Нечуй-Левицький I. Микола Джеря

Минув день. Нимидора не переставала плакати. Настав вечiр, i Нимидорi
знов здалось, нiби Микола увiйшов у ворота, перейшов двiр i пiшов у садок.
Вона вибiгла в двiр. Мати догнала ©© й привела в хату.
- Мамо! я бачила Миколу. Вiн розмовляв зо мною в садку нишком i пiшов
через леваду в верби, ще й мене за собою манив.
Мати перелякалась: вона подумала, що Нимидора притужила Миколу i що до
не© лiта перелесник.
Тим часом по всьому селi пiшла чутка, що до Нимидори лiта перелесник.
Одна баба розказувала, що бачила на сво© очi, як огняний змiй упав у вивiд
над Джериною хатою. Молодицi балакали, тяжко зiтхали й нараяли матерi
повезти Нимидору в монастир, до одного ченця. Про того ченця скрiзь по
селах пiшла слава, що вiн вичиту екзордiю й виганя з людей нечисту силу.
Стара Джериха вийняла з скринi сувiй полотна, взяла карбованця грошей,
найняла в сусiда конячку й повезла Нимидору в монастир.
Нимидора сидiла на возi блiда, як смерть, i навiть не знала, що з нею
робили.

В суботу надвечори вони при©хали в монастир i пiшли до старого ченця,
отця Зенона. Ченця не було вдома. Його знайшли десь мiж скелями та лозами
над Россю, де вiн трохи не втопився. Вся одежа на йому по пояс була мокра.
Люди розказували, що нечиста сила мстилась над отцем Зеноном, завела його
в рiчку, i якби не трапились люди та не витягли його, то нечиста сила була
б його втопила.
А тим часом дiло було зовсiм не так. Отець Зенон, як завсiди, пiшов до
шинку, добре впився i замiсть монастиря повернув мiж скелi та й шубовснув
просто в Рось. Люди витягли його з води i мокрого привели в монастир. Вiн
того дня не мiг вичитувати екзордi© й навiть не ходив до церкви на
вечерню.
В недiлю вранцi отець Зенон проспався й прочумавсь, i до його почали
приводить божевiльних. Один божевiльний чоловiк усе хрестився й
безперестанку кричав: "Господи милостивий! Вiзьми мене до себе!" Якась
молода модиця, свiжа й рум'яна, збожеволiла з журби та горя, бо
перепечалилась. Вона безперестанку розказувала тими самими словами, як ©©
коханого Петра взяли в москалi, як обголили лоба. Другу молодицю впiймали
аж на дзвiницi, де вона задзвонила в усi дзвони; ©© привели в келiю до
ченця, вона кляла його в батька, в матiр i несамовито кричала диким
голосом, плювала на образи й на хрест.
Отець Зенон, низенький i товстий, як печериця, з товстими навислими
бровами, все моргав за кожним словом та вичитував над Нимидорою екзордiю.
Нимидора вважливо слухала; вона сама пойняла вiри в тому, що в ©й й
справдi сидить нечистий дух.

Оддавши ченцевi сувiй полотна й карбованця, стара Джериха з Нимидорою
пiшли до церкви на службу, висповiдались i одговiлись. Нимидора вийшла з
церкви спокiйнiша. Гарна пiвча в церквi, гарнi образи, сила прочан - все
те трохи ©© розважило й заспоко©ло. Вона вернулась з матiр'ю додому
спокiйнiша, нiби й справдi позбулась в монастирi нечисто© сили.
Зосталась Нимидора нiби удовою. Взимку вона з свекрухою пряла панське
прядиво, а влiтку ходила на панщину. Вона оддала сво поле одному
чоловiковi наспiл на другу скибу. Минув рiк, минув другий, про Миколу не
було нi чутки, нi вiстки. Нимидора розпитувала про його на ярмарках,
ходила по сахарнях: нiхто не бачив i не чув про Миколу. Вже поросли верби
й вишнi, посадженi Миколою над Раставицею, а Микола не приходив. Нимидора
нiби одiйшла, але все журилась та все спiвала, сидячи зимою за гребенем,
про милого, як вiн збився з дороги, вертаючись додому, як вiн "до iншо©
залицявся й од мило© одцурався".
Десять год пiсля того жила стара Джериха й на одинадцятому вмерла.
Нимидора плакала за нею, як за рiдною матiр'ю. Поки була жива Миколина
мати, Нимидора нiби почувала його дух у хатi; тепер у не© зосталась одна
втiха - дочка Любка.

