Страница:
Настя вбігла в залу, прибрана в нову ясну сукню, й кинулась до дзеркала.
– Пустіть, мамо, ще мене до дзеркала. Через вас мені не можна й вбратись гаразд перед дзеркалом,– сказала Настя.
– Йди, йди, доню, дивись хоч до вечора. Потривай лишень, я причепурю тобі голову та почепляю золоті сережки,– сказала Балабушиха.
Балабушиха причепурила свою дочку, попришпилювала бантики, почепляла в вуха сережки, наділа їй на шию золотий медальйон, поправила на голові локони, потім обійшла кругом неї, ще раз поправила, що недобре лежало, й поцілувала Настю. Балабуха мусив їхати з ними.
Край Миронівки на широкий зелений вигон виступав рядок нових мурованих домків, зовсім по-городянському. То були квартири фаб-рицьких офіціалістів. Над здоровим ставком внизу червоніли стіни масивної сахарні, неначе твердині. Балабуха звелів погоничеві стати коло найбільшого дома, де жив директор сахарні.
Гості ввійшли в прихожу. Через одчинені двері було видно в пекарні на помості цілу батарею глечиків. Директорша, вже немолода німкеня, сухорлявенька та тоненька, з довгою шиєю, збирала з глечиків сметану. Її дочка, молоденька, дуже делікатна блондинка, переливала з глечика в молочник молоко. На обох були дешевенькі, рябенькі, куценькі ситцеві сукні й білі хвартушки до самої шиї.
Балабушисі здалось, що то пораються ключниця та нянька або горнична.
– Чи дома директор або директорша? – спиталась їх Балабушиха.
– Директора нема, пошоль на фабрик,– обізвалась директорша, й при тих словах вона одчинила двері в гостинну й попросила до покоїв гостей, махнувши рукою: вона ледве вміла стулити кільки українських фраз, а її дочка була зовсім неначе німа, бо не вміла зовсім говорити ні по-руській, ні по-українській.
Гості увійшли в гостинну. Покої були просторні й дуже високі, з здоровими вікнами, й чогось нагадували або фабрику, або казарму. Стіни були чисто вимазані вапною. В покоях було мало мебелі. Покої здавались порожніми. В гостинній стояла зібрана на швидку руку звідусіль простенька мебіль. В другій кімнаті через двері було видно непомальовані табурети й навіть прості мужичі стільці, тільки чисто-чисто вимиті. Тільки чудові заграничні завіси на вікнах, чудові килими, розкидані на помості, розвішані на стінах, та розкішні укривала на ліжках, привезені з-за границі, натякали на заможність директора. На стінах висіли в чорних рамах дві картини, на котрих були намальовані й розмальовані фарбами якісь мудрі машини.
Двері з прихожої незабаром одчинились, і в гостинну ввійшла директорша з дочкою, вже без хвартушків. Балабушисі й Насті все здавалось, що то слуги. Коли це старіша дама просить гостей сідати й сама сідає на канапі рядом з протопопшею. Коло неї на стільці сіла панна. Тільки тоді гості догадались, що то господиня й її дочка.
Всі сиділи й мовчали. Директорша ледве вміла стулити українські фрази та ще й до того силкувалась говорити по-руській. Вона довго добирала слова й насилу вимовила, обертаючись до Балабушихи:
– Фи дуже любит музик? Фи учіль грать в фортеп'ян?
– Я дуже люблю музику, я артистка душею, але навряд чи вивчусь. От моя дочка – то вивчиться. А ви граєте на фортеп'яні? – спитала Балабушиха.
– О, я вже старий. Я граль, та вже за-буль,– сказала директорша.
– А ви любите музику? – спитала Настя в директорівни.
Директорівна тільки плечима здвигнула; вона нічого не розуміла.
– Вона добре грат. Мосьє Гануш дуже вчиль. Вона любит музик.
– Чи не скучно вам жити тутечки на селі після загряниці? – спитала Балабушиха.
– Я ніколи не скучно. Я маю багато робить; о, багато робить! Рано робить, день робить і поночі робить. О, я не скучно. А фи не скучно в Богуслав?
– Нам в Богуславі, мабуть, нудніше, ніж вам тут на селі,– сказала Настя.
– У вас в сахарні багато офіціалістів, та ще й з сім'ями: вам є до кого й в гості піти, є кого й в себе прийняти,– сказала Балабушиха.
– Ні, ні. В нас всі панич, нема жінка, нема дочка. Всі, всі панич. Фи весело, я скучно,– сказала директорша.
«Ну, та й попались оце ми. Мабуть, довго доведеться слухати таку любу розмову,– подумала Балабушиха й трохи не позіхнула.– Коли б хоч Гануш прийшов та заграв на фор-теп'яні».
А Гануш не приходив. Розмова тяглася дуже нудна. І гості й господиня – всі потомились. Балабушиха заглянула в вікно й побачила квітки на пишних клумбах.
– Скільки у вас квіток! Які гарні, розкішні клумби. Чи в вас є й садок? От піти б та подивитись! – сказала Балабушиха, ладна втекти не тільки в садок, але й далі за садок.
– Прошу! Я буду показать вам квітка,– сказала директорша й встала з канапи. За нею встали й гості, і господиня повела їх у квітник. Балабуха пішов за ними, мовчки смокчучи цибука.
На чистому повітрі гостям стало веселіше. Город був розкішний, чисто виполотий. Коло дома росли три старі дикі груші, а коло їх були розкидані клумби, повні квіток. Клумби були штучно обтикані черепицею та обплетені дубцями з ліщини; здавалось, неначе хто розкидав по тразі чудові кошики, повні усяких квіток. На городі, поміж грядками буряків, моркви й усякої городини, вилися доріжки замість борозен. Доріжки були скрізь обсаджені гірляндами квіток, обплетені ліскою. Дикий щавель, пересаджений на добре вигноєну землю, розрісся й услав грядки здоровецьким зеленим листом. Спаржа, помідори, суниці, полуниці, синя капуста, квітна капуста, салера, шпинат устеляли грядки, неначе оксамитовий килим. Ніде не видно було ні бур'янини. Це була культура, за яку Олесі навіть і не снилось, і не привиджувалось.
Директорша водила гостей і показувала не стільки квітки, скільки огородину та розкішні щепи шпанок-вишень, лутовок, яблунь, морель та груш.
– Та й багато ж у вас квіток! більше, ніж у мене. Це ви дбаєте за квітки з дочкою? – спитала Балабушиха.
– Ні, ні. Я маю багато робота. То сини мої самі копав, самі садив. О, вони любит квітку!– сказала директорша.
Довго крутились вони по городі. Директорша показала вже навіть усі грядки цибулі й петрушки. Гостям не хотілось вертатись до хати. Балабушиха нудилась в дамському, наче німому товаристві й все виглядала Гануша. Коли це одчинилась хвіртка з фабрицького двора. На доріжці з'явився Шмідт з Ганушем, а за ними йшли два молоді паничі. Директорша повела гостей їм назустріч. Гості поздоровкались. Директор порекомендував своїх синів. То були молоді гарні німчики, з лиця схожі на паннів. Обидва були високі та тонкі, убрані в легенькі літні простенькі костюми. Але кмітливе око Балабушихи прикмітило на їх тонкі сорочки з голландського полотна, такі тонкі й так випрасувані, з такими новомодними комірами, яких вона в Богуславі не бачила. Старшого звали Густавом, меншого Германом.
