Ролінґ Джоан К.. Гаррі Поттер і в"язень Азкабану

   Проте підходити ніхто не поспішав. Гаррі, Рон і Герміона обережно підступили до огорожі.
   — Найперше, мусите знати, що гіпогрифи є дуже горді, — пояснив Геґрід. — Їх легко можна образити. Ніколи не кривдіть гіпогрифа, бо вельми пошкодуєте.
   Мелфой, Креб і Ґойл Геґріда не слухали. Вони про щось тихцем перемовлялися.
   "Мабуть, готуються зірвати урок", — подумав Гаррі.
   — Завжди чекайте, щоб перший рух зробив гіпогриф, — вів далі Геґрід. — Це є чемно, розумієте? Підійдіть до нього, вклоніться, і — чекайте. Якщо він си вклонив у відповідь, можете його погладити. Коли ж ні — хутко від нього тікайте, бо ті пазурі гострі, як сталь. Ну, файно... хто піде перший?
   У відповідь учні відступили ще на крок. Навіть Гаррі, Рон і Герміона не поспішали знайомитись. Гіпогрифи люто смикали головами і змахували могутніми крильми, Їм, вочевидь, не подобалося сидіти на прив'язі.
   — Що, ніхто не хоче? — жалібно перепитав Геґрід.
   — Я хочу, — сказав Гаррі.
   Ззаду хтось перелякано охнув.
   — Ой, ні, Гаррі! Згадай чаїнки! — прошепотіли Парваті й Лаванда.
   Але Гаррі мовби й не чув. Він переліз через загороду на пасовисько.
   — Молодець, Гаррі! — заревів Геґрід. — Гадаю, ти си впораєш з Бакбиком.
   Він відв'язав сірого гіпогрифа і зняв з нього нашийника. Учні затамували подих. Мелфой зловісно примружився.
   — Тепер не квапся, Гаррі, — спокійно мовив Геґрід. — Дивися йому в очі, але не кліпай — гіпогрифи не довіряють тим, хто забагато кліпає...
   Гарріні очі відразу засльозилися, але він не кліпав. Бакбик повернув свою велику гостродзьобу голову і втупився в Гаррі лютим оранжевим оком.
   — Файно, — похвалив Геґрід. — Файно, Гаррі... а тепер уклонися...
   Гаррі не горів бажанням наставляти Бакбикові свою потилицю, проте швиденько вклонився.
   Гіпогриф і далі пихато на нього поглядав. Він не ворушився.
   — Йой! — стривожився Геґрід. — Гаррі... відходь, але помалу..
   Але тут, на превеликий подив Гаррі, гіпогриф раптом зігнув лускаті передні лапи і, поза всякими сумнівами, теж уклонився.
   — Дуже файно, Гаррі! — несамовито вигукнув Геґрід. — Добре... Тепер можеш його помацати!.. Ану, погладь йому дзьобика, давай!
   Гаррі, який волів би радше відійти якнайдалі, повільно наблизився до гіпогрифа і кілька разів погладив йому дзьоба. Гіпогриф млосно заплющився від задоволення.
   Усі заплескали. Усі, крім Мелфоя, Креба і Ґойла, що мали вельми розчарований вигляд.
   — Файно, Гаррі! — тішився Геґрід. — Тепер, гадаю, він дозволить тобі політати на ньому!
   Цього Гаррі аж ніяк не сподівався. Він звик літати на мітлі, але між мітлою і гіпогрифом була певна різниця...
   — Сідай зразу за крилами, — підказував Геґрід, — але вважай — не смикни за якусь пір'їну: йому се не сподобається...
   Гаррі поставив ногу на крило і видерся гіпогрифові на спину. Бакбик підвівся. Гаррі не знав, за що триматися — скрізь було саме пір'я.
   — Гайда, пішов! — гукнув Геґрід і ляснув гіпогрифа.
   Зненацька пообіруч від Гаррі розгорнулися десятиметрові крила. Він ледве встиг ухопити гіпогрифа за шию, як вони зринули в небо. То була аж ніяк не мітла, і Гаррі відразу це збагнув. Гіпогрифові крила не надто безпечно підкидали його ноги — здавалося, що Гаррі ось-ось упаде. Лискучі пір'їни вислизали з пальців, але він не наважувався стискати їх міцніше. На відміну від плавного польоту на "Німбусі-2000", тепер його жбурляло то вперед, то назад: тулуб гіпогрифа рухався разом з крильми.
   Бакбик облетів пасовисько і пішов на посадку — цього Гаррі побоювався найбільше. Щоб не гулькнути сторч головою через гладеньку шию гіпогрифа, він відхилився назад. Почулися три глухі удари — гіпогрифові лапи торкнулися землі. Гаррі насилу втримався.
   Усі, окрім Мелфоя, Креба і Ґойла, радісно закричали.
   — Ти файно си тримав, Гаррі! — чудувався Геґрід. — Хто наступний, га?
   Підбадьорені успіхом Гаррі, учні обережно полізли через огорожу. Геґрід по черзі відв'язував гіпогрифів, і невдовзі по всьому пасовиську схвильовані діти віддавали їм поклони. Невілові кілька разів довелося задкувати від свого гіпогрифа, який ніяк не хотів згинати перед ним коліна. Рон з Герміоною вподобали гнідого гіпогрифа. Гаррі стежив за ними звіддалік.
   Мелфой, Креб і Ґойл обрали Бакбика. Бакбик уклонився Мелфоєві, який пихато погладжував йому дзьоба.
   — Карочє, це все дуже просто, — сказав Мелфой голосно, щоб почув Гаррі. — Я в цьому й не сумнівався. Навіть Поттер з ним упорався... Хіба ти взагалі небезпечний, га? — глузливо запитав він гіпогрифа. — Ну, відповідай, тварюко нещасна...
   Миттєво зблиснули сталеві пазурі, і Мелфой пронизливо заверещав. Геґрід кинувся до Бакбика, накинув йому нашийник і став відтягати його від Мелфоя, що, заюшений кров'ю, корчився на землі.
   — Я помираю! — волав Мелфой перед нажаханими учнями. — Я помираю, гляньте! Він мене вбив!
   — Не помираєш! — гаркнув сполотнілий Геґрід. — Поможіть мені... треба забрати його звідси...
   Герміона побігла відчиняти ворота. Геґрід підняв Мелфоя, немов пір'їнку, і Гаррі встиг побачити на його руці глибоку рану, з якої цебеніла на траву кров. Геґрід прожогом мчав до замку.
   Приголомшені учні рушили слідом. Слизеринці в один голос звинувачували Геґріда.
   — Його треба негайно вигнати! — кричала заплакана Пенсі Паркінсон.
   — Мелфой сам винен! — відрізав Дін Томас.
   Креб із Ґойлом погрозливо заграли м'язами.
   Усі вони піднялися кам'яними сходами до порожнього вестибюлю.
   — Я гляну, чи він ще живий! — вигукнула Пенсі й побігла мармуровими сходами нагору. Решта слизеринців, не перестаючи шпетити Геґріда, подалася до своєї вітальні в підвалі.
   Гаррі, Рон і Герміона поспішили до своєї вежі.
   — Думаєте, з ним буде все гаразд? — стурбовано запитала Герміона.
   — Звичайно! Мадам Помфрі миттю загоїть йому ту подряпину, — запевнив Гаррі, котрому шкільна лікарка заліковувала ще й не такі рани.
   — Краще б це сталося не на першому ж уроці Геґріда, правда? — стурбовано мовив Рон. — Тепер Мелфой зробить з мухи слона і так йому напаскудить...
   Сподіваючись побачити Геґріда, вони першими прийшли на вечерю до Великої зали. Але його там не було.
   — Його ж не звільнили, правда? — Герміона навіть не торкалася до м'ясної запіканки.
   — Хай тільки спробують, — сказав Рон, який теж нічого не їв.
   Гаррі стежив за слизеринським столом. Декілька учнів на чолі з Кребом і Ґойлом збилися докупи й про щось змовлялися — очевидно складали свою версію пригоди.
   — Принаймні, нудним цей перший шкільний день не назвеш, — похмуро пожартував Рон.
   Після вечері вони подалися до своєї вітальні готувати домашнє завдання для професорки Макґонеґел. Але робота не йшла: вони ніяк не могли зосередитися і весь час визирали з вікна.
   — У Геґріда засвітилося, — раптом сказав Гаррі. Рон глянув на годинника.
   — Якщо бігом, то ще можемо з ним побачитись, ще не дуже пізно...
   — Навіть не знаю, — нерішуче мовила Герміона і зиркнула на Гаррі.
   — Мені ніхто не забороняв ходити територією школи, — наголосив він. — Адже Сіріус Блек не проникне сюди повз тих дементорів, правда?
   Отож вони відклали підручники й вилізли крізь отвір за портретом. На щастя, дорогою їм ніхто не зустрівся: вони не були певні, що можуть виходити із замку.
   Волога травичка здавалася в сутінках майже чорною. Підійшовши до Геґрідової хижі, постукали.
   — Заходьте, — почувся хрипкий голос.
   Геґрід сидів у самій сорочці за обдертим дерев'яним столом. Іклань стояв поряд, поклавши голову йому на коліна. Вони з першого погляду збагнули, що Геґрід був зовсім п'яний. Перед ним стояв олов'яний кухоль завбільшки з відро, і він ніяк не міг утямити, хто це до нього прийшов.
   — Гадаю, то рекорд, — нерозбірливо пробурмотів він, коли нарешті їх розпізнав. — Я си не пригадую вчителя, що викладав би лиш один день.
   — Тебе ж іще не звільнили! — вигукнула Герміона.
   — Ще ні, — приречено простогнав Геґрід, добряче відсьорбнувши з кухля. — Але се тілько питання часу... Тілько Мелфой оклигає і всьо...
   — А як він там? — запитав Рон, коли вони всі посідали. — Нічого серйозного, правда?
   — Мадам Помфрі зробила всьо якнайкраще, — язик у Геґріда заплітався. — Але він си скаржить на нестерпний біль... весь у бинтах... стогне...
   — Він придурюється, — миттю озвався Гаррі. — Мадам Помфрі вилікує все, що завгодно. Торік вона відростила половину моїх кісток. Просто Мелфой використовує ситуацію.
   — Вони вже сповістили Раді опікунів школи, — зітхнув нещасний Геґрід. — Вони вважають, що я мав зачинати з легшого. Треба було відкласти гіпогрифів на пізніше... дати вам флоберв'яків чи ще щось... але я хотів, як краще... це ж перший урок!.. я сам винен...
   — Ні, винен Мелфой! — вигукнула Герміона.
   — Ми свідки, — докинув Гаррі. — Ти ж казав, якщо гіпогрифа образити, він нападе. Мелфой сам винен, що тебе не слухав. Ми розкажемо Дамблдорові, як усе було насправді.
   — Авжеж, — додав Рон, — ми тебе захистимо, не журися.
   Зі зморшкуватих кутиків Геґрідових чорних, мов жуки, очей викотилися сльози. Він притулив до себе Гаррі й Рона і так їх стиснув, що аж затріщали кості.
   — Мені здається, Геґріде, ти забагато випив, — рішуче сказала Герміона. Вона забрала зі столу кухоль і вийшла надвір, щоб усе вилити.
   — Свята правда! — погодився Геґрід і відпустив з обіймів Гаррі й Рона, котрі, похитуючись, стали потирати ребра. Геґрід важко підвівся зі стільця і непевним кроком вийшов услід за Герміоною. Щось гучно шубовснуло у воду.
   — Що він там робить? — стурбовано запитав Гаррі Герміону, що саме повернулася з порожнім кухлем.
   — Запхав голову в діжку з водою, — пояснила вона.
   Увійшов Геґрід, з його волосся й бороди капотіла вода.
   — Уже легше, — він протер очі і потрусив головою, наче пес, забризкавши їх усіх. — Дуже файно, що ви до мене зайшли, я й справді...
   Геґрід раптом затнувся і глянув на Гаррі, мовби щойно його побачив.
   — А ЩО ЦЕ ТИ ТУТ РОБИШ, ГА? — він заревів так несподівано, що всі аж підскочили. — ГАРРІ, ТОБІ Ж НЕ МОЖНА ТУТ ГУЛЯТИ, КОЛИ СТЕМНІЄ! А ВИ?! ЯК ВИ ПОСМІЛИ ЙОГО ПУСТИТИ?! — Геґрід ступив до Гаррі, схопив його за руку і потяг до дверей.
   — Пішли! — сказав він сердито. — Зараз я тебе відведу... І більше ніколи не приходи сюди... вечорами. Я цього не вартий!..

— РОЗДІЛ СЬОМИЙ —
Ховчику шафі

   Мелфой з'явився в класі аж у четвер зранку, під час спільного з ґрифіндорцями уроку зілля й настійок. Він гордо зайшов у підвал з пов'язкою, що підтримувала його забинтовану праву руку, і поводився, як герой, що здобув перемогу в якійсь лютій битві.
   — Ну як, Драко? — дурнувато всміхнулася Пенсі Паркінсон. — Дуже болить?
   — О-о, так, — Мелфой зробив вигляд, що мужньо терпить біль. Але Гаррі помітив, як він підморгнув Кребові й Ґойлу, коли Пенсі відвернулася.
   — Сідай уже, сідай, — ніби між іншим кинув професор Снейп.
   Гаррі й Рон похмуро перезирнулися: якби запізнилися вони, Снейп одразу вигадав би їм якесь покарання. Але Мелфой міг не хвилюватися: Снейп був вихователем слизеринського гуртожитку і ставився до власних учнів значно прихильніше.
   Сьогодні вони готували нову настійку — розчин для зменшування. Мелфой поставив свій казанець біля Гаррі й Рона, тож усі вони почали змішувати складники за одним столиком.
   — Пане професоре, — сказав Мелфой, — я не можу розрізати ці корінці, бо в мене болить рука...
   — Візлі, розріж Мелфоєві корінці, — навіть не глянувши на Рона, звелів Снейп.
   Рон почервонів, як рак.
   — Твоя рука давно здорова, — просичав він Мелфою.
   — Карочє, Візлі, ти що, не чув — розріж мені корінці! — самовдоволено вишкірився Мелфой.
   Рон схопив ножа, присунув до себе корінці і нашвидкуруч почикрижив їх на великі нерівні шматки.
   — Пане професоре, — поскаржився Мелфой, — Візлі перепсував мої корінці.
   Снейп підійшов, глянув, а тоді криво всміхнувся з-під свого довгого й масного чорного волосся.
   — Візлі, поміняйся корінцями з Мелфоєм.
   — Але ж, пане професоре!.. — Рон цілу чверть години потратив на розрізання своїх корінців.
   — Негайно! — погрозливо проказав Снейп.
   Рон підсунув до Мелфоя свої старанно нарізані корінці і знову взявся за ніж.
   — Пане професоре, мені ще важко почистити цю зів'ялу фігу, — сказав Мелфой, ледве стримуючи єхидну посмішку.
   — Поттере, почисть Мелфоєві фіґу! — з ненавистю зиркнув на Гаррі Снейп.
   Гаррі хутко почистив фігу і мовчки жбурнув її Мелфоєві. Мелфой посміхнувся ще нахабніше.
   — Як там ваш дружбан? — тихенько спитав Мелфой.
   — Тебе це не стосується! — відрубав Рон, не підводячи голови.
   — Карочє, я боюся, що Геґрідові не довго судилося бути вчителем, — з удаваним сумом сказав Мелфой. — Мій старий не дуже зрадів, що в мене травма...
   — Якщо не заткнешся, Мелфою, то я тебе й справді травмую, — огризнувся Рон.
   — ...він поскаржився опікунам школи... А ще Міністерству магії. У нього великі зв'язки... А з такою травмою... — він драматично зітхнув, — хтозна, чи моя рука взагалі колись заживе?
   — То ось для чого ти розігруєш цю комедію! Хочеш, щоб вигнали Геґріда? — від гніву у Гаррі тремтіли руки, і він мимохіть обезголовив сушену гусінь.
   — І для цього, Поттере, теж, — прошепотів Мелфой. — Але є й інші вигоди. Візлі, поріж мені гусінь.
   Тим часом Невіл, як і завжди на уроках зілля й настійок, накликав на себе чергову біду. Жахливішого предмета для нього не існувало, а те, що він страшенно боявся Снейпа, тільки погіршувало справу. Його настійка замість яскраво-зеленої стала...
   — Оранжева, Лонґботоме! — Снейп на очах у класу зачерпнув трохи настійки, а тоді повільно вилив її назад у казенець. — Оранжева. Скажи мені, хлопче, ти справді такий нетямущий?! Я ж виразно сказав: одна щуряча селезінка! І дві-три краплі п'явчиного соку? Що мені робити, Лонґботоме, щоб до тебе нарешті дійшло?
   Невіл почервонів і затремтів. Здавалося, він ось-ось заплаче.
   — Пане професоре, — попросила Герміона, — я могла б Невілові допомогти...
   — Міс Ґрейнджер, я не просив вас висловитися, — холодно відрізав Снейп, і Герміона, як і Невіл, зашарілася. — Наприкінці уроку, Лонґботоме, дамо пару крапель цієї настійки твоїй жабці. Може, хоч після цього ти порозумнішаєш.
   У Невіла від жаху аж забило дух.
   — Герміоно, допоможи! — простогнав він.
   Шеймус Фініґан попросив у Гаррі мідні терези.
   — Ти чув, що пишуть у "Щоденному віщуні"? — спитав він. — Начебто хтось бачив Сіріуса Блека.
   — Де? — миттю озвалися Гаррі й Рон.
   На тому боці стола нашорошив вуха Мелфой.
   — Зовсім недалечко звідси, — збуджено прошепотів Шеймус. — Його побачила якась маґелка. Звісно, вона нічого не допетрала: подумала, що то звичайний злочинець і подзвонила на гарячу лінію. Та коли туди прибули з Міністерства магії, за Блеком і слід прохолов.
   — Зовсім недалечко звідси... — повторив Рон, багатозначно глянувши на Гаррі. І, помітивши, що Мелфой підслуховує, додав: — Що, Мелфою? Тобі ще чогось нарізати?
   Але Мелфой, злісно блиснувши очима на Гаррі, нахилився й просичав:
   — Гей, Поттер, хочеш сам зловити Блека?
   — Авжеж, — недбало озвався Гаррі.
   Тонкі Мелфоєві губи скривилися в посмішці.
   — На твоєму місці, — тихо вимовив він, — я б давно уже щось робив. Я б не сидів у школі, як чемнюсінький хлопчик, а скрізь би його шукав.
   — Перестань патякати! — обурився Рон.
   — Ти що, Поттер, не знаєш?— видихнув Мелфой, а його бляклі очі звузилися.
   — Що не знаю?
   Мелфой глузливо реготнув.
   — Мабуть, не хочеш підставляти власну шию, — мовив він. — Карочє, сподіваєшся на дементорів? А я на твоєму місці помстився б. Я сам би його вистежив.
   — Що ти таке верзеш? — розсердився Гаррі, але тут заговорив Снейп:
   — У вас у казанцях уже всі компоненти. Тепер треба, щоб розчин трохи настоявся. Ви тим часом усе поприбирайте, а тоді випробуємо настійку Лонґботома...
   Креб і Ґойл відверто зареготали, а бідолашний Невіл гарячково розмішував настійку. Герміона потайки шепотіла, що йому робити. Гаррі й Рон, усе поприбиравши, пішли до кам'яної раковини мити руки й черпачки.
   — Що мав на увазі Мелфой? — зашепотів Гаррі, підставляючи руки під крижаний струмінь, що дзюркотів з гаргуйлевої пащі. — За віщо я мав би мститися Блекові? Він мені нічого не зробив... поки що.
   — Він просто вигадує, — сказав Рон, — хоче, щоб ти зробив якусь дурницю...
   Перед самим закінченням уроку Снейп підійшов до Невіла, котрий зіщулився біля свого казанця.
   — Підходьте всі сюди, — звелів Снейп, поблискуючи чорними очима, — поглянемо, що станеться з жабкою Лонґботома. Правильно настояний розчин перетворить її на пуголовка. Якщо ж він усе наплутав — а я в цьому не сумніваюся, — то його жабка здохне.
   Ґрифіндорці боязко приглядалися. Слизеринці були вельми збуджені. Снейп узяв Тревора, зачерпнув маленькою ложечкою Невілової настійки — вона була вже зелена — і влив її Тревору в пельку.
   Запанувала тиша. Тревор проковтнув — лясь! — і на Снейповій долоні зазміївся пуголовок.
   Ґрифіндорці шалено заплескали. Снейп невдоволено витяг з кишені флакончик, капнув на пуголовка якоїсь рідини, і Тревор знову став самим собою.
   — П'ять очок з Ґрифіндору, — сказав Снейп, і на обличчях учнів зів'яли усмішки. — Міс Ґрейнджер, я ж казав не допомагати йому. Урок закінчено.
   Гаррі, Рон і Герміона піднялися у вестибюль. Гаррі й далі обмірковував Мелфоєві слова, а Рон обурювався Снейпом.
   — Зняти з Ґрифіндору п'ять очок, бо настійка була чудова! Чом ти не надурила його, Герміоно? Треба було сказати, що Невіл сам її зробив!
   Але Герміона не відповідала. Рон озирнувся.
   — А де вона?
   Гаррі теж озирнувся. Їх минали інші учні, що прямували на обід до Великої зали.
   — Вона йшла за нами, — спохмурнів Рон.
   Повз них пройшов Мелфой у супроводі Креба і Ґойла. Він самовдоволено усміхався.
   — Ось вона, — сказав Гаррі.
   Захекана Герміона бігла по сходах нагору. Однією рукою вона стискала портфель, а другою мовби запихала щось у мантію.
   — Як ти це зробила? — здивувався Рон.
   — Що? — перепитала Герміона.
   — Ти щойно була в нас за спинами, а тут раптом опинилася перед нами.
   — Що? — Герміона трохи розгубилася. — Ну... просто я дещо забула й мусила вернутися. Ой! — Герміонин портфель раптом тріснув по шву. Гаррі не здивувався, адже там було напхано з десяток важезних книжок.
   — Навіщо ти це все тягаєш? — запитав Рон.
   — Та в мене ж он скільки предметів, — відповіла захекана Герміона. — Потримай, будь-ласка.
   — Але ж... — Рон глянув на обкладинки книжок, — у нас нема сьогодні цих уроків. Лишився тільки захист від темних мистецтв.
   — Ну... так, — завагалася Герміона, знову запихаючи всі книжки в портфель. — Цікаво, що буде на обід? Я вмираю з голоду, — змінила вона тему й рушила до Великої зали.
   — У тебе не виникає відчуття, що Герміона щось від нас приховує? — глянув на Гаррі Рон.
   *
   Коли вони прибули на перший урок захисту від темних мистецтв, професора Люпина ще не було. Посідавши, витягли книжки, пера, пергамент, і чекали. Люпин нарешті зайшов, легенько всміхнувся і поклав на стіл свій старенький портфель. Він і далі був одягнений досить убого, але видавався не таким виснаженим, як у поїзді, ніби нарешті трохи від'ївся.
   — Добрий день, — привітався він. — Прошу сховати всі підручники. Сьогодні в нас практика. Залишіть лише чарівні палички.
   Учні здивовано перезирнулися і заховали все в портфелі. Вони ще ніколи не мали практичних занять із захисту від темних мистецтв, якщо не враховувати один торішній урок, коли Локарт притарабанив до класу клітку з ельфами і випустив їх на волю.
   — От і добре, — сказав професор Люпин, коли всі вже були готові, — а тепер прошу за мною.
   Спантеличені, але зацікавлені учні встали і вийшли слідом за професором. Він повів їх порожнім коридором, а тоді звернув за ріг. Там вони натрапили на Півза Полтерґейста, що висів у повітрі догори ногами і заліплював жуйкою замкову шпарину. Побачивши Люпина, Півз загойдав ногами і заспівав:
   Люпин-голопупин,
   Голопупин-Люпин...
   Зазвичай Півз, хоч і був зухвалим грубіяном, ставився до вчителів з певною повагою. Усі дивилися на професора Люпина і чекали на його реакцію. На їхній подив, він і далі всміхався.
   — На твоєму місці, Півзе, я відліпив би жуйку зі шпарини, — спокійно мовив він. — Містер Філч не зможе зайти по мітли.
   Філч був гоґвортським сторожем, бездарним і вічно роздратованим чарівником, який безперестанку воював з учнями і з тим же Півзом. Півз, однак, пустив Люпинові слова повз вуха і лише зневажливо пирхнув.
   Професор Люпин зітхнув і витяг чарівну паличку.
   — На такий випадок є непогане маленьке закляття, — сказав він учням через плече. — Дивіться уважно.
   Він підняв паличку на рівень плеча, скерував її на Півза і промовив: "Вадівазі!"
   Жуйка кулею вилетіла з замкової шпарини і влучила Півзові просто в ліву ніздрю. Він шугнув угору, а тоді щез, проклинаючи все на світі.
   — Круто, пане професоре! — захоплено вигукнув Дін Томас.
   — Дякую, Діне, — сказав професор Люпин і заховав чарівну паличку. — Йдемо далі?
   Вони зрушили з місця, а учні з усе більшою повагою позирали на вбогого професора Люпина. Пройшовши іншим коридором, Люпин зупинився перед учительською.
   — Прошу заходити, — він відчинив двері і відступив набік.
   У порожній учительській — довгій, оббитій панелями кімнаті — стояло безліч старих пошарпаних стільців. На одному сидів професор Снейп і дивився, як заходять учні. Його очі поблискували, а вуста кривилися в єхидній посмішці. Коли професор Люпин хотів зачинити за собою двері, Снейп сказав:
   — Не зачиняй, Люпине. Я волів би на це не дивитися. — Він підвівся і стрімко пройшов повз учнів, аж чорна мантія замайоріла за його спиною. У дверях він розвернувся на підборах і промовив:
   — Люпине, хочу тебе попередити, що серед цих учнів є Невіл Лонґботом. Моя тобі порада: не став перед ним надто складних завдань. Хіба що міс Ґрейнджер знову шепотітиме йому на вухо підказки.
   Невіл почервонів. Гаррі люто зиркнув на Снейпа. Мало того, що він замучив Невіл а на своїх уроках, а тепер ще й глузує з нього перед іншим учителем.
   Професор Люпин здивовано підняв брови.
   — А я власне хотів би, щоб Невіл мені зараз допоміг, — сказав він. — Переконаний, що він чудово впорається.
   Невіл став, здається, ще червоніший. Снейп зневажливо скривився і вийшов, грюкнувши дверима.
   — Ну, гаразд, — мовив професор Люпин і повів учнів до протилежної стіни кімнати, де не було нічого, крім старої шафи, в якій зберігалися запасні учительські мантії. Коли професор Люпин підійшов до шафи, вона зненацька захиталася і гупнулася об стіну.
   — Не лякайтеся, — заспокоїв професор Люпин тих учнів, які стривожено відскочили назад. — Це звичайний привид-ховчик.
   Але більшість учнів, здається, таки занепокоїлися. Невіл дивився на професора Люпина нажаханими очима, а Шеймус Фініґан боязко поглядав на клямку, що вже аж тряслася.
   — Ховчики люблять темні тісні місця, — пояснив Люпин. — комори, скрині, шафки під умивальниками... один мені був трапився навіть у кімнатному годиннику. Цей з'явився тут щойно вчора. Я попросив пана директора залишити його для нашого сьогоднішнього заняття. Ну, а тепер постає перше питання: хто такий ховчик?
   Герміона підняла руку.
   — Це так званий боґарт-формополох, — випалила вона. — Він міняє свій вигляд і перетворюється на те, що, на його думку, може нас найбільше налякати.
   — Навіть я не зміг би пояснити краще, — похвалив її професор Люпин. Герміона зашарілася. — Отож ховчик, який сидить тут у пітьмі, ще не набрав ніякої форми. Він ще не знає, що саме може налякати того, хто стоїть перед шафою. Ніхто не знає, як виглядає сам ховчик, але щойно я його випущу, він одразу стане тим, чого кожен з нас боїться найбільше.
   — А це означає, — вів далі професор Люпин, не зважаючи на Невіла, що мало не зомлів зі страху, — що на початку ми маємо перед ховчиком значну перевагу. Можеш сказати, Гаррі, яку саме?
   Нелегко було відповідати на запитання, коли поруч аж підстрибувала Герміона, тягнучи руку, але Гаррі спробував.
   — Hy-y... нас тут багато, і він зразу й не збагне, якої форми йому набути.
   — Саме так, — зрадів професор Люпин, а Герміона розчаровано опустила руку. — 3 ховчиком найкраще мати справу гуртом. Він тоді розгублюється чим йому ставати — безголовим трупом чи слимаком-тілоїдом? Якось ховчик на моїх очах хотів налякати відразу двох людей і перетворився в слимачка без голови. Було зовсім не страшно... Заклинання, що збиває з пантелику ховчика, доволі просте, але вимагає великої зосередженості. Річ у тім, що найкраща зброя проти нього — сміх. Тому спробуйте змусити ховчика перетворитися на щось кумедне. Спочатку вивчимо це заклинання без чарівних паличок. Прошу повторити за мною: рідікулюс!
   — Рідікулюс! — хором вигукнули учні.
   — Добре, — похвалив їх професор Люпин. — Дуже добре. Але це була найпростіша частина. Бачите, самим лише словом тут не обійтися. І саме тут, Невіле, мені знадобиться твоя поміч.
   Шафа знову затремтіла, хоч і не так сильно, як Невіл, що ступив уперед з таким виглядом, ніби йшов на шибеницю.
   — Так, Невіле, — сказав професор Люпин. — Насамперед головне: чого ти боїшся найбільше в світі?
   Невілові вуста заворушилися, але не пролунало ані звуку.