Страница:
— Чого ти причепився?! — розсердився Гаррі.
Півз надув щоки, ще раз дмухнув, зареготав і вилетів з кімнати.
Гаррі намацав будильник: пів на п'яту ранку. Клянучи Півза, він перевернувся на другий бік і спробував заснути. Але тепер йому заважав гуркіт грому, шалений вітер, що бився об замкові мури, і рипіння дерев у Забороненому лісі. Ще кілька годин, і він змагатиметься з цією бурею на квідичному полі. Не в змозі заснути, Гаррі встав, одягся, підхопив свій "Німбус-2000" і тихенько вийшов зі спальні.
Відчинив двері, і відчув, як щось торкнулося до його ноги. Він нахилився і ще встиг за кінчик пухнастого хвоста витягти Криволапика зі спальні.
— Рон, здається, мав рацію, — підозріло глянув на кота Гаррі. — Тут скрізь повно мишей! Чого ти їх не ловиш? Іди геть! — виштовхнув він Криволапика ногою на гвинтові сходи, — дай Скеберсові спокій!
У вітальні гроза завивала ще гучніше. Гаррі знав, що матчі з квідичу ніколи не скасовували через такі дрібнички, як гроза. Але його охопило тривожне передчуття. Вуд у коридорі показав йому Седріка Діґорі. Діґорі навчався в п'ятому класі і був значно кремезніший за Гаррі. Зазвичай ловцями були легенькі та верткі гравці, але за такої погоди важкий Діґорі мав перевагу — пориви вітру були йому не такі страшні.
Гаррі до світанку просидів перед каміном, час від часу стримуючи Криволапика, що вперто намагався прослизнути сходами до спальні. Врешті-решт, здається, настав час снідати, тож Гаррі рушив до портрета.
— Готуйся до бою, трясогузко! — заверещав сер Кадоґан.
— Ой, мовчіть, — позіхнув Гаррі.
Набравши великого тареля каші, він трохи прийшов до тями, а коли взявся за грінку, до нього приєдналася вся команда.
— Важко буде грати, — занепокоївся Вуд, якому не ліз у горло шматок.
— Та не хвилюйся, Олівере, — заспокоювала його Алісія, — хіба ми боїмося дощу?
Квідич був такий популярний, що подивитися на гру поспішала вся школа. Шалений вітер збивав учнів з ніг і виривав парасолі. Уже перед роздягальнею Гаррі помітив Мелфоя, Креба і Ґойла, які, йдучи під величезною парасолею, реготали й показували на нього пальцями.
Переодягшись у яскраво-червону форму, команда чекала традиційних Вудових напучувань, але цього разу їх не було. Кілька разів Вуд поривався заговорити, але видобув із себе лиш якесь химерне шипіння. У відчаї похитав головою і помахом руки запросив їх на поле.
Вітер шаленів і не давав їм іти. Чворохкання грому заглушувало вигуки вболівальників. Гарріні окуляри заливало дощем. Як тут розгледиш того снича?
З протилежного краю поля наближалися світло-жовті гафелпафці. Капітани потисли один одному руки. Діґорі посміхнувся, а Вуд лише кивнув, мовби йому заціпило щелепи. По губах мадам Гуч Гаррі здогадався, що вона скомандувала: "На мітли!". Він витяг праву ногу з брудної баюри і закинув її на "Німбус-2000". Мадам Гуч піднесла до губ свисток. Ледь чутний звук сповістив про початок матчу. Команди зринули в повітря.
Гаррін "Німбус" здригався від вітру. За якихось п'ять хвилин Гаррі задубів і промок до нитки. Він ледве розрізняв своїх товаришів по команді, не кажучи вже про крихітного снича. Гаррі шугав сюди-туди, повз нього мигали червоні й жовті постаті. Він не мав жодного уявлення, що діється в грі — слова коментатора відносив вітер. На трибунах — суцільне море плащів і парасольок. Уже двічі його ледь не збили бладжери: дощ заливав окуляри, і він їх просто не бачив.
Гаррі втратив відчуття часу і насилу втримував мітлу. Небо потемніло, мовби ніч відібрала часточку дня. Двічі Гаррі ледве на когось не налетів — чи то партнер, чи суперник? Усі були такі мокрі, а дощ такий густий, що він ледве міг когось розрізнити...
Спалахнула блискавка, і відразу пролунав свисток мадам Гуч. Гаррі побачив крізь дощ контури Вудової постаті, що жестами веліла йому летіти до землі. Уся команда приземлилася в калюжу.
— Я взяв тайм-аут! — крикнув їм Вуд. — Усі сюди!
Вони збилися докупи на краю поля під великою парасолею. Гаррі зняв окуляри і поспіхом почав їх витирати своєю мантією.
— Який рахунок?
— Ми виграємо п'ятдесят очок, — відповів Вуд, — Швидше лови снича, бо доведеться грати до ночі.
— Я нічого в них не бачу, — Гаррі у відчаї помахав окулярами.
Тієї миті біля нього виринула Герміона. Вона накрила голову плащем і невідомо чого посміхалася.
— Я щось придумала! Давай окуляри, швиденько!
На очах у гравців Герміона ударила по окулярах чарівною паличкою, вигукнула: "Імпервіус!" і віддала їх Гаррі.
— Тепер вода їм не зашкодить! — усміхнулася вона!
Вуд ледь не кинувся її цілувати.
— Чудово! — хрипко вигукнув він, коли Герміона побігла на трибуни. — О'кей, друзі, пішли!
Герміонине закляття відразу подіяло. Гаррі, задубілий з холоду і мокрий як хлющ, тепер, принаймні, бачив. Він рішуче злетів у розбурхане небо, шукаючи очима снич. Старався уникати бладжерів і Діґорі, коли той мчав назустріч...
Знову чворохнув грім і спалахнула блискавка. Грати ставало дедалі небезпечніше, треба якнайшвидше зловити снича...
Він розвернувся, щоб знову помчати на середину поля. Ще одна блискавка осяяла трибуни, і в порожньому найвищому ряду Гаррі побачив щось таке, що примусило його забути про все. На тлі неба чітко вимальовувався силует величезного кошлатого пса.
Заціпенілі пальці Гаррі мало не випустили держак мітли, і його "Німбус" провалився на півметра вниз. Відгорнувши з очей мокре волосся, Гаррі придивився до трибун. Пес зник.
— Гаррі! — заволав у відчаї Вуд від ґрифіндорських воріт. — Гаррі! За тобою!
Гаррі роззирнувся. Седрік Діґорі мчав догори: між ними мерехтіла крихітна золота цяточка... Гаррі панічно притиснувся до мітли і гайнув на снич.
— Давай! — хрипів він до свого "Німбуса", а дощ періщив йому в обличчя. — Швидше!!!
Але раптом сталося щось незбагненне. На стадіоні запала моторошна тиша. Вітер і далі не вщухав, але перестав завивати, мовби хтось вимкнув звук. Чи, може, Гаррі зненацька оглух?
І тоді холодна хвиля жаху знову накрила й пронизала його наскрізь: внизу на полі щось рухалося...