«От би залучити котрогось красуня для моєї Насті»,– подумала Балабушиха.
Господар попрохав гостей до покоїв. Товариство стало більше й веселіше. Паничі й директор вже добренько вміли говорити по-українській, вивчившись од фабрицьких робітників та робітниць. Балабушиха попросила Га-нуша заграти на піаніні. Піаніно було гарненьке, а висока зала мала чудовий резонанс, аж луна лящала по світлиці. Балабушиха й Настя повеселішали.
Тим часом фабрицькі офіціалісти, побачивши коні й віз перед директорським домом і купку дам в квітнику, догадались, що в директора гості, й почали забігати з усіх усюдів. Було свято, день вільний. В залу увійшли два французи сахаровари, за ними слідком прийшли два поляки з канцелярії, якийсь старий кавалер, товстий німець Монтаг і механік англічанин. Зала стала повна людей усяких націй.
З одним французом прийшла його сестра, немолода панна, котра не вміла говорити ні по-німецькій, ні по-українській і цілий вечір сиділа й мовчала, неначе німа. Французи й англічанин говорили по-німецькій так, як директорша по-українській. Вся збірна компанія хотіла розмовляти між собою й більше розмовляла на мигах, ніж на словах. В залі було чути всякі мови, перемішані, поламані, чудернацькі. Наймички внесли здоровий піднос, заставлений скляними кухлями з покришками, обкладеними сріблом. В кухлях жовтіло пиво. Вся компанія кинулась дудлити пиво й розвеселилась. Усім хотілось балакати: всі кричали, мішали німецьку мову з французькою й українською, й всім здавалось, що вони розуміли одне одного.
«Ну й запровадила ж мене жінка в компанію, зовсім не протоєрейську!» – думав Бала-буха, курячи сигару й запиваючи пивом.
Балабушисі й Насті страх як сподобалось таке оригінальне товариство. Нові люди, небачені типи, навіть чудна мішана розмова мала для їх свою приємність. Їм здалось, що вони заїхали за тридев'ять земель од свого Богуслава.
Надудлившись пива, європейські буржуа задумали танцювати. Вони посадили Гануша за фортеп'ян. Балабушиха поглядала, хто-то вибере Настю на кадриль. До Насті підійшов Густав, старший директорів син.
«Буде жених для моєї Насті. Якого я гарного та приємного зятя матиму!» – подумала вона, стоячи в кадрилі проти Насті з старим німцем столяром Монтагом.
Настя стала з Густавом поруч. Пара з їх вийшла дуже гарна.
Густав був тонкий, височенький, з каштановими кучерями, синіми ідеальними очима й з чудовим довгувастим виразним лицем.
– Поздоровляю тебе, Насте,– сказала тихенько мати дочці, стрівшись з нею в танці.
– Поздоровляю й вас, мамо, з кавалером,– одказала їй ще тихіше дочка, почервонівши.
Од Балабушиного кавалера дуже тхнуло пивом та міцним духом сигар. Той важкий дух обвівав її лице й забивав дух. Одначе Балабушиха зносила неприємний дух і привітно розмовляла з старим німцем. Грубий столяр так ухопив і здушив її за талію, що вата під сукнею зсунулась під його пальцями і тверді пальці столяра прищикнули талію, неначе залізні обценьки. Балабушиха тихенько крикнула, але танцювала, нібито молоденька.
Перегодя подали чай, на аглицький спосіб, з закусками й ромом, а після чаю знов подали кухлі з пивом та портером. Буржуа, налигавшись рому та портеру, підняли такий гвалт, неначе в хаті стало пекло. Всі кричали, змагались на всяких мовах. По хаті розносились ламані уривки ламаних чудних фраз. Розмова скочила на національний грунт. Німці вилічували прусські побіди й піднімали Пруссію трохи не до неба. Французи репетували за свої побіди. «Цорндорф! Куненсдорф! Севастополь, Австерліц! Ватерлоо!» – розносилось по всіх покоях. Кожний почав вихваляти своїх героїв «Фрідріх, Петро Великий, Наполеон, Ней, Мюрат!» – тільки й було чуть на всю залу. Після розмови за героїв, буржуа знов пішли в танець. Кавалери почали дуже вільно поводитись з дамами, наче парубки з дівчатами; хапали їх за талії, трохи не обнімались. Дами пручались, втікали та вищали. Кавалери ганялись за ними. Один п'яненький франт посадив собі Настю на коліна; старий столяр ненароком вщипнув за плече Балабушиху. Після танців заграничні міщани почали знов дудлити пиво та портер і, напившись, стали брататись, єднатись, кричали, пили на «брудершафт» один з другим, заклавши навхрест рука з рукою з кухлями.
В кінці всього старий Монтаг став показувати фокуси з хусточкою та з рукавичками, а далі робив руками проти свічки зайчиків та всякі інші штуки й виробив з пальців обох рук таку постать, що на білій стіні вийшов старий німець,– як витовмачив він,– сільський вчитель з запалими губами та з гострим, птичим носом: старий німець на стіні так химерно роззявляв рота й кивав та хигав головою, а старий Монтаг так химерно приспівував за його пісні, що всі аж за боки брались од сміху.
Вже опівночі Балабуха догадався, що його жінка доволі нагулялась, і звелів запрягати коні. На прощанні Балабушиха запрошувала до себе в гості директорову сім'ю й усіх її гостей.
– Ой, веселий вечір сьогодні був у директора!– говорила Олеся, приїхавши додому.– Як у їх все просто, натурально, й без церемонії, й звичайно. Всі веселяться та забавляються, як кому припало до вподоби.
– Але вже дуже без церемонії, геть-то по-міщанській. Ця компанія зовсім не протопоп-ська,– обізвався Балабуха.
– А хіба ж веселіше буває в вашій духовній компанії? А од ваших кавалерів і комплі-мента не добудеш,– сказала Олеся.
Балабуха трохи не сказав, що жінці вже минув час для кавалерських компліментів, але прикусив язика. Він вже звик мовчати та коритись своїй жінці.
Балабуха пішов у свій кабінет спати, а Олеся й Настя ще довго не спали та все розмовляли за вечір у директора.
– А що, Насте? котрого б ти директоренка вибрала собі за жениха: чи Густава, чи Герма-на? – спитала Балабушиха.
– Не вгадаю, мамо. Обидва гарні, але старший, Густав, неначе кращий,– в його кучері на голові темніші. Герман вже дуже білий, неначе панна.
– Як на мене, то й я б вибрала Густава: в його чудові каштанові вусики, й ніс довгий, і лице мужнє; з його вийде здоровий поставний та показний чоловік. Та й на вдачу він тихий, спокійний. Він і з батьком говорить з пошаною, й матір поважає та часто в руку цілує. Вибирай Густава.
– Я, мамо, примітила, що Герман трохи непокірливий і навіть палкий, сердитий: раз таки добре гукнув на свою сестру,– сказала Настя, лягаючи в постіль.
– Це погано, коли чоловік непокірливий, та сердитий, та натуристий – над таким дуже трудно верховодити. Нам лучче, коли чоловік буде такий, як з клоччя батіг,– навчала мати дочку.
– Але, мамо, як я любитиму свого чоловіка, а він мене любитиме, то нащо здалося те верховодіння? Ми будемо поважати одне одного, будемо годити одне одному, й ніколи не буде між нами ні змагання, ні сварки та колотнечі,– обізвалась Настя, потягаючись в постелі.
– Еге, еге! не знаєш ти, доню, тих чоловіків. Він буде й тихий, і тебе любитиме, а все-таки буде стягати гроші в скриню, а ти будеш йому дивитись в руки. Всі вони якісь злиденні, все гребуть навіщось гроші та замикають в скриню. А ти скачи коло його, як він тобі скаже! Чи для того ж нам бог дав живоття, щоб ми кожну копійку виканючували в їх, як старчихи. Живоття для того, доню, щоб пожити всмак і повеселитись,– навчала мати Настю.
– А це й правду ви кажете: яке пак життя нашої сусіди, Онисії Степанівни? Цілий вік товчеться коло роботи, як Марко по пеклі,– обізвалась Настя.– Не живе, а тільки животіє, хто його зна для чого й нащо.
– А ти б стала на її місце?
– Ой, борони, боже! Я не люблю того господарства, як і ви, мамо.
– То знай же: як вийдеш заміж, то не потурай чоловікові: вхопи віжки в свої руки таки од першого дня, то й будеш правувати чи соб, чи цабе, як схочеш,– сказала мати.
– Воно справді добре смикати за віжки та поганяти; багато краще, ніж самій попастись у віжки,– сказала Настя.
Балабушиха балакала з дочкою до світа, й тільки світом вони поснули й спали до півдня.
Через тиждень в неділю Балабушиха з дочкою сподівались візита од Шмідтів: обидві причепурились, наділи кращенькі сукні й все сиділи в залі та виглядали в вікна. Вони не помилились. За ворітьми загуркотів віз. Проз вікна майнув фаетон. В фаетоні сиділа дирек-торша з дочкою, а проти їх Густав і Герман з здоровими букетами в руках, так що Насті здалось, ніби вони везуть повний фаетон квіток.
– Гості їдуть! – гукнула Балабушиха.
– Та ще й з букетами! – писнула Настя й зачервонілась, як рожа.
– Тікаймо з зали та вийдемо до гостей з кімнати; буде якось ефектніше,– зашепотіла Балабушиха. Обидві вони бігцем побігли з зали й кинулись до дзеркала.
– Я вийду попереду, а ти зараз виходь за мною,– сказала Балабушиха.– Але ти, Насте не вмієш ефектно виходити до гостей: ти передражнюєш мене, й воно виходить дуже вже з повагом. Мені так личить виходити, бо я вже літня людина. На мені й чорна сукня з шлейфом. Я вийду ось як!
Балабушиха пішла в опочивальню й в одчинені обидві половини дверей вийшла солідною ходою, з повагом, якось по-театральному.
– Ану, Насте, виходь ти й привітайся до мене, ніби до гостей. Ти виходь швиденько, жваво, ніби пустуючи, навіть наче вибіжи, підскакуючи.
Настя вийшла в опочивальню й вибігла звідтіля риссю, весело осміхаючись. Вона подала руку матері, вигнувши граціозно талію. Мати вхопила свою пещену єдиницю долонями за щоки й поцілувала.
– Легше та зручніше, доню, вигинай талію. А як візьмеш букет, то знов вигни талію. З ди-ректоршою поцілуйся раз, з Амалією двічі або й тричі, та не помилися часом,– не поцілуйся з паничами. Виходь же зараз за мною. Килино! Встав у піч кофій та пошли в льох зібрати до кофію з глечиків вершечки.
– Коли ж коти вночі геть-чисто поз'їдали глечики й один перекинули; дірка в пригребиці вже з місяць незароблена,– сказала Килина.
– Бодай ті коти вищезли й повиздихали. Біжи на місто до жида та зараз, зараз достань вершечків,– тихо сказала Балабушиха.
Килина оббігала половину жидівських хат, доки знайшла вершечків до кофію.
В залі гості зашаруділи ногами, зашелестіли сукнями.
– Візьму я папіросу,– буде більше шику,– сказала Балабушиха. І, взявши в зуби папіросу, вона тихо, тихо поволокла довгий, чорний шлейф у залу. Тільки що вона перецілувалась з дамами, в залу дрібненькою ходою, неначе вкотилась на коліщатах, вбігла Настя, зробила граціозний загальний поклін і поцілувалась з дамами. До неї підступив Густав і подав їй букет. Настя вигнула талію, як мазана кицька вигинає спинку, й взяла букет. Герман подав букет Балабушисі. Вона осміхнулась і неначе помолодшала. Букети були складені з чудових оргиній, айстр та левкоїв. На боках букетів були викладені з білих дрібненьких квіточок початкові букви ймення й фамілії Насті й Балабушихи. Настя примітила ті букви, кинула карими очима на Густава, і в неї почервоніли не тільки щоки й лоб, але навіть кінчики вух.
– Ограбували ви свій квітник на букети,– сказала Балабушиха, попросивши гостей сісти й скоса поглядаючи на чистенькі, але простенькі костюми на німкенях.
– В нас дуже квіток. Ми всі любимо квіток,– сказала директорша.
– Я сам копаю, сію й саджу цілу весну,– сказав Густав.
– І я так само: ціле літо поливаю сама й полю,– сказала Настя.
Вона любила тільки рвати квітки та робити букети, але зроду їх не садила й не полола.
Настя поклала букети на фортеп'яні. По залі пішли тонкі пахощі од резеди та левкоїв.
– А ваш муж здоровий? – спитала Балабушиха в директорші.
– Мус здоровий, здоровий! вже погнали пастись в траву,– сказала директорша, змішавши мужа з конем, которий звався Мусом і которий і справді недавно трохи не здох.
Герман і Густав зареготались і переложили матері Балабушині слова по-німецькій. Дирек-торша й собі зареготалась.
– Гарний у вас фортеп'ян,– сказав Густав.
– Фортеп'ян непоганий, та з мене не велика музикантша. Я поганенько граю, хоч дуже люблю музику,– сказала Настя.
Густав одслонив віко фортеп'яна й взяв кільки акордів.
– Сідайте та заграйте без церемонії! – припрошувала Балабушиха.
Густав сів і заграв якогось простенького вальса. Директорша й Амалія похвалили фортеп'ян. Настя попросила Амалію пограти. Амалія опиналась, трошки зачервонілась і несміливо програла якусь п'єску, ледве доторкаючись пальцями до клавішів. Паничі попросили Настю заграти. Настя й собі довгенько опиналась, церемонилась, одначе сіла й непогано заграла варіацію. Молоді грались фортеп'яном, неначе цяцькою,
– Мосьє Шмідт! сідайте, та заграємо в чотири руки,– сказала Настя, обертаючись до Густава.– Я буду грати польку, а ви будете мені акомпанувати. Я вам покажу акорди.
Полька вийшла в чотири руки дуже ефектна й голосна. Амалія присіла коло фортеп'яна поруч з Настею. За ними стояв Герман. Балабушиха задивилась на чудову купку молодих голів і Густава та Насті, котрі виглядали з-за цілої гори квіток, покладених на фортеп'яні. Молоді голови, рум'яні щоки та губи змагались красою з свіжими розкішними квітками букетів.
– Мадам Шмідтова! гляньте, яка чудова купка за фортеп'яном! Одні букети квіток на фортеп'яні, другі за фортеп'яном. Букети, панни й паничі! Чи є що краще на світі?
Мадам Шмідтова глянула байдужними очима на групу й сентиментально зітхнула, піднявши очі вгору.
– От чудова група! Я б вишила її на подушці гарусом,– сказала Балабушиха.– Правда, була б чудова подушка?
– Ой мій боже! – знов солоденьким голосом промовила Шмідтова й закотила очі під лоб, хоч не добре зрозуміла Балабушині слова.
«Гарного зятя буду мати,– подумала Балабушиха.– Колись приїду до дочки в гості та хоч надивлюся на його, хоч обійму, а може, коли й поцілуюсь по праву матері».
Килина принесла кофій. Вершечки тхнули цвілим жидівським льохом. Директорша й Амалія пили кофій і трохи поскривлялись. Балабушиха примітила ті гримаси й почала заговорювати:
– Чогось в наших корів погане молоко. Якийсь такий негарний дух од його. Навіть масло з їх чимсь одгониться. Чи не нараяли б ви мені, мадам Шмідтова, де-небудь купити корову?
– Може, ваші корови пасут на гіркий траві: є такий гіркий трава, дуже смердить, і як той смердячий трава ззіст корову, то й молоко буде смердит,– сказала директорша.
Після кофію гості трошки посиділи й попрощались. Вони просили до себе в гості Балабух. Гості сіли в фаетон іі ще pat попрощались. Балабушиха стояла на ганку й ще раз гукнула:
– Не забувайте ж нас! Приїжджайте до нас як можна частіше.
Вернувшись у залу, Балабушиха й Настя зараз кинулись до букетів.
– Мені привіз букет Густав. Ось і підпис є. Чи ви бачите, мамо?
– А мені привіз Герман. Чи ти ба! Ось і мій підпис,– сказала Балабушиха, забувши, що їй швидко буде п'ятдесят років.
– Ой мамочко! Та й гарний же Густав! – крикнула Настя.– В чорному убранні він ще кращий од Гануша.
– О ні! Гануш кращий. В Гануша темні карі очі й постать повніша й поставніша,– сказала Балабушиха.
– А в Густава сині очі, наче небо. Я люблю сині очі,– сказала Настя, нюхаючи букет.
– Буде, буде твій Густав! Треба, доню, справляти бал.
– Треба, мамо, та ще якможна швидше. Ой, як мені хочеться потанцювати.
Балабушиха вхопила Настю долонями за щоки й почала її цмокати.
– Золото моє дороге! Як я буду жити без тебе, як завезе тебе Густав десь далеко? Ти моя подруга, моя товаришка, моя мазуха, моя єдиничка!—говорила Балабушиха, обнімаючи та цілуючи Настю.
В Насті на очах виступили сльози, неначе вона вже збиралась виїжджати з Густавом в далекий край, за границю.
– Які-то сукні ми справимо собі на бал,– почала зже клопотатись Балабушиха.– В якого кольору сукню я тебе приберу, моя доню?
– Мабуть, в рожеву, легеньку барежову,– сказала Настя.
– О ні! Треба тебе вбрати в якусь дорожчу. Я думаю зробити тобі атласну білу: білий кольор пристає найкраще тобі до лиця, бо ти чорнява; в рожевому ти будеш бліда.
– То нехай буде біле атласне, а до грудей й до плечей пришпилимо рожі в зеленому листі. Ой, як буде гарно!
– А я думаю пошити собі зелену сукню, як не атласну, то принаймні пополовині з шовком. Правда, мені зелений кольор пристає до лиця? – сказала Балабушиха.
– Вам, мамо, найкраще в чорному або в сірому.
– Ще що вигадай! Хіба ж пак я така вже стара, щоб убиратись в чорне. Мій кольор зелений, і я пошию собі шовкову зелену сукню.
– Але чи дасть папа грошей. На такі сукні грошей треба дуже багато.
– Ми папи не звикли питати. Треба, то й настачай! А нам треба показати тебе Густа-вові в усій красі. Може, він повезе тебе й за гряницю.
– Ой мамочко моя! – крикнула Настя й кинулась цілувати матір. Довго ходили вони по залі, побравшись попід руки й махаючи розкішними букетами, доки не прийшов Балабуха і Килина подала обід.
Балабушиха думала справити бал восени, як спаде жара, щоб не було важко танцювати. Щоб не брала нудьга, доки настане те свято, Балабушиха з Настею задумали для розваги вишивати. Настя розпочала вишивати собі по-крівчик на стільчик до фортеп'яна, а Балабушиха третю подушку на канапу, таку саму, яку вона вишила Ганушеві. За вишиванням вони придумували собі костюми на бал і вилічували, що будуть коштувати рожі, атласні білі черевички, гірлянди та сукні. Вони налічили більше сотні карбованців і постановили причепитись до Балабухи.
– Марку Павловичу! А ми оце з дочкою задумали справити бал. Густав, здається, залицяється до нашої Насті. Партія була б дуже гарна. Я думаю попросити на бал наших фаб-рицьких знайомих.
– Кого? Отих міщан? – спитав Балабуха.
– Яких міщан? Попросимо директора з сім'єю та двох-трьох його знайомих, кращеньких,– сказала Балабушиха.
– Ти не дуже їх напрошуй: і так парафіяни вже гомонять, що до нас в дім їздять тільки ляхи та німці. Ти знаєш, що наші духовні дивляться на фабрицьких паничів, як на пройдисвітів та бурлак. Нам потрібна добра слава для Насті. Бог відає, які там люди на сахар-нях. Семінаристи обминатимуть нас, заговорять,– сказав Балабуха.
– Нехай говорять! Я за духовного не думаю давати своєї дочки,– сказала Балабушиха.
– Так парафіяни одвернуться од священиків, а хіба це гарно? – сказав Балабуха.
– Ото й добре. Я й сама давно од їх одвернулась. Але не об тім мова. Треба Насті справити сукню, як не шовкову, то білу атласну; та й собі я думаю пошити нове убрання.
– Атласну білу сукню? та й ще вечір? А скільки ж вона коштуватиме?
– Ми полічили з Настею, й виходить на всі убори трохи більше сотні карбованців або й усіх дві.
– Сто карбованців або й двісті!..– крикнув Балабуха й скочив з стільця, невважаючи на свою постать, вже зовсім обважнілу.
Він почав ходити по хаті, перехняблюючись на ході.
– Сто карбованців! В мене в кишені нема й двадцяти.
– То ми наберемо набор у Волька,– Воль-ко дасть на квиток,– сказала Балабушиха.
– Пустіть, мамо, ще мене до дзеркала. Через вас мені не можна й вбратись гаразд перед дзеркалом,– сказала Настя.
– Йди, йди, доню, дивись хоч до вечора. Потривай лишень, я причепурю тобі голову та почепляю золоті сережки,– сказала Балабушиха.
Балабушиха причепурила свою дочку, попришпилювала бантики, почепляла в вуха сережки, наділа їй на шию золотий медальйон, поправила на голові локони, потім обійшла кругом неї, ще раз поправила, що недобре лежало, й поцілувала Настю. Балабуха мусив їхати з ними.
Край Миронівки на широкий зелений вигон виступав рядок нових мурованих домків, зовсім по-городянському. То були квартири фаб-рицьких офіціалістів. Над здоровим ставком внизу червоніли стіни масивної сахарні, неначе твердині. Балабуха звелів погоничеві стати коло найбільшого дома, де жив директор сахарні.
Гості ввійшли в прихожу. Через одчинені двері було видно в пекарні на помості цілу батарею глечиків. Директорша, вже немолода німкеня, сухорлявенька та тоненька, з довгою шиєю, збирала з глечиків сметану. Її дочка, молоденька, дуже делікатна блондинка, переливала з глечика в молочник молоко. На обох були дешевенькі, рябенькі, куценькі ситцеві сукні й білі хвартушки до самої шиї.
Балабушисі здалось, що то пораються ключниця та нянька або горнична.
– Чи дома директор або директорша? – спиталась їх Балабушиха.
– Директора нема, пошоль на фабрик,– обізвалась директорша, й при тих словах вона одчинила двері в гостинну й попросила до покоїв гостей, махнувши рукою: вона ледве вміла стулити кільки українських фраз, а її дочка була зовсім неначе німа, бо не вміла зовсім говорити ні по-руській, ні по-українській.
Гості увійшли в гостинну. Покої були просторні й дуже високі, з здоровими вікнами, й чогось нагадували або фабрику, або казарму. Стіни були чисто вимазані вапною. В покоях було мало мебелі. Покої здавались порожніми. В гостинній стояла зібрана на швидку руку звідусіль простенька мебіль. В другій кімнаті через двері було видно непомальовані табурети й навіть прості мужичі стільці, тільки чисто-чисто вимиті. Тільки чудові заграничні завіси на вікнах, чудові килими, розкидані на помості, розвішані на стінах, та розкішні укривала на ліжках, привезені з-за границі, натякали на заможність директора. На стінах висіли в чорних рамах дві картини, на котрих були намальовані й розмальовані фарбами якісь мудрі машини.
Двері з прихожої незабаром одчинились, і в гостинну ввійшла директорша з дочкою, вже без хвартушків. Балабушисі й Насті все здавалось, що то слуги. Коли це старіша дама просить гостей сідати й сама сідає на канапі рядом з протопопшею. Коло неї на стільці сіла панна. Тільки тоді гості догадались, що то господиня й її дочка.
Всі сиділи й мовчали. Директорша ледве вміла стулити українські фрази та ще й до того силкувалась говорити по-руській. Вона довго добирала слова й насилу вимовила, обертаючись до Балабушихи:
– Фи дуже любит музик? Фи учіль грать в фортеп'ян?
– Я дуже люблю музику, я артистка душею, але навряд чи вивчусь. От моя дочка – то вивчиться. А ви граєте на фортеп'яні? – спитала Балабушиха.
– О, я вже старий. Я граль, та вже за-буль,– сказала директорша.
– А ви любите музику? – спитала Настя в директорівни.
Директорівна тільки плечима здвигнула; вона нічого не розуміла.
– Вона добре грат. Мосьє Гануш дуже вчиль. Вона любит музик.
– Чи не скучно вам жити тутечки на селі після загряниці? – спитала Балабушиха.
– Я ніколи не скучно. Я маю багато робить; о, багато робить! Рано робить, день робить і поночі робить. О, я не скучно. А фи не скучно в Богуслав?
– Нам в Богуславі, мабуть, нудніше, ніж вам тут на селі,– сказала Настя.
– У вас в сахарні багато офіціалістів, та ще й з сім'ями: вам є до кого й в гості піти, є кого й в себе прийняти,– сказала Балабушиха.
– Ні, ні. В нас всі панич, нема жінка, нема дочка. Всі, всі панич. Фи весело, я скучно,– сказала директорша.
«Ну, та й попались оце ми. Мабуть, довго доведеться слухати таку любу розмову,– подумала Балабушиха й трохи не позіхнула.– Коли б хоч Гануш прийшов та заграв на фор-теп'яні».
А Гануш не приходив. Розмова тяглася дуже нудна. І гості й господиня – всі потомились. Балабушиха заглянула в вікно й побачила квітки на пишних клумбах.
– Скільки у вас квіток! Які гарні, розкішні клумби. Чи в вас є й садок? От піти б та подивитись! – сказала Балабушиха, ладна втекти не тільки в садок, але й далі за садок.
– Прошу! Я буду показать вам квітка,– сказала директорша й встала з канапи. За нею встали й гості, і господиня повела їх у квітник. Балабуха пішов за ними, мовчки смокчучи цибука.
На чистому повітрі гостям стало веселіше. Город був розкішний, чисто виполотий. Коло дома росли три старі дикі груші, а коло їх були розкидані клумби, повні квіток. Клумби були штучно обтикані черепицею та обплетені дубцями з ліщини; здавалось, неначе хто розкидав по тразі чудові кошики, повні усяких квіток. На городі, поміж грядками буряків, моркви й усякої городини, вилися доріжки замість борозен. Доріжки були скрізь обсаджені гірляндами квіток, обплетені ліскою. Дикий щавель, пересаджений на добре вигноєну землю, розрісся й услав грядки здоровецьким зеленим листом. Спаржа, помідори, суниці, полуниці, синя капуста, квітна капуста, салера, шпинат устеляли грядки, неначе оксамитовий килим. Ніде не видно було ні бур'янини. Це була культура, за яку Олесі навіть і не снилось, і не привиджувалось.
Директорша водила гостей і показувала не стільки квітки, скільки огородину та розкішні щепи шпанок-вишень, лутовок, яблунь, морель та груш.
– Та й багато ж у вас квіток! більше, ніж у мене. Це ви дбаєте за квітки з дочкою? – спитала Балабушиха.
– Ні, ні. Я маю багато робота. То сини мої самі копав, самі садив. О, вони любит квітку!– сказала директорша.
Довго крутились вони по городі. Директорша показала вже навіть усі грядки цибулі й петрушки. Гостям не хотілось вертатись до хати. Балабушиха нудилась в дамському, наче німому товаристві й все виглядала Гануша. Коли це одчинилась хвіртка з фабрицького двора. На доріжці з'явився Шмідт з Ганушем, а за ними йшли два молоді паничі. Директорша повела гостей їм назустріч. Гості поздоровкались. Директор порекомендував своїх синів. То були молоді гарні німчики, з лиця схожі на паннів. Обидва були високі та тонкі, убрані в легенькі літні простенькі костюми. Але кмітливе око Балабушихи прикмітило на їх тонкі сорочки з голландського полотна, такі тонкі й так випрасувані, з такими новомодними комірами, яких вона в Богуславі не бачила. Старшого звали Густавом, меншого Германом.
«От би залучити котрогось красуня для моєї Насті»,– подумала Балабушиха.
Господар попрохав гостей до покоїв. Товариство стало більше й веселіше. Паничі й директор вже добренько вміли говорити по-українській, вивчившись од фабрицьких робітників та робітниць. Балабушиха попросила Га-нуша заграти на піаніні. Піаніно було гарненьке, а висока зала мала чудовий резонанс, аж луна лящала по світлиці. Балабушиха й Настя повеселішали.
Тим часом фабрицькі офіціалісти, побачивши коні й віз перед директорським домом і купку дам в квітнику, догадались, що в директора гості, й почали забігати з усіх усюдів. Було свято, день вільний. В залу увійшли два французи сахаровари, за ними слідком прийшли два поляки з канцелярії, якийсь старий кавалер, товстий німець Монтаг і механік англічанин. Зала стала повна людей усяких націй.
З одним французом прийшла його сестра, немолода панна, котра не вміла говорити ні по-німецькій, ні по-українській і цілий вечір сиділа й мовчала, неначе німа. Французи й англічанин говорили по-німецькій так, як директорша по-українській. Вся збірна компанія хотіла розмовляти між собою й більше розмовляла на мигах, ніж на словах. В залі було чути всякі мови, перемішані, поламані, чудернацькі. Наймички внесли здоровий піднос, заставлений скляними кухлями з покришками, обкладеними сріблом. В кухлях жовтіло пиво. Вся компанія кинулась дудлити пиво й розвеселилась. Усім хотілось балакати: всі кричали, мішали німецьку мову з французькою й українською, й всім здавалось, що вони розуміли одне одного.
«Ну й запровадила ж мене жінка в компанію, зовсім не протоєрейську!» – думав Бала-буха, курячи сигару й запиваючи пивом.
Балабушисі й Насті страх як сподобалось таке оригінальне товариство. Нові люди, небачені типи, навіть чудна мішана розмова мала для їх свою приємність. Їм здалось, що вони заїхали за тридев'ять земель од свого Богуслава.
Надудлившись пива, європейські буржуа задумали танцювати. Вони посадили Гануша за фортеп'ян. Балабушиха поглядала, хто-то вибере Настю на кадриль. До Насті підійшов Густав, старший директорів син.
«Буде жених для моєї Насті. Якого я гарного та приємного зятя матиму!» – подумала вона, стоячи в кадрилі проти Насті з старим німцем столяром Монтагом.
Настя стала з Густавом поруч. Пара з їх вийшла дуже гарна.
Густав був тонкий, височенький, з каштановими кучерями, синіми ідеальними очима й з чудовим довгувастим виразним лицем.
– Поздоровляю тебе, Насте,– сказала тихенько мати дочці, стрівшись з нею в танці.
– Поздоровляю й вас, мамо, з кавалером,– одказала їй ще тихіше дочка, почервонівши.
Од Балабушиного кавалера дуже тхнуло пивом та міцним духом сигар. Той важкий дух обвівав її лице й забивав дух. Одначе Балабушиха зносила неприємний дух і привітно розмовляла з старим німцем. Грубий столяр так ухопив і здушив її за талію, що вата під сукнею зсунулась під його пальцями і тверді пальці столяра прищикнули талію, неначе залізні обценьки. Балабушиха тихенько крикнула, але танцювала, нібито молоденька.
Перегодя подали чай, на аглицький спосіб, з закусками й ромом, а після чаю знов подали кухлі з пивом та портером. Буржуа, налигавшись рому та портеру, підняли такий гвалт, неначе в хаті стало пекло. Всі кричали, змагались на всяких мовах. По хаті розносились ламані уривки ламаних чудних фраз. Розмова скочила на національний грунт. Німці вилічували прусські побіди й піднімали Пруссію трохи не до неба. Французи репетували за свої побіди. «Цорндорф! Куненсдорф! Севастополь, Австерліц! Ватерлоо!» – розносилось по всіх покоях. Кожний почав вихваляти своїх героїв «Фрідріх, Петро Великий, Наполеон, Ней, Мюрат!» – тільки й було чуть на всю залу. Після розмови за героїв, буржуа знов пішли в танець. Кавалери почали дуже вільно поводитись з дамами, наче парубки з дівчатами; хапали їх за талії, трохи не обнімались. Дами пручались, втікали та вищали. Кавалери ганялись за ними. Один п'яненький франт посадив собі Настю на коліна; старий столяр ненароком вщипнув за плече Балабушиху. Після танців заграничні міщани почали знов дудлити пиво та портер і, напившись, стали брататись, єднатись, кричали, пили на «брудершафт» один з другим, заклавши навхрест рука з рукою з кухлями.
В кінці всього старий Монтаг став показувати фокуси з хусточкою та з рукавичками, а далі робив руками проти свічки зайчиків та всякі інші штуки й виробив з пальців обох рук таку постать, що на білій стіні вийшов старий німець,– як витовмачив він,– сільський вчитель з запалими губами та з гострим, птичим носом: старий німець на стіні так химерно роззявляв рота й кивав та хигав головою, а старий Монтаг так химерно приспівував за його пісні, що всі аж за боки брались од сміху.
Вже опівночі Балабуха догадався, що його жінка доволі нагулялась, і звелів запрягати коні. На прощанні Балабушиха запрошувала до себе в гості директорову сім'ю й усіх її гостей.
– Ой, веселий вечір сьогодні був у директора!– говорила Олеся, приїхавши додому.– Як у їх все просто, натурально, й без церемонії, й звичайно. Всі веселяться та забавляються, як кому припало до вподоби.
– Але вже дуже без церемонії, геть-то по-міщанській. Ця компанія зовсім не протопоп-ська,– обізвався Балабуха.
– А хіба ж веселіше буває в вашій духовній компанії? А од ваших кавалерів і комплі-мента не добудеш,– сказала Олеся.
Балабуха трохи не сказав, що жінці вже минув час для кавалерських компліментів, але прикусив язика. Він вже звик мовчати та коритись своїй жінці.
Балабуха пішов у свій кабінет спати, а Олеся й Настя ще довго не спали та все розмовляли за вечір у директора.
– А що, Насте? котрого б ти директоренка вибрала собі за жениха: чи Густава, чи Герма-на? – спитала Балабушиха.
– Не вгадаю, мамо. Обидва гарні, але старший, Густав, неначе кращий,– в його кучері на голові темніші. Герман вже дуже білий, неначе панна.
– Як на мене, то й я б вибрала Густава: в його чудові каштанові вусики, й ніс довгий, і лице мужнє; з його вийде здоровий поставний та показний чоловік. Та й на вдачу він тихий, спокійний. Він і з батьком говорить з пошаною, й матір поважає та часто в руку цілує. Вибирай Густава.
– Я, мамо, примітила, що Герман трохи непокірливий і навіть палкий, сердитий: раз таки добре гукнув на свою сестру,– сказала Настя, лягаючи в постіль.
– Це погано, коли чоловік непокірливий, та сердитий, та натуристий – над таким дуже трудно верховодити. Нам лучче, коли чоловік буде такий, як з клоччя батіг,– навчала мати дочку.
– Але, мамо, як я любитиму свого чоловіка, а він мене любитиме, то нащо здалося те верховодіння? Ми будемо поважати одне одного, будемо годити одне одному, й ніколи не буде між нами ні змагання, ні сварки та колотнечі,– обізвалась Настя, потягаючись в постелі.
– Еге, еге! не знаєш ти, доню, тих чоловіків. Він буде й тихий, і тебе любитиме, а все-таки буде стягати гроші в скриню, а ти будеш йому дивитись в руки. Всі вони якісь злиденні, все гребуть навіщось гроші та замикають в скриню. А ти скачи коло його, як він тобі скаже! Чи для того ж нам бог дав живоття, щоб ми кожну копійку виканючували в їх, як старчихи. Живоття для того, доню, щоб пожити всмак і повеселитись,– навчала мати Настю.
– А це й правду ви кажете: яке пак життя нашої сусіди, Онисії Степанівни? Цілий вік товчеться коло роботи, як Марко по пеклі,– обізвалась Настя.– Не живе, а тільки животіє, хто його зна для чого й нащо.
– А ти б стала на її місце?
– Ой, борони, боже! Я не люблю того господарства, як і ви, мамо.
– То знай же: як вийдеш заміж, то не потурай чоловікові: вхопи віжки в свої руки таки од першого дня, то й будеш правувати чи соб, чи цабе, як схочеш,– сказала мати.
– Воно справді добре смикати за віжки та поганяти; багато краще, ніж самій попастись у віжки,– сказала Настя.
Балабушиха балакала з дочкою до світа, й тільки світом вони поснули й спали до півдня.
Через тиждень в неділю Балабушиха з дочкою сподівались візита од Шмідтів: обидві причепурились, наділи кращенькі сукні й все сиділи в залі та виглядали в вікна. Вони не помилились. За ворітьми загуркотів віз. Проз вікна майнув фаетон. В фаетоні сиділа дирек-торша з дочкою, а проти їх Густав і Герман з здоровими букетами в руках, так що Насті здалось, ніби вони везуть повний фаетон квіток.
– Гості їдуть! – гукнула Балабушиха.
– Та ще й з букетами! – писнула Настя й зачервонілась, як рожа.
– Тікаймо з зали та вийдемо до гостей з кімнати; буде якось ефектніше,– зашепотіла Балабушиха. Обидві вони бігцем побігли з зали й кинулись до дзеркала.
– Я вийду попереду, а ти зараз виходь за мною,– сказала Балабушиха.– Але ти, Насте не вмієш ефектно виходити до гостей: ти передражнюєш мене, й воно виходить дуже вже з повагом. Мені так личить виходити, бо я вже літня людина. На мені й чорна сукня з шлейфом. Я вийду ось як!
Балабушиха пішла в опочивальню й в одчинені обидві половини дверей вийшла солідною ходою, з повагом, якось по-театральному.
– Ану, Насте, виходь ти й привітайся до мене, ніби до гостей. Ти виходь швиденько, жваво, ніби пустуючи, навіть наче вибіжи, підскакуючи.
Настя вийшла в опочивальню й вибігла звідтіля риссю, весело осміхаючись. Вона подала руку матері, вигнувши граціозно талію. Мати вхопила свою пещену єдиницю долонями за щоки й поцілувала.
– Легше та зручніше, доню, вигинай талію. А як візьмеш букет, то знов вигни талію. З ди-ректоршою поцілуйся раз, з Амалією двічі або й тричі, та не помилися часом,– не поцілуйся з паничами. Виходь же зараз за мною. Килино! Встав у піч кофій та пошли в льох зібрати до кофію з глечиків вершечки.
– Коли ж коти вночі геть-чисто поз'їдали глечики й один перекинули; дірка в пригребиці вже з місяць незароблена,– сказала Килина.
– Бодай ті коти вищезли й повиздихали. Біжи на місто до жида та зараз, зараз достань вершечків,– тихо сказала Балабушиха.
Килина оббігала половину жидівських хат, доки знайшла вершечків до кофію.
В залі гості зашаруділи ногами, зашелестіли сукнями.
– Візьму я папіросу,– буде більше шику,– сказала Балабушиха. І, взявши в зуби папіросу, вона тихо, тихо поволокла довгий, чорний шлейф у залу. Тільки що вона перецілувалась з дамами, в залу дрібненькою ходою, неначе вкотилась на коліщатах, вбігла Настя, зробила граціозний загальний поклін і поцілувалась з дамами. До неї підступив Густав і подав їй букет. Настя вигнула талію, як мазана кицька вигинає спинку, й взяла букет. Герман подав букет Балабушисі. Вона осміхнулась і неначе помолодшала. Букети були складені з чудових оргиній, айстр та левкоїв. На боках букетів були викладені з білих дрібненьких квіточок початкові букви ймення й фамілії Насті й Балабушихи. Настя примітила ті букви, кинула карими очима на Густава, і в неї почервоніли не тільки щоки й лоб, але навіть кінчики вух.
– Ограбували ви свій квітник на букети,– сказала Балабушиха, попросивши гостей сісти й скоса поглядаючи на чистенькі, але простенькі костюми на німкенях.
– В нас дуже квіток. Ми всі любимо квіток,– сказала директорша.
– Я сам копаю, сію й саджу цілу весну,– сказав Густав.
– І я так само: ціле літо поливаю сама й полю,– сказала Настя.
Вона любила тільки рвати квітки та робити букети, але зроду їх не садила й не полола.
Настя поклала букети на фортеп'яні. По залі пішли тонкі пахощі од резеди та левкоїв.
– А ваш муж здоровий? – спитала Балабушиха в директорші.
– Мус здоровий, здоровий! вже погнали пастись в траву,– сказала директорша, змішавши мужа з конем, которий звався Мусом і которий і справді недавно трохи не здох.
Герман і Густав зареготались і переложили матері Балабушині слова по-німецькій. Дирек-торша й собі зареготалась.
– Гарний у вас фортеп'ян,– сказав Густав.
– Фортеп'ян непоганий, та з мене не велика музикантша. Я поганенько граю, хоч дуже люблю музику,– сказала Настя.
Густав одслонив віко фортеп'яна й взяв кільки акордів.
– Сідайте та заграйте без церемонії! – припрошувала Балабушиха.
Густав сів і заграв якогось простенького вальса. Директорша й Амалія похвалили фортеп'ян. Настя попросила Амалію пограти. Амалія опиналась, трошки зачервонілась і несміливо програла якусь п'єску, ледве доторкаючись пальцями до клавішів. Паничі попросили Настю заграти. Настя й собі довгенько опиналась, церемонилась, одначе сіла й непогано заграла варіацію. Молоді грались фортеп'яном, неначе цяцькою,
– Мосьє Шмідт! сідайте, та заграємо в чотири руки,– сказала Настя, обертаючись до Густава.– Я буду грати польку, а ви будете мені акомпанувати. Я вам покажу акорди.
Полька вийшла в чотири руки дуже ефектна й голосна. Амалія присіла коло фортеп'яна поруч з Настею. За ними стояв Герман. Балабушиха задивилась на чудову купку молодих голів і Густава та Насті, котрі виглядали з-за цілої гори квіток, покладених на фортеп'яні. Молоді голови, рум'яні щоки та губи змагались красою з свіжими розкішними квітками букетів.
– Мадам Шмідтова! гляньте, яка чудова купка за фортеп'яном! Одні букети квіток на фортеп'яні, другі за фортеп'яном. Букети, панни й паничі! Чи є що краще на світі?
Мадам Шмідтова глянула байдужними очима на групу й сентиментально зітхнула, піднявши очі вгору.
– От чудова група! Я б вишила її на подушці гарусом,– сказала Балабушиха.– Правда, була б чудова подушка?
– Ой мій боже! – знов солоденьким голосом промовила Шмідтова й закотила очі під лоб, хоч не добре зрозуміла Балабушині слова.
«Гарного зятя буду мати,– подумала Балабушиха.– Колись приїду до дочки в гості та хоч надивлюся на його, хоч обійму, а може, коли й поцілуюсь по праву матері».
Килина принесла кофій. Вершечки тхнули цвілим жидівським льохом. Директорша й Амалія пили кофій і трохи поскривлялись. Балабушиха примітила ті гримаси й почала заговорювати:
– Чогось в наших корів погане молоко. Якийсь такий негарний дух од його. Навіть масло з їх чимсь одгониться. Чи не нараяли б ви мені, мадам Шмідтова, де-небудь купити корову?
– Може, ваші корови пасут на гіркий траві: є такий гіркий трава, дуже смердить, і як той смердячий трава ззіст корову, то й молоко буде смердит,– сказала директорша.
Після кофію гості трошки посиділи й попрощались. Вони просили до себе в гості Балабух. Гості сіли в фаетон іі ще pat попрощались. Балабушиха стояла на ганку й ще раз гукнула:
– Не забувайте ж нас! Приїжджайте до нас як можна частіше.
Вернувшись у залу, Балабушиха й Настя зараз кинулись до букетів.
– Мені привіз букет Густав. Ось і підпис є. Чи ви бачите, мамо?
– А мені привіз Герман. Чи ти ба! Ось і мій підпис,– сказала Балабушиха, забувши, що їй швидко буде п'ятдесят років.
– Ой мамочко! Та й гарний же Густав! – крикнула Настя.– В чорному убранні він ще кращий од Гануша.
– О ні! Гануш кращий. В Гануша темні карі очі й постать повніша й поставніша,– сказала Балабушиха.
– А в Густава сині очі, наче небо. Я люблю сині очі,– сказала Настя, нюхаючи букет.
– Буде, буде твій Густав! Треба, доню, справляти бал.
– Треба, мамо, та ще якможна швидше. Ой, як мені хочеться потанцювати.
Балабушиха вхопила Настю долонями за щоки й почала її цмокати.
– Золото моє дороге! Як я буду жити без тебе, як завезе тебе Густав десь далеко? Ти моя подруга, моя товаришка, моя мазуха, моя єдиничка!—говорила Балабушиха, обнімаючи та цілуючи Настю.
В Насті на очах виступили сльози, неначе вона вже збиралась виїжджати з Густавом в далекий край, за границю.
– Які-то сукні ми справимо собі на бал,– почала зже клопотатись Балабушиха.– В якого кольору сукню я тебе приберу, моя доню?
– Мабуть, в рожеву, легеньку барежову,– сказала Настя.
– О ні! Треба тебе вбрати в якусь дорожчу. Я думаю зробити тобі атласну білу: білий кольор пристає найкраще тобі до лиця, бо ти чорнява; в рожевому ти будеш бліда.
– То нехай буде біле атласне, а до грудей й до плечей пришпилимо рожі в зеленому листі. Ой, як буде гарно!
– А я думаю пошити собі зелену сукню, як не атласну, то принаймні пополовині з шовком. Правда, мені зелений кольор пристає до лиця? – сказала Балабушиха.
– Вам, мамо, найкраще в чорному або в сірому.
– Ще що вигадай! Хіба ж пак я така вже стара, щоб убиратись в чорне. Мій кольор зелений, і я пошию собі шовкову зелену сукню.
– Але чи дасть папа грошей. На такі сукні грошей треба дуже багато.
– Ми папи не звикли питати. Треба, то й настачай! А нам треба показати тебе Густа-вові в усій красі. Може, він повезе тебе й за гряницю.
– Ой мамочко моя! – крикнула Настя й кинулась цілувати матір. Довго ходили вони по залі, побравшись попід руки й махаючи розкішними букетами, доки не прийшов Балабуха і Килина подала обід.
Балабушиха думала справити бал восени, як спаде жара, щоб не було важко танцювати. Щоб не брала нудьга, доки настане те свято, Балабушиха з Настею задумали для розваги вишивати. Настя розпочала вишивати собі по-крівчик на стільчик до фортеп'яна, а Балабушиха третю подушку на канапу, таку саму, яку вона вишила Ганушеві. За вишиванням вони придумували собі костюми на бал і вилічували, що будуть коштувати рожі, атласні білі черевички, гірлянди та сукні. Вони налічили більше сотні карбованців і постановили причепитись до Балабухи.
– Марку Павловичу! А ми оце з дочкою задумали справити бал. Густав, здається, залицяється до нашої Насті. Партія була б дуже гарна. Я думаю попросити на бал наших фаб-рицьких знайомих.
– Кого? Отих міщан? – спитав Балабуха.
– Яких міщан? Попросимо директора з сім'єю та двох-трьох його знайомих, кращеньких,– сказала Балабушиха.
– Ти не дуже їх напрошуй: і так парафіяни вже гомонять, що до нас в дім їздять тільки ляхи та німці. Ти знаєш, що наші духовні дивляться на фабрицьких паничів, як на пройдисвітів та бурлак. Нам потрібна добра слава для Насті. Бог відає, які там люди на сахар-нях. Семінаристи обминатимуть нас, заговорять,– сказав Балабуха.
– Нехай говорять! Я за духовного не думаю давати своєї дочки,– сказала Балабушиха.
– Так парафіяни одвернуться од священиків, а хіба це гарно? – сказав Балабуха.
– Ото й добре. Я й сама давно од їх одвернулась. Але не об тім мова. Треба Насті справити сукню, як не шовкову, то білу атласну; та й собі я думаю пошити нове убрання.
– Атласну білу сукню? та й ще вечір? А скільки ж вона коштуватиме?
– Ми полічили з Настею, й виходить на всі убори трохи більше сотні карбованців або й усіх дві.
– Сто карбованців або й двісті!..– крикнув Балабуха й скочив з стільця, невважаючи на свою постать, вже зовсім обважнілу.
Він почав ходити по хаті, перехняблюючись на ході.
– Сто карбованців! В мене в кишені нема й двадцяти.
– То ми наберемо набор у Волька,– Воль-ко дасть на квиток,– сказала Балабушиха.