Страница:
Біля скелі сів, витягнув люльку й закурив, щоб погасити цей зрадливий трем рук, зуби його мимоволі вицокують на мундштуку. Дивиться на горби з того боку річки, по краю одного з них бреде чоловік із собакою — постаті ці здаються звідси силуетами. Десь далеко вуркотить трактор; дим із люльки наповнює Хлопця і помалу заспокоює його; очі мружаться і стають вузькі, а на вуста вибивається всміш-ка — кладеться йому перед очі широка синя дорога. Тихо заспівав поруч цвіркунець, наче голос випробовував; жайворонки над головою замовкли, лягла на горби сріблиста тиша, аж чути стало від далекого пляжу тонкі погуки. Вийшла на подвір'я Олександра Панасівна, так само висока й худа, як і колись, в руці в неї було порожнє відро. Серце застукало Хлопцеві в грудях, і він втомлено звівся.
Назустріч йому йшла легка юна дівчина в ясно-синьому платті. Обличчя її було трохи сонне, а очі голубі.
— Добрий день! — сказав він дівчинці. — Ти часом не з цього будинку?
— З цього, — відповіла трохи здивовано дівчина. — А вам кого?
— Галину Iванівну, — відказав Хлопець, кусаючи губу, щоб не розсміятися.
Сестра подивилася на нього холодно, в глибині її очей мигнула темна іскра, але відразу ж згасла.
— Вона вдома, — сказала і повернулася, щоб іти. Йому не захотілося її затримувати: сестра його не впізнала. Легкий посвист вирвався йому з вуст, і він пішов під той супровід до знайомої віддавен хвіртки. Каштан серед двору стояв незмінний, незмінний був і малинник. В густому шпориші, що ним обріс двір, стояв столик, а біля нього два старі стільці. На столику, як і в Олександри Панасівни, жовтіла миска з падалицями.
Обірвав свист і озирнувся. Сестрина ясно-синя постать була майже внизу, і він раптом пошкодував, що не признався до неї. Покинув серед двору чемодан і перейшов по стежці до саду. Ті ж таки кілька фруктових дерев, той-таки міцний паркан від лікарень. З одного боку побачив він у паркані хвіртку — легкий посвист знову вирвався йому з вуст. Повернувся назад до двору; біля каштана, як завжди, висів умивальник та рушник. Хлопець умився, а коли витирався, почув, як заспівали сінешні двері.
На порозі стояла повна жінка. Вони дивилися одне на одного, і в обох раптом затремтіли вуста.
— Добрий день, мамо! — сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловік. Якась далека подоба її сина вгадувалась у ньому, але це була радше тінь давнього Хлопця. Водночас вона непомильно його впізнала, щось стислось у грудях, а рука спазматичне схопилася за перило ганку.
— Бачу, не впізнала мене, мамо, — сказав, неприродно розсміявшись. Хлопець. — Це я — птах перелітний!
Цей майже незнайомий чоловік, в якому лишилися тільки залишки колишнього її Хлопця, хвилював і дивно страшив Галю. Від нього грубо пахло потом, руки в нього були величезні, важкі й мозолясті, очі глибоко вганялись у череп — витримати його погляд треба було немалої сили; він ходив по домі залізними кроками, аж гула від того підлога. Здавалося, в їхню тиху забіч ввірвалася незнайома сила, що має розкидати й зруйнувати весь спокій їхнього існування, а з другого боку, це був таки він, її первісток, за яким вона вже й очі проплакала, бо подумки й поховала. Дивлячись на нього, Галя й дратувалася, жаліла й любила його. Здобув він безцеремонну манеру висловлюватися і майже не випускав із рота люльки. Весь дім відразу заповнився тютюновим димом, який немилосердно дер Галі в горлі, але вона не мала сили щось йому зауважити — було так і тоді, коли вони сиділи на кухні: вона смажила млинці, а він скупо оповідав, кушпелячи люльку, про своє життя. Від диму тютюнового й диму від сковороди повітря навколо них зовсім посиніло, хоч Галя й відчинила вікно. Зрештою, оповіла йому про своє життя і вона. Перш за все про те, як померла баба, а померла вона відразу по тому, як подався він у світ.
— Стара виявилася поганою пророкинею, — сказала Галя. — Все торочила, що не побачу я тебе ніколи.
— Мала рацію, — сказав він, напускаючи на обличчя хмару диму. — їдучи звідси, я таки не думав повертатися.
— Хлопче! — вигукнула вражено Галя. — А про мене ти коли думав?
— Ти мала ким жити, — безцеремонне зауважив він. — Чоловік і донька…
— Не міг вибачити мені того шлюбу?
— Та ні! — Він почав цокотіти пальцями по столі, імітуючи стук поїзда — розважався так, коли днями вилежував на плацкартній полиці. — Я ніколи тебе не осуджував. Просто я вірю, як би тобі це сказати… В кожного, очевидно, є своє призначення. Мабуть, мені потрібно було облітати півсвіту, щоб повернутися сюди.
— А як же з наміром не повертатися?
— Коли в нас у сідниці шило, ми не завжди здатні до розважку. Ми тоді найменше думаємо про інших. Але про тебе я думав. Тоді, коли мені хотілося пуститись у дорогу, а в силу обставин я мав ще сидіти на місці, я думав найбільше про тебе, мамо.
— Дуже втішно, — сказала не без іронії Галя, викладаючи на тарілку готові млинці. — Втішніше мені було б, коли б ти прислав хоч одного листа.
Вона вилила на сковорідку тісто, і воно зашипіло.
— Я писав тобі листи, мамо, — сказав він несподівано ніжно і аж очі опустив від зворушення. — Написав тобі тисячу листів…
— Овва! — засміялася Галя. — Хотіла б я одержати з тої тисячі хоч би десять.
— Вони були б нудні й неприємні, — відмовив він. — На тих листах я вчився володіти пером.
— Володіти пером? — Галя була щиро здивована.
— Так, — сказав він, натоптуючи люльку. — Бо я не забував у тих мандрівках про ще одного чоловіка. Про діда Iвана. Добре затямив, що той лишив п'ять списаних зшитків. Ти нічого про них не знаєш?
— Зшитки? — задумалася Галя, і в неї ледве не згорів млинець. — Які це зшитки? Старий і справді мав якісь дивацтва. Марія Яківна…
— Я хочу прочитати ці зошити, — сказав Хлопець, припалюючи люльку й випускаючи з рота сиву хмарку. — Не знаю чому, в тих мандрівках я часто думав про діда й про ті його зшитки. Але перш ніж за них сісти, я мусив навчитися науки красного письменства.
— Саме тому ти й складав листи до мене? — спитала трохи вражена, але й потішена Галя.
— Хочеш, щоб я освідчився тобі? — засміявся Хлопець. — Те, що син справдовується перед матір'ю, і є його освідчення.
Вона почервоніла. Стало їй невимовне тепло від його слів, тож вона таки спалила млинець, надимівши більше, ніж він люлькою.
— Ти не бачив Оксани? — змінила вона тему.
— Бачив, — криво всміхнувся Хлопець. — Вона мене не впізнала.
— Ну, звідки вона може тебе впізнати? Чи ти прислав нам хоч одну фотокартку? їх лишилося у мене тільки дві, і то з часу, коли ти ще не вмів ставити свого "я".
— Фотографія — це облуда, — різко сказав Хлопець. — Блюзнірське обшахраювання часу!
— Як ти сказав? — здивувалася Галя.
— Обшахраювання часу. Ми легковажно тратимо час і весь час намагаємося обдурити себе. Спогади, листи, фотографії — все це без вартості, хіба що вбирається в одежу мистецьку. Тоді воно витворює хоча б ілюзію.
— Це якісь не зовсім збагненні думки. Які твої плани?
— Віддам тобі ті гроші, що маю. Потім знайду роботу і спробую жити тут.
Галя поставила перед ним тарілку з млинцями.
— Годилося б випити за твоє повернення доброго вина, — сказала вона, — але від нас до магазину неблизько.
— Що це за хвіртка в паркані? — спитав він, посилаючи до рота млинця.
— А, це для Володимира, — відмахнулася ножем Галя. — Знаєш, він помер. Це сталося так несподівано, буде вже тому п'ять років. Химерне, скажу, було в нас життя. Доки не зачинили дванадцятої школи, він змушений був жити внизу, а я на горі — не з його ногою сюди було щодня дертися. Бабця ж зійти вниз рішуче відмовлялася. О, вона була наївно безцеремонна! Коли в тебе є дочка, казала мені раз у раз, навіщо тобі він? Жінки цього дому не мають потреби в чоловіках, вони піддаються тільки пориву, — Галя засміялася і засоромилася раптом, що сказала синові таку сакраментальність. Але очі його світилися так ясно і щиро, що її мимоволі тягло до відвертості. — Я тоді жартувала: треба мені збудувати халабуду посередині гори, притому геометрично точно виміряти відстань, щоб жодна сторона не була уражена.
Вона замовкла й подивилася в вікно, наче й справді побачила оту халабуду серед гори.
— Оксана видалася така крикуха, — всміхнулася вона, — що я змушена була перебратися на гору. Тут більше простору… Але чого я тобі це розказую, ти б повинен це й сам пам'ятати.
— Я й пам'ятаю, — сказав він.
— Легше стало, коли зачинили дванадцяту школу, це вже було, здається, після тебе. Володимир дістав роботу в місті, і ми прорізали в паркані оту хвіртку — Володимир сам ходив до головного лікаря за дозволом. Тепер я її знову забила…
— Позбавляєш себе зручностей?
— Через ту хвіртку почали лазити всілякі суб'єкти, хворі і бозна-хто. А ми тут зовсім самі.
— Я часто про це думав, — сказав Хлопець. — Цей жіночий дім на горі — дивна це штука. Чоловіки й справді ніколи тут довго не затримуються. Зникали, як дим, а ви тут по-своєму розкошували.
— Не таке це вже й розкошування. А чоловіки звідси й справді швидко зникали. Вони залишали тут дітей і книжки.
— Саме про книжки, — сказав Хлопець. — Незвідь-чому мене вабили сюди й вони. Хочу їх перечитати.
— О, то велика робота! Знаєш, звідси не пропало жодної книжки, їх почав збирати ще твій прапрадід, решта чоловіків доповнювали його зібрання. Стара не любила тих книжок, а одного разу хотіла їх і спалити. Я ледве їх відборонила. Ці книжки для чоловіків, а не для жінок, любила казати, а чоловікам тут нічого робити.
— Вона була феміністка?
— Створила культ цього дому. Загалом, виводила його історію за кілька поколінь до себе. Але дуже мало знала про тих наших предків. Була вона часом опришкувата, але більше мудра, була повна любові і зла. Мені раніше здавалося, що легенду нашого дому створила таки вона: мала неабияку фантазію.
— Ну, а тепер? — спитав Хлопець, дивлячись впритул на матір.
Галя вже напекла млинців і погасила керогаз. Він високо спалахнув і погас. В кухні запахло смаженим тістом, тютюновим димом і перепаленим гасом. Галя сіла на стілець, і Хлопець подумки відзначив, що вона за ці роки добряче поповніла. Але обличчя її було так само ніжне й гарне. Дивився на це обличчя замилувано, бо саме воно неодноразово снилося йому в далеких мандрівках. Знав: не було красивішої жінки на землі за його матір; женившись, він не вибиратиме красуню.
— Тепер? — перепитала Галя, і на її обличчя лягла легка хмарка задуми.
— Тепер я думаю інакше. Знаєш, що сказала мені одного разу бабця? Коли я постаршаю, почну мудріти, як почала мудріти й вона. Моя доля в цьому домі була особлива, я й справді жила тут посередині між тобою і бабою, між Володимиром і нею, пізніше між дочкою і Володимиром. Я полюбила оті ваші чоловічі книжки і майже всі їх перечитала. Тепер мені, — вона всміхнулася широко й гарно, — доведеться стати між тобою й Оксаною.
— А що вона?
— О, це штучка! — Мати нагнулася й сказала притишено: — Чим більше вона підростає, та Оксана, тим більше я починаю вірити, що ті наші казки, які так любила переповідати бабця, не такі уже й казки…
— Казка — це те, чого ми хочемо, — сказав Хлопець. — Це своєрідні символи наших бажань.
— А бажання в одних здійснюються, а в інших ні. У нас вони, здається, здійснюються…
Хлопець устав і вибив у лутку вікна попіл із люльки. Дивився вниз, до кущів та річки, й побачив далеко-далеко ясно-синю постать у проймі порожньої вулиці.
— Я хотів би тебе спитати ще про одне, — сказав Хлопець, і голос його при тому став металевий та сухий. — Коли я був у тих роз'їздах, то думав ще про одну людину…
— Неонілу? — спитала за його спиною Галя. — О, вона часто прибігає до мене. Часом і про тебе пита. Колись ви малими дружили.
— Яка її доля?
— Їй не пощастило вийти заміж, — сповістила Галя. — Олександра Панасівна згризла їй голову. Я, каже, маю обридження до чоловіків… У жінок, знаєш, буває таке…
Він прокинувся від шуму дощу. Вікно було розчинене, і в просвіті видно стало тугі струмки води. Великої сили грім струснув повітря, десь віддалік дзюристо лилась із ринви вода. В глибині дому розмовляли, і Хлопець зачудовано роззирнувся. Довкола витиналися стелажі із темними рядами книжок — буйна веселість раптом примусила його сісти. Простяг руку й витяг перший-ліпший томик. Сторінки були жовті й пахли порохом, водяні струмені за вікном теж були жовтуваті — просвічувалися сонцем. Хлопець поклав книжку на місце й скочив на підлогу. В голові легко пошумовувало від сну, після якого ще не отямився; він став, спершись долонями об підвіконня, і, наскільки міг, висунувся назовні. Дрібні краплі, розбиті на піддашші, зросили йому обличчя — просто перед ним, густо посмуговане золотистими нитками сліпого дощу, лежало велике вечірнє сонце. Небо грало багрянцем, а над річкою висіла сива хмара і завзято цвяхувала землю й воду. Захотілося Хлопцеві зістрибнути долі, як робив він це малим, щоб покупатися в іскристих патьоках, але теплий смуток зі смаком того посмугованого сонцем дощу вплив Хлопцеві в душу. Він побачив школу, а коло неї двір, в дворі стояла під парасолькою якась жінка. Було чудно, що не ховається в хату: Хлопцеві затремтіло легенько в грудях, здавалося, хоч була між ними велика відстань, зустрілися вони очима з тією жінкою і ніяк не могли їх розвести.
Хлопець пошукав у кишені люльку й закурив, випустивши сивасто-синій клубень. Наче снився йому якийсь незвичайний сон — стояв і пускав у вікно сині хвилі. Дим пронизувався іскристими струменями, а постать у дворі Олександри Панасівни стояла й стояла.
Спустився на стільця. Гупало йому в скронях, погасла люлька, яку він затис у кулаці, химерні думки закрутились у голові: все ще думав про золотистий дощ за вікном і про ту постать із парасолькою.
Хтось ішов коридором, і він поспішно звівся. Відчинилися двері: гарна повна жінка виросла в прочілі.
— Все куриш? — засміялася Галя. — В цьому домі так давно ніхто не курив.
— Гроза! — сказав Хлопець, усміхаючись. Галя присіла на канапку.
— Отак раптово зірвалася. Не чув, який був шалений вітер? У нас поламало стару сливу. Це ту, з якої ти колись був упав.
Хлопець напружив пам'ять. Багато позабував із того, що тут діялося, й повертав усе з натугою.
Мати поставила лікті на коліна, поклала на долоні підборіддя — дивилася на нього з прижмурцем.
— Такий смішний ти зробився. Оце дивлюся: ти й не ти. Хвиля на тобі твоя, а хвиля чужа.
— Це літа, — сказав він, набиваючи люльку. — Найсмішніше, що в мене щодо тебе таке ж враження.
— В тебе не повинно бути такого враження, — мовила мати, вигнувши брови.
— А то ж чому?
— У нас нічого не змінилося. Поглянь. Всі речі на своїх місцях.
Дивилася на нього із тим-таки прижмурцем, і це Хлопця трохи іритувало.
— I все-таки в мене таке враження, що й ці нерухомі речі побували на тій-таки каруселі.
— Це тобі від незвички, — сказала мати і встала. Підійшла до полиці, взяла книжку й рушила до виходу. В дверях розвернулася, і на її вустах заграла всмішка:
— Оксана зготувала вечерю. Виходь!
Вони сиділи за тим самим столом серед двору, на якому побачив він миску з падалицями. Зараз стіл був накритий ясно-білим обрусом — по білому полі було розкладено найліпші тарілки із їхнього столітнього сервізу; дивлячись на ті тарілки, хлопець відчув, як щось тенькнуло всередині. За столом уже сиділа мати, і він пішов просто до неї.
— Оксана зараз вийде, — сказала добродушно Галя, і її голос тут, на повітрі, став ще тихіший та м'якший. — Уяви собі, вона ніскілечки не здивувалася, коли я сповістила про твій приїзд.
— Чого вона мала б дивуватися?
— Ну, знаєш… — злегка обурилася Галя. — Все-таки ти рідний її брат!
— Піврідний, — виправив з легенькою усмішкою Хлопець. — Просто я не складаю в її житті ніякої вартості. Людина, спілкуючись із людиною, користується нею, інакше пропадає глузд у співжитті. Я ж для неї відрізана галузка.
Він казав це спокійно й без урази.
— Ну знаєш! — знову обурилася Галя. — Чи все можна міряти на вартість? Є речі глибоко сховані, і є почуття, яким не можна наліпити базарної ціни. Саме такими почуттями ви й повинні з'єднуватися.
На ганок у цей час вийшла Оксана, і вони замовкли. Дівчина несла таріль із відвареним рисом та м'ясом, носика вона при цьому легко задерла вгору, а губи трохи скривила.
— Добрий день! — кинула вона знехоча і поставила таріль на стіл. — Ще що подати, мамо?
Він не відповів на сестрине вітання, а тільки пильно її обдивлявсь. Дівчина була майже сформована, але краса, якою розцвіте вона на повну силу років через п'ять, ще була майже схована в ній. Хлопець відчув, однак, той сік і оту п'янку силу, що вже й зараз нуртували в цьому юному тілі, і легенький смуток пройняв його: ця істота була й справді чужа йому — не єднали з нею ні спогади, ні колишні сантименти. Зовсім незнайомий світ уздрів він у двох синіх кружальцях, які здивовано відповіли на його безцеремонне розглядання. Він побачив на дні тих кружалець холодне поле, вкрите снігом та кригою. Але побачив він там і інше: сніг той та крига вкривали не пустелю.
— Ну от! — сказав він, щоб обірвати незручну паузу. — Брат ми з тобою і сестра.
Оксана смикнула зневажливо плечиком, і погляд її провис десь над його головою.
— Подай-но, доню, ще хліба й чарки, — сказала Галя, їй стало теж сумно на це не зовсім приятельське знайомство її дітей.
— Вона норовиста, як лошиця, — додала, коли Оксана пішла.
— Дівчина цього дому, коли ти віриш у прабабину легенду.
Галя засміялася.
— А справді! Я теж була майже така. Але не можу збагнути, чим їй не сподобався ти?
"Тим, що вона не може зреагувати на мене як на хлопця, — подумав Хлопець. — Відвикла від домашніх чоловіків!"
Він узяв зі столу пляшку й обдивився зусібіч. Вино звалося "Троянда Закарпаття".
— Бабця перед смертю згадувала і про тебе. До речі, вона тебе не любила. Не могла вибачити мені, що я не послухалася її, коли до мене ходив той твій батечко.
— Його прізвище і справді було Пугач? Галя почервоніла. Дивлячись у ті очі, що так пильно зорили, наче читали її, не могла сказати неправди.
— Дівчата цього дому, як ти сказав, не завжди бувають обачні, — мовила вона обережно. — Вони часом забувають звичайні речі. Ах, краще ти мене про це не розпитуй!
— Ти не знала його прізвища?
— Ну от, таке скажеш! — роблено обурилася Галя. Вона зирнула на Хлопця, і вони раптом розсміялися.
З каштана упало кілька плодів, і в цей час знову з'явилася на порозі дівчина.
— Я розбила кілька чарок, ти не сердитимешся? — спитала вона, уникаючи дивитися на брата.
— Наші парадні чарки? — перелякалася Галя.
— Парадних я не брала, — наївно озвалася дівчина. — Хіба треба парадні?
"Вже починається", — подумала Галя і встала.
— Iди сідай, я сама принесу!
— Ну, що ти, мамо! — так само наївно озвалася Оксана, — Коди треба коняче парадних чарок, я зараз подам.
Вона війнула платтям і сховалась у сінях.
— Так уже любить розпекти мене! — сказала вся червова Галя.
Хлопець реготав.
— Це маленькі-маленькі химери, мамо, — сказав він. — Не зважай. Вона зараз наче в театрі, в якому є один глядач, ну а що це за гра одинцем?
— Я вже застара для гри! — Галя починала сердитись і на нього.
— Знаєш, чим ти чудова як мати? — сказав Хлопець, проїдаючи її поглядом. — Я ніколи не чув від тебе верескливого, бридкого крику, якого навчаються жінки, підстьобуючи своїх нащадків.
— Станеш батьком… — почала Галя, але в цей момент знову з'явилася дівчина. Несла на таці хліб і чарки й тримала піддертого носика.
— Алло, Оксано! — просто сказав Хлопець, — Дай-но мені, будь-ласка, склянку сирої вода. Я звик запивати їжу сирою водою.
Оксана аж здуміла від такого Хлопцевого випаду. Спинилася, аж рота розкрила, а очі її заметали іскри. Поставила хліб та чарки і церемонно поколивалася знову в дім.
— Ну, тепер начувайся! — сказала Галя. — Вона не терпить до себе наказового тону.
Але Хлопець уже налив собі й матері вина.
— Не ображайся, мамо, — сказав він тепло. — Здається мені, це гоструха, що й приборкував ще Шекспір. Я відіслав її, щоб випити першу чарку з тобою сам на сам. Зрештою, перш ніж з'явилася вона, був у тебе я.
— Ну, тобі стало мало мене, — сказала Галя, торкаючись чаркою об чарку його. — Дуже рано понесло тебе в світ. То що той свет, Хлопче?
— Він напрочуд однаковий, — сказав Хлопець, випивши чарку. — Але пізнати цю істину не дасться скоро. Принаймні мені…
Дівчина неслав воду. Чашка була стара й надщерблена, і було тієї вода до половини. Але Хлопцеві очі радісно засвітилися.
— Золотко низе, Оксано! — вигукнув він. — Ти сама не знаєш, що за чашку ти принесла! Пам'ятаєш, мамо?
— Еге, еге, — захитала головою Галя. — Ти пил із неї козине молоко.
Оксана стояла, неприродно випроставшись, наче забута іграшка. В одному оці в неї просвітилася сльозинка, а коли позирнули на неї Хлопець та Галя, не могли не згукнути тихенько: перед ними стояла така красуня, якою була колись давно хіба що сама Галя.
— Сідай, сестро, — тепло сказав Хлопець. — Я, здається, вже повірив, що ми з тобою однієї крові.
Він спускався з гори легко підхмелений, і тихий свист виривався із його вуст. Сині сутінки хиталися над землею, біля річки завмерла, обійнявшись, закохана пара, але, почувши його свист, розвелася. Дівчина була одягнена в червону кофту, і та кофта майже палахкотіла у смерку. Парубок повернувся до Хлопця, коли той проходив, — обличчя його було надміру юне. Від річки пахло мулом та рибою, плив човен, і в ньому також була закохана пара. Пари йшли і там далі, через дощатий міст на Тетереві — їхні двоголові силуети різьбилися побіч темних ліній перил. Серед неба стояв ще блідий місяць, але зір ще видно не було. Віддалік на річці заспівали дівчата, і їхні повільні голоси злагоджено озвучили сутінки.
Хлопець спинився біля недобудованих сходів, що вели до води, й сів на приступку. Хотів дослухати пісню й викурити люльку. Все-таки почував у душі скутість та напругу, а курячи, весь час позирав у той бік, де темнів будинок Олександри Панасівни. Йому здалося раптом, що і старша дочка Олександри Панасівни теж вийшла надвір і слухає цю пісню, зараз вона прийде сюди, до сходів, і це буде та ж таки дівчинка, яка вибігала колись, щоб він міг подарувати їй скляну кулю чи повести її у свій хлопчачий світ.
Берегом ішов чоловік із сивими вусами, між вуст у нього тихо тліла цигарка; дівчата-співачки змовкли, але за мент заспівали знову, а та пара, що її Хлопець був сполошив, знову з'єдналася в обіймах. Хлопець пускав перед себе сиві клубки диму — давно не відчував він такої злагоди і спокою. Хотілося, щоб довше співали дівчата, щоб вічно плив човен із темними силуетами і щоб пливли тіні на дві голови й там, на мості. Місяць світив яскравіше, а в люльці в Хлопця зашкварчало — тютюн допалювався. Він устав і повільно пішов до того дому, з якого все-таки не вибігла до нього старша дочка Олександри Панасівни.
На нього загавкав з глибини двору коротконогий лахматий пес, загримотів ланцюгом — Хлопець мовчки чекав, поки хтось вийде. Рипнули двері, й на ганку з'явилася Олександра Панасівна. Навіть сутінки не ховали, як вона постаріла, але Хлопцеві було не до того — дивився на цю жінку радісно й ласкаво.
— Вам кого? — спитала, вдивляючись у нього, Олександра Панасівна.
— Вас, Олександре Панасівно, — тихо сказав Хлопець. Вона все ще придивлялася до нього. Співали віддалік дівчата, і все ще казився на ланцюгу лахматий пес.
— Пішов у буду! — крикнула на нього господиня, і пес начебто того й чекав, загримів ланцюгом і сховався.
Олександра Панасівна підійшла ближче до Хлопця і вдивилась у нього пильніше. Якийсь далекий спогад торкнув її серце, здалося, що було щось у цьому пришельцеві від Миколи. Але наступної хвилі вона впізнала, хто це стоїть перед нею.
— А, це ти! — сказала вона спокійно. — Заходь. Пішла в сіни схилившись, щоб не гримнутись у занизький одвірок, і Хлопець мимоволі повторив цей рух. Зачинив двері і начебто відрізав від себе й хитливі сутінки, й мелодійний спів.
— Хто там, мамо? — спитав із глибини жіночий голос. Вони увійшли в кімнату, пахло тут старим житлом, за столом, під лампочкою, сиділа молода жінка й читала, розклавши лікті по цераті. Вона звела від книги великі тихі очі, і ті очі раптом затремтіли, сполучаючись із його. Вони вдивлялися одне в одного з якоюсь пожадливою тугою і радістю, з жадобою, яка виключає прицінки і розважки, — їм не треба було великих церемоній та обряду, щоб упізнати одне одного, в обох у них загорівся один вогонь і відразу ж їх сполучив. Сотні тонких невидимих ниток протяглися навзаєм від нього до неї і навпаки; чим більше дивилися вони, тим близькішали й ріднішали. Збоку стояла і стежила за цим чудодійством висока, вже майже стара жінка, кілька кришталиків заіскріло в її очах, а вони дивилися одне на одного й дивилися. Не було ніякої сили розвести їм ті погляди, обом здавалося, що досить їм те учинити, і зникне навіки ця чудова ілюзія, цей неправдоподібний та короткочасний сон. Олександра Панасівна відчула це й метнулася за стільцем.