Любка росла, як у садку вишня. Вона була дуже схожа з лиця на Нимидору;
в не© були такi темнi очi, такi чорнi тонкi брови на широкому лобi, такi
довгi коси. Нимидора жалувала ©©, пестила й не давала робить важко©
роботи. Любцi минуло десять год, вже пряла на рушники й готувала хустки.
- Дочко моя, сядь у вишневому садочку та вишивай рушники! Нехай я одна
зазнаю горя. Коли б хоч ти була щасливiша од мене!
Любка спiвала, мов соловейко в гаю, та вишивала великий рушник хмелем
та зiрками. Нимидора неначе вдруге переживала свiй вiк в сво©й Любцi.
Хто давно знав Нимидору, той тепер не впiзнав би ©©, така вона стала
блiда та худа; повнi щоки висохли й позападали; блиск в очах погас; тiльки
один рiвний стан не зiгнувся навiть од важко© роботи. Нимидору iзсушила,
iзв'ялила нужда, як холодний вiтер зелену билину. Лиха недоля iзстарила ©©
завчасу. Минула половина ©© лiт, а вже здавалось, що Нимидора дожива свiй
вiк.
Любка виросла й стала дiвкою, гарною на все село. Нимидора заквiтчала
©©, милувала, як рожу в садочку. Тiльки що минуло ©й шiстнадцять год, а до
не© хлопцi стали слать старостiв. Любку посватав гарний парубок, Олекса
Чабаненко. Нимидора справила сирiтське весiлля без батька й прийняла зятя
в прийми в свою хату.

Пiсля Любчиного весiлля Нимидорi нiчого бiльше не зоставалось на свiтi
i нiщо ©© не цiкавило. Вона почала думать про свою смерть, наготувала собi
сорочку й намiтку, придбала грошей на похорон, на подзвiнне, на вангелiю.
Кожно© недiлi, кожного празника вона ходила до церкви й на службу, i на
вечерю. Щороку вона ходила до Ки ва в лавру на прошу та все молилась за
Миколу по ки©вських монастирях, щоб вiн був живий та здоровий та вернувся
додому хоч перед ©© смертю.

Минуло два десятки год од того часу, як пiшов в свiти Микола; вже пiшов
третiй десяток, i Нимидора вже почала забувать його. Вона почала забувать
його вид, його очi, голос. Його вид манячив перед нею вже неначе в туманi.
Нимидора почала слабувать й старiтись, i знов ©й забажалось побачить
Миколу. Вона хотiла побачить його хоч перед смертю.
- Невже ж оце я вмру й не побачу його перед смертю? - сказала Нимидора
дочцi.

I вона знов почала думати про його, сидячи за гребенем коло печi,
думала про його, стоячи в темнiй церквi на вечернi, та все просила в бога,
як останньо© ласки, попрощатись з ним перед смертю.
Настала весна. Нимидора пiшла до Ки ва, одговiлась i вернулась додому.
В не© все не виходив з думки Микола. Вона шукала його мiж богомольцями в
лаврi, розпитувала в людей з далеких кра©в i нiчого не допиталась. Микола
почав ©й сниться...

