Страница:
– Спасибі за святий хліб, дар божий! Чого ти плачеш? – спитав ласкавим голосом митрополит.– Чи тебе хто зобижає, чи що?
– Де вже пак мені не плакати, святий владико! Архієрей звів з світа мого панотця,—сказала Онися, впавши владиці в ноги.
– Як то? – промовив здивований митрополит. Він аж устав з крісла й перехрестився.– Встань, говори! Ти удова?
– Звів з світа!..– говорила Онися, втираючи сльози хустинкою.
– Де? як? Чи вже ж цьому правда? Сили небесні! Що ти говориш?
– Святий владико! архієрей зняв з мого панотця ризи й рясу при всій громаді, а він з переляку як ох, та й ох! та через місяць і вмер,– сказала Онися.
– Ой боже мій! Ой, який великий гріх вчинився! Сили небесні! Може, твій панотець вчинив щось недобре? Може, проступився?
– А що ж він вчинив? Сказати правду, не він винен, а я: я полаялась з протопопшею за наймичку, а протопопша намовила протопопа, і він наговорив архієреєві на мого панотця. Та вже ж як там не було, нехай вже їх бог судить, а я зісталась сиротою з дітьми.
– Не плач, я зоставлю за сиротами парафію, а тобі нехай зять одділить третину жалування й приносин до церкви і огорода.
– Чи не можна, святий владико, одділити половину? В мене дві дочки, ще й синок в школі вчиться.
– Не можна. Буде з тебе й третини. Шукай дочці жениха, та йди здорова, та молись богу. І я за тебе помолюсь і за твоїх сиріт. Боже, благослови тебе!
Онися перестала плакати, втерла сльози, поцілувала в руку владику, подякувала й поїхала додому.
Пішла чутка по селах, що митрополит зоставив парафію за сиротами. Восени почали їздити до сиріт семінаристи, а перед покровою за Надезю посватався молодий семінарист Петро Завіновський. Він був не дуже гарний з лиця: білявий, товстий, трохи кирпатий; але Надезі, як сироті, не було чого гарбузувати. Вона дала слово, заручилась, і після покрови Онисія Степанівна справила весілля. Весілля було сирітське: без музик, без танців. Гості повечеряли та й роз'їхались.
Онисія Степанівна обділила дочку й зятя всім, що було потрібно на господарстві: дала три пари волів, дві корови й телицю, пару коней, дала трохи грошей, і сама перейшла з меншою дочкою Палазею в нову, перероблену з сіней кімнату.
Онисія Степанівна як стара господиня в домі й не думала випускати з своїх рук господарських віжок. Вона забрала в свої руки всі ключі – од комори, од льоху, навіть од возовні. Зятеві вона дала тільки ключі од стайні, а молода господиня Надезя зосталась зовсім без господарського портфеля. Ця річ дуже не сподобалась Надезі. Надезя вдалась на вдачу в свою маму: любила верховодити. Зять був так само самостійний і запопадний; почалось змагання в сім'ї, потім колотнеча.
Онисія Степанівна задумала годувати зятя, по старому звичаю, борщем та кашею. Зятеві схотілося кращої харчі. Він звелів ставити вранці й увечері самовар, їздив в Богуслав та купував м'ясо та петльоване борошно на паляниці. Онисія почала докоряти зятеві. Почалась в господі звичайна тяганина за господарське право двох хазяйок в хаті.
Раз Надезя взяла ключі од комори й не оддала матері. Онися Степанівна лапнула коло пояса, де в неї завжди висів здоровий пучок ключів, і не знайшла ключів. Вона побігла в Надевину кімнату.
– Надезю! Чи це ти не оддала мені ключів, чи я їх де загубила?– спитала Онисія Степанівна.
– Ні, не оддала,– сказала Надезя.
– То дай їх сюди,– сказала Онисія Степанівна.
– Нащо вам, мамо, ключі? Я буду видавати харч до пекарні на поживок для всіх!
– А то навіщо? – крикнула Онисія Степанівна.
– Та тим, що ви годуєте нас борщем та кашею,– обізвався зять, почервонівши.
– Ото великі пани понаїздили в Вільшаницю! Як забагатієте, тоді будете їсти пундики. Передніше придбайте добра та тоді й коверзуйте. В мене зайвини та збитків не було й не буде,– сказала Онисія Степанівна.
Зять спахнув, його лице почервоніло. Він підняв голову вгору.
– Коли сказати по правді, то господиня в домі – моя Надезя, а не ви,– сказав гордовито зять.
– Хто? Надезя, а не я? Я тридцять років тут господинею! Мої комори, моє й добро в коморах! Наоріть, насійте та тоді й будете господарями. Дай сюди ключі!– крикнула Онися до Надезі й кинулась до її кишені, де бряжчали сховані ключі.
– Надезю, не давай!– крикнув зять.– В коморі яйця, сир, масло, всяке добро, а ви нас годуєте кашею з салом,– сказав зять.
– Не ваше масло, не ваш сир! Я сир продам та собі грошей зароблю. В мене дочка панна, в мене син,– сказала Онися.
– Дочка при нас житиме й харчуватиметься, й ви будете при нас. Хіба ми вас виженемо з хати, чи що? – обізвалась Надезя.
– А ти думала ще мене з хати вигнати? О, не діждеш цього! Я тут господиня, а не ти. Як заходжусь та наважусь, то й хата піде уперекидь, а ви вилетите з Вільшаниці.
– Ба я тут господиня!– сказала Надезя.– Тут на парафії мій чоловік, а я його жінка.
– Овва! Яка господиня! Це дім мій – його ставив твій дід Моссаковський. А коли хочете коверзувати, то нехай вам громада ставить другу, опрічню хату,– сказала Онися.
– Хоч дім – ваш, та він стоїть на церковнім грунті, тим він і наш,– сказав зять.
– Земля церковна. Оріть свою частку города, а дім мій. Я тут була й буду господинею, а вам не хочу в руки дивитись. Дай, Надезю, ключі! – крикнула Онися.
Надезя не думала оддавати ключі. Онися без церемонії засунула свою руку в кишеню й вихопила ключі так швидко, що Надезя й незчулась і не опам'яталась. Онися гуркнула дверима й пішла в свою кімнату, приказуючи:
– От і правда, як співають: «Ой піду я до дочки, наберуся бідноти; ой піду я до сина – лиха моя година!»
Змагання то за се, то за те виникали сливинь щодня. Стара бігала лаятись до молодих, а зять взяв молотка й цвяшків і забив двері в тещину кімнату, щоб теща до їх не ходила сливинь щодня змагатись та лаятись.
– Забивайте, забивайте двері од матері. А я й через двері достану до вас. Я вас вижену з Вільшаниці, як не будете покірливі мені,– кричала Онисія Степанівна через двері. – Це буде найкраща діляниця!
Од того часу зять з Надезею пили чай в своїй кімнаті й купували до столу м'ясо за свої гроші. Онися продавала сир та масло з своїх корів і ховала гроші в свою скриню. Од того часу в пекарні була одна наймичка материна, а друга зятева. Стали навіть обідати нарізно: мати з Палазею рано, по-старосвітській, а зять з Надезею пізно, опівдні. Онися держала ключі в скрині під замком і сама ходила в комору та в льох.
Настала весна. Завіновський почав піддобрюватись до тещі та все заговорював, щоб вона оддала йому свою третину города.
– Нащо вам, мамо, той клопіт! Я виорю, й зралю, й заскороджу, й посію, й вас прохарчую. Нащо вам розводити ті воли та плуги: ви вже старі,– такої співав зять.
– Так, зятю, так. А як ви мене не схочете годувати хлібом, чим я тоді живитимусь? Лучче таки й безпечніше, коли я матиму свій хліб та не буду нікому дивитись на старість в руки. Якби пак ви обоє були статковиті люди, а то!.. Ет! – говорила Онися.
– А я таки виорю й засію увесь город,– говорив зять.
– А я не дам. Города зроду-звіку не дам нікому,– й не просіть, і не канючте в мене.
Настала весна. Завіновський найняв чоловіка й вислав плуга орати город. Город був на леваді дуже здоровий. Чоловік виорав зятеву половину. Зять звелів орати й тещину частку.
Онися вибігла на город і підняла гвалт.
– Не ори моєї частки, бо я тобі плуга порубаю,– кричала вона на чоловіка.
– Коли батюшка звеліли орати увесь город! – говорив чоловік і погнав воли на Они-сину частку.
– Не ори,– кажу тобі,– бо підеш під суд. Це моя частка. Геть з мого города! – гукнула Онися й при тих словах вхопила обіруч здорову палицю й давай лупити воли по мордах. Воли закрутили головами.
– Не бийте-бо худоби! Що вона вам винна? – гукнув мужик, розсердившись за безвинну худобу.– Гей, сірі!.. Оступіться, матушко! Не нівечте мені худоби надаремно!
– Оступись сам, а я не оступлюсь! – репетувала Онися й розп'яла руки перед самими волами.
Завіновський з Надезею вибігли на город і кричали, щоб мужик орав увесь город. Онися стояла перед волами, розчепіривши руки.
– Поганяй воли! Чого ти стоїш та дивишся? – гукнув зять на чоловіка.
Чоловік погнав воли. Онися лягла на землю впоперек перед самими волами.
– Передніше переореш мене пополовині! Під суд підеш і ти, й твій дурний піп! – кричала Онися, лежачи на землі.
– Одколи живу на світі, ще не орав попадь,– гукнув мужик, кинув батога та й пішов додому.
Онися встала, звернула воли на зятеву половину й погнала їх по ріллі. Вони потягли плуга по городі, збиті з пантелику.
– Це кара господня, а не теща! – гукнув Завіновський.
– Геть з моєї господи, щоб і дух твій тут не смердів,– гукала Онися до зятя.– Запрягай коні та виїжджай з Вільшаниці, бо я тобі не дам тут жити. Я тобі покажу, як однімати у сиріт шматок хліба! Або я вас одселю звідсіль геть, отуди над став! – репетувала Онися на увесь город.
Полаявшись з зятем, Онися пішла на цвинтар на могилу отця Харитона поплакати. Вона плакала й приказувала: «Все кругом мене вороги! Тільки ти один був для мене добрий цілий вік; тільки ти мене жалував і не кривдив!»
– Твоя мама – чиста сатана. Вона не дасть мені спокою цілий вік! Ой, шкульно ж мені! – говорив зять до Надезі.
Онисія Степанівна таки встояла на своєму: покликала молодиць і сама з молодицями скопала всю свою частку города, засіяла і зарадила. Після визволення селян од панщини молодиці знов пригорнулись до старої матушки-удови, почали заходити до неї в гості й помагати їй в роботі. Онисія Степанівна жалілась їм на свого зятя. Вони настренчили й своїх чоловіків проти молодого батюшки.
Забравши третину города, Онисія Степанівна одділила собі й третю частку садка, частку найкращу, де росло старе дерево. Настало літо. Онисія Степанівна випрохала собі місце проскурниці, таки в Вільшаниці, й вже мала свою проскурницьку частку поля. Знайшовши собі в селі супряжича, в супрязі з ним виорювала й засівала свою частку поля.
Настало літо. Онисія Степанівна полола грядки й усе кмітила та стерегла свою частку садка. Але Завіновський з Надезею потаємці без церемонії рвали вишні та черешні на материній частці. Палазя підгляділа й сказала за це матері. Онисія Степанівна од того часу сиділа в садку, плела панчохи й стерегла свого садка. Але на вакації приїхали до зятя два малі брати-школярі.
Од школярів трудно було встерегти стиглі червоні вишні та черешні. Як тільки Онися йшла в хату господарювати, школярі лізли на вишні й господарювали по-своєму. Онися лаяла, кричала, але це нічого не помагало. Нарвавши черешень, школярі втікали, неначе прудкі кози, в берег у верби, так що їх і конем не можна було догнати.
Онися далась на хитрощі. Вона сіла під вишнями, поклала коло себе тичку, а далі лягла на траві в холодку й вдавала, ніби спить: розкидала руки, зсунула трохи з голови хустку, висмикала собі пасма коси й хропла на ввесь сад. Школярі закрались, вгляділи, що бабуся спить; один виліз на вишню, другий на черешню та давай рвати бабусині ягідки. Як скочить бабуся з місця – та за тичку, та до школярів:
– А, ви, сякі-такі! Попались? А злазьте сюди! Я тепер вам дам джосу,– гукала бабуня.
Вона вхопила тичку та давай лупити того хлопця, що сидів на вишні. Хлопець верещав не своїм голосом, а далі скочив і втік. Онися кинулась до другого. Але другий сидів на черешні. Черешня була здорова, як дуб. Школяр поліз вгору. Онися махала тичкою й ніяк не могла його дістати. Школяр дерся вгору, сів на самому вершку й спокійненько їв ягідки, та дражнився з бабусею, шпурляючи кістки додолу та влучаючи бабуню то в лоб, то в ніс.
– Еге, не дістанете! Еге, не влучите! Невлучна в вас рука. Отут же я наїмся ягідок всмак,– гукав вгорі школяр, а потім почав дражнитись, розказуючи бабуні казку за Змію та Івасика Телесика:– Змія качається під дубом та каже: «Покочуся, повалюся, Івасевого м'ясця наївшись». А Івасик сидить звершечку та співає: «Гуси, гуси-лебедята! візьміть мене на крилята!»
Онися наробила гвалту на ввесь садок, побігла до зятя, вилаяла й Надезю, а потім вже лягома, щоб ніхто не бачив, пішла на цвинтар на могилу й виплакала свої сльози й свою злість.
Настала осінь. Завіновський зібрав з поля хліб і перемолотив. Надезя зібрала городину. Треба було хліб зсипати в комору, городину складати в льох. Онися дала ключі од комори та льоху, але як тільки Завіновський поховав своє добро, Онисія Степанівна знов хотіла загарбати ключі в свої руки. Надезя не оддавала ключів. Мати з дочкою трохи не побились за ключі серед двора, але все-таки Онися видерла ключі в дочки. Завіновський їздив жалітись на тещу до Балабухи. Балабуха вже боявся зачіпати Онисію Степанівну й радив Завіновському перейти на другу парафію. Завіновський так і зробив. Вилаявшись з тещею на дорогу, він поїхав до Києва й перепросився на другу парафію.
– Отак би й давно зробив,– говорила Онисія Степанівна.– Це не Завіновський, а правдива завіна! Підожду другого зятя: може, трапиться добрий чоловік.
Завіновський виїхав з Вільшаниці. Онися одбила двері до своєї кімнати й знов стала господинею на всю губу – й на все подвір'я, й на ввесь дім. Вона поїхала до Києва й випросила в митрополита вільшаницьку парафію для своєї меншої дочки Палазі.
Палазя була й краща за Надезю, й не така натуриста, як Надезя. За неї швидко посватався молодий семінарист Василь Лопатинський. Онися випрохала собі в митрополита третю частку города й для себе, й ради сина, що вчився в семінарії.
Лопатинський був чоловік тихий, спокійний й помирливий. Він поважав Онисію Степанівну й годив їй, а це дуже подобалось Онисі. Менший зять любив читати книжки, сидів дома й не дуже вмикався в господарство. Онися взяла в свої руки всю господарську справу: командувала наймичками й наймитами, як за живого отця Харитона. Вона все орала свою частку города й збирала та продавала овощі з своєї частки садка навіть тоді, як її син вийшов з школи, оженився й став на парафії. Другий зять не сперечавсь з тещею, мовчав собі та читав книжки. Палазя була спокійна й не змагалась з матір'ю, корилась їй. Онися жила як риба в воді. Всі ключі висіли в неї коло пояса. Вдосвіта, як зять і дочка ще спали, вона вставала, будила наймичок та наймитів і товклася в пекарні, як Марко по пеклі. Влітку вона їздила сама на поле до косарів, до громадільників, до женців і кмітила за ними, як добрий осавула. Вона знала, коли наймички любили в полі спати, й ненароком наїжджала в поле й лупцювала сонних наймичок батогом. Наймички й наймити ненавиділи її, бо знали, що все-таки не вона господиня в домі. Один наймит встругнув-таки Онисі штуку з досади, щоб хоч трохи помститись над нею.
Раз Онися поїхала в поле, щоб сполохати сонних наймичок. Побудивши їх, побивши й полаявши, вона сіла на візок і звеліла парубкові поганяти додому.
– Їдьмо, матушко, навпростець, то швидше приїдемо додому,– сказав парубок.
– Про мене, поганяй навпростець, бо справді дома багато діла,– сказала Онися.
Парубок повернув межами та суголовками. Простий візок був труський і почав підскакувати на межах. Онися вхопилась обома руками за полудрабки й гецала на возі, наче козачка танцювала.
Погонич зумисне гнав коні з усієї сили. Візок скакав по грудках та межах. Наймит сміявся в рукав, аж спину згорбив.
– Та не жени так коней, бо з мене дух випре! Як тільки буде межа, або борозна, або розора, скажи мені, то я вхоплюсь руками за полудрабки та й підведусь, бо я сама вже недобачаю,– гукала Онися.– Чи чуєш?
– Та чую, чую! Підведіться, матушко, бо ось-ось зараз буде поперечна борозна,– говорив погонич.
До перехресної межі було ще з добрий сажень. Онися підвелась, вхопившись за полудрабки, й висіла на возі, аж гойдалась, неначе гойдалка. Вона думала, що вже поминули межу, й сіла, опустивши руки. Саме тоді візок потрапив на межу й підскочив вгору. Онисю так підкинуло, що вона аж гекнула й трохи не вискочила з воза.
– А бодай тобі в печінках так гекнуло, як оце я гекнула,– сказала Онися.
– Стережіться, матушко, бо ось зараз буде знов борозна,– крикнув наймит.
Матушка знов вхопилась руками за полудрабки й гойдалась на повітрі на своїх руках, як на ресорах. Тільки що вона пустила руки, віз знов скочив вгору. Матушка аж гикнула.
– Бий тебе сила божа! Мене аж гикавка напала. Не поїду я з тобою більше зроду-звіку,– сказала Онися.– Лучче сама буду поганяти, а з тобою не поїду ніколи в світі.
По обіді вона сіла на візок і поїхала вже сама, без погонича, в Богуслав на базар за глечиками. Накупила вона повний візок глечиків, прикрила їх сіном, сіла й помаленьку поїхала додому.
Онися держала в одній руці віжки, а в другій – батіг. Глечики, повтикані в сіно в передку, почали вискакувати. Онися все прикривала їх сіном, щоб часом люди або й, борони боже, відьми не вгляділи та не наврочили корови. А глечики все-таки вискакували й виглядали на світ божий. Онися кляла їх в батька-матір. Трапилось в однім місці з'їжджати з гори в чиємусь хуторі. Онися не здержала з гори візка. Коняка поперла з усієї сили. Глечики почали танцювати на возі й вискакували наверх. Онися пустила віжки й почала прикривати їх сіном, бо саме тоді йшли молодиці назустріч. Візок наскочив на горбок і перекинувся. Онися випала з воза, а на неї посипались глечики.
– Ой, бідна моя головонько! – гукнула Онися, й замість того, щоб доганяти коняку, вона вхопила в'язку сіна й кинула на глечики. Але то було надаремно. Онися прикрила сіном самі за себе черепки.
Якийсь чоловік впіймав коняку на греблі й поправив візок. Онися взяла одним одного глечика й з ним приїхала додому.
– От тепер смійтесь з мене: привезла з ярмарку одного цілого глечика,– сказала Онися.
– А треба ж було таки доконче самим їхати,– сказала дочка.
– Еге, дочко: добре, що ви сидите та тільки книжечки читаєте.
Восени Онися зібрала городину з своєї частки й сама повезла на базар продавати капусту, картоплю та моркву. Олеся їхала через базар, вгляділа Онисю, засміялась їй в вічі, прийшла до воза й почала торгувати моркву, хоч їй моркви зовсім було не потрібно. Онися одвертала голову, але таки добре торгувалась і не спустила Олесі й шага. Олеся посміялась, посміялась та й пішла, нічого не купивши.
Зять довідався, що протопопша наробила смішків з його тещі, й більше не пустив Онисі на ярмарок.
– Нащо вам здався той клопіт? Та й не личить вам сидіти на базарі. Чи ми вам хліба жалуємо, чи що? – говорив зять.
– За це не скажу, не пожаліюсь, але мені час і на смерть дбати: я не хочу, щоб мене поховали за чужі гроші, а не на мої; не хочу й з домовини дивитись комусь в руки,– говорила Онися.– Нехай мене й поховають на мої труда, й обід по мені справлять, і пом'януте мою душу по смерті на мої труда, а не на чужі.
Придбавши грошей, Онися роздавала ми-лостину старцям щонеділі, але вибирала черствий хліб і такі черстві пироги, що й наймички не їли. Вона, певно, хотіла придбати собі царство небесне дуже економічно. Старці вже знали її милостину й з неохотою простягали до неї руки під церквою.
Раз в велику суботу наймичка спекла паску для слуг і пішла в глинище по глину. Глинище завалилось, і глина вбила дівку. Онися одібрала одну паску, спечену тією наймичкою, й думала оддати її старцям за душу покійниці. Але минув перший день великодніх свят. Онися подивилась, що паска дуже здорова, й пошкодувала оддавати старцям. Вже минув тиждень, а паска все лежала в хижці. Онися що гляне на паску, то їй все стане шкода оддавати. Настали проводи. Онися побачила, що вже миші проїли в пасці дірку, й сама однесла паску під церкву. Під церквою стояв старець Трико-за, кривий на одну ногу, видроокий, але гордий дід, як давній кум Онисин, Шмид.
– На ж тобі, старче божий, цю паску та розділи по скибці всім старцям, та помолись за душу нашої наймички Пріськи,– сказала поважним голосом Онися, пишаючись такою щедрою милостинею.
Трикоза взяв паску, але з недовірою подивився на Онисю. Одначе паска була здорова, жовта, зверху помазана яйцями. Трикоза тільки скоса зирнув на дірку в дні паски.
Всі старці пішли слідком за Трикозою. Трикоза вийшов за дзвіницю, сів на траві, простелив хустку, взяв ножа, щоб покраяти на скибки й поділити паску. Старці посідали кругом і жадібними очима слідкували за ножем.
– Ой, чогось паска дуже легка,– прохрипів Трикоза.
– Мабуть, з доброго борошна, та ще й на яйцях,– промовили старці, заздалегідь смакуючи.
Ніж пірнув в паску. Трикоза перекраяв її пополовині й розломив. Паска була сливе порожня і всередині зацвіла, ще й, неначе на сміх, з неї вискочила миша й пошилась в траву.
– Господи, Йсусе Христе! Це Парасчина душа ховалась в пасці,– промовили перелякані старці.
– От тобі й паска! Я таки вгадував, що воно щось та є! – сказав Трикоза.– А бодай ти на тім світі їла такі паски!
Всі старці поскривлялись, що дурно роздражнили смак, схопились з місця та й повтікали з переляку од Парасчиної душі.
– Та однесіть же котрий та хоч у воду вкиньте! – кричав Трикоза.
Але старці вже того й не чули й швидко дали драла. Кривий Трикоза мусив зібрати в хустку скибки та шматки свяченого й шкутильгати добру верству до ставка, щоб, по християнському звичаю, укинути в воду свячене.
Трикоза вертався од ставка й ішов проз батющин двір. На ганку сиділа Онися й угляділа його. Вона роздобрилась ради празника й хотіла ще подати йому милостиню грішми.
– Старче божий! а ходи лишень сюди. Ось я тобі подам милостиню грішми.
– Спасибі вам за ту паску, що я оце вкинув у ставок, бо її миші зовсім перетрубили всередині. А як подасте на милостиню грошей «маняків», тих стародавніх, що ніхто їх і не бере, то й за це спасибі,– сказав Трикоза й тільки рукою махнув.
Онися вибирала з своєї торбини з грішми старі гроші, ще вибиті за Петра III, за Катерини II та за польських королів, і роздавала їх старцям. Старці носились з тими грішми по жидах, але їх ніхто не брав.
Сім'я другого зятя почала більшати. Він приставив до старого дома дві кімнати, а Палазя, побувши рік в пансіоні, задумала прибрати світлицю по-європейській. Світлиця була заставлена, по-давньому, старими образами під самісіньку стелю. Палазя боялась зобидити матір і пішла на хитрощі.
– Мамо! в вашій кімнаті мало образів; перенесу я до вас з світлиці кільки образів, щоб вам було краще молитись,– сказала Палазя.
– To й поперенось, але не багато, щоб у світлиці не були голі стіни,– сказала Онися.
Палазя перенесла в материну кімнату десять образів, а через тиждень сховала ще в дзвіниці десять. Через місяць вона перенесла ще в пекарню п'ять, а в дзвіницю знов занесла десять. Лопатинський понавозив з Києва картин, на яких були намальовані панни з котиками, панни з кроликами і навіть панни з собачками, й почіпляв їх по стінах. Онися все сиділа в своїй кімнаті й рідко ходила в світлицю. Але раз якось у неділю вранці вона пішла в світлицю, щоб помолитись богу, глянула на стіни й здивувалась. Образи зістались тільки по кутках. На стінах висілії панни з собачками та з котиками.
– Палазю! А де це подівались образи? Що це за Іродіади висять почеплені на стінах? – спитала Онися в дочки.
– А я ж, мамо, перенесла їх трохи в вашу кімнату, трохи в пекарню. Образи вже старі й темні,– сказала Палазя.
– А, ти, нечестива! Зараз мені повішай образи, бо я отих твоїх протопопш з котиками та собаками геть к бісу повкидаю в піч. Навішала паннів, неначе скажена Олеся. Чи тобі ж не треба душі спасіння, чи, може, й ти маєш на думці тікати з гусарами? Ти хочеш, щоб я молилась до тих Олесь з цуциками та котиками, чи що?
Довго лаялась Онися, невважаючи на неділю, а Палазя все-таки не поприймала з стін Іродіад з цуциками та котиками.
Оббувшись трохи з картинами, Онися часом таки ставала перед ними, потай од усіх, як нікого не було в хаті, й довго роздивлялась на котиків та кроликів.
– Та й гарні ж, хиря його матері, оті котики та кролики! – зовсім тобі неначе живі. Воно було б зовсім гарно, якби тільки не голі плечі в тих протопопш були намальовані,– говорила Онися сама до дочки.
Онися дуже любила своїх онуків і гляділа їх як найпильніша нянька. Вона не спускала їх з очей цілий день, сама годувала їх, сама клала спати. Влітку цілий день сиділа з дітьми в садку й стерегла вишні та груші од хлопців. Але вона стерегла онуків так, як змія стерегла цілющу воду: з прислуги ніхто не смів і зачепити дітей. Як тільки котра наймичка зачепить дитину й дитина часом заплаче, Онися брала палицю й лупила наймичок. Навіть Палазя не сміла посваритись на своїх дітей. Онися зараз кричала на неї:
– А, ти, нечестива! Навіщо ти сваришся на своїх дітей? Мало тобі, що образи повикидала з хати? Ще повикидай і дітей. Геть пішла з хати. Не зачіпай мені дітей!
Мужичих дітей Онися ненавиділа за те, що вони крали в садку груші та яблука. Оце, було, візьме вона в одну руку грушу, а в другу різку. Різку сховає за спину, а грушею манить будлі-якого хлопця.
– На, серденько моє миле, грушку: ти такий гарний хлопчик. На, моя дитино, на, візьми та з'їж,– так дурила Онися хлопця.
Хлопець йняв віри й простягав руку за грушею. Онися хапала його за руку, а другою рукою лупила дубцем по спині. Хлопці, покуштувавши такої груші, обминали Онисю десятою улицею.
Онися все старілась й ставала сердитіша й лихіша. Вона з ранку до вечора лаяла або наймичок, або гризла голову своїй дочці Палазі. Наймички вже не боялись її ані кришки, сміялись з неї в вічі. Вона все держала ключі од хижки в себе, замикала туди все, що зоставалось од обіда, й видавала аж на другий день. Оце було як напечуть пирогів, Онися по обіді збере їх в макітру, однесе в хижку та й замкне. Прийде вечір, онуки просять ключів, дочка просить, а вона не дає. Старша онука, вже чимала дівчина, йшла ввечері в бабину кімнату, сідала на постелі в ногах і балакала з нею, аж поки вона засне. Тоді унучка тихенько витягала в бабусі ключі, одмикала хижку й крала макітру з пирогами. Зять мусив, тихенько од Онисі, поробити другі ключі до хижки й до всяких скринь в хижці. Дочка й наймичка не сміли без поради Онисі нічого зварити й спекти й кожний раз ходили в її кімнату благословитись.
– Де вже пак мені не плакати, святий владико! Архієрей звів з світа мого панотця,—сказала Онися, впавши владиці в ноги.
– Як то? – промовив здивований митрополит. Він аж устав з крісла й перехрестився.– Встань, говори! Ти удова?
– Звів з світа!..– говорила Онися, втираючи сльози хустинкою.
– Де? як? Чи вже ж цьому правда? Сили небесні! Що ти говориш?
– Святий владико! архієрей зняв з мого панотця ризи й рясу при всій громаді, а він з переляку як ох, та й ох! та через місяць і вмер,– сказала Онися.
– Ой боже мій! Ой, який великий гріх вчинився! Сили небесні! Може, твій панотець вчинив щось недобре? Може, проступився?
– А що ж він вчинив? Сказати правду, не він винен, а я: я полаялась з протопопшею за наймичку, а протопопша намовила протопопа, і він наговорив архієреєві на мого панотця. Та вже ж як там не було, нехай вже їх бог судить, а я зісталась сиротою з дітьми.
– Не плач, я зоставлю за сиротами парафію, а тобі нехай зять одділить третину жалування й приносин до церкви і огорода.
– Чи не можна, святий владико, одділити половину? В мене дві дочки, ще й синок в школі вчиться.
– Не можна. Буде з тебе й третини. Шукай дочці жениха, та йди здорова, та молись богу. І я за тебе помолюсь і за твоїх сиріт. Боже, благослови тебе!
Онися перестала плакати, втерла сльози, поцілувала в руку владику, подякувала й поїхала додому.
Пішла чутка по селах, що митрополит зоставив парафію за сиротами. Восени почали їздити до сиріт семінаристи, а перед покровою за Надезю посватався молодий семінарист Петро Завіновський. Він був не дуже гарний з лиця: білявий, товстий, трохи кирпатий; але Надезі, як сироті, не було чого гарбузувати. Вона дала слово, заручилась, і після покрови Онисія Степанівна справила весілля. Весілля було сирітське: без музик, без танців. Гості повечеряли та й роз'їхались.
Онисія Степанівна обділила дочку й зятя всім, що було потрібно на господарстві: дала три пари волів, дві корови й телицю, пару коней, дала трохи грошей, і сама перейшла з меншою дочкою Палазею в нову, перероблену з сіней кімнату.
Онисія Степанівна як стара господиня в домі й не думала випускати з своїх рук господарських віжок. Вона забрала в свої руки всі ключі – од комори, од льоху, навіть од возовні. Зятеві вона дала тільки ключі од стайні, а молода господиня Надезя зосталась зовсім без господарського портфеля. Ця річ дуже не сподобалась Надезі. Надезя вдалась на вдачу в свою маму: любила верховодити. Зять був так само самостійний і запопадний; почалось змагання в сім'ї, потім колотнеча.
Онисія Степанівна задумала годувати зятя, по старому звичаю, борщем та кашею. Зятеві схотілося кращої харчі. Він звелів ставити вранці й увечері самовар, їздив в Богуслав та купував м'ясо та петльоване борошно на паляниці. Онисія почала докоряти зятеві. Почалась в господі звичайна тяганина за господарське право двох хазяйок в хаті.
Раз Надезя взяла ключі од комори й не оддала матері. Онися Степанівна лапнула коло пояса, де в неї завжди висів здоровий пучок ключів, і не знайшла ключів. Вона побігла в Надевину кімнату.
– Надезю! Чи це ти не оддала мені ключів, чи я їх де загубила?– спитала Онисія Степанівна.
– Ні, не оддала,– сказала Надезя.
– То дай їх сюди,– сказала Онисія Степанівна.
– Нащо вам, мамо, ключі? Я буду видавати харч до пекарні на поживок для всіх!
– А то навіщо? – крикнула Онисія Степанівна.
– Та тим, що ви годуєте нас борщем та кашею,– обізвався зять, почервонівши.
– Ото великі пани понаїздили в Вільшаницю! Як забагатієте, тоді будете їсти пундики. Передніше придбайте добра та тоді й коверзуйте. В мене зайвини та збитків не було й не буде,– сказала Онисія Степанівна.
Зять спахнув, його лице почервоніло. Він підняв голову вгору.
– Коли сказати по правді, то господиня в домі – моя Надезя, а не ви,– сказав гордовито зять.
– Хто? Надезя, а не я? Я тридцять років тут господинею! Мої комори, моє й добро в коморах! Наоріть, насійте та тоді й будете господарями. Дай сюди ключі!– крикнула Онися до Надезі й кинулась до її кишені, де бряжчали сховані ключі.
– Надезю, не давай!– крикнув зять.– В коморі яйця, сир, масло, всяке добро, а ви нас годуєте кашею з салом,– сказав зять.
– Не ваше масло, не ваш сир! Я сир продам та собі грошей зароблю. В мене дочка панна, в мене син,– сказала Онися.
– Дочка при нас житиме й харчуватиметься, й ви будете при нас. Хіба ми вас виженемо з хати, чи що? – обізвалась Надезя.
– А ти думала ще мене з хати вигнати? О, не діждеш цього! Я тут господиня, а не ти. Як заходжусь та наважусь, то й хата піде уперекидь, а ви вилетите з Вільшаниці.
– Ба я тут господиня!– сказала Надезя.– Тут на парафії мій чоловік, а я його жінка.
– Овва! Яка господиня! Це дім мій – його ставив твій дід Моссаковський. А коли хочете коверзувати, то нехай вам громада ставить другу, опрічню хату,– сказала Онися.
– Хоч дім – ваш, та він стоїть на церковнім грунті, тим він і наш,– сказав зять.
– Земля церковна. Оріть свою частку города, а дім мій. Я тут була й буду господинею, а вам не хочу в руки дивитись. Дай, Надезю, ключі! – крикнула Онися.
Надезя не думала оддавати ключі. Онися без церемонії засунула свою руку в кишеню й вихопила ключі так швидко, що Надезя й незчулась і не опам'яталась. Онися гуркнула дверима й пішла в свою кімнату, приказуючи:
– От і правда, як співають: «Ой піду я до дочки, наберуся бідноти; ой піду я до сина – лиха моя година!»
Змагання то за се, то за те виникали сливинь щодня. Стара бігала лаятись до молодих, а зять взяв молотка й цвяшків і забив двері в тещину кімнату, щоб теща до їх не ходила сливинь щодня змагатись та лаятись.
– Забивайте, забивайте двері од матері. А я й через двері достану до вас. Я вас вижену з Вільшаниці, як не будете покірливі мені,– кричала Онисія Степанівна через двері. – Це буде найкраща діляниця!
Од того часу зять з Надезею пили чай в своїй кімнаті й купували до столу м'ясо за свої гроші. Онися продавала сир та масло з своїх корів і ховала гроші в свою скриню. Од того часу в пекарні була одна наймичка материна, а друга зятева. Стали навіть обідати нарізно: мати з Палазею рано, по-старосвітській, а зять з Надезею пізно, опівдні. Онися держала ключі в скрині під замком і сама ходила в комору та в льох.
Настала весна. Завіновський почав піддобрюватись до тещі та все заговорював, щоб вона оддала йому свою третину города.
– Нащо вам, мамо, той клопіт! Я виорю, й зралю, й заскороджу, й посію, й вас прохарчую. Нащо вам розводити ті воли та плуги: ви вже старі,– такої співав зять.
– Так, зятю, так. А як ви мене не схочете годувати хлібом, чим я тоді живитимусь? Лучче таки й безпечніше, коли я матиму свій хліб та не буду нікому дивитись на старість в руки. Якби пак ви обоє були статковиті люди, а то!.. Ет! – говорила Онися.
– А я таки виорю й засію увесь город,– говорив зять.
– А я не дам. Города зроду-звіку не дам нікому,– й не просіть, і не канючте в мене.
Настала весна. Завіновський найняв чоловіка й вислав плуга орати город. Город був на леваді дуже здоровий. Чоловік виорав зятеву половину. Зять звелів орати й тещину частку.
Онися вибігла на город і підняла гвалт.
– Не ори моєї частки, бо я тобі плуга порубаю,– кричала вона на чоловіка.
– Коли батюшка звеліли орати увесь город! – говорив чоловік і погнав воли на Они-сину частку.
– Не ори,– кажу тобі,– бо підеш під суд. Це моя частка. Геть з мого города! – гукнула Онися й при тих словах вхопила обіруч здорову палицю й давай лупити воли по мордах. Воли закрутили головами.
– Не бийте-бо худоби! Що вона вам винна? – гукнув мужик, розсердившись за безвинну худобу.– Гей, сірі!.. Оступіться, матушко! Не нівечте мені худоби надаремно!
– Оступись сам, а я не оступлюсь! – репетувала Онися й розп'яла руки перед самими волами.
Завіновський з Надезею вибігли на город і кричали, щоб мужик орав увесь город. Онися стояла перед волами, розчепіривши руки.
– Поганяй воли! Чого ти стоїш та дивишся? – гукнув зять на чоловіка.
Чоловік погнав воли. Онися лягла на землю впоперек перед самими волами.
– Передніше переореш мене пополовині! Під суд підеш і ти, й твій дурний піп! – кричала Онися, лежачи на землі.
– Одколи живу на світі, ще не орав попадь,– гукнув мужик, кинув батога та й пішов додому.
Онися встала, звернула воли на зятеву половину й погнала їх по ріллі. Вони потягли плуга по городі, збиті з пантелику.
– Це кара господня, а не теща! – гукнув Завіновський.
– Геть з моєї господи, щоб і дух твій тут не смердів,– гукала Онися до зятя.– Запрягай коні та виїжджай з Вільшаниці, бо я тобі не дам тут жити. Я тобі покажу, як однімати у сиріт шматок хліба! Або я вас одселю звідсіль геть, отуди над став! – репетувала Онися на увесь город.
Полаявшись з зятем, Онися пішла на цвинтар на могилу отця Харитона поплакати. Вона плакала й приказувала: «Все кругом мене вороги! Тільки ти один був для мене добрий цілий вік; тільки ти мене жалував і не кривдив!»
– Твоя мама – чиста сатана. Вона не дасть мені спокою цілий вік! Ой, шкульно ж мені! – говорив зять до Надезі.
Онисія Степанівна таки встояла на своєму: покликала молодиць і сама з молодицями скопала всю свою частку города, засіяла і зарадила. Після визволення селян од панщини молодиці знов пригорнулись до старої матушки-удови, почали заходити до неї в гості й помагати їй в роботі. Онисія Степанівна жалілась їм на свого зятя. Вони настренчили й своїх чоловіків проти молодого батюшки.
Забравши третину города, Онисія Степанівна одділила собі й третю частку садка, частку найкращу, де росло старе дерево. Настало літо. Онисія Степанівна випрохала собі місце проскурниці, таки в Вільшаниці, й вже мала свою проскурницьку частку поля. Знайшовши собі в селі супряжича, в супрязі з ним виорювала й засівала свою частку поля.
Настало літо. Онисія Степанівна полола грядки й усе кмітила та стерегла свою частку садка. Але Завіновський з Надезею потаємці без церемонії рвали вишні та черешні на материній частці. Палазя підгляділа й сказала за це матері. Онисія Степанівна од того часу сиділа в садку, плела панчохи й стерегла свого садка. Але на вакації приїхали до зятя два малі брати-школярі.
Од школярів трудно було встерегти стиглі червоні вишні та черешні. Як тільки Онися йшла в хату господарювати, школярі лізли на вишні й господарювали по-своєму. Онися лаяла, кричала, але це нічого не помагало. Нарвавши черешень, школярі втікали, неначе прудкі кози, в берег у верби, так що їх і конем не можна було догнати.
Онися далась на хитрощі. Вона сіла під вишнями, поклала коло себе тичку, а далі лягла на траві в холодку й вдавала, ніби спить: розкидала руки, зсунула трохи з голови хустку, висмикала собі пасма коси й хропла на ввесь сад. Школярі закрались, вгляділи, що бабуся спить; один виліз на вишню, другий на черешню та давай рвати бабусині ягідки. Як скочить бабуся з місця – та за тичку, та до школярів:
– А, ви, сякі-такі! Попались? А злазьте сюди! Я тепер вам дам джосу,– гукала бабуня.
Вона вхопила тичку та давай лупити того хлопця, що сидів на вишні. Хлопець верещав не своїм голосом, а далі скочив і втік. Онися кинулась до другого. Але другий сидів на черешні. Черешня була здорова, як дуб. Школяр поліз вгору. Онися махала тичкою й ніяк не могла його дістати. Школяр дерся вгору, сів на самому вершку й спокійненько їв ягідки, та дражнився з бабусею, шпурляючи кістки додолу та влучаючи бабуню то в лоб, то в ніс.
– Еге, не дістанете! Еге, не влучите! Невлучна в вас рука. Отут же я наїмся ягідок всмак,– гукав вгорі школяр, а потім почав дражнитись, розказуючи бабуні казку за Змію та Івасика Телесика:– Змія качається під дубом та каже: «Покочуся, повалюся, Івасевого м'ясця наївшись». А Івасик сидить звершечку та співає: «Гуси, гуси-лебедята! візьміть мене на крилята!»
Онися наробила гвалту на ввесь садок, побігла до зятя, вилаяла й Надезю, а потім вже лягома, щоб ніхто не бачив, пішла на цвинтар на могилу й виплакала свої сльози й свою злість.
Настала осінь. Завіновський зібрав з поля хліб і перемолотив. Надезя зібрала городину. Треба було хліб зсипати в комору, городину складати в льох. Онися дала ключі од комори та льоху, але як тільки Завіновський поховав своє добро, Онисія Степанівна знов хотіла загарбати ключі в свої руки. Надезя не оддавала ключів. Мати з дочкою трохи не побились за ключі серед двора, але все-таки Онися видерла ключі в дочки. Завіновський їздив жалітись на тещу до Балабухи. Балабуха вже боявся зачіпати Онисію Степанівну й радив Завіновському перейти на другу парафію. Завіновський так і зробив. Вилаявшись з тещею на дорогу, він поїхав до Києва й перепросився на другу парафію.
– Отак би й давно зробив,– говорила Онисія Степанівна.– Це не Завіновський, а правдива завіна! Підожду другого зятя: може, трапиться добрий чоловік.
Завіновський виїхав з Вільшаниці. Онися одбила двері до своєї кімнати й знов стала господинею на всю губу – й на все подвір'я, й на ввесь дім. Вона поїхала до Києва й випросила в митрополита вільшаницьку парафію для своєї меншої дочки Палазі.
Палазя була й краща за Надезю, й не така натуриста, як Надезя. За неї швидко посватався молодий семінарист Василь Лопатинський. Онися випрохала собі в митрополита третю частку города й для себе, й ради сина, що вчився в семінарії.
Лопатинський був чоловік тихий, спокійний й помирливий. Він поважав Онисію Степанівну й годив їй, а це дуже подобалось Онисі. Менший зять любив читати книжки, сидів дома й не дуже вмикався в господарство. Онися взяла в свої руки всю господарську справу: командувала наймичками й наймитами, як за живого отця Харитона. Вона все орала свою частку города й збирала та продавала овощі з своєї частки садка навіть тоді, як її син вийшов з школи, оженився й став на парафії. Другий зять не сперечавсь з тещею, мовчав собі та читав книжки. Палазя була спокійна й не змагалась з матір'ю, корилась їй. Онися жила як риба в воді. Всі ключі висіли в неї коло пояса. Вдосвіта, як зять і дочка ще спали, вона вставала, будила наймичок та наймитів і товклася в пекарні, як Марко по пеклі. Влітку вона їздила сама на поле до косарів, до громадільників, до женців і кмітила за ними, як добрий осавула. Вона знала, коли наймички любили в полі спати, й ненароком наїжджала в поле й лупцювала сонних наймичок батогом. Наймички й наймити ненавиділи її, бо знали, що все-таки не вона господиня в домі. Один наймит встругнув-таки Онисі штуку з досади, щоб хоч трохи помститись над нею.
Раз Онися поїхала в поле, щоб сполохати сонних наймичок. Побудивши їх, побивши й полаявши, вона сіла на візок і звеліла парубкові поганяти додому.
– Їдьмо, матушко, навпростець, то швидше приїдемо додому,– сказав парубок.
– Про мене, поганяй навпростець, бо справді дома багато діла,– сказала Онися.
Парубок повернув межами та суголовками. Простий візок був труський і почав підскакувати на межах. Онися вхопилась обома руками за полудрабки й гецала на возі, наче козачка танцювала.
Погонич зумисне гнав коні з усієї сили. Візок скакав по грудках та межах. Наймит сміявся в рукав, аж спину згорбив.
– Та не жени так коней, бо з мене дух випре! Як тільки буде межа, або борозна, або розора, скажи мені, то я вхоплюсь руками за полудрабки та й підведусь, бо я сама вже недобачаю,– гукала Онися.– Чи чуєш?
– Та чую, чую! Підведіться, матушко, бо ось-ось зараз буде поперечна борозна,– говорив погонич.
До перехресної межі було ще з добрий сажень. Онися підвелась, вхопившись за полудрабки, й висіла на возі, аж гойдалась, неначе гойдалка. Вона думала, що вже поминули межу, й сіла, опустивши руки. Саме тоді візок потрапив на межу й підскочив вгору. Онисю так підкинуло, що вона аж гекнула й трохи не вискочила з воза.
– А бодай тобі в печінках так гекнуло, як оце я гекнула,– сказала Онися.
– Стережіться, матушко, бо ось зараз буде знов борозна,– крикнув наймит.
Матушка знов вхопилась руками за полудрабки й гойдалась на повітрі на своїх руках, як на ресорах. Тільки що вона пустила руки, віз знов скочив вгору. Матушка аж гикнула.
– Бий тебе сила божа! Мене аж гикавка напала. Не поїду я з тобою більше зроду-звіку,– сказала Онися.– Лучче сама буду поганяти, а з тобою не поїду ніколи в світі.
По обіді вона сіла на візок і поїхала вже сама, без погонича, в Богуслав на базар за глечиками. Накупила вона повний візок глечиків, прикрила їх сіном, сіла й помаленьку поїхала додому.
Онися держала в одній руці віжки, а в другій – батіг. Глечики, повтикані в сіно в передку, почали вискакувати. Онися все прикривала їх сіном, щоб часом люди або й, борони боже, відьми не вгляділи та не наврочили корови. А глечики все-таки вискакували й виглядали на світ божий. Онися кляла їх в батька-матір. Трапилось в однім місці з'їжджати з гори в чиємусь хуторі. Онися не здержала з гори візка. Коняка поперла з усієї сили. Глечики почали танцювати на возі й вискакували наверх. Онися пустила віжки й почала прикривати їх сіном, бо саме тоді йшли молодиці назустріч. Візок наскочив на горбок і перекинувся. Онися випала з воза, а на неї посипались глечики.
– Ой, бідна моя головонько! – гукнула Онися, й замість того, щоб доганяти коняку, вона вхопила в'язку сіна й кинула на глечики. Але то було надаремно. Онися прикрила сіном самі за себе черепки.
Якийсь чоловік впіймав коняку на греблі й поправив візок. Онися взяла одним одного глечика й з ним приїхала додому.
– От тепер смійтесь з мене: привезла з ярмарку одного цілого глечика,– сказала Онися.
– А треба ж було таки доконче самим їхати,– сказала дочка.
– Еге, дочко: добре, що ви сидите та тільки книжечки читаєте.
Восени Онися зібрала городину з своєї частки й сама повезла на базар продавати капусту, картоплю та моркву. Олеся їхала через базар, вгляділа Онисю, засміялась їй в вічі, прийшла до воза й почала торгувати моркву, хоч їй моркви зовсім було не потрібно. Онися одвертала голову, але таки добре торгувалась і не спустила Олесі й шага. Олеся посміялась, посміялась та й пішла, нічого не купивши.
Зять довідався, що протопопша наробила смішків з його тещі, й більше не пустив Онисі на ярмарок.
– Нащо вам здався той клопіт? Та й не личить вам сидіти на базарі. Чи ми вам хліба жалуємо, чи що? – говорив зять.
– За це не скажу, не пожаліюсь, але мені час і на смерть дбати: я не хочу, щоб мене поховали за чужі гроші, а не на мої; не хочу й з домовини дивитись комусь в руки,– говорила Онися.– Нехай мене й поховають на мої труда, й обід по мені справлять, і пом'януте мою душу по смерті на мої труда, а не на чужі.
Придбавши грошей, Онися роздавала ми-лостину старцям щонеділі, але вибирала черствий хліб і такі черстві пироги, що й наймички не їли. Вона, певно, хотіла придбати собі царство небесне дуже економічно. Старці вже знали її милостину й з неохотою простягали до неї руки під церквою.
Раз в велику суботу наймичка спекла паску для слуг і пішла в глинище по глину. Глинище завалилось, і глина вбила дівку. Онися одібрала одну паску, спечену тією наймичкою, й думала оддати її старцям за душу покійниці. Але минув перший день великодніх свят. Онися подивилась, що паска дуже здорова, й пошкодувала оддавати старцям. Вже минув тиждень, а паска все лежала в хижці. Онися що гляне на паску, то їй все стане шкода оддавати. Настали проводи. Онися побачила, що вже миші проїли в пасці дірку, й сама однесла паску під церкву. Під церквою стояв старець Трико-за, кривий на одну ногу, видроокий, але гордий дід, як давній кум Онисин, Шмид.
– На ж тобі, старче божий, цю паску та розділи по скибці всім старцям, та помолись за душу нашої наймички Пріськи,– сказала поважним голосом Онися, пишаючись такою щедрою милостинею.
Трикоза взяв паску, але з недовірою подивився на Онисю. Одначе паска була здорова, жовта, зверху помазана яйцями. Трикоза тільки скоса зирнув на дірку в дні паски.
Всі старці пішли слідком за Трикозою. Трикоза вийшов за дзвіницю, сів на траві, простелив хустку, взяв ножа, щоб покраяти на скибки й поділити паску. Старці посідали кругом і жадібними очима слідкували за ножем.
– Ой, чогось паска дуже легка,– прохрипів Трикоза.
– Мабуть, з доброго борошна, та ще й на яйцях,– промовили старці, заздалегідь смакуючи.
Ніж пірнув в паску. Трикоза перекраяв її пополовині й розломив. Паска була сливе порожня і всередині зацвіла, ще й, неначе на сміх, з неї вискочила миша й пошилась в траву.
– Господи, Йсусе Христе! Це Парасчина душа ховалась в пасці,– промовили перелякані старці.
– От тобі й паска! Я таки вгадував, що воно щось та є! – сказав Трикоза.– А бодай ти на тім світі їла такі паски!
Всі старці поскривлялись, що дурно роздражнили смак, схопились з місця та й повтікали з переляку од Парасчиної душі.
– Та однесіть же котрий та хоч у воду вкиньте! – кричав Трикоза.
Але старці вже того й не чули й швидко дали драла. Кривий Трикоза мусив зібрати в хустку скибки та шматки свяченого й шкутильгати добру верству до ставка, щоб, по християнському звичаю, укинути в воду свячене.
Трикоза вертався од ставка й ішов проз батющин двір. На ганку сиділа Онися й угляділа його. Вона роздобрилась ради празника й хотіла ще подати йому милостиню грішми.
– Старче божий! а ходи лишень сюди. Ось я тобі подам милостиню грішми.
– Спасибі вам за ту паску, що я оце вкинув у ставок, бо її миші зовсім перетрубили всередині. А як подасте на милостиню грошей «маняків», тих стародавніх, що ніхто їх і не бере, то й за це спасибі,– сказав Трикоза й тільки рукою махнув.
Онися вибирала з своєї торбини з грішми старі гроші, ще вибиті за Петра III, за Катерини II та за польських королів, і роздавала їх старцям. Старці носились з тими грішми по жидах, але їх ніхто не брав.
Сім'я другого зятя почала більшати. Він приставив до старого дома дві кімнати, а Палазя, побувши рік в пансіоні, задумала прибрати світлицю по-європейській. Світлиця була заставлена, по-давньому, старими образами під самісіньку стелю. Палазя боялась зобидити матір і пішла на хитрощі.
– Мамо! в вашій кімнаті мало образів; перенесу я до вас з світлиці кільки образів, щоб вам було краще молитись,– сказала Палазя.
– To й поперенось, але не багато, щоб у світлиці не були голі стіни,– сказала Онися.
Палазя перенесла в материну кімнату десять образів, а через тиждень сховала ще в дзвіниці десять. Через місяць вона перенесла ще в пекарню п'ять, а в дзвіницю знов занесла десять. Лопатинський понавозив з Києва картин, на яких були намальовані панни з котиками, панни з кроликами і навіть панни з собачками, й почіпляв їх по стінах. Онися все сиділа в своїй кімнаті й рідко ходила в світлицю. Але раз якось у неділю вранці вона пішла в світлицю, щоб помолитись богу, глянула на стіни й здивувалась. Образи зістались тільки по кутках. На стінах висілії панни з собачками та з котиками.
– Палазю! А де це подівались образи? Що це за Іродіади висять почеплені на стінах? – спитала Онися в дочки.
– А я ж, мамо, перенесла їх трохи в вашу кімнату, трохи в пекарню. Образи вже старі й темні,– сказала Палазя.
– А, ти, нечестива! Зараз мені повішай образи, бо я отих твоїх протопопш з котиками та собаками геть к бісу повкидаю в піч. Навішала паннів, неначе скажена Олеся. Чи тобі ж не треба душі спасіння, чи, може, й ти маєш на думці тікати з гусарами? Ти хочеш, щоб я молилась до тих Олесь з цуциками та котиками, чи що?
Довго лаялась Онися, невважаючи на неділю, а Палазя все-таки не поприймала з стін Іродіад з цуциками та котиками.
Оббувшись трохи з картинами, Онися часом таки ставала перед ними, потай од усіх, як нікого не було в хаті, й довго роздивлялась на котиків та кроликів.
– Та й гарні ж, хиря його матері, оті котики та кролики! – зовсім тобі неначе живі. Воно було б зовсім гарно, якби тільки не голі плечі в тих протопопш були намальовані,– говорила Онися сама до дочки.
Онися дуже любила своїх онуків і гляділа їх як найпильніша нянька. Вона не спускала їх з очей цілий день, сама годувала їх, сама клала спати. Влітку цілий день сиділа з дітьми в садку й стерегла вишні та груші од хлопців. Але вона стерегла онуків так, як змія стерегла цілющу воду: з прислуги ніхто не смів і зачепити дітей. Як тільки котра наймичка зачепить дитину й дитина часом заплаче, Онися брала палицю й лупила наймичок. Навіть Палазя не сміла посваритись на своїх дітей. Онися зараз кричала на неї:
– А, ти, нечестива! Навіщо ти сваришся на своїх дітей? Мало тобі, що образи повикидала з хати? Ще повикидай і дітей. Геть пішла з хати. Не зачіпай мені дітей!
Мужичих дітей Онися ненавиділа за те, що вони крали в садку груші та яблука. Оце, було, візьме вона в одну руку грушу, а в другу різку. Різку сховає за спину, а грушею манить будлі-якого хлопця.
– На, серденько моє миле, грушку: ти такий гарний хлопчик. На, моя дитино, на, візьми та з'їж,– так дурила Онися хлопця.
Хлопець йняв віри й простягав руку за грушею. Онися хапала його за руку, а другою рукою лупила дубцем по спині. Хлопці, покуштувавши такої груші, обминали Онисю десятою улицею.
Онися все старілась й ставала сердитіша й лихіша. Вона з ранку до вечора лаяла або наймичок, або гризла голову своїй дочці Палазі. Наймички вже не боялись її ані кришки, сміялись з неї в вічі. Вона все держала ключі од хижки в себе, замикала туди все, що зоставалось од обіда, й видавала аж на другий день. Оце було як напечуть пирогів, Онися по обіді збере їх в макітру, однесе в хижку та й замкне. Прийде вечір, онуки просять ключів, дочка просить, а вона не дає. Старша онука, вже чимала дівчина, йшла ввечері в бабину кімнату, сідала на постелі в ногах і балакала з нею, аж поки вона засне. Тоді унучка тихенько витягала в бабусі ключі, одмикала хижку й крала макітру з пирогами. Зять мусив, тихенько од Онисі, поробити другі ключі до хижки й до всяких скринь в хижці. Дочка й наймичка не сміли без поради Онисі нічого зварити й спекти й кожний раз ходили в її кімнату благословитись.