Гаррі мимохіть відірвав погляд від снича і глянув униз. Близько сотні дементорів звели до нього свої невидимі обличчя. Його легені мовби налилися крижаною водою. І тут він знову почув, як хтось кричить... кричить просто у нього в голові... якась жінка...
"Не Гаррі, не Гаррі, тільки не Гаррі!.."
"Відійди, дурне дівчисько... Відійди негайно..."
"Не Гаррі, прошу, тільки не Гаррі... убий замість нього мене..."
Вихор білої мряки заповнював його заціпенілий мозок ... Що він тут робить? Куди летить? Їй треба допомогти... її ж зараз уб'ють...
Він падав і падав у крижаному тумані.
"Не Гаррі! Прошу... помилуй його... помилуй..."
Зареготав чийсь пронизливий голос, закричала жінка, і Гаррі зомлів...
— Яке щастя, що земля виявилася такою м'якою.
— Я вже була переконана, що він загинув.
— Але він навіть не розбив окулярів.
Гаррі чув чиїсь голоси, але не міг збагнути сенсу слів. Він не мав уявлення, де він, як тут опинився і що робив перед цим. Відчував тільки біль, ніби його добряче відлупцювали.
— Я ще ніколи не бачив такого жахіття.
Жахіття... такого жахіття... чорні постаті в каптурах... холод... крик...
Гаррі розплющив очі. Він лежав у шкільній лікарні. Довкола його ліжка зібралася вся команда, усі з голови до ніг у грязюці. Серед них Рон і Герміона, мокрі, мовби щойно вилізли з басейну.
— Гаррі! — вигукнув Фред, чиє обличчя під грязюкою було біле, як сметана. — Як ти почуваєшся?
Здавалося, ніби хтось пришвидшено перемотував йому пам'ять: блискавка... Грим... снич... дементори...
— Що сталося? — Гаррі так рвучке підвівся, що всі аж охнули.
— Ти впав, — пояснив Фред. — Там було десь... може... із п'ятнадцять метрів...
— Ми думали, що ти загинув, — Алісію й досі трусило.
Герміона тихенько вискнула. Її очі були червоні.
— А як же гра? — запитав Гаррі. — Що сталося? Чи буде перегравання?
Усі мовчали. На Гаррі накочувалася жахлива правда.
— Ми ж... не програли?..
— Діґорі зловив снича, — сказав Джордж. — Після того, як ти впав. Він навіть не знав, що сталося. Коли ж побачив тебе на землі, просив не зараховувати їм перемогу. Хотів переграти матч. Але ж вони виграли чесно... це визнав навіть Вуд.
— А де Вуд? — Гаррі щойно помітив, що його нема.
— Він і досі в душовій, — сказав Фред. — Мабуть, хоче там утопитися.
Гаррі уткнувся чолом у коліна і обхопив руками голову. Фред узяв його за плече і потрусив.
— Нічого, Гаррі, ти ж ніколи ще не пропускав снича.
— Треба ж колись і не впіймати, — додав Джордж.
— Це ще не кінець, — сказав Фред. — Ну, програли ми сто очок, так? Але якщо Гафелпаф продує Рейвенклову, а ми поб'ємо Рейвенклов і Слизерин...
— Гафелпафу треба програти з різницею у двісті очок, — уточнив Джордж.
— Але якщо вони поб'ють Рейвенклов...
— Та ні! Рейвенклов не на їхні зуби. А ось якщо Слизерин програє Гафелпафу..
— Все залежатиме від очок — так чи інакше усе вирішить якась сотня...
Гаррі лежав і не озивався. Вони програли... Уперше в житті він програв у квідич.
Хвилин за десять прийшла мадам Помфрі і звеліла всім залишити його у спокої.
— Ми ще прийдемо, — пообіцяв йому Фред. — Не гризися, Гаррі, ти й далі найкращий наш ловець.
Гравці вийшли, залишаючи за собою брудні сліди. Мадам Помфрі незадоволено зачинила за ними двері. Рон з Герміоною підсунулися ближче до ліжка.
— Дамблдор був страшенно розлючений, — сказала тремтячим голосом Герміона. — Я ще ніколи його таким не бачила. Коли ти почав падати, він вибіг на поле, махнув своєю паличкою, і падіння заповільнилось. Потім він націлив паличку на дементорів, вистрілив на них якимось сріблом, і вони відразу змилися... він аж кипів, що вони туди приперлися...
— Він поклав тебе на чарівні ноші, — додав Рон. — І пішов до школи, а ноші з тобою пливли слідом за ним. Усі думали, що ти вже...
Рон замовк. А Гаррі думав про дементорів... про той голос, що кричав... Глянув на Рона з Герміоною... Вони так стурбовано дивилися на нього, що він швиденько вирішив запитати про щось просте й буденне.
— А де мій "Німбус"?
Рон з Герміоною миттю перезирнулися.
— Що? — насторожився Гаррі.
— Ну... коли ти впав, твою мітлу віднесло вітром, — невпевнено проказала Герміона.
— І..?
— І вона впала... вона впала... ой, Гаррі... вона впала на Войовничу Вербу.
Гаррі похолов. Войовнича Верба, що самотньо стояла серед поля, була дуже агресивним деревом.
— І..? — Гаррі з жахом чекав відповіді.
— Ну... ти ж знаєш Войовничу Вербу, — промимрив Рон. — Вона ж... не любить, щоб на неї щось падало.
— Перед тим, як ти отямився, професор Флитвік приніс "Німбуса" сюди, — ледь чутно мовила Герміона.
Вона нахилилася, взяла з підлоги торбу, перевернула її догори дном і витрусила на ліжко купку скіпочок і прутиків — усе, що лишилося від вірної, але тепер уже майже неіснуючої Гарріної мітли.
— РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ —
Півз надув щоки, ще раз дмухнув, зареготав і вилетів з кімнати.
Гаррі намацав будильник: пів на п'яту ранку. Клянучи Півза, він перевернувся на другий бік і спробував заснути. Але тепер йому заважав гуркіт грому, шалений вітер, що бився об замкові мури, і рипіння дерев у Забороненому лісі. Ще кілька годин, і він змагатиметься з цією бурею на квідичному полі. Не в змозі заснути, Гаррі встав, одягся, підхопив свій "Німбус-2000" і тихенько вийшов зі спальні.
Відчинив двері, і відчув, як щось торкнулося до його ноги. Він нахилився і ще встиг за кінчик пухнастого хвоста витягти Криволапика зі спальні.
— Рон, здається, мав рацію, — підозріло глянув на кота Гаррі. — Тут скрізь повно мишей! Чого ти їх не ловиш? Іди геть! — виштовхнув він Криволапика ногою на гвинтові сходи, — дай Скеберсові спокій!
У вітальні гроза завивала ще гучніше. Гаррі знав, що матчі з квідичу ніколи не скасовували через такі дрібнички, як гроза. Але його охопило тривожне передчуття. Вуд у коридорі показав йому Седріка Діґорі. Діґорі навчався в п'ятому класі і був значно кремезніший за Гаррі. Зазвичай ловцями були легенькі та верткі гравці, але за такої погоди важкий Діґорі мав перевагу — пориви вітру були йому не такі страшні.
