Страница:
– Вип'ємо ще по одному пуншові до подушки та й лягаймо спати,– промовив отець Мельхиседек, наливаючи в стакан рому.
Випили ще по одному пуншові, а сон таки не брав. Пунш тільки більше розтривожив усіх. Усім хотілось балакати. Всі розказували, кричали, й ніхто нікого не слухав.
– А даваймо ще співати абощо! – крикнув отець Мельхиседек.– Ану, Марто, починай!
Марта завела тоненьким голоском, але в неї голос неначе спорснув і перетявсь. Марта покашляла, знов затягла та й не вивела. Нитка знов порвалась. Мельхиседек хотів її піддержати, але тільки загарчав. Студенти підхопили, матушки пристали до їх. Кожний тяг, куди попалось. Концерт вийшов якраз такий, який співає череда, йдучи з поля в село.
– Чорта з два заспіваємо, коли оці рожі в бутлі забили памороки,– сказав отець Мельхиседек.– Чи не покликати б з лірою Шмида: нехай би нам заспівав Лазаря.
– Коли й Шмид ласий до бутля: ще схо-зає бутля в торбу,– сказала Марта.
– Покличмо бабу Оришку,– оця так утне! там тобі така дженджеляста! – сказав Мельхиседек.
– А справді, покличмо! – крикнули всі. Один студент побіг в пекарню й розбудив бабу Оришку. Баба спросоння схопилась. Паничі взяли її попід руки й привели в світлицю.
Отець Мельхиседек поставив серед постелі стільчик.
Бутля посунули набік, і на місці бут-ля сиділа баба Оришка в чорній запасці, зав'язана білою хусточкою; сиві коси повилазили з-під очіпка. Сонна баба сиділа на стільчику, неначе відьма на Лисій горі.
– Ож на, бабо, випий цього дива, то, може, швидше прочумаєшся,– сказав отець Мельхиседек, подаючи бабі стакан з ромом.
Баба вхопила в рот рому й закашлялась по-овечому.
– Ой, цур йому! Як його нони п'ють? Якби я випила, то до світа і здуріла б,– сказала весела баба, дуже ласа до жартів.
– Ану, бабо, випийте,– ми побачимо, як ви здурієте до світа,– заговорили паничі.
– Еге! Здурійте вже ви самі передніше, а я, стара, вже за вами,– сказала баба, розвеселившись.
– Може б, ви, бабо, заспівали нам, бо в нас од цього пуншу вже памороки забило.
– Потривайте ж, вип'ю для сміливості, щоб голосу набратись,– сказала баба, цідячи ром через зуби.– Та й смачну ж ви горілочку п'єте! Ото коли б нам шинкар таку продавав,– сказала баба.
– Ага! розсмакувала! Ну-бо, починай хутчій, та бери тонше,– крикнули гості.
– Коли ж соромлюсь! Хоч не дивіться ж усі на мене,– сказала баба.
– Отже ж ти, Оришко, ще б і заміж пішла,– сказала Марта.
– Пішла, якби пак хто сватав, але ніякий проклятущий дід щось не квапиться мене сватати.
– Посилай старостів до Шмида,– от буде тобі й пара. Ну, починай-бо мерщій! – сказав отець Харитін.
Баба, з чаркою в руках, почала тонесеньким, але ще міцним і рівним голосом Гриця, заспівала ще кільки смутних пісень.
Гості замовклії й слухали. Отець Мельхиседек позіхнув на всю хату, а за ним отець благочинний.
– Годі, бабо, смутних! Співай нам веселих,– таких, щоб жижки задрижали! Таких, щоб були заправлені корінням та перцем, як варенуха,– сказав отець Мельхиседек.
Оришка засміялась і почала співати веселих, трошки заправлених перцем:
– Якби музики, ти б, Оришко, й потанцювала,– сказали паничі.
– А чом же! Як вип'ю цього ведмедя ще одну чарку, то, їй же богу, так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній позі.
Поки баба тішила гостей, отець Мельхиседек убрався й вийшов у двір. Він задумав встругнути ще одну штуку. Покликавши наймитів, він звелів їм мерщій піти на річку, нижче од млина, де по камінні шуміла незамерзла вода, й напечерувати раків.
– Як випечеруєте хоч зо три раки, дам кварту горілки, – сказав Мельхиседек.
Наймити швиденько побігли її налапали під камінцями п'ять раків.
Отець Мельхиседек вкинув їх у кухоль і під полою вніс у горниці та й поставив під стільцем за своїми чобітьми.
Наслухавшись пісень, гості одіслали бабу спати. Матушки повиходили в кімнату, а батюшки та паничі полягали покотом на постеленій одежі й повкривались кожухами. Отець благочинний ліг скраю по один бік, а два старі батюшки, для спокою, лягли з другого краю, осторонь од усіх. Вони добре знали, що паничі та отець Мельхиседек ще довго не дадуть гостям спати.
Погасили світло. В хаті стало поночі, хоч око виколи. Ніч була така тиха й темна, що навіть не було знать вікон, трохи прикритих гіллястими старими грушами. В темній кімнаті ще довгенько дзигорили матушки, пересуджуючи сусід, але й вони потомились, і декотрі почали дрімати. Рідше стали розноситись по темних покоях голоси. Благочинний і старі священики вже хропли на всю хату. Тільки отець Мельхиседек не вгавав, не переставав жартувати й не давав другим спати, але й він ізнемігся, замовк і приставивсь, нібито заснув; він, одначе, не спав.
Тільки що всі почали дрімати, Мельхиседек достав з кишені картоплю й кинув в двері кімнати. Картоплина стукнула об двері, неначе куля.
– Ой, щось стукнуло! – зашепотіли в кімнаті матушки.
– А може, то так здалося через сон,– говорила Марта.
– Їй-богу, стукнуло в двері, неначе хто вистрелив,– сказала одна матушка.
– Та то, мабуть, двері на мороз лущать,– сказала Марта.
Мельхиседек встав, навшпинячки пробравсь в кімнату до матушок, підкрався до вікна й задряпав нігтями в шибку, аж тахля задзвеніла.
– Ой, щось стукає та дряпає в вікно! – знов зашепотіли матушки.
– Та, може, то миша шкребе об стіну,– промовила Марта.
Всі матушки попідводили голови й глянули на вікно.
В ледве примітному вікні видно було чорну постать, вона розп'яла руки й притулилась до вікна, неначе заглядала в хату.
– Ой, лишечко! Щось заглядає в вікно! Це якась мара або потороча! – крикнули матушки.
Не встигли вони крикнути, за вікном вже стояла біла постать, розіп'явши проти вікна руки з білими широкими рукавами. Матушкам здалося, що то мрець, напнутий покривалом. Вони й справді полякались, повскакували з постелі й збились в одну купу коло лежанки. Благочинна скочила з ліжка й втекла аж до порога. Якесь опудало стояло за вікном, неначе мертве, непорушне, розставивши руки.
В світлиці всі заворушились. Прокинувся Балабуха. Прокинулись старі батюшки.
– Що там таке? Чого ви галасуєте? – загомонів отець Мельхиседек.
– Он щось біле стоїть за вікном,– либонь, мрець. Іди лишень сюди та засвіти світло,– сказала Марта, сміливіша й проворніша од інших.
О. Мельхиседек заглянув в кімнату. Біла постать зникла.
– Де ж той мрець? – сказав Мельхиседек, дивлячись на вікно.– То, мабуть, ви хлиснули через міру пуншу до подушки, то вам і мерці показуються. От до нас вони не насміляться приступити.
Отець Мельхиседек послав одного студента у садок, щоб він трохи налякав матушок. Двері рипнули. В хату ввійшов з реготом мрець, напнутий простирадлом, одчинив двері в кімнату й низенько поклонився матушкам. Страх минув. Паничі сміялись, а матушки доти лаялись, доки знов полягали в постіль. В світлиці знов усі загомоніли. Страх та жарти прогнали сон.
– Ій-богу, спати не хочеться. Що його робити!– сказав отець Мельхиседек, і з тими словами він вхопив подушку й кинув на край довгої постелі. Подушка влучила в одного старого батюшку по лиці.
– Ти бог зна що робиш, отець Мельхиседек: дурієш, як малий хлопець,– сказав старий батюшка й при тих словах швиргонув подушку назад, на отця Мельхиседека. Ллє подушка поминула його та влучила благочинного по голові.
Благочинний зобидився, схопився з місця, вхопив подушку й з усієї сили кинув, як йому здавалось, на о. Мельхиседека. Подушка знов бухнула по спині крайнього старого священика. Старий спересердя знов шпурнув подушку назад. Подушка бухнула в благочинного. Отець Мельхиседек лежав посередині й тільки чув, як подушка літала над ним, неначе здорова гуска, та десь гупала. Він не видержав і зареготався.
– Дай, боже, вам побитись, а нам подивитись,– сказав він не видержавши.
– То це усе ваші жарти, панотче! То це ви пустуєте та не даєте нам спати! Давайте його душити! – крикнули батюшки й паничі.
Паничі впіймали о. Мельхиседека й почали шарпати за сорочку. Благочинний і собі не втерпів: він ухопив Мельхиседека за сорочку й шарпнув так, що в його руках зосталось півсорочки; другі почали й собі сіпати й обскубли панотця так, що на йому зостався тільки комір та нарукавники.
– Отуди ік дідьку! Теперечки я зовсім голий,– сказав Мельхиседек, лапаючи себе за комір, що теліпався на товстій шиї.– Господине! Дайте, будьте ласкаві, стару сорочку, бо на моїй шиї зосталось тільки намисто з коміра,– говорив Мельхиседек, одхиливши двері в кімнату.
Онися встала, полапки знайшла в скрині стару чоловікову сорочку й подала о. Мельхи-седекові. О. Мельхиседек убрався й лагодився лягти на постіль, але роздратований старий батюшка налапав Мельхиседека й знов сіпнув за сорочку так, що в його на шиї знов зостався тільки комір. Паничі обскубли решту й рукави.
– Ой господине! дайте ще сорочку, та вже міцнішу, бо знов оті кати пошматкують,– благав о. Мельхиседек через двері.
Онися трохи розсердилась, одначе встала, навпомацки дійшла до скрині, полапки вийняла з скрині стару сорочку й подала Мельхиседекові.
– Так вам і треба, щоб не лякали! – говорила Онисія Степанівна.– Але як цю подеруть, то вже більше не дам.
Гості вже більше не зачіпали Мельхиседека.
Тепер вже справді усі потомились. Розмова й жарти якось не клеїлись. Усі незчулись, як позасипали дуже міцним сном. Вже й мерці нікому не то що не показувались під вікнами,– навіть нікому не снились.
Тільки що надворі почало розвиднюватись і в кімнаті заворушились матушки, о. Мельхи-седек тихенько встав, налапав кухля з раками, повитягав раки й попідкидав під кожухи двом старим батюшкам, котрі спали як побиті. Надворі почало сіріти. Отець Мельхиседек почав кричати на всю хату й побудив усіх. Старі батюшки ще спали.
– Як сплять! Як святі, а вчора мене набили бебехами, як жиди гамана,– сказав отець Мельхиседек, показуючи на сивих батюшків.– А доки ви спатимете? Вставайте, а то під вами ще й раки розплодяться,– гукнув отець Мельхиседек над самим вухом одного батюшки.
– Ой, щось щипається! Чортзна-що вигадав! Чого ти, отець Мельхиседек, щипаєшся? – крикнув спросоння другий батюшка.
– Дух святий з нами! Я лежу од вас за верству. Може, вас, панотче, блохи кусають,– сказав Мельхиседек з невинуватістю ягняти.
Старий батюшка знов крикнув і схопився з постелі. В його на нозі висів рак.
– А ба! Я казав, щоб ви не спали так довго, бо під вами заведуться раки,– сказав отець Мельхиседек, потягаючись.– Може, й під цим старим завелись раки. Паничі, а йдіть печеру-вати раки.
Отець Мельхиседек засунув руку під кожух і справді витяг звідтіль рака. Студенти кинулись і собі печерувати раки й витягли з-під панотця цілих п'ять штук. Старий панотець протер заспані очі, схопився з місця й почав облапувати себе навкруги. Він боявся, щоб раки часом не залізли, куди було не треба лізти.
В хаті піднявся регіт. Студенти ловили на постелі раки й складали на тарілку. Благочинний схопився з постелі й облапував кругом себе руками. Він боявся, чи не завелися часом за ніч і під ним раки. Отець Мельхиседек од-хилив двері в кімнату, де покотом лежали матушки, набрав жменю раків і потрусив ними матушок.
– Нате вам. матушки, на снідання павуків! – приказував Мельхиседек, посипаючи матушок зверху.
Матушки спросоння вгляділи маленьких раків, і їм здалось, що то ії справді здорові павуки.
– Ой павук! Їй-богу, павук! Ой лишечко!– заверещала Марта, на котру впав один рачок.
Слово «павук» зробило такий вплив, неначе іскра громовини. Матушки разом всі попрокидались, посхоплювались з постелі й повтікали до лежанки. Благочинна угляділа мохнатого рака й собі схопилась і стала на ліжку на ногах.
– Та це ж раки, а не павуки! – загомоніли, прочумавшись, матушки.– Де вони їх в гаспида набрали взимку? Це усе жарти Мельхиседекові. Як же можна так жартувати?
– А чого ж ви так довго спите та викачуєтесь на соломі? – обізвався з світлиці отець Мельхиседек.– Це добрі хазяйки: сплять пак до обіда. Спасибі ракам, що вас побудили. Вставайте та по чарці давайте, а ви, Онисіе Степанівно, звеліть поварити раки на снідання старим панотцям, бо це ми під ними на-печерували. Це ви виплодили: чия праця, того й користь.
Отець Мельхиседек розігнав усім сон. Матушки швиденько повмивались. поприбирались й вийшли до світлиці.
– А бачте, як швиденько прибрались. А то б і досі качались на подушках та язиками мололи нісенітницю,– сказав отець Мельхиседек.– Будемо пити вже похрестини, чи що.
На столі вже стояла закуска й горілка. Благочинний прочитав «Отче наш».
Гості почали пити похрестини. Олеся розсердилась за ті раки, звеліла запрягати коні і, покинувши в гостях мужа, сама поїхала додому. Балабуха зоставсь пити похрестини.
Гості дуже розгулялись. Нікому не хотілось їхати додому. Час був зимній, безробітній. Дома брала кожного нудьга за саме серце.
– А що, люди добрі? чи роз'їдемось додому, чи ще куди гуртом заїдемо гостювати? – подав свою гадку отець Мельхиседек.
– Ой, не хочеться додому! Коли б так, щоб проїхати тільки проз дому та й поминути її,– загомоніли матушки.
– Чия дома найближче, туди їдьмо усі гуртом гостювати,– подав раду отець Мельхиседек.
– Добре, добре! – крикнули матушки. Найближче жив благочинний та Прокопович, батько Онисії Степанівни. Гості почали вилічувати верстви, іі вийшло, що Богуслав на півверстви ближче од Чайків. Припадало їхати в Богуслав до Балабухи. Балабуха знав, що його жінка стане гопки, як угледить цю всю компанію в своїй світлиці, одначе не посмів сперечатись і запросив до себе гостей.
Позапрягали коні. Гості повдягались і випили на дорогу. Посидівши трохи в кожухах і випивши ще по одній при новій декорації, гості вийшли на ганок; на ганку ще випили на дорогу, випили до коней і до санок, почастували погоничів і рушили в дорогу. Балабуха сів з Прокоповичем на одні санки; вони виїхали з двору позад усіх.
Санна дорога була добра, але сніг був здоровий. По обидва боки дороги лежали замети. Надворі було тихо й вогко. Стояла м'яка одлига. Сніг лип до полозків, до кінських копитів. Усе небо було закрите хмарами, як густим білим димом. Над далекими горбами та ярами небо ніби зливалось з землею, вкритою товстим білим сніговим шаром. Здавалось, ніби сніг вкрив і землю, й небо, й вони злились докупи.
Балабуха закутався в теплі вовки, насунув на лоб теплу сиву смушеву шапку з вухами й незчувся, як заснув. Старий Прокопович неначе заметився од його сном та й собі заснув, випивши добре на дорогу. Проти поїзда їхав другий, такий самий довгий поїзд: то їхали польські пани-дідичі гуляти з нудьги так само од сусіда до сусіда. Батюшкам довелось звертати в замети. Коники пурхнули з санками в сніг, наче в петльоване борошно. Легенькі санки перехнябились на замет. Сонний Балабуха й Прокопович повипадали з санок на м'який сніг, неначе на перини. В погонича ь голові шуміло. Він навіть не оглянувся назад на санки. Самі коні потюпали доганяти поїзд. Батюшки зостались спати на заметі. Прокоповичеві навіть приснилось, що він спить в себе в катразі, що в катрагу влетів рій, покрутився над ним та й полетів.
Валка гостей в'їхала в Балабушин двір. Ворота вже були причеплені до ворітниць, але так, що їх ніколи не можна було гаразд причинити й зачинити, і вони завжди стояли одчинені, неначе двір стояв з роззявленим ротом повсякчас.
– Благочинна жде нас, виглядає, ворітечка поодчиняла,– говорили матушки, в'їжджаючи в двір.
– Де ж це ще одні санки? – питав Мельхи-седек, полічивши сайки.– Мабуть, десь зостались. Це отець благочинний з Прокоповичем, певно, опізнились.
Гості увійшли в світлицю. В покоях було тихо. Олеся, пообідавши, лягла спочивати. Матушки сиділи, ждали. Ніхто не виходив, а господаря не було з дороги. Вони перегл я діли картини, подивились на голого Геркулеса, що замахнувсь довбнею на якусь звірюку, й притихли, підморгуючи одна на другу. Панни з котиком та пташкою дивились на їх з стіни й здержували їх веселість та язики, а Геркулес неначе замахнувся на їх довбнею та сваривсь нею, щоб вони мовчали, бо благочинна спить.
– Ой, стережімся, бо так і лусне котрусь по голові довбнею,– говорила Марта, показуючи на довбню в Геркулеса в руках.
– Такий, як Бонковський,– шепнула друга весела матушка.
– Тільки в Бонковського здорові вусища. Це, мабуть, благочинна зумисне почепила на стіні, щоб нагадував їй Бонковського,– шепотіла Марта на вухо сусіді.
Гості сиділи та шепотіли. Батюшки не втерпіли й почали голосно розмовляти та жартувати. Олеся прокинулась і догадалась, що до неї заїхала по дорозі вся компанія. Вона розсердилась і надумалась не вставати з постелі.
Тим часом батюшки виглядали в вікна, чи не їде Балабуха, а Балабухи не було. Вже дехто згадав за чарку, дехто про закуску, господар не їхав.
В одчинені ворота вскочили порожні санки. Погонич спинив коні коло ганка, оглянувся,– й рота роззявив: санки були порожні.
– Що це за диво! Приїхали самі санки без благочинного,– промовив отець Мельхиседек, виглядаючи в вікно.
– Може, де встали на місті коло крамниць,– обізвалась Марта.– А побіжи, панотче, та спитай в погонича.
Мельхиседек вибіг на ганок. Погонич стояв, витріщивши очі на ворота.
– А де ти подівав панотців? – спитав отець Мельхиседек.
– Мабуть, погубив по дорозі, бо на санках нема,– обізвався погонич, чухаючи потилицю.
– А, ти, роззяво! Як же ти оце погубив? Чи ні разу за всю дорогу не оглянувся, чи що? – крикнув отець Мельхиседек.
– Мабуть, роззява, погубив,– байдужно обізвався погонич.
Мельхиседек вскочив в хату й розказав гостям, що батюшки десь повипадали з санок. Посадили одного студента й послали збирати по дорозі розгублених панотців.
Поки позбирали панотців, Олеся лежала на ліжку й потягалась. День був сумний, нудний. Олеся пролежала б тиждень, не встаючи з ліжка: з нудьги вона дістала з стола «Вол-шебницю Рагі-Муїну» й почала її читати втрете. Гості сиділи та нудились. Балабуха не вертався. Отець Мельхиседек не втерпів, одхилив двері в кімнату й гукнув:
– Добрий день тому, хто в цьому дому!
Олеся кинулась і впустила книжку. Для неї здалося, що Мельхиседек кинув на неї раками; вона аж затрусилась.
Мельхиседек вглядів, що благочинна лежить на ліжку, й не посмів далі одчиняти дверей; він причинив двері, а Олеся знов взяла «Волшебницю Рагі-Муїну» й почала читати.
«Коли напросив гостей, то нехай сам пань-кається коло їх, а я не встану»,– думала Олеся.
– Лежить на ліжку та одпочиває,– тихісінько сказав отець Мельхиседек матушкам.– Цссс... бо благочинна книжку читає.
Тим часом студент позбирав по заметах панотців і привіз до господи. Балабуха з Про-коповичем увійшли в світлицю. Господар був теперечки дома,– і всі гості одразу набрались сміливості. В світлиці піднявся гомін та регіт; навіть Геркулесова довбня й панни з котиками вже нічого не могли вдіяти.
Балабуха увійшов в кімнату. Олеся страшно подивилась на його й знов втупила очі в книжку.
– Вставай, серце, та вітай гостей! – тихо сказав Балабуха, неначе обвинувачений в якомусь проступстві.
Олеся знов липнула на його очима, ще глибше втупила очі в «Волшебницю».
– Вставай-бо, вставай! Годі качатись,– треба гостям подати чай та закуску,– просив Балабуха.
– Коли напросив гостей, то панькайся з ними сам, бо я не вийду до тих наміток та плахот.
– Одначе їздила до наміток та плахот горішків їсти, треба й наміток вітати та частувати,– сказав Балабуха.
«Потривай же ти, сарано! Я тебе швидко випроводжу з хати»,– подумала Олеся й зітхнула, згадавши за Бонковського.
Поки вона встала, наймичка подала самовар. Балабуха поналивав стакани й звелів наймичці винести гостям. Прокіп побіг на місто й накупив позаторішніх бубликів, черствих та цупких, як ужевка.
Олеся хапком причесала голову і як була в буденному поганенькому убранні, так і вийшла до гостей.
Матушки в намітках, в синіх жупанах поважно й якось сумно сиділи рядком попід стінами, неначе поважні дипломати на конгресі. Олеся привіталась до всіх дуже байдужно й недбайливо й сіла коло стола; вона роздала всім чай і мовчала. Матушки покуштували бубликів і трохи зубів не поламали. Голодні батюшки трощили їх, аж в зубах хрущало.
Розмова не клеїлась. Усі мовчали. Олеся сиділа, спершись на стіл, і кисло дивилась на Геркулеса на стіні. Випили чай, Килина винесла пляшку з горілкою та чарки, а на тарілці – черствого житнього хліба.
Гості випили по чарці, пожували чорного хліба й засмутились. Олеся мовчала й не доторкнулась до хліба. Наставав сумний вечір. Гості були сумні, господарі сумні. В хаті всі замовкли. Стало так тихо, неначе нікого в хаті не було. Ніхто не піддавав веселощів та жартів, а тим часом усі почували, що гульня не скінчилась: усім ще хотілось гуляти,– всі побачили, що гульню ніби згубили десь на шляху разом з благочинним. Як тільки Олеся вийшла з хати, всі почали радитись, куди їхати. Парафія отця Мельхиседека тепер була найближче. Він запросив усіх до себе. Гості знялись і виїхали з двору. Ні господар, ні господиня їх і не держали.
– Ой сестрице, я зуба зламала бубликом,– хвалилась Марта сусіді.
– А я трохи не вдавилась черствим хлібом.
Чи вона пак так вітає й свого Бонковського? – спитала сусіда.
– Еге! якраз так! Вона Бонковському смажить поросята в вільшаницьких поросятниках,– сказала Марта.
– Тільки трохи пересмажує,– обізвалась сусіда,– але нічого те: у Бонковського зуби добрі – не поламає.
Увесь поїзд поїхав до отця Мельхиседека. Мельхиседек з жінкою побігли санками уперед, щоб зготувати полудень для голодних гостей. Гості ночували, гуляли цілий день, але впевнились, що вволю не нагулялись. Знов постановили всім їхати до Прокоповича в Чайки й тільки в Чайках вже впевнились, що нагулялись, скільки було треба,– досхочу. З Чайок всі роз'їхались до господи й рознесли по околиці, як благочинна вітала гостей, лежачи з книжкою в постелі.
VII
Випили ще по одному пуншові, а сон таки не брав. Пунш тільки більше розтривожив усіх. Усім хотілось балакати. Всі розказували, кричали, й ніхто нікого не слухав.
– А даваймо ще співати абощо! – крикнув отець Мельхиседек.– Ану, Марто, починай!
Марта завела тоненьким голоском, але в неї голос неначе спорснув і перетявсь. Марта покашляла, знов затягла та й не вивела. Нитка знов порвалась. Мельхиседек хотів її піддержати, але тільки загарчав. Студенти підхопили, матушки пристали до їх. Кожний тяг, куди попалось. Концерт вийшов якраз такий, який співає череда, йдучи з поля в село.
– Чорта з два заспіваємо, коли оці рожі в бутлі забили памороки,– сказав отець Мельхиседек.– Чи не покликати б з лірою Шмида: нехай би нам заспівав Лазаря.
– Коли й Шмид ласий до бутля: ще схо-зає бутля в торбу,– сказала Марта.
– Покличмо бабу Оришку,– оця так утне! там тобі така дженджеляста! – сказав Мельхиседек.
– А справді, покличмо! – крикнули всі. Один студент побіг в пекарню й розбудив бабу Оришку. Баба спросоння схопилась. Паничі взяли її попід руки й привели в світлицю.
Отець Мельхиседек поставив серед постелі стільчик.
Бутля посунули набік, і на місці бут-ля сиділа баба Оришка в чорній запасці, зав'язана білою хусточкою; сиві коси повилазили з-під очіпка. Сонна баба сиділа на стільчику, неначе відьма на Лисій горі.
– Ож на, бабо, випий цього дива, то, може, швидше прочумаєшся,– сказав отець Мельхиседек, подаючи бабі стакан з ромом.
Баба вхопила в рот рому й закашлялась по-овечому.
– Ой, цур йому! Як його нони п'ють? Якби я випила, то до світа і здуріла б,– сказала весела баба, дуже ласа до жартів.
– Ану, бабо, випийте,– ми побачимо, як ви здурієте до світа,– заговорили паничі.
– Еге! Здурійте вже ви самі передніше, а я, стара, вже за вами,– сказала баба, розвеселившись.
– Може б, ви, бабо, заспівали нам, бо в нас од цього пуншу вже памороки забило.
– Потривайте ж, вип'ю для сміливості, щоб голосу набратись,– сказала баба, цідячи ром через зуби.– Та й смачну ж ви горілочку п'єте! Ото коли б нам шинкар таку продавав,– сказала баба.
– Ага! розсмакувала! Ну-бо, починай хутчій, та бери тонше,– крикнули гості.
– Коли ж соромлюсь! Хоч не дивіться ж усі на мене,– сказала баба.
– Отже ж ти, Оришко, ще б і заміж пішла,– сказала Марта.
– Пішла, якби пак хто сватав, але ніякий проклятущий дід щось не квапиться мене сватати.
– Посилай старостів до Шмида,– от буде тобі й пара. Ну, починай-бо мерщій! – сказав отець Харитін.
Баба, з чаркою в руках, почала тонесеньким, але ще міцним і рівним голосом Гриця, заспівала ще кільки смутних пісень.
Гості замовклії й слухали. Отець Мельхиседек позіхнув на всю хату, а за ним отець благочинний.
– Годі, бабо, смутних! Співай нам веселих,– таких, щоб жижки задрижали! Таких, щоб були заправлені корінням та перцем, як варенуха,– сказав отець Мельхиседек.
Оришка засміялась і почала співати веселих, трошки заправлених перцем:
Оришка розвеселилась і, співаючи, почала кивати та підморгувати чорними довгими бровами. Батюшки й паничі реготались.
Пішло дівча по горішки,
Та не знало, що за гай;
Здибав його гарний хлопець
На імення Миколай...
– Якби музики, ти б, Оришко, й потанцювала,– сказали паничі.
– А чом же! Як вип'ю цього ведмедя ще одну чарку, то, їй же богу, так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній позі.
Поки баба тішила гостей, отець Мельхиседек убрався й вийшов у двір. Він задумав встругнути ще одну штуку. Покликавши наймитів, він звелів їм мерщій піти на річку, нижче од млина, де по камінні шуміла незамерзла вода, й напечерувати раків.
– Як випечеруєте хоч зо три раки, дам кварту горілки, – сказав Мельхиседек.
Наймити швиденько побігли її налапали під камінцями п'ять раків.
Отець Мельхиседек вкинув їх у кухоль і під полою вніс у горниці та й поставив під стільцем за своїми чобітьми.
Наслухавшись пісень, гості одіслали бабу спати. Матушки повиходили в кімнату, а батюшки та паничі полягали покотом на постеленій одежі й повкривались кожухами. Отець благочинний ліг скраю по один бік, а два старі батюшки, для спокою, лягли з другого краю, осторонь од усіх. Вони добре знали, що паничі та отець Мельхиседек ще довго не дадуть гостям спати.
Погасили світло. В хаті стало поночі, хоч око виколи. Ніч була така тиха й темна, що навіть не було знать вікон, трохи прикритих гіллястими старими грушами. В темній кімнаті ще довгенько дзигорили матушки, пересуджуючи сусід, але й вони потомились, і декотрі почали дрімати. Рідше стали розноситись по темних покоях голоси. Благочинний і старі священики вже хропли на всю хату. Тільки отець Мельхиседек не вгавав, не переставав жартувати й не давав другим спати, але й він ізнемігся, замовк і приставивсь, нібито заснув; він, одначе, не спав.
Тільки що всі почали дрімати, Мельхиседек достав з кишені картоплю й кинув в двері кімнати. Картоплина стукнула об двері, неначе куля.
– Ой, щось стукнуло! – зашепотіли в кімнаті матушки.
– А може, то так здалося через сон,– говорила Марта.
– Їй-богу, стукнуло в двері, неначе хто вистрелив,– сказала одна матушка.
– Та то, мабуть, двері на мороз лущать,– сказала Марта.
Мельхиседек встав, навшпинячки пробравсь в кімнату до матушок, підкрався до вікна й задряпав нігтями в шибку, аж тахля задзвеніла.
– Ой, щось стукає та дряпає в вікно! – знов зашепотіли матушки.
– Та, може, то миша шкребе об стіну,– промовила Марта.
Всі матушки попідводили голови й глянули на вікно.
В ледве примітному вікні видно було чорну постать, вона розп'яла руки й притулилась до вікна, неначе заглядала в хату.
– Ой, лишечко! Щось заглядає в вікно! Це якась мара або потороча! – крикнули матушки.
Не встигли вони крикнути, за вікном вже стояла біла постать, розіп'явши проти вікна руки з білими широкими рукавами. Матушкам здалося, що то мрець, напнутий покривалом. Вони й справді полякались, повскакували з постелі й збились в одну купу коло лежанки. Благочинна скочила з ліжка й втекла аж до порога. Якесь опудало стояло за вікном, неначе мертве, непорушне, розставивши руки.
В світлиці всі заворушились. Прокинувся Балабуха. Прокинулись старі батюшки.
– Що там таке? Чого ви галасуєте? – загомонів отець Мельхиседек.
– Он щось біле стоїть за вікном,– либонь, мрець. Іди лишень сюди та засвіти світло,– сказала Марта, сміливіша й проворніша од інших.
О. Мельхиседек заглянув в кімнату. Біла постать зникла.
– Де ж той мрець? – сказав Мельхиседек, дивлячись на вікно.– То, мабуть, ви хлиснули через міру пуншу до подушки, то вам і мерці показуються. От до нас вони не насміляться приступити.
Отець Мельхиседек послав одного студента у садок, щоб він трохи налякав матушок. Двері рипнули. В хату ввійшов з реготом мрець, напнутий простирадлом, одчинив двері в кімнату й низенько поклонився матушкам. Страх минув. Паничі сміялись, а матушки доти лаялись, доки знов полягали в постіль. В світлиці знов усі загомоніли. Страх та жарти прогнали сон.
– Ій-богу, спати не хочеться. Що його робити!– сказав отець Мельхиседек, і з тими словами він вхопив подушку й кинув на край довгої постелі. Подушка влучила в одного старого батюшку по лиці.
– Ти бог зна що робиш, отець Мельхиседек: дурієш, як малий хлопець,– сказав старий батюшка й при тих словах швиргонув подушку назад, на отця Мельхиседека. Ллє подушка поминула його та влучила благочинного по голові.
Благочинний зобидився, схопився з місця, вхопив подушку й з усієї сили кинув, як йому здавалось, на о. Мельхиседека. Подушка знов бухнула по спині крайнього старого священика. Старий спересердя знов шпурнув подушку назад. Подушка бухнула в благочинного. Отець Мельхиседек лежав посередині й тільки чув, як подушка літала над ним, неначе здорова гуска, та десь гупала. Він не видержав і зареготався.
– Дай, боже, вам побитись, а нам подивитись,– сказав він не видержавши.
– То це усе ваші жарти, панотче! То це ви пустуєте та не даєте нам спати! Давайте його душити! – крикнули батюшки й паничі.
Паничі впіймали о. Мельхиседека й почали шарпати за сорочку. Благочинний і собі не втерпів: він ухопив Мельхиседека за сорочку й шарпнув так, що в його руках зосталось півсорочки; другі почали й собі сіпати й обскубли панотця так, що на йому зостався тільки комір та нарукавники.
– Отуди ік дідьку! Теперечки я зовсім голий,– сказав Мельхиседек, лапаючи себе за комір, що теліпався на товстій шиї.– Господине! Дайте, будьте ласкаві, стару сорочку, бо на моїй шиї зосталось тільки намисто з коміра,– говорив Мельхиседек, одхиливши двері в кімнату.
Онися встала, полапки знайшла в скрині стару чоловікову сорочку й подала о. Мельхи-седекові. О. Мельхиседек убрався й лагодився лягти на постіль, але роздратований старий батюшка налапав Мельхиседека й знов сіпнув за сорочку так, що в його на шиї знов зостався тільки комір. Паничі обскубли решту й рукави.
– Ой господине! дайте ще сорочку, та вже міцнішу, бо знов оті кати пошматкують,– благав о. Мельхиседек через двері.
Онися трохи розсердилась, одначе встала, навпомацки дійшла до скрині, полапки вийняла з скрині стару сорочку й подала Мельхиседекові.
– Так вам і треба, щоб не лякали! – говорила Онисія Степанівна.– Але як цю подеруть, то вже більше не дам.
Гості вже більше не зачіпали Мельхиседека.
Тепер вже справді усі потомились. Розмова й жарти якось не клеїлись. Усі незчулись, як позасипали дуже міцним сном. Вже й мерці нікому не то що не показувались під вікнами,– навіть нікому не снились.
Тільки що надворі почало розвиднюватись і в кімнаті заворушились матушки, о. Мельхи-седек тихенько встав, налапав кухля з раками, повитягав раки й попідкидав під кожухи двом старим батюшкам, котрі спали як побиті. Надворі почало сіріти. Отець Мельхиседек почав кричати на всю хату й побудив усіх. Старі батюшки ще спали.
– Як сплять! Як святі, а вчора мене набили бебехами, як жиди гамана,– сказав отець Мельхиседек, показуючи на сивих батюшків.– А доки ви спатимете? Вставайте, а то під вами ще й раки розплодяться,– гукнув отець Мельхиседек над самим вухом одного батюшки.
– Ой, щось щипається! Чортзна-що вигадав! Чого ти, отець Мельхиседек, щипаєшся? – крикнув спросоння другий батюшка.
– Дух святий з нами! Я лежу од вас за верству. Може, вас, панотче, блохи кусають,– сказав Мельхиседек з невинуватістю ягняти.
Старий батюшка знов крикнув і схопився з постелі. В його на нозі висів рак.
– А ба! Я казав, щоб ви не спали так довго, бо під вами заведуться раки,– сказав отець Мельхиседек, потягаючись.– Може, й під цим старим завелись раки. Паничі, а йдіть печеру-вати раки.
Отець Мельхиседек засунув руку під кожух і справді витяг звідтіль рака. Студенти кинулись і собі печерувати раки й витягли з-під панотця цілих п'ять штук. Старий панотець протер заспані очі, схопився з місця й почав облапувати себе навкруги. Він боявся, щоб раки часом не залізли, куди було не треба лізти.
В хаті піднявся регіт. Студенти ловили на постелі раки й складали на тарілку. Благочинний схопився з постелі й облапував кругом себе руками. Він боявся, чи не завелися часом за ніч і під ним раки. Отець Мельхиседек од-хилив двері в кімнату, де покотом лежали матушки, набрав жменю раків і потрусив ними матушок.
– Нате вам. матушки, на снідання павуків! – приказував Мельхиседек, посипаючи матушок зверху.
Матушки спросоння вгляділи маленьких раків, і їм здалось, що то ії справді здорові павуки.
– Ой павук! Їй-богу, павук! Ой лишечко!– заверещала Марта, на котру впав один рачок.
Слово «павук» зробило такий вплив, неначе іскра громовини. Матушки разом всі попрокидались, посхоплювались з постелі й повтікали до лежанки. Благочинна угляділа мохнатого рака й собі схопилась і стала на ліжку на ногах.
– Та це ж раки, а не павуки! – загомоніли, прочумавшись, матушки.– Де вони їх в гаспида набрали взимку? Це усе жарти Мельхиседекові. Як же можна так жартувати?
– А чого ж ви так довго спите та викачуєтесь на соломі? – обізвався з світлиці отець Мельхиседек.– Це добрі хазяйки: сплять пак до обіда. Спасибі ракам, що вас побудили. Вставайте та по чарці давайте, а ви, Онисіе Степанівно, звеліть поварити раки на снідання старим панотцям, бо це ми під ними на-печерували. Це ви виплодили: чия праця, того й користь.
Отець Мельхиседек розігнав усім сон. Матушки швиденько повмивались. поприбирались й вийшли до світлиці.
– А бачте, як швиденько прибрались. А то б і досі качались на подушках та язиками мололи нісенітницю,– сказав отець Мельхиседек.– Будемо пити вже похрестини, чи що.
На столі вже стояла закуска й горілка. Благочинний прочитав «Отче наш».
Гості почали пити похрестини. Олеся розсердилась за ті раки, звеліла запрягати коні і, покинувши в гостях мужа, сама поїхала додому. Балабуха зоставсь пити похрестини.
Гості дуже розгулялись. Нікому не хотілось їхати додому. Час був зимній, безробітній. Дома брала кожного нудьга за саме серце.
– А що, люди добрі? чи роз'їдемось додому, чи ще куди гуртом заїдемо гостювати? – подав свою гадку отець Мельхиседек.
– Ой, не хочеться додому! Коли б так, щоб проїхати тільки проз дому та й поминути її,– загомоніли матушки.
– Чия дома найближче, туди їдьмо усі гуртом гостювати,– подав раду отець Мельхиседек.
– Добре, добре! – крикнули матушки. Найближче жив благочинний та Прокопович, батько Онисії Степанівни. Гості почали вилічувати верстви, іі вийшло, що Богуслав на півверстви ближче од Чайків. Припадало їхати в Богуслав до Балабухи. Балабуха знав, що його жінка стане гопки, як угледить цю всю компанію в своїй світлиці, одначе не посмів сперечатись і запросив до себе гостей.
Позапрягали коні. Гості повдягались і випили на дорогу. Посидівши трохи в кожухах і випивши ще по одній при новій декорації, гості вийшли на ганок; на ганку ще випили на дорогу, випили до коней і до санок, почастували погоничів і рушили в дорогу. Балабуха сів з Прокоповичем на одні санки; вони виїхали з двору позад усіх.
Санна дорога була добра, але сніг був здоровий. По обидва боки дороги лежали замети. Надворі було тихо й вогко. Стояла м'яка одлига. Сніг лип до полозків, до кінських копитів. Усе небо було закрите хмарами, як густим білим димом. Над далекими горбами та ярами небо ніби зливалось з землею, вкритою товстим білим сніговим шаром. Здавалось, ніби сніг вкрив і землю, й небо, й вони злились докупи.
Балабуха закутався в теплі вовки, насунув на лоб теплу сиву смушеву шапку з вухами й незчувся, як заснув. Старий Прокопович неначе заметився од його сном та й собі заснув, випивши добре на дорогу. Проти поїзда їхав другий, такий самий довгий поїзд: то їхали польські пани-дідичі гуляти з нудьги так само од сусіда до сусіда. Батюшкам довелось звертати в замети. Коники пурхнули з санками в сніг, наче в петльоване борошно. Легенькі санки перехнябились на замет. Сонний Балабуха й Прокопович повипадали з санок на м'який сніг, неначе на перини. В погонича ь голові шуміло. Він навіть не оглянувся назад на санки. Самі коні потюпали доганяти поїзд. Батюшки зостались спати на заметі. Прокоповичеві навіть приснилось, що він спить в себе в катразі, що в катрагу влетів рій, покрутився над ним та й полетів.
Валка гостей в'їхала в Балабушин двір. Ворота вже були причеплені до ворітниць, але так, що їх ніколи не можна було гаразд причинити й зачинити, і вони завжди стояли одчинені, неначе двір стояв з роззявленим ротом повсякчас.
– Благочинна жде нас, виглядає, ворітечка поодчиняла,– говорили матушки, в'їжджаючи в двір.
– Де ж це ще одні санки? – питав Мельхи-седек, полічивши сайки.– Мабуть, десь зостались. Це отець благочинний з Прокоповичем, певно, опізнились.
Гості увійшли в світлицю. В покоях було тихо. Олеся, пообідавши, лягла спочивати. Матушки сиділи, ждали. Ніхто не виходив, а господаря не було з дороги. Вони перегл я діли картини, подивились на голого Геркулеса, що замахнувсь довбнею на якусь звірюку, й притихли, підморгуючи одна на другу. Панни з котиком та пташкою дивились на їх з стіни й здержували їх веселість та язики, а Геркулес неначе замахнувся на їх довбнею та сваривсь нею, щоб вони мовчали, бо благочинна спить.
– Ой, стережімся, бо так і лусне котрусь по голові довбнею,– говорила Марта, показуючи на довбню в Геркулеса в руках.
– Такий, як Бонковський,– шепнула друга весела матушка.
– Тільки в Бонковського здорові вусища. Це, мабуть, благочинна зумисне почепила на стіні, щоб нагадував їй Бонковського,– шепотіла Марта на вухо сусіді.
Гості сиділи та шепотіли. Батюшки не втерпіли й почали голосно розмовляти та жартувати. Олеся прокинулась і догадалась, що до неї заїхала по дорозі вся компанія. Вона розсердилась і надумалась не вставати з постелі.
Тим часом батюшки виглядали в вікна, чи не їде Балабуха, а Балабухи не було. Вже дехто згадав за чарку, дехто про закуску, господар не їхав.
В одчинені ворота вскочили порожні санки. Погонич спинив коні коло ганка, оглянувся,– й рота роззявив: санки були порожні.
– Що це за диво! Приїхали самі санки без благочинного,– промовив отець Мельхиседек, виглядаючи в вікно.
– Може, де встали на місті коло крамниць,– обізвалась Марта.– А побіжи, панотче, та спитай в погонича.
Мельхиседек вибіг на ганок. Погонич стояв, витріщивши очі на ворота.
– А де ти подівав панотців? – спитав отець Мельхиседек.
– Мабуть, погубив по дорозі, бо на санках нема,– обізвався погонич, чухаючи потилицю.
– А, ти, роззяво! Як же ти оце погубив? Чи ні разу за всю дорогу не оглянувся, чи що? – крикнув отець Мельхиседек.
– Мабуть, роззява, погубив,– байдужно обізвався погонич.
Мельхиседек вскочив в хату й розказав гостям, що батюшки десь повипадали з санок. Посадили одного студента й послали збирати по дорозі розгублених панотців.
Поки позбирали панотців, Олеся лежала на ліжку й потягалась. День був сумний, нудний. Олеся пролежала б тиждень, не встаючи з ліжка: з нудьги вона дістала з стола «Вол-шебницю Рагі-Муїну» й почала її читати втрете. Гості сиділи та нудились. Балабуха не вертався. Отець Мельхиседек не втерпів, одхилив двері в кімнату й гукнув:
– Добрий день тому, хто в цьому дому!
Олеся кинулась і впустила книжку. Для неї здалося, що Мельхиседек кинув на неї раками; вона аж затрусилась.
Мельхиседек вглядів, що благочинна лежить на ліжку, й не посмів далі одчиняти дверей; він причинив двері, а Олеся знов взяла «Волшебницю Рагі-Муїну» й почала читати.
«Коли напросив гостей, то нехай сам пань-кається коло їх, а я не встану»,– думала Олеся.
– Лежить на ліжку та одпочиває,– тихісінько сказав отець Мельхиседек матушкам.– Цссс... бо благочинна книжку читає.
Тим часом студент позбирав по заметах панотців і привіз до господи. Балабуха з Про-коповичем увійшли в світлицю. Господар був теперечки дома,– і всі гості одразу набрались сміливості. В світлиці піднявся гомін та регіт; навіть Геркулесова довбня й панни з котиками вже нічого не могли вдіяти.
Балабуха увійшов в кімнату. Олеся страшно подивилась на його й знов втупила очі в книжку.
– Вставай, серце, та вітай гостей! – тихо сказав Балабуха, неначе обвинувачений в якомусь проступстві.
Олеся знов липнула на його очима, ще глибше втупила очі в «Волшебницю».
– Вставай-бо, вставай! Годі качатись,– треба гостям подати чай та закуску,– просив Балабуха.
– Коли напросив гостей, то панькайся з ними сам, бо я не вийду до тих наміток та плахот.
– Одначе їздила до наміток та плахот горішків їсти, треба й наміток вітати та частувати,– сказав Балабуха.
«Потривай же ти, сарано! Я тебе швидко випроводжу з хати»,– подумала Олеся й зітхнула, згадавши за Бонковського.
Поки вона встала, наймичка подала самовар. Балабуха поналивав стакани й звелів наймичці винести гостям. Прокіп побіг на місто й накупив позаторішніх бубликів, черствих та цупких, як ужевка.
Олеся хапком причесала голову і як була в буденному поганенькому убранні, так і вийшла до гостей.
Матушки в намітках, в синіх жупанах поважно й якось сумно сиділи рядком попід стінами, неначе поважні дипломати на конгресі. Олеся привіталась до всіх дуже байдужно й недбайливо й сіла коло стола; вона роздала всім чай і мовчала. Матушки покуштували бубликів і трохи зубів не поламали. Голодні батюшки трощили їх, аж в зубах хрущало.
Розмова не клеїлась. Усі мовчали. Олеся сиділа, спершись на стіл, і кисло дивилась на Геркулеса на стіні. Випили чай, Килина винесла пляшку з горілкою та чарки, а на тарілці – черствого житнього хліба.
Гості випили по чарці, пожували чорного хліба й засмутились. Олеся мовчала й не доторкнулась до хліба. Наставав сумний вечір. Гості були сумні, господарі сумні. В хаті всі замовкли. Стало так тихо, неначе нікого в хаті не було. Ніхто не піддавав веселощів та жартів, а тим часом усі почували, що гульня не скінчилась: усім ще хотілось гуляти,– всі побачили, що гульню ніби згубили десь на шляху разом з благочинним. Як тільки Олеся вийшла з хати, всі почали радитись, куди їхати. Парафія отця Мельхиседека тепер була найближче. Він запросив усіх до себе. Гості знялись і виїхали з двору. Ні господар, ні господиня їх і не держали.
– Ой сестрице, я зуба зламала бубликом,– хвалилась Марта сусіді.
– А я трохи не вдавилась черствим хлібом.
Чи вона пак так вітає й свого Бонковського? – спитала сусіда.
– Еге! якраз так! Вона Бонковському смажить поросята в вільшаницьких поросятниках,– сказала Марта.
– Тільки трохи пересмажує,– обізвалась сусіда,– але нічого те: у Бонковського зуби добрі – не поламає.
Увесь поїзд поїхав до отця Мельхиседека. Мельхиседек з жінкою побігли санками уперед, щоб зготувати полудень для голодних гостей. Гості ночували, гуляли цілий день, але впевнились, що вволю не нагулялись. Знов постановили всім їхати до Прокоповича в Чайки й тільки в Чайках вже впевнились, що нагулялись, скільки було треба,– досхочу. З Чайок всі роз'їхались до господи й рознесли по околиці, як благочинна вітала гостей, лежачи з книжкою в постелі.
VII
Господарство в Балабухи велося погано; Балабуха не любив піклуватись ним, бо не був покладний чоловік. Він більш за все любив читати книжки, лежачи в кімнаті. Парафіяни не хотіли послухати та помагати йому, не хотіли ні орати, ні жати, тільки по давньому українському звичаю збирали сіно толокою. Балабуха не любив навіть їздити на поле й здававсь на наймитів та на робітників.
Настав гарячий час – почалися жнива. На полі треба було хазяйського ока, а хазяйське око не любило заглядати на поле та хоч подивитись на роботу.
– Чом ти пак, Марку Павловичу, ніколи не поїдеш на поле подивитись, що там роблять наймити та наймички? – говорила Олеся.– Вони й дома все одмикують од роботи, а в полі – й потім.
– Коли не хочеться: я таке ледащо. Поїдь ти та подивись та й мені скажеш.
– От вигадав! Я не так поведена, щоб на полі їздити.
– Адже ж другі матушки їздять. Он подивися, як працює Онисія Степанівна: сама на поле їздить, сама варить їсти косарям, сама пряде.
– А ти хочеш, щоб і я варила їсти на полі, підтикавши поли, як варить Моссаковська? Ну, цього од мене не діждеш. Хіба буде гарно, як твоя жінка запалиться та засмалиться, як циганка? Поїдь лишень сам, не лінуйся,– тобі тільки б з книжкою в руках лежати, та й годі.
– А тобі тільки б з Бонковським базікати. Ти мені ні в чому не помагаєш, ти ні до чого не здатна, в господарській справі не досвідна.
– Знов заходився! Може, знов оце не будеш три дні говорити? Вдягайся, лежню, та їдь у поле. Он наймити лаштують вози, щоб возити пшеницю; не поїдеш, то побачиш, скільки-то раз вони за день вернуться з поля з снопами.
Наймити й справді лаштували вози. Але як батюшка спав трохи не до обіда, а матушка до півдня, то наймити вештались по дворі, одмикували од роботи, все длялись дурнички, а воли дурнісінько стояли в загороді.
Виславши наймитів з двору, Балабуха звелів запрягати коні в повозку і, пообідавши, опівдні поїхав на поле.
На полі робота йшла, як мокре горить. Женців вийшло мало. Перестигла пшениця сипалась. Вже поспів овес, поспів і ячмінь. На поле вийшов один косар Прокіп.
Балабуха виїхав на поле й вглядів порожні вози. Випряжені воли паслись у пшениці: наймити спали під возом. Прокіп пройшов ручку на вівсі й, не розбираючи, що то він косить, і розмахавшись, махав та махав грабками, доки не зайшов в бур'ян і без тямки в голові косив бур'яни, аж грабки дзвеніли.
Невважаючи на те, що в Прокопа були не всі вдома, він робив, як віл або мертва машина. Але як тільки було спиниться в роботі, то вже стоїть та й стоїть, витріщивши очі на одне місце, доки його хто-небудь не сіпне за рукав. Так було й тепер: Прокіп махав грабками, не розбираючи, що там у його під грабками: чи овес, чи стоколос, мітлиця та усякий бур'ян.
Балабуха підійшов до Прокопа й гукнув:
– Чи це ти, дурню, бур'ян косиш?
– Га! – гакнув Прокіп і спинивсь.
– Подивись лиш, що ти ото косиш,– сказав Балабуха.
– Овес кошу, батюшко, а що ж мені косити?– сказав Прокіп.
– Ти, мабуть, зовсім здурів: ти косиш бур'ян.
– А справді бур'ян. Оце диво! А я собі махаю та махаю.
Балабуха побудив наймитів і погнав їх до роботи. Наймити понакладали вози, притягли рублями й рушили додому. Балабуха обійшов поле, вирвав жмені плосконі, матірки та льону, полежав трохи під возом, доки пройде піт, і поїхав за возами. Тільки що вози виїхали на дорогу, один віз розсипався. Воли геть потягли передні колеса з війям. Снопи розсипались на дорозі. Наймит став і тільки дивився на снопи. Не встиг другий віз недалечко од'їхати, тріснула вісь, колесо одпало,– віз ліг набік.
Настав гарячий час – почалися жнива. На полі треба було хазяйського ока, а хазяйське око не любило заглядати на поле та хоч подивитись на роботу.
– Чом ти пак, Марку Павловичу, ніколи не поїдеш на поле подивитись, що там роблять наймити та наймички? – говорила Олеся.– Вони й дома все одмикують од роботи, а в полі – й потім.
– Коли не хочеться: я таке ледащо. Поїдь ти та подивись та й мені скажеш.
– От вигадав! Я не так поведена, щоб на полі їздити.
– Адже ж другі матушки їздять. Он подивися, як працює Онисія Степанівна: сама на поле їздить, сама варить їсти косарям, сама пряде.
– А ти хочеш, щоб і я варила їсти на полі, підтикавши поли, як варить Моссаковська? Ну, цього од мене не діждеш. Хіба буде гарно, як твоя жінка запалиться та засмалиться, як циганка? Поїдь лишень сам, не лінуйся,– тобі тільки б з книжкою в руках лежати, та й годі.
– А тобі тільки б з Бонковським базікати. Ти мені ні в чому не помагаєш, ти ні до чого не здатна, в господарській справі не досвідна.
– Знов заходився! Може, знов оце не будеш три дні говорити? Вдягайся, лежню, та їдь у поле. Он наймити лаштують вози, щоб возити пшеницю; не поїдеш, то побачиш, скільки-то раз вони за день вернуться з поля з снопами.
Наймити й справді лаштували вози. Але як батюшка спав трохи не до обіда, а матушка до півдня, то наймити вештались по дворі, одмикували од роботи, все длялись дурнички, а воли дурнісінько стояли в загороді.
Виславши наймитів з двору, Балабуха звелів запрягати коні в повозку і, пообідавши, опівдні поїхав на поле.
На полі робота йшла, як мокре горить. Женців вийшло мало. Перестигла пшениця сипалась. Вже поспів овес, поспів і ячмінь. На поле вийшов один косар Прокіп.
Балабуха виїхав на поле й вглядів порожні вози. Випряжені воли паслись у пшениці: наймити спали під возом. Прокіп пройшов ручку на вівсі й, не розбираючи, що то він косить, і розмахавшись, махав та махав грабками, доки не зайшов в бур'ян і без тямки в голові косив бур'яни, аж грабки дзвеніли.
Невважаючи на те, що в Прокопа були не всі вдома, він робив, як віл або мертва машина. Але як тільки було спиниться в роботі, то вже стоїть та й стоїть, витріщивши очі на одне місце, доки його хто-небудь не сіпне за рукав. Так було й тепер: Прокіп махав грабками, не розбираючи, що там у його під грабками: чи овес, чи стоколос, мітлиця та усякий бур'ян.
Балабуха підійшов до Прокопа й гукнув:
– Чи це ти, дурню, бур'ян косиш?
– Га! – гакнув Прокіп і спинивсь.
– Подивись лиш, що ти ото косиш,– сказав Балабуха.
– Овес кошу, батюшко, а що ж мені косити?– сказав Прокіп.
– Ти, мабуть, зовсім здурів: ти косиш бур'ян.
– А справді бур'ян. Оце диво! А я собі махаю та махаю.
Балабуха побудив наймитів і погнав їх до роботи. Наймити понакладали вози, притягли рублями й рушили додому. Балабуха обійшов поле, вирвав жмені плосконі, матірки та льону, полежав трохи під возом, доки пройде піт, і поїхав за возами. Тільки що вози виїхали на дорогу, один віз розсипався. Воли геть потягли передні колеса з війям. Снопи розсипались на дорозі. Наймит став і тільки дивився на снопи. Не встиг другий віз недалечко од'їхати, тріснула вісь, колесо одпало,– віз ліг набік.