Страница:
— Вітаємо, отче ігумене, з поверненням! — уклонився отець Гервазій. — Певне, натомились у дорозі?
— Натомився! — сказав Iлля, бо вже кінчив молитву. Подивився на братію, виладнувану довкола: обличчя в матовому світлі були плоскі й сірі. Дивилися на нього порожніми зорками і наче на щось очікували. Сніг у двориську був нерозчищений, тільки тяглися ледве вбиті стежки. Слід од його санок клався просто на цілину.
— Накажіть, отче Гервазію, — сказав тихо ігумен, — щоб у дворі розчистили сніг. I ще, отче Гервазію… не турбуйте мене сьогодні.
Зирнув на небокрай, обрізаний монастирською стіною. Глухі сутінки запливали вже на двір, і йому аж лячно стало: побачив на верхівках віддаленого лісу, в глибині того кучерявого смерку, бліду пані. Стояла, ледь похитуючись, одіж її спадала долі сивими складками, розстелялася широко, як і ця сутінь: тривожне дихання пронеслося над лісом та монастирем. У небі зацвів блідий серпик місяця, і затанцювала біля нього стонога зірка. Він згадав вірш, який прочитав ще в Києві, в тоді ж таки купленій книзі архієпископа чернігівського: "Сонце і місяць — наче м'ячі для бога. Він підкидає їх угору, і так світять вони для людей та світу".
Пішов до себе в келію, а за ним енергійно тупав отець Гервазій.
— У нас так багато новин, отче ігумене…
— Завтра, — сказав Iлля Торський. — Усі новини — завтра!
Тут він мешкав уже кільканадцять років. Келія на два покої, в першому — стіл і липові лави, на столі — килим, а лави оббиті сукном; в другому — його опочивальня: ліжко, услони, свічечка біля образів, яка в нього ніколи не гасне. Спустився на коліна, як був, не роздягаючись, і відчув, яка велика втома пойняла його. Помешкання залив сутінок, густо-синій і твердий, обліг Iллю Торського, наче вороги фортецю. "Воно так і є!" — пробурмотів він і встав. Скинув важку шубу й зирнув у майже стемніле вікно. Виднівся двір, по дворі тому розставлено ченців з дерев'яними лопатами — розкидали сніг. Нагиналися й розгиналися, кидали — рухи їхні були монотонні і дивно впадали в лад. Сніг ніжно синів, і чорні тіні на синьому нагадали Iллі якихось чудернацьких птахів з жовтим довгастим крилом. Махають вони тим крилом і лишаються на місці — диво якесь люцидарне. Над ними — небо, що з дня на день біжить од сходу до заходу, а в ньому — сонце й місяць; кругле воно, те небо, і складено з живел: ходить онде й переливається, як зелена вода, місяць. Друге небо вогнистої барви, на ньому вже ходить сонце, третє — барви синьої, і ходять по ньому зорі, а тоді — Iлля немов книгу невидиму читав — небо емпірійське. Текло на нього зелене світло першого неба — десь снуються в ньому, як нетлі, нічні лихі духи. Цаліодемоси ходять і плавають у світлі тому і смутно зорять собі вниз.
Дрож пройшов по тілу Iллі Торського, ігумена Густинського. Неспокій та ураза, роздратування, а разом з тим безсилля — все це обвинуло його з голови до ніг тронами й поворозами; здалося йому, що звідти, з глибини цього зеленого світла, притяглася рука чи звір дивачний на п'ять голів. Пальці оті довгі з головами на кінцях пройшли крізь нього і прошили, наче п'ять голок з п'ятьма нитками…
Труснув головою, намагаючись позбутися цього навадження. "Щось тут справді відбулося, — подумав він, — нещастя якесь!" Повернувся, щоб гукнути-таки на Гервазія — стояв у майже темній келії. Підійшов до столу й викресав вогню. Припалив скіпку, і трійник на його столі захитав вогниками. Кудлаті тіні засновигали покоєм, Iлля сів на лаву й понурився.
У сінях загупало, перемерзлі у дерево чоботи голосно затупотіли: ішов із дровами грубник Самійло. Хрипко кашлянув за дверима, Iлля наче побачив його через завісу дверей: широкий, лахматий, з величезною в'язкою перед собою, із заіненою бородою і з бровами, що нависали над очима, — давав знати про себе тим кашлем, а що Iлля не обізвався, забухикав, наче у тимпан ударив.
— Заходь! — гукнув йому Iлля.
Тонкий запах дров, морозу всуміш із важким духом кожуха — Самійло стояв у дверях, як привид. Iлля здригнувся: здалося йому, що це його батько стоїть у дверях і дивиться з-під острішкуватих брів. Чорне світло лилося з тих очей, а біла борода обклеювала зморшкувате, але ще гарне обличчя.
— Слава Йсу!
— Во віки віків! — відгукнувся Iлля.
— Чи дозволите, отче ігумене, грубу затопити? Iлля кивнув, і кудлата постать з тим величезним оберемком відступилася назад у сінці. Гримнули дрова об землю — Самійло вдарив кілька разів руками собі під пахви. Ілля взяв свічник і став на порозі.
— Візьми, Самійле, вогню від свічки, — сказав м'яко. — А що, тут і справді велике нещастя сталося?
— Велике, отче ігумене, — буркнув грубник. — Не на ніч таке й оповідати…
Взяв скіпку й підійшов запалити від свічки. Жовте світло впало на його бороду й на острішкуваті брови — Iлля ледве не згукнув: перед ним віч-на-віч стояв його батько.
"Блюди, ієрею, — читав Iлля слова із "Застороги", — щоб не був ти незадоволений із того, що є; щоразу роздивляйся свою совість: чи не согрішив ти чого супроти заповіту? Найгірший-бо переступ — батьківські заповіді занедбати, впасти у непослух і в невиконання належного тобі діла. Про такий прогріх повинен ти зі скрутою сердечною жаліти і взяти дбале старання, щоб поправити те, — сповідь треба сотворити, що занедбав ти діло оте, і вседушно каятися тобі треба. Запам'ятай ці слова: нічого в житті своєму не досягнеш, коли не втямиш і не вкладеш у серце цю науку…"
Iлля загорнув книгу: холодний піт висіявся йому на чолі. Вдарив кулаком тричі по палітурці і трохи отямився. Простяглася йому нитка тонка й бліда в далекий час ще перед чернецтвом: луг він побачив заквітчаний, білу стежку, річку, що синьо лягла поміж верболози; він крадеться ще зовсім юним хлопчаком між трави й верболози, лізе по стовбурі старої верби, що видається над водою, звішується з тої верби і, майже торкаючись води, дивиться далеко вперед. Був тоді вечір, вже й смерк плив над плесом та кущами, вода від того ледь-ледь димувала й відсвічувала темно-синім. Верболози стали круглими; здавалося, якийсь велетень прикотив ці кулі й порозкидав граючись. У тому синьому димі й поміж розкиданих куль, побачив він, купалися дівчата: голі й мокрі тіла їхні блищали й світилися, вони порозпускали волосся й химерно бавилися. Йому здалося, що то русалки справляють своє свято, а може, то й були русалки; Iлля тремтів на вербовому стовбурі, наче трясцею битий, — поймав його великий і незбагнений страх. Блідий і немічний, з тремкими руками й послаблими ногами, він ледве вибрався з того диму і від тих верболозів. Iшов, похитуючись, по луговій стежці, ззаду дзвенів дівочий сміх, а він став немов сновида: губи змерзли, а очі заплющилися. Хитався, наче тятий хворобою, а в заростях терну впав на землю й поранив долоні, і кілька яскравих червоних краплин упало тоді на зелену траву. Світилися вони у смарагді, як вогники чи квітки червонопелюсткові; обличчя змокло, адже плакав він тоді тяжко. Не міг нікому розказати про цей свій переступ, не міг пояснити, що відбувалося, й батькові рідному, ба й брату! Ніхто не поспівчував йому, та й він сам не співчував собі. Уздрів над головою місяць зовсім такої ж барви, як та квітка перед очима, і вуста його торкнула бліда, змучена всмішка.
