Страница:
Але чого в нього така м'яка й квола душа? Так важко рухаються в голові думки. Він зважив: не треба над цим застановлятися; онде ліс, треба вийняти сокиру — білі віти падають прямо з неба; здається, це вони струшують дощ; білі тіні, тужливий спогад про далеке марево; воно — таки пляма, холоднувато-біла, як і ці віти.
Тоді він вийняв сокиру і вдарив. I на нього градом посипалися краплі, наче заплакало над ним небо і сама береза. Однак він не зважав, бив і рубав, хоч відчулося: дивиться хтось. "Ну, хай, бо все одно почав", — думав швець, вмиваючись чи тими березовими слізьми, чи власним потом.
Але навколо було порожньо. Це він побачив, коли береза впала. Шамотів дощик, струшувалося драглисте змерзле небо, а вгорі спокійно кричала ворона. Підважив ту березу й закинув на спину стовбур. Гілки зашаруділи над ним, наче засичала гадюка, але він не обернувся.
Отоді й вийшов з лісу злий дух. Зрештою, швець не розібрав до ладу, чи був то злий дух, чи лісник, але той усівся йому на березу, і швець упрів, волочачи його через поле. Сипався дощик, але, здається, вони обидва не зважали — швець тягнув, а лісник їхав на березі.
— Ну от, ти зрубав її, — сказав лісник, — то як будемо розщитуватися?
— Береза сухостійна, — сказав швець, — і не вчинив я злочину.
— Ти її все-таки даремно зрубав, — відповів лісник. Тоді швець уже зовсім розсердився.
— Гей, пане, — сердито скрикнув він, — мені й так важко нести, а пан сів верхи, щоб я його тягнув?
Лісник засміявся.
— Хочеш, щоб я засадив тебе?
Швець тягнув дерево, аж піт вибивався йому на лобі й під пахвами, він майже не зрозумів, що сказав йому лісничий — отой, бачте, пан, що розсівся на березі.
— Куди це засадите? — повернувсь у пісниковий бік.
— А в буцегарню, — спокійно сказав лісник. — Хіба не знаєш за що, хе-хе?
— А мої дев'ятеро душ? — не стерпів, щоб не розсердитися швець. — Ви їх мені годуватимете?
— Мені яке діло? — позіхнув лісник. — Моє діло засадити тебе, а ти вже сам думай про свої душі.
Швець волочив дерево, а той пан наче й не думав злазити.
— Ви чогось хочете від мене, — сказав по мовчанці швець. — Чого?
— Хе-хе, — не дуже голосно засміявся лісник. — Ти здогадливий. Хочу, щоб бомагу підписав.
Швець спинився. Дощик сипав на них, і чи від нього, чи від поту він зовсім змокрів. Навіть у ногах було мокро.
— На себе? — спитав, повертаючись упівбока до лісника.
— Хе, — лісник уже пихкав люлькою, — чому на себе? I на ті дев'ятеро душ, хе, для мене то лагоминка.
Швець удруге завдав собі на спину дерево, лісник навіть пособив, а тоді знову скочив на березу.
— Гей, пане, злазьте, нема в мене сили тягти! — згукнув швець, але потяг.
— А я від тебе відповіді чекаю!
Швець довго мовчав, довго тяг березу, вже містечко з'явилося, вже й люди виднілися, а береза стала важка, як каменюка. Тоді швець зупинився. Піт цебенів йому поза вуха й на очі, але він все-таки дивився на того лісника: сіре одутле обличчя, сірі одутлі очі, сіра роздута одежа, а замість чобіт…
Він здригнувся й відвів очі — цього він сподівався й не сподівався. "Таки злий дух", — подумав сумовито, але спокійно.
Лісник засовав ратицями, його била нетерплячка.
— Дуже ти гарячий, — буркнув швець, роздивляючись його пильніше. — Але хай буде по-твоєму!
— Я тобі ще й грошей дам, — сказав лісник, — і ти цілий рік не бідуватимеш.
Швець позирнув на лісника, і в його очах спалахнув легенький лукавий вогник.
— Кажеш, гроші даси?
— А дам!
— Ну, коли гроші, то це ще куди не йшло! Лісник виставив великі білі зуби, а швець йому підморгнув. Лісник підморгнув шевцеві й простяг папір. Папір був білий і чистий, як і лісникові зуби. Швець зітхнув, покрутив шиєю, наче звільняючись од липкого коміра, й узяв незграбними пальцями той папір у руки.
Лісник забрав папір, склав його учетверо і засунув до кишені. I зовсім не було у нього ратиць — звичайні собі чоботи. По-звичайному він і попрощався.
— Я за рік прийду до тебе, щоб не відпирався. Швець засміявся. Лісничий показав зуби й собі, і вони підморгнули один одному. В кишені у шевця лежали гроші, а береза була його також.
— То до побачення! — сказав весело, і той лісник відразу ж перестав бути йому цікавий. "Хай його грім б'є! — думав швець, — Мені ще треба доволочити цю березу!"
Він раптом згадав Миколу — той мав задумане й сумне обличчя. У веселій хаті, вирішив він, і тобі веселіше буде! Бо що то за веселощі в порожній і холодній хаті?
Відтак перестав і дощ. I шевцеві зовсім злагідніло на серці. Та й піт не так уже цебенів — той лобуряка був важчий за саму березу.
Онде й містечко, а біля хати — жінка. Коло неї всі восьмеро діток — як горох при дорозі: менші, менші й менші — геть-но тобі як горох! Він озирнувся. Лісника вже й слід прохолов, тяглася тільки, як сухий віник, береза.
Жінка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усі діти, а серед них — Марійка. Така ладна та дитина: обличчя біле, тепле, м'яке, волосся темне, м'яке, а очі — начебто джерельця. Вона щось гукає чи, може, гукають вони всі разом? Ого, поміч яка!
— Яка поміч! — каже він жінці. — А я втіху маю душевну.
Жінка дивиться на нього заширокими очима: вона не розуміє.
— Га?
— Кажу, втіху маю душевну!
— Що ти зробив?
— Що я зробив? Підписався ліснику, а той мені ще й грошей дав…
Жінка дивиться на нього, а він на неї. I діти за нею — як віяло.
— Щось не втямлю я нічого, — сказала жінка, а він задивився на свою Марійку: чиста й біла. I м'яка.
— Ге, що тут говорити? — сказав він. — Пусті балачки! Записався, а він мені — грошей. Тепер я його!
— Це добре, — всміхнулася нарешті жінка, — ми підемо відробимо. Всі підемо.
Зчуміло стояв серед дороги зі своєю березою. Навпроти нього — жінка, за якою, як курчата на вигоні, — малі.
— Ге, ні, — сказав морщащись. — Не будемо ми робити, нічого не будемо!