Раз Нимидорi приснилось, що вона жне з Миколою пшеницю на сво му полi.
Надворi мiсячна нiч. Один повний мiсяць сто©ть серед неба, а другий
сходить з-за лiсу, червоний, як жар, та здоровий, як вiко од дiжi.
Микола жне поперед не©, а вона поспiша за ним, та нiяк не дожене його.
Коли пiдведеться вона, аж надворi вже день. Одно сонце серед неба, а друге
тiльки що сходить в червоних хмарах. Сниться ©й, що вона молода дiвчина, в
квiтках та стрiчках, пiдперезана вишиваним рушником, убрана, як до вiнця.
Микола жне поперед не©, увiгнався в високу, як гай, пшеницю, жне й не
розхиля ться, тiльки блищить проти сонця його золотий серп. Вона бачить,
що Микола молодий, з чорними кучерями на головi, в бiлiй сорочцi,
пiдперезаний червоним поясом. й дуже хочеться подивитись на його лице, а
вiн не оберта ться. Пшениця валиться йому на плече; з колоскiв бризка
золоте зерно, сиплеться на чорнi кучерi, на бiлу сорочку i пада додолу.
Потiм одразу з колоскiв посипались iскри й обсипали його бiлу сорочку.
Микола обернувся до не© й глянув на не©. Вона побачила його молоде лице,
чорнi брови, яснi очi й зрадiла.
Нимидора прокинулась i почувала, що ©© душа розтривожилась. Вона почала
хреститись та молитись i знов задрiмала.
I зда ться ©й, що вона в Ки вi в лаврi, на вечернi на страстях. Лавра
повнiсiнька людей. Всi люди стоять з свiчками в руках. Уся церква в
свiчках, од низу до самого верху, а десь зверху, з високо© банi, ллються
голоси такi гарнi, що ©й здалось, нiби вона в раю. Коли оглянеться вона
назад, аж коло не© сто©ть Микола, сивий, як голуб, з сивими вусами, тiльки
брови чорнiють, як шнурки. В його лице нужденне, сухе, поморщене. Вiн бере
©© за руку, i вони вдвох з свiчками в руках йдуть до стiни. Стiна
розступилась перед ними. Микола веде ©© в печери, а за ними рiчкою лл ться
народ з свiчками в руках. Нимидора огляда ться назад, аж увесь народ зник,
i вони вдвох з свiчками йдуть все глибше та глибше вузенькими печерами. По
обидва боки стоять домовини, а в тих домовинах лежать живi мощi з довгими
сивими бородами, з чорними бровами i блискучими очима. Нимидорi стало
страшно, а Микола все далi, все глибше веде ©© за руку. В однiй домовинi
вона вгледiла отця Зенона, котрий читав над нею екзордiю. Вiн усе моргав
товстими сивими короткими бровами. Вже вони поминули всi мощi, минули
мощi, що стояли закопанi в землю до пояса; вже в них свiчки погасли, а
вони все йдуть глибше та глибше. Дивиться Нимидора, аж перед ними заблищав
червоний свiт; ©й зда ться, що вона з Миколою вже на тiм свiтi.
Узенька печера розступилась, i перед нею стала страшна здорова печера.
Зверху понависало здорове камiння, розпечене й червоне, як гаряче залiзо.
Пiд однi ю скелею стояло смоляне озеро. Воно кипiло, як окрiп в чавунi,
клекотiло, билося в ключi пiд розпеченою скелею. Серед того озера стояв по
пояс в смолi пан Бжозовський, ввесь чорний та обсмалений. На його головi
чорнiло волосся, i вся на йому шкура порепалась. Рогатi й хвостатi чорти
висiли скрiзь по камiннi, неначе кажанки, i поливали Бжозовського зверху
гарячою смолою. Нимидора подивилась на Миколу й побачила його старе, як у
дiда, поморщене лице, все облите пекельним червоним свiтом. й стало дуже
страшно. Од духоти, од чаду вона не могла дихать i... прокинулась.
Прокинулась вона, встала й почала класти поклони перед образами за
Миколу.

- Цього року я вмру. Менi снився цi © ночi мiй чоловiк, та так страшно,
що й сказати не можна, - говорила вранцi дiтям Нимидора, розказуючи сни.

- Та то, мамо, ви дума те за батька, то вiн вам i сниться, - сказала
Любка.