Вже перед тим, як іти в ченці, він ще раз відчув те саме. Прокинувся, коли ще тільки на світ благословлялося: спав на сіні в повітці і вийшов, збуджений неясним покликом, у двір. Тремтіло на сході перше світло, вже виблідло небо й лежало над селом зморене й півживе. Озвалися в садку птахи, велика роса лежала на траві, білі зорі, як яблука, дрижали в півсутінку. Був тоді чистий четвер, і, може, тому в сусідньому обійсті рипнули двері. Гола жінка стала в прочілі. Він завмер, несподівано змерзнувши й приклеївшись до стіни повітки. Жінка вийшла з віником і почала обмітати довкола будинку. Тихо шурхало помело, великі білі перса мотались в неї між рук, чорна прірва блимнула морочно: жінка збирала сміття в ряднину. Iшла через двір, залита тріпотливим і нервовим світлом ранку, йшла через город, лишаючи за собою голубу стежку збитої роси, мела босими ногами ту росу, в одній руці в неї — віник, а другій — біла ряднинка. Iлля не міг на все те дивитися, дзвонив біля тої повітки зубами, а тіло його при тому було мертве.
Жінка висипала сміття на чуже обійстя й поверталася назад по тій-таки голубій стежці, була вона ще зовсім молода, і тіло її співало про красу свою й ранок, що випивав ту красу. Iлля ж бевзем стояв у сховку і не міг стримати дурних сліз. Тоді вдарився лобом об дошки раз, другий і третій, а коли заспівали сусідські двері і коли ковтнув чорний рот тих дверей осяйне тіло, спустився він мимохіть на коліна й вилив до сонця, що вже починало повільно братись угору, одну зі своїх найгарячіших молитов.
Небо розквітало неквапно, наче стягнуто було з нього мережану заслону, погасли зірки, і незвідь-куди пропав блідий місяць. На сході вже чудовно грало: горіла несміливим сяйвом, схожа на жіночий торс, хмара; нижче, на самому видноколі, задрижало велике і ще не сліпуче світило; Iлля дивився на ту хмару й на те світило, безсилий і пальцем кивнути; лице його вже було сухе, очі наче в полиновій воді вмилися, а в роті стояв гострий смак кислиць. Знав, що вирішилася його доля: йому таки заказано те, що кожен має за річ узвичаєну, йому надійшла пора покинути батькове обійстя і взяти на плече мандрівницьку торбу…
"Вибач, батьку, — прошепотів він, все ще дивлячись у вікно, — що я не виконаю твого заповіту. Бог поклав мені на плечі цей тягар, і він нас розсудить!"
Йому приснилося, що горить церква. Могутній вогонь обхопив її від низу до бань, і вся вона стала як могутнє, велетенське вогняне дерево. Він стояв оддалік біля іншого дерева, цього разу справжнього, але всохлого, й дивився. Полум'я гоготіло, реготало, потріскувало, стріляло, наче кулями, — відлітали набік вогнисті стріли та іскри. Звіддалік із поля бігло до вогнища троє зовсім малих дітей, їхні босі ніжки рожево миготіли по снігу, на тільцях маяли сороченята з білого полотна, а руки стискались у кулачки. — Дядьку, дядьку! — горлав один. — Загаси вогонь, загаси!
— Хай горить! — кричав другий. — Диви, яке високе-високе дерево!
Третій, найстарший, торкнув його пучкою, й Iлля здивувався: такий дорослий і поважний у нього погляд:
— А скажіть, чоловіче добрий, чому горять церкви?
— Вогонь їх бере, — відповів Iлля самими вустами, — а може, й гріхи наші!
— Це сухий вогонь, — задумливо промовив хлопчак, — і від нього й справді годі врятуватися.
Вони стояли на снігу, троє білих дітей і чорний він. Сніг топився під дитячими ноженятами, вони підтанцьовували, двоє менших позакладали пальці в рота.
— Біжіть-но додому, діти! — сказав Iлля. — Ноги застудите!
Вони повернулися до нього, звівши бліді личка.
— Ми й прийшли сюди, — сказав старший, — щоб погрітися. Там, — він хитнув кудись назад, у чисте, снігове й безмежне поле, — там нам куди холодніше!
Iлля озирнувся, несподіваний страх прийшов до нього: дивилася пустка необмежена — пара очей холодцюватих і крижаних.
— Наша церква в монастирі теж так горіла, — задумливо промовив ігумен.
— Горіла тим-таки, кажу, вогнем…
— Давно вона отак пала? — спитав старший хлопчик.
В очах його грали червоні блискоти, а змерзле й синє рученя показувало туди, де гоготіло, танцювало, підскакувало і крутилося вогняне мотуззя і звивало гарячі стовпи.
Iлля зирнув собі під ноги. На снігу тупцювали, гріючись, три пари рожевих ноженят, і, де ступали ті ноженята, висихала земля й починали прокльовуватися тоненькі, несміливі травинки. Були вони червоного кольору, й Iлля здригнувся.
"Кров на снігу, — подумав він. — До чого б то воно?"
— Дивний сон, отче, приснився мені сьогодні, — казав ігумен, розчісуючи волосся. Від умивання в нього на бороді сивіли краплі, а на щоки лягли легкі рум'янці. — Привиділося мені троє дітей. Дуже нарікали і скаржилися. Були в самих сороченятах і кривавили босими ногами сніг. I не на холод вони скаржилися, отче, а на недбальство. Було в мене тоді відчуття, що це, господи прости, мої власні діти. Ми стояли з ними в чистому полі, і я не міг їм нічим допомогти. Хотів порвати свою одежу й загорнути їм ноженята, але одежа стала на мені як бляха. Я ранив руки, а зірвати її з себе не міг. Це якийсь неймовірний сон, отче Гервазію!
Отець Гервазій мав глибоко посаджені очі, грубі його й білі руки безживно лежали на чорних колінах.
— Може, й приснилися вам оті діти, — спокійно звідомив він.
— Які діти? — спинився Iлля вражено.
— Та була тут історія. Грубник Самійло приніс їх сюди. Ми вам учора всього й не розказали… Сидів серед келії важкий, барилкуватий. Помітно видавалося немале його черево, сиві пасма стирчали на голові вусебіч, а посеред голови ясніла широка, в долоню, лисина. В глибоко посаджених очах світліло по гострій іскрі, а вуста завмерли, піврозтулені. Зрештою, вони зарухалися, і потекла з них повільна розважна оповідь.
Iлля Торський дивився на свого замісника й не бачив його. Бачив він поле, вкрите снігом, зовсім таке ж, як і те, вві сні, і самотнє всохле дерево серед того поля. Побачив він і грубника Самійла — діда білого, що так нагадав Iллі батька; ішов через замети, не вибираючи дороги, його, Iллі Торського, батько, вітер віяв його непокритим волоссям, — весь простір застеляло сивими хвилями. На батьковому тілі світило дірами старе рубище, а простував він до того всохлого дерева. Iллин погляд також біжить до того дерева, летить над дорогою, й кладеться вона перед ним, як у книзі великій замальована. Сліди копит і темно-жовті плями кізяків; поламаний віз, а коло нього почорнілий сніг, так його збито. Грубник Самійло спинився біля воза й озирнувся: навколо ні душі! Позіхала мерзла пустка, стояв тихий мерзлий спокій. Грубник Самійло пішов по дорозі далі, зарипіли й заспівали його чоботи, але за мент знову затихли: побачив він на снігу білу сорочку. Лежала розкинувшись, світячи червоними латками, наче вбито тут не людину, а сорочку. Iлля почув свист нагаїв і жіночий крик: жмут волосся, втоптаний у сніг копитом, затемнів перед його очима. Жінка стояла на снігу навколішки: руки здіймала вгору, рвала волосся й била головою об сніг. Гола жінка на порожньому полі, де все вицвіло й умерло; крик у неї такий надсадний, стогін такий пекучий! Збив коло неї сніг бахматий кінь, блиснули хижі зуби, свиснув і завив чорним птахом аркан; плеснув, захлинувшись, на голих плечах; крикнув і люлюкнув розбишака; рвонув копитами сніг та землю бахматий — потяг за собою червоний слід.
Грубник Самійло йшов дорогою далі. Озирався на ту сорочку з червоними латками, хрестився й молився. Вже майже доходив до дерева, але так і не дійшов до нього. Ноги його наче правцем биті стали, руки його із хрускотом стисли кулаки; обличчя його закам'яніло. Повільно підіймав правицю, рука ледь-ледь рухалася — підіймав, наче важила вона кілька мір. Голова його похилялася, і вперся він підборіддям об груди. Рука тим часом дійшла до голови, стислися, немов кліщі, пальці на хутрі шапки, стягли її, зіжмакавши: грубник Самійло стояв, понурившись. Iлля знову здригнувся: як дивно схожий цей дід на його батька! Яка страшна туга лежить на його обличчі, як неймовірно світяться його очі!
Грубник Самійло дивився на сніг. На ньому спали непорочно ясні трійко дітей. Двоє було менших, а один старший. Позаплющували оченята, і личка їхні — немов із білого каменю точені. Довкола голів їхніх червоно палало три напрочуд круглі плями, і вогонь той був такий, що несила на нього дивитися.
Грубник Самійло став навколішки. Простяг руку, але не доторкнувся до дітей. Стояв, наче молився, мов обітницю дивовижну давав, по тому озирнувся. Обличчя його було печальне, але спокійне, погляд убирав у себе тік білого мерзлого світла: голе, безмежне й вицвіле поле оточувало його. Правиця грубника Самійла знову потяглася до дітей, і це був той-таки рух, коли тягнувся він у дровітні за поліном. Лівиця його зігнулася звично, він узяв напрочуд легке тільце й поклав собі на оберемок.
Устав із тим страшним оберемком, хитнувся, мов сп'янів раптом, а тоді неквапно, ледве перебираючи ногами, рушив, наступаючи на свої ж таки сліди. Спинився біля закривавленої сорочки і ще раз озирнувся. Там, на снігу, яскраво палало троє червоних кружал. Він аж приплющився: здалося, що це починає горіти оте скрижаніле поле. Червоні вогнища вже лизали простір поля і перетворювали його в голий камінь.
Грубник Самійло повільно йшов по дорозі. В оберемку його лежало три чудових тільця і немов усміхалися ледь-ледь крижаними вустоньками. Позаду вже палахкотів вогонь. Відчував його всією спиною, але не пришвидшував кроку. Ноги його повільно сунули над дорогою, а очі дивились уперед, де темнів засипаний кудлатим снігом лісок і де стояла на верхівках дерев біла жінка в довгій одежі…
— Земля тепер така тверда, що не вдовбати, — сказав Гервазій. — Ніхто й не хотів довбати. Тому й поховали їх у кутку порожньої келії. Там, біля воріт…
— Поховали за звичаєм?
— Агей, отче йгумене! Був то такий мент, що не до звичаїв! Там, у селі…
— Що у селі?
— Половина людей впало гиблих. Ми видовбали сяку-таку яму, палячи вогнища, і ледве всіх умістили.
— Чому не поклали туди й дітей?
— По тому вже було.
Iлля Торський різко відвернувся од вікна. Очі йому палали, а вуста тремтіли.
— Через це вони й приходили до мене уві сні, — різко сказав він. — Я хочу, щоб їх відкопали й поховали за християнським звичаєм…
Хвилі снігу із вітром падали на купку зігнутих, чорних постатей, які неквапно долали розбурхане, наче море, плесо двору. Потопали в снігу по коліна, хоч учора тільки вичистили двір, і намагалися ступати в сліди один одному. Iлля йшов перший, гостра січа різала йому обличчя, гостро засівала бороду й брови, а коли зиркав вряди-годи вперед, не бачив світу від налиплих на повіки сніжин. Грали від того райдужні барви, й виточувалася з кутка ока, прокладаючи борозенку, сива сльоза. Ззаду ступав ієромонах Гервазій, важко кладучи в ігуменові сліди важенні свої чоботиська. В сліди отця Гервазія ступав не менш великий грубник Самійло з лопатою під пахвою, а позаду також із лопатою трюхикав тонконогий, як курка, і блідий, немов той-таки сніг, чернечина. Вітер знімав вихори, крутив над головами, наче хотів сильніше розмахнутися, перш ніж жбурнути їх у цих зігнутих людей, щоб зупинити їхній несміливий і такий повільний хід, а тоді засипати, як недавно позасипав він у далекому селі виставлених у поле снігових баб. Спини в людей уже побіліли, білі були й шапки, обличчя й чоботи, ще трохи, і вони перестануть ворушитися і спиняться, світячи в простір червоними очима й чорними губами, — весела й люба буде в Заметілі робота! Але вони все-таки йшли, все-таки рухали закоцюблими кінцівками, все-таки зводили запорошені обличчя, і Заметільниця вже починала сердитися на цю їхню даремну й непотрібну впертість.
Зарипіли двері, наче хтось роздер тонку бляху, і на двір вискочив кривоокий воротар. Став, здивовано розтуливши рота, — був один чорний серед білих і лахматих.
— Відчини бічну келію! — наказав йому ігумен, ледве рухаючи здубілими вустами.
Воротар скочив до низьких дверей, наче ворон із перебитою ногою, й почав тицькати тремтячими руками ключем у щілину великого засніженого замка. Руки його на тлі біло-чорного заліза були дивовижно рожеві, вони поспішали і через те тремтіли ще більше; за спиною в нього тупцювали, гріючись, кудлаті постаті; воротар озирався вряди-годи й винувато всміхався. Його рожеві руки ніяк не могли впоратись із ключем; Заметільниця зраділа, що ці люди таки спинилися, й почала щосили жбурляти в них скаженими вихорами; грубник Самійло не витримав перший: простяг руку й відгорнув з дороги воротаря. Той знічено закліпав оченятами, на нього вже також насипалося досить снігу, і він тут, серед кошлатих, сам кошлатів і так само, як вони, пританцьовував.
Грубник Самійло зняв замка, і двері голосно заспівали. Війнуло сирою землею і спертим духом; один за одним входили, згинаючись, до келії кудлаті постаті.
— Це тут! — сказав Самійло, простягаючи важку й кострубату долоню. Вони завмерли в сутінку; над головами блимало мале віконце, затягнуте воловим пухирем, сніг стукотів об той пухир, і наче далекі тимпани били; у відчинені двері завіювалися снігові косми, буцім хотіла дістати їх Заметільниця й тут; світлів, аж палав за їхніми спинами шестикутний прочіл. На віях цих застиглих людей повільно розтавав сніг, стікав до щік, і здавалося, всі заплакали отут у дивний спосіб. Грубник Самійло подивився на ігумена, наче щось хотів сказати, і той не витримав широкого, запитального погляду. Кивнув і натужно розтулив вуста:
— Починайте!
Вітер знову закинув у келію сивого хвоста, вдарив ним у спину воротаря, і той озирнувся.
— Коли буде так мести, — сказав недоречно, — то завтра світу не побачимо…
Двійко лопат м'яко увійшло в грунт, пробивши замерзлу шкірку, і обережно відклали набік по купці землі.
Вони лежали на розстеленій мішковині, ніби спали — трійко молочно-ясних дітей: двоє меншеньких і один старший. Заплющили очка, і лиця їхні були наче з білого каменю точені. Грубник Самійло стояв біля них навколішках і змітав долонею з чисто-білих їхніх сорочечок темні зерна землі.
— Отакими, отче ігумене, я і знайшов їх, — сказав він глухо. — Кров їхня так світилася на снігові… лежали вони, мов янголенята.
Ударив раптом лобом у землю, зачепивши сіре рядно, вдарив удруге й утретє. Тоді обернувся до Iллі, лице його було запорошене, земля прилипла до бороди та брів, а очі дико й божевільне спалахнули. I підігнулися коліна в Iллі Торського, ігумена Густинського монастиря, вклякнув він поруч із грубником Самійлом. Решта ченців незграбно бухнула на коліна й собі.
— Помолимося за їхні душі! — сказав Iлля. Схилили голови. Заметільниця зібралася на силі й знову жбурнула до них довгого сніжаного хвоста, сніг ліг на зігнуті спини й голови, і тільки воротар озирнувся й ошкірив до того вихору по-блазенському кривого рота.
Iлля Торський уже стояв. Обличчя його було ділове.
— Зробиш їм, Самійле, труни, — сказав якомога тепліше й раптом поклав на грубникове плече білу, викохану руку. — 3 мореного дерева, Самійле, і пофарбуєш золотом.
Над головою знову застукала у воловий пухир Заметільниця — запахкотіли далекі тимпани, немовби вибиралось у похід велике військо. Спереду йшли литавристи, сурмач, баба-віщунка і співак, а позаду, ніби мак цвів, — лицарство запорозьке. Вигравав на білому коні на чолі того лицарства чорновусий полковник, дуже схожий на Iллю Торського, — Iлля впізнав його відразу. Адже обличчя оте також було виточене з білого каменю і такі широкі, такі чорні були в того козака очі! Тріпотіла на його плечах одежа, і він сам на буряково-бузковому тлі наче кликав кудись, махаючи рукою. Йшло по бузковій дорозі незчисленне військо, і в такт кроку їхнього вигравав і бив холодний і сухий тимпан.
— Я, брати, — заговорив тихо Iлля Торський, — їздив до Києва, а звідтіля подався до його ясновельможності. Гроші на церкву я, братове, привіз, і, як зійде сніг, ми закличемо до себе майстрів. Замовимо кам'яні раки й покладемо цих дітей під олтарем. Можете придивитися до них пильніше, брати мої, — їхньому духові варто молитися…
Він замовк, а ченці подивилися на дітей. Лежали на чорній землі, ясно-білі й чисті. Бліде сяйво точилось із облич, рівне, погідне й прозоре.
— Варто було б нобілітувати їх у святі, — хрипко озвався із кутка отець Гервазій.
— Їх уже нобілітовано, — гаряче озвався Iлля й кинув рукою. — Це кров волаюча, кров, про яку не повинні забувати люди!
Зирнув на сліпуче-білий прочіл і побачив там далеко, на срібно-білому тлі, три снігові баби, котрі вийшли за село й зорили червоними очима. Батько стояв на порожній дорозі, ніби з паперу вирізаний. Хитався й розчинявся, блідий і вицвілий, у білому кожусі і з білим кийком. Дивився й похитував головою. Тоді Iлля Торський знову вдарив поклона до землі…
Діти лежали у світло-сірому сутінку і світилися. П'ятеро чорних, великих людей стояло перед ними навколішках, погідно зносячи п'ятірні й кладучи собі на груди хреста. Вони приплющилися, ці п'ятеро, і ледве-ледь ворушили вустами. Кожен із них мав на що поскаржитись і мав чого просити, адже всі були на цій землі й тлінні, і грішні.
ШВЕЦЬ
— Натомився! — сказав Iлля, бо вже кінчив молитву. Подивився на братію, виладнувану довкола: обличчя в матовому світлі були плоскі й сірі. Дивилися на нього порожніми зорками і наче на щось очікували. Сніг у двориську був нерозчищений, тільки тяглися ледве вбиті стежки. Слід од його санок клався просто на цілину.
— Накажіть, отче Гервазію, — сказав тихо ігумен, — щоб у дворі розчистили сніг. I ще, отче Гервазію… не турбуйте мене сьогодні.
Зирнув на небокрай, обрізаний монастирською стіною. Глухі сутінки запливали вже на двір, і йому аж лячно стало: побачив на верхівках віддаленого лісу, в глибині того кучерявого смерку, бліду пані. Стояла, ледь похитуючись, одіж її спадала долі сивими складками, розстелялася широко, як і ця сутінь: тривожне дихання пронеслося над лісом та монастирем. У небі зацвів блідий серпик місяця, і затанцювала біля нього стонога зірка. Він згадав вірш, який прочитав ще в Києві, в тоді ж таки купленій книзі архієпископа чернігівського: "Сонце і місяць — наче м'ячі для бога. Він підкидає їх угору, і так світять вони для людей та світу".
Пішов до себе в келію, а за ним енергійно тупав отець Гервазій.
— У нас так багато новин, отче ігумене…
— Завтра, — сказав Iлля Торський. — Усі новини — завтра!
Тут він мешкав уже кільканадцять років. Келія на два покої, в першому — стіл і липові лави, на столі — килим, а лави оббиті сукном; в другому — його опочивальня: ліжко, услони, свічечка біля образів, яка в нього ніколи не гасне. Спустився на коліна, як був, не роздягаючись, і відчув, яка велика втома пойняла його. Помешкання залив сутінок, густо-синій і твердий, обліг Iллю Торського, наче вороги фортецю. "Воно так і є!" — пробурмотів він і встав. Скинув важку шубу й зирнув у майже стемніле вікно. Виднівся двір, по дворі тому розставлено ченців з дерев'яними лопатами — розкидали сніг. Нагиналися й розгиналися, кидали — рухи їхні були монотонні і дивно впадали в лад. Сніг ніжно синів, і чорні тіні на синьому нагадали Iллі якихось чудернацьких птахів з жовтим довгастим крилом. Махають вони тим крилом і лишаються на місці — диво якесь люцидарне. Над ними — небо, що з дня на день біжить од сходу до заходу, а в ньому — сонце й місяць; кругле воно, те небо, і складено з живел: ходить онде й переливається, як зелена вода, місяць. Друге небо вогнистої барви, на ньому вже ходить сонце, третє — барви синьої, і ходять по ньому зорі, а тоді — Iлля немов книгу невидиму читав — небо емпірійське. Текло на нього зелене світло першого неба — десь снуються в ньому, як нетлі, нічні лихі духи. Цаліодемоси ходять і плавають у світлі тому і смутно зорять собі вниз.
Дрож пройшов по тілу Iллі Торського, ігумена Густинського. Неспокій та ураза, роздратування, а разом з тим безсилля — все це обвинуло його з голови до ніг тронами й поворозами; здалося йому, що звідти, з глибини цього зеленого світла, притяглася рука чи звір дивачний на п'ять голів. Пальці оті довгі з головами на кінцях пройшли крізь нього і прошили, наче п'ять голок з п'ятьма нитками…
Труснув головою, намагаючись позбутися цього навадження. "Щось тут справді відбулося, — подумав він, — нещастя якесь!" Повернувся, щоб гукнути-таки на Гервазія — стояв у майже темній келії. Підійшов до столу й викресав вогню. Припалив скіпку, і трійник на його столі захитав вогниками. Кудлаті тіні засновигали покоєм, Iлля сів на лаву й понурився.
У сінях загупало, перемерзлі у дерево чоботи голосно затупотіли: ішов із дровами грубник Самійло. Хрипко кашлянув за дверима, Iлля наче побачив його через завісу дверей: широкий, лахматий, з величезною в'язкою перед собою, із заіненою бородою і з бровами, що нависали над очима, — давав знати про себе тим кашлем, а що Iлля не обізвався, забухикав, наче у тимпан ударив.
— Заходь! — гукнув йому Iлля.
Тонкий запах дров, морозу всуміш із важким духом кожуха — Самійло стояв у дверях, як привид. Iлля здригнувся: здалося йому, що це його батько стоїть у дверях і дивиться з-під острішкуватих брів. Чорне світло лилося з тих очей, а біла борода обклеювала зморшкувате, але ще гарне обличчя.
— Слава Йсу!
— Во віки віків! — відгукнувся Iлля.
— Чи дозволите, отче ігумене, грубу затопити? Iлля кивнув, і кудлата постать з тим величезним оберемком відступилася назад у сінці. Гримнули дрова об землю — Самійло вдарив кілька разів руками собі під пахви. Ілля взяв свічник і став на порозі.
— Візьми, Самійле, вогню від свічки, — сказав м'яко. — А що, тут і справді велике нещастя сталося?
— Велике, отче ігумене, — буркнув грубник. — Не на ніч таке й оповідати…
Взяв скіпку й підійшов запалити від свічки. Жовте світло впало на його бороду й на острішкуваті брови — Iлля ледве не згукнув: перед ним віч-на-віч стояв його батько.
"Блюди, ієрею, — читав Iлля слова із "Застороги", — щоб не був ти незадоволений із того, що є; щоразу роздивляйся свою совість: чи не согрішив ти чого супроти заповіту? Найгірший-бо переступ — батьківські заповіді занедбати, впасти у непослух і в невиконання належного тобі діла. Про такий прогріх повинен ти зі скрутою сердечною жаліти і взяти дбале старання, щоб поправити те, — сповідь треба сотворити, що занедбав ти діло оте, і вседушно каятися тобі треба. Запам'ятай ці слова: нічого в житті своєму не досягнеш, коли не втямиш і не вкладеш у серце цю науку…"
Iлля загорнув книгу: холодний піт висіявся йому на чолі. Вдарив кулаком тричі по палітурці і трохи отямився. Простяглася йому нитка тонка й бліда в далекий час ще перед чернецтвом: луг він побачив заквітчаний, білу стежку, річку, що синьо лягла поміж верболози; він крадеться ще зовсім юним хлопчаком між трави й верболози, лізе по стовбурі старої верби, що видається над водою, звішується з тої верби і, майже торкаючись води, дивиться далеко вперед. Був тоді вечір, вже й смерк плив над плесом та кущами, вода від того ледь-ледь димувала й відсвічувала темно-синім. Верболози стали круглими; здавалося, якийсь велетень прикотив ці кулі й порозкидав граючись. У тому синьому димі й поміж розкиданих куль, побачив він, купалися дівчата: голі й мокрі тіла їхні блищали й світилися, вони порозпускали волосся й химерно бавилися. Йому здалося, що то русалки справляють своє свято, а може, то й були русалки; Iлля тремтів на вербовому стовбурі, наче трясцею битий, — поймав його великий і незбагнений страх. Блідий і немічний, з тремкими руками й послаблими ногами, він ледве вибрався з того диму і від тих верболозів. Iшов, похитуючись, по луговій стежці, ззаду дзвенів дівочий сміх, а він став немов сновида: губи змерзли, а очі заплющилися. Хитався, наче тятий хворобою, а в заростях терну впав на землю й поранив долоні, і кілька яскравих червоних краплин упало тоді на зелену траву. Світилися вони у смарагді, як вогники чи квітки червонопелюсткові; обличчя змокло, адже плакав він тоді тяжко. Не міг нікому розказати про цей свій переступ, не міг пояснити, що відбувалося, й батькові рідному, ба й брату! Ніхто не поспівчував йому, та й він сам не співчував собі. Уздрів над головою місяць зовсім такої ж барви, як та квітка перед очима, і вуста його торкнула бліда, змучена всмішка.
Вже перед тим, як іти в ченці, він ще раз відчув те саме. Прокинувся, коли ще тільки на світ благословлялося: спав на сіні в повітці і вийшов, збуджений неясним покликом, у двір. Тремтіло на сході перше світло, вже виблідло небо й лежало над селом зморене й півживе. Озвалися в садку птахи, велика роса лежала на траві, білі зорі, як яблука, дрижали в півсутінку. Був тоді чистий четвер, і, може, тому в сусідньому обійсті рипнули двері. Гола жінка стала в прочілі. Він завмер, несподівано змерзнувши й приклеївшись до стіни повітки. Жінка вийшла з віником і почала обмітати довкола будинку. Тихо шурхало помело, великі білі перса мотались в неї між рук, чорна прірва блимнула морочно: жінка збирала сміття в ряднину. Iшла через двір, залита тріпотливим і нервовим світлом ранку, йшла через город, лишаючи за собою голубу стежку збитої роси, мела босими ногами ту росу, в одній руці в неї — віник, а другій — біла ряднинка. Iлля не міг на все те дивитися, дзвонив біля тої повітки зубами, а тіло його при тому було мертве.
Жінка висипала сміття на чуже обійстя й поверталася назад по тій-таки голубій стежці, була вона ще зовсім молода, і тіло її співало про красу свою й ранок, що випивав ту красу. Iлля ж бевзем стояв у сховку і не міг стримати дурних сліз. Тоді вдарився лобом об дошки раз, другий і третій, а коли заспівали сусідські двері і коли ковтнув чорний рот тих дверей осяйне тіло, спустився він мимохіть на коліна й вилив до сонця, що вже починало повільно братись угору, одну зі своїх найгарячіших молитов.
Небо розквітало неквапно, наче стягнуто було з нього мережану заслону, погасли зірки, і незвідь-куди пропав блідий місяць. На сході вже чудовно грало: горіла несміливим сяйвом, схожа на жіночий торс, хмара; нижче, на самому видноколі, задрижало велике і ще не сліпуче світило; Iлля дивився на ту хмару й на те світило, безсилий і пальцем кивнути; лице його вже було сухе, очі наче в полиновій воді вмилися, а в роті стояв гострий смак кислиць. Знав, що вирішилася його доля: йому таки заказано те, що кожен має за річ узвичаєну, йому надійшла пора покинути батькове обійстя і взяти на плече мандрівницьку торбу…
"Вибач, батьку, — прошепотів він, все ще дивлячись у вікно, — що я не виконаю твого заповіту. Бог поклав мені на плечі цей тягар, і він нас розсудить!"
Йому приснилося, що горить церква. Могутній вогонь обхопив її від низу до бань, і вся вона стала як могутнє, велетенське вогняне дерево. Він стояв оддалік біля іншого дерева, цього разу справжнього, але всохлого, й дивився. Полум'я гоготіло, реготало, потріскувало, стріляло, наче кулями, — відлітали набік вогнисті стріли та іскри. Звіддалік із поля бігло до вогнища троє зовсім малих дітей, їхні босі ніжки рожево миготіли по снігу, на тільцях маяли сороченята з білого полотна, а руки стискались у кулачки. — Дядьку, дядьку! — горлав один. — Загаси вогонь, загаси!
— Хай горить! — кричав другий. — Диви, яке високе-високе дерево!
Третій, найстарший, торкнув його пучкою, й Iлля здивувався: такий дорослий і поважний у нього погляд:
— А скажіть, чоловіче добрий, чому горять церкви?
— Вогонь їх бере, — відповів Iлля самими вустами, — а може, й гріхи наші!
— Це сухий вогонь, — задумливо промовив хлопчак, — і від нього й справді годі врятуватися.
Вони стояли на снігу, троє білих дітей і чорний він. Сніг топився під дитячими ноженятами, вони підтанцьовували, двоє менших позакладали пальці в рота.
— Біжіть-но додому, діти! — сказав Iлля. — Ноги застудите!
Вони повернулися до нього, звівши бліді личка.
— Ми й прийшли сюди, — сказав старший, — щоб погрітися. Там, — він хитнув кудись назад, у чисте, снігове й безмежне поле, — там нам куди холодніше!
Iлля озирнувся, несподіваний страх прийшов до нього: дивилася пустка необмежена — пара очей холодцюватих і крижаних.
— Наша церква в монастирі теж так горіла, — задумливо промовив ігумен.
— Горіла тим-таки, кажу, вогнем…
— Давно вона отак пала? — спитав старший хлопчик.
В очах його грали червоні блискоти, а змерзле й синє рученя показувало туди, де гоготіло, танцювало, підскакувало і крутилося вогняне мотуззя і звивало гарячі стовпи.
Iлля зирнув собі під ноги. На снігу тупцювали, гріючись, три пари рожевих ноженят, і, де ступали ті ноженята, висихала земля й починали прокльовуватися тоненькі, несміливі травинки. Були вони червоного кольору, й Iлля здригнувся.
"Кров на снігу, — подумав він. — До чого б то воно?"
— Дивний сон, отче, приснився мені сьогодні, — казав ігумен, розчісуючи волосся. Від умивання в нього на бороді сивіли краплі, а на щоки лягли легкі рум'янці. — Привиділося мені троє дітей. Дуже нарікали і скаржилися. Були в самих сороченятах і кривавили босими ногами сніг. I не на холод вони скаржилися, отче, а на недбальство. Було в мене тоді відчуття, що це, господи прости, мої власні діти. Ми стояли з ними в чистому полі, і я не міг їм нічим допомогти. Хотів порвати свою одежу й загорнути їм ноженята, але одежа стала на мені як бляха. Я ранив руки, а зірвати її з себе не міг. Це якийсь неймовірний сон, отче Гервазію!
Отець Гервазій мав глибоко посаджені очі, грубі його й білі руки безживно лежали на чорних колінах.
— Може, й приснилися вам оті діти, — спокійно звідомив він.
— Які діти? — спинився Iлля вражено.
— Та була тут історія. Грубник Самійло приніс їх сюди. Ми вам учора всього й не розказали… Сидів серед келії важкий, барилкуватий. Помітно видавалося немале його черево, сиві пасма стирчали на голові вусебіч, а посеред голови ясніла широка, в долоню, лисина. В глибоко посаджених очах світліло по гострій іскрі, а вуста завмерли, піврозтулені. Зрештою, вони зарухалися, і потекла з них повільна розважна оповідь.
Iлля Торський дивився на свого замісника й не бачив його. Бачив він поле, вкрите снігом, зовсім таке ж, як і те, вві сні, і самотнє всохле дерево серед того поля. Побачив він і грубника Самійла — діда білого, що так нагадав Iллі батька; ішов через замети, не вибираючи дороги, його, Iллі Торського, батько, вітер віяв його непокритим волоссям, — весь простір застеляло сивими хвилями. На батьковому тілі світило дірами старе рубище, а простував він до того всохлого дерева. Iллин погляд також біжить до того дерева, летить над дорогою, й кладеться вона перед ним, як у книзі великій замальована. Сліди копит і темно-жовті плями кізяків; поламаний віз, а коло нього почорнілий сніг, так його збито. Грубник Самійло спинився біля воза й озирнувся: навколо ні душі! Позіхала мерзла пустка, стояв тихий мерзлий спокій. Грубник Самійло пішов по дорозі далі, зарипіли й заспівали його чоботи, але за мент знову затихли: побачив він на снігу білу сорочку. Лежала розкинувшись, світячи червоними латками, наче вбито тут не людину, а сорочку. Iлля почув свист нагаїв і жіночий крик: жмут волосся, втоптаний у сніг копитом, затемнів перед його очима. Жінка стояла на снігу навколішки: руки здіймала вгору, рвала волосся й била головою об сніг. Гола жінка на порожньому полі, де все вицвіло й умерло; крик у неї такий надсадний, стогін такий пекучий! Збив коло неї сніг бахматий кінь, блиснули хижі зуби, свиснув і завив чорним птахом аркан; плеснув, захлинувшись, на голих плечах; крикнув і люлюкнув розбишака; рвонув копитами сніг та землю бахматий — потяг за собою червоний слід.
Грубник Самійло йшов дорогою далі. Озирався на ту сорочку з червоними латками, хрестився й молився. Вже майже доходив до дерева, але так і не дійшов до нього. Ноги його наче правцем биті стали, руки його із хрускотом стисли кулаки; обличчя його закам'яніло. Повільно підіймав правицю, рука ледь-ледь рухалася — підіймав, наче важила вона кілька мір. Голова його похилялася, і вперся він підборіддям об груди. Рука тим часом дійшла до голови, стислися, немов кліщі, пальці на хутрі шапки, стягли її, зіжмакавши: грубник Самійло стояв, понурившись. Iлля знову здригнувся: як дивно схожий цей дід на його батька! Яка страшна туга лежить на його обличчі, як неймовірно світяться його очі!
Грубник Самійло дивився на сніг. На ньому спали непорочно ясні трійко дітей. Двоє було менших, а один старший. Позаплющували оченята, і личка їхні — немов із білого каменю точені. Довкола голів їхніх червоно палало три напрочуд круглі плями, і вогонь той був такий, що несила на нього дивитися.
Грубник Самійло став навколішки. Простяг руку, але не доторкнувся до дітей. Стояв, наче молився, мов обітницю дивовижну давав, по тому озирнувся. Обличчя його було печальне, але спокійне, погляд убирав у себе тік білого мерзлого світла: голе, безмежне й вицвіле поле оточувало його. Правиця грубника Самійла знову потяглася до дітей, і це був той-таки рух, коли тягнувся він у дровітні за поліном. Лівиця його зігнулася звично, він узяв напрочуд легке тільце й поклав собі на оберемок.
Устав із тим страшним оберемком, хитнувся, мов сп'янів раптом, а тоді неквапно, ледве перебираючи ногами, рушив, наступаючи на свої ж таки сліди. Спинився біля закривавленої сорочки і ще раз озирнувся. Там, на снігу, яскраво палало троє червоних кружал. Він аж приплющився: здалося, що це починає горіти оте скрижаніле поле. Червоні вогнища вже лизали простір поля і перетворювали його в голий камінь.
Грубник Самійло повільно йшов по дорозі. В оберемку його лежало три чудових тільця і немов усміхалися ледь-ледь крижаними вустоньками. Позаду вже палахкотів вогонь. Відчував його всією спиною, але не пришвидшував кроку. Ноги його повільно сунули над дорогою, а очі дивились уперед, де темнів засипаний кудлатим снігом лісок і де стояла на верхівках дерев біла жінка в довгій одежі…
— Земля тепер така тверда, що не вдовбати, — сказав Гервазій. — Ніхто й не хотів довбати. Тому й поховали їх у кутку порожньої келії. Там, біля воріт…
— Поховали за звичаєм?
— Агей, отче йгумене! Був то такий мент, що не до звичаїв! Там, у селі…
— Що у селі?
— Половина людей впало гиблих. Ми видовбали сяку-таку яму, палячи вогнища, і ледве всіх умістили.
— Чому не поклали туди й дітей?
— По тому вже було.
Iлля Торський різко відвернувся од вікна. Очі йому палали, а вуста тремтіли.
— Через це вони й приходили до мене уві сні, — різко сказав він. — Я хочу, щоб їх відкопали й поховали за християнським звичаєм…
Хвилі снігу із вітром падали на купку зігнутих, чорних постатей, які неквапно долали розбурхане, наче море, плесо двору. Потопали в снігу по коліна, хоч учора тільки вичистили двір, і намагалися ступати в сліди один одному. Iлля йшов перший, гостра січа різала йому обличчя, гостро засівала бороду й брови, а коли зиркав вряди-годи вперед, не бачив світу від налиплих на повіки сніжин. Грали від того райдужні барви, й виточувалася з кутка ока, прокладаючи борозенку, сива сльоза. Ззаду ступав ієромонах Гервазій, важко кладучи в ігуменові сліди важенні свої чоботиська. В сліди отця Гервазія ступав не менш великий грубник Самійло з лопатою під пахвою, а позаду також із лопатою трюхикав тонконогий, як курка, і блідий, немов той-таки сніг, чернечина. Вітер знімав вихори, крутив над головами, наче хотів сильніше розмахнутися, перш ніж жбурнути їх у цих зігнутих людей, щоб зупинити їхній несміливий і такий повільний хід, а тоді засипати, як недавно позасипав він у далекому селі виставлених у поле снігових баб. Спини в людей уже побіліли, білі були й шапки, обличчя й чоботи, ще трохи, і вони перестануть ворушитися і спиняться, світячи в простір червоними очима й чорними губами, — весела й люба буде в Заметілі робота! Але вони все-таки йшли, все-таки рухали закоцюблими кінцівками, все-таки зводили запорошені обличчя, і Заметільниця вже починала сердитися на цю їхню даремну й непотрібну впертість.
Зарипіли двері, наче хтось роздер тонку бляху, і на двір вискочив кривоокий воротар. Став, здивовано розтуливши рота, — був один чорний серед білих і лахматих.
— Відчини бічну келію! — наказав йому ігумен, ледве рухаючи здубілими вустами.
Воротар скочив до низьких дверей, наче ворон із перебитою ногою, й почав тицькати тремтячими руками ключем у щілину великого засніженого замка. Руки його на тлі біло-чорного заліза були дивовижно рожеві, вони поспішали і через те тремтіли ще більше; за спиною в нього тупцювали, гріючись, кудлаті постаті; воротар озирався вряди-годи й винувато всміхався. Його рожеві руки ніяк не могли впоратись із ключем; Заметільниця зраділа, що ці люди таки спинилися, й почала щосили жбурляти в них скаженими вихорами; грубник Самійло не витримав перший: простяг руку й відгорнув з дороги воротаря. Той знічено закліпав оченятами, на нього вже також насипалося досить снігу, і він тут, серед кошлатих, сам кошлатів і так само, як вони, пританцьовував.
Грубник Самійло зняв замка, і двері голосно заспівали. Війнуло сирою землею і спертим духом; один за одним входили, згинаючись, до келії кудлаті постаті.
— Це тут! — сказав Самійло, простягаючи важку й кострубату долоню. Вони завмерли в сутінку; над головами блимало мале віконце, затягнуте воловим пухирем, сніг стукотів об той пухир, і наче далекі тимпани били; у відчинені двері завіювалися снігові косми, буцім хотіла дістати їх Заметільниця й тут; світлів, аж палав за їхніми спинами шестикутний прочіл. На віях цих застиглих людей повільно розтавав сніг, стікав до щік, і здавалося, всі заплакали отут у дивний спосіб. Грубник Самійло подивився на ігумена, наче щось хотів сказати, і той не витримав широкого, запитального погляду. Кивнув і натужно розтулив вуста:
— Починайте!
Вітер знову закинув у келію сивого хвоста, вдарив ним у спину воротаря, і той озирнувся.
— Коли буде так мести, — сказав недоречно, — то завтра світу не побачимо…
Двійко лопат м'яко увійшло в грунт, пробивши замерзлу шкірку, і обережно відклали набік по купці землі.
Вони лежали на розстеленій мішковині, ніби спали — трійко молочно-ясних дітей: двоє меншеньких і один старший. Заплющили очка, і лиця їхні були наче з білого каменю точені. Грубник Самійло стояв біля них навколішках і змітав долонею з чисто-білих їхніх сорочечок темні зерна землі.
— Отакими, отче ігумене, я і знайшов їх, — сказав він глухо. — Кров їхня так світилася на снігові… лежали вони, мов янголенята.
Ударив раптом лобом у землю, зачепивши сіре рядно, вдарив удруге й утретє. Тоді обернувся до Iллі, лице його було запорошене, земля прилипла до бороди та брів, а очі дико й божевільне спалахнули. I підігнулися коліна в Iллі Торського, ігумена Густинського монастиря, вклякнув він поруч із грубником Самійлом. Решта ченців незграбно бухнула на коліна й собі.
— Помолимося за їхні душі! — сказав Iлля. Схилили голови. Заметільниця зібралася на силі й знову жбурнула до них довгого сніжаного хвоста, сніг ліг на зігнуті спини й голови, і тільки воротар озирнувся й ошкірив до того вихору по-блазенському кривого рота.
Iлля Торський уже стояв. Обличчя його було ділове.
— Зробиш їм, Самійле, труни, — сказав якомога тепліше й раптом поклав на грубникове плече білу, викохану руку. — 3 мореного дерева, Самійле, і пофарбуєш золотом.
Над головою знову застукала у воловий пухир Заметільниця — запахкотіли далекі тимпани, немовби вибиралось у похід велике військо. Спереду йшли литавристи, сурмач, баба-віщунка і співак, а позаду, ніби мак цвів, — лицарство запорозьке. Вигравав на білому коні на чолі того лицарства чорновусий полковник, дуже схожий на Iллю Торського, — Iлля впізнав його відразу. Адже обличчя оте також було виточене з білого каменю і такі широкі, такі чорні були в того козака очі! Тріпотіла на його плечах одежа, і він сам на буряково-бузковому тлі наче кликав кудись, махаючи рукою. Йшло по бузковій дорозі незчисленне військо, і в такт кроку їхнього вигравав і бив холодний і сухий тимпан.
— Я, брати, — заговорив тихо Iлля Торський, — їздив до Києва, а звідтіля подався до його ясновельможності. Гроші на церкву я, братове, привіз, і, як зійде сніг, ми закличемо до себе майстрів. Замовимо кам'яні раки й покладемо цих дітей під олтарем. Можете придивитися до них пильніше, брати мої, — їхньому духові варто молитися…
Він замовк, а ченці подивилися на дітей. Лежали на чорній землі, ясно-білі й чисті. Бліде сяйво точилось із облич, рівне, погідне й прозоре.
— Варто було б нобілітувати їх у святі, — хрипко озвався із кутка отець Гервазій.
— Їх уже нобілітовано, — гаряче озвався Iлля й кинув рукою. — Це кров волаюча, кров, про яку не повинні забувати люди!
Зирнув на сліпуче-білий прочіл і побачив там далеко, на срібно-білому тлі, три снігові баби, котрі вийшли за село й зорили червоними очима. Батько стояв на порожній дорозі, ніби з паперу вирізаний. Хитався й розчинявся, блідий і вицвілий, у білому кожусі і з білим кийком. Дивився й похитував головою. Тоді Iлля Торський знову вдарив поклона до землі…
Діти лежали у світло-сірому сутінку і світилися. П'ятеро чорних, великих людей стояло перед ними навколішках, погідно зносячи п'ятірні й кладучи собі на груди хреста. Вони приплющилися, ці п'ятеро, і ледве-ледь ворушили вустами. Кожен із них мав на що поскаржитись і мав чого просити, адже всі були на цій землі й тлінні, і грішні.
ШВЕЦЬ
I в хаті холодно, й на душі холодно. Він подумав: "Кінчилися шпильки, а березові чурбанці вийшли". А ще він подумав: надворі йде дощик, маленький, кульгавенький та холодний. Через це і в душі йому холодно; зирнув — на лаві повсідалися всі дев'ятеро його душ, між них і Марійка — п'ятилітка, яку найдужче він любив, а в кутку на стіні подрімує собі святий Микола. Швець дивиться на них усіх крізь напівприплющені повіки, він вимірює подумки шлях до лісу, бо до лісу таки треба йти. Зрубає березу, хай і потайки, мабуть, у такий дощ саме йти, — будуть йому чурбанці, та й хату обігріє трохи, щоб ці його дев'ятеро душ не мерзли й не подрімував так сторожко Микола. Швець одягає свитину, вона чавить йому утлі плечі, йому аж дихати важко. "Чи це парко в хаті?" — думає він, забувши, що діти цокотять на лаві зубами, — виходить, затикаючи за пасок сокиру.
На нього віється сіренький дощик, засипає очі, загортає в сиву свитку дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але попереду бовваніє ліс, там далі дорога, мокра і вся в калюжах. Лісник, певне, спить, думає швець, бо й мені цілий ранок хотілося спати. Ну, звісно, коли б не потреба і не крик — кричало дев'ятеро душ, голодні пташенята, що розкривають роти, — не виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в ті дзьоби сякої-такої їжі, — кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо. Тож не зміг улежати, гой, не зміг; йому сказав тоді Микола: "Піди врубай березу!" "Я думав про це й сам, — спогадав швець, — ось і йду рубати цю березу".
На нього віється сіренький дощик, засипає очі, загортає в сиву свитку дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але попереду бовваніє ліс, там далі дорога, мокра і вся в калюжах. Лісник, певне, спить, думає швець, бо й мені цілий ранок хотілося спати. Ну, звісно, коли б не потреба і не крик — кричало дев'ятеро душ, голодні пташенята, що розкривають роти, — не виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в ті дзьоби сякої-такої їжі, — кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо. Тож не зміг улежати, гой, не зміг; йому сказав тоді Микола: "Піди врубай березу!" "Я думав про це й сам, — спогадав швець, — ось і йду рубати цю березу".