, випив сам і сів полуднувати рядом з орачами. Онисія Степанівна забирала спорожнені миски, знов вдруге насипала кулішу, краяла й подавала хліб, дуже швиденько, неначе хапалась задля того, щоб люди не гаялись і більше діла зробили.
   Титар підганяв хлопців, щоб швидше махали ложками та не длялись за їжею. Пополуднавши, орачі випили ще по дві чарки горілки, перехрестились до схід сонця, подякували й пішли до плугів. Онися миттю поприбирала все, поскладала на віз, ще раз побігла по ріллі до титаря й наказала, де сіяти коноплі та льон, найпотрібніші для її жіночого господарства, й звеліла панотцеві рушати додому. Її думка вже літала по городі, де копали грядки наймити та наймички.
   – Поганяй, панотче, швидше, бо я знаю, що мої наймички не копають, а граються з наймитами,– говорила Онися до батюшки.
   – Та нехай трохи пограються – не велика біда.
   – От тобі й не велика біда! Швидше скопають город – будуть іншу роботу робити. Ну, панотче, ти сам не забагатів би без мене.
   Тільки що вони в'їхали в двір, Онися скочила з воза й побігла просто на город. Наймички дуріли з наймитами, кидали на їх грудками; наймити ганялись за дівчатами по скопаних грядках, а заступи стирчали в землі. Один наймит лежав під грушею й смоктав люльку. Онися крикнула на слуг, вилаялась на ввесь город і побігла жалітись до отця Хари-тона, котрому було байдуже за город. Онися взяла заступа й пішла копати в горідчику на квітки.
   – Ану, панотче, ходи лишень сюди та заскородь мені грядки,– крикнула вона на отця Харитона, котрий хотів йти в хату, щоб простягтися на канапі й прочитати «житія святих».
   – Оце напала на вас манія до роботи. Копайте вже ви, а я піду та трохи прочитаю!
   Онися тикнула йому в руки граблі, й він мусив скородити, а потім чистити доріжки. Копаючи грядки, вона все виглядала з-за угла на город та подивлялась на слуг.
   – Ото чортове опудало! вискакує з-за угла, як козак з маку, та лякає нас, неначе горобців,– гомоніли слуги, подивляючись на Онисю. Онися скопала весь горідчик і засіяла його квітками. Над самим ставком був крутий, але невисокий зелений берег. Він пригадував їй місце над Россю в батьківському садку, край котрого був засіяний квітками. Онися скопала цілину довгою смужкою, засіяла квітками й звеліла Моссаковському прочистити туди доріжку.
   – Але ж вигадуєте ви таке, що в мене вже аж спина лущить,– стогнав панотець.– Ви незабаром розкопаєте всі наші горби.
   Посіявши квітки, Онися кинулась в пекарню, вчинила діжу й наготувала все, що було потрібно на вечерю орачам. Впоравшись в пекарні, вона покликала одну наймичку і загадала їй варити вечерю.
   – Та сядьте, Онисіє Степанівно, та згорніть руки хоч на часок! – просив отець Хари-тін свою жінку.
   – Коли не втерплю сидячи: не люблю посиденьки справляти, як Олеся. Сиди вже ти, як тобі хочеться, а я буду робити й на тебе дивитись,– говорила Онися.
   – Коли ж ви так бігаєте, що на вас і дивитись трудно,– говорив отець Харитін.
   – То бігай за мною, як курча за квочкою, а я не сяду, бо ніяк не всидю на одному місці.
   – Їй-богу, я вас колись прив'яжу до стільця, щоб ви одпочили хоч на годину. Якби вас доля кинула не в село, а в місто, ви б розвели мільйони, коли так падковито беретесь до роботи.
   – Я б тобі й мотузки порвала, а таки б утекла!
   І Онися знов вешталась і бігала то в комору, то в двір, то в покої, то в льох. В її сухорлявому тілі, в її тонких жилах було стільки напрути й завзяття, як в сухій комашці або в бджолі.