- Нi, дочко, моя смерть вже в мене за плечима. Так менi оце стало
важко, що вже не ста духу й дихать. Це вже моя смерть тисне мене в
грудях. Коли б вернувся твiй батько хоч перед смертю.
Через тиждень Нимидорi знов приснився сон, нiби вона блука з Миколою
вночi по якомусь широкому степу. Все небо вкрите чорними хмарами. Надворi
душно, як у пеклi, а на всьому небi блиска страшна блискавка й гримить
грiм безперестанку, неначе в горобину нiч. По один бiк блисне блискавка
червоним свiтом, i вона бачить Миколи не лице все червоне. неначе з
розпеченого залiза; з другого боку мигне зелена блискавка, i Миколине лице
ста зелене, неначе в утопленика; то знов мигне вогонь ясний, як свiт
сонця, i перед нею майне молоде, пишне парубоче Миколине лице з рум'яними
щоками, з чорними бровами. Нимидорi стало страшно. По всьому небi наче
лiтають огненi змi©; все небо нiби трiска ться од верху до самого низу i
вздовж, i впоперек, а навкруги широкий без кiнця степ: нiде не видно нi
деревця, нi хатини. Коли це одразу перед ними зашумiла по камiннi рiчка.
Небо посерединi проломилось, i звiдтiль зiйшло сонце серед неба. Вона
побачила за рiчкою на горi пишний садок, де мiж зеленими яблунями росло
дерево з золотими яблуками, де на деревi шугали й спiвали райськi птицi в
золотому пiр'©, з золотими вiнцями на головах, з павиними довгими
хвостами. Вода шумить мiж камiнням, пiдкида вгору хвилi, а з каменя на
камiнь лежать хисткi кладочки. Микола пiшов уперед i повiв ©© за руку.
Вона глянула наниз на страшний шум, i в не© голова заморочилась. Загримiв
страшний грiм. Сонце впало з неба в рiчку. А блискавка все бiга по небi.
Нимидора прокинулась i вся трусилась, нiби в пропасницi.
- Дочко моя, знов менi снився твiй батько i так страшно!.. - казала
Нимидора дочцi, i од того часу вона стала журиться i вдалась в сум та
тугу.

Тим часом в народi пiшла чутка, пiшла й покотилась по селах, як грiм по
небу: то була чутка про волю. Народ зашумiв, як бiр в негоду. Встала, нiби
з домовини, чутка про козаччину. В Василькiвщинi й Канiвщинi схопився
бунт, як пожежа серед ночi. Народ пiднявся й пiшов ватагами од села до
села, нiби хотiв знайти скорiше волю. Всi записувались в козаки, бо
говорили, хто запишеться в козаки, той не робитиме панщини. Десь узялась
звiстка, що воля вже прийшла од царя, та ©© ховають од народу попи, бо
держать руку за панами. Народ почав приставати до попiв, щоб вони читали
народовi волю, почали знущатись над ними, мучити ©х.

Та чутка, як хвиля на морi, звiдкiльсь пiшла скрiзь i дiйшла й до
Вербiвки. Народ загомонiв по ярмарках i розвозив гомiн по селах. Нимидора
повеселiшала. Вона думала, що от-от Микола почу про волю й, може,
вернеться в Вербiвку.

- Господи, коли б менi пожити на свiтi хоч рiк. Я знаю, що Микола
вернеться, почувши про волю, i попроща ться зо мною на цiм свiтi за свою
провину, - говорила Нимидора.
Цвiли садки i одцвiтались, а Микола не вертався. Вже зелене жито почало
половiть, а його не було. Нимидора почала слабувать i залежуватись.
Настала петрiвка. Нимидора насилу одговiлась. Вже ©© насилу носили ноги.
Вона зсохла, зв'яла; лице поморщилось i потемнiло; тiльки темнi очi
блищали мiж жовтими зморшками.

Раз Нимидора сидiла коло вiкна й дивилась в одчинену кватирку. В садку
зеленiли вишнi й грушi, щебетали соловейки, а в далекому лузi мiж вербами
кувала зозуля. Коли це проз самий ©© вид пурхнула в кватирку ластiвка,
покрутилась у хатi кругом стiн, сiла на образ, пощебетала, знялась, знов
пурхнула назад в кватирку i сховалась в вишнях.
- Це вже моя смерть приходила по мене! Це недурно прилетiла в хату
ластiвка, - сказала Нимидора дочцi.
Через тиждень Нимидора лягла i бiльше вже не вставала, ©© здавило в
грудях, i в не© не стало духу дихать. Вона все прислухалась, чи не йде
Микола. Посилала Любку за двiр виглядать та все тривожилась, як собаки
гавкали надворi.

- Пiди, дочко, одчиняй ворота; батько прийшов, щоб попрощаться за свiй
грiх. Щось застугонiло коло ворiт, - казала нiби через сон Нимидора, ледве
розплющуючи вi© й вiка.
Любка виходила на подвiр'я i знов верталась до хати. Нимидора насилу
зводила дух.

- Любко, чи не прийшов батько? Менi зда ться, що я чула його голос за
вiкном, - сказала, як через сон, Нимидора.
- Нi, мамо! бог з вами. То соловейки щебечуть в садку, - промовила
Любка.

- Якби вiн прийшов, менi була б, може, полегкiсть, - сказала вона.

Нимидора не побачила Миколи й перед смертю. Вона вмерла безталанною, як
i родилась безталанною. Сусiди завертiли ©й голову намiткою й поклали на
лавi. Нимидора лежала жовта, як вiск. Сусiди входили й виходили, а Любка
голосила над матiр'ю, припавши до не©. Вона так гарно плакала, що всi
молодицi в хатi плакали вкупi з нею.
- Ненько моя, голубко моя! Нащо ж ти мене так рано покида ш? Чи я ж
тебе не любила, чи я тобi не годила? Чи я рано не вставала, чи я тебе не
доглядала, що ти мене навiки покида ш?
Ненько моя, ластiвко моя! Десь ти багато горя зазнала, десь ти багато
слiз вилила, що не схотiла на цiм свiтi жити, та полинула, як сива зозуля,
в далеку сторононьку. Коли ж тебе, моя матiнко, дожидать в гостi? Чи
глибокими снiгами, чи зеленими лугами, чи бiлими вишневими садками?
Матусю моя, лебiдонько моя! Звiдкiль тебе ждати, звiдкiль виглядать? Чи
з заходу, чи з сходу, чи з-за синього моря, чи з широкого степу? Чи
прибудеш до мене, моя матiнко, бистрою рiчкою, чи буйним вiтром, чи
дрiбним дощем, чи бiлою хмарою; чи прилинеш до мене сивою зозулею та
заку ш в вишневому садочку?

Ненько моя, ластiвочко, золоте насiннячко! Де ж тебе посiю, моя матiнко
рiдна? Чи в синьому небi, чи в зеленому лузi, чи в вишневому садочку? Чи
зiйдеш ти зiркою на небi, чи розiв' шся повною рожею в садочку?
Всi молодицi плакали й казали, що нiхто в цiлому селi не вмi так гарно
голосить, як молода Любка.
Поховали Нимидору на кладовищi рядом з ©© тещею i тестем. Любка
посадила край могили вербу, а ©© чоловiк поставив невеличкого хреста. Всi
люди в селi жалкували за Нимидорою i просили бога, щоб ©й хоч по смертi
було легко лежати та землю держать, бо на цьому свiтi ©© життя було важче
од сиро© землi.


VIII _
Микола все служив забродчиком в Ковбаненковiй ватазi. Мокрина довго
любила його та все давала гарбузи сво©м женихам. Батько лаяв ©©, мати
плакала, вмовляла, та нiчого не вдiяла. Мокрина вийшла замiж аж через
кiлька год, тодi, як прохололо ©© серце i Микола покинув Ковбаненка.
Раз Микола полаявся i трохи не побився з отаманом. Почалась весна.
Забродчики з отаманом збиралися плисти на море ловити рибу. Вони
поскладали неводи на вiз i вийшли з села цiлою ватагою. Першу весняну
красну тоню, по давньому звичаю, взяв собi отаман усю. Тоня вдалась i
справдi красна: невiд був повнiсiнький баламутiв, осетрiв, бiлуги, лакерд
та морських пiвнiв. Рибалки насилу виволокли ©© на берег.
Отаман вивiз забродчикам могорич. Могорич був скупенький. Забродчики
неначе ковтнули муху i почали пiдiймать отамана на смiх.
Красна тоня вдалась добра; але того лiта риба ловилась дуже погано.
Забродчики роздiлили восени дохiд i насилу заробили по двадцять
карбованцiв. Отаман ©х трохи й до того обдурив: не дав всi © ©х частки.
Вони пiшли в мiсто пити могорич, i ©м не стало за що не тiльки
похмелитись, але навiть впитись.

Другого дня ввечерi вони вернулись до отамансько© хати дуже лихi.
Отаманша винесла на вечерю черствого хлiба i вчорашньо© смажено© риби,
котру в iнший час вона викидала качкам як непридатний для людей поживок.
- Чи вже ж, пане отамане, в тебе не знайшлося кращо© риби нам на
вечерю? - спитав сердитий Микола. - Чи вже ж за ту красну тоню ми ще
будемо ©сти позаторiшнiй хлiб? Самi спожили свiженьку й гарячу рибку, а
ви, мовляв, ©жте й холодну й нетривну.
- А де ж я вiзьму свiжо©? - сказав отаман. - Не вередуйте лишень та
викиньте з голови оту дурiсть! Чи ви показились, чи збожеволiли сьогоднi?

- А ми ж десь узяли красну тоню, котра одна була варта нашо© працi за
цiле лiто.

- Оце! Як коржа, так коржа! Як спечемо, то й дамо! - сказав
насмiшкувато отаман i тими словами роздратував Миколу.
Микола схопився з мiсця i крикнув:
- Давай, отамане, добру вечерю, а то полатаю боки оцим ки м. Це справдi
знайшовся гарний давалець: роботи да багато, а харч да видавцем.
Знайдемо кращих, здатливiших од тебе наймачiв.
- Ти, Миколо, бунту ш менi усiх забродчикiв, бо ©х намовля ш. Для таких
намовникiв на змагання та колотнечу в мене нема мiсця. Одчепись од мене iз
сво ю намогою, напитуй собi деiнде хазя©на.
Микола вхопив в руки дрючка й кинувся до отамана. Отаман вхопив за
кiнець дрючка й потяг до себе. Мiж ними почалася тяганина, трохи це бiйка.

- Пусти! - кричав Микола, посатанiвши од злостi.
- Ба, не пущу! Яке право ти ма ш зо мною биться, - кричав отаман, - ти
менi не пригонич i не хазя©н. Тут моя воля волить.
- Ти дума ш, як ти отаман, то й велике цабе? Били ми й не таких панiв,
як ти! - крикнув Микола з злiстю й смикнув з рук дрючка так, що обшмульгав
отамановi руки.
Отаман кинувся навтiкача. Надворi наймит гарманував пшеницею, тягаючи
волами колодку чи вал по розкиданих i розв'язаних снопах. Отаман
перескочив через вал, через розв'язь i побiг поза волами. Микола зачепився
ногою за вал, дав сторчака в пшеницю i тiльки через це не достав отамана
дрючком по спинi. Отаман побiг кругом хати, а Микола погнався за ним
навздогiнцi. Отаман вскочив у сiни й запер дверi засовом.
- Не виходь же з хати, бо вб'ю! - гукав Микола, гуркаючи кулаком у
дверi та торгаючи дверi за клямку.
Отаман знав Миколинi норови i справдi заперся в хатi та й не виходив,
доки Микола не лiг спати.
Микола вдосвiта забрав сво© манатки й пристав до друго© ватаги.
Отамановi було шкода Миколи. Вiн служив йому дуже добре, працював i
падкував щиро коло роботи, помагав навiть в господарствi й був добрим
крилашем. На другу весну вiн пiшов до Миколи, перепросив його гарненько; i
вони помирились i запили сварку й мир могоричем. Микола знов вернувся до
Ковбаненкового куреня.

Довго служив Микола в забродськiй ватазi й заробив чимало грошей. Вiн
поставив собi землянку, почав навiть хазяйнувати, але йому було тяжко й
сумно жить самому, i вiн пристав до товариства. Тим часом з Вербiвки все
втiкали люди од лихого пана Бжозовського. Багато ©х тинялось по сахарнях,
багато пiшло на заробiтки до Одеси. Буваючи в Одесi, Микола стрiчався з
вербiвцями i затягав ©х до Ковбаненково© ватаги. Вiн розпитував про
Нимидору, про свiй грунт, про матiр, а врештi й про пана Бжозовського. Вiн
добре знав, що вертаться до Вербiвки не можна, доки животiтиме старий пан.
Тим часом Бжозовський багато втратив сво©х панщанних людей i почав ©здить
скрiзь по сахарнях та зганяти ©х додому. Чимало людей половив вiн i вернув
до Вербiвки, та нiде не знаходив Джерi.

Вiн пам'ятав його кулаки, i на його грудях i досi нiби вогнем пекло те
мiсце, де його вдарила мужича рука.
В той час в Акерманi настав становий, родом з Ки©вщини, знайомий i
навiть приятель Бжозовського. Перебираючись з мiсця на мiсце, вiн забрiв
аж на Бассарабiю i досвiдчивсь, що в забродських ватагах багато
вербiвських втiкачiв. Становий налетiв несподiвано з полiцi ю й на
Ковбаненкiв курiнь, похапав багато. вербiвцiв i мiж ними й Миколу, ©х усiх
позабивали в кайдани й посадили в тюрму. Становий зараз дав знати
Бжозовському. Бжозовський, маючи дiло в Одесi, по©хав до Одеси, а потiм i
до Акермана. В його душа стрепенулась од пихи. Вiн був ладен втратить
пiв-Вербiвки, аби тiльки помститись над Миколою. Бжозовський по©хав до
Акермана i подав прошення в суд. Одначе йому не видали пiдданих без суду.

Довго сидiли в тюрмi рибалки, доки ©х покликали на суд. Бжозовський
ждав тиждень, ждав другий, а суду не було. Вже минув мiсяць. Бжозовський
витратив багато грошей, проживаючи в Акерманi, а суду все-таки не було.
Бжозовському здалося з нудьги, що i його посадили в тюрму на висiдку, як i
його пiдданих. Нарештi його покликали в суд. Два москалi з рушницями на
плечах привели на суд десять вербiвцiв. Вони вгледiли свого пана й
поопускали голови. Один Микола смiливо дивився на пана сво©ми темними
пронизуватими очима. Бжозовський, вже зовсiм сивий, витрiщив на нього сво©
здоровi очi й, зда ться, був ладен з'©сти Миколу очима.
Перед судом стояло десять чоловiка бурлак. То не були тi обiдранi,
замлiлi, миршавi бурлаки, якi пробувають по укра©нських сахарнях. Перед
судом стояли здоровi високi люди, повбиранi в гарну одежу. Мiж усiма
бурлаками визначався Микола сво©м зростом, сво©м рiвним станом i гордим,
смiливим поглядом. Його не зiгнула недоля й тяжка неволя. Його брови i
вуса чорнiли, а голова вже нiби снiгом припала. Виски й тiм'я ще чорнiли й
лиснiли, i тiльки нiби бiлим пилом припали, а сивина обхопила його голову,
нiби бiлим вiнком, як бува у чорнявих людей з цупким густим волоссям. Вiн
став високий та поставний чолов'яга з дужими руками, з широким станом. На
його мiцних руках було видно нiби дротянi напруженi жили. З-пiд густих
низьких брiв блищали невеликi темнi гордi очi. Вид в його був смiливий.
Чорнi довгi вуса висiли, як двi гадюки. Вид його був одкритий, неначе
випнутий. Нi один пружок лиця не ховався десь всередину; тiльки очi лежали
глибоко в ямках, нiби поховались десь пiд бровами, й виглядали звiдтiль i
розумно, й хитро, й смiливо, й гордо, та все дивились скоса в бiк, нiби
казали, що вони нiкому не ймуть вiри. Iншi бурлаки, побачивши свого пана,
стояли похнюпившись. Здавалось, нiби вони побачили свою смерть, що пiдняла
над ©х головами залiзну замашну косу.
- Як вас звуть? - спитав суддя в Миколи.
- Я Iван Посмiтюх, - промовив Джеря неохоче низьким голосом, нiби з
домовини.

- Вiн зветься Микола Джеря! - крикнув Бжозовський, не втерпiвши, i
заблищав сво©ми сiрими круглими витрiшкуватими очима.
- Якого ти в роiспов данiя? - питав далi суддя по-великоруськiй.

- Бассарабського, - сказав Микола, не зрозумiвши слiв суддi й думаючи,
що вiн його пита про губернiю.
- Я не про те питаю. До яко© церкви ти ходиш? - питав далi суддя.

- Часом ходжу до кривдянсько©, а часом до акермансько©, як трапиться.

- Та не про те мова мовиться. Яко© ти вiри? - питав суддя вже сердито.

- Яко© ж я вiри... християнсько©, тако©, як i люди, - сказав Микола.

- Звiдкiль ти родом? Де жив твiй батько i як твiй батько звався?

- Я таки тутешнiй з дiда й з прадiда. Я родом з Кривди. Батько мiй
звався Посмiтюх, i дiда люди дражнили Посмiтюхом.
- Вiн родом з Вербiвки, з Ки©всько© губернi©. - обiзвався пан.
дивуючись з Джериних слiв.
- Я в Вербiвцi зроду й не був i навiть не знаю, де вона знаходиться i
до якого пана належиться, - тихо обiзвався Микола.
- Ти втiк з Вербiвки вже тому буде бiльше як двадцять год, - сказав
пан.

- Може, хтось коли i втiкав, тiльки не я, - гордовито сказав Микола, -
я не волоцюга й не пройдисвiт.
Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до iнших бурлак.

- А вас як звуть? - спитав вiн у другого чоловiка.
- Я Грицько Посмiтюх.
- Ви не родич Iвановi Посмiтюсi?
- Я його син, - сказав бурлака дуже тихо, спустивши зовсiм очi додолу.
Йому, очевидячки, нiяково було брехати, та недоля силувала до того.

- А вас як звуть? - обернувся суддя до третього бурлаки.
- Я Карпо Посмiтюх, - обiзвався чоловiк несмiливо.
- Ви не доводитесь родичем цим двом Посмiтюхам? - спитав суддя.

- Я Iванiв брат, - неначе крiзь сон промовив чоловiк, зовсiм похиливши
голову, бо вiн був записаний в Кривдi Миколиним братом.
Суддя спитав четвертого чоловiка, а далi п'ятого. I тi назвали себе
синами Миколи Джерi.
- Та й багацько ж у вас, чоловiче, синiв, та ще й немолодих! - промовив
суддя, смiючись, i з ним разом зареготались усi судчики.
Пан тiльки витрiщав очi на ту комедiю i не знав, чи тi люди жартували,
чи зовсiм подурiли.
Другi бурлаки звали себе усякими прiзвищами, якими ©х позаписували в
акерманських селах, але не тими, що ©х звали у Вербiвцi. Пан насилу
постерiг ту штуку.

Суддя заглянув у пашпорти. В пашпортах були такi самi прiзвища, якими
бурлаки себе називали. Вiн звелiв одвести бурлак до тюрми, а на суд
привести того старосту й писаря, що видавали пашпорти. Суддя знав, як