Гаррі до світанку просидів перед каміном, час від часу стримуючи Криволапика, що вперто намагався прослизнути сходами до спальні. Врешті-решт, здається, настав час снідати, тож Гаррі рушив до портрета.
— Готуйся до бою, трясогузко! — заверещав сер Кадоґан.
— Ой, мовчіть, — позіхнув Гаррі.
Набравши великого тареля каші, він трохи прийшов до тями, а коли взявся за грінку, до нього приєдналася вся команда.
— Важко буде грати, — занепокоївся Вуд, якому не ліз у горло шматок.
— Та не хвилюйся, Олівере, — заспокоювала його Алісія, — хіба ми боїмося дощу?
Квідич був такий популярний, що подивитися на гру поспішала вся школа. Шалений вітер збивав учнів з ніг і виривав парасолі. Уже перед роздягальнею Гаррі помітив Мелфоя, Креба і Ґойла, які, йдучи під величезною парасолею, реготали й показували на нього пальцями.
Переодягшись у яскраво-червону форму, команда чекала традиційних Вудових напучувань, але цього разу їх не було. Кілька разів Вуд поривався заговорити, але видобув із себе лиш якесь химерне шипіння. У відчаї похитав головою і помахом руки запросив їх на поле.
Вітер шаленів і не давав їм іти. Чворохкання грому заглушувало вигуки вболівальників. Гарріні окуляри заливало дощем. Як тут розгледиш того снича?
З протилежного краю поля наближалися світло-жовті гафелпафці. Капітани потисли один одному руки. Діґорі посміхнувся, а Вуд лише кивнув, мовби йому заціпило щелепи. По губах мадам Гуч Гаррі здогадався, що вона скомандувала: "На мітли!". Він витяг праву ногу з брудної баюри і закинув її на "Німбус-2000". Мадам Гуч піднесла до губ свисток. Ледь чутний звук сповістив про початок матчу. Команди зринули в повітря.
Гаррін "Німбус" здригався від вітру. За якихось п'ять хвилин Гаррі задубів і промок до нитки. Він ледве розрізняв своїх товаришів по команді, не кажучи вже про крихітного снича. Гаррі шугав сюди-туди, повз нього мигали червоні й жовті постаті. Він не мав жодного уявлення, що діється в грі — слова коментатора відносив вітер. На трибунах — суцільне море плащів і парасольок. Уже двічі його ледь не збили бладжери: дощ заливав окуляри, і він їх просто не бачив.
Гаррі втратив відчуття часу і насилу втримував мітлу. Небо потемніло, мовби ніч відібрала часточку дня. Двічі Гаррі ледве на когось не налетів — чи то партнер, чи суперник? Усі були такі мокрі, а дощ такий густий, що він ледве міг когось розрізнити...
Спалахнула блискавка, і відразу пролунав свисток мадам Гуч. Гаррі побачив крізь дощ контури Вудової постаті, що жестами веліла йому летіти до землі. Уся команда приземлилася в калюжу.
— Я взяв тайм-аут! — крикнув їм Вуд. — Усі сюди!
Вони збилися докупи на краю поля під великою парасолею. Гаррі зняв окуляри і поспіхом почав їх витирати своєю мантією.
— Який рахунок?
— Ми виграємо п'ятдесят очок, — відповів Вуд, — Швидше лови снича, бо доведеться грати до ночі.
— Я нічого в них не бачу, — Гаррі у відчаї помахав окулярами.
Тієї миті біля нього виринула Герміона. Вона накрила голову плащем і невідомо чого посміхалася.
— Я щось придумала! Давай окуляри, швиденько!
На очах у гравців Герміона ударила по окулярах чарівною паличкою, вигукнула: "Імпервіус!" і віддала їх Гаррі.
— Тепер вода їм не зашкодить! — усміхнулася вона!
Вуд ледь не кинувся її цілувати.
— Чудово! — хрипко вигукнув він, коли Герміона побігла на трибуни. — О'кей, друзі, пішли!
Герміонине закляття відразу подіяло. Гаррі, задубілий з холоду і мокрий як хлющ, тепер, принаймні, бачив. Він рішуче злетів у розбурхане небо, шукаючи очима снич. Старався уникати бладжерів і Діґорі, коли той мчав назустріч...
Знову чворохнув грім і спалахнула блискавка. Грати ставало дедалі небезпечніше, треба якнайшвидше зловити снича...
Він розвернувся, щоб знову помчати на середину поля. Ще одна блискавка осяяла трибуни, і в порожньому найвищому ряду Гаррі побачив щось таке, що примусило його забути про все. На тлі неба чітко вимальовувався силует величезного кошлатого пса.
Заціпенілі пальці Гаррі мало не випустили держак мітли, і його "Німбус" провалився на півметра вниз. Відгорнувши з очей мокре волосся, Гаррі придивився до трибун. Пес зник.
— Гаррі! — заволав у відчаї Вуд від ґрифіндорських воріт. — Гаррі! За тобою!
Гаррі роззирнувся. Седрік Діґорі мчав догори: між ними мерехтіла крихітна золота цяточка... Гаррі панічно притиснувся до мітли і гайнув на снич.
— Давай! — хрипів він до свого "Німбуса", а дощ періщив йому в обличчя. — Швидше!!!
Але раптом сталося щось незбагненне. На стадіоні запала моторошна тиша. Вітер і далі не вщухав, але перестав завивати, мовби хтось вимкнув звук. Чи, може, Гаррі зненацька оглух?
І тоді холодна хвиля жаху знову накрила й пронизала його наскрізь: внизу на полі щось рухалося...
Гаррі мимохіть відірвав погляд від снича і глянув униз. Близько сотні дементорів звели до нього свої невидимі обличчя. Його легені мовби налилися крижаною водою. І тут він знову почув, як хтось кричить... кричить просто у нього в голові... якась жінка...
"Не Гаррі, не Гаррі, тільки не Гаррі!.."
"Відійди, дурне дівчисько... Відійди негайно..."
"Не Гаррі, прошу, тільки не Гаррі... убий замість нього мене..."
Вихор білої мряки заповнював його заціпенілий мозок ... Що він тут робить? Куди летить? Їй треба допомогти... її ж зараз уб'ють...
Він падав і падав у крижаному тумані.
"Не Гаррі! Прошу... помилуй його... помилуй..."
Зареготав чийсь пронизливий голос, закричала жінка, і Гаррі зомлів...
— Яке щастя, що земля виявилася такою м'якою.
— Я вже була переконана, що він загинув.
— Але він навіть не розбив окулярів.
Гаррі чув чиїсь голоси, але не міг збагнути сенсу слів. Він не мав уявлення, де він, як тут опинився і що робив перед цим. Відчував тільки біль, ніби його добряче відлупцювали.
— Я ще ніколи не бачив такого жахіття.
Жахіття... такого жахіття... чорні постаті в каптурах... холод... крик...
Гаррі розплющив очі. Він лежав у шкільній лікарні. Довкола його ліжка зібралася вся команда, усі з голови до ніг у грязюці. Серед них Рон і Герміона, мокрі, мовби щойно вилізли з басейну.
