Страница:
Оксана аж спинилася від обурення. Подивилася на дженджурика, наче хотіла вбити його, але натомість наштовхнулася на такий погляд, що їй аж мурашки по спині пройшли. Відчула, що, коли не збереться на силі, обов'язково розслабне і ще, чого доброго, вступить із тим прилипайлом у розмову. Вона звела погордливо носика і, дивлячись кудись повз дженджурика, сповістила, що тут ніяких квартир не здають і ніколи не здаватимуть. Знову пішла, але дженджурик був не в міру причіпливий і поволікся слідом. Йому дуже шкода, сказав він, невимірне шкода! Тут такі чудові краєвиди; може б, він зайшов і поговорив з її матір'ю?
Оксана знову спинилася. Його улесливий, солодкий голосок пролазив у неї й по-своєму бентежив. Але відчула більше омерзіння й погорду, ніж симпатію: коли ж він уразив її самолюбство, вуста її стали тонкі й безкровні.
— Такі речі я можу вирішувати сама! — сказала вона з притиском. — I можу вас твердо запевнити, що квартир тут не здають.
Тільки скоса ковзнула поглядом по його обличчі, але й цього було досить, щоб уразитися. Дженджурик не дивився на неї, а наче випивав. Знову заговорив якнайчемніше, а що вона підійшла вже до хвіртки, зупинився.
У дворі Галя прала білизну. Вона побачила дженджурика, і раптом щось гостре врізалося їй у серце.
Оксана плеснула перед дженджуриком хвірткою, а він, побачивши Галю, позадкував, хоч сам тільки-но просив завести його до неї.
— Що це за один? — спитала Галя поблідлими вустами. — Та прив'язався якийсь, — смикнула плечиком Оксана. — Квартиру шукає, чи що… Сподобався, бач, йому наш щм.
— А що ти йому?
— Що я могла йому сказати? — Оксана гнівно заворушила ніздрями. — Сказала, хай забирається, бо ми не здаємо ніяких квартир.
— Звісно, звісно! — пробурмотіла Галя. — А він прийшов на гору знизу?
— Звідки мені це знати? — роздратовано сказала Оксана. — Я його застала на скелі. Сидів і лупився на ті краєвиди. А взагалі, чого це ти так розхвилювалася?
— Мені здалося, що він проводить тебе додому.
Оксана розсміялася.
— Причепився, як шевська смола. А які в нього очі, мамо! Як у гадюки…
— Очі, кажеш? — зморщилася Галя.
— Ну, так, очі. Ледве мене, бідолаху, не з'їв. Вона підтисла вуста, задерла носика й пішла в дім, а Галя аж руки опустила. Глухо гупало в неї серце, кров прилила до обличчя, — вона присіла на лавочку. В домі безтурботно заспівала Оксана, з Хлопцевого вікна випливав дим; як і завжди, Хлопець від ранку до вечора топив себе в тому дикі і в книгах, їй захотілося прийти до нього і все розповісти. Про сірого птаха, очі якого обезволюють та засівають у кров невідомі досі бахання. Але розповісти Хлопцеві про те — розповісти йому таємницю його народження.
Оксана вийшла в цей час на гайок. Встигла переодягтись, а на вустах блукала в неї всмішка.
— Твій синок свистить, димить і гримить! — Вона витягла патетично долоні перед собою, тоді спустила руки і нервово сплела пальці. — Слухай, мамо, він у нас скоро місяць живе. А чи не час би йому вже влаштуватися на роботу?
Але Галя не піддалася на ці доччині шпильки. Сиділа на лавочці й слухала, як шумує їй у голові кров.
— Щось мені недобре, — сказала вона дочці. — Можемо-переш?
— Ну, звичайно, мамо. Піду тільки гляну, чи пішов той прилипайло.
— Не ходи! — скочила нервово Галя. — Я тебе прошу: не ходи! Оксана холодно і здивовано озирала матір.
— Що з тобою, мамо?
— Е, це довго розказувати, — сказала Галя. — Зрештою, о цій порі… Ні, мені варто було б тобі розказати… Бачиш, це не зовсім правдоподібна історія…
— То чого на це зважати?
— У свій час я теж так думала, — сказала Галя. — Але з роками… З роками ми стаємо м'якші й поступливіші навіть щодо забобонів. Можливо, це звичайна самоосторога… Фу, мені бракує слів.
— Це тому, що ти хочеш дуже великорозумно висловитися. Кажи простіше: яка ж та історія?
Галя розповіла ту історію, дивлячись у землю. Було їй ніяково повторювати те, що довгі роки вважала як виплід химерної фантазії своєї бабць Розповідала про чоловіків, які навідують їхній дім, що приходять вони сюди двох гатунків. Перші відвідують дім, коли дівчата починають ледь-ледь наливатися, другі, коли вони зрілі красуні. Не було в цьому домі, сказала Галя, негарних дівчат. Оксана може в тому пересвідчитися, погортавши їхній альбом, але неоднакова доля їх чекала. Ті, хто не міг устояти в ранньому віці, народжували хлопчиків, а від тих других приходній народжувалися дівчата. Дівчата залишались у домі, а хлопців мучив дух неупокорений — ставали вони блудягами й забродами, п'яницями або ж диваками, як той Оксанин прадід Iван. Може, воно й справді схоже на казку, сказала Галя, але таке й справді кілька разів повторювалося. У кількох так трапилося, що вони не могли встояти в ранньому віці, і їм зірвано було вінок, чоловіки другого гатунку лишаються в цьому домі й тут живуть. Вона не хоче переконувати, що це не простий збіг випадковостей, сказала Галя, але викласти перед нею ці факти вона зобов'язана.
Оксана стояла проти матері так само з задертим носиком, і зневажлива усмішка пливала по її обличчі. Галя не бачила тої усмішки, бо коли б побачила, не змогла б розказати тої історії до кінця.
— Не всі дівчата піддаються тому першому, — казала вона, — але ті, що піддаються, стають нещасні. Важке життя на них чекає і велика гризота через синів, яких вони народжують. Ти вже велика дівчина, — доказала Галя, — вже на той рік і школу закінчиш. Уваж і розваж!
Галя звела нарешті очі й побачила ту глумливо-зневажливу доччину усмішку.
— Тепер мені ясно, — сказала та не без погорди, — де взявся твій улюблений синок.
— Всі ми з одного тіста, — мовила Галя.
— Овва! — пхикнула Оксана. — Гадаєш, мене можна звести?
— Я не хотіла б, щоб ти гралася з вогнем.
— Мені той вогонь ні до чого, — відповіла Оксана. — Але я не збираюся ховатись і в кущі.
У неї затремтіли ніздрі, і знову засвітилася вона тією несусвітською красою, яку побачила в ній Галя вперше при приїзді Хлопця. Сумно й тепло стало Галі, дивлячись на цю розтривожену й таку самовпевнену красуню.
— Віриш, дочко, — сказала вона, взявши дівчину за руку. — Може, воно й смішно, але колись давно подібна розмова відбулася у мене з твоєю прабабою. Знаєш, що найкумедніше в цій ситуації?
— Ну? — звела брови Оксана.