— Сідай, чого стоїш! — сказала, але Хлопець мав інше на думці.
Назустріч йому йшла легка юна дівчина в ясно-синьому платті. Обличчя її було трохи сонне, а очі голубі.
— Добрий день! — сказав він дівчинці. — Ти часом не з цього будинку?
— З цього, — відповіла трохи здивовано дівчина. — А вам кого?
— Галину Iванівну, — відказав Хлопець, кусаючи губу, щоб не розсміятися.
Сестра подивилася на нього холодно, в глибині її очей мигнула темна іскра, але відразу ж згасла.
— Вона вдома, — сказала і повернулася, щоб іти. Йому не захотілося її затримувати: сестра його не впізнала. Легкий посвист вирвався йому з вуст, і він пішов під той супровід до знайомої віддавен хвіртки. Каштан серед двору стояв незмінний, незмінний був і малинник. В густому шпориші, що ним обріс двір, стояв столик, а біля нього два старі стільці. На столику, як і в Олександри Панасівни, жовтіла миска з падалицями.
Обірвав свист і озирнувся. Сестрина ясно-синя постать була майже внизу, і він раптом пошкодував, що не признався до неї. Покинув серед двору чемодан і перейшов по стежці до саду. Ті ж таки кілька фруктових дерев, той-таки міцний паркан від лікарень. З одного боку побачив він у паркані хвіртку — легкий посвист знову вирвався йому з вуст. Повернувся назад до двору; біля каштана, як завжди, висів умивальник та рушник. Хлопець умився, а коли витирався, почув, як заспівали сінешні двері.
На порозі стояла повна жінка. Вони дивилися одне на одного, і в обох раптом затремтіли вуста.
— Добрий день, мамо! — сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловік. Якась далека подоба її сина вгадувалась у ньому, але це була радше тінь давнього Хлопця. Водночас вона непомильно його впізнала, щось стислось у грудях, а рука спазматичне схопилася за перило ганку.
— Бачу, не впізнала мене, мамо, — сказав, неприродно розсміявшись. Хлопець. — Це я — птах перелітний!
2
Цей майже незнайомий чоловік, в якому лишилися тільки залишки колишнього її Хлопця, хвилював і дивно страшив Галю. Від нього грубо пахло потом, руки в нього були величезні, важкі й мозолясті, очі глибоко вганялись у череп — витримати його погляд треба було немалої сили; він ходив по домі залізними кроками, аж гула від того підлога. Здавалося, в їхню тиху забіч ввірвалася незнайома сила, що має розкидати й зруйнувати весь спокій їхнього існування, а з другого боку, це був таки він, її первісток, за яким вона вже й очі проплакала, бо подумки й поховала. Дивлячись на нього, Галя й дратувалася, жаліла й любила його. Здобув він безцеремонну манеру висловлюватися і майже не випускав із рота люльки. Весь дім відразу заповнився тютюновим димом, який немилосердно дер Галі в горлі, але вона не мала сили щось йому зауважити — було так і тоді, коли вони сиділи на кухні: вона смажила млинці, а він скупо оповідав, кушпелячи люльку, про своє життя. Від диму тютюнового й диму від сковороди повітря навколо них зовсім посиніло, хоч Галя й відчинила вікно. Зрештою, оповіла йому про своє життя і вона. Перш за все про те, як померла баба, а померла вона відразу по тому, як подався він у світ.
— Стара виявилася поганою пророкинею, — сказала Галя. — Все торочила, що не побачу я тебе ніколи.
— Мала рацію, — сказав він, напускаючи на обличчя хмару диму. — їдучи звідси, я таки не думав повертатися.
— Хлопче! — вигукнула вражено Галя. — А про мене ти коли думав?
— Ти мала ким жити, — безцеремонне зауважив він. — Чоловік і донька…
— Не міг вибачити мені того шлюбу?
— Та ні! — Він почав цокотіти пальцями по столі, імітуючи стук поїзда — розважався так, коли днями вилежував на плацкартній полиці. — Я ніколи тебе не осуджував. Просто я вірю, як би тобі це сказати… В кожного, очевидно, є своє призначення. Мабуть, мені потрібно було облітати півсвіту, щоб повернутися сюди.
— А як же з наміром не повертатися?
— Коли в нас у сідниці шило, ми не завжди здатні до розважку. Ми тоді найменше думаємо про інших. Але про тебе я думав. Тоді, коли мені хотілося пуститись у дорогу, а в силу обставин я мав ще сидіти на місці, я думав найбільше про тебе, мамо.
— Дуже втішно, — сказала не без іронії Галя, викладаючи на тарілку готові млинці. — Втішніше мені було б, коли б ти прислав хоч одного листа.
Вона вилила на сковорідку тісто, і воно зашипіло.
— Я писав тобі листи, мамо, — сказав він несподівано ніжно і аж очі опустив від зворушення. — Написав тобі тисячу листів…
— Овва! — засміялася Галя. — Хотіла б я одержати з тої тисячі хоч би десять.
— Вони були б нудні й неприємні, — відмовив він. — На тих листах я вчився володіти пером.
— Володіти пером? — Галя була щиро здивована.
— Так, — сказав він, натоптуючи люльку. — Бо я не забував у тих мандрівках про ще одного чоловіка. Про діда Iвана. Добре затямив, що той лишив п'ять списаних зшитків. Ти нічого про них не знаєш?
— Зшитки? — задумалася Галя, і в неї ледве не згорів млинець. — Які це зшитки? Старий і справді мав якісь дивацтва. Марія Яківна…
— Я хочу прочитати ці зошити, — сказав Хлопець, припалюючи люльку й випускаючи з рота сиву хмарку. — Не знаю чому, в тих мандрівках я часто думав про діда й про ті його зшитки. Але перш ніж за них сісти, я мусив навчитися науки красного письменства.
— Саме тому ти й складав листи до мене? — спитала трохи вражена, але й потішена Галя.
— Хочеш, щоб я освідчився тобі? — засміявся Хлопець. — Те, що син справдовується перед матір'ю, і є його освідчення.
Вона почервоніла. Стало їй невимовне тепло від його слів, тож вона таки спалила млинець, надимівши більше, ніж він люлькою.
— Ти не бачив Оксани? — змінила вона тему.
— Бачив, — криво всміхнувся Хлопець. — Вона мене не впізнала.
— Ну, звідки вона може тебе впізнати? Чи ти прислав нам хоч одну фотокартку? їх лишилося у мене тільки дві, і то з часу, коли ти ще не вмів ставити свого "я".
— Фотографія — це облуда, — різко сказав Хлопець. — Блюзнірське обшахраювання часу!
— Як ти сказав? — здивувалася Галя.
— Обшахраювання часу. Ми легковажно тратимо час і весь час намагаємося обдурити себе. Спогади, листи, фотографії — все це без вартості, хіба що вбирається в одежу мистецьку. Тоді воно витворює хоча б ілюзію.
— Це якісь не зовсім збагненні думки. Які твої плани?
— Віддам тобі ті гроші, що маю. Потім знайду роботу і спробую жити тут.
Галя поставила перед ним тарілку з млинцями.
— Годилося б випити за твоє повернення доброго вина, — сказала вона, — але від нас до магазину неблизько.
— Що це за хвіртка в паркані? — спитав він, посилаючи до рота млинця.
— А, це для Володимира, — відмахнулася ножем Галя. — Знаєш, він помер. Це сталося так несподівано, буде вже тому п'ять років. Химерне, скажу, було в нас життя. Доки не зачинили дванадцятої школи, він змушений був жити внизу, а я на горі — не з його ногою сюди було щодня дертися. Бабця ж зійти вниз рішуче відмовлялася. О, вона була наївно безцеремонна! Коли в тебе є дочка, казала мені раз у раз, навіщо тобі він? Жінки цього дому не мають потреби в чоловіках, вони піддаються тільки пориву, — Галя засміялася і засоромилася раптом, що сказала синові таку сакраментальність. Але очі його світилися так ясно і щиро, що її мимоволі тягло до відвертості. — Я тоді жартувала: треба мені збудувати халабуду посередині гори, притому геометрично точно виміряти відстань, щоб жодна сторона не була уражена.
Вона замовкла й подивилася в вікно, наче й справді побачила оту халабуду серед гори.
— Оксана видалася така крикуха, — всміхнулася вона, — що я змушена була перебратися на гору. Тут більше простору… Але чого я тобі це розказую, ти б повинен це й сам пам'ятати.
— Я й пам'ятаю, — сказав він.
— Легше стало, коли зачинили дванадцяту школу, це вже було, здається, після тебе. Володимир дістав роботу в місті, і ми прорізали в паркані оту хвіртку — Володимир сам ходив до головного лікаря за дозволом. Тепер я її знову забила…
— Позбавляєш себе зручностей?
— Через ту хвіртку почали лазити всілякі суб'єкти, хворі і бозна-хто. А ми тут зовсім самі.
— Я часто про це думав, — сказав Хлопець. — Цей жіночий дім на горі — дивна це штука. Чоловіки й справді ніколи тут довго не затримуються. Зникали, як дим, а ви тут по-своєму розкошували.
— Не таке це вже й розкошування. А чоловіки звідси й справді швидко зникали. Вони залишали тут дітей і книжки.
— Саме про книжки, — сказав Хлопець. — Незвідь-чому мене вабили сюди й вони. Хочу їх перечитати.
— О, то велика робота! Знаєш, звідси не пропало жодної книжки, їх почав збирати ще твій прапрадід, решта чоловіків доповнювали його зібрання. Стара не любила тих книжок, а одного разу хотіла їх і спалити. Я ледве їх відборонила. Ці книжки для чоловіків, а не для жінок, любила казати, а чоловікам тут нічого робити.
— Вона була феміністка?
— Створила культ цього дому. Загалом, виводила його історію за кілька поколінь до себе. Але дуже мало знала про тих наших предків. Була вона часом опришкувата, але більше мудра, була повна любові і зла. Мені раніше здавалося, що легенду нашого дому створила таки вона: мала неабияку фантазію.
— Ну, а тепер? — спитав Хлопець, дивлячись впритул на матір.
Галя вже напекла млинців і погасила керогаз. Він високо спалахнув і погас. В кухні запахло смаженим тістом, тютюновим димом і перепаленим гасом. Галя сіла на стілець, і Хлопець подумки відзначив, що вона за ці роки добряче поповніла. Але обличчя її було так само ніжне й гарне. Дивився на це обличчя замилувано, бо саме воно неодноразово снилося йому в далеких мандрівках. Знав: не було красивішої жінки на землі за його матір; женившись, він не вибиратиме красуню.
— Тепер? — перепитала Галя, і на її обличчя лягла легка хмарка задуми.
— Тепер я думаю інакше. Знаєш, що сказала мені одного разу бабця? Коли я постаршаю, почну мудріти, як почала мудріти й вона. Моя доля в цьому домі була особлива, я й справді жила тут посередині між тобою і бабою, між Володимиром і нею, пізніше між дочкою і Володимиром. Я полюбила оті ваші чоловічі книжки і майже всі їх перечитала. Тепер мені, — вона всміхнулася широко й гарно, — доведеться стати між тобою й Оксаною.
— А що вона?
— О, це штучка! — Мати нагнулася й сказала притишено: — Чим більше вона підростає, та Оксана, тим більше я починаю вірити, що ті наші казки, які так любила переповідати бабця, не такі уже й казки…
— Казка — це те, чого ми хочемо, — сказав Хлопець. — Це своєрідні символи наших бажань.
— А бажання в одних здійснюються, а в інших ні. У нас вони, здається, здійснюються…
Хлопець устав і вибив у лутку вікна попіл із люльки. Дивився вниз, до кущів та річки, й побачив далеко-далеко ясно-синю постать у проймі порожньої вулиці.
— Я хотів би тебе спитати ще про одне, — сказав Хлопець, і голос його при тому став металевий та сухий. — Коли я був у тих роз'їздах, то думав ще про одну людину…
— Неонілу? — спитала за його спиною Галя. — О, вона часто прибігає до мене. Часом і про тебе пита. Колись ви малими дружили.
— Яка її доля?
— Їй не пощастило вийти заміж, — сповістила Галя. — Олександра Панасівна згризла їй голову. Я, каже, маю обридження до чоловіків… У жінок, знаєш, буває таке…
3
Він прокинувся від шуму дощу. Вікно було розчинене, і в просвіті видно стало тугі струмки води. Великої сили грім струснув повітря, десь віддалік дзюристо лилась із ринви вода. В глибині дому розмовляли, і Хлопець зачудовано роззирнувся. Довкола витиналися стелажі із темними рядами книжок — буйна веселість раптом примусила його сісти. Простяг руку й витяг перший-ліпший томик. Сторінки були жовті й пахли порохом, водяні струмені за вікном теж були жовтуваті — просвічувалися сонцем. Хлопець поклав книжку на місце й скочив на підлогу. В голові легко пошумовувало від сну, після якого ще не отямився; він став, спершись долонями об підвіконня, і, наскільки міг, висунувся назовні. Дрібні краплі, розбиті на піддашші, зросили йому обличчя — просто перед ним, густо посмуговане золотистими нитками сліпого дощу, лежало велике вечірнє сонце. Небо грало багрянцем, а над річкою висіла сива хмара і завзято цвяхувала землю й воду. Захотілося Хлопцеві зістрибнути долі, як робив він це малим, щоб покупатися в іскристих патьоках, але теплий смуток зі смаком того посмугованого сонцем дощу вплив Хлопцеві в душу. Він побачив школу, а коло неї двір, в дворі стояла під парасолькою якась жінка. Було чудно, що не ховається в хату: Хлопцеві затремтіло легенько в грудях, здавалося, хоч була між ними велика відстань, зустрілися вони очима з тією жінкою і ніяк не могли їх розвести.
Хлопець пошукав у кишені люльку й закурив, випустивши сивасто-синій клубень. Наче снився йому якийсь незвичайний сон — стояв і пускав у вікно сині хвилі. Дим пронизувався іскристими струменями, а постать у дворі Олександри Панасівни стояла й стояла.
Спустився на стільця. Гупало йому в скронях, погасла люлька, яку він затис у кулаці, химерні думки закрутились у голові: все ще думав про золотистий дощ за вікном і про ту постать із парасолькою.
Хтось ішов коридором, і він поспішно звівся. Відчинилися двері: гарна повна жінка виросла в прочілі.
— Все куриш? — засміялася Галя. — В цьому домі так давно ніхто не курив.
— Гроза! — сказав Хлопець, усміхаючись. Галя присіла на канапку.
— Отак раптово зірвалася. Не чув, який був шалений вітер? У нас поламало стару сливу. Це ту, з якої ти колись був упав.
Хлопець напружив пам'ять. Багато позабував із того, що тут діялося, й повертав усе з натугою.
Мати поставила лікті на коліна, поклала на долоні підборіддя — дивилася на нього з прижмурцем.
— Такий смішний ти зробився. Оце дивлюся: ти й не ти. Хвиля на тобі твоя, а хвиля чужа.
— Це літа, — сказав він, набиваючи люльку. — Найсмішніше, що в мене щодо тебе таке ж враження.
— В тебе не повинно бути такого враження, — мовила мати, вигнувши брови.
— А то ж чому?
— У нас нічого не змінилося. Поглянь. Всі речі на своїх місцях.
Дивилася на нього із тим-таки прижмурцем, і це Хлопця трохи іритувало.
— I все-таки в мене таке враження, що й ці нерухомі речі побували на тій-таки каруселі.
— Це тобі від незвички, — сказала мати і встала. Підійшла до полиці, взяла книжку й рушила до виходу. В дверях розвернулася, і на її вустах заграла всмішка:
— Оксана зготувала вечерю. Виходь!
4
Вони сиділи за тим самим столом серед двору, на якому побачив він миску з падалицями. Зараз стіл був накритий ясно-білим обрусом — по білому полі було розкладено найліпші тарілки із їхнього столітнього сервізу; дивлячись на ті тарілки, хлопець відчув, як щось тенькнуло всередині. За столом уже сиділа мати, і він пішов просто до неї.
— Оксана зараз вийде, — сказала добродушно Галя, і її голос тут, на повітрі, став ще тихіший та м'якший. — Уяви собі, вона ніскілечки не здивувалася, коли я сповістила про твій приїзд.
— Чого вона мала б дивуватися?
— Ну, знаєш… — злегка обурилася Галя. — Все-таки ти рідний її брат!
— Піврідний, — виправив з легенькою усмішкою Хлопець. — Просто я не складаю в її житті ніякої вартості. Людина, спілкуючись із людиною, користується нею, інакше пропадає глузд у співжитті. Я ж для неї відрізана галузка.
Він казав це спокійно й без урази.
— Ну знаєш! — знову обурилася Галя. — Чи все можна міряти на вартість? Є речі глибоко сховані, і є почуття, яким не можна наліпити базарної ціни. Саме такими почуттями ви й повинні з'єднуватися.
На ганок у цей час вийшла Оксана, і вони замовкли. Дівчина несла таріль із відвареним рисом та м'ясом, носика вона при цьому легко задерла вгору, а губи трохи скривила.
— Добрий день! — кинула вона знехоча і поставила таріль на стіл. — Ще що подати, мамо?
Він не відповів на сестрине вітання, а тільки пильно її обдивлявсь. Дівчина була майже сформована, але краса, якою розцвіте вона на повну силу років через п'ять, ще була майже схована в ній. Хлопець відчув, однак, той сік і оту п'янку силу, що вже й зараз нуртували в цьому юному тілі, і легенький смуток пройняв його: ця істота була й справді чужа йому — не єднали з нею ні спогади, ні колишні сантименти. Зовсім незнайомий світ уздрів він у двох синіх кружальцях, які здивовано відповіли на його безцеремонне розглядання. Він побачив на дні тих кружалець холодне поле, вкрите снігом та кригою. Але побачив він там і інше: сніг той та крига вкривали не пустелю.
— Ну от! — сказав він, щоб обірвати незручну паузу. — Брат ми з тобою і сестра.
Оксана смикнула зневажливо плечиком, і погляд її провис десь над його головою.
— Подай-но, доню, ще хліба й чарки, — сказала Галя, їй стало теж сумно на це не зовсім приятельське знайомство її дітей.
— Вона норовиста, як лошиця, — додала, коли Оксана пішла.
— Дівчина цього дому, коли ти віриш у прабабину легенду.
Галя засміялася.
— А справді! Я теж була майже така. Але не можу збагнути, чим їй не сподобався ти?
"Тим, що вона не може зреагувати на мене як на хлопця, — подумав Хлопець. — Відвикла від домашніх чоловіків!"
Він узяв зі столу пляшку й обдивився зусібіч. Вино звалося "Троянда Закарпаття".
— Бабця перед смертю згадувала і про тебе. До речі, вона тебе не любила. Не могла вибачити мені, що я не послухалася її, коли до мене ходив той твій батечко.
— Його прізвище і справді було Пугач? Галя почервоніла. Дивлячись у ті очі, що так пильно зорили, наче читали її, не могла сказати неправди.
— Дівчата цього дому, як ти сказав, не завжди бувають обачні, — мовила вона обережно. — Вони часом забувають звичайні речі. Ах, краще ти мене про це не розпитуй!
— Ти не знала його прізвища?
— Ну от, таке скажеш! — роблено обурилася Галя. Вона зирнула на Хлопця, і вони раптом розсміялися.
З каштана упало кілька плодів, і в цей час знову з'явилася на порозі дівчина.
— Я розбила кілька чарок, ти не сердитимешся? — спитала вона, уникаючи дивитися на брата.
— Наші парадні чарки? — перелякалася Галя.
— Парадних я не брала, — наївно озвалася дівчина. — Хіба треба парадні?
"Вже починається", — подумала Галя і встала.
— Iди сідай, я сама принесу!
— Ну, що ти, мамо! — так само наївно озвалася Оксана, — Коди треба коняче парадних чарок, я зараз подам.
Вона війнула платтям і сховалась у сінях.
— Так уже любить розпекти мене! — сказала вся червова Галя.
Хлопець реготав.
— Це маленькі-маленькі химери, мамо, — сказав він. — Не зважай. Вона зараз наче в театрі, в якому є один глядач, ну а що це за гра одинцем?
— Я вже застара для гри! — Галя починала сердитись і на нього.
— Знаєш, чим ти чудова як мати? — сказав Хлопець, проїдаючи її поглядом. — Я ніколи не чув від тебе верескливого, бридкого крику, якого навчаються жінки, підстьобуючи своїх нащадків.
— Станеш батьком… — почала Галя, але в цей момент знову з'явилася дівчина. Несла на таці хліб і чарки й тримала піддертого носика.
— Алло, Оксано! — просто сказав Хлопець, — Дай-но мені, будь-ласка, склянку сирої вода. Я звик запивати їжу сирою водою.
Оксана аж здуміла від такого Хлопцевого випаду. Спинилася, аж рота розкрила, а очі її заметали іскри. Поставила хліб та чарки і церемонно поколивалася знову в дім.
— Ну, тепер начувайся! — сказала Галя. — Вона не терпить до себе наказового тону.
Але Хлопець уже налив собі й матері вина.
— Не ображайся, мамо, — сказав він тепло. — Здається мені, це гоструха, що й приборкував ще Шекспір. Я відіслав її, щоб випити першу чарку з тобою сам на сам. Зрештою, перш ніж з'явилася вона, був у тебе я.
— Ну, тобі стало мало мене, — сказала Галя, торкаючись чаркою об чарку його. — Дуже рано понесло тебе в світ. То що той свет, Хлопче?
— Він напрочуд однаковий, — сказав Хлопець, випивши чарку. — Але пізнати цю істину не дасться скоро. Принаймні мені…
Дівчина неслав воду. Чашка була стара й надщерблена, і було тієї вода до половини. Але Хлопцеві очі радісно засвітилися.
— Золотко низе, Оксано! — вигукнув він. — Ти сама не знаєш, що за чашку ти принесла! Пам'ятаєш, мамо?
— Еге, еге, — захитала головою Галя. — Ти пил із неї козине молоко.
Оксана стояла, неприродно випроставшись, наче забута іграшка. В одному оці в неї просвітилася сльозинка, а коли позирнули на неї Хлопець та Галя, не могли не згукнути тихенько: перед ними стояла така красуня, якою була колись давно хіба що сама Галя.
— Сідай, сестро, — тепло сказав Хлопець. — Я, здається, вже повірив, що ми з тобою однієї крові.
5
Він спускався з гори легко підхмелений, і тихий свист виривався із його вуст. Сині сутінки хиталися над землею, біля річки завмерла, обійнявшись, закохана пара, але, почувши його свист, розвелася. Дівчина була одягнена в червону кофту, і та кофта майже палахкотіла у смерку. Парубок повернувся до Хлопця, коли той проходив, — обличчя його було надміру юне. Від річки пахло мулом та рибою, плив човен, і в ньому також була закохана пара. Пари йшли і там далі, через дощатий міст на Тетереві — їхні двоголові силуети різьбилися побіч темних ліній перил. Серед неба стояв ще блідий місяць, але зір ще видно не було. Віддалік на річці заспівали дівчата, і їхні повільні голоси злагоджено озвучили сутінки.
Хлопець спинився біля недобудованих сходів, що вели до води, й сів на приступку. Хотів дослухати пісню й викурити люльку. Все-таки почував у душі скутість та напругу, а курячи, весь час позирав у той бік, де темнів будинок Олександри Панасівни. Йому здалося раптом, що і старша дочка Олександри Панасівни теж вийшла надвір і слухає цю пісню, зараз вона прийде сюди, до сходів, і це буде та ж таки дівчинка, яка вибігала колись, щоб він міг подарувати їй скляну кулю чи повести її у свій хлопчачий світ.
Берегом ішов чоловік із сивими вусами, між вуст у нього тихо тліла цигарка; дівчата-співачки змовкли, але за мент заспівали знову, а та пара, що її Хлопець був сполошив, знову з'єдналася в обіймах. Хлопець пускав перед себе сиві клубки диму — давно не відчував він такої злагоди і спокою. Хотілося, щоб довше співали дівчата, щоб вічно плив човен із темними силуетами і щоб пливли тіні на дві голови й там, на мості. Місяць світив яскравіше, а в люльці в Хлопця зашкварчало — тютюн допалювався. Він устав і повільно пішов до того дому, з якого все-таки не вибігла до нього старша дочка Олександри Панасівни.
На нього загавкав з глибини двору коротконогий лахматий пес, загримотів ланцюгом — Хлопець мовчки чекав, поки хтось вийде. Рипнули двері, й на ганку з'явилася Олександра Панасівна. Навіть сутінки не ховали, як вона постаріла, але Хлопцеві було не до того — дивився на цю жінку радісно й ласкаво.
— Вам кого? — спитала, вдивляючись у нього, Олександра Панасівна.
— Вас, Олександре Панасівно, — тихо сказав Хлопець. Вона все ще придивлялася до нього. Співали віддалік дівчата, і все ще казився на ланцюгу лахматий пес.
— Пішов у буду! — крикнула на нього господиня, і пес начебто того й чекав, загримів ланцюгом і сховався.
Олександра Панасівна підійшла ближче до Хлопця і вдивилась у нього пильніше. Якийсь далекий спогад торкнув її серце, здалося, що було щось у цьому пришельцеві від Миколи. Але наступної хвилі вона впізнала, хто це стоїть перед нею.
— А, це ти! — сказала вона спокійно. — Заходь. Пішла в сіни схилившись, щоб не гримнутись у занизький одвірок, і Хлопець мимоволі повторив цей рух. Зачинив двері і начебто відрізав від себе й хитливі сутінки, й мелодійний спів.
— Хто там, мамо? — спитав із глибини жіночий голос. Вони увійшли в кімнату, пахло тут старим житлом, за столом, під лампочкою, сиділа молода жінка й читала, розклавши лікті по цераті. Вона звела від книги великі тихі очі, і ті очі раптом затремтіли, сполучаючись із його. Вони вдивлялися одне в одного з якоюсь пожадливою тугою і радістю, з жадобою, яка виключає прицінки і розважки, — їм не треба було великих церемоній та обряду, щоб упізнати одне одного, в обох у них загорівся один вогонь і відразу ж їх сполучив. Сотні тонких невидимих ниток протяглися навзаєм від нього до неї і навпаки; чим більше дивилися вони, тим близькішали й ріднішали. Збоку стояла і стежила за цим чудодійством висока, вже майже стара жінка, кілька кришталиків заіскріло в її очах, а вони дивилися одне на одного й дивилися. Не було ніякої сили розвести їм ті погляди, обом здавалося, що досить їм те учинити, і зникне навіки ця чудова ілюзія, цей неправдоподібний та короткочасний сон. Олександра Панасівна відчула це й метнулася за стільцем.
— Сідай, чого стоїш! — сказала, але Хлопець мав інше на думці.