   Вже настало літо. Громада вижала отцю Харитонові хліб і звезла на тік, невважаючи на свою роботу й на панщину. Громада додержала свого слова.
   Минув рік. Онися породила дочку. Дитина дожила тільки до вечора. Отець Харитін ледве встиг її охрестити. Воно перед вечором померло. Приїхав з Чанків Онисин батько з матір'ю; поплакали й поховали дитину коло церкви.
   Минув ще якийсь час. Онися породила сина. Дитина знов через день вмерла. Онися трохи й сама за нею не вмерла.
   Настав четвертий рік. Онися ходила вагітна.
   – А що, матушко, борони боже, як і ця дитина вмре? – сказав отець Харитін до жінки.
   – Нехай бог милує! Кажуть люди, як не ростуть діти, треба покликати в куми або старця, або першого, хто на у.іиці стрінеться,– говорила Онися.
   – Треба справді покликати за кума старця Олексу Шмида, а за куму або яку старчиху, або першу молодицю, яка стрінеться на улиці,– сказав отець Харитін.
   Після різдва Онися мала дочку. Отець Харитін сам побіг до старця Шмида й покликав його в куми, а вертаючись додому, стрів одну вбогу молодицю-сусіду її попросив її держати до хреста дитину. Дитина була здорова. Онися одклала хрестини на потім, а тим часом, того ж таки дня, послали по селі титарку просити хазяйок на родини.
   Молодиці зійшлися пити родини трохи не з усього села, сповнили всю світлицю, кімнату й пекарню. Деякі молодиці поприходили з маленькими дітьми на руках. В покоях був гомін та шум од жіночих тонких голосів. Малі діти плакали. Молодші молодиці розпочали готувати купіль для Онисії Степанівни: одні носили воду з ставка, другі гріли окропи та виливали в здоровий шаплик, що стояв у кімнаті коло самого ліжка породіллі. Молодиці робили купіль з великою охотою, бігали, перепиняли дорогу одна другій, сперечались, змагались, неначе грались своїм ділом. Баба-повитуха. в чистій сорочці, в білій чистенькій намітці, командувала молодицями, неначе генерал москалями. Титарка в пекарні розпоряджалась коло печі, готуючи для гостей обід.
   Чоловіків було на родинах мало: вони сиділи в світлиці за столом з батюшкою й випивали по чарці. Скупавши Онисію Степанівну, молодиці сіли рядками в світлиці за столи. Титарка подавала страву через наймичок і сіла за стіл аж за останньою потравою. Довго сиділи гості й пили, і вже надвечір старостиха внесла з пекарні й поставила на стіл горщик варенухи. Солодкі горілчані пахощі рознеслись по покоях і одразу вдарили на язики. Язики неначе поскидали гнуздечки, і в покоях неначе заклекотіла сотня казанів з окропом. Титарка налила варенухи в миски. Молодиці черпали з мисок ложками й пили. Вже смеркало надворі. Гості встали з-за стола й довгим рядком простягліїся до кімнати, де лежала Онися, щоб подякувати за хліб-сіль. Молодиці обцілували Онисю й на радощах обіцяли напрясти матушці по півмітку, а ткаля й сама не зогляділась, як її язик обіцяв виткати матушці дурнички полотно.
   Через тиждень, в неділю, отець Харитін запросив гостей на хрестини. Поз'їжджались сусіди священики з жінками; приїхав Онисин батько та мати, отець Мельхиседек з Мартою. З батюшками приїхало кілька молодих студентів. Моссаковський ще заздалегідь сам поїхав просити на хрестини Балабуху, впрохав навіть благочинну. З парафії отець Харитін попросив тільки титаря, та титарку, та заможних господарів. Старець Шмид з кумою прибрались в чисту одежу. Шмид був кривий на одну ногу й узяв навіть нову милицю. Він був здоровий плечистий дід, трохи сліпий на одно око, без бороди, з довгими сивими вусами, з товстим носом. На свою торбу, на свою латану свитину він дивився, як піп на ризи, й ставив себе коли не нижче дяка, то ніяк не нижче диякона. Свою ліру він мав за святе посланництво, щоб возвіщати людям на ярмарках спасенне слово. То був гордий, поважний дід навіть під латаною свитою; в йому ще не видихався дух давніх кобзарів,– він розказував за гайдамаччину, за гонту та Залізняка.