— Я тоді вела себе зовсім так, як оце ти. Вона сказала це так скрушно й сумно, що в Оксани затремтіло серце і гаряча барва залила їй щоки. Вона сіла поруч з матір'ю і сказала серйозно та розважно:
— Та ти не хвилюйся, мамо. Чоловіки в мене поки що не викликають добрих почуттів.
Їх сколихнуло від цієї взаємної відвертості: Оксану через те, що мати говорить отак по-дорослому з нею, а Галю через оту доччину наївну й трохи смішну серйозність.
Не знали вони, що чув усю ту розмову крізь відчинені вікно й Хлопець. Він вийняв із рота люльку, поклав на стілець, розгорнута книжка лягла йому на груди, а на обличчі з'явилася розгублена всмішка. В серці йому загніздилася туга, і вперше за весь час перебування тут йому захотілося знову покинути рідний дім.
Вночі Галі приснився сірий птах у людській подобі. Мав чоловічу голову, хоч замість волосся в нього було пір'я. Пір'ям обросло і все його тіло, замість рук були в нього крила, але ноги мав людські, взуті в лискучі черевики. Птах кружляв над їхнім обійстям, а вона лежала серед двору в ліжку й тривожно стежила, як сіре величезне тіло стрімко ріже повітря. Горловий крик вирвався в людини-птаха, він склав крила й раптом пірнув униз. Галя встигла прикритися ковдрою, і птах упав на ту ковдру. Схопив її пазурами, що витиналися з лискучих туфель, і зринув угору. Вона злякано заклякла: лежала під відкритим небом у самій сорочці. Розстелена в повітрі ковдра летіла наче килим-літак, здіймаючись вище й вище, де цвів і палахкотів серед неба місяць. Птах знову склав крила і знову шугонув долі. Цього разу він зірвав із неї сорочку, роздерши її пазурами, і вдарив дзьобом їй під серце. Кривава рана зачервоніла їй під персом, а біле полотно сорочки знялося вгору і, хилитаючись вільно краями, подалося також до місяця. Птах полетів за тою ковдрою й сорочкою, меншав і меншав, доки зник, а вона лежала внизу на ліжку із розтерзаним серцем і не могла й пальцем кивнути.
Прокинулась у холодному поті, стало важко їй дихати. Боліло серце, і нестерпно стукотіло в голові. Здалося їй, що ось-ось трісне їй мізок, через це покликала хрипко Оксану. Оксана, однак, міцно спала, розділяла їх стіна. Галя звела руку й затарабанила в ту стіну. Щось завовтузилось у глибині дому, й почулися важкі кроки: збудила вона Хлопця. Він відчинив двері й зазирнув до неї. Вона покликала його слабким голосом, обома руками стискаючи голову, яка й досі немов розпадалася.
— Мені погано, — сказала вона. — Розбуди Оксану. Або ні, дай мені гірчичника. Отут, на полиці.
Він засвітив світло й намочив гірчичника, бризнувши водою з графина. Приклав матері до шиї.
— Таблетку валідолу, — сказала Галя. — Теж на полиці. Він подав таблетку, і вона поклала її під язик. В шию почало гріти, кров помалу відпливала від голови.
— Давно це в тебе?
— Хіба мало було хвилювань? — шепеляючи через таблетку, відповіла Галя.
— Лежи. Я посиджу коло тебе.
Він сів коло неї заспаний, обважнілий, і тільки тепер помітила Галя, що він значно старший своїх літ. Побачила вона його важкі, спрацьовані руки, почула гострий дух його тіла й пожаліла раптом: не одне митарювання випало і на його віку. Він, правда, сам того хотів, але тепер у нього несвіже обличчя і якась глибока втома ховається в очах.
Їй полегшало, таблетка під язиком розтала, і ніякова всмішка освітила її обличчя.
— Завдала тобі клопоту. Коли в мене таке починається, спить у цій кімнаті Оксана. Здебільшого, це трапляється весною, але ось бачиш…
— Тобі не треба хвилюватися, — сказав Хлопець. — I більше відпочивай.
— Зараз я і відпочиваю. Це з осені не до гульні.
Вона приплющилася, на щоках їй заграли нездорові рум'янці. Хлопець звівся.
— Може, розбудити Оксану? Хай переселиться…
— Вже не треба, — розплющилася Галя. — До речі, все забуваю тобі сказати: питала за тебе кілька разів Марія Яківна. Не заходив до неї?
— Ще ні.
— Зайди обов'язково. Дуже хоче тебе бачити.
Вони сиділи з Марією Яківною в саду, стояв незвичайно сонячний серпень, зовсім такий самий, як той, коли доживав своє старий Iван. Марія Яківна подумала про це мимохідь, розглядаючи Хлопця: був він чимось схожий на Iвана, тільки той худий, а цей огрядний. Сонце світило на них, роблячи голову Марії Яківни сріблисто-осяйною, а чорне Хлопцеве волосся ще чорнішим. Марія Яківна втомилася, розповідаючи йому про старого, — давно вже не випадало їй стільки говорити. Грали на сонці викладені у вазу яблука, груші та сливи, літали над ними жовтогарячі оси, і стара вряди-годи помахувала рукою, зганяючи їх з плодів.
— Знуджую тебе старечим базіканням, — сказала Марія Яківна. — Дуже хотілося мені тебе побачити. Ну а побачила, то й на спогади потягло.
Хлопець зирнув на неї майже прозорими від сонця очима.
— Коли я був далеко звідси, — сказав він повільно, — часто згадував вас, Маріє Яківно, і діда Iвана. Все мені здавалося, що маю повернутися, щоб прочитати ті зошити, що їх він списав.
— Це я тобі дозволю, — засміялася Марія Яківна. — Хто зна, що в тих зошитах: мене бракує, щоб розібрати ті ієрогліфи. Для мене вони просто ясна пам'ять про чоловіка, і я їх через те бережу.
— Мені завжди здавалося, — правив своєї Хлопець — що там неабищо. До речі, все, що стосується діда, для мене також неабищо. Кожен чоловік шукає в житті відповідностей та віддзеркалювання себе в інших. Часом він сам віддзеркалює, але зв'язок від того не порушується. Те, що говориться про спорідненість душ, — не марниця. Я довго над цим міркував: спорідненість душ — одна з найдійовіших форм боротьби людини із самотністю.
— Кажеш складні для мене речі, — мовила Марія Яківна. — Але що таке самотність я пізнала добре. В перші роки після дідової смерті я, здавалося, втратила зовсім смак до життя. А вгадаєш, що мене рятувало? Вечірнє небо. Дивилася на нього й мимохіть заспокоювалася… Знаєш, я все-таки пробувала читати ті зошити, що тебе цікавлять, — може, хотіла якось долучитися до нього, але не по мені та робота. Ми жили довго й гарно, — голос Марії Яківни повільно плив, — але спілкувалися, видно, не всією душею. Тобто я віддавалася йому повністю, але йому треба було ще жити у сферах, недоступних мені. Уяви собі, він виявляв дивовижну делікатність при цьому, не відчувала я із ним ніколи себе упослідженою…
— Я багато сподіваюся знайти в тих зошитах, — сказав Хлопець.
— Ой, не поспішай! — відповіла Марія Яківна. — Можеш розчаруватися. Але все одно спадкоємцем їх станеш ти. I знаєш, що я в тебе попрошу? Ти, звісно, мірятимеш їх мірками правильними, пристосовуючи ті писання чи до мистецтва, чи до чого там іще. Але коли не зможеш знайти тому писанню застосування, не знайдеш там нічого для себе цінного, не викидай його і не упосліджуй. Хай лежить собі в тебе у тихому куточку, їсти воно не просить. Зітри раз на півроку з тих зошитів куряву і поклади знову. I передай, будь ласка, це побажання своїм дітям…
— Чи не зарані ви, Маріє Яківно, заповіти складаєте?
— Ох, не зарані, хлопчику, не зарані. Серце в мене — як зіпсутий мотор у машині. Вже так зіпсутий, що його не полагодиш.
Марія Яківна зирнула на нього крізь кришталики сліз і на вуста в неї лягла добра й гарна всмішка. Вона встала, важко спираючись на палицю, й кивнула, щоб він ішов за нею. Ледь рухала ногами, налягаючи на ціпок.
— Бачиш, я ледве вже соваюсь. Найтяжче мені з тими сходами.
На сходах він узяв її під руку, і вона сперлася на нього. Рука її була дивовижно холодна.
— А ти надовго приїхав до матері? — спитала тихо, коли підіймалися вони сходами.
— Гадаю, назавжди.
— Казала мені Галя про тебе й Неонілу. Це правда?
— За тиждень ми розписуємося.
— Вітаю тебе. То славна дівчина. Вона до мене частенько забігає і, спасибі їй, допомагає. Причепурить мені хату, що й на серці веселіше. Твоя мати й сестра теж мені допомагають. Таку маєш славну сестру!
Хлопець згадав піддертого носика й гордовито стиснуті вуста. Було йому трохи дивно.
— Я рада, що ти зійшовся з Неонілою, — сказала стара, віддихуючись на веранді.
Так само стояв тут стіл, і так само плелися кручені паничі. Біля столу стояло лозове крісло. Дивне бажання охопило раптом Хлопця: повабило його до того столу й крісла незборним потягом. Внизу стелилися дахи й подвір'я.
— Отут він любив сидіти, — перехопила його погляд стара. — Я нічого тут не порушую…
Вони зайшли в кімнату. Була вона й справді напрочуд чистенька, пофарбована підлога ляскотіла, доріжки на ній були рівні й наче випрасувані, на вікнах світліли білісінькі гардини.
— Підлогу фарбувала твоя сестра. Рік тому. Таке воно невгомонне, те дівча!…
— Мені здалося, вона трохи занозиста, — не витерпів Хлопець.
— Що ти кажеш? — щиро здивувалася Марія Яківна. — Я того за нею не помітила.
Вона підійшла до шафи, відчинила й вийняла звідти загорнутий у повощений папір пакунок.
— Так менше курявою припадають, — сказала розгортаючи.
Папір сухо й легко шарудів, а Хлопець аж очима прикипів до тих зошитів. Були вони грубі, оправлені в шкіру, пожовтілі на зрізах, на одному із них красувалася велика зіркаста клякса. П'ять зшитків, покладених один на одний, лежали перед ним, наче сокровенний скарб.
— Оце те, — сказала Марія Яківна, — на що поклав він своє життя.
Дженджурик ходив по горі туди й сюди, тліла в його вустах сигарета, синій димок вивсь угору, і дженджурик примружував від диму ліве око. Його наваксовані туфлі аж сяяли, сірий костюм сидів бездоганно, погляд пострілював навсібіч, аж доки уздрів Оксану. Підіймалась угору із набитою пакунками авоською, і він миттю опинився біля неї, простягнувши руку.
— Чи не дозволите пособити?
Але Оксана не звернула на нього уваги. Йшла холодна й спокійна, а він заскакував до неї чи з одного, чи з другого боку. Говорив про чудові місця, в яких вона живе, про те, що його знову привабило сюди, й просив, щоб вона не проганяла його звідсіля. Сказав, що снилася вона йому сьогодні і що дивну тугу відчув він, коли прокинувся, — Оксана йшла нерухома й спокійна, на дженджурика вона й оком не кинула, хоч той аж зі шкури ліз, аби зазирнути їй у вічі. Зрештою, на самій горі він зробив паузу, щоб передихнути. Оксана повернула до нього піддертого носика і спитала крізь щільно стиснені губи:
— Ви сказали все?
— Ні, ні, — заквапився дженджурик. — Можете, звісно, трактувати мене за нахабу, але мені так хочеться, щоб ви поставилися до мене прихильніше. Ваш холод убиває мене, і мені так прикро стає на серці! Коли дозволите, — сказав дженджурик, — прийміть від мене оце, і я більше ніколи вам не з'явлюсь на очі.
Дивно змахнув руками, як фокусник, і в пальцях його виросла розкішна червона троянда, така свіжа, що краплинки роси ніжно тремтіли на її пелюстках.
Оксана подивилася на цю троянду, і в її очах на мент загорівся теплий промінець. Але вона не взяла троянди.
— Подаруйте її якійсь своїй ровесниці, — сказала зимно й рушила далі.
Він протяг до неї руки з трояндою, але вона не побачила того молитовного жесту. Знову прискочив до неї і, забігаючи чи з того, чи з того боку, засипав її улесливими й лагідними словами. Ті слова вже починали крапати в Оксанину душу, як гарячі іскри, і вона знову змушена була зібратися на силі, щоб не піддатися тому шаленому чару. Носик її так само гордо стримів доверху, а вуста були стиснуті. Вона гримнула перед носом у дженджурика хвірткою так, що ледве не розтрощила йому лоба. Він запосміхався там, за хвірткою, їй у спину, і було в тій усмішці більше смутку, ніж кохання. В руці обвисла вже зовсім обстрьопана троянда, а блискучо-чорні туфлі покрилися легеньким нальотом куряви. Дженджурик подивився на ту куряву з жахом, вихопив із кишені носовичка і почав обмахувати ним взуття. В цей момент озирнулася Оксана, і глумлива посмішка розцвіла в неї на вустах; пальцями вона зробила вушка й помахала ними. Дженджурик там, за хвірткою, почервонів, як піон, очі його стали зовсім крихітні, й Оксана відчула, як уколов її той погляд, наче голки. Але була вона від дженджурика далеко, тому склала губи дудочкою й несподівано для себе засвистіла ту мелодію, якою так сильно надокучав їй брат.
Цю мелодію почув через відчинене вікно і Хлопець. Він визирнув, випустивши широчезний клубень диму, і був у тому димі як чорнокнижник, що чаклує.
— У тебе непоганий слух, сестро! — гукнув він і послав їй повітряний поцілунок.
Оксана розсердилася на себе за те невдатне своє мавпування, розсердилася й на брата, що так недотепно це підкреслив, а ще більше розсердилася вона на дженджурика, який і досі стояв за хвірткою і погляд якого палав непогамованою печаллю.
У той вечір, коли Хлопець дістав до рук заповітні зошити, він не пішов до Неоніли, бігцем попередивши її про те, і вона знайшла нарешті час на хвильку заскочити до Марії Яківни.
— Так давно у вас не була, — сказала ніяково, заходячи у хвіртку, — вже й сором мене пече.
Марія Яківна сиділа на приступці ганку, підмостивши під себе витерту козину шкуру.
— Вітаю тебе, дитино, — сказала вона якнайтепліше. — Мабуть, дуже була зайнята?
— Ой, дуже, Маріє Яківно! — заполум'яніла Неоніла. — Воно на мене як сніг звалилося.
— Чи ж ти щаслива?
Неоніла спинилася серед подвір'я й зацвіла промовисто всмішкою.
— Ну й чудово, дитино, — сказала стара. — Я тут не була покинута, можеш не турбуватися. Через день приходила Оксана, і ми чудово вправлялися…
— Я зараз у вас приберу, — кинулася Неоніла.
— Та нічого, дитино, й прибирати, — засміялася Марія Яківна. — Та Оксана така невсипуща!… Але добре, що прийшла. Візьми он там, у сінях, стільця і сядь. Бачиш онде — небо пала!
Неоніла озирнулася: величезна заграва розкинулася над протилежною горою, небо блимотіло й мінилося. I, дивлячись на те небо, мимохіть перейнялася Неоніла спокоєм, яким дихало обличчя Марії Яківни.
— Мій покійний Iван, царство йому небесне, не пропускав жодного такого заходу. Знаєш, вони ніколи не бувають однакові!
Неоніла сіла на стільця півобертом до Марії Яківни, а півобертом до того палахкого неба.
— Сьогодні був у мене Твій, — сказала тим-таки притишено-теплим голосом Марія Яківна. — Так він мене схвилював: не бачила його десять років. Вони всі якісь дивно однакові, ці Шевчуки, і це по-справжньому вража. Багато маєш вільного часу?
— Цілий вечір, — сказала дзвінко Неоніла. — Прибіг такий захеканий: буде сьогодні страх як зайнятий!
— Це я йому Iванові зошити дала, — вона замовкла і якийсь мент пильно дивилася на Неонілу. — Добре, що ти завітала до мене, — повторила, — маю тут до вас одне діло… Хотіла виповісти йому, але якось язик не повернувся, дуже був він зацікавлений тими зошитами…
Небо навпроти них грало. Малинові смужки вливались у бузкові, які розчинялись у густо-червоному, натомість бриніли навдокіл оранжеві стяги. Кілька білих хмар вбирало в себе багрянець, наче губка воду, й раптом стали роздутло-червоними рибами. Марія Яківна дивилася на те небо і наче забула, про що хотіла тільки-но повісти.
— Ви про якесь діло казали, — нагадала легенько Неоніла.
— Та те діло невелике. По одруженні ви де житимете?
Неоніла зирнула на стару зніяковіло:
— Та повірите, Маріє Яківно…
— У вас не було про це й розмови, — засміялася Марія Яківна, але відразу змовкла. — Якось і тобі це незручно казати…
— Та господь з вами, Маріє Яківно!
— Ну, добре! Я маю цей дім і сад. I маю я родичів тільки Галю та її дітей. Ну, вже й тебе. Я хотіла б відписати цей дім вам, але щоб ви в ньому жили. Чи не збирається Твій знову в мандри?
— Та начебто не збирається. Але, Маріє Яківно…
— Незручності це мені не справить, — сказала стара. — Тягти мені лишилося недовго: доглядите якось. Я не вередлива і вірю і в тебе, і в нього… Я зараз, дитино, як те небо, що гасне…
Небо і справді гасло. Зникало з нього червоне й фіолетове, лишився самий тільки багрянець. Вже повужчав його розлив, помалу з'їдав його ледь помітний серпанок, що вже наповзав на землю.
— Може, я недоречно влажу до вашого життя, але хто зна… — Марія Яківна замовкла. — Буде мені любо насамкінець утішитися вашим молодим щастям.
Вночі до обійстя прилетів великий сірий птах. Черкнувся підошвами лискучих туфель стежки і звільна пішов по ній до самітного будинку на горі. Небо сьогодні було засипане величезними зорями, інколи одна із них зривалася й креслила білу риску. Птах ішов по стежці й помалу втрачав пташину подобу: пір'я на його голові стало кучугурою кучерявого волосся, крила руками, і поклався йому на плечі той-таки неодмінно сірий костюм. У такій подобі спинився він біля хвіртки, поклав руки на штахеття й недовго задивився на подвір'я. Було там порожньо, тільки білів емальований умивальник, а на столі стояла велика миска з жовтими падалицями.
Дженджурик, нечутко ступаючи, підійшов до вмивальника. Тут висів забутий звечора рушник, він зняв його й притис до обличчя. Три запахи він розрізнив: різкий чоловічий, від якого йому аж у ніздрях закрутило, і два м'які: один звичайний, а другий такий, що очі його засвітилися жаринами. Цей третій був найсильніший, бо останньою вмивалася на ніч Оксана, і дженджурик запхав собі рушника до кишені. Край його з китичками замаяв у нього біля ноги, коли він пішов далі, а пішов дженджурик до миски з падалицями. Вибрав найжовтіше яблуко, сів на приступку ганку і вкусив. Сік цвірконув на обидва боки, в цей час знову злетіла зірка, — беручка печаль стисла йому серце. З'їв яблуко, а недогризок поклав у миску між падалиці. Знову пішов, метиляючи білим хвостом рушника, — ступав уже під вікнами. З розкритої кватирки долинало сипке дихання: пахло звідти запахом м'яким, але звичайним. Друге вікно ще горіло, дженджурик підкрався до нього і, підтягнувшись на руках, зазирнув. В сивих клубнях диму ходив по покою кремезний патлатий молодик — очі його гарячкове палали. Дженджурик перелякався несамовитого виразу, що його мало обличчя молодика, і тихо зсунувся додолу. Порачкував від вікна і сів під стіною, щоб заспокоїтися.
Сидів довго, чекаючи, щоб погасло, нарешті, те навісне вікно. Павучок спустився в цей час до нього з гілки й обснував його обличчя павутиною. Він стер ту павутину тільки тоді, коли вікно таки згасло. Зорі над головою побільшали, але вже й поблідли. Дженджурик устав і прислухався. З розчиненого вікна випливав запах тютюнового диму, але долітало вже й могутнє хропіння. Дженджурик сплюнув і посунув далі.
Коло третього вікна він спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах, яким віяло з кімнати, його обворожив. Стояв і ловив його трепетними ніздрями, а з очей його котилися сльози. Світло зір кришилося в тих сльозах, і став дженджурик у ту мить гарний, як янгол. Він підтягся на руках і тихенько постукав у ту шибку. Глуха тиша відповіла на цей постук, і дженджурик важко зітхнув. Озирнувся навдокіл: внизу, наче синя дорога, завмерла річка. Літали біля нього нічні метелики й комарі, снували нитки павуки — рух і життя множинних тіл відчув у цьому світі дженджурик. Довго стояв під глухим вікном і безнадійно чекав. I тільки коли затремтіло над головою небо, коли зорі пішли раптом угору, віддаляючись од землі все далі й далі, а над головою пропливли перші подмухи надранкового леготу, тільки тоді дженджурик отямився. Був звідусіль обплутаний павутиною, тож мусив вилізти з неї, як з одежі. Став проти вікна, що так його чарувало, змахнув руками, як чародій, і в його долонях виріс букет найчудовіших і найсвіжіших троянд. Дивився на ті квіти й обливався гіркою печаллю. Солодкий біль пік його, він махнув рукою, і букет вільно пролетів у відчинену кватирку. Впав на підлогу біля ліжка, де спала Оксана, і відразу ж розсипався сотнею пелюсток.
Оксана знову спинилася. Його улесливий, солодкий голосок пролазив у неї й по-своєму бентежив. Але відчула більше омерзіння й погорду, ніж симпатію: коли ж він уразив її самолюбство, вуста її стали тонкі й безкровні.
— Такі речі я можу вирішувати сама! — сказала вона з притиском. — I можу вас твердо запевнити, що квартир тут не здають.
Тільки скоса ковзнула поглядом по його обличчі, але й цього було досить, щоб уразитися. Дженджурик не дивився на неї, а наче випивав. Знову заговорив якнайчемніше, а що вона підійшла вже до хвіртки, зупинився.
У дворі Галя прала білизну. Вона побачила дженджурика, і раптом щось гостре врізалося їй у серце.
Оксана плеснула перед дженджуриком хвірткою, а він, побачивши Галю, позадкував, хоч сам тільки-но просив завести його до неї.
— Що це за один? — спитала Галя поблідлими вустами. — Та прив'язався якийсь, — смикнула плечиком Оксана. — Квартиру шукає, чи що… Сподобався, бач, йому наш щм.
— А що ти йому?
— Що я могла йому сказати? — Оксана гнівно заворушила ніздрями. — Сказала, хай забирається, бо ми не здаємо ніяких квартир.
— Звісно, звісно! — пробурмотіла Галя. — А він прийшов на гору знизу?
— Звідки мені це знати? — роздратовано сказала Оксана. — Я його застала на скелі. Сидів і лупився на ті краєвиди. А взагалі, чого це ти так розхвилювалася?
— Мені здалося, що він проводить тебе додому.
Оксана розсміялася.
— Причепився, як шевська смола. А які в нього очі, мамо! Як у гадюки…
— Очі, кажеш? — зморщилася Галя.
— Ну, так, очі. Ледве мене, бідолаху, не з'їв. Вона підтисла вуста, задерла носика й пішла в дім, а Галя аж руки опустила. Глухо гупало в неї серце, кров прилила до обличчя, — вона присіла на лавочку. В домі безтурботно заспівала Оксана, з Хлопцевого вікна випливав дим; як і завжди, Хлопець від ранку до вечора топив себе в тому дикі і в книгах, їй захотілося прийти до нього і все розповісти. Про сірого птаха, очі якого обезволюють та засівають у кров невідомі досі бахання. Але розповісти Хлопцеві про те — розповісти йому таємницю його народження.
Оксана вийшла в цей час на гайок. Встигла переодягтись, а на вустах блукала в неї всмішка.
— Твій синок свистить, димить і гримить! — Вона витягла патетично долоні перед собою, тоді спустила руки і нервово сплела пальці. — Слухай, мамо, він у нас скоро місяць живе. А чи не час би йому вже влаштуватися на роботу?
14
Але Галя не піддалася на ці доччині шпильки. Сиділа на лавочці й слухала, як шумує їй у голові кров.
— Щось мені недобре, — сказала вона дочці. — Можемо-переш?
— Ну, звичайно, мамо. Піду тільки гляну, чи пішов той прилипайло.
— Не ходи! — скочила нервово Галя. — Я тебе прошу: не ходи! Оксана холодно і здивовано озирала матір.
— Що з тобою, мамо?
— Е, це довго розказувати, — сказала Галя. — Зрештою, о цій порі… Ні, мені варто було б тобі розказати… Бачиш, це не зовсім правдоподібна історія…
— То чого на це зважати?
— У свій час я теж так думала, — сказала Галя. — Але з роками… З роками ми стаємо м'якші й поступливіші навіть щодо забобонів. Можливо, це звичайна самоосторога… Фу, мені бракує слів.
— Це тому, що ти хочеш дуже великорозумно висловитися. Кажи простіше: яка ж та історія?
Галя розповіла ту історію, дивлячись у землю. Було їй ніяково повторювати те, що довгі роки вважала як виплід химерної фантазії своєї бабць Розповідала про чоловіків, які навідують їхній дім, що приходять вони сюди двох гатунків. Перші відвідують дім, коли дівчата починають ледь-ледь наливатися, другі, коли вони зрілі красуні. Не було в цьому домі, сказала Галя, негарних дівчат. Оксана може в тому пересвідчитися, погортавши їхній альбом, але неоднакова доля їх чекала. Ті, хто не міг устояти в ранньому віці, народжували хлопчиків, а від тих других приходній народжувалися дівчата. Дівчата залишались у домі, а хлопців мучив дух неупокорений — ставали вони блудягами й забродами, п'яницями або ж диваками, як той Оксанин прадід Iван. Може, воно й справді схоже на казку, сказала Галя, але таке й справді кілька разів повторювалося. У кількох так трапилося, що вони не могли встояти в ранньому віці, і їм зірвано було вінок, чоловіки другого гатунку лишаються в цьому домі й тут живуть. Вона не хоче переконувати, що це не простий збіг випадковостей, сказала Галя, але викласти перед нею ці факти вона зобов'язана.
Оксана стояла проти матері так само з задертим носиком, і зневажлива усмішка пливала по її обличчі. Галя не бачила тої усмішки, бо коли б побачила, не змогла б розказати тої історії до кінця.
— Не всі дівчата піддаються тому першому, — казала вона, — але ті, що піддаються, стають нещасні. Важке життя на них чекає і велика гризота через синів, яких вони народжують. Ти вже велика дівчина, — доказала Галя, — вже на той рік і школу закінчиш. Уваж і розваж!
Галя звела нарешті очі й побачила ту глумливо-зневажливу доччину усмішку.
— Тепер мені ясно, — сказала та не без погорди, — де взявся твій улюблений синок.
— Всі ми з одного тіста, — мовила Галя.
— Овва! — пхикнула Оксана. — Гадаєш, мене можна звести?
— Я не хотіла б, щоб ти гралася з вогнем.
— Мені той вогонь ні до чого, — відповіла Оксана. — Але я не збираюся ховатись і в кущі.
У неї затремтіли ніздрі, і знову засвітилася вона тією несусвітською красою, яку побачила в ній Галя вперше при приїзді Хлопця. Сумно й тепло стало Галі, дивлячись на цю розтривожену й таку самовпевнену красуню.
— Віриш, дочко, — сказала вона, взявши дівчину за руку. — Може, воно й смішно, але колись давно подібна розмова відбулася у мене з твоєю прабабою. Знаєш, що найкумедніше в цій ситуації?
— Ну? — звела брови Оксана.
— Я тоді вела себе зовсім так, як оце ти. Вона сказала це так скрушно й сумно, що в Оксани затремтіло серце і гаряча барва залила їй щоки. Вона сіла поруч з матір'ю і сказала серйозно та розважно:
— Та ти не хвилюйся, мамо. Чоловіки в мене поки що не викликають добрих почуттів.
Їх сколихнуло від цієї взаємної відвертості: Оксану через те, що мати говорить отак по-дорослому з нею, а Галю через оту доччину наївну й трохи смішну серйозність.
Не знали вони, що чув усю ту розмову крізь відчинені вікно й Хлопець. Він вийняв із рота люльку, поклав на стілець, розгорнута книжка лягла йому на груди, а на обличчі з'явилася розгублена всмішка. В серці йому загніздилася туга, і вперше за весь час перебування тут йому захотілося знову покинути рідний дім.
15
Вночі Галі приснився сірий птах у людській подобі. Мав чоловічу голову, хоч замість волосся в нього було пір'я. Пір'ям обросло і все його тіло, замість рук були в нього крила, але ноги мав людські, взуті в лискучі черевики. Птах кружляв над їхнім обійстям, а вона лежала серед двору в ліжку й тривожно стежила, як сіре величезне тіло стрімко ріже повітря. Горловий крик вирвався в людини-птаха, він склав крила й раптом пірнув униз. Галя встигла прикритися ковдрою, і птах упав на ту ковдру. Схопив її пазурами, що витиналися з лискучих туфель, і зринув угору. Вона злякано заклякла: лежала під відкритим небом у самій сорочці. Розстелена в повітрі ковдра летіла наче килим-літак, здіймаючись вище й вище, де цвів і палахкотів серед неба місяць. Птах знову склав крила і знову шугонув долі. Цього разу він зірвав із неї сорочку, роздерши її пазурами, і вдарив дзьобом їй під серце. Кривава рана зачервоніла їй під персом, а біле полотно сорочки знялося вгору і, хилитаючись вільно краями, подалося також до місяця. Птах полетів за тою ковдрою й сорочкою, меншав і меншав, доки зник, а вона лежала внизу на ліжку із розтерзаним серцем і не могла й пальцем кивнути.
Прокинулась у холодному поті, стало важко їй дихати. Боліло серце, і нестерпно стукотіло в голові. Здалося їй, що ось-ось трісне їй мізок, через це покликала хрипко Оксану. Оксана, однак, міцно спала, розділяла їх стіна. Галя звела руку й затарабанила в ту стіну. Щось завовтузилось у глибині дому, й почулися важкі кроки: збудила вона Хлопця. Він відчинив двері й зазирнув до неї. Вона покликала його слабким голосом, обома руками стискаючи голову, яка й досі немов розпадалася.
— Мені погано, — сказала вона. — Розбуди Оксану. Або ні, дай мені гірчичника. Отут, на полиці.
Він засвітив світло й намочив гірчичника, бризнувши водою з графина. Приклав матері до шиї.
— Таблетку валідолу, — сказала Галя. — Теж на полиці. Він подав таблетку, і вона поклала її під язик. В шию почало гріти, кров помалу відпливала від голови.
— Давно це в тебе?
— Хіба мало було хвилювань? — шепеляючи через таблетку, відповіла Галя.
— Лежи. Я посиджу коло тебе.
Він сів коло неї заспаний, обважнілий, і тільки тепер помітила Галя, що він значно старший своїх літ. Побачила вона його важкі, спрацьовані руки, почула гострий дух його тіла й пожаліла раптом: не одне митарювання випало і на його віку. Він, правда, сам того хотів, але тепер у нього несвіже обличчя і якась глибока втома ховається в очах.
Їй полегшало, таблетка під язиком розтала, і ніякова всмішка освітила її обличчя.
— Завдала тобі клопоту. Коли в мене таке починається, спить у цій кімнаті Оксана. Здебільшого, це трапляється весною, але ось бачиш…
— Тобі не треба хвилюватися, — сказав Хлопець. — I більше відпочивай.
— Зараз я і відпочиваю. Це з осені не до гульні.
Вона приплющилася, на щоках їй заграли нездорові рум'янці. Хлопець звівся.
— Може, розбудити Оксану? Хай переселиться…
— Вже не треба, — розплющилася Галя. — До речі, все забуваю тобі сказати: питала за тебе кілька разів Марія Яківна. Не заходив до неї?
— Ще ні.
— Зайди обов'язково. Дуже хоче тебе бачити.
16
Вони сиділи з Марією Яківною в саду, стояв незвичайно сонячний серпень, зовсім такий самий, як той, коли доживав своє старий Iван. Марія Яківна подумала про це мимохідь, розглядаючи Хлопця: був він чимось схожий на Iвана, тільки той худий, а цей огрядний. Сонце світило на них, роблячи голову Марії Яківни сріблисто-осяйною, а чорне Хлопцеве волосся ще чорнішим. Марія Яківна втомилася, розповідаючи йому про старого, — давно вже не випадало їй стільки говорити. Грали на сонці викладені у вазу яблука, груші та сливи, літали над ними жовтогарячі оси, і стара вряди-годи помахувала рукою, зганяючи їх з плодів.
— Знуджую тебе старечим базіканням, — сказала Марія Яківна. — Дуже хотілося мені тебе побачити. Ну а побачила, то й на спогади потягло.
Хлопець зирнув на неї майже прозорими від сонця очима.
— Коли я був далеко звідси, — сказав він повільно, — часто згадував вас, Маріє Яківно, і діда Iвана. Все мені здавалося, що маю повернутися, щоб прочитати ті зошити, що їх він списав.
— Це я тобі дозволю, — засміялася Марія Яківна. — Хто зна, що в тих зошитах: мене бракує, щоб розібрати ті ієрогліфи. Для мене вони просто ясна пам'ять про чоловіка, і я їх через те бережу.
— Мені завжди здавалося, — правив своєї Хлопець — що там неабищо. До речі, все, що стосується діда, для мене також неабищо. Кожен чоловік шукає в житті відповідностей та віддзеркалювання себе в інших. Часом він сам віддзеркалює, але зв'язок від того не порушується. Те, що говориться про спорідненість душ, — не марниця. Я довго над цим міркував: спорідненість душ — одна з найдійовіших форм боротьби людини із самотністю.
— Кажеш складні для мене речі, — мовила Марія Яківна. — Але що таке самотність я пізнала добре. В перші роки після дідової смерті я, здавалося, втратила зовсім смак до життя. А вгадаєш, що мене рятувало? Вечірнє небо. Дивилася на нього й мимохіть заспокоювалася… Знаєш, я все-таки пробувала читати ті зошити, що тебе цікавлять, — може, хотіла якось долучитися до нього, але не по мені та робота. Ми жили довго й гарно, — голос Марії Яківни повільно плив, — але спілкувалися, видно, не всією душею. Тобто я віддавалася йому повністю, але йому треба було ще жити у сферах, недоступних мені. Уяви собі, він виявляв дивовижну делікатність при цьому, не відчувала я із ним ніколи себе упослідженою…
— Я багато сподіваюся знайти в тих зошитах, — сказав Хлопець.
— Ой, не поспішай! — відповіла Марія Яківна. — Можеш розчаруватися. Але все одно спадкоємцем їх станеш ти. I знаєш, що я в тебе попрошу? Ти, звісно, мірятимеш їх мірками правильними, пристосовуючи ті писання чи до мистецтва, чи до чого там іще. Але коли не зможеш знайти тому писанню застосування, не знайдеш там нічого для себе цінного, не викидай його і не упосліджуй. Хай лежить собі в тебе у тихому куточку, їсти воно не просить. Зітри раз на півроку з тих зошитів куряву і поклади знову. I передай, будь ласка, це побажання своїм дітям…
— Чи не зарані ви, Маріє Яківно, заповіти складаєте?
— Ох, не зарані, хлопчику, не зарані. Серце в мене — як зіпсутий мотор у машині. Вже так зіпсутий, що його не полагодиш.
Марія Яківна зирнула на нього крізь кришталики сліз і на вуста в неї лягла добра й гарна всмішка. Вона встала, важко спираючись на палицю, й кивнула, щоб він ішов за нею. Ледь рухала ногами, налягаючи на ціпок.
— Бачиш, я ледве вже соваюсь. Найтяжче мені з тими сходами.
На сходах він узяв її під руку, і вона сперлася на нього. Рука її була дивовижно холодна.
— А ти надовго приїхав до матері? — спитала тихо, коли підіймалися вони сходами.
— Гадаю, назавжди.
— Казала мені Галя про тебе й Неонілу. Це правда?
— За тиждень ми розписуємося.
— Вітаю тебе. То славна дівчина. Вона до мене частенько забігає і, спасибі їй, допомагає. Причепурить мені хату, що й на серці веселіше. Твоя мати й сестра теж мені допомагають. Таку маєш славну сестру!
Хлопець згадав піддертого носика й гордовито стиснуті вуста. Було йому трохи дивно.
— Я рада, що ти зійшовся з Неонілою, — сказала стара, віддихуючись на веранді.
Так само стояв тут стіл, і так само плелися кручені паничі. Біля столу стояло лозове крісло. Дивне бажання охопило раптом Хлопця: повабило його до того столу й крісла незборним потягом. Внизу стелилися дахи й подвір'я.
— Отут він любив сидіти, — перехопила його погляд стара. — Я нічого тут не порушую…
Вони зайшли в кімнату. Була вона й справді напрочуд чистенька, пофарбована підлога ляскотіла, доріжки на ній були рівні й наче випрасувані, на вікнах світліли білісінькі гардини.
— Підлогу фарбувала твоя сестра. Рік тому. Таке воно невгомонне, те дівча!…
— Мені здалося, вона трохи занозиста, — не витерпів Хлопець.
— Що ти кажеш? — щиро здивувалася Марія Яківна. — Я того за нею не помітила.
Вона підійшла до шафи, відчинила й вийняла звідти загорнутий у повощений папір пакунок.
— Так менше курявою припадають, — сказала розгортаючи.
Папір сухо й легко шарудів, а Хлопець аж очима прикипів до тих зошитів. Були вони грубі, оправлені в шкіру, пожовтілі на зрізах, на одному із них красувалася велика зіркаста клякса. П'ять зшитків, покладених один на одний, лежали перед ним, наче сокровенний скарб.
— Оце те, — сказала Марія Яківна, — на що поклав він своє життя.
17
Дженджурик ходив по горі туди й сюди, тліла в його вустах сигарета, синій димок вивсь угору, і дженджурик примружував від диму ліве око. Його наваксовані туфлі аж сяяли, сірий костюм сидів бездоганно, погляд пострілював навсібіч, аж доки уздрів Оксану. Підіймалась угору із набитою пакунками авоською, і він миттю опинився біля неї, простягнувши руку.
— Чи не дозволите пособити?
Але Оксана не звернула на нього уваги. Йшла холодна й спокійна, а він заскакував до неї чи з одного, чи з другого боку. Говорив про чудові місця, в яких вона живе, про те, що його знову привабило сюди, й просив, щоб вона не проганяла його звідсіля. Сказав, що снилася вона йому сьогодні і що дивну тугу відчув він, коли прокинувся, — Оксана йшла нерухома й спокійна, на дженджурика вона й оком не кинула, хоч той аж зі шкури ліз, аби зазирнути їй у вічі. Зрештою, на самій горі він зробив паузу, щоб передихнути. Оксана повернула до нього піддертого носика і спитала крізь щільно стиснені губи:
— Ви сказали все?
— Ні, ні, — заквапився дженджурик. — Можете, звісно, трактувати мене за нахабу, але мені так хочеться, щоб ви поставилися до мене прихильніше. Ваш холод убиває мене, і мені так прикро стає на серці! Коли дозволите, — сказав дженджурик, — прийміть від мене оце, і я більше ніколи вам не з'явлюсь на очі.
Дивно змахнув руками, як фокусник, і в пальцях його виросла розкішна червона троянда, така свіжа, що краплинки роси ніжно тремтіли на її пелюстках.
Оксана подивилася на цю троянду, і в її очах на мент загорівся теплий промінець. Але вона не взяла троянди.
— Подаруйте її якійсь своїй ровесниці, — сказала зимно й рушила далі.
Він протяг до неї руки з трояндою, але вона не побачила того молитовного жесту. Знову прискочив до неї і, забігаючи чи з того, чи з того боку, засипав її улесливими й лагідними словами. Ті слова вже починали крапати в Оксанину душу, як гарячі іскри, і вона знову змушена була зібратися на силі, щоб не піддатися тому шаленому чару. Носик її так само гордо стримів доверху, а вуста були стиснуті. Вона гримнула перед носом у дженджурика хвірткою так, що ледве не розтрощила йому лоба. Він запосміхався там, за хвірткою, їй у спину, і було в тій усмішці більше смутку, ніж кохання. В руці обвисла вже зовсім обстрьопана троянда, а блискучо-чорні туфлі покрилися легеньким нальотом куряви. Дженджурик подивився на ту куряву з жахом, вихопив із кишені носовичка і почав обмахувати ним взуття. В цей момент озирнулася Оксана, і глумлива посмішка розцвіла в неї на вустах; пальцями вона зробила вушка й помахала ними. Дженджурик там, за хвірткою, почервонів, як піон, очі його стали зовсім крихітні, й Оксана відчула, як уколов її той погляд, наче голки. Але була вона від дженджурика далеко, тому склала губи дудочкою й несподівано для себе засвистіла ту мелодію, якою так сильно надокучав їй брат.
Цю мелодію почув через відчинене вікно і Хлопець. Він визирнув, випустивши широчезний клубень диму, і був у тому димі як чорнокнижник, що чаклує.
— У тебе непоганий слух, сестро! — гукнув він і послав їй повітряний поцілунок.
Оксана розсердилася на себе за те невдатне своє мавпування, розсердилася й на брата, що так недотепно це підкреслив, а ще більше розсердилася вона на дженджурика, який і досі стояв за хвірткою і погляд якого палав непогамованою печаллю.
18
У той вечір, коли Хлопець дістав до рук заповітні зошити, він не пішов до Неоніли, бігцем попередивши її про те, і вона знайшла нарешті час на хвильку заскочити до Марії Яківни.
— Так давно у вас не була, — сказала ніяково, заходячи у хвіртку, — вже й сором мене пече.
Марія Яківна сиділа на приступці ганку, підмостивши під себе витерту козину шкуру.
— Вітаю тебе, дитино, — сказала вона якнайтепліше. — Мабуть, дуже була зайнята?
— Ой, дуже, Маріє Яківно! — заполум'яніла Неоніла. — Воно на мене як сніг звалилося.
— Чи ж ти щаслива?
Неоніла спинилася серед подвір'я й зацвіла промовисто всмішкою.
— Ну й чудово, дитино, — сказала стара. — Я тут не була покинута, можеш не турбуватися. Через день приходила Оксана, і ми чудово вправлялися…
— Я зараз у вас приберу, — кинулася Неоніла.
— Та нічого, дитино, й прибирати, — засміялася Марія Яківна. — Та Оксана така невсипуща!… Але добре, що прийшла. Візьми он там, у сінях, стільця і сядь. Бачиш онде — небо пала!
Неоніла озирнулася: величезна заграва розкинулася над протилежною горою, небо блимотіло й мінилося. I, дивлячись на те небо, мимохіть перейнялася Неоніла спокоєм, яким дихало обличчя Марії Яківни.
— Мій покійний Iван, царство йому небесне, не пропускав жодного такого заходу. Знаєш, вони ніколи не бувають однакові!
Неоніла сіла на стільця півобертом до Марії Яківни, а півобертом до того палахкого неба.
— Сьогодні був у мене Твій, — сказала тим-таки притишено-теплим голосом Марія Яківна. — Так він мене схвилював: не бачила його десять років. Вони всі якісь дивно однакові, ці Шевчуки, і це по-справжньому вража. Багато маєш вільного часу?
— Цілий вечір, — сказала дзвінко Неоніла. — Прибіг такий захеканий: буде сьогодні страх як зайнятий!
— Це я йому Iванові зошити дала, — вона замовкла і якийсь мент пильно дивилася на Неонілу. — Добре, що ти завітала до мене, — повторила, — маю тут до вас одне діло… Хотіла виповісти йому, але якось язик не повернувся, дуже був він зацікавлений тими зошитами…
Небо навпроти них грало. Малинові смужки вливались у бузкові, які розчинялись у густо-червоному, натомість бриніли навдокіл оранжеві стяги. Кілька білих хмар вбирало в себе багрянець, наче губка воду, й раптом стали роздутло-червоними рибами. Марія Яківна дивилася на те небо і наче забула, про що хотіла тільки-но повісти.
— Ви про якесь діло казали, — нагадала легенько Неоніла.
— Та те діло невелике. По одруженні ви де житимете?
Неоніла зирнула на стару зніяковіло:
— Та повірите, Маріє Яківно…
— У вас не було про це й розмови, — засміялася Марія Яківна, але відразу змовкла. — Якось і тобі це незручно казати…
— Та господь з вами, Маріє Яківно!
— Ну, добре! Я маю цей дім і сад. I маю я родичів тільки Галю та її дітей. Ну, вже й тебе. Я хотіла б відписати цей дім вам, але щоб ви в ньому жили. Чи не збирається Твій знову в мандри?
— Та начебто не збирається. Але, Маріє Яківно…
— Незручності це мені не справить, — сказала стара. — Тягти мені лишилося недовго: доглядите якось. Я не вередлива і вірю і в тебе, і в нього… Я зараз, дитино, як те небо, що гасне…
Небо і справді гасло. Зникало з нього червоне й фіолетове, лишився самий тільки багрянець. Вже повужчав його розлив, помалу з'їдав його ледь помітний серпанок, що вже наповзав на землю.
— Може, я недоречно влажу до вашого життя, але хто зна… — Марія Яківна замовкла. — Буде мені любо насамкінець утішитися вашим молодим щастям.
19
Вночі до обійстя прилетів великий сірий птах. Черкнувся підошвами лискучих туфель стежки і звільна пішов по ній до самітного будинку на горі. Небо сьогодні було засипане величезними зорями, інколи одна із них зривалася й креслила білу риску. Птах ішов по стежці й помалу втрачав пташину подобу: пір'я на його голові стало кучугурою кучерявого волосся, крила руками, і поклався йому на плечі той-таки неодмінно сірий костюм. У такій подобі спинився він біля хвіртки, поклав руки на штахеття й недовго задивився на подвір'я. Було там порожньо, тільки білів емальований умивальник, а на столі стояла велика миска з жовтими падалицями.
Дженджурик, нечутко ступаючи, підійшов до вмивальника. Тут висів забутий звечора рушник, він зняв його й притис до обличчя. Три запахи він розрізнив: різкий чоловічий, від якого йому аж у ніздрях закрутило, і два м'які: один звичайний, а другий такий, що очі його засвітилися жаринами. Цей третій був найсильніший, бо останньою вмивалася на ніч Оксана, і дженджурик запхав собі рушника до кишені. Край його з китичками замаяв у нього біля ноги, коли він пішов далі, а пішов дженджурик до миски з падалицями. Вибрав найжовтіше яблуко, сів на приступку ганку і вкусив. Сік цвірконув на обидва боки, в цей час знову злетіла зірка, — беручка печаль стисла йому серце. З'їв яблуко, а недогризок поклав у миску між падалиці. Знову пішов, метиляючи білим хвостом рушника, — ступав уже під вікнами. З розкритої кватирки долинало сипке дихання: пахло звідти запахом м'яким, але звичайним. Друге вікно ще горіло, дженджурик підкрався до нього і, підтягнувшись на руках, зазирнув. В сивих клубнях диму ходив по покою кремезний патлатий молодик — очі його гарячкове палали. Дженджурик перелякався несамовитого виразу, що його мало обличчя молодика, і тихо зсунувся додолу. Порачкував від вікна і сів під стіною, щоб заспокоїтися.
Сидів довго, чекаючи, щоб погасло, нарешті, те навісне вікно. Павучок спустився в цей час до нього з гілки й обснував його обличчя павутиною. Він стер ту павутину тільки тоді, коли вікно таки згасло. Зорі над головою побільшали, але вже й поблідли. Дженджурик устав і прислухався. З розчиненого вікна випливав запах тютюнового диму, але долітало вже й могутнє хропіння. Дженджурик сплюнув і посунув далі.
Коло третього вікна він спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах, яким віяло з кімнати, його обворожив. Стояв і ловив його трепетними ніздрями, а з очей його котилися сльози. Світло зір кришилося в тих сльозах, і став дженджурик у ту мить гарний, як янгол. Він підтягся на руках і тихенько постукав у ту шибку. Глуха тиша відповіла на цей постук, і дженджурик важко зітхнув. Озирнувся навдокіл: внизу, наче синя дорога, завмерла річка. Літали біля нього нічні метелики й комарі, снували нитки павуки — рух і життя множинних тіл відчув у цьому світі дженджурик. Довго стояв під глухим вікном і безнадійно чекав. I тільки коли затремтіло над головою небо, коли зорі пішли раптом угору, віддаляючись од землі все далі й далі, а над головою пропливли перші подмухи надранкового леготу, тільки тоді дженджурик отямився. Був звідусіль обплутаний павутиною, тож мусив вилізти з неї, як з одежі. Став проти вікна, що так його чарувало, змахнув руками, як чародій, і в його долонях виріс букет найчудовіших і найсвіжіших троянд. Дивився на ті квіти й обливався гіркою печаллю. Солодкий біль пік його, він махнув рукою, і букет вільно пролетів у відчинену кватирку. Впав на підлогу біля ліжка, де спала Оксана, і відразу ж розсипався сотнею пелюсток.