Сказав це і відчув жаль. Ще маленький, але беручкий…
Тягли березу вже всі разом, попереду він з жінкою, а ззаду хапалися за гілляччя його діти. I чудне було враження, таке чудне, як дерево: вони — стовбур, а діти — гіллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня, а це гілляччя вже ген високо — такі білі й чисті, — і тягнуться в небо, а воно високе й синє. "Це моє дерево, — думав гордо швець, тягнучи березу. — Добре мати таке собі дерево. А коли бряжчать у кишені гроші! I-і-і! Бог ти мій! Яка це втіха мати оце дерево і щоб бряжчали гроші!"
Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний і думний — швець розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жінка й діти. Але Микола був сумний, навіть не дивився. Тоді швець нахилився до Марійки (така вона чиста й м'яка) і прошепотів їй, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову перехрестилися й вийшли.
Швець узяв сокиру й почав обтісувати гілля. Діти бігали з пруттям по двору, шмагаючи одне одного по литках і весело регочучи, — йому ж ставало смутно. Знав і чого: чекав Марії. Повинна була вийти і щось сказати. Отож цюпав собі сокирою, а жаль його ставав великий, білий — як зима чи крижана річка. Йому стало жаль і дерева, хай воно сухе, — гілляччя його вже не стримітиме у небо і вже не поцілує його вітер. Але думав про те мало, — була то, може, півдумка, — аж тік туди, за двері, де лишилася Марійка: ніколи, скільки бачив, не був Микола такий сумний.
Нарешті рипнули двері, на порозі стала Марійка. Обличчя в неї бліде, а очі такі чисті, що витиснулася йому сльоза. Помітив: жінка теж перестала поратися, та й усі діти примовкли і втишилися. Підійшли до ганку, підійшов і він, — Марійка ледве губами рухнула:
— Він сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не вставав зі стільця. Поки не скаже…
Його Марійка вже шестилітка, а він сидить і шиє чоботи. Вечір довгий і темний, бо сьогодні натислося йому в душу якогось сірого попелу, і той попіл розсіявся і засмітив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь далеко, часом позирав на вікно, а воно — чорне й неживе. Чогось боявся, наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок і пив його, висмоктував. "Ге, ні, — подумав швець, — це я, напевне, хорий". Але він не був хворий, знав то сам — лукавив, бо оте чорне вікно, отой довгий вечір, оці діти, що так незвично тихо повсідалися на лаві, оцей смутний Микола!…
— Ге, чого це ви всі попримовкали?
Але йому ніхто не відповів, начебто нікого й не було в хаті.
— Це тому, — почув він знайомий голос, — що я прийшов.
— Ага! — схаменувся швець. — Таки прийшов.
— Збирайся, — сказав той, — бо нам уже пора йти. Швець сидів на своєму стільці з плетених пасів і мовчав. Тільки надточував ножа, щоб зрізати шкіру.
— Ну, то що?
— А нічого, — відповів нарешті швець. — Мені треба кінчити ці чоботи. З них я й живу, а ти глянь, скільки їх у мене, тра й на дорогу.
— Хе-хе, — сказав той, — не треба тобі на дорогу. Я таку карету підкочу, що хе-хе!
Але швець не дивився на нього, навіть не хотів бачити, чи той у лісничій одежі, а чи у своїй.
По тому обізвався Микола, сидів доти мовчки в кутку:
— Коли він устане, хай посадить на своє місце й закляне його.
Швець повернувсь у бік Миколи, той дивився на нього співчутливо. Відтак побачив Марійку, котра йшла переказати йому Миколині слова, дівча всміхалося сумовитою, блідою усмішкою. Посеред хати стояв лісник (таки він), на лаві — жінка, а коло неї, як дріб, діти. Швець схилився до чобіт, які шив, і довго коло них возився. Риштував, чистив, шив — в нього за спиною стояла Марійка, вона вже сказала те, що почув і він, і не хотіла відходити. Лавка була зайнята, шевський стілець — під ним, тож лісник переминався з ноги на ногу.
— Ге, втомилися, бачу, — сказав швець, скоса зирячи на непроханого гостя.
— Таки втомився, — сказав лісник, — отак за вами по-побігати, думаєш, малий клопіт? Чи мені легко хліб заробляти?
— А чого вам його заробляти? — спитав швець, але лісник засопів: розсердився.
Швець вбивав шпильки в підошву і скоса зирив на лісника.
— Ото скінчу, то спочинете на моєму. Вже скоро! Він стукав і стукав, а той стукіт бив у голову й відбивався від чорних мертвих вікон. "Як це тяжко виходити, — думав швець, — у ту чорну глупоту, в ту чорну ніч. Але хай!"
Прибивав підошву, а тоді підчищав терпугом, і терпуг ходив йому по серці, бо не знав, чим усе це скінчиться.
— Буду збиратися, — сказав швець, устаючи і струшуючи з фартуха обрізки шкіри, — можеш спочити.
Він побачив, як злий дух хлюпнувся на його стілець і знеможено видихнув повітря. Тоді швець одяг білу сорочку й нові штани.
— Уставайте, — сказав він, — будемо йти. Він побачив наморене, в цю мить начебто схудле обличчя лісника, — той сидів і важко дихав.
— Уставайте, кажу, я готов!
— Та радий устати, — ледве переводячи дух, сказав лісник, — коли ж мене прибито. Це твої витівки?
— Ніякі це не витівки, — буркнув швець. — Уставай, бо не піду.
— Що ти до мене маєш? — скрикнув, вибалушивши очі, лісник.
— Що мені до тебе мати? — мирно відповів швець. — Чи я кликав тебе до себе? I чи приставав?
— Така служба в мене, — сказав злий дух. — Ти чоботи шиєш, а я роблю це.
В лісника вже й піт на лобі вибився.
— Тяжко мені, — простогнав він. — I сидіти тяжко, і встати несила!
— Яв тебе не просив тих грошей, — сказав швець. — Ти сам мені їх усунув.
Лісник уже хапав спазматичне повітря. Розтулив рота й був як риба на березі. Швець стояв серед хати в білій сорочці й нових штанях, і його обличчя споважніло.
— А яка вже пора? — спитав тривожно лісник.
— Та півні скоро заспівають, — відповіла з лави шевчиха. Тоді лісник затурбувався.
— Пусти мене, — попросив у шевця.
— Я до тебе не чіплявся, — вів своєї швець. — Сам зачепив.
— Але мені вже пора! — закричав лісник. — Я вже не можу тут сидіти!
— А я за йогомостю послав, — мовив незворушно швець. — От він прийде й розпитається в тебе. Славно розпитається!
Стояла ніч. Всі раптом помітили, що стояла ніч. На столі у шевця горіла свічка, біля Миколи — каганець, лісник теж тримав у руці свічку, що бозна-де й узялася; від того ожили в мешканні довгі й пласкі тіні, що заворушилися по кутках. У вікна хлюпав чорний морок, на лаві сиділи жінка й діти, у них були широкі від зачудування очі, а може, то страх напав на них? Біля шевця, одягненого в білу сорочку (як дивно світилася вона зараз!), стояла Марійка, схопилася за шкарубку батькову руку й визирала з-поза тої руки. На стільці мучився злий дух, його обличчя потемніло, а на губи вибивалася піна. Дивився на них каламутним поглядом, і губи його ворушилися — щось прохав. Але вони були німі й холодні, бо німа й холодна була хата, тільки тіні шастали, як живі.
— Ану, сину, — сказав швець своєму підстаршому, — подзвони йому трохи.
Син скочив у сіни, хоч трохи й боявся, принаймні помнувся перед порогом, а тоді задзеленчав із сіней дзвоником.
— Пусти мене! — простогнав лісник.
— Чуєш? — швець прислухався — син знову задзеленчав. — Дзвенить!
— Я з тобою хочу перебалакати, — сказав лісник.
— То й кажи, — байдуже мовив швець — йому стало зовсім смутно в цьому півмороку.
— В тебе, бачу, закляте місце є?
— Є, — сказав швець. — То клопіт мій за цих пуцьвірінків.
— Давай розійдемося по-мирному.
— Давай!
— Верни мені ті гроші, і я знати тебе не хочу. Швець мовчав.
— Гроші мені поверни!
— А де я їх в біса візьму! — закричав раптом швець. — Чи не бачиш, скільки в мене того дробу?
Лісник дихав зовсім важко. Схопився рукою за встромлене у верстат шило і зламав його. Тоді знову задзеленчало в сінях, і вони завмерли прислухавшись.
— Заплатиш мені за шило, — сказав швець. — Я бідний чоловік.
— А я багатий?
— А ти багатий.
— Я не можу тобі дурно платити.
— То й сиди!
— Ну гаразд, — нарешті здався лісник. — Підпиши ще одну бомагу. Дам тобі грошей на цілий рік.
— Досить з тебе однієї, — сказав швець. — Чи ти її затеряв?
— Не затеряв, — сказав лісник, викладаючи з кишені гроші. — Таке губити не годиться…
I раптом махнули по хаті тіні, закричав півень, голосно й весело, заблимали свічки, спалахнули й освітили хату великим, мертвим світлом, розбилася шибка, задзенькотіло скло, дуже голосно задзеньчав у сінях дзвоник, метнувся по хаті вітер, звіяв шевцеві волосся й одежу, замиготів каганець біля Миколи, а свічки погасли — мріли тільки в темені розпечені гнотики. Майнув чорний хвіст, начебто вилітав птах, дзвонив і дзвонив у сінях дзвоник, плакали діти на лаві, котилися сльози й у жінки; Марійка затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився, і годі було взнати, чи осуджує він, чи втішає. Швець стояв у темряві, неприродно виструнчившись, його очі дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтіли.
— Ви всі це бачили, — сказав він. — Микола тому свідком. Ви всі те бачили. Я думав про вас! Мені несила бачити вас у голоді й холоді.
Здається, була тоді осінь. "Осінь, — сказала Марійка. — Стережіться, тату!"
— А я що? — мовив швець. — Та й часу мені нема. Онде чоботи шию.
Він справді шив чоботи. Сидів цілий день нагинці й шив. I чи осінь так ділала, чи, може, нежить схопив, боліла йому голова. "Мабуть, прийде!" — сказав він жінці, і вона подивилася на нього віддано й прохально. В цей мент і зазирнув той до вікна. Розтулив створки і сперся руками на підвіконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобіт.
— То збирайся, шевче, — сказав той, позіхнувши. — Я вже досить начекався.
Швець відчув свою знесилу проти нього.
— Не буду я збиратися, — сказав він. — Не буду! Старий я, не годен уже.
— А гроші, — розсердився той, — годен був брати? Марійка стояла біля батька й тремтіла, мов листок.
— Ну, не тремти, ластівочко! Сходи-но краще за панотцем.
— Я не хочу вас покидати, — сказала Марійка. — Чогось страшно мені стало.
— Дай мені боятися за себе! — спалахнув швець. — Iди, куди посилають!
— Куди це ти її посилаєш? — спитав той, у вікні.
— Тютюну купити на дорогу.
— Я тобі дам.
— Не хочу чортівського, хочу людського.
— Як знаєш!
— То в хату зайдіть.
— Хе-хе, — засміявся той, у вікні. — Вже заходив. Там закляте місце є.
— Ну то й стій під вікном, — сказав швець. — Мені он зібратися треба. Та й тютюнцю дочекаюся.
— Стою, — буркнув той і запалив люльку.
Жінка сиділа на лаві й плакала. Діти тулилися до неї.
— А може, відробимо ті гроші та й віддамо?
— А цитьте! — закричав на них швець. — Чи я тут голова?
— Та ти, але, може, краще віддати?
— Мені голова пухне за вас! — сказав швець, одягаючи білу сорочку.
— Не вдягай ти білої сорочки, — сказав той, у вікні.
— А то чому?
— Заклята вона в тебе.
— У нас звичай такий, — сказав швець. — На смерть білу сорочку вдягають.
— Грець з вами і з вашими дурними звичаями! — буркнув той, у вікні. — Вдягай, що хочеш!
— Чи не йде Марійка? — спитав швець у жінки.
Попереду бігла Марійка, а за нею — панотець. Віяв вітер, розкидав одежу, кропило відкидалося назад, так швидко вони йшли. Тоді всміхнувся швець: побачив — женеться за Марійкою й панотцем жовте листя, летить разом із вітром, і вони наче на крилах несуться. Тоді звів швець до Миколи свої очі. "Вибач!" — сказав. Микола не відповів, тільки дивився незмигно. "Я не знаю, — сказав швець, — де трафить мене смертне наїття, але я тримаюся! Хочу оберегтися".
Та лісник уже тікав. Уздрів нахід на себе — зірвався ще більший вітер. Махнув кулаком, люто спалахнули його очі, а губи виплюнули прокляття: "Дочекаєшся ти в мене!" Майнув від вікна і звалив по дорозі стару, перетрухлу грушню.
Прийшов захеканий панотець, Марійка прискочила до батька і схопилася за його руку. Швець стояв спокійний і сумний. Очі палали тихим, хоч і хворим, вогнем. Губи пошерхли, але твердо підтислися.
— Накликаєш на себе кару божу? — сердито сказав панотець. — Дивися, шевче!
— Прийде час, — сухо сказав швець, — і я стану перед богом. А зараз у мене клопіт є: вони, — він кивнув до лави, де горнулися до матері, як дріб, перелякані не на жарт діти.
Ось Марійка й семилітка. Але чогось вона не рада з того. Швець також думний, здається, чекають чогось обидва. Та й чи тільки вони: онде й шевчиха тривожно поглядає, та й інші діти якісь принишклі. Швець дивиться на Миколу, але той не приймає його погляду, начебто не стосується це його. Немовби відмахується: сам заварив, сам і їж! "Коли так, то й так", — думає собі швець і мов прикликав. У вікні знову виросло обличчя того, кого вони чекали. Тепер лісник веселіший, а може, й упевненіший. Та й погода надворі райська — все пахтить і розвивається. Шевцеві ж тепер не до погоди, йому б подолати той жаль, що посів його. "Не хочу йти!" — сказав він Миколі. Той мовчав, тільки Марійка почула.
— Ми разом підемо, — сказала вона. — Коли вже так насідає, маємо йти!
— Хіба ж тільки ти? — похитав головою швець. — Усіх я записав.
Жінка з дітьми вже сидить на лаві, швець — на своєму стільці, але не шиє чобіт — сьогодні йому не до того. У вікно всунувся той і лукаво дивиться.
— От дивлюся я на тебе, — каже швець, — зовсім як людина, а добра в тобі нема.
— Хе-хе! — засміявся той. — Погано дивишся. Коли б не було в мене добра, не возився б коло вас. Прийшов річенець — збирайся, і квит!
— А може, — відповів задумно швець, -тобі хочеться коло нас возитися?
Однак лісник не слухав його. Витяг із жилетки дзигаря, також дивного, аж вони роти пороззявляли, і відкинув покришку.
— Забарні ви дуже, — сказав. — А мені ніколи. Гайда! Цього разу швець не вдягав білої сорочки: надто мулько було на серці.
— Ходімо, тату, — сказала Марійка, і швець, востаннє зирнувши на Миколу (той сидів, як завше, в кутку), зітхнув.
— Долі не обійдеш і не одуриш, — сказав він.
— Отож-то, — засміявся той, у вікні. Вони пішли в сіни — швець попереду, а за ним усі дев'ятеро його душ. Сонце впало їм на обличчя, і вони на хвилю припинилися на порозі. День цвів чудовим літом, над ними розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце аж з себе виходило — сипало жовтим золотом, від того тремтіла ніжна шовкова блакить, все мерехтіло й дихало.
— Через сад підемо, — сказав швець, йому хотілося хоч востаннє дихнути його пахощів. Любив свій сад — оті яблуні, грушні й сливки. Особливо сливки. Глянув розчулено — над ним розкинулося розлоге дерево, широке й налите сонцем. Сливок було як маку, і він не міг не помилуватися на них.
— Добрі цього року сливки, — сказав лісник: дивився на сливку також. Тоді й швець відчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.
Схопився за стовбур і потрусив. Дерево стояло незрушно, і сливки спокійно сизіли під сонцем.
— Зовсім знесилів, — сказав швець. — Бачиш, а ти мене забираєш.
— Саме тому й забираю, — сказав лісник, збиваючи набік люльку.
— А я, не поївши сливок, не піду, — затявся швець. — Бо чого й іти?
Лісник усміхнувся, все ще тримаючи люльку в роті.
— Отакий ти ласий, — сказав він. — Та я не жалую! Він підійшов до сливки й труснув нею так, що змінилося небо й упала на землю осінь. Запахло падаллям, закружляло листя, і вже не було на дереві ні листка, ні сливки. "Це вже запахло мені землею", — виймаючи з купи листя соковиту сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, і йому ще більше запахло осінню.
— Ось бачиш, — сказав лісник, — яке добро в тебе! Пануватимеш у нас, я маю силу, то й робитиму. А ти собі шпаціруй і ший мертвим чоботи.
Однак лісник щось дуже зчепився з тією сливкою. Швець навіть здивувався:
— Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!
— А коли не пускає? — сказав той. — Оце відклеююсь, відклеююсь, а воно не пуска!
— Це мені Микола сказав таке, — прошепотіла Марійка.
Швець, однак, втомився. Крім того, й ця осінь серед літа — зовсім вона змлоїла йому серце.
— Не маю уже сили, — сказав він, сідаючи під яблуню. Жінка з дітьми стояли незрушно, наче покам'яніли.
— А йшли б ви додому, — наказав швець. — Здається, не підете ви з ним.
— Що значить, не підуть, — рвонувся від сливки лісник. — Добре мені діло, я біля вас два роки увиваюся, а вони не підуть!
Швець приліг на траву й підклав руки під голову. Крізь просвіти гілок спускалося до нього небо, сипало й сипало невимірною синявою, вгорі пливла хмарка, і була вона напрочуд схожа на голову оленя. Білого яскравого оленя, що повільно йшов собі через небо. "У свій барліг, — подумав швець. — Кожна людина й тварина шукає собі криївки — всім їм треба сховатися від світу".
Жінка й діти стояли коло нього, стояла й Марійка, а він аж розсердився, побачивши їх.
— То ви підете звідси чи ні?
Вони дивилися на нього, ну, зовсім чудні — позамерзали чи скам'яніли.
— Пусти мене, шевче, — змолився біля сливки лісник. — Я вже сили не маю!
— Еге, а мучити бідаків мав силу?
— Я був добрий до вас.
— Щоб повести у пекло, хе-хе! — засміявся швець.
— Ти сам записався.
— Віддай папір, — сердито сказав швець. — Бо онде вже й панотець ідуть.
Вони дивилися один на одного: лісник біля сливки, а швець з-під яблуні.
— Ти лихіший за мене, — сказав лісник. — Я з тобою по-доброму, а ти ні!
— Не я, а ти до мене прийшов, — відказав спокійно швець.
— Тебе не переговориш, — мовив лісник. — Вийми бомагу з кишені, бо в мене руки приклеєні.
Марійка пішла до нього, а швець ледве не заплакав, така ніжна й м'яка вона була. "Оця дитина, — подумав він, — рятує мене. Й Микола, слава богу, недаремно живе зі мною в одній хаті. Й вони всі теж", — подивився він на жінку й дітей, що все ще непорушне стовбичили біля нього; сам би він, може, й не мав би стільки сили, сам він ледве дихає — он і сливку не міг струснути: після всього цього, думав він, чи буде в нього сила жити далі: онде небо, літо, все цвіте й росте, а йому осінь пахне; так, йому пахла осінь, мабуть, цей лісник, чи дідько, чи як там його, тьху, тьху, не до добра згадувати! — він недаремно прийшов до нього; йому так важко уже рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий він, але ці діти… ні, він не старий, він ще скаже в цьому ділі своє слово; але й зла він не носить, ну чому він не носить зла? Ні, він не лихий, душа його як небо голубе, безмірне, душа його між отією блакиттю й землею. Все пропахло осінню, прілою, жовтою, сірою, як сама наша матінка земля. Осінню цілого світу!
Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на небі хмари? Ну, звісно, онде на небокраї вже поблискує й погримує. Лісник також дивиться на небокрай. У нього на обличчі розпач, геть тобі як у людини.
— Бачиш, — сказав швець, — вже й гроза наступає.
— Пусти мене, чоловіче, — заговорив зовсім тихим і лагідним голосом лісник. — Грім — то смерть моя!
Марійка вже стоїть біля батька й тримає папір, що вийняла його з лісникової кишені.
— Спали його, тату.
— Ти спали, бо мені й пальцем рухнути несила. А вже там, між яблунь, — Микола. Стоїть собі й дивиться.
Марійка побігла в хату кинути в піч папір, а Микола всміхається.
— Не знаю, що з ним робити? — сказав йому швець. — А онде й гроза надходить!
Пройшов вітер, гострий і свіжий, зметнув листя, натрушене зі сливки, сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи. А між того листя — Микола. Стоїть і дивиться, вже навіть не всміхається. Марійка теж біля нього:
Тоді він вийняв сокиру і вдарив. I на нього градом посипалися краплі, наче заплакало над ним небо і сама береза. Однак він не зважав, бив і рубав, хоч відчулося: дивиться хтось. "Ну, хай, бо все одно почав", — думав швець, вмиваючись чи тими березовими слізьми, чи власним потом.
Але навколо було порожньо. Це він побачив, коли береза впала. Шамотів дощик, струшувалося драглисте змерзле небо, а вгорі спокійно кричала ворона. Підважив ту березу й закинув на спину стовбур. Гілки зашаруділи над ним, наче засичала гадюка, але він не обернувся.
Отоді й вийшов з лісу злий дух. Зрештою, швець не розібрав до ладу, чи був то злий дух, чи лісник, але той усівся йому на березу, і швець упрів, волочачи його через поле. Сипався дощик, але, здається, вони обидва не зважали — швець тягнув, а лісник їхав на березі.
— Ну от, ти зрубав її, — сказав лісник, — то як будемо розщитуватися?
— Береза сухостійна, — сказав швець, — і не вчинив я злочину.
— Ти її все-таки даремно зрубав, — відповів лісник. Тоді швець уже зовсім розсердився.
— Гей, пане, — сердито скрикнув він, — мені й так важко нести, а пан сів верхи, щоб я його тягнув?
Лісник засміявся.
— Хочеш, щоб я засадив тебе?
Швець тягнув дерево, аж піт вибивався йому на лобі й під пахвами, він майже не зрозумів, що сказав йому лісничий — отой, бачте, пан, що розсівся на березі.
— Куди це засадите? — повернувсь у пісниковий бік.
— А в буцегарню, — спокійно сказав лісник. — Хіба не знаєш за що, хе-хе?
— А мої дев'ятеро душ? — не стерпів, щоб не розсердитися швець. — Ви їх мені годуватимете?
— Мені яке діло? — позіхнув лісник. — Моє діло засадити тебе, а ти вже сам думай про свої душі.
Швець волочив дерево, а той пан наче й не думав злазити.
— Ви чогось хочете від мене, — сказав по мовчанці швець. — Чого?
— Хе-хе, — не дуже голосно засміявся лісник. — Ти здогадливий. Хочу, щоб бомагу підписав.
Швець спинився. Дощик сипав на них, і чи від нього, чи від поту він зовсім змокрів. Навіть у ногах було мокро.
— На себе? — спитав, повертаючись упівбока до лісника.
— Хе, — лісник уже пихкав люлькою, — чому на себе? I на ті дев'ятеро душ, хе, для мене то лагоминка.
Швець удруге завдав собі на спину дерево, лісник навіть пособив, а тоді знову скочив на березу.
— Гей, пане, злазьте, нема в мене сили тягти! — згукнув швець, але потяг.
— А я від тебе відповіді чекаю!
Швець довго мовчав, довго тяг березу, вже містечко з'явилося, вже й люди виднілися, а береза стала важка, як каменюка. Тоді швець зупинився. Піт цебенів йому поза вуха й на очі, але він все-таки дивився на того лісника: сіре одутле обличчя, сірі одутлі очі, сіра роздута одежа, а замість чобіт…
Він здригнувся й відвів очі — цього він сподівався й не сподівався. "Таки злий дух", — подумав сумовито, але спокійно.
Лісник засовав ратицями, його била нетерплячка.
— Дуже ти гарячий, — буркнув швець, роздивляючись його пильніше. — Але хай буде по-твоєму!
— Я тобі ще й грошей дам, — сказав лісник, — і ти цілий рік не бідуватимеш.
Швець позирнув на лісника, і в його очах спалахнув легенький лукавий вогник.
— Кажеш, гроші даси?
— А дам!
— Ну, коли гроші, то це ще куди не йшло! Лісник виставив великі білі зуби, а швець йому підморгнув. Лісник підморгнув шевцеві й простяг папір. Папір був білий і чистий, як і лісникові зуби. Швець зітхнув, покрутив шиєю, наче звільняючись од липкого коміра, й узяв незграбними пальцями той папір у руки.
Лісник забрав папір, склав його учетверо і засунув до кишені. I зовсім не було у нього ратиць — звичайні собі чоботи. По-звичайному він і попрощався.
— Я за рік прийду до тебе, щоб не відпирався. Швець засміявся. Лісничий показав зуби й собі, і вони підморгнули один одному. В кишені у шевця лежали гроші, а береза була його також.
— То до побачення! — сказав весело, і той лісник відразу ж перестав бути йому цікавий. "Хай його грім б'є! — думав швець, — Мені ще треба доволочити цю березу!"
Він раптом згадав Миколу — той мав задумане й сумне обличчя. У веселій хаті, вирішив він, і тобі веселіше буде! Бо що то за веселощі в порожній і холодній хаті?
Відтак перестав і дощ. I шевцеві зовсім злагідніло на серці. Та й піт не так уже цебенів — той лобуряка був важчий за саму березу.
Онде й містечко, а біля хати — жінка. Коло неї всі восьмеро діток — як горох при дорозі: менші, менші й менші — геть-но тобі як горох! Він озирнувся. Лісника вже й слід прохолов, тяглася тільки, як сухий віник, береза.
Жінка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усі діти, а серед них — Марійка. Така ладна та дитина: обличчя біле, тепле, м'яке, волосся темне, м'яке, а очі — начебто джерельця. Вона щось гукає чи, може, гукають вони всі разом? Ого, поміч яка!
— Яка поміч! — каже він жінці. — А я втіху маю душевну.
Жінка дивиться на нього заширокими очима: вона не розуміє.
— Га?
— Кажу, втіху маю душевну!
— Що ти зробив?
— Що я зробив? Підписався ліснику, а той мені ще й грошей дав…
Жінка дивиться на нього, а він на неї. I діти за нею — як віяло.
— Щось не втямлю я нічого, — сказала жінка, а він задивився на свою Марійку: чиста й біла. I м'яка.
— Ге, що тут говорити? — сказав він. — Пусті балачки! Записався, а він мені — грошей. Тепер я його!
— Це добре, — всміхнулася нарешті жінка, — ми підемо відробимо. Всі підемо.
Зчуміло стояв серед дороги зі своєю березою. Навпроти нього — жінка, за якою, як курчата на вигоні, — малі.
— Ге, ні, — сказав морщащись. — Не будемо ми робити, нічого не будемо!
Сказав це і відчув жаль. Ще маленький, але беручкий…
Тягли березу вже всі разом, попереду він з жінкою, а ззаду хапалися за гілляччя його діти. I чудне було враження, таке чудне, як дерево: вони — стовбур, а діти — гіллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня, а це гілляччя вже ген високо — такі білі й чисті, — і тягнуться в небо, а воно високе й синє. "Це моє дерево, — думав гордо швець, тягнучи березу. — Добре мати таке собі дерево. А коли бряжчать у кишені гроші! I-і-і! Бог ти мій! Яка це втіха мати оце дерево і щоб бряжчали гроші!"
Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний і думний — швець розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жінка й діти. Але Микола був сумний, навіть не дивився. Тоді швець нахилився до Марійки (така вона чиста й м'яка) і прошепотів їй, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову перехрестилися й вийшли.
Швець узяв сокиру й почав обтісувати гілля. Діти бігали з пруттям по двору, шмагаючи одне одного по литках і весело регочучи, — йому ж ставало смутно. Знав і чого: чекав Марії. Повинна була вийти і щось сказати. Отож цюпав собі сокирою, а жаль його ставав великий, білий — як зима чи крижана річка. Йому стало жаль і дерева, хай воно сухе, — гілляччя його вже не стримітиме у небо і вже не поцілує його вітер. Але думав про те мало, — була то, може, півдумка, — аж тік туди, за двері, де лишилася Марійка: ніколи, скільки бачив, не був Микола такий сумний.
Нарешті рипнули двері, на порозі стала Марійка. Обличчя в неї бліде, а очі такі чисті, що витиснулася йому сльоза. Помітив: жінка теж перестала поратися, та й усі діти примовкли і втишилися. Підійшли до ганку, підійшов і він, — Марійка ледве губами рухнула:
— Він сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не вставав зі стільця. Поки не скаже…
Його Марійка вже шестилітка, а він сидить і шиє чоботи. Вечір довгий і темний, бо сьогодні натислося йому в душу якогось сірого попелу, і той попіл розсіявся і засмітив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь далеко, часом позирав на вікно, а воно — чорне й неживе. Чогось боявся, наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок і пив його, висмоктував. "Ге, ні, — подумав швець, — це я, напевне, хорий". Але він не був хворий, знав то сам — лукавив, бо оте чорне вікно, отой довгий вечір, оці діти, що так незвично тихо повсідалися на лаві, оцей смутний Микола!…
— Ге, чого це ви всі попримовкали?
Але йому ніхто не відповів, начебто нікого й не було в хаті.
— Це тому, — почув він знайомий голос, — що я прийшов.
— Ага! — схаменувся швець. — Таки прийшов.
— Збирайся, — сказав той, — бо нам уже пора йти. Швець сидів на своєму стільці з плетених пасів і мовчав. Тільки надточував ножа, щоб зрізати шкіру.
— Ну, то що?
— А нічого, — відповів нарешті швець. — Мені треба кінчити ці чоботи. З них я й живу, а ти глянь, скільки їх у мене, тра й на дорогу.
— Хе-хе, — сказав той, — не треба тобі на дорогу. Я таку карету підкочу, що хе-хе!
Але швець не дивився на нього, навіть не хотів бачити, чи той у лісничій одежі, а чи у своїй.
По тому обізвався Микола, сидів доти мовчки в кутку:
— Коли він устане, хай посадить на своє місце й закляне його.
Швець повернувсь у бік Миколи, той дивився на нього співчутливо. Відтак побачив Марійку, котра йшла переказати йому Миколині слова, дівча всміхалося сумовитою, блідою усмішкою. Посеред хати стояв лісник (таки він), на лаві — жінка, а коло неї, як дріб, діти. Швець схилився до чобіт, які шив, і довго коло них возився. Риштував, чистив, шив — в нього за спиною стояла Марійка, вона вже сказала те, що почув і він, і не хотіла відходити. Лавка була зайнята, шевський стілець — під ним, тож лісник переминався з ноги на ногу.
— Ге, втомилися, бачу, — сказав швець, скоса зирячи на непроханого гостя.
— Таки втомився, — сказав лісник, — отак за вами по-побігати, думаєш, малий клопіт? Чи мені легко хліб заробляти?
— А чого вам його заробляти? — спитав швець, але лісник засопів: розсердився.
Швець вбивав шпильки в підошву і скоса зирив на лісника.
— Ото скінчу, то спочинете на моєму. Вже скоро! Він стукав і стукав, а той стукіт бив у голову й відбивався від чорних мертвих вікон. "Як це тяжко виходити, — думав швець, — у ту чорну глупоту, в ту чорну ніч. Але хай!"
Прибивав підошву, а тоді підчищав терпугом, і терпуг ходив йому по серці, бо не знав, чим усе це скінчиться.
— Буду збиратися, — сказав швець, устаючи і струшуючи з фартуха обрізки шкіри, — можеш спочити.
Він побачив, як злий дух хлюпнувся на його стілець і знеможено видихнув повітря. Тоді швець одяг білу сорочку й нові штани.
— Уставайте, — сказав він, — будемо йти. Він побачив наморене, в цю мить начебто схудле обличчя лісника, — той сидів і важко дихав.
— Уставайте, кажу, я готов!
— Та радий устати, — ледве переводячи дух, сказав лісник, — коли ж мене прибито. Це твої витівки?
— Ніякі це не витівки, — буркнув швець. — Уставай, бо не піду.
— Що ти до мене маєш? — скрикнув, вибалушивши очі, лісник.
— Що мені до тебе мати? — мирно відповів швець. — Чи я кликав тебе до себе? I чи приставав?
— Така служба в мене, — сказав злий дух. — Ти чоботи шиєш, а я роблю це.
В лісника вже й піт на лобі вибився.
— Тяжко мені, — простогнав він. — I сидіти тяжко, і встати несила!
— Яв тебе не просив тих грошей, — сказав швець. — Ти сам мені їх усунув.
Лісник уже хапав спазматичне повітря. Розтулив рота й був як риба на березі. Швець стояв серед хати в білій сорочці й нових штанях, і його обличчя споважніло.
— А яка вже пора? — спитав тривожно лісник.
— Та півні скоро заспівають, — відповіла з лави шевчиха. Тоді лісник затурбувався.
— Пусти мене, — попросив у шевця.
— Я до тебе не чіплявся, — вів своєї швець. — Сам зачепив.
— Але мені вже пора! — закричав лісник. — Я вже не можу тут сидіти!
— А я за йогомостю послав, — мовив незворушно швець. — От він прийде й розпитається в тебе. Славно розпитається!
Стояла ніч. Всі раптом помітили, що стояла ніч. На столі у шевця горіла свічка, біля Миколи — каганець, лісник теж тримав у руці свічку, що бозна-де й узялася; від того ожили в мешканні довгі й пласкі тіні, що заворушилися по кутках. У вікна хлюпав чорний морок, на лаві сиділи жінка й діти, у них були широкі від зачудування очі, а може, то страх напав на них? Біля шевця, одягненого в білу сорочку (як дивно світилася вона зараз!), стояла Марійка, схопилася за шкарубку батькову руку й визирала з-поза тої руки. На стільці мучився злий дух, його обличчя потемніло, а на губи вибивалася піна. Дивився на них каламутним поглядом, і губи його ворушилися — щось прохав. Але вони були німі й холодні, бо німа й холодна була хата, тільки тіні шастали, як живі.
— Ану, сину, — сказав швець своєму підстаршому, — подзвони йому трохи.
Син скочив у сіни, хоч трохи й боявся, принаймні помнувся перед порогом, а тоді задзеленчав із сіней дзвоником.
— Пусти мене! — простогнав лісник.
— Чуєш? — швець прислухався — син знову задзеленчав. — Дзвенить!
— Я з тобою хочу перебалакати, — сказав лісник.
— То й кажи, — байдуже мовив швець — йому стало зовсім смутно в цьому півмороку.
— В тебе, бачу, закляте місце є?
— Є, — сказав швець. — То клопіт мій за цих пуцьвірінків.
— Давай розійдемося по-мирному.
— Давай!
— Верни мені ті гроші, і я знати тебе не хочу. Швець мовчав.
— Гроші мені поверни!
— А де я їх в біса візьму! — закричав раптом швець. — Чи не бачиш, скільки в мене того дробу?
Лісник дихав зовсім важко. Схопився рукою за встромлене у верстат шило і зламав його. Тоді знову задзеленчало в сінях, і вони завмерли прислухавшись.
— Заплатиш мені за шило, — сказав швець. — Я бідний чоловік.
— А я багатий?
— А ти багатий.
— Я не можу тобі дурно платити.
— То й сиди!
— Ну гаразд, — нарешті здався лісник. — Підпиши ще одну бомагу. Дам тобі грошей на цілий рік.
— Досить з тебе однієї, — сказав швець. — Чи ти її затеряв?
— Не затеряв, — сказав лісник, викладаючи з кишені гроші. — Таке губити не годиться…
I раптом махнули по хаті тіні, закричав півень, голосно й весело, заблимали свічки, спалахнули й освітили хату великим, мертвим світлом, розбилася шибка, задзенькотіло скло, дуже голосно задзеньчав у сінях дзвоник, метнувся по хаті вітер, звіяв шевцеві волосся й одежу, замиготів каганець біля Миколи, а свічки погасли — мріли тільки в темені розпечені гнотики. Майнув чорний хвіст, начебто вилітав птах, дзвонив і дзвонив у сінях дзвоник, плакали діти на лаві, котилися сльози й у жінки; Марійка затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився, і годі було взнати, чи осуджує він, чи втішає. Швець стояв у темряві, неприродно виструнчившись, його очі дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтіли.
— Ви всі це бачили, — сказав він. — Микола тому свідком. Ви всі те бачили. Я думав про вас! Мені несила бачити вас у голоді й холоді.
Здається, була тоді осінь. "Осінь, — сказала Марійка. — Стережіться, тату!"
— А я що? — мовив швець. — Та й часу мені нема. Онде чоботи шию.
Він справді шив чоботи. Сидів цілий день нагинці й шив. I чи осінь так ділала, чи, може, нежить схопив, боліла йому голова. "Мабуть, прийде!" — сказав він жінці, і вона подивилася на нього віддано й прохально. В цей мент і зазирнув той до вікна. Розтулив створки і сперся руками на підвіконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобіт.
— То збирайся, шевче, — сказав той, позіхнувши. — Я вже досить начекався.
Швець відчув свою знесилу проти нього.
— Не буду я збиратися, — сказав він. — Не буду! Старий я, не годен уже.
— А гроші, — розсердився той, — годен був брати? Марійка стояла біля батька й тремтіла, мов листок.
— Ну, не тремти, ластівочко! Сходи-но краще за панотцем.
— Я не хочу вас покидати, — сказала Марійка. — Чогось страшно мені стало.
— Дай мені боятися за себе! — спалахнув швець. — Iди, куди посилають!
— Куди це ти її посилаєш? — спитав той, у вікні.
— Тютюну купити на дорогу.
— Я тобі дам.
— Не хочу чортівського, хочу людського.
— Як знаєш!
— То в хату зайдіть.
— Хе-хе, — засміявся той, у вікні. — Вже заходив. Там закляте місце є.
— Ну то й стій під вікном, — сказав швець. — Мені он зібратися треба. Та й тютюнцю дочекаюся.
— Стою, — буркнув той і запалив люльку.
Жінка сиділа на лаві й плакала. Діти тулилися до неї.
— А може, відробимо ті гроші та й віддамо?
— А цитьте! — закричав на них швець. — Чи я тут голова?
— Та ти, але, може, краще віддати?
— Мені голова пухне за вас! — сказав швець, одягаючи білу сорочку.
— Не вдягай ти білої сорочки, — сказав той, у вікні.
— А то чому?
— Заклята вона в тебе.
— У нас звичай такий, — сказав швець. — На смерть білу сорочку вдягають.
— Грець з вами і з вашими дурними звичаями! — буркнув той, у вікні. — Вдягай, що хочеш!
— Чи не йде Марійка? — спитав швець у жінки.
Попереду бігла Марійка, а за нею — панотець. Віяв вітер, розкидав одежу, кропило відкидалося назад, так швидко вони йшли. Тоді всміхнувся швець: побачив — женеться за Марійкою й панотцем жовте листя, летить разом із вітром, і вони наче на крилах несуться. Тоді звів швець до Миколи свої очі. "Вибач!" — сказав. Микола не відповів, тільки дивився незмигно. "Я не знаю, — сказав швець, — де трафить мене смертне наїття, але я тримаюся! Хочу оберегтися".
Та лісник уже тікав. Уздрів нахід на себе — зірвався ще більший вітер. Махнув кулаком, люто спалахнули його очі, а губи виплюнули прокляття: "Дочекаєшся ти в мене!" Майнув від вікна і звалив по дорозі стару, перетрухлу грушню.
Прийшов захеканий панотець, Марійка прискочила до батька і схопилася за його руку. Швець стояв спокійний і сумний. Очі палали тихим, хоч і хворим, вогнем. Губи пошерхли, але твердо підтислися.
— Накликаєш на себе кару божу? — сердито сказав панотець. — Дивися, шевче!
— Прийде час, — сухо сказав швець, — і я стану перед богом. А зараз у мене клопіт є: вони, — він кивнув до лави, де горнулися до матері, як дріб, перелякані не на жарт діти.
Ось Марійка й семилітка. Але чогось вона не рада з того. Швець також думний, здається, чекають чогось обидва. Та й чи тільки вони: онде й шевчиха тривожно поглядає, та й інші діти якісь принишклі. Швець дивиться на Миколу, але той не приймає його погляду, начебто не стосується це його. Немовби відмахується: сам заварив, сам і їж! "Коли так, то й так", — думає собі швець і мов прикликав. У вікні знову виросло обличчя того, кого вони чекали. Тепер лісник веселіший, а може, й упевненіший. Та й погода надворі райська — все пахтить і розвивається. Шевцеві ж тепер не до погоди, йому б подолати той жаль, що посів його. "Не хочу йти!" — сказав він Миколі. Той мовчав, тільки Марійка почула.
— Ми разом підемо, — сказала вона. — Коли вже так насідає, маємо йти!
— Хіба ж тільки ти? — похитав головою швець. — Усіх я записав.
Жінка з дітьми вже сидить на лаві, швець — на своєму стільці, але не шиє чобіт — сьогодні йому не до того. У вікно всунувся той і лукаво дивиться.
— От дивлюся я на тебе, — каже швець, — зовсім як людина, а добра в тобі нема.
— Хе-хе! — засміявся той. — Погано дивишся. Коли б не було в мене добра, не возився б коло вас. Прийшов річенець — збирайся, і квит!
— А може, — відповів задумно швець, -тобі хочеться коло нас возитися?
Однак лісник не слухав його. Витяг із жилетки дзигаря, також дивного, аж вони роти пороззявляли, і відкинув покришку.
— Забарні ви дуже, — сказав. — А мені ніколи. Гайда! Цього разу швець не вдягав білої сорочки: надто мулько було на серці.
— Ходімо, тату, — сказала Марійка, і швець, востаннє зирнувши на Миколу (той сидів, як завше, в кутку), зітхнув.
— Долі не обійдеш і не одуриш, — сказав він.
— Отож-то, — засміявся той, у вікні. Вони пішли в сіни — швець попереду, а за ним усі дев'ятеро його душ. Сонце впало їм на обличчя, і вони на хвилю припинилися на порозі. День цвів чудовим літом, над ними розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце аж з себе виходило — сипало жовтим золотом, від того тремтіла ніжна шовкова блакить, все мерехтіло й дихало.
— Через сад підемо, — сказав швець, йому хотілося хоч востаннє дихнути його пахощів. Любив свій сад — оті яблуні, грушні й сливки. Особливо сливки. Глянув розчулено — над ним розкинулося розлоге дерево, широке й налите сонцем. Сливок було як маку, і він не міг не помилуватися на них.
— Добрі цього року сливки, — сказав лісник: дивився на сливку також. Тоді й швець відчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.
Схопився за стовбур і потрусив. Дерево стояло незрушно, і сливки спокійно сизіли під сонцем.
— Зовсім знесилів, — сказав швець. — Бачиш, а ти мене забираєш.
— Саме тому й забираю, — сказав лісник, збиваючи набік люльку.
— А я, не поївши сливок, не піду, — затявся швець. — Бо чого й іти?
Лісник усміхнувся, все ще тримаючи люльку в роті.
— Отакий ти ласий, — сказав він. — Та я не жалую! Він підійшов до сливки й труснув нею так, що змінилося небо й упала на землю осінь. Запахло падаллям, закружляло листя, і вже не було на дереві ні листка, ні сливки. "Це вже запахло мені землею", — виймаючи з купи листя соковиту сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, і йому ще більше запахло осінню.
— Ось бачиш, — сказав лісник, — яке добро в тебе! Пануватимеш у нас, я маю силу, то й робитиму. А ти собі шпаціруй і ший мертвим чоботи.
Однак лісник щось дуже зчепився з тією сливкою. Швець навіть здивувався:
— Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!
— А коли не пускає? — сказав той. — Оце відклеююсь, відклеююсь, а воно не пуска!
— Це мені Микола сказав таке, — прошепотіла Марійка.
Швець, однак, втомився. Крім того, й ця осінь серед літа — зовсім вона змлоїла йому серце.
— Не маю уже сили, — сказав він, сідаючи під яблуню. Жінка з дітьми стояли незрушно, наче покам'яніли.
— А йшли б ви додому, — наказав швець. — Здається, не підете ви з ним.
— Що значить, не підуть, — рвонувся від сливки лісник. — Добре мені діло, я біля вас два роки увиваюся, а вони не підуть!
Швець приліг на траву й підклав руки під голову. Крізь просвіти гілок спускалося до нього небо, сипало й сипало невимірною синявою, вгорі пливла хмарка, і була вона напрочуд схожа на голову оленя. Білого яскравого оленя, що повільно йшов собі через небо. "У свій барліг, — подумав швець. — Кожна людина й тварина шукає собі криївки — всім їм треба сховатися від світу".
Жінка й діти стояли коло нього, стояла й Марійка, а він аж розсердився, побачивши їх.
— То ви підете звідси чи ні?
Вони дивилися на нього, ну, зовсім чудні — позамерзали чи скам'яніли.
— Пусти мене, шевче, — змолився біля сливки лісник. — Я вже сили не маю!
— Еге, а мучити бідаків мав силу?
— Я був добрий до вас.
— Щоб повести у пекло, хе-хе! — засміявся швець.
— Ти сам записався.
— Віддай папір, — сердито сказав швець. — Бо онде вже й панотець ідуть.
Вони дивилися один на одного: лісник біля сливки, а швець з-під яблуні.
— Ти лихіший за мене, — сказав лісник. — Я з тобою по-доброму, а ти ні!
— Не я, а ти до мене прийшов, — відказав спокійно швець.
— Тебе не переговориш, — мовив лісник. — Вийми бомагу з кишені, бо в мене руки приклеєні.
Марійка пішла до нього, а швець ледве не заплакав, така ніжна й м'яка вона була. "Оця дитина, — подумав він, — рятує мене. Й Микола, слава богу, недаремно живе зі мною в одній хаті. Й вони всі теж", — подивився він на жінку й дітей, що все ще непорушне стовбичили біля нього; сам би він, може, й не мав би стільки сили, сам він ледве дихає — он і сливку не міг струснути: після всього цього, думав він, чи буде в нього сила жити далі: онде небо, літо, все цвіте й росте, а йому осінь пахне; так, йому пахла осінь, мабуть, цей лісник, чи дідько, чи як там його, тьху, тьху, не до добра згадувати! — він недаремно прийшов до нього; йому так важко уже рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий він, але ці діти… ні, він не старий, він ще скаже в цьому ділі своє слово; але й зла він не носить, ну чому він не носить зла? Ні, він не лихий, душа його як небо голубе, безмірне, душа його між отією блакиттю й землею. Все пропахло осінню, прілою, жовтою, сірою, як сама наша матінка земля. Осінню цілого світу!
Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на небі хмари? Ну, звісно, онде на небокраї вже поблискує й погримує. Лісник також дивиться на небокрай. У нього на обличчі розпач, геть тобі як у людини.
— Бачиш, — сказав швець, — вже й гроза наступає.
— Пусти мене, чоловіче, — заговорив зовсім тихим і лагідним голосом лісник. — Грім — то смерть моя!
Марійка вже стоїть біля батька й тримає папір, що вийняла його з лісникової кишені.
— Спали його, тату.
— Ти спали, бо мені й пальцем рухнути несила. А вже там, між яблунь, — Микола. Стоїть собі й дивиться.
Марійка побігла в хату кинути в піч папір, а Микола всміхається.
— Не знаю, що з ним робити? — сказав йому швець. — А онде й гроза надходить!
Пройшов вітер, гострий і свіжий, зметнув листя, натрушене зі сливки, сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи. А між того листя — Микола. Стоїть і дивиться, вже навіть не всміхається. Марійка теж біля нього: