Страница:
— Плач, мати, плач! — обійняв за плечі дружину господар. — Плач, жінко, голосніше, пора така нам настає!…
Вдарила лопатка, і жмурко підскочив на місці. Круто розвернувся, але до нього шкірилося кільканадцятеро зовсім однакових облич.
— Пасися, ружано, но! Пасися! — змахувала батіжком чорноока. — Но! Но! Но!
Корова стала. Звела голову й мукнула.
— Доїтися хоче! — сказала дівчина з глеком. — Це ми тобі зараз!
Стала на коліна, і з-під її рук і справді полилося молоко… Поруч голосили жінки над вусатою "бабою". Високі їхні голоси бились у стелю — знову побачив попик на ній місяця намальованого і блискучу зорю біля нього…
— Ой роджу, роджу, роджу! — заверещав вусатий дядько з намощеним животом та лисою головою. — Ой, роджу, роджу, людоньки, рятуйте — ая!
Упав на землю, і до нього потяглися кощаві руки старих жінок. М'яли його й тисли. Дикий крик рвався з-під тих рук — по червоному обличчі з розтуленим ротом повзали, мов п'явки, вуса…
Попик позіхнув і перехрестив рота. Голос його знову злетів угору, але був ледве чутний у загальній веремії.
Підійшла літня жінка, налила йому горілки, попик узяв чарку, примружився, подивився на світло і швидко випив — порожня чарка стала поруч з Євангелієм. Голос його подужчав.
— Бог скаже раз, — прочитав він, — а коли на те не вважають, ще й другий раз. У сні, в нічному видиві, коли сон находить на людей, коли дрімаємо на ложі, тоді він відтуляє в чоловіка вухо і втискає свою науку…
Літня жінка, що давала попикові чарку, припалила від свічки скіпку й подала своїй сусідці. Та всунула скіпку найближчому чоловікові, й помандрувала вона в другий кінець зали. Запахло живицею, і синій дим повивсь у повітрі. Плив і стрибав вогник, доки не вигнувся коліном і не згас. Тоді засміялися всі, хто був у залі: скіпку тримала підсліпувата й довгоноса дівчина.
Тоненька, як нитка, усмішка зів'яла на її лиці, дівчина ступила до сусіди й поцілувала його в уста…
Голосно ляпнула лопатка — жмурко ткнув пальцем у груди найближчого молодика…
— Гей, Маріє, — гукнув вимащений у сажу чоловік. — Ходи поцілуйся з паном, ходи!…
Марія, темне й тепле дівчатко, вийшло, дрибуляючи, до "пана" і засоромлено опустило оченята. Щоки її запалали, а вуста легенько відслонилися. Кинулася притьмом до дядька і не так поцілувала, як вколола його губенятами.
— Гей, Ольго! — вдруге проголосив "пан". — Ходи поцілуємося…
Довгоноса дівчина теж цілувалася. Iшла від одного чоловіка до другого, і її вуста полум'яніли, як жар. I диво дивне сталося з тою дівчиною: чим більше цілувалася, тим гарнішала. Знала про це і палала щасливим вогнем…
— Тихо мені, тихо! — плеснула в долоні немолода жінка. — Ану-те, ниточки!…
— Гей, Галько, — виголосив "пан". — Ходи-но поцілуємося!…
Щось затремтіло ледь-ледь: стіни, підлога і вогники свічок. Начебто земля зітхнула чи пробудилася. Люди раптом замовкли: жінка зі снопиком ниток у руці; "пан", що цілував дівчат; хлопці, що били лубка; скинула маску "корова" — була це дівчина; господиня перестала плакати, а господар її утішати; вусатий родільник сів на долівці, а баби, що йому "допомагали", розскочилися, звелася "убита" "баба", а "дід" підійшов і обійняв її за плечі. Покинув свій трон король, пройшовся по залі і раптом засвітив до попика чорним обличчям.
Попик одвівся від книги, але не переставав проказувати віщих слів. Всі мимохіть прислухалися до його мови — дивна тиша запала в залі. Попик бачив ці мимовільно перестрашені лиця; бачив він біля ватр чоловіків, що звелися на ноги. Не спинилися тільки танцівники на майданах: розкривали роти, ойкаючи шалено, тупотіли ногами, сплітаючись ув обіймах, і розпліталися, махали руками й похитували головами. Дивно вихудли за цей час — гарячкове світилися їхні очі, а щоки позападали. Не спинялися, однак, ні на хвилю — били й били підборами, і майдани стали уже як круглі чаші…
Попика знову ніхто не слухав. Хлопці вдарили лубка, поруч грали в перстенець; ружана скидала з себе капу — коров'яча маска валялася біля її ніг. Жінка з клубком ниток плеснула в долоні, і до неї зі сміхом злетілися хлопці й дівчата. Тримала нитки у витягнутій руці, а молодята похапали нитки вустами. Тоді розтислася долоня, і весь гурт виявився зв'язаний попарно. Пари бралися за руки й дивилися одне на одного, сходилися повільно, обіймалися, притискалися щільно і вклеювали вуста в уста. Тільки очі дивилися пильно й серйозно, відбиваючи в чорних зорках круглих і потворних чоловічків.
Парубки, що грали в перстенець, посідали один на одного: один ставав конем, а другий вершником. Коні брикали, а вершники летіли опромінь головою. Після того вершник ставав конем, а кінь вершником — їхала з одного кутка зали в інший чудна кіннота…
Ходила з зав'язаними очима дівчина Марія, витягувала вперед тендітні долоньки і розводила ними в повітрі. Від її рук увихалися юрливі чоловічі й жіночі постаті; Марія раптом спинилася серед зали і зірвала з очей пов'язку.
— Господи! — сказала вона тихо. — Задихнутись можна!…
Король ходив по залі, світячи білками очей. Закладав у лучок патички з реп'яшими головками і стріляв ними у волосся дівчат. Дівчата зверескували й починали виривати реп'яхи, король при цьому зупинявся й розводив у беззвучному реготі рота.
— А де наша Смерть? — спитав раптом він.
Тоді, мов на команду, розчинилися двері, і стала в них висока біла постать зі світлим волоссям і в білій масці. Ясна одежа її заструмувала в такт ході, а в руці затиснуто білого сувоя.
Дивна тиша зависла в залі. Чути стало, як тріщать свічки і як листає книгу попик. Зрештою, він склав її, звівся, наклав на голову бриля і неквапно рушив до виходу.
Тоді й прокотився по залі мелодійний голосок:
— Степане, Iване, Маріє, Панасе, Галино, Ельжбето, Раїно, Северине!
Приречені вийшли з юрби і стали, світячи очима й усмішками.
— Ви мертві! — проказав дзвенячий голосок. Хлопці й дівчата падали. Кумедно махали руками й ногами і пирскали при тому сміхом…
Попик ішов через юрбу, і йому мимохіть давали дорогу.
— Павле, Петре, Никодиме, Сильвестре, Оксано, Ганно, Зінько, Параско!
Вийшло ще восьмеро, і ніжна ручка махнула перстом:
— Ви мертві!
