Страница:
— То що? — тоном професійного інтерв’юера промовила Парабелла.
— Ну, як тобі сказати, моя мила (при цьому слові її перекривило, як працівника страхового бізнесу, якого повідомили про початок епідемії), я хотів би ще раз звернутися до питання нашого дозволу. В мене відчуття, ні — я пошукав потрібне слово, — підозри… Ні, впевненість. В тому, що життя моє круто змінюється… Якщо, звичайно, гм-гм-мг, буде, що змінювати.
— Ти, що — миттєво зреагувала вона, — хочеш сказати, що в тебе знов немає грошей віддати борг?
— Йопрст!…, — щиросердно зізнався я.
Я, про це, зізнатись, просто забув. Не можна ж, справді, постійно пам’ятати про такі речі, ризикуючи дожитися до туги за нездійсненним, докорів сумління та безсоння.
— Ні, ну як можна сприймати світ такими обмеