Ролінґ Джоан К.. Гаррі Поттер і в"язень Азкабану

   — Давай, Бакбику — ледь чутно проказав Гаррі, — давай, ми тобі поможемо. Спокійно... спокійно...
   — ...про що засвідчують нижчезазначені... Геґріде, прошу підписатися...
   Гаррі щосили потяг за мотузку, але Бакбик упирався передніми ногами.
   — Ну, пора завершувати, — прокректав голос члена Комітету. — Геґріде, тобі краще залишитися тут...
   — Ні, я... я хтів би бути з ним... аби він не почувався самотньо...
   В халупі почулися кроки.
   — Бакбику, ворушися! — зашипів Гаррі.
   Гаррі відчайдушно шарпнув за мотузку, що обв'язувала Бакбикову шию, і гіпогриф нарешті зрушив з місця, невдоволено зашелестівши крильми. До лісу їм залишалося метрів зо три, але з задніх дверей Геґрідової хатини їх і досі було видно.
   — Ще хвилиночку, Макнейре, — почувся голос Дамблдора. — Тобі теж потрібно підписатися.
   Кроки в хатині зупинилися.
   Гаррі знову потяг за мотузку. Бакбик клацнув дзьобом і пішов трохи швидше.
   Герміонине бліде обличчя визирало з-за дерева.
   — Гаррі, швидше!
   З хатини долинав голос Дамблдора. Гаррі ще раз смикнув за мотузку. Бакбик неохоче побіг. Ось вони вже наблизилися до дерев...
   — Швидше! Швидше! — благала Герміона. Вона вискочила з-за дерева, ухопилася за мотузку і потягла. Гаррі озирнувся: сховані за деревами, вони вже не бачили Геґрідового городу.
   — Стій! — прошепотів він Герміоні. — Вони можуть нас почути...
   Грюкнувши, відчинилися задні двері Геґрідової халупи. Гаррі, Герміона і Бакбик завмерли. Навіть гіпогриф, здавалося, уважно прислухався.
   Тиша... а тоді...
   — Де він? — пронизливо вигукнув член Комітету. — Де ця звірюка?
   — Він був прив'язаний отут! — розлючено гаркнув кат. — Я його бачив! Ось тут!
   — Неймовірно! — промовив Дамблдор. У голосі його вчувалися нотки радості.
   — Бікі! — простогнав Геґрід.
   Щось просвистіло в повітрі і лунко гупнула сокира — мабуть, кат зі злості рубонув огорожу. А тоді розляглося Геґрідове завивання.
   — Утік! Утік! — ридав він. — Боже, бережи його дзьобик, він си втік! Таки вирвався! Бікі, мій розумничку, мій хлопчику!
   Бакбик рвонув мотузку у намаганні вернутися до Геґріда. Гаррі й Герміона вперлися ногами в землю й з усіх сил його стримували.
   — Його хтось відв'язав! — загарчав кат. — Треба обшукати всю територію і ліс...
   — Макнейре, якщо Бакбика й справді викрали, невже ти думаєш, що злодій вестиме його пішки? — весело запитав його Дамблдор. — Обшукай небеса, якщо бажаєш... Геґріде, я б не відмовився від чашки чаю. Або від келишка бренді.
   — Ох... ну, звісно, пане професоре, прощу пана, — заметушився Геґрід, що нетямився від щастя. — Заходьте-но, заходьте...
   Гаррі й Герміона уважно прислухалися. Почулися кроки, неголосна катова лайка, грюкіт дверей, а тоді знову тиша.
   — Що тепер? — прошепотів Гаррі, озираючись.
   — Перечекаємо поки що тут, — сказала Герміона, яка й досі не отямилася від пережитого. — Нехай вони вернуться до замку. Тоді вирахуємо, коли буде безпечно, і підлетимо на Бакбику до Сіріусового вікна. Він там з'явиться лише за дві години... Ох, це буде нелегко...
   Вони стривожено озирнулися вглиб лісу. Сонце вже заходило.
   — Нам треба звідси йти, — сказав, замислившись, Гаррі. — Мусимо бачити Войовничу Вербу, бо інакше не будемо знати, що діється.
   — Гаразд, — Герміона ще міцніше вхопилася за Бакбикову мотузку. — Але не забувай: нас не повинні помітити...
   Вони пішли узліссям Забороненого лісу. Пітьма дедалі густішала. Нарешті вони заховалися за густолистими деревами, крізь які виднілася Верба.
   — Дивися, Рон! — вигукнув раптом Гаррі.
   Темна постать перетнула галявину. Крик розпанахав тихе нічне повітря:
   — Геть від нього... Геть!.. Скеберсе, до мене!..
   І тут, мовби з повітря, з'явилися ще дві постаті. Гаррі дивився, як він і Герміона мчали за Роном.
   Тоді побачив, як Рон кинувся на землю.
   — Попався!.. Тпрусь, смердючий котяро!..
   — Там Сіріус! — вигукнув Гаррі. З-під коріння Верби вискочив великий пес. Вони бачили, як він збив Гаррі з ніг, а тоді схопив Рона...
   — Звідси все виглядає ще страшніше, правда? — Гаррі дивився, як пес затягує Рона під коріння. — Ой... глянь, мене щойно лупнула Верба... а тепер тебе... це страхіття!..
   Войовнича Верба скрипіла й розмахувала гілками. Гаррі з Герміоною дивилися, як вони метаються то сюди, то туди, намагаючись дістатися до стовбура. І враз дерево завмерло.
   — Це Криволапик натиснув на сучок, — сказала Герміона.
   — І ось ми йдемо... — пробурмотів Гаррі. — Все, зайшли.
   Тільки-но вони зникли, дерево знову захиталося. Неподалік почулися кроки: Дамблдор, Макнейр, Фадж і старенький член Комітету прямували до замку.
   — Ого! Зразу, як ми спустилися в тунель! — вигукнула Герміона. — Ох, якби Дамблдор пішов з нами...
   — Тоді б з ним полізли і Фадж з Макнейром, — гірко усміхнувся Гаррі. — Можу закластися, що Фадж наказав би Макнейру стратити Сіріуса на місці...
   Вони дивилися, як четверо чоловіків піднялися замковими сходами і зникли з очей. Кілька хвилин нічого не діялося. Тоді...
   — Дивися! Люпин! — вигукнув Гаррі. Якась постать збігла кам'яними сходами і стрімко помчала до Верби. Гаррі глянув на небо — місяць заступали хмари.
   Люпин знайшов на землі зламану гілку і тицьнув нею в сучок на стовбурі. Дерево завмерло, і він також зник між корінням.
   — Жаль, що він не побачив плаща-невидимку, — зітхнув Гаррі. — Він десь там лежить...
   Гаррі повернувся до Герміони.
   — А що, як я збігаю його заберу?! Тоді Снейп не зможе його вдягти і...
   — Гаррі, нас ніхто не повинен бачити!
   — Як ти так можеш? — люто спитав він Герміону. — Стояти й дивитися на це все?.. Я все ж побіжу...
   — Гаррі, не смій!
   Герміона дуже вчасно схопила його за мантію. Тієї миті долинув гучний спів. То Геґрід з величезною пляшкою в руці шкандибав до замку нетвердою ходою і виспівував на всю горлянку.
   — Бачиш? — зашепотіла Герміона. — Бачиш, що могло статися? Нам не можна нікому потрапляти на очі. Бакбику ні!
   Гіпогриф знову поривався до Геґріда. Гаррі з Герміоною ледве його стримували, дивлячись, як Геґрід, похитуючись, чалапає до замку. Невдовзі він зник. Бакбик перестав пручатися. Голова його сумно похилилася.
   Не минуло й двох хвилин, як ще раз відчинилися замкові двері, з них вискочив і помчав до Верби Снейп.
   Гаррі аж зціпив кулаки, коли побачив, як той зупинився біля дерева й роззирнувся довкола. Снейп угледів плаща-невидимку і підняв його з землі.
   — Не чіпай його своїми брудними руками! — ледь чутно прохрипів Гаррі.
   — Цс-с!
   Снейп ухопив ту саму гілляку, що й Люпин, торкнувся сучка й, накинувши плаща, зник.
   — Ну ось, — сказала тихенько Герміона. — Ми всі вже там... Тепер залишається чекати, коли почнемо виходити назад...
   Вона міцно прив'язала Бакбика до найближчого дерева, а тоді сіла на землю, обхопивши руками коліна.
   — Гаррі, я не розумію одного... чому дементори не схопили Сіріуса? Я пам'ятаю, як вони наближалися, а тоді я, здається, зомліла... їх було так багато...
   Гаррі теж сів. Він розповів те, що бачив: тільки-но один із дементорів уже наблизив до нього свій рот, щось велике й сріблясте примчало від озера, і дементори відступили.
   Герміона аж завмерла від здивування.
   — А що ж то було?
   — Відігнати дементорів могло лише одне, — промовив Гаррі. — Справжній патронує. Могутній.
   — Але хто ж його викликав?
   Гаррі нічого не відповів. Він згадував того, кого побачив на тому березі озера. У нього була думка, хто б це міг бути... але ж ні, це просто неможливо...
   — А ти там нікого не побачив? — нетерпляче поцікавилася Герміона. — Може, хтось із учителів?
   — Ні, — заперечив Гаррі. — То був не вчитель.
   — Але ж відігнати тих усіх дементорів міг лише дуже могутній чаклун... Якщо патронує так яскраво сяяв, може, він освітив і його? Ти не бачив?..
   — Бачив... — повільно проказав Гаррі. — Але... може, мені лише здалося... я сприймав усе, мов крізь сон... Відразу після того я знепритомнів...
   — Але хто ж то був, на твою думку?
   — Я думаю... — Гаррі ковтнув слину, знаючи, як дивно це прозвучить. — Я думаю... що то був мій батько.
   Гаррі зиркнув на Герміону. Вона роззявила рота й дивилася на нього стурбовано і співчутливо.
   — Гаррі... твій тато... помер, — ледь чутно мовила вона.
   — Я знаю, — швидко озвався Гаррі.
   — Думаєш, ти бачив його привид?
   — Не знаю... ні... він не був прозорим...
   — Але ж тоді...
   — Може, то мені лише примарилося, — сказав Гаррі. — Але... судячи з фотографій... це скидалося на нього...
   Герміона й далі дивилася так, ніби не була певна, що він при здоровому глузді.
   — Я розумію... цього не може бути... — Гаррі озирнувся на Бакбика, що длубався дзьобом у землі, мабуть, шукав хробаків. Але дивився він не на нього...
   Гаррі думав про свого батька і трьох його старих приятелів... Муні, Червохвіст, Гультяй, Золоторіг... Невже вони з'явилися сьогодні тут разом? Усі були певні, що Червохвіст мертвий, а він ні з того, ні з сього зринув цього вечора. Може, і Гаррін батько зробив щось подібне? Чи, може, то й справді примарилось? Та постать на тому боці озера була, звичайно, надто далеко, щоб добре її роздивитися... але на якусь мить він був переконаний, що то...
   Над ними вгорі легенько шелестіло листя. Місяць час від часу виринав з-за хмарин. Герміона обернулася до Верби й чекала.
   І ось, нарешті, коли минуло понад годину..
   — Ми виходимо! — прошепотіла Герміона.
   Вони з Гаррі скочили на ноги. Бакбик підняв голову. Вони дивилися, як з нори між корінням незграбно вибиралися Люпин, Рон і Петіґру. Тоді з'явилася Герміона... за нею непритомний Снейп, що химерно плив у повітрі. Останніми вийшли Гаррі та Блек. Усі вони попрямували до замку.
   У Гаррі закалатало серце. Він подивився на небо: будь-якої миті хмари можуть розійтися, і визирне місяць...
   — Гаррі, — прошепотіла Герміона, ніби читаючи його думки, — ми не маємо права звідси вийти, нас можуть побачити. Нічого не вдієш...
   — То ми що — дозволимо Петіґру знову втекти?..
   — А як ти знайдеш у пітьмі пацюка? — відрубала Герміона. — Ми нічим не зарадимо! Нам необхідно врятувати Сіріуса! І все. Більше нічого!
   — Та добре, добре...
   З-за хмари виплив місяць. Маленькі постаті вдалині зупинилися. Тоді почався якийсь рух...
   — Це Люпин, — прошепотіла Герміона. — Він перевтілюється...
   — Герміоно! — раптом вигукнув Гаррі. — Треба тікати!
   — Кажу ж бо: не можна...
   — Та я про інше! Люпин зараз побіжить у ліс, прямо на нас!
   Герміона сполотніла.
   — Швидше! — зойкнула вона, відв'язуючи Бакбика. — Швидше! Куди нам сховатися? Сюди ось-ось припруться дементори...
   — Вертаймося до Геґріда! Там зараз нікого немає... бігом!
   Вони помчали, як навіжені, Бакбик тупотів за ними. Ззаду почулося моторошне завивання вовкулаки...
   Вони добігли до халупи. Гаррі підлетів до дверей, рвучко їх відчинив, і Герміона з Бакбиком промчали повз нього. Гаррі заскочив за ними і зачинив двері на засув. Вовкодав Іклань гучно загавкав.
   — Ікланю, цить! Це ж ми! — підбігла до пса Герміона й почухала його за вухом. — Ще б трішечки — і все! — видихнула вона.
   — І все... — повторив Гаррі і припав до вікна.
   Звідси було набагато важче спостерігати за подіями. Проте Бакбик, здається, дуже зрадів, що знов опинився в Геґрідовій хатині. Він улігся біля каміна, радісно згорнув крила і приготувався нарешті задрімати.
   — Слухай, я мушу вийти, — промовив Гаррі. — Я не бачу, що там відбувається... ми можемо все проґавити...
   Герміона глянула на нього підозріло.
   — Я не збираюся нікуди встрявати, — швидко запевнив її Гаррі. — Але як ми інакше довідаємося, коли саме рятувати Сіріуса?
   — Ну... добре... я зачекаю тут з Бакбиком... Але, Гаррі, будь обережний... там вовкулака... і дементори...
   Гаррі вийшов і скрадливо обійшов навколо хатини. Здаля долинуло скавуління. Отже, дементори вже оточували Сіріуса... зараз до нього побіжать вони з Герміоною...
   Гаррі дивився на озеро, а його серце несамовито калатало. Щомиті може з'явитися той, хто вислав патронуса.
   Гаррі стояв біля Геґрідових дверей і вагався. "Тебе ніхто не повинен бачити". Але ж він і не хотів, щоб його бачили. Він сам хоче побачити... щоб знати...
   Аж ось і дементори. Вони виринали з пітьми зусібіч, прямуючи берегом озера у протилежний від Гаррі бік... Йому не доведеться проходити повз них...
   І Гаррі кинувся бігти. Думав лише про батька... Якщо то й справді був він... треба з'ясувати...
   Озеро наближалося, але там нікого не було видно. На тому боці Гаррі бачив слабеньке сріблясте мерехтіння — його власні спроби викликати патронуса...
   Біля самої води наштовхнувся на невеличкий кущ. Заховався за ним, намагаючись розгледіти щось крізь листя. Сріблясте мерехтіння на тому боці раптом згасло. Він відчув, як його пронизало неймовірне збудження... адже ось-ось...
   — Давай! — прошепотів він, роззираючись довкола. — Де ти?.. Тату, виходь...
   Але ніхто не вийшов. Гаррі підвів голову і глянув на коло, що його утворили дементори. Один з них закинув каптура. Пора з'явитися рятівникові... але цього разу нікого не було...
   І тут йому сяйнуло... він усе збагнув. Він бачив не батька... він бачив самого себе...
   Гаррі вискочив з-за куща і дістав чарівну паличку.
   — ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ! — заволав він.
   І з кінця його палички вилетіла не якась безформна хмарка, а сліпуча, яскрава, срібна тварина. Він примружився, щоб краще її роздивитися. Вона скидалася на коня. Той кінь нечутно віддалявся темною поверхнею озера. Потім нахилив голову і кинувся на дементорів... Він кружляв довкола чорних тіней — дементори падали на спину, розбігалися, тікали в пітьму... і, нарешті, вони зникли.
   Патронує повернувся і помчав по нерухомій поверхні озера просто до Гаррі. То був не кінь. І не одноріг. То був олень. Він сяяв яскраво, мов місяць на небі... і наближався...
   Зупинився на березі. Його копита не залишали слідів на м'якій землі. Він дивився на Гаррі великими сріблястими очима. Тоді повільно нахилив у поклоні голову, яку увінчували роги. І Гаррі здогадався...
   — Золоторіг, — прошепотів він.
   Та тільки-но простяг до нього свої тремтячі руки, як створіння щезло.
   Гаррі так і стояв з простягнутою рукою. Раптом його серце затріпотіло — за спиною почувся тупіт копит. Озирнувся й побачив Герміону, що бігла до нього, тягнучи за собою Бакбика.
   — Що ти робив?— розлючено вигукнула вона. — Ти ж казав, що хочеш тільки подивитися!
   — Я щойно врятував усім нам життя... — сказав Гаррі. — Зайди за кущ... я все поясню.
   Почувши, що тут відбулося, Герміона знову завмерла в німому подиві.
   — А тебе хтось бачив?
   — Хіба ти не чула? Я бачив сам себе, але думав, що це тато! Усе гаразд!
   — Гаррі, я не можу повірити: невже ти вичаклував патронуса, який відігнав усіх дементорів! Це ж неймовірно складні чари...
   — Я знав, що мені це вдасться. Адже тоді — вдалося... Розумієш?
   — Не знаю... Гаррі, глянь на Снейпа!
   Вони разом визирнули з-за куща й подивилися на другий берег. Снейп уже очуняв. Він вичаклував ноші й поклав на них розм'яклі тіла Гаррі, Герміони й Блека. Поруч висіли й четверті ноші, на яких, поза сумнівом, був Рон. Піднявши перед собою чарівну паличку, Снейп скерував їх усіх до замку.
   — Що ж, уже ось-ось, — напружено мовила Герміона, зиркнувши на годинник. — У нас десь сорок п'ять хвилин до того, як Дамблдор зачинить двері в лікарню. За цей час треба врятувати Сіріуса і повернутися до палати, щоб ніхто не помітив нашої відсутності...
   Вони трохи почекали, спостерігаючи за відображенням хмарин, що мовби пливли в озері, і слухали, як шелестить на вітерці кущ. Бакбик знудився і знову почав шукати хробаків.
   — Як гадаєш, він уже там? — Гаррі подивився на годинник. Тоді глянув на замок і почав рахувати вікна праворуч від Західної вежі.
   — Дивися! — прошепотіла Герміона. — Хто це? Хтось виходить із замку!
   Гаррі вдивився в темряву. Галявиною до одного з виходів стрімко крокував якийсь чоловік. На поясі в нього щось виблискувало.
   — Це Макнейр! — вигукнув Гаррі. — Кат! Він іде за дементорами! Герміоно, пора...
   Герміона сперлася руками на Бакбикову спину, Гаррі її підсадив, потім став на товщу гілку з куща, вискочив на Бакбика і сів попереду Герміони. Перекинувши мотузку поверх його шиї, прив'язав її з другого боку до нашийника, наче віжки.
   — Готова? — прошепотів він Герміоні. — Тримайся за мене міцніше...
   І він штурхнув Бакбика каблуками в боки.
   Бакбик з місця зринув у темне небо. Гаррі стискав коліньми його боки, відчуваючи за собою могутні помахи велетенських крил. Герміона міцно вчепилася в Гаррі і злякано примовляла:
   — Ой, ні... це не для мене... це зовсім не для мене...
   Гаррі спрямовує Бакбика вперед, і незабаром вони вже підлітали до верхніх поверхів замку. Гаррі рвучко потягнув за лівий повід, і Бакбик повернув ліворуч. Гаррі намагався порахувати вікна, що стрімко пролітали повз нього...
   — Тпрру! — гукнув він, щосили тягнучи за віжки. Бакбик сповільнився і майже зупинився, якщо не зважати, що з кожним помахом його крил їх підкидало то вгору, то вниз.
   — Він там! — Гаррі помітив у вікні Сіріуса. В момент, коли Бакбик опустив крила, постукав у вікно.
   Блек підвів голову — і в нього відвисла щелепа. Він зіскочив зі стільця, кинувся до вікна і спробував його відчинити, але воно було замкнене.
   — Відійдіть! — гукнула йому Герміона і вийняла чарівну паличку. Лівою рукою вона міцно трималася за Гаррі.
   — Алогомора!
   Вікно рвучко відчинилося.
   — Як... як?.. — кволо запитав Блек, утупившись у гіпогрифа.
   — Швиденько... мало часу! — сказав Гаррі. Він обіруч міцно обхопив лискучу шию Бакбика, утримуючи його на місці. — Вам треба негайно тікати... дементори вже на підході — по них пішов Макнейр.
   Блек ухопився за віконну раму і висунув надвір голову й плечі. На щастя, він був дуже худий, тож наступної миті він закинув ногу на Бакбикову спину і вмостився на гіпогрифа позаду Герміони.
   — Чудово, Бакбику! А тепер угору, на вежу! — гукнув Гаррі, смикаючи за мотузку.
   Гіпогриф змахнув своїми могутніми крильми — і ось вони вже здіймалися вгору, на самий вершечок Західної вежі. Бакбик лунко приземлився на вежі з бійницями, і Гаррі з Герміоною мерщій зіскочили з нього.
   — Сіріусе, негайно тікайте, — засапано мовив Гаррі. — Вони з хвилини на хвилину з'являться в кабінеті Флитвіка й побачать, що ви зникли.
   Бакбик бив копитом і метляв своєю гостродзьобою головою.
   — А що з тим твоїм другом? З Роном? — стурбовано запитав Сіріус.
   — З ним усе буде нормально... він поки що так собі, але мадам Помфрі каже, що його вилікує. Швидше... тікайте!..
   Але Блек і далі дивився на Гаррі.
   — Як я зможу віддячити?..
   — ТІКАЙТЕ! — крикнули водночас Гаррі й Герміона.
   Блек розвернув Бакбика в небо.
   — Ми ще побачимось, — пообіцяв він. — Гаррі... ти гідний свого батька...
   Він стиснув Бакбика ногами. Гаррі й Герміона ледве встигли відскочити, як знову змахнули велетенські крила, і гіпогриф зринув угору... Разом зі своїм вершником він ставав усе меншим і меншим, а Гаррі й далі дивився їм услід... Аж ось місяць сховався за хмару, і вони зникли з очей.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ —
Знову совина пошта

   — Гаррі!
   Герміона тягла його за рукав і зиркала на годинник. — У нас рівно десять хвилин, щоб непомітно повернутися до лікарні перед тим, як Дамблдор замкне двері...
   — Так, так... — мовив Гаррі, насилу відриваючи погляд від неба, — Біжімо...
   Вони вислизнули з дверей і почали спускатися кам'яними гвинтовими сходами. Збігли донизу й почули голоси. Ледь не втислися в стіну й прислухалися: здається, то були Фадж і Снейп. Вони швидко крокували коридором, що вів до сходів.
   — ...маю надію, що Дамблдор не почне щось вигадувати, — казав Снейп. — Цілунок буде виконано негайно?
   — Тільки-но Макнейр повернеться сюди з дементорами. Ця Блекова афера зганьбила нас усіх. Ви не уявляєте, як я чекаю, коли нарешті зможу повідомити "Щоденному віщунові", що ми його таки піймали... Гадаю, Снейпе, вони захочуть узяти в тебе інтерв'ю.. . А коли юний Гаррі отямиться, я впевнений, що він захоче розповісти "Віщунові", як ви його врятували...
   Гаррі зціпив зуби. Перед ним промайнула Снейпова самовдоволена посмішка, коли вони з Фаджем проминали їхню схованку. Кроки затихли вдалині, і Гаррі з Герміоною, перечекавши кілька секунд, побігли в протилежний бік. Одні сходи, другі, далі коридором... і тут попереду почулося гиготіння.
   — Це Півз! — пробурчав Гаррі, хапаючи Герміону за руку. — Сюди!..
   Вони ледве встигли заскочити до порожнього класу. Півз мав чудовий настрій: він стрибав по коридору і аж заходився з реготу.
   — Ох, яка це потвора, — Герміона приклала вухо до дверей. — Можу закластися: він радіє, що дементори готуються до розправи над Сіріусом... — Вона зиркнула на годинник. — Гаррі, три хвилини!
   Коли зловтішний Півзів регіт стих удалині, вони обережно вийшли з класу і знову побігли.
   — Герміоно... а що... якщо ми не встигнемо вернутися.. . і Дамблдор замкне двері? — захекано спитав Гаррі.
   — Не хочу про це й думати! — простогнала Герміона, знову зиркаючи на годинник. — Одна хвилина!
   Вони добігли до кінця коридору, що вів до входу в шкільну лікарню.
   — Гаррі... я чую Дамблдора, — ледве зводила дух Герміона. — Швидше!
   Вони скрадалися коридором. Відчинилися двері, в яких виднілася Дамблдорова спина.
   — Я замкну вас тут. — Він глянув на годинник. — Зараз... за п'ять хвилин північ. Міс Ґрейнджер, вам вистачить трьох обертів. Хай вам щастить.
   Дамблдор вийшов з кімнати, зачинив двері і витяг чарівну паличку, щоб магічно їх замкнути. Нажахані Гаррі й Герміона панічно кинулися до нього. Дамблдор глянув на них, і під його довгими сріблястими вусами сяйнула широка усмішка.
   — Ну? — спитав він тихо.
   — Ми все встигли! — видихнув Гаррі. — Сіріус полетів на Бакбику...
   Дамблдор і далі сяяв усмішкою.
   — Чудово. Я гадаю... — він уважно прислухався, чи не долинають з палати якісь звуки. — Гадаю, що ви вже пішли... Заходьте... я вас там замкну...
   Гаррі й Герміона прослизнули в палату. Там не було нікого, крім Рона, що й досі нерухомо лежав на останньому ліжку. За їхніми спинами клацнув замок, Гаррі з Герміоною вляглися в постелі, і Герміона знову заховала часоворот під мантію. Наступної миті мадам Помфрі вийшла зі свого кабінету.
   — Що, директор уже пішов? Може, мені нарешті дозволять зайнятися своїми пацієнтами?
   Вона була в кепському гуморі. Гаррі й Герміона без зайвих слів почали приймати свої дози шоколаду. Мадам Помфрі стояла над ними й пильнувала, щоб вони все доїли. Та Гаррі насилу ковтав. Вони з Герміоною, прислухаючись, чекали, а їхні нерви були на межі зриву.. І ось, коли вони взялися до четвертого шматочка, згори почулися розлючені верески...
   — Що там таке? — стурбувалася мадам Помфрі. Розгнівані голоси звучали дедалі гучніше. Мадам Помфрі глянула на двері.
   — Ну, що це таке... вони ж усіх побудять!
   Гаррі намагався розчути слова. Голоси наближалися.
   — Він, мабуть, розчинився, Северусе. Треба було з ним когось залишити. Коли про це довідаються...
   — НІДЕ ВІН НЕ РОЗЧИНИВСЯ! — заревів Снейп, що був уже зовсім близько. — У СТІНАХ НАШОГО ЗАМКУ НЕ МОЖНА РОЗЧИНИТИСЯ! У ЦІЙ... АФЕРІ... ЗАМІШАНИЙ... ПОТТЕР!
   — Северусе, будь розважливий... Гаррі ж був замкнений...
   БУХ! — Лікарняні двері з гуркотом розчинилися.
   У палату ввірвалися Фадж, Снейп і Дамблдор. Лише Дамблдор здавався спокійним. Ба навіть явно собою вдоволеним. Фадж був сердитий, а от Снейп відверто лютував.
   — РОЗПОВІДАЙ, ПОТТЕРЕ! — зарепетував він. — ЩО ЦЕ ТИ НАКОЇВ?
   — Пане професоре! — крикнула мадам Помфрі. — Вгамуйтеся!
   — Послухай, Снейпе... будь розважливим, — втрутився Фадж. — Ці двері були замкнені, ми самі це щойно бачили...
   — ЦЕ ВОНИ ДОПОМОГЛИ ЙОМУ ВТЕКТИ, Я ЗНАЮ! — волав Снейп, тицяючи на Гаррі й Герміону. Обличчя йому перекосилося, а з рота бризкала слина.
   — Заспокойся, голубчику! — гаркнув Фадж. — Ти верзеш казна-що!
   — ВИ НЕ ЗНАЄТЕ ПОТТЕРА! — верещав Снейп. — ЦЕ ВІН ЗРОБИВ!.. Я ЗНАЮ, ЩО ЦЕ ВІН!..
   — Годі вже, Северусе, — спокійно мовив Дамблдор. — Подумай, що кажеш. Десять хвилин тому я сам зачинив ці двері. Мадам Помфрі, чи ці учні вставали з ліжка?
   — Звичайно, що ні! — обурено заперечила мадам Помфрі. — Я не відходила від них, відколи ви пішли!
   — Ну от, Северусе, — неголосно сказав Дамблдор. — Ти ж не допускаєш, що Гаррі з Герміоною володіють здатністю перебувати у двох місцях нараз, тож нема чого й далі їх турбувати.
   Снейп, що аж клекотав зі злості, зиркав то на Фаджа, вкрай приголомшеного його поведінкою, то на Дамблдора, чиї очі мерехтіли за окулярами і, осатаніло розвернувшись — аж залопотіла мантія, прожогом вилетів з палати.
   — Щось наш колега не надто врівноважений, — кинув Фадж, дивлячись йому вслід. — На твоєму місці, Дамблдоре, я б за ним припильнував.
   — Та ні, з ним усе гаразд, — незворушно заперечив Дамблдор. — Просто він щойно пережив велике розчарування...
   — Та ж не він один! — пирхнув Фадж. — Уявляю, що тепер понаписують у "Щоденному віщуні"!.. Ми загнали Блека в кут, а він знову вислизнув нам крізь пальці! Бракує лише, щоб вони пронюхали про втечу гіпогрифа, і з мене зроблять загальне посміховисько! Ну... я, мабуть, піду: треба ж повідомити міністерство...