Нечуй-левицький Іван. Старо-світські батюшки та матушки

   – Це не весілля, а якась дитяча панахидка з маковниками та коржиками,– сказала Балабушиха до Марти.
   – Ні короваю тобі, ні шишок, ні весільних пісень по старому звичаю,– обізвалась нишком Марта.– Коли б ти знала, я так хочу їсти, що далі не видержу!
   – А я б вже й по чарці випила,– обізвалась Балабушиха,– мене аж за печінки тягне. Дивись, сестро, як Бонковський стрибає.– аж вуса трясуться. Бий його сила божа! Неначе скажений цап.
   Вже в глупу північ почали накривати столи. На столах понаставляли багато тарілок, багато стаканів та чарок, а наїдків та напоїв було трохи, та й те панки та урядники швидко розхапали. Батюшки та матушки встали з-за столу голодними й зовсім не п'яними, проти старого весільного звичаю.
   – Ой сестро, я зовсім голодна! – тихо шепотіла Марта до Балабушихи.
   – Цить, сестро, бо й я голодна,– обізвалась Балабушиха,– буду довго пам'ятати синове весілля. Нехай же приїдуть до мене свати! Я їм покажу, як вітати гостей! Я їх і нагодую, й напою. Од мене не поїдуть голодними та тверезими.
   – Їдьмо додому! – зашепотів старий Ба-лабуха до жінки.– Цур йому, цьому весіллю.
   – Їдьмо,– промовила Балабушиха, – бо, здається, більше вже нічим не покрепимось,– хіба танцями та музиками. Коли б лишень Терлецький не обділив і сина таким приданим, як нас оцією вечерею.
   Батюшки та матушки розпрощались з господарем і виїхали. Терлецька не дуже й запрошувала їх зостатись.
   Одбувши весілля, Марко Павлович поїхав до Києва й вистарався на священика. Він заїхав до благочинного й разом з благочинним поїхав у Вільшаницю, щоб вступити на парафію.
   Благочинний покликав старосту і звелів одімкнути дім священика й оповісти громаді, що другого дня в неділю буде правити службу новий священик.
   – Я не маю права одмикати дома,– сказав староста,– бо то дім не громадський, а покійного батюшки. Його син Харитін позамикав хати, ще й печатки поприкладав.
   – А де ж буде жити ваш новий священик? – спитав благочинний.
   – Де схотять, там і житимуть,– сказав понуро староста.
   – То нехай громада дасть йому кватиру,– сказав благочинний.
   – Не ми обібрали собі цього священика, не ми будемо й кватиру йому давати,– сказав староста.– Громада обібрала за священика сина покійного панотця, Харитона, й хоче, щоб він був у Вільшаниці священиком.
   – Коли ж владика прислав вам другого священика! – сказав благочинний.
   – Коли владика прислав його, то нехай владика й кватиру йому дає,– одрізав староста.
   Балабуха стояв ні в сих ні в тих. Він не сподівався такої притичини, щоб йому довелось мати тяганину з громадою.
   – Вже, старосто, як громада схоче, а нового священика нехай приймає,– доводив своє благочинний.
   – Ба, не приймемо! Не ми обирали, не нам його й приймати,– знов одрізав староста.
   – Але ж новий священик буде в вашій церкві службу божу правити,– сказав благочинний,– він буде в вас за священика.
   – Нехай правлять: то боже діло, а громада кватири не дасть,– сказав староста.
   Благочинний з Балабухою заїхали на ніч до дяка й там переночували. Другого дня вони пішли до церкви, й Балабуха одслужив службу божу. Щоб сподобатись громаді, він служив помаленьку, по-київському, по-монастирському, держав людей в церкві довго, бив поклони, знімав руки та очі до неба, падав навколішки, а в кінці служби вийшов говорити проповідь. Проповідь була довга на давній, церковній слов'янській мові, пересипана текстами й такими словами, як: понеже, поколику, потолику. Чесна громада слухала, слухала й нічогісінько не втямила. Балабуха говорив голосно, дуже жалібним голосом. Деякі баби трохи розжалобились од того смутного тона й почали голосно зітхати. Але Балабуха заговорився, й од старого академічного звичаю з його язика почали зриватись латинські слова. Громада очі витріщила. Балабуха схаменувся, що він говорить не в академії, а в сільській церкві перед мужиками, й вдержав язика...
   Служба скінчилась. Народ вийшов з церкви й почав говорити про нового священика.
   – Та й довго ж держить цей піп у церкві. Вже, мабуть, і обід перестояв! – гомоніли баби.
   – Що то пак він говорив? Чи про панщину, чи про щось боже? – гомоніли люди.
   – Ат, верз щось таке, що й купи не держиться; ще й на кінці закувікав! – говорив титар.– Бог з ним, з цим непроханим попом. Нехай собі їде, звідкіль приїхав!
   Громада зібралась коло церкви. Вийшов благочинний і почав вмовляти, щоб громада прийняла нового священика й дала йому кватиру або сплатила дом старого священика.
   – Не хочемо, батюшко! Й кватири не дамо, й не сплатимо грунту покійного батюшки,– загомоніла громада,– ми будемо таки домагатись у владики, щоб Харитін був в нас за священика.
   – Про мене,– як хочете, а я не маю права змінити, що постановив владика,– сказав благочинний,– новий священик зостанеться в вас на парафії.
   – Воля ваша! Нехай зостається, але ми не будемо давати йому помочі.
   Благочинний вговорював, вмовляв громаду й нічого не вдіяв. Балабуха зостався до котрого часу в дяковій хаті й пересвідчивсь, що йому приходиться погано. Він хрестив, ховав, вінчав, а люди або не платили йому нічого, або платили мало, а декотрі навіть носили хрестити дітей до сусідніх священиків. Громада знов нарядила посланців в Київ до владики просити за Харитона Моссаковського.
   Тим часом Балабуха привіз у Вільшаницю й свою жінку. Олеся вбралась у сукню, пішла до церкви й стала поперед усіх людей перед іконостасом, а не в бабинці, де ставали старі матушки з дочками. Громада загула:
   – Що це воно за пані! Прийшла простоволоса, неначе дівка. Чи надула спідниці, чи намостила обручів під сукню, що така товста; й не поважає громади, й господа зневажає: виперлась поперед усіх людей перед самі царські врата, мабуть, щоб піп на неї дивився, а вона на попа!
   – Ми поламаємо на їй ті обручі! – загула громада.– Це якась чи панія, чи полька, чи, може, якась невіра!
   Балабуха крутився, крутився й нічого не вдіяв. Вже він і титаря загоджував, і дідів загоджував, й говорив проповіді, котрих ніхто не розумів,– і все нічого не помогло. Громада стала гопки проти його. Люди не цілували його в руку, обминали на вулиці, а що за все гірше – не давали йому грошей. Олеся пожила з тиждень на черствім хлібі в дяковій хаті й поїхала в Хохітву до батька. Балабуха побачив, що в його руках і ключі од церкви, й ризи, і кропило, й кадило, та тільки не було чого їсти, йому доводилось або голодати, або шукати іншої парафії.

IV

   Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла і в Чайки до Прокоповичів. Якийсь дяк був у Вільшаниці, заїхав у Чайки й передав звістку Прокоповичці. Отець Степан Прокопо-вич одпочивав у пасіці. Прокоповичка побігла в пасіку, трохи не поперекидала уликів і вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спині й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбігла, торгнула чоловіка з усієї сили й крикнула на всю пасіку:
   – Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?
   – Га? що? де? Пожежа! – крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.
   – Чи ти знаєш, що сталося? – крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.
   – Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! – захрипів спросоння Прокопович.
   – Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!
   – Злодії! Хтось украв Вільшаницю! Запрягай коні та доганяй,– плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.
   – Та перехрестись, та прочуняйся! – зарепетувала Прокоповичка.– Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.
   – Та чорт його бери, коли одбив! про мене, нехай пропадає й твоя Вільшаниця, й твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, – сказав Проко-пович.
   – От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? – спитала Прокоповичка.
   – Про мене, нехай плаче, нехай скаче!– сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.
   – Та вставай-бо та давай нам пораду! – крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку й ухопився обома руками за свою жінку.
   – Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! – закричав він сердито, знов сівши на лаві.– Дай мені доспати, а там кричи хоч до вечора.
   – Вставай! Он архієрей приїхав! – гукнула Прокоповичка.
   – Авжеж! піддуриш! Піддури свого батька дурного, – сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.
   Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б'ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.
   Онися походжала по світлиці та лузала насіння, неначе нічого такого страшного й не трапилось. Мати примітила байдужний вид. її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх.
   – Походжай, доню, та насіннячко лузай! – промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.
   – А що ж маю робити? Хіба сяду та буду сльози лити? – сказала байдужним тоном Онися.
   – Лучче сядь та плач! – крикнула Прокоповичка.
   – Я, мамо, не з таківських, що плачуть,– сказала Онися й все собі походжала та насіння лузала.
   – Як не з таківських, то про мене йди заміж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.
   – То й піду! Оце велике лихо! Хіба дяк не чоловік?
   – Який він чоловік! Будеш цілу зиму боса ходити та горщиком воду носити!
   – Аби не дірявий горщик, то й носитиму,– сказала Онися, дивлячись у вікно та лузаючи насіння.
   – Хіба ж ти думаєш за його йти заміж?– крикнула Прокоповичка.
   – Атож! А хіба що?
   – А те, що він попом у Вільшаниці не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?
   – Харитін не дурень. Я його люблю й за його піду заміж, хоч би я навіки зосталась дячихою, – сказала Онися, заглядаючи у вікно.
   Якби Онися не дивилась у вікно, а глянула на матір, то мати, може б, стала м'якіша й спокійніша. Байдужість доччина дражнила її.
   – То ти підеш за того дяка, за ту чехоню? ба не підеш! – крикнула мати.
   – Ба піду й за чехоню! – тихо сказала Онися, здержуючи гнів.
   – Ба не підеш, бо ми тебе не оддамо!
   – Я й сама піду! Хіба я маленька, щоб ви мене оддавали?
   – То ми тобі нічого не дамо. Підеш до його хіба пішки в Карапиші!
   – То й пішки піду,– це мені не заважить.
   – Пху на того дурного дяка! Та він же обміняв святий хліб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!
   – Тим він мені і сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний віз гарбузів, як вашому академістові. Я й сама наговорю за трьох.
   – Як ти йому не накладеш гарбузів, то я йому накладу не то в віз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнішки, як гарбуз.
   – І вже ваше минуло. Не час вам гарбузу-вати. А я Харитона люблю й більше ні за кого не піду заміж, окрім його, хоч би до мене приїхало двадцять академістів.
   Прокоповичка тяжко зітхнула, хрьопнула дверима й знов побігла в пасіку. Отець Степан хріп, обернувши лице до стіни; тільки одна брова стриміла з-за лоба, неначе кінчик котячого хвостика.
   Прокоповичка подивилась, боялась зачіпати чоловіка, а тим часом, пробігавшись по садку, трохи прохолола й заспокоїлась. Вернувшись до хати, вона не втерпіла й заглянула в світлицю. Онися походжала по світлиці та все насіння лузала.
   – Хто його зна, що це за люди! Той хропе в катразі, а ця насіннячко лузає. Нема їм діла ні до чого. Сама за всіх бігай та клопочись, та й годі,– сказала Прокоповичка вже спокійніше.
   – За мене, мамо, не клопочіться. Я сама за себе поклопочусь,– сказала Онися.
   Тільки що Онися промовила ті слова, надворі загавкали собаки й заторохтів віз. Онися ще й у вікно не подивилась, а вже впізнала, чий віз заторохтів. Впізнала й Прокоповичка. Моссаковського віз торохтів якось так, неначе зубами клацав.
   – Хто то приїхав? – спитала мати з кімнати.
   – Вгадайте!– обізвалась, не обертаючись, Онися.
   – Певно, карапишанська чехоня, бо віз торохтить, як розбитий горщик! – сказала з злістю Прокоповичка.– Крутись же з ним, бо я не буду коло його панькатись.
   Не встигла Прокоповичка сказати ті слова, як двері в світлицю одчинились і на порозі став Моссаковськин в чорному довгому жупані, в пасових чоботях, в широких білих ви-кладчастих комірчиках. Його біле лице аж сяло. Сині очі блищали тихим радісним світом. Під його пахвою біліла паляниця.
   Прокоповичка кинула на Моссаковського через поріг злими очима, причинила двері й стала за дверима.
   Моссаковський вглядів Онисю серед світлиці, й на його матовому делікатному лиці розлився легкий рум'янець. Онися почувала, що вона злякалась цього тихого смирного чоловіка. Вона чула, як у грудях забилось серце, як її руки й ноги неначе охололи.
   – Добридень вам! З неділею будьте здорові! – тихо сказав Моссаковський й поцілував Онисю в руку.
   Онися нахилилась і поцілувала його в щоку. Вона почутила, що кров разом кинулась їй в лице, а руки й ноги були холодні, неначе вона держала їх в холодній воді.
   – Доброго здоров'я! Спасибі вам! – тихо обізвалась Онися.
   Моссаковський поклав паляницю на столі, став і руки склав на поясі. Онися попросила його сісти.
   Моссаковський мовчав, і Онися мовчала. Обоє навіть не сміли подивитись одне одному в вічі. Мати стояла за дверима й слухала.
   – Правдива чехоня! Не вміє навіть з дівкою побалакати й пожартувати. Мій отець Степан не так поводився зо мною, як був моїм женихом!
   Довго молоді сиділи й мовчали. Онися знала, що Моссаковський ладен мовчати й до вечора та дивитись на неї. Вона почувала свою незвичайність і просто заговорила про те, що в їх обох було на душі.
   – Ви, Харитоне Петровичу, може, думаєте, що я не піду за вас заміж після того, як ви втратили вільшаницьку парафію? Не думайте так...
   – Ні, я... нічого не думаю...– насилу обізвався Моссаковський і сказав правду: він тоді нічого не думав, тільки був ладен дивитись на Онисю хоч і до вечора.
   – Я піду за вас заміж, хоч би ви й зостались дяком в Карапишах,– сміливо сказала Онися.
   – Спасибі вам, Онисіє Степанівно! Які ви добрі! – обізвався Моссаковський.
   Мати за дверима так крутнула головою, що намітка на її плечах настовбурчилась вище од голови.
   В Моссаковського лице ніби засяло, очі заблищали. Він був ладен кинутись Онисі в ноги, але... й очима не поворушив.
   – Я піду за вас заміж, хоч би мій панотець і паніматка не пристали на те,– знов сказала Онися й при тих словах скочила з місця й пересіла на стілець, котрий стояв коло Моссаковського; Моссаковський не видержав, вхопив її руку й поцілував. Онися цмокнула його в щоку.
   Мати, почувши цмокання, сіпнула дверима й вскочила в хату. Молоді сиділи, спустивши очі додолу. В Прокоповички очі горіли як жар. Вона аж зблідла на виду.
   – Оце гарно! Їй-богу, гарно! Я не хочу, щоб ти, панно, до весілля цмокалась з паничами.
   – Їй-богу, я ні в чому не винен,– тихо промовив Моссаковський, схопившись з стільця й цілуючи Прокоповичку в руку.
   Прокоповичка не знала, що робити, крутнулась по світлиці сюди-туди, аж намітка на їй затряслася, вискочила в садок і побігла в пасіку.
   – Ваша паніматка на мене чогось сердяться,– сказав Моссаковський,– вони не оддадуть вас за мене.
   – Як не оддадуть, то я сама піду,– сказала Онися, дивлячись сердито на двері в кімнату.
   Вони замовкли й ждали старих, як кари.
   Тим часом Прокоповичка прибігла в пасіку. Прокопович вже встав і походжав по пасіці. Жінка накрила його мокрим рядном.
   – Йди вже до хати та говори з тим дяком. Вже приїхав, мабуть, по мою душу! – крикнула Прокоповичка.
   – От і добре, що приїхав: буде з ким з нудьги по чарці випити,– сказав Прокопович.
   – Тобі тільки по чарці! Ти ладен і свою дитину пропити! Спить собі, а я одна клопочусь та бігаю.
   – Вже правда, що розбігалась, як курка з яйцем,– не дала гаразд і виспатись. Чого ти прибігла в пасіку гвалтувати? Що там трапилось?
   – Балабуха одбив Вільшаницю од Моссаковського. Видавай тепер дочку за дяка!
   – А дочка що каже?
   – А дочка здуріла! Піди ще ти побалакай з нею. Там цілується з тим дурним дяком, і сором а нема дівці.
   – Гм... гм... круту кашу заварили... Треба щось робити, – промовив Прокопович, прямуючи з жінкою до хати.
   Тим часом Моссаковський розказав Онисі, що вільшаницька громада не прийняла на парафію Балабухи і що владика таки оддав йому Вільшаницю, як того бажала громада. Онися знала, що в такім разі її старі батьки зараз прохолонуть і заспівають іншої.
   Прокопович з жінкою увійшов у світлицю. Моссаковський привітався, поклонився низенько. Прокоповичка сіла на канапі, надулась, дивилась на стіну й мовчала. Прокопович, одначе, був ласкавіший до Моссаковського й, не обертаючись до жінки, звелів Онисі принести горілки та закуски.
   – Та наріж, Онисю, тієї паляниці, що лежить у хижці з самого верху,– сказала Прокоповичка сердито.
   Онися осміхнулась. Зверху лежала черства паляниця. Онися нарізала свіжої пухкої паляниці з останнього печива й винесла пляшку з горілкою.
   Випили по чарці. Моссаковський мовчав. Прокоповичка мовчала і все дивилась на стіну. Прокопович пробував розмовляти, але спросоння тільки позіхав на ввесь рот. Він глянув на жінку,– жінка сиділа, насупившись, і не думала рота розтуляти.
   – Чого це ти, паніматко, так пильно дивишся на стіну? Чи мухи лічиш, чи що? – спитав Прокопович у жінки.
   Прокоповичка зирнула на чоловіка сердитими очима й почала вже дивитись на грубу, неначе там була намальована якась дуже гарна картина.
   В хаті знов стало тихо. Прокопович знов позіхнув і перехрестив рота. Всі мовчали. Прокопович почав гніватись на жінку.
   – Отже ти, паніматко, закохалась в грубі. Дивишся та дивишся на неї й очей не зводиш,– знов зачіпав жінку Прокопович.
   – Говори вже ти,– мені нема чого говорити,– сердито обізвалась Прокоповичка, не зводячи очей з груби.
   Онися сміялась не устами, а очима. Моссаковський дивився на діл.
   – Випиймо ще по чарці. Може, з чарки добудемо розмови, – сказав Прокопович до Моссаковського, наливаючи по другій.
   Випили по другій, й язики справді зараз розв'язались. Прокопович став розпитувати Моссаковського про Вільшаницю, але здалеки. Він неначе совістився питати за те, що Балабуха одбив од Моссаковського вільшаницьку парафію. В його думці висло трудне питання, й він обминав його навкруги.
   – Як же ви, Харитоне, думаєте тепер розпорядитись собою? – спитав Прокопович у Моссаковського.
   – Мені треба скоріше женитись, щоб часом знов хтось не одбив у мене Вільшаниці,– сказав Моссаковський.
   Прокоповичка звела очі з груби на двері.
   – Як же так! А Балабуха де дівся? – спитав Прокопович.
   – Балабуха мусив виїхати з Вільшаниці, бо його громада не приняла на парафію. Владика таки оддав мені вільшаницьку парафію,– одповів Моссаковський.
   Прокоповичка перевела очі з дверей і вирячила їх на 'Моссаковського. Онисині очі неначе реготались.
   – Таки оддав вам парафію? – аж крикнув Прокопович, скочивши з місця.
   – Оддав. Громада настояла на своєму. Тепер мені треба поспішати, щоб парафія знов не втекла з рук,– сказав Моссаковський.
   – Голубчику, Харитоне! Поздоровляю вас од щирого серця! – крикнув Прокопович і кинувся обнімати її цілувати Моссаковського.
   Прокоповичка й собі знялась з канапи й кинулась прожогом обнімати та цілувати Моссаковського. Всі стали веселі, говорючі, всі говорили, й ніхто нікого не слухав. Прокоповичка забігала по хаті, вскочила в кімнату й знов убігла в світлицю. Онися сміялась, затулившись рукавом.
   – А що, паніматко! Коли полічила всі мухи на стіні, то став могорич. Винось наливки, настойки, запіканки! Давай на стіл пироги, калачі, маторженики, які маєш. Давай разом полудень і вечерю,– кричав Прокопович.
   Прокоповичка кинулась в хижку, в пекарню, гукнула на наймичок. В пекарні затопили в печі. Закиркали під ножем кури. Наймит впіймав порося. В світлицю неначе на крилах влетіли пляшки з наливками та настойками. Десь узялись пироги в сметані, бублики на яйцях, маковники, пундики. Чарка пішла за чаркою. Онися винесла тарілки з горіхами та фігами. Усім стало весело. Моссаковський розговорився, розчервонівся, повеселішав.
   Прокоповичка любенько дивилась на його делікатне з рум'янцями лице й тепер довідалась, що він схожий не на чехоню, а на хохітвянського пана.
   – Тепер хоч і під вінець! – сама прохопилась Прокоповичка, випивши чарку запіканки,– нема нам чого длятись. Ми тепер зовсім обробились на полі. Робити нема чого, а гуляти маємо доволі часу.
   – Про мене, хоч і зараз,– сказав Мосса-ковський,– справді, нема для чого одкладати діла!
   – Шкода, що ви не приїхали з братом! А ми б оце поговорили з ним, як з сватом,– говорила Прокоповичка, любенько заглядаючи Моссаковському в очі.– Ми таки своєї дочки не зобидимо: є в нас, хвалити бога, й худоба, й коні, й воли, й плуги, й пасіка.
   «Воно так, а все-таки краще б було привезти з собою повітового свата отця Мельхи-седека та повітову сваху Марту,– подумав собі Моссаковський,– бо старі на словах – як на цимбалах, а на ділі – як на талалайці».
   – І спасибі вам, паніматко! Хто ж не знає про вашу добрість? Про це нема чого й казати,– сказав Моссаковський.
   – Як станете священиком у Вільшаниці, то опорядіть церкву, як я свою опорядив. Там церква дуже стара й образи такі, що на їх навіть нічого вже не видно. От покличте мого маляра! Він вам так обмалює церкву, що ви тільки очі витріщите! – радив Прокопович.
   – Покличу, отець Степан, і звелю йому намалювати таку саму «Неопалиму купину», як у вашій церкві.
   – І страшний суд намалюйте,– в вільшаницькій церкві нема навіть страшного суда.
   – Буде й страшний суд, ще й у пеклі звелю намалювати богуславського станового та канівського столоначальника.
   – Невже! – крикнув Прокопович.– Отам їх, проклятущих, намалюйте. Там їм уготоване місце!
   – Та не забудьте й Балабуху там намалювати з його губою,– крикнула Онися, поглядаючи скоса на матір.
   – Звелю намалювати й Балабуху в пеклі, бо він того вартий,– сказав Моссаковський, осміхаючись.
   – Та ще звеліть почепити йому через плечі на мотузку зо два гарбуза,– глузувала Онися.
   – Говори-бо, дочко, та й міру знай! Де ж ти бачила на образах гарбузи? Ще що вигадай! – сердито обізвалась Прокоповичка.
   Онися схаменулась, замовкла й трохи злякалась, чи не сказала вона часом чого дуже грішного.
   Чарка ходила з рук в руки. Пляшки спорожнялись. І гость і господар з господинею все полуднували, поки не поспіла вечеря. Прокоповичка почала застеляти стіл і готувати вечерю.
   – Оце ж я наварила й напекла, та не буде кому вечеряти, – сказала Прокоповичка.– Коли б господь приніс яких гостей абощо.
   – Правду кажеш, паніматко! якби господь послав гостей, то все б таки більше з'їлось і випилось в кумпанії,– сказав Прокопович.– Чи не послати б поблизу в Сухоліси або в Черкас та попросити батюшок та матушок.
   – Та вже. тату, затого й сонце зайде. Там, мабуть, і спати вже лагодяться,– обізвалась Онися.
   Ще не подали на стіл вечері, як двері рипнули і в світлицю увійшов священик, старший Харитонів брат.
   – Десь господь послухай моєї молитви й приніс вас неначе на крилах! – крикнув Про-копович і кинувся обнімати та цілувати гостя.
   Прокоповичка кинулась до гостя й ніби почепилась на його шиї. Онися цілувала його руки, а Харитін за гуртом кинувся й собі цілуватись з братом, неначе не бачився з ним півсотні років. Усі стали ще веселіші. Всі говорили, галасували на всю хату, не знали, де сісти, де стати.
   – Тепер моя вечеря не пропаде! – сказала Прокоповичка й побігла в пекарню.
   Незабаром на столі з'явилась ціла купа нарізаної паляниці та пирогів, пляшки та чарки. Серед стола в мисці простяглося печене порося з хріном в зубах, як на Великдень. Прокоповичка обстелила край стола рушниками, щоб утирати губи й руки. Всі сіли за стіл, випили по чарці настойки й так тернули порося, що од його швидко зостались тільки кісточки. Після поросяти наймичка принесла салятирку смажених курчат, й курчата десь ділись, неначе полетіли на сідало. За курми прилетіли на стіл печені качки, начинені яблуками,– й качки неначе пірнули під воду. За качками вискочили з кімнати шулики з маком та з медом, – і шулики щезли. Наливка з пляшок неначе ввіходила в стіл, і ввіходила дуже швидко.
   – Ну. господине, поки ще наші язики повертаються в роті, поговоримо по-божому за весілля. Коли нам справляти весілля? – спитав Прокопович.
   – Воля ваша, отець Степан,– одказав Моссаковський,– а на мою думку весілля нема чого одкладати.
   – Авжеж, нема чого одкладати,– сказала й Прокоповичка,– час сухий, теплий, погожий, надворі година. В нас усього, хвалити бога, доволі. Та ще коли б часом знов парафія не втекла.
   – О, вже не втече! – обізвався Харитонів брат.– Ми вже прип'яли її добрим налигачем. Другий Балабуха не швидко найдеться.
   – Хто його знає... коли б часом громада не передумала,– прикинула Прокоповичка, скоса поглядаючи на Харитонового брата, котрий і сам був би радий, щоб парафія зірнула з Ха-ритонової гнуздечки та втекла до його.