— Гаррі! — вигукнув Фред, чиє обличчя під грязюкою було біле, як сметана. — Як ти почуваєшся?
Здавалося, ніби хтось пришвидшено перемотував йому пам'ять: блискавка... Грим... снич... дементори...
— Що сталося? — Гаррі так рвучке підвівся, що всі аж охнули.
— Ти впав, — пояснив Фред. — Там було десь... може... із п'ятнадцять метрів...
— Ми думали, що ти загинув, — Алісію й досі трусило.
Герміона тихенько вискнула. Її очі були червоні.
— А як же гра? — запитав Гаррі. — Що сталося? Чи буде перегравання?
Усі мовчали. На Гаррі накочувалася жахлива правда.
— Ми ж... не програли?..
— Діґорі зловив снича, — сказав Джордж. — Після того, як ти впав. Він навіть не знав, що сталося. Коли ж побачив тебе на землі, просив не зараховувати їм перемогу. Хотів переграти матч. Але ж вони виграли чесно... це визнав навіть Вуд.
— А де Вуд? — Гаррі щойно помітив, що його нема.
— Він і досі в душовій, — сказав Фред. — Мабуть, хоче там утопитися.
Гаррі уткнувся чолом у коліна і обхопив руками голову. Фред узяв його за плече і потрусив.
— Нічого, Гаррі, ти ж ніколи ще не пропускав снича.
— Треба ж колись і не впіймати, — додав Джордж.
— Це ще не кінець, — сказав Фред. — Ну, програли ми сто очок, так? Але якщо Гафелпаф продує Рейвенклову, а ми поб'ємо Рейвенклов і Слизерин...
— Гафелпафу треба програти з різницею у двісті очок, — уточнив Джордж.
— Але якщо вони поб'ють Рейвенклов...
— Та ні! Рейвенклов не на їхні зуби. А ось якщо Слизерин програє Гафелпафу..
— Все залежатиме від очок — так чи інакше усе вирішить якась сотня...
Гаррі лежав і не озивався. Вони програли... Уперше в житті він програв у квідич.
Хвилин за десять прийшла мадам Помфрі і звеліла всім залишити його у спокої.
— Ми ще прийдемо, — пообіцяв йому Фред. — Не гризися, Гаррі, ти й далі найкращий наш ловець.
Гравці вийшли, залишаючи за собою брудні сліди. Мадам Помфрі незадоволено зачинила за ними двері. Рон з Герміоною підсунулися ближче до ліжка.
— Дамблдор був страшенно розлючений, — сказала тремтячим голосом Герміона. — Я ще ніколи його таким не бачила. Коли ти почав падати, він вибіг на поле, махнув своєю паличкою, і падіння заповільнилось. Потім він націлив паличку на дементорів, вистрілив на них якимось сріблом, і вони відразу змилися... він аж кипів, що вони туди приперлися...
— Він поклав тебе на чарівні ноші, — додав Рон. — І пішов до школи, а ноші з тобою пливли слідом за ним. Усі думали, що ти вже...
Рон замовк. А Гаррі думав про дементорів... про той голос, що кричав... Глянув на Рона з Герміоною... Вони так стурбовано дивилися на нього, що він швиденько вирішив запитати про щось просте й буденне.
— А де мій "Німбус"?
Рон з Герміоною миттю перезирнулися.
— Що? — насторожився Гаррі.
— Ну... коли ти впав, твою мітлу віднесло вітром, — невпевнено проказала Герміона.
— І..?
— І вона впала... вона впала... ой, Гаррі... вона впала на Войовничу Вербу.
Гаррі похолов. Войовнича Верба, що самотньо стояла серед поля, була дуже агресивним деревом.
— І..? — Гаррі з жахом чекав відповіді.
— Ну... ти ж знаєш Войовничу Вербу, — промимрив Рон. — Вона ж... не любить, щоб на неї щось падало.
— Перед тим, як ти отямився, професор Флитвік приніс "Німбуса" сюди, — ледь чутно мовила Герміона.
Вона нахилилася, взяла з підлоги торбу, перевернула її догори дном і витрусила на ліжко купку скіпочок і прутиків — усе, що лишилося від вірної, але тепер уже майже неіснуючої Гарріної мітли.
— РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ —
Карта мародера
Мадам Помфрі змусила Гаррі пробути в лікарні аж до кінця тижня. Він не сперечався і не жалівся, проте не дозволив їй викинути рештки "Німбуса-2000". Гаррі розумів, що це безглуздо, що "Німбуса" вже не відреставрувати, але нічого не міг із собою вдіяти: він мовби втратив свого друга.
До нього постійно хтось приходив і намагався підбадьорити. Геґрід прислав йому жмуток квіток-щипавок, що нагадували жовту капусту, а Джіні Візлі, ніяково червоніючи, принесла саморобну листівку "Видужуй!", яка пронизливо співала, аж поки Гаррі поставив на неї миску з фруктами. У неділю вранці його знову провідала вся ґрифіндорська команда, цього разу з Вудом, який замогильним голосом сказав Гаррі, що ні в чому його не звинувачує. Рон і Герміона засиджувалися в Гаррі до пізнього вечора. Але ніщо не поліпшувало його настрою, адже ніхто не здогадувався, що Гаррі тривожило найбільше.
Він нікому не розповів про Ґрима, навіть Ронові й Герміоні, бо знав, що Рон запанікує, а Герміона — кепкуватиме. Та хоч би там як було, а Ґрим з'являвся уже двічі, і двічі Гаррі ледь не загинув. Першого разу він мало не втрапив під "Лицарський автобус", а тепер ось зірвався з п'ятнадцятиметрової висоти. Невже Ґрим переслідуватиме його, аж поки він і справді помре? Невже тепер усе своє життя він постійно остерігатиметься тієї тварюки?
А дементори?.. Згадуючи про них, Гаррі відчував сором і млість. Дементори на всіх навіюють жах, але ніхто при їхній з'яві не зомліває і не чує відлуння голосів загиблих батьків.
Адже Гаррі знав, чий то крик. Він чув ті слова, чув їх знову й знову у шкільній лікарні, коли лежав і дивився на смужки місячного сяйва на стелі. Коли до нього наближалися дементори, він чув останні миттєвості маминого життя; вона намагалася його врятувати від лорда Волдеморта, а той, убиваючи її, реготав... Гаррі провалювався в гарячкову дрімоту, занурювався в кошмарні марева про липкі зогнилі руки і відчайдушні благання, а коли враз прокидався, у голові в нього ще довго звучав голос матері.
*
Гаррі відчув полегкість, коли в понеділок повернувся до звичного шкільного галасу, де мусив думати про інші речі, дарма, що над ним постійно глузував Драко Мелфой. Мелфой неймовірно тішився поразкою Ґрифіндору. Нарешті він поскидав свої бинти і з превеликою насолодою розмахував руками, завзято зображаючи, як Гаррі падає з мітли. Півуроку зілля й настійок Мелфой розважався тим, що вдавав із себе дементора, аж Рон врешті не витримав і жбурнув йому в пику величезне й слизьке крокодиляче серце. Снейп вирахував з Ґрифіндору п'ятдесят очок.
— Якщо захист від темних мистецтв знову проводитиме Снейп, мене просто знудить, — сказав Рон, коли вони після обіду наближалися до Люпинового кабінету. — Ану, Герміоно, поглянь, хто в класі.
Герміона зазирнула в двері.
— Усе нормально! — сказала вона.
Професор Люпин знову був на своєму місці. Виглядало, що він справді хворів. Стара мантія обвисла йому на плечах, під очима темніли кола, проте, коли всі розсілися за парти, він привітно усміхнувся. Учні зразу засипали його скаргами про те, як Снейп знущався з них на попередньому уроці.
— Це нечесно, він вас лише заміщав, чого це він роздає нам домашні завдання?
— Ми ж про вовкулаків нічого не знаємо...
— ...два сувої пергаменту!
— А чи казали ви професорові Снейпу, що вовкулаків ми ще не вивчали? — трохи насупившись, запитав Люпин.
Знову зчинився галас.
— Так, але він глузував, казав, що ми надто відстали...
— ...він нас не слухав...
— ...два сувої пергаменту!
Побачивши обурення на кожному обличчі, професор Люпин усміхнувся.
— Не хвилюйтеся. Я поговорю з професором Снейпом. Вам не обов'язково писати той реферат.
— Отакої?! — розчарувалася Герміона. — А я вже його закінчила!
Урок був дуже цікавий. Професор Люпин приніс скляний ящик з ліхтарником. Це кволе й безпечне на вигляд одноноге створіння було ніби зіткане із серпанку.
— Він заманює подорожніх у болото, — диктував професор Люпин. — Бачите ліхтарик на його лапці? Він собі стрибає... люди йдуть на світло... а тоді...
Ліхтарник за склом жахливо хлюпирснувся.
Коли задзвонив дзвоник, учні підхопили портфелі й рушили до дверей
— Одну хвилиночку, Гаррі, — покликав його Люпин. — На два слова.
Гаррі повернувся. Люпин накрив рядниною ящик з ліхтарником, повернувся до столу й почав запихати в портфель книжки.
— Я чув про матч, — сказав він, — і мені дуже шкода твоєї мітли. Чи можна її якось полагодити?
— Ні, — сказав Гаррі. — Верба розтрощила її на скіпки. Люпин зітхнув.
— Войовничу Вербу посадили того року, коли я вступив до Гоґвортсу. Ми з нею гралися — хто підійде якнайближче і торкнеться до її стовбура. Скінчилося тим, що хлопець на ім'я Дейві Ґаджен мало не розпрощався з оком, і нам заборонили до неї наближатися. Жодна мітла не вціліла б від цього дерева.
— А про дементорів ви чули? — насилу вимовив Гаррі.
Люпин кинув на нього поглядом.
— Так, чув. Таким лихим професора Дамблдора ще ніколи не бачили. Дементори останнім часом стали якісь неспокійні... розлютилися, що їх не пускають на територію школи... Це ж, мабуть, через них ти впав?
— Так, — зізнався Гаррі. А тоді, несподівано для себе самого, запитав: — Але чому?.. Чому вони так на мене діють? Хіба я такий...
— Слабкість тут ні до чого, — мовби читаючи його думки, втрутився Люпин. — Дементори діють на тебе сильніше за інших, бо ти пережив таке, що нікому й не снилося.
У кімнату зазирнуло осіннє сонце, кинувши промінь на посивіле Люпинове волосся і зморшки на його ще доволі молодому обличчі.
— Дементори — найгидомирніші істоти на нашій землі. Вони мешкають у найтемніших і найбрудніших місцях, люблять гнилизну і відчай, і звідусіль висмоктують спокій, надію та радість. Навіть маґли відчувають їхню присутність, хоча й не можуть їх бачити. Коли дементор поряд, у тобі зникають усі гарні відчуття і щасливі спогади. У твоїй пам'яті залишається тільки найжахливіше. А ти, Гаррі, пережив такі жахіття, що на твоєму місці будь-хто зірвався б із мітли. Ти не повинен цього соромитися.
— Коли вони до мене наближаються... — Гаррі втупився в Люпинів стіл і ледве міг говорити, — я чую, як Волдеморт убиває мою маму.
Люпин підняв руку, ніби хотів обняти Гаррі за плечі, але передумав. На мить запала тиша...
— Але чому ж вони прийшли на гру? — запитав із відчаєм Гаррі.
— Вони зголодніли, — незворушно відповів Люпин, клацнувши замочком портфеля. — Дамблдор не підпускає їх до школи, і їм нема від кого підживлюватися енергією... От вони й не стрималися, коли побачили такий натовп на стадіоні. Усі ці емоції... загальне збудження — то для дементорів справжній бенкет.
— В Азкабані, мабуть, жахливо, — пробурмотів Гаррі. Люпин похмуро кивнув.
— Фортеця стоїть далеко в морі, на крихітному острові. Проте і вода, і мури там практично зайві: в Азкабані в'язні потрапляють у пастку власного мозку, в якому не з'являється жодної радісної думки. Майже всі божеволіють за якісь кілька тижнів.
— Але ж Сіріус Блек зумів утекти, — сказав Гаррі. Портфель зісковзнув зі столу, і Люпин підхопив його на льоту.
— Це правда, — підтвердив він, випростуючись. — Блек зумів їх якось побороти. Я навіть не вірив, що таке можливе... Вважається, що дементори, якщо пробути з ними довший час, висмоктують з чарівників усю їхню силу...
— Але ж ви прогнали того дементора в поїзді, — несподівано сказав Гаррі.
— Існують... певні способи, — пояснив Люпин. — До того ж у поїзді був лише один дементор. Що більше їх є, то важче чинити їм опір.
— А які це способи? Ви можете мене навчити?
— Гаррі, я не великий мастак боротися з дементорами... якраз навпаки...
— А якщо вони знову припруться на матч? Я ж мушу якось захищатися...
— Ну.. — Люпин завагався, але глянувши в рішуче обличчя Гаррі, стрепенувся: — Гаразд, спробую допомогти. Але, мабуть, доведеться зачекати аж до наступного семестру. Маю багато роботи перед канікулами. І треба ж було мені захворіти в такий час!..
*
У Гаррі полегшало на серці: Люпин навчить його боротися з дементорами, і, може, йому вже не доведеться чути передсмертні вигуки мами. Також додала настрою нищівна поразка Гафелпафу в листопадовому матчі з Рейвенкловом. Зрештою, у Ґрифіндору ще залишалися шанси, але тепер він не мав права програти наступну гру. Вуд несамовито тренував команду, незважаючи на холодний дощ, що не переставав накрапати до самого грудня. Дементори більше не з'являлися: мабуть, гнів Дамблдора змусив їх залишатися на своїх постах біля входів у замок.
За два тижні до закінчення семестру небо раптом проясніло і стало молочно-біле, а багнисту землю одного ранку вкрила іскриста паморозь. У замку відчувалося наближення Різдва. Учитель замовлянь Флитвік оздобив свою класну кімнату мерехтливими вогниками, які виявилися справжніми феями з крильцями. Учні радісно ділилися своїми планами на час канікул. Рон і Герміона вирішили залишитися в Гоґвортсі. І хоч Рон пояснював це тим, що не витримає двох "персівських" тижнів, а Герміона запевняла, що мусить попрацювати в бібліотеці, Гаррі прекрасно розумів, що вони залишаються заради нього, і був їм за це безмежно вдячний.
Усі, крім Гаррі, були захоплені тим, що останні вихідні цього семестру можна буде провести в Гоґсміді.
— О, ми запасемося там різдвяними дарунками! — зраділа Герміона. — Мамі з татом страшенно сподобаються ті льодяники-зубочистки з "Медових руць"!
Змирившись із тим, що він знову буде єдиним третьокласником, що залишиться в замку, Гаррі позичив у Вуда журнал "Вибери мітлу". Тепер він тренувався на допотопній шкільній "Падучій зорі", повільній і тряській, і йому вкрай була потрібна нова мітла.
Суботнього ранку, в день подорожі до Гоґсміда, Гаррі попрощався з закутаними в плащі Роном та Герміоною і самотньо піднявся до ґрифіндорської вежі. За вікнами почав падати сніг, а в замку панували тиша і спокій.
— Тсс... Гаррі!
Він озирнувся, проходячи коридором на четвертому поверсі, і побачив Фреда й Джорджа, що визирали з-поза статуї горбатої одноокої відьми.
— Ви чого тут? — здивувався Гаррі. — Чому не поїхали в Гоґсмід?
— Перш ніж їхати, ми вирішили тебе трошки розважити, — загадково підморгнув йому Фред. — Ідино сюди...
Він указав на порожній клас ліворуч від статуї. Гаррі увійшов туди за Фредом і Джорджем. Джордж обережно зачинив двері, усміхнено глянув на Гаррі і врочисто промовив:
— Перший різдвяний дарунок тобі, Гаррі!
Фред ефектним жестом витяг щось зі своєї мантії і поклав на парту. То був великий, квадратний і неймовірно пошарпаний чистий аркуш пергаменту.
Гаррі вирішив, що це просто черговий жарт Фреда і Джорджа.
— І що ж воно таке?
— Це, Гаррі, секрет нашого успіху, — сказав Джордж і ніжно погладив пергамент.
— Нам важко з ним розлучатися, — додав Фред, — але вчора ми вирішили, що тобі воно потрібніше.
— До того ж ми й так уже вивчили все напам'ять, — сказав Джордж. — І тепер передаємо тобі. Нам воно вже начебто й не потрібне.
— А що мені робити зі шматком старого пергаменту?
— Шматком старого пергаменту?! — Фред заплющив очі і скривився, ніби Гаррі завдав йому смертельної образи. — Поясни йому, Джордж.
— Ну.. Гаррі, коли ми були ще в першому класі... юні... безтурботні... і безневинні...
Гаррі пирхнув зі сміху. Він дуже сумнівався, що Фред і Джордж хоч колись були такі вже й безневинні.
— ...скажімо, безневинніші, ніж тепер... отож ми тоді встряли в невеличку халепу з Філчем...
— ...ми підірвали в коридорі бомбу з какульками, і це його чомусь засмутило...
— ...він затяг нас до свого кабінету і почав, як завше, погрожувати...
— ...покаранням...
— ...четвертуванням...
— ...а ми не могли не помітити у нього в шафі шухлядку з написом "Конфісковано, дуже небезпечно".
— Цікаво, цікаво... — хихикнув Гаррі.
— Ну, і що було нам робити?.. — зітхнув Фред. — Щоб відвернути Філчеву увагу, Джордж кинув ще одну какабомбу, а я хутенько висунув шухлядку і витяг звідти... оце.
— Якщо чесно, то ми не зробили нічого поганого, — сказав Джордж. — Скоріш за все, Філч навіть не знав, що з цим робити. Хоча, якщо він його конфіскував, то, мабуть, таки щось підозрював...
— А ви знаєте, що з цим робити?
— Ну, звісно, — всміхнувся Фред. — Ця красунька навчила нас більше, ніж усі вчителі цієї школи.
— Ви мене розігруєте, — не повірив Гаррі, дивлячись на старий пошарпаний аркуш.
— Ти так гадаєш? — перепитав Джордж.
Він витяг чарівну паличку, легенько торкнувся пергаменту і промовив:
— Урочисто присягаю не затівати нічого доброго.
З того місця, що його торкнулася Джорджева паличка, почали розбігатися, мов павутиння, чорнильні лінії. Вони поєднувалися, перетиналися й розгалужувалися по всьому пергаменті, сягаючи кожного куточка. А тоді вгорі з'явилися великі зелені літери з френзлями, що склалися в такі слова:
На карті було зображено низку переходів, у яких він ще не бував. А деякі з них вели...
— ...просто в Гоґсмід, — Фред провів пальцем уздовж одного з них. — Переходів є сім. До речі, Філч знає про ці чотири... — показав він, — ... але про оці знаємо тільки ми, і все. Не шукай того, що за дзеркалом на п'ятому поверсі. Ми користувалися ним минулої зими, але він обвалився — тепер там не пройти. І осюди краще не ходити: просто над виходом росте Войовнича Верба. Але зате ось цей, наприклад, веде прямісінько до підвалів "Медових руць". Ми ним частенько лазимо. Вхід, як ти, мабуть, помітив, починається за цією кімнатою в горбі одноокої карги.
До нього постійно хтось приходив і намагався підбадьорити. Геґрід прислав йому жмуток квіток-щипавок, що нагадували жовту капусту, а Джіні Візлі, ніяково червоніючи, принесла саморобну листівку "Видужуй!", яка пронизливо співала, аж поки Гаррі поставив на неї миску з фруктами. У неділю вранці його знову провідала вся ґрифіндорська команда, цього разу з Вудом, який замогильним голосом сказав Гаррі, що ні в чому його не звинувачує. Рон і Герміона засиджувалися в Гаррі до пізнього вечора. Але ніщо не поліпшувало його настрою, адже ніхто не здогадувався, що Гаррі тривожило найбільше.
Він нікому не розповів про Ґрима, навіть Ронові й Герміоні, бо знав, що Рон запанікує, а Герміона — кепкуватиме. Та хоч би там як було, а Ґрим з'являвся уже двічі, і двічі Гаррі ледь не загинув. Першого разу він мало не втрапив під "Лицарський автобус", а тепер ось зірвався з п'ятнадцятиметрової висоти. Невже Ґрим переслідуватиме його, аж поки він і справді помре? Невже тепер усе своє життя він постійно остерігатиметься тієї тварюки?
А дементори?.. Згадуючи про них, Гаррі відчував сором і млість. Дементори на всіх навіюють жах, але ніхто при їхній з'яві не зомліває і не чує відлуння голосів загиблих батьків.
Адже Гаррі знав, чий то крик. Він чув ті слова, чув їх знову й знову у шкільній лікарні, коли лежав і дивився на смужки місячного сяйва на стелі. Коли до нього наближалися дементори, він чув останні миттєвості маминого життя; вона намагалася його врятувати від лорда Волдеморта, а той, убиваючи її, реготав... Гаррі провалювався в гарячкову дрімоту, занурювався в кошмарні марева про липкі зогнилі руки і відчайдушні благання, а коли враз прокидався, у голові в нього ще довго звучав голос матері.
*
Гаррі відчув полегкість, коли в понеділок повернувся до звичного шкільного галасу, де мусив думати про інші речі, дарма, що над ним постійно глузував Драко Мелфой. Мелфой неймовірно тішився поразкою Ґрифіндору. Нарешті він поскидав свої бинти і з превеликою насолодою розмахував руками, завзято зображаючи, як Гаррі падає з мітли. Півуроку зілля й настійок Мелфой розважався тим, що вдавав із себе дементора, аж Рон врешті не витримав і жбурнув йому в пику величезне й слизьке крокодиляче серце. Снейп вирахував з Ґрифіндору п'ятдесят очок.
— Якщо захист від темних мистецтв знову проводитиме Снейп, мене просто знудить, — сказав Рон, коли вони після обіду наближалися до Люпинового кабінету. — Ану, Герміоно, поглянь, хто в класі.
Герміона зазирнула в двері.
— Усе нормально! — сказала вона.
Професор Люпин знову був на своєму місці. Виглядало, що він справді хворів. Стара мантія обвисла йому на плечах, під очима темніли кола, проте, коли всі розсілися за парти, він привітно усміхнувся. Учні зразу засипали його скаргами про те, як Снейп знущався з них на попередньому уроці.
— Це нечесно, він вас лише заміщав, чого це він роздає нам домашні завдання?
— Ми ж про вовкулаків нічого не знаємо...
— ...два сувої пергаменту!
— А чи казали ви професорові Снейпу, що вовкулаків ми ще не вивчали? — трохи насупившись, запитав Люпин.
Знову зчинився галас.
— Так, але він глузував, казав, що ми надто відстали...
— ...він нас не слухав...
— ...два сувої пергаменту!
Побачивши обурення на кожному обличчі, професор Люпин усміхнувся.
— Не хвилюйтеся. Я поговорю з професором Снейпом. Вам не обов'язково писати той реферат.
— Отакої?! — розчарувалася Герміона. — А я вже його закінчила!
Урок був дуже цікавий. Професор Люпин приніс скляний ящик з ліхтарником. Це кволе й безпечне на вигляд одноноге створіння було ніби зіткане із серпанку.
— Він заманює подорожніх у болото, — диктував професор Люпин. — Бачите ліхтарик на його лапці? Він собі стрибає... люди йдуть на світло... а тоді...
Ліхтарник за склом жахливо хлюпирснувся.
Коли задзвонив дзвоник, учні підхопили портфелі й рушили до дверей
— Одну хвилиночку, Гаррі, — покликав його Люпин. — На два слова.
Гаррі повернувся. Люпин накрив рядниною ящик з ліхтарником, повернувся до столу й почав запихати в портфель книжки.
— Я чув про матч, — сказав він, — і мені дуже шкода твоєї мітли. Чи можна її якось полагодити?
— Ні, — сказав Гаррі. — Верба розтрощила її на скіпки. Люпин зітхнув.
— Войовничу Вербу посадили того року, коли я вступив до Гоґвортсу. Ми з нею гралися — хто підійде якнайближче і торкнеться до її стовбура. Скінчилося тим, що хлопець на ім'я Дейві Ґаджен мало не розпрощався з оком, і нам заборонили до неї наближатися. Жодна мітла не вціліла б від цього дерева.
— А про дементорів ви чули? — насилу вимовив Гаррі.
Люпин кинув на нього поглядом.
— Так, чув. Таким лихим професора Дамблдора ще ніколи не бачили. Дементори останнім часом стали якісь неспокійні... розлютилися, що їх не пускають на територію школи... Це ж, мабуть, через них ти впав?
— Так, — зізнався Гаррі. А тоді, несподівано для себе самого, запитав: — Але чому?.. Чому вони так на мене діють? Хіба я такий...
— Слабкість тут ні до чого, — мовби читаючи його думки, втрутився Люпин. — Дементори діють на тебе сильніше за інших, бо ти пережив таке, що нікому й не снилося.
У кімнату зазирнуло осіннє сонце, кинувши промінь на посивіле Люпинове волосся і зморшки на його ще доволі молодому обличчі.
— Дементори — найгидомирніші істоти на нашій землі. Вони мешкають у найтемніших і найбрудніших місцях, люблять гнилизну і відчай, і звідусіль висмоктують спокій, надію та радість. Навіть маґли відчувають їхню присутність, хоча й не можуть їх бачити. Коли дементор поряд, у тобі зникають усі гарні відчуття і щасливі спогади. У твоїй пам'яті залишається тільки найжахливіше. А ти, Гаррі, пережив такі жахіття, що на твоєму місці будь-хто зірвався б із мітли. Ти не повинен цього соромитися.
— Коли вони до мене наближаються... — Гаррі втупився в Люпинів стіл і ледве міг говорити, — я чую, як Волдеморт убиває мою маму.
Люпин підняв руку, ніби хотів обняти Гаррі за плечі, але передумав. На мить запала тиша...
— Але чому ж вони прийшли на гру? — запитав із відчаєм Гаррі.
— Вони зголодніли, — незворушно відповів Люпин, клацнувши замочком портфеля. — Дамблдор не підпускає їх до школи, і їм нема від кого підживлюватися енергією... От вони й не стрималися, коли побачили такий натовп на стадіоні. Усі ці емоції... загальне збудження — то для дементорів справжній бенкет.
— В Азкабані, мабуть, жахливо, — пробурмотів Гаррі. Люпин похмуро кивнув.
— Фортеця стоїть далеко в морі, на крихітному острові. Проте і вода, і мури там практично зайві: в Азкабані в'язні потрапляють у пастку власного мозку, в якому не з'являється жодної радісної думки. Майже всі божеволіють за якісь кілька тижнів.
— Але ж Сіріус Блек зумів утекти, — сказав Гаррі. Портфель зісковзнув зі столу, і Люпин підхопив його на льоту.
— Це правда, — підтвердив він, випростуючись. — Блек зумів їх якось побороти. Я навіть не вірив, що таке можливе... Вважається, що дементори, якщо пробути з ними довший час, висмоктують з чарівників усю їхню силу...
— Але ж ви прогнали того дементора в поїзді, — несподівано сказав Гаррі.
— Існують... певні способи, — пояснив Люпин. — До того ж у поїзді був лише один дементор. Що більше їх є, то важче чинити їм опір.
— А які це способи? Ви можете мене навчити?
— Гаррі, я не великий мастак боротися з дементорами... якраз навпаки...
— А якщо вони знову припруться на матч? Я ж мушу якось захищатися...
— Ну.. — Люпин завагався, але глянувши в рішуче обличчя Гаррі, стрепенувся: — Гаразд, спробую допомогти. Але, мабуть, доведеться зачекати аж до наступного семестру. Маю багато роботи перед канікулами. І треба ж було мені захворіти в такий час!..
*
У Гаррі полегшало на серці: Люпин навчить його боротися з дементорами, і, може, йому вже не доведеться чути передсмертні вигуки мами. Також додала настрою нищівна поразка Гафелпафу в листопадовому матчі з Рейвенкловом. Зрештою, у Ґрифіндору ще залишалися шанси, але тепер він не мав права програти наступну гру. Вуд несамовито тренував команду, незважаючи на холодний дощ, що не переставав накрапати до самого грудня. Дементори більше не з'являлися: мабуть, гнів Дамблдора змусив їх залишатися на своїх постах біля входів у замок.
За два тижні до закінчення семестру небо раптом проясніло і стало молочно-біле, а багнисту землю одного ранку вкрила іскриста паморозь. У замку відчувалося наближення Різдва. Учитель замовлянь Флитвік оздобив свою класну кімнату мерехтливими вогниками, які виявилися справжніми феями з крильцями. Учні радісно ділилися своїми планами на час канікул. Рон і Герміона вирішили залишитися в Гоґвортсі. І хоч Рон пояснював це тим, що не витримає двох "персівських" тижнів, а Герміона запевняла, що мусить попрацювати в бібліотеці, Гаррі прекрасно розумів, що вони залишаються заради нього, і був їм за це безмежно вдячний.
Усі, крім Гаррі, були захоплені тим, що останні вихідні цього семестру можна буде провести в Гоґсміді.
— О, ми запасемося там різдвяними дарунками! — зраділа Герміона. — Мамі з татом страшенно сподобаються ті льодяники-зубочистки з "Медових руць"!
Змирившись із тим, що він знову буде єдиним третьокласником, що залишиться в замку, Гаррі позичив у Вуда журнал "Вибери мітлу". Тепер він тренувався на допотопній шкільній "Падучій зорі", повільній і тряській, і йому вкрай була потрібна нова мітла.
Суботнього ранку, в день подорожі до Гоґсміда, Гаррі попрощався з закутаними в плащі Роном та Герміоною і самотньо піднявся до ґрифіндорської вежі. За вікнами почав падати сніг, а в замку панували тиша і спокій.
— Тсс... Гаррі!
Він озирнувся, проходячи коридором на четвертому поверсі, і побачив Фреда й Джорджа, що визирали з-поза статуї горбатої одноокої відьми.
— Ви чого тут? — здивувався Гаррі. — Чому не поїхали в Гоґсмід?
— Перш ніж їхати, ми вирішили тебе трошки розважити, — загадково підморгнув йому Фред. — Ідино сюди...
Він указав на порожній клас ліворуч від статуї. Гаррі увійшов туди за Фредом і Джорджем. Джордж обережно зачинив двері, усміхнено глянув на Гаррі і врочисто промовив:
— Перший різдвяний дарунок тобі, Гаррі!
Фред ефектним жестом витяг щось зі своєї мантії і поклав на парту. То був великий, квадратний і неймовірно пошарпаний чистий аркуш пергаменту.
Гаррі вирішив, що це просто черговий жарт Фреда і Джорджа.
— І що ж воно таке?
— Це, Гаррі, секрет нашого успіху, — сказав Джордж і ніжно погладив пергамент.
— Нам важко з ним розлучатися, — додав Фред, — але вчора ми вирішили, що тобі воно потрібніше.
— До того ж ми й так уже вивчили все напам'ять, — сказав Джордж. — І тепер передаємо тобі. Нам воно вже начебто й не потрібне.
— А що мені робити зі шматком старого пергаменту?
— Шматком старого пергаменту?! — Фред заплющив очі і скривився, ніби Гаррі завдав йому смертельної образи. — Поясни йому, Джордж.
— Ну.. Гаррі, коли ми були ще в першому класі... юні... безтурботні... і безневинні...
Гаррі пирхнув зі сміху. Він дуже сумнівався, що Фред і Джордж хоч колись були такі вже й безневинні.
— ...скажімо, безневинніші, ніж тепер... отож ми тоді встряли в невеличку халепу з Філчем...
— ...ми підірвали в коридорі бомбу з какульками, і це його чомусь засмутило...
— ...він затяг нас до свого кабінету і почав, як завше, погрожувати...
— ...покаранням...
— ...четвертуванням...
— ...а ми не могли не помітити у нього в шафі шухлядку з написом "Конфісковано, дуже небезпечно".
— Цікаво, цікаво... — хихикнув Гаррі.
— Ну, і що було нам робити?.. — зітхнув Фред. — Щоб відвернути Філчеву увагу, Джордж кинув ще одну какабомбу, а я хутенько висунув шухлядку і витяг звідти... оце.
— Якщо чесно, то ми не зробили нічого поганого, — сказав Джордж. — Скоріш за все, Філч навіть не знав, що з цим робити. Хоча, якщо він його конфіскував, то, мабуть, таки щось підозрював...
— А ви знаєте, що з цим робити?
— Ну, звісно, — всміхнувся Фред. — Ця красунька навчила нас більше, ніж усі вчителі цієї школи.
— Ви мене розігруєте, — не повірив Гаррі, дивлячись на старий пошарпаний аркуш.
— Ти так гадаєш? — перепитав Джордж.
Він витяг чарівну паличку, легенько торкнувся пергаменту і промовив:
— Урочисто присягаю не затівати нічого доброго.
З того місця, що його торкнулася Джорджева паличка, почали розбігатися, мов павутиння, чорнильні лінії. Вони поєднувалися, перетиналися й розгалужувалися по всьому пергаменті, сягаючи кожного куточка. А тоді вгорі з'явилися великі зелені літери з френзлями, що склалися в такі слова:
Це була деталізована карта Гоґвортського замку й довколишніх територій. Але, що найдивовижніше, по ній рухалися крихітні чорнильні цяточки, кожна з яких позначалася дрібновиведеним ім'ям. Гаррі ошелешено схилився над картою. Цяточка у верхньому лівому кутку показувала, що професор Дамблдор походжав зараз своїм кабінетом. Кицька сторожа місіс Норіс скрадалася на третьому поверсі, а Півз Полтерґейст підстрибував у кімнаті трофеїв. Блукаючи поглядом уздовж знайомих коридорів, Гаррі раптом помітив ще одну цікаву річ.
Панове Муні, Червохвіст, Гультяй, Золоторіг,
що надають допомогу чарівникам-бешкетникам,
мають честь репрезентувати
КАРТУ МАРОДЕРА
На карті було зображено низку переходів, у яких він ще не бував. А деякі з них вели...
— ...просто в Гоґсмід, — Фред провів пальцем уздовж одного з них. — Переходів є сім. До речі, Філч знає про ці чотири... — показав він, — ... але про оці знаємо тільки ми, і все. Не шукай того, що за дзеркалом на п'ятому поверсі. Ми користувалися ним минулої зими, але він обвалився — тепер там не пройти. І осюди краще не ходити: просто над виходом росте Войовнича Верба. Але зате ось цей, наприклад, веде прямісінько до підвалів "Медових руць". Ми ним частенько лазимо. Вхід, як ти, мабуть, помітив, починається за цією кімнатою в горбі одноокої карги.