Приречені попадали невпереміш із лежачими… Попик ішов важкою, втомленою ходою. Обличчя його посіріло, а очі стали як каламутна вода.
— Дай-но, дочко, я вийду звідсіля, — сказав він Смерті самими вустами.
— Не пускай його, не пускай! — закричали звідусіль веселі голоси.
Але Смерть відступила. Старий зирнув на неї, і на мент його очі знову чудовно зацвіли. Тоді Смерть зірвала з лиця білу маску, і попик уразився, яке чудове і яке перестрашене обличчя на нього подивилося.
— Мені страшно, отче, — прошепотіла дівчина. — Може, нам не гратись у цю гру?
— Свічення ваше, — сказав попик. — I ви маєте його вершити!…
Він вийшов у двір, де горіли ватри і сиділи довкола них чоловіки. Розмовляли про щось поважно, розмірене похитуючи головами, і їхні велетенські тіні гойдалися на прямовисних безвіконних стінах.
Попик ішов поміж тих вогнищ, маленький і білий, у світлій полотняній рясі, його руді чоботи човгали по кам'яних плитах, що ними було вимощено подвір'я, червоне сяйво обливало зусібіч цю чудну постать у потріпаному брилі, і метелики на тому брилі раптом змінили барву: стали червоні, як жар. Почервоніла й попикова одежа, чоботи його й обличчя — тільки очі сяяли синім вогнем, був той вогонь терплячий і милостивий.
До нього підійшла висока жінка в брунатній одежі. Перехилила штофик і налила чарку.
— Не погребуйте, панотче, — сказала спокійно. — Призволіться, коли ваша ласка!
Попик спинився. Узяв чарку і ковтнув те, що було в ній.
— Це, отче, за вас, — проголосила жінка. — А тепер випийте ще за нас!…
Цю чарку попик пив повільно. Ледь-ледь цідив крізь зуби і дивився пильно на жінку.
— Як довго ви за нас п'єте! — засміялася вона.
Попик, однак, не поспішав. Пив і дивився: чоловіки коло ватр також пили. Пили й жінки, що збились віддалік купкою. Цідив горілку крапля за краплею, жінка біля нього перестала всміхатися і дивилася на нього печально; з лівої руки він побачив чорні лахматі тіні, що ковзались по голих цегляних стінах, з правої руки темніли відчинені двері, а в них, далеко в глибині, світилася, осяяна вогнем свічок, дівоча постать із сувоєм у руках. До нього долинув мелодійний, як золотий дзвоник, голосок, що вилічував імена, чулося гупання мертвих тіл, а він усе пив і пив.
— Так ви, отче, до ранку питимете! — сказала жінка.
Але він іще пив. Червоні метелики встигли за цей час облетіти увесь двір і повернулися назад на бриль, очі старого дивилися повз жінку і поза ці стіни — там, у небі, побачив він тонко засвічену хмарку. Вже й справді світало: прозорий, як дим, сутінок спадав на місто і цих людей.
Тоді попик допив чарку. Мовчки повернув жінці й рушив далі.
Жінка, однак, не задовольнилася. Наздогнала й зачепила його.
— Отче, га?
Подивився на неї, не зупиняючись.
— Чого ви так довго пили, отче?
— Багато вас, — сказав попик. — Дуже багато…
Iшов залитими тремкуватим світлом вулицями; були це ще сутінки, що розпадалися, як порізані нитки. М'яка прохолода струмувала від широкого неба, що розлилося над головою і ще ледь поблимувало трепетними зорями. Висів там рогатий місяць, виблідлий і втомлений від цілонічної роботи; вулиця, по якій ішов, була порожня, і кроки його, як повільно він не ступав, розлунювалися навкруги. Курява була прибита щедрою росою, що впала з того-таки вологого неба, і виткі рослини, що пообплітали стіни будівель, вогко світились у ненадійному світлі. Свіжий легіт ворушив листя, і здавалося, що стіни монотонне похитуються. Червоні метелики на брилі міцно спали, а звіддалік, куди він і простував, чувся одноманітний дружний тупіт, начебто біг у степ зморений од нічного попасу кінський табун.
Попик змерз і почав на ходу терти руку об руку, зорі в нього над головою тихо гасли.
Тоді спинився він серед вулиці, задер голову туди, де вже зовсім синьо світилося небо, аж бриль йому зсунувся з голови. Підхопив того бриля, поклав на землю, а сам знову задер голову, тільки вже стоячи навколішках. Ловив дрижаки, і його вуста ворушилися, віяв на нього легіт, а руки зводилися. Потому ударив попик поклін, один і другий, притисся лобом до каменю й так завмер на хвилю. Потім устав і струсив порох з колін. Десь далеко в просторі тужливо заіржав кінь, і це самотнє іржання, розбите на тисячки лун, довго відгукувалося чи з одного, чи з другого боку.
Тоді попик утер сльозу, що йому вибив на око вітер, і, наклавши бриля, пішов швидше. За хвилю він уже біг підтюпцем, важко бухаючи чобітьми, з грудей йому виривався сипкий віддих, як хрип, рот його був розкритий, а очі широко розплющені. Він біг так доти, доки не закінчилася вулиця і не ліг йому перед очі великий, залитий вогким туманом майдан.
Люди підстрибували, махали руками, а коли напружив попик очі, побачив, що вони й одягнені однаково: синій каптан і зелені штани, жінки мали сині, як і туман той, корсетки і зелені сукні. Грали музики: один на скрипку, другий на лютню, а третій дзвонив бубонцем. Жінки скакали, підіймаючи над землею пучками важку тканину спідниць, а чоловіки крутились навколо них, наче бджоли коло стільників. Притупували всі водночас і знову кидались у вихиляси. Жінки наче одмахувались од партнерів, збиваючись у гурт, але чоловіки прискакували з притупцем і розбирали цей гудливий, збитий докупи жіночий рій. Знову вихилялися парами, крутилися синьо-зелені корсетки та сукні — в рухах людей вгадувалася трохи неприродна завченість.
Попик обходив майдан по крайці, що лишалася між ямою й будинками, з-під ніг йому осипалася земля, і він, щоб не впасти, хапався за виткі рослини на стінах. Ламалися під пальцями, як гарбузяччя, зрештою, росли тут і гарбузи, великі, смугасті і дивовижно роздуті. Кілька з них зірвалося й покотилось у яму, збивши з ритму кілька пар.
Попик став, розіп'ятий на стіні, тримався за крихке бадиляччя, і очі його з синіх стали чорні. Вуста його ворушилися, а борода тремтіла. На нього, однак, ніхто не зважав, тоді він закричав туди, вниз, де безнастанно крутилася й товклася юрба:
— Гей, люди! Це я вам кажу: зупиніться! Розкажіте один одному про лихі вчинки ваші й покайтеся. Сущий послав мене до вас. Я пізнав печаль вашу віковічну, а коли ви зупинитеся, спробую вивести вас звідсіля. Я поведу вас у землю гарну й простору, де тече ріками молоко і мед. Вона недалеко, ця земля, отут за стінами вашими. Там, люди, степ широкий та безмірний, і ви здолаєте розорати той степ. Набудуєте інших міст і інших сіл — житимете там, як добрим людям подобає. Любов'ю житимете до світу цього й людей!…
Юрба, однак, танцювала. Захлиналася скрипка, дзвонила невгавуще лютня й захлинався, мов шалений, бубонець. Глухо стогнала земля, і яма на очах у попика западала все глибше й глибше.
Тоді старий знову почав пробиратися по крайці між ямою та стінами. Бриль його зачепився за бадилля й покотився вниз, ноги танцюристів миттю його підтоптали, вмісили в землю, і з-під ніг ледве вирвалося двоє червоних метеликів. Закружляли вони швидко-швидко над юрбою, замахали крильцями і, стаючи все менші й менші, повільно розчинилися в уже зовсім голубому небі.
Попик ішов все швидше. Звів обличчя, задерши бороду, і, здавалося, не бачив перед собою ні світу, ні дороги.
Схід уже світився. Кілька червоних хмар, схожих на велетенських метеликів, махали там, біля сонця, легкими крильми. Небо ояснювалося од чудової пожежі, і цей вогонь спалив остаточно такий недоладний у цьому небі місяць.
Попик ішов не озираючись. Це була та ж таки заросла травою дорога, якою приїхав він сюди; крок старого став сягнистий, часом він і підбігав, а за ним котилася кругла й моторна грудочка собачати.
Дві сльозини скотилися із синіх, як цей ранок, очей. Застигли двома голубими кришталиками в зморшках старого, і, коли сонце осяяло світ, у кришталиках тих заграли маленькі веселочки.
Лише тоді попик озирнувся. Побачив раптом у тому місці, де тільки-но було місто, озеро серед степу. Купалось у тому озері ясне сонце, наче хто мив у ньому золоту мису, і літала над водою самотня біла мева. Кричала тужливо й падала грудьми на воду. Тоді знову зринала догори і там, серед невимірної голубіні, спалювалася яскраво-білим непорочним вогнем.
Білий, як лунь, чоловічок стояв на зарослій травою дорозі. Сині його очі, окреслені сивими бровами, спокійно зорили на те видиво, що хиталося попереду, легенький вітерець ворушив білим і рідким волоссям. Глуха навколо безлюдь, тільки невгамовні жайворонки били в свої дзвінки, і тиша стояла первісна — тиша, як тканина блаватна. Білі вії чоловічка покліпували, а коло його ноги лащилося, повискуючи, мокре од роси і змерзле біле собача.
ЧОРНА КУМА
Вдарила лопатка, і жмурко підскочив на місці. Круто розвернувся, але до нього шкірилося кільканадцятеро зовсім однакових облич.
— Пасися, ружано, но! Пасися! — змахувала батіжком чорноока. — Но! Но! Но!
Корова стала. Звела голову й мукнула.
— Доїтися хоче! — сказала дівчина з глеком. — Це ми тобі зараз!
Стала на коліна, і з-під її рук і справді полилося молоко… Поруч голосили жінки над вусатою "бабою". Високі їхні голоси бились у стелю — знову побачив попик на ній місяця намальованого і блискучу зорю біля нього…
— Ой роджу, роджу, роджу! — заверещав вусатий дядько з намощеним животом та лисою головою. — Ой, роджу, роджу, людоньки, рятуйте — ая!
Упав на землю, і до нього потяглися кощаві руки старих жінок. М'яли його й тисли. Дикий крик рвався з-під тих рук — по червоному обличчі з розтуленим ротом повзали, мов п'явки, вуса…
Попик позіхнув і перехрестив рота. Голос його знову злетів угору, але був ледве чутний у загальній веремії.
Підійшла літня жінка, налила йому горілки, попик узяв чарку, примружився, подивився на світло і швидко випив — порожня чарка стала поруч з Євангелієм. Голос його подужчав.
— Бог скаже раз, — прочитав він, — а коли на те не вважають, ще й другий раз. У сні, в нічному видиві, коли сон находить на людей, коли дрімаємо на ложі, тоді він відтуляє в чоловіка вухо і втискає свою науку…
Літня жінка, що давала попикові чарку, припалила від свічки скіпку й подала своїй сусідці. Та всунула скіпку найближчому чоловікові, й помандрувала вона в другий кінець зали. Запахло живицею, і синій дим повивсь у повітрі. Плив і стрибав вогник, доки не вигнувся коліном і не згас. Тоді засміялися всі, хто був у залі: скіпку тримала підсліпувата й довгоноса дівчина.
Тоненька, як нитка, усмішка зів'яла на її лиці, дівчина ступила до сусіди й поцілувала його в уста…
Голосно ляпнула лопатка — жмурко ткнув пальцем у груди найближчого молодика…
— Гей, Маріє, — гукнув вимащений у сажу чоловік. — Ходи поцілуйся з паном, ходи!…
Марія, темне й тепле дівчатко, вийшло, дрибуляючи, до "пана" і засоромлено опустило оченята. Щоки її запалали, а вуста легенько відслонилися. Кинулася притьмом до дядька і не так поцілувала, як вколола його губенятами.
— Гей, Ольго! — вдруге проголосив "пан". — Ходи поцілуємося…
Довгоноса дівчина теж цілувалася. Iшла від одного чоловіка до другого, і її вуста полум'яніли, як жар. I диво дивне сталося з тою дівчиною: чим більше цілувалася, тим гарнішала. Знала про це і палала щасливим вогнем…
— Тихо мені, тихо! — плеснула в долоні немолода жінка. — Ану-те, ниточки!…
— Гей, Галько, — виголосив "пан". — Ходи-но поцілуємося!…
Щось затремтіло ледь-ледь: стіни, підлога і вогники свічок. Начебто земля зітхнула чи пробудилася. Люди раптом замовкли: жінка зі снопиком ниток у руці; "пан", що цілував дівчат; хлопці, що били лубка; скинула маску "корова" — була це дівчина; господиня перестала плакати, а господар її утішати; вусатий родільник сів на долівці, а баби, що йому "допомагали", розскочилися, звелася "убита" "баба", а "дід" підійшов і обійняв її за плечі. Покинув свій трон король, пройшовся по залі і раптом засвітив до попика чорним обличчям.
Попик одвівся від книги, але не переставав проказувати віщих слів. Всі мимохіть прислухалися до його мови — дивна тиша запала в залі. Попик бачив ці мимовільно перестрашені лиця; бачив він біля ватр чоловіків, що звелися на ноги. Не спинилися тільки танцівники на майданах: розкривали роти, ойкаючи шалено, тупотіли ногами, сплітаючись ув обіймах, і розпліталися, махали руками й похитували головами. Дивно вихудли за цей час — гарячкове світилися їхні очі, а щоки позападали. Не спинялися, однак, ні на хвилю — били й били підборами, і майдани стали уже як круглі чаші…
Попика знову ніхто не слухав. Хлопці вдарили лубка, поруч грали в перстенець; ружана скидала з себе капу — коров'яча маска валялася біля її ніг. Жінка з клубком ниток плеснула в долоні, і до неї зі сміхом злетілися хлопці й дівчата. Тримала нитки у витягнутій руці, а молодята похапали нитки вустами. Тоді розтислася долоня, і весь гурт виявився зв'язаний попарно. Пари бралися за руки й дивилися одне на одного, сходилися повільно, обіймалися, притискалися щільно і вклеювали вуста в уста. Тільки очі дивилися пильно й серйозно, відбиваючи в чорних зорках круглих і потворних чоловічків.
Парубки, що грали в перстенець, посідали один на одного: один ставав конем, а другий вершником. Коні брикали, а вершники летіли опромінь головою. Після того вершник ставав конем, а кінь вершником — їхала з одного кутка зали в інший чудна кіннота…
Ходила з зав'язаними очима дівчина Марія, витягувала вперед тендітні долоньки і розводила ними в повітрі. Від її рук увихалися юрливі чоловічі й жіночі постаті; Марія раптом спинилася серед зали і зірвала з очей пов'язку.
— Господи! — сказала вона тихо. — Задихнутись можна!…
Король ходив по залі, світячи білками очей. Закладав у лучок патички з реп'яшими головками і стріляв ними у волосся дівчат. Дівчата зверескували й починали виривати реп'яхи, король при цьому зупинявся й розводив у беззвучному реготі рота.
— А де наша Смерть? — спитав раптом він.
Тоді, мов на команду, розчинилися двері, і стала в них висока біла постать зі світлим волоссям і в білій масці. Ясна одежа її заструмувала в такт ході, а в руці затиснуто білого сувоя.
Дивна тиша зависла в залі. Чути стало, як тріщать свічки і як листає книгу попик. Зрештою, він склав її, звівся, наклав на голову бриля і неквапно рушив до виходу.
Тоді й прокотився по залі мелодійний голосок:
— Степане, Iване, Маріє, Панасе, Галино, Ельжбето, Раїно, Северине!
Приречені вийшли з юрби і стали, світячи очима й усмішками.
— Ви мертві! — проказав дзвенячий голосок. Хлопці й дівчата падали. Кумедно махали руками й ногами і пирскали при тому сміхом…
Попик ішов через юрбу, і йому мимохіть давали дорогу.
— Павле, Петре, Никодиме, Сильвестре, Оксано, Ганно, Зінько, Параско!
Вийшло ще восьмеро, і ніжна ручка махнула перстом:
— Ви мертві!
Приречені попадали невпереміш із лежачими… Попик ішов важкою, втомленою ходою. Обличчя його посіріло, а очі стали як каламутна вода.
— Дай-но, дочко, я вийду звідсіля, — сказав він Смерті самими вустами.
— Не пускай його, не пускай! — закричали звідусіль веселі голоси.
Але Смерть відступила. Старий зирнув на неї, і на мент його очі знову чудовно зацвіли. Тоді Смерть зірвала з лиця білу маску, і попик уразився, яке чудове і яке перестрашене обличчя на нього подивилося.
— Мені страшно, отче, — прошепотіла дівчина. — Може, нам не гратись у цю гру?
— Свічення ваше, — сказав попик. — I ви маєте його вершити!…
Він вийшов у двір, де горіли ватри і сиділи довкола них чоловіки. Розмовляли про щось поважно, розмірене похитуючи головами, і їхні велетенські тіні гойдалися на прямовисних безвіконних стінах.
Попик ішов поміж тих вогнищ, маленький і білий, у світлій полотняній рясі, його руді чоботи човгали по кам'яних плитах, що ними було вимощено подвір'я, червоне сяйво обливало зусібіч цю чудну постать у потріпаному брилі, і метелики на тому брилі раптом змінили барву: стали червоні, як жар. Почервоніла й попикова одежа, чоботи його й обличчя — тільки очі сяяли синім вогнем, був той вогонь терплячий і милостивий.
До нього підійшла висока жінка в брунатній одежі. Перехилила штофик і налила чарку.
— Не погребуйте, панотче, — сказала спокійно. — Призволіться, коли ваша ласка!
Попик спинився. Узяв чарку і ковтнув те, що було в ній.
— Це, отче, за вас, — проголосила жінка. — А тепер випийте ще за нас!…
Цю чарку попик пив повільно. Ледь-ледь цідив крізь зуби і дивився пильно на жінку.
— Як довго ви за нас п'єте! — засміялася вона.
Попик, однак, не поспішав. Пив і дивився: чоловіки коло ватр також пили. Пили й жінки, що збились віддалік купкою. Цідив горілку крапля за краплею, жінка біля нього перестала всміхатися і дивилася на нього печально; з лівої руки він побачив чорні лахматі тіні, що ковзались по голих цегляних стінах, з правої руки темніли відчинені двері, а в них, далеко в глибині, світилася, осяяна вогнем свічок, дівоча постать із сувоєм у руках. До нього долинув мелодійний, як золотий дзвоник, голосок, що вилічував імена, чулося гупання мертвих тіл, а він усе пив і пив.
— Так ви, отче, до ранку питимете! — сказала жінка.
Але він іще пив. Червоні метелики встигли за цей час облетіти увесь двір і повернулися назад на бриль, очі старого дивилися повз жінку і поза ці стіни — там, у небі, побачив він тонко засвічену хмарку. Вже й справді світало: прозорий, як дим, сутінок спадав на місто і цих людей.
Тоді попик допив чарку. Мовчки повернув жінці й рушив далі.
Жінка, однак, не задовольнилася. Наздогнала й зачепила його.
— Отче, га?
Подивився на неї, не зупиняючись.
— Чого ви так довго пили, отче?
— Багато вас, — сказав попик. — Дуже багато…
Iшов залитими тремкуватим світлом вулицями; були це ще сутінки, що розпадалися, як порізані нитки. М'яка прохолода струмувала від широкого неба, що розлилося над головою і ще ледь поблимувало трепетними зорями. Висів там рогатий місяць, виблідлий і втомлений від цілонічної роботи; вулиця, по якій ішов, була порожня, і кроки його, як повільно він не ступав, розлунювалися навкруги. Курява була прибита щедрою росою, що впала з того-таки вологого неба, і виткі рослини, що пообплітали стіни будівель, вогко світились у ненадійному світлі. Свіжий легіт ворушив листя, і здавалося, що стіни монотонне похитуються. Червоні метелики на брилі міцно спали, а звіддалік, куди він і простував, чувся одноманітний дружний тупіт, начебто біг у степ зморений од нічного попасу кінський табун.
Попик змерз і почав на ходу терти руку об руку, зорі в нього над головою тихо гасли.
Тоді спинився він серед вулиці, задер голову туди, де вже зовсім синьо світилося небо, аж бриль йому зсунувся з голови. Підхопив того бриля, поклав на землю, а сам знову задер голову, тільки вже стоячи навколішках. Ловив дрижаки, і його вуста ворушилися, віяв на нього легіт, а руки зводилися. Потому ударив попик поклін, один і другий, притисся лобом до каменю й так завмер на хвилю. Потім устав і струсив порох з колін. Десь далеко в просторі тужливо заіржав кінь, і це самотнє іржання, розбите на тисячки лун, довго відгукувалося чи з одного, чи з другого боку.
Тоді попик утер сльозу, що йому вибив на око вітер, і, наклавши бриля, пішов швидше. За хвилю він уже біг підтюпцем, важко бухаючи чобітьми, з грудей йому виривався сипкий віддих, як хрип, рот його був розкритий, а очі широко розплющені. Він біг так доти, доки не закінчилася вулиця і не ліг йому перед очі великий, залитий вогким туманом майдан.
Люди підстрибували, махали руками, а коли напружив попик очі, побачив, що вони й одягнені однаково: синій каптан і зелені штани, жінки мали сині, як і туман той, корсетки і зелені сукні. Грали музики: один на скрипку, другий на лютню, а третій дзвонив бубонцем. Жінки скакали, підіймаючи над землею пучками важку тканину спідниць, а чоловіки крутились навколо них, наче бджоли коло стільників. Притупували всі водночас і знову кидались у вихиляси. Жінки наче одмахувались од партнерів, збиваючись у гурт, але чоловіки прискакували з притупцем і розбирали цей гудливий, збитий докупи жіночий рій. Знову вихилялися парами, крутилися синьо-зелені корсетки та сукні — в рухах людей вгадувалася трохи неприродна завченість.
Попик обходив майдан по крайці, що лишалася між ямою й будинками, з-під ніг йому осипалася земля, і він, щоб не впасти, хапався за виткі рослини на стінах. Ламалися під пальцями, як гарбузяччя, зрештою, росли тут і гарбузи, великі, смугасті і дивовижно роздуті. Кілька з них зірвалося й покотилось у яму, збивши з ритму кілька пар.
Попик став, розіп'ятий на стіні, тримався за крихке бадиляччя, і очі його з синіх стали чорні. Вуста його ворушилися, а борода тремтіла. На нього, однак, ніхто не зважав, тоді він закричав туди, вниз, де безнастанно крутилася й товклася юрба:
— Гей, люди! Це я вам кажу: зупиніться! Розкажіте один одному про лихі вчинки ваші й покайтеся. Сущий послав мене до вас. Я пізнав печаль вашу віковічну, а коли ви зупинитеся, спробую вивести вас звідсіля. Я поведу вас у землю гарну й простору, де тече ріками молоко і мед. Вона недалеко, ця земля, отут за стінами вашими. Там, люди, степ широкий та безмірний, і ви здолаєте розорати той степ. Набудуєте інших міст і інших сіл — житимете там, як добрим людям подобає. Любов'ю житимете до світу цього й людей!…
Юрба, однак, танцювала. Захлиналася скрипка, дзвонила невгавуще лютня й захлинався, мов шалений, бубонець. Глухо стогнала земля, і яма на очах у попика западала все глибше й глибше.
Тоді старий знову почав пробиратися по крайці між ямою та стінами. Бриль його зачепився за бадилля й покотився вниз, ноги танцюристів миттю його підтоптали, вмісили в землю, і з-під ніг ледве вирвалося двоє червоних метеликів. Закружляли вони швидко-швидко над юрбою, замахали крильцями і, стаючи все менші й менші, повільно розчинилися в уже зовсім голубому небі.
* * *
Виходив у розчинені навстіж ворота й озирався. За ним не йшов ніхто, бігло тільки мале лахмате цуценя. Небо вже остаточно погасило зірки, тільки блідий серпик місяця ще тремтів, наче переляканий. Трава, через яку пішов старий, відразу ж змочила йому чоботи й рясу, і мокра тканина плескалась об шкіру.Попик ішов все швидше. Звів обличчя, задерши бороду, і, здавалося, не бачив перед собою ні світу, ні дороги.
Схід уже світився. Кілька червоних хмар, схожих на велетенських метеликів, махали там, біля сонця, легкими крильми. Небо ояснювалося од чудової пожежі, і цей вогонь спалив остаточно такий недоладний у цьому небі місяць.
Попик ішов не озираючись. Це була та ж таки заросла травою дорога, якою приїхав він сюди; крок старого став сягнистий, часом він і підбігав, а за ним котилася кругла й моторна грудочка собачати.
Дві сльозини скотилися із синіх, як цей ранок, очей. Застигли двома голубими кришталиками в зморшках старого, і, коли сонце осяяло світ, у кришталиках тих заграли маленькі веселочки.
Лише тоді попик озирнувся. Побачив раптом у тому місці, де тільки-но було місто, озеро серед степу. Купалось у тому озері ясне сонце, наче хто мив у ньому золоту мису, і літала над водою самотня біла мева. Кричала тужливо й падала грудьми на воду. Тоді знову зринала догори і там, серед невимірної голубіні, спалювалася яскраво-білим непорочним вогнем.
Білий, як лунь, чоловічок стояв на зарослій травою дорозі. Сині його очі, окреслені сивими бровами, спокійно зорили на те видиво, що хиталося попереду, легенький вітерець ворушив білим і рідким волоссям. Глуха навколо безлюдь, тільки невгамовні жайворонки били в свої дзвінки, і тиша стояла первісна — тиша, як тканина блаватна. Білі вії чоловічка покліпували, а коло його ноги лащилося, повискуючи, мокре од роси і змерзле біле собача.
ЧОРНА КУМА
Ішов по дорозі, загорнений із ніг до голови в туман, і від того йому зовсім не було тепло. За ним біг, майже розтоплюючись у сивому молоці, малий песик, якому так само було холодно, як і господареві.
— Чи ж будемо сьогодні їсти? — спитав песик захекано.
— Одне тобі на думці, — сказав Іван. — А мені сьогодні інше в голові.
— Ви, люди, вигадуєте собі клопіт, — сказав песик і аж задихнувся од туману. — Кому вони потрібні, оті куми й хрестини, коли на стіл нічого поставити?
— Через це люди й не хочуть до мене йти, — сказав Іван. — Сам бачив, обійшов я цілу вулицю, і всі від мене кирпу вернуть. Ось ти, такий мудрий, що й говорити по-людському вмієш, порадив би мені, де знайти тих кумів. Хочу я жити по закону…
Песик мовчав. Він подумав, що вчора поживився тільки сухарем та кісткою, яку знайшов, коли лазив по вулиці. А ще він подумав, що коли було б над землею сонце, а не цей клятий туман, то й голодному стало б веселіше.
— Мовчиш, — сказав Іван, — а чого? Немає в тебе слів на мій клопіт, немає їх і в мене…
Спинився й подивився перед собою. І побачив клубасту кулю, всередині якої горів кволий вогник. Той вогник не освітлював нічого, а тільки цвів, як золота квітка.
— От ми й додому прийшли, — сказав Іван, переступаючи перелаз. — А поміг би знайти мені кума й куму, то поїв би сьогодні гаразд. Хрестини — то велике свято в людей…
Песик гавкнув. Печально й дзвінко — від голоду він уже й по-людському говорити не міг. Чоловік тим часом одчинив двері, які зарипіли голосно й іржаво: там, де горів вогник із золотою шапкою, лежала після пологів його жінка.
— Таки не привів ти людей? — спитала вона.
— Ніхто не хоче. Ходив по них і вчора, і ниньки, і ніхто не йде…
— Піди до Стрижів, — сказала жінка.
Пропадала зовсім у сутіні, адже вогник на столі зовсім не світив; Іван тільки бачив, як поблискують її очі.
— Не палила б даремно світла! — сказав.
— Коли ж боюся без світла, — відповіла вона, — Щось тоді по кутках пищить та голосить! — Вона знову подивилася на нього із сутіні, і він побачив її сльози. — Піди-но, чоловіче, в Стрижі, може, хоч звідтам кого приведеш. А ні, то, може, діда по дорозі здиблеш чи кого, щоб дитина не лишалася без хреста.
— Я увесь вимок, — сказав він. — Річка онде від мене тече!
Вона подивилася й побачила: від нього й справді тече річка. Тече й пропадає в тумані, що вже й вечором став, і таки жаль їй стало посилати його в ту неоглядну тьму. На серці в неї світлів вогник, майже такий, як і той, на столі, і цей вогник було запалено зовсім недавно. Іван тоді торкнувся її серця і засвітив його, оце від того й дитина в них знайшлася. Вона так любила ту дитину, що не могла сидіти в темені, а даремно палила світло, і це неправду вона сказала, що боїться, — хотіла на сина дивитися. Той же, котрий дав їй оце щастя, стояв стовбуром у дверях, печальний і мокрий, текла від нього й пропадала в темряві сива ріка, і по ній пливли, мов ясні пухнасті кульки, їхні пережиті разом дні.
— А воно й справді, — озвалася вона. — Чи наш це гріх, що ми нічого не маємо? Підеш у Стрижі завтра.
Але він уже переступив поріг, бо набрався тут, у сухій хаті й біля світла, сили, ковтнув того світла на повні груди, і висохла відразу ж на його плечах одежа; вже знав, що, вийшовши надвір, не побачить більше туману, а буде на небі чисто й зоряно, і він рушить по тій річці-дорозі, що сам її створив.
Жінка його зітхнула важко в хаті, але під її боком заплакало щось кволеньке й запхинькало, і вона мусила забути про чоловіка, котрий знову пропав із хати, а оголила і вклала в малий роток повне, набрякле персо.
Надворі туману й справді не було, а ясна зоряна ніч; Іван стояв, дихаючи на повні груди, й дивувався. З буди вибіг песик, замахав хвостом і притулився до господаревої ноги.
— Ти вже тут залишайся, — сказав Іван, — а я таки в Стрижі подамся. Доки прийду, то й ранок настане.
— З тобою піду, — сказав песик. — 3 ким інакше розмовишся?
Чоловік знову переступив перелаз, а песик той перелаз перестрибнув. І лягла перед ними зовсім срібна дорога, наче й справді річка текла, — окрім зір, засвітив на небі ще й місяць. Вони пішли по тій дорозі, наче в човні попливли, а коли озирався він, то не бачив уже ні своєї хати, ні містечка, а тільки клубасті кулі, в яких проступали тіні його сусідів, та й тої, котра йому вже й дитину народила. Він побачив, а може, відчув красу її велику і той тихий сміх почув, що ним вона сміялася, коли була повна його ласки й поцілунків. Побачив він і вербу, облиту місячним промінням, і почув запах роси, а роса пахне тільки для тих, котрі серед неї щиро любляться. Від того пролетів до нього безшумно кажан і впав на руку, яку він виставив до місяця, розгорнув крила й затремтів.
«Оце я так сумую, — подумав Іван, — а чого?»
— Чого мені сумувати, — сказав він, — коли радість у мене велика, чуєш, песику? Маю-бо танцювати й радіти під цим місяцем і ясним небом. Чи не так, песику?
— Дивний ти, дивний, — сказав песик. — А пасок чого он так сильно затягнув?
— Це для того, песику, щоб легше мені танцювалося. Адже син у мене народився, чуєш, песику, син!
— Не знаю, на що тут радіти! — мовив песик, а казав він так через те, що надмірно туману напився і той туман ще жив у ньому всередині, наче сіра повсть. Сам він теж був сірий, наче із сірої повсті пошитий, тільки очі його блищали, мов срібні.
Тоді зиркнув Іван на золоте око серед неба і на ще тисячі, а може, бозна-скільки інших оченят; здалося йому, що от-от вони погаснуть — тихе, блідо-синє світло розливалося навкруги. І розливалося аж надто швидко, мовби десь було розламано греблю й полилося воно на землю, наче вода; відтак затремтіло над головою в них небо й поховало перелякано зорі, а може, тільки заплющило їх зі страху? Та й місяць десь подівся, хоч на небі ні хмарини не було, начебто є на світі такі чорти, котрі крадуть з неба ті місяці. Насправді світло ранкове їх поїдає, як дитина скибку доброго хліба, а крихти по небу розкида; і ніколи такого не буває, оповів йому в ту світанкову годину песик, щоб один і той же місяць двічі на небо виходив. Увечері прийде зовсім інший місяць, а було їх уже з'їдено на цьому світі, скільки ото зір у небі, адже зорі і є крихти й недогризки тих місяців.
— От бачиш, — сказав Іван, викрешуючи вогню до люльки. — Ти мене дивним назвав, а насправді дивний ти. Такі смішні казки оповідаєш…
— Це тому, що я голодний, — сказав, проковтнувши слину, песик. — І я сам із задоволенням з'їв би таку скибку доброго хліба…
Тоді вони й побачили ту жінку. Йшла не до них, а від них, мабуть, звернула з узбічної стежки. Мала на собі чорну одежу, й Іван подумав спершу, що то ніч відходить із землі. Довга й чорна сукня стелилася по землі й мела порох — йшла жінка надто повільно й урочисто.
— Якась пані йде, — сказав песик. — Не треба її зачіпати.
— Вона перша нам по дорозі зустрілася, — заперечив Іван. — А ти ж знаєш звичай?…
— Не знаю ваших звичаїв, — сказав песик, — але цю жінку я обминув би десятою дорогою.
— Тут одна тільки дорога, — відповів Іван. — А звичай велить, щоб запросити в куми першого стрічного.
Тоді песик знову забув людську мову і гавкнув дзвінко й сумно, а хвостика свого міцно забив між ноги, і шерстина на ньому стала дибці; загарчав він, показуючи зубенята, і почав одступати. Іван же не відчував страху, хіба що смуток нерозбірливий, бо та постать у чорному все-таки нагадувала ніч, яку вони оце пережили, а було в ній сумного забагато. Він дихнув на повні груди й зібрався на силі, щоб гукнути на ту жінку, котра йшла не до нього, а від нього; коли ж повернулася вона раптом, Іван побачив, що очі в неї великі й темні, лице біле й панське, а вуста червоні, наче фарбою підмазані.
— Де ти йдеш, чоловіче? — спитала, і, хоч була далеко від нього, добре її почув.
— Дав мені, пані, бог гаразд, — сказав, знімаючи шапку, — і вже другий день дитина нехрещена, ніхто не хоче йти за кума…
Песик уже мчав дорогою на всі заставки, гнав його звідси страх несвітський. Однак Іван і досі не боявся, хоч ніколи на своєму віку не зустрічав він таких жінок.
— Вернися, — сказала вона, напівобертаючись до нього. — Я тобі буду сама за куму…
— А кум? — спитав він, вже й собі починаючи трохи боятися.
— Кума ми по дорозі зустрінемо, — сказала жінка й швидко пішла в його бік.
Тоді побачив він, що світло довкола нього ще дуже рідке, що ранок, накотивши на землю перші світанкові хвилі, наче завмер — стояв і надчікував свою куму, оту пані чорну, як ніч. Але то не була ніч, та й не пані, бо коли підійшла ближче, побачив він немолоду селянку в темній кереї, а з-під хустки в неї вибивалося сиве пасмо.
— А я вас за пані прийняв, тітко, — сказав Іван. — Таке мені чудне здаля замерехтіло…
— Що тобі замерехтіло, забудь! — сказала строго жінка, і він уразився несамохіть: очі в неї були такі ж величезні й несусвітські, як йому й привиділося…
Пішли вони по дорозі, він оповідав їй тихим голосом про своє лихо, а вона мовчала. Оповідав про свою блуканину та й про дружину свою; йому стало радісно, що таки надибав собі куму, хай і не зовсім звичайну; тож, усміхнувшись, оповів він їй про свого чудного песика, з яким блукав оці дні. Той песик був приблуда, але розмовляв людською мовою і такі чудні казки оповідав. Про те, наприклад, що він вийшов з міста, яке озером покрилося, — аж слухати все те було кумедно.
— А оце, коли вас уздрів, — сказав Іван, — таке чудне із ним скоїлося!…
І він розказав про те чудне, що скоїлося з його песиком.
— Забудь про нього! — сказала жінка й хрипко кашлянула в наставлену долоню.
Тоді вони побачили, що назустріч їм іде, похитуючись з боку на бік, якесь мале чоловіченя. Шапки в нього на голові вже давно не було, чубик розколошкався, а свиту волочив по куряві. Здавалося, співало те чоловіченя, бо розтуляло щосили писка, але замість співу виривалося щось наче цвірінькання пташине. Притопував вряди-годи босою ногою, тоді підіймалася неприбита росою курява, адже й роси сьогодні не було! Курява й чоловіченя мов у клубок якийсь збивалися, часом виривався він із того клубка, але тоді заносило його на узбіччя. Там сторчував він, але не падав, відтак повертався на дорогу і знову розтуляв, скільки міг, рота — видзенькувало щось схоже на жайворонковий спів.
— Оце тобі й кум буде, — сказала жінка, і Йван повернувся до неї, щоб подивитися, чи не глузує вона часом. Але вона не кпила, хіба що всміхалася, однак такої усмішки не побажав би він бачити на устах своєї дружини — полином йому запахло, і він подумав, що полин пахне людині зовсім не тоді, коли їй хочеться танцювати.
— Чи ж будемо сьогодні їсти? — спитав песик захекано.
— Одне тобі на думці, — сказав Іван. — А мені сьогодні інше в голові.
— Ви, люди, вигадуєте собі клопіт, — сказав песик і аж задихнувся од туману. — Кому вони потрібні, оті куми й хрестини, коли на стіл нічого поставити?
— Через це люди й не хочуть до мене йти, — сказав Іван. — Сам бачив, обійшов я цілу вулицю, і всі від мене кирпу вернуть. Ось ти, такий мудрий, що й говорити по-людському вмієш, порадив би мені, де знайти тих кумів. Хочу я жити по закону…
Песик мовчав. Він подумав, що вчора поживився тільки сухарем та кісткою, яку знайшов, коли лазив по вулиці. А ще він подумав, що коли було б над землею сонце, а не цей клятий туман, то й голодному стало б веселіше.
— Мовчиш, — сказав Іван, — а чого? Немає в тебе слів на мій клопіт, немає їх і в мене…
Спинився й подивився перед собою. І побачив клубасту кулю, всередині якої горів кволий вогник. Той вогник не освітлював нічого, а тільки цвів, як золота квітка.
— От ми й додому прийшли, — сказав Іван, переступаючи перелаз. — А поміг би знайти мені кума й куму, то поїв би сьогодні гаразд. Хрестини — то велике свято в людей…
Песик гавкнув. Печально й дзвінко — від голоду він уже й по-людському говорити не міг. Чоловік тим часом одчинив двері, які зарипіли голосно й іржаво: там, де горів вогник із золотою шапкою, лежала після пологів його жінка.
— Таки не привів ти людей? — спитала вона.
— Ніхто не хоче. Ходив по них і вчора, і ниньки, і ніхто не йде…
— Піди до Стрижів, — сказала жінка.
Пропадала зовсім у сутіні, адже вогник на столі зовсім не світив; Іван тільки бачив, як поблискують її очі.
— Не палила б даремно світла! — сказав.
— Коли ж боюся без світла, — відповіла вона, — Щось тоді по кутках пищить та голосить! — Вона знову подивилася на нього із сутіні, і він побачив її сльози. — Піди-но, чоловіче, в Стрижі, може, хоч звідтам кого приведеш. А ні, то, може, діда по дорозі здиблеш чи кого, щоб дитина не лишалася без хреста.
— Я увесь вимок, — сказав він. — Річка онде від мене тече!
Вона подивилася й побачила: від нього й справді тече річка. Тече й пропадає в тумані, що вже й вечором став, і таки жаль їй стало посилати його в ту неоглядну тьму. На серці в неї світлів вогник, майже такий, як і той, на столі, і цей вогник було запалено зовсім недавно. Іван тоді торкнувся її серця і засвітив його, оце від того й дитина в них знайшлася. Вона так любила ту дитину, що не могла сидіти в темені, а даремно палила світло, і це неправду вона сказала, що боїться, — хотіла на сина дивитися. Той же, котрий дав їй оце щастя, стояв стовбуром у дверях, печальний і мокрий, текла від нього й пропадала в темряві сива ріка, і по ній пливли, мов ясні пухнасті кульки, їхні пережиті разом дні.
— А воно й справді, — озвалася вона. — Чи наш це гріх, що ми нічого не маємо? Підеш у Стрижі завтра.
Але він уже переступив поріг, бо набрався тут, у сухій хаті й біля світла, сили, ковтнув того світла на повні груди, і висохла відразу ж на його плечах одежа; вже знав, що, вийшовши надвір, не побачить більше туману, а буде на небі чисто й зоряно, і він рушить по тій річці-дорозі, що сам її створив.
Жінка його зітхнула важко в хаті, але під її боком заплакало щось кволеньке й запхинькало, і вона мусила забути про чоловіка, котрий знову пропав із хати, а оголила і вклала в малий роток повне, набрякле персо.
Надворі туману й справді не було, а ясна зоряна ніч; Іван стояв, дихаючи на повні груди, й дивувався. З буди вибіг песик, замахав хвостом і притулився до господаревої ноги.
— Ти вже тут залишайся, — сказав Іван, — а я таки в Стрижі подамся. Доки прийду, то й ранок настане.
— З тобою піду, — сказав песик. — 3 ким інакше розмовишся?
Чоловік знову переступив перелаз, а песик той перелаз перестрибнув. І лягла перед ними зовсім срібна дорога, наче й справді річка текла, — окрім зір, засвітив на небі ще й місяць. Вони пішли по тій дорозі, наче в човні попливли, а коли озирався він, то не бачив уже ні своєї хати, ні містечка, а тільки клубасті кулі, в яких проступали тіні його сусідів, та й тої, котра йому вже й дитину народила. Він побачив, а може, відчув красу її велику і той тихий сміх почув, що ним вона сміялася, коли була повна його ласки й поцілунків. Побачив він і вербу, облиту місячним промінням, і почув запах роси, а роса пахне тільки для тих, котрі серед неї щиро любляться. Від того пролетів до нього безшумно кажан і впав на руку, яку він виставив до місяця, розгорнув крила й затремтів.
«Оце я так сумую, — подумав Іван, — а чого?»
— Чого мені сумувати, — сказав він, — коли радість у мене велика, чуєш, песику? Маю-бо танцювати й радіти під цим місяцем і ясним небом. Чи не так, песику?
— Дивний ти, дивний, — сказав песик. — А пасок чого он так сильно затягнув?
— Це для того, песику, щоб легше мені танцювалося. Адже син у мене народився, чуєш, песику, син!
— Не знаю, на що тут радіти! — мовив песик, а казав він так через те, що надмірно туману напився і той туман ще жив у ньому всередині, наче сіра повсть. Сам він теж був сірий, наче із сірої повсті пошитий, тільки очі його блищали, мов срібні.
Тоді зиркнув Іван на золоте око серед неба і на ще тисячі, а може, бозна-скільки інших оченят; здалося йому, що от-от вони погаснуть — тихе, блідо-синє світло розливалося навкруги. І розливалося аж надто швидко, мовби десь було розламано греблю й полилося воно на землю, наче вода; відтак затремтіло над головою в них небо й поховало перелякано зорі, а може, тільки заплющило їх зі страху? Та й місяць десь подівся, хоч на небі ні хмарини не було, начебто є на світі такі чорти, котрі крадуть з неба ті місяці. Насправді світло ранкове їх поїдає, як дитина скибку доброго хліба, а крихти по небу розкида; і ніколи такого не буває, оповів йому в ту світанкову годину песик, щоб один і той же місяць двічі на небо виходив. Увечері прийде зовсім інший місяць, а було їх уже з'їдено на цьому світі, скільки ото зір у небі, адже зорі і є крихти й недогризки тих місяців.
— От бачиш, — сказав Іван, викрешуючи вогню до люльки. — Ти мене дивним назвав, а насправді дивний ти. Такі смішні казки оповідаєш…
— Це тому, що я голодний, — сказав, проковтнувши слину, песик. — І я сам із задоволенням з'їв би таку скибку доброго хліба…
Тоді вони й побачили ту жінку. Йшла не до них, а від них, мабуть, звернула з узбічної стежки. Мала на собі чорну одежу, й Іван подумав спершу, що то ніч відходить із землі. Довга й чорна сукня стелилася по землі й мела порох — йшла жінка надто повільно й урочисто.
— Якась пані йде, — сказав песик. — Не треба її зачіпати.
— Вона перша нам по дорозі зустрілася, — заперечив Іван. — А ти ж знаєш звичай?…
— Не знаю ваших звичаїв, — сказав песик, — але цю жінку я обминув би десятою дорогою.
— Тут одна тільки дорога, — відповів Іван. — А звичай велить, щоб запросити в куми першого стрічного.
Тоді песик знову забув людську мову і гавкнув дзвінко й сумно, а хвостика свого міцно забив між ноги, і шерстина на ньому стала дибці; загарчав він, показуючи зубенята, і почав одступати. Іван же не відчував страху, хіба що смуток нерозбірливий, бо та постать у чорному все-таки нагадувала ніч, яку вони оце пережили, а було в ній сумного забагато. Він дихнув на повні груди й зібрався на силі, щоб гукнути на ту жінку, котра йшла не до нього, а від нього; коли ж повернулася вона раптом, Іван побачив, що очі в неї великі й темні, лице біле й панське, а вуста червоні, наче фарбою підмазані.
— Де ти йдеш, чоловіче? — спитала, і, хоч була далеко від нього, добре її почув.
— Дав мені, пані, бог гаразд, — сказав, знімаючи шапку, — і вже другий день дитина нехрещена, ніхто не хоче йти за кума…
Песик уже мчав дорогою на всі заставки, гнав його звідси страх несвітський. Однак Іван і досі не боявся, хоч ніколи на своєму віку не зустрічав він таких жінок.
— Вернися, — сказала вона, напівобертаючись до нього. — Я тобі буду сама за куму…
— А кум? — спитав він, вже й собі починаючи трохи боятися.
— Кума ми по дорозі зустрінемо, — сказала жінка й швидко пішла в його бік.
Тоді побачив він, що світло довкола нього ще дуже рідке, що ранок, накотивши на землю перші світанкові хвилі, наче завмер — стояв і надчікував свою куму, оту пані чорну, як ніч. Але то не була ніч, та й не пані, бо коли підійшла ближче, побачив він немолоду селянку в темній кереї, а з-під хустки в неї вибивалося сиве пасмо.
— А я вас за пані прийняв, тітко, — сказав Іван. — Таке мені чудне здаля замерехтіло…
— Що тобі замерехтіло, забудь! — сказала строго жінка, і він уразився несамохіть: очі в неї були такі ж величезні й несусвітські, як йому й привиділося…
Пішли вони по дорозі, він оповідав їй тихим голосом про своє лихо, а вона мовчала. Оповідав про свою блуканину та й про дружину свою; йому стало радісно, що таки надибав собі куму, хай і не зовсім звичайну; тож, усміхнувшись, оповів він їй про свого чудного песика, з яким блукав оці дні. Той песик був приблуда, але розмовляв людською мовою і такі чудні казки оповідав. Про те, наприклад, що він вийшов з міста, яке озером покрилося, — аж слухати все те було кумедно.
— А оце, коли вас уздрів, — сказав Іван, — таке чудне із ним скоїлося!…
І він розказав про те чудне, що скоїлося з його песиком.
— Забудь про нього! — сказала жінка й хрипко кашлянула в наставлену долоню.
Тоді вони побачили, що назустріч їм іде, похитуючись з боку на бік, якесь мале чоловіченя. Шапки в нього на голові вже давно не було, чубик розколошкався, а свиту волочив по куряві. Здавалося, співало те чоловіченя, бо розтуляло щосили писка, але замість співу виривалося щось наче цвірінькання пташине. Притопував вряди-годи босою ногою, тоді підіймалася неприбита росою курява, адже й роси сьогодні не було! Курява й чоловіченя мов у клубок якийсь збивалися, часом виривався він із того клубка, але тоді заносило його на узбіччя. Там сторчував він, але не падав, відтак повертався на дорогу і знову розтуляв, скільки міг, рота — видзенькувало щось схоже на жайворонковий спів.
— Оце тобі й кум буде, — сказала жінка, і Йван повернувся до неї, щоб подивитися, чи не глузує вона часом. Але вона не кпила, хіба що всміхалася, однак такої усмішки не побажав би він бачити на устах своєї дружини — полином йому запахло, і він подумав, що полин пахне людині зовсім не тоді, коли їй хочеться танцювати.