   Гості зібрались у світлиці. Шмид не насміливсь іти в покої й ждав з кумою в пекарні. Дяк приніс свічки, ризи та хрестильню. Все було наготовлено, і тільки тоді покликали кумів. Шмид поважно вступив у світлицю. За ним несміливо увійшла кума. В світлиці всі встали. Повитуха покликала куму в кімнату й подала їй на руки дитину. Ставши поруч з кумою, Шмид зараз почав хреститись до образів та пошепки молитись. Благочинний надів ризи й почав читати молитви. Світлиця стала неначе церквою. Всі стояли поважно, з молитовними очима; тільки Олеся скоса поглядала на Шмида й надула губи: їй страх як не подобався той старець та проста кума; цей простий звичай здававсь для неї комедією, дуже компрометуючою навіть її, не тільки господаря.
   Обряд скінчився. Благочестиві міни помаленьку щезли. В світлиці пазастеляли столи. Отець Харитін попросив гостей за столи. Шмида з кумою посадовили за столом на самому кінці, Олесю й Балабуху попросили сісти під образами на першому місці, але якраз проти того кінця, де сиділи куми. Благочинному було байдужісінько, але благочинна не могла дивитись на Шмида, на його сліпе око. й навіть гидувала їсти.
   Після обіда гості заспівали молитву й «Многая літа» господареві, господині та ново-рожденій. Шмид, випивши добре, так гукнув впоперек «Многая літа», що Олеся затулила лице хусточкою й насилу вдержалась, щоб не зареготатись на всю хату. Шмид з кумою подякували за обід і вийшли в пекарню допивати хрестини на волі.
   Подали на стіл свічки. Баба-бранка винесла з кімнати здоровий піднос, заставлений чарками з варенухою. На підносі кругом чарок була накладена здорова купа пучків зеленого барвінку з калиною. Баба обнесла всіх гостей й обдарувала всіх пучками. Гості кидали бабі на тарілку гроші. Сільські господарі з жінками порозходились додому. В покоях зостались тільки батюшки, матушки та студенти.
   Разом з варенухою подали на стіл яблука, груші, горіхи, хрусти, конфети та маковники. Варенуха розворушила гостей. Старі матушки не давали нікому говорити: тільки їх було й чути. Отець Мельхиседек взяв гітару й примостився на стільці співати; з гітарою в руках він дуже нагадував сільських кобзарів. Довга чорна борода, широке чоло з довгими чорними бровами, широка ряса з просторними рукавами, орлиний тонкий ніс, темні блискучі очі, гарний дзвінкий баритон – все переносило думку в якісь дуже давні часи, в часи українських кобзарів, навіть давніх рапсодів. Мельхиседек заспівав церковних пісень. Все в хаті затихло, тільки лився рівний, чистий голос, не наче дзвеніла мідна струна. Матушки розжалобились. Подекуди було чути тихі зітхання й од варенухи, і од пісні. Мельхиседек од церковних пісень перейшов до народних дум і став вже правдивим кобзарем. Гості навіть забули за варенуху. Чарки стриміли неначе в замерлих руках. Але швидко смутнії мелодії трохи надокучили гостям... Подекуди в купках нетерплячі матушки стиха задзигоріли.
   – Та ну-бо, панотче, якої веселішої! – крикнула його жінка з кутка.– Ми й поснемо отутечки з чарками в руках.
   – На тобі й веселішої: вставай та танцюй!– сказав отець Мельхиседек.
   Отець Мельхиседек заспівав дрібного козачка так жваво та весело, що паничі застукотіли ногами, а благочинна насилу вдержалась на стільці.
   – Ой, не грай так дрібно, бо ще піду танцювати! – крикнула Марта з кутка.
   – Вже тобі не вгодиш: то дуже смутно, то дуже весело. Цим жінкам нічим не догодиш: все їм недогода! – обізвався отець Мельхиседек.
   Пісні розібрали студентів; вони почали співати хором. До студентів пристали батюшки, а за батюшками не втерпіли й матушки. Всі в світлиці заспівали, тільки отець благочинний сидів мовчки з люлькою в руках та попивав варенуху, а поруч з ним коло Онисії Степанівни сиділа горда Олеся.
   Довго співали гості, доки декотрі не похрипли. Після варенухи знов на стіл поставили пляшки з горілкою та наливками: господиня винесла закуску, а після закуски подала вечерю. Після вечері отець Мельхиседек не втерпів і встругнув штуку: він побіг в пекарню, налив води в той горщик, в котрому була варенуха, закрасив її трохи варенухою й підсипав перцю.
   – От потривайте, господине, я почастую шановних гостей ще своєю варенухою. Ви, матушки, як я бачу, не вмієте гаразд варити правдивої варенухи. Я тут з титаркою вдвох приставив у піч таку варенуху, що ви ще зроду не пили: і з родзинками, і з конфетами, і з усяким корінням.
   – Ану-ну! почастуйте нас! Що там за диво ви зварили з своєю титаркою! – крикнули матушки.
   Отець Мельхиседек пішов у кімнату, поналивав чарки й стакани й звелів бабі винести гостям, наказавши, одначе, потаєнці поминути госпожу благочинну та благочинного.
   Гості кинулись до варенухи. Проворні матушки сьорбнули й поскривлялись; не ймучи віри своєму смакові, гості поглядали одні на одних, доки не розшолопали, що то була вода з перцем.
   В хаті піднявся сміх та регіт; хто сміявся, хто сердився; студенти реготались на всю світлицю.
   – Який же капосний ти, панотче! – кри-чала Марта, тикаючи чаркою на Мельхиседека.– На, пий сам те диво, що наварив. Вилиймо йому за пазуху, щоб не дурив нас.
   Матушки обступили о. Мельхиседека, і якби він не втік в сіни, вони б і справді вилили йому в пазуху ту варенуху.
   Вечір був зимній, довгий. Вже всі наспівались і понапивались. Господар звелів слати гостям постіль. В світлиці постелили на помості батюшкам та паничам, в кімнаті так само на помості постелили матушкам. Тільки гос-пожу благочинну поклали в кімнаті на ліжку. Тим часом отець Мельхиседек задумав ще встругнути штуку гостям. Він побіг в пекарню її тихенько звелів наймичкам навибирати в льоху дрібнесенької картоплі, такої завбільшки, як горіхи. Наймички принесли картоплю, помили й обтерли. О. Мельхиседек убгав її в кишеню. В кімнаті на лежанці стояла миска з горіхами. Отець Мельхиседек тихенько висипав туди дрібненьку картопельку, перемішав з горіхами, ще й притрусив зверху насінням. Батюшки пороздягались й посідали долі, на помості. Порозбирались і матушки й сиділи долі на своїх постелях. Тоді вже пішли в моду пунші. Онисія Степанівна винесла здоровий бутель рому, в котрий входило піввідра. Ром був настояний на рожевому листі. Бутиль поставили на постелі. Онисія Степанівна винесла стакани з чаєм, а батюшки доливали по півстакана рому. По покоях пішли наркотичні пахощі свіжої рожі, змішані з духом рому. Матушки зачули в кімнаті той дух і не втерпіли. Двері з кімнати одчинились, і в світлицю висунулась одна матушка, потім заглянула друга й третя. Матушкам було невесело самим в кімнаті.
   – Е, панотці, як у вас гарно пахне! Та це ви тутечки п'єте щось дуже смачне,– заговорила Марта, висовуючи з-за дверей голову, зав'язану на ніч біленькою хусточкою.– А ходім, паніматки, до їх та однімім пунш.
   Напнувши на плечі здорову хустку, Марта вийшла з кімнати й сіла долі коло бутля. За Мартою вийшла друга матушка, так само запнута хусткою, за нею третя. В кімнаті зосталась тільки благочинна та кільки молодих, соромливих. Матушки посідали з батюшками навкруги бутля й підливали й собі в чай рому.
   Всім стало весело в нових позах. Почався гомін та жарти. В стаканах в батюшків вже давно не було й краплі чаю, а вони все підливали рому.
   – Чи нема, господине, в вас часом горішків для наших матушок? – обізвався отець Мельхиседек.– Отамечки я наглядів в вас на лежанці добру миску з ласощами, та ще й не з простими, а турецькими. Мабуть, господине, ховаєте не для гостей, а од гостей...
   Онисія Степанівна подала Мельхиседекові через двері миску з горіхами. Матушки розхапали горіхи в одну мить: декотрі поховали по кишенях, щоб повезти дітям додому гостинця, однятого нібито на дорозі од зайця. Отець благочинний й собі простяг руку й вхопив жменю горіхів.
   Марта вкинула в рот картоплину, розкусила й виплюнула; другі матушки натрапили на картоплю, але, розшолопавши, випльовували.
   – Які м'які горішки! Це, мабуть, загранишні, не прості,– говорив отець Мельхиседек, прижмурюючи хитро очі.
   – А справді, якісь м'які та чудні на смак,– обізвався благочинний, котрий, не розібравши, вже з'їв картоплину, в певній надії, що то турецькі горіхи.
   – Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що. І лушпиння чогось м'яке, неначе картоп...
   Марта викинула на долоню розкушену картоплину, принесла до світла,– на долоні й справді була картоплина.
   – Ой, картопля! їй-богу, картопля! Що це за диво! Чи, може, в турків такі горіхи ростуть? – крикнула Марта.
   – Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші,– розпочав вчений благочинний.
   Отець Мельхиседек хитро поглядав на матушок і мовчав. Друга матушка розкусила картоплину, принесла до світла,– на долоні лежала таки справжня картопля.
   – Та це таки справді картопля! Це нас хтось дурить! – крикнула вона, скоса поглядаючи на Мельхиседека.
   – Чи таки наша картопля, чи, може, турецька? А кете лишень дайте сюди,– я подивлюсь! – сказав Мельхиседек, роздивляючись на картоплю.– Чи ти ба – яка маленька.
   – Та це ти, старий, мабуть, дуриш нас, накидав в горіхи нам картоплі! – крикнула Марта.
   – От і вигадала! Пішов би на старість уночі шукати картоплі. Це, мабуть, ти сама дуриш нас,– обізвався з поважною міною отець Мельхиседек.– Одначе призволяйтеся, матушки, на здоров'ячко, ще й у кишені наховайте та повезіть дітям на гостинець.
   В світлиці піднявся сміх та гвалт. Матушки почали кидати на Мельхиседека горіхи й картоплю; на його голову посипалось насіння.
   – Накладім йому під подушку цих турецьких горіхів; нехай уночі сам поїсть,– говорила Марта, підкладаючи Мельхиседекові під подушку картоплю й горіхи.
   Отець Мельхиседек з байдужною міною повикидав картоплю, а горіхи поїв. Гості спорожнили бутля, й на дні зосталось тільки рожеве листя. Онисія Степанівна винесла з кімнати барильце. Отець Харитін знов налив бутля. Рожевий лист заграв в горілці, неначе пурхнули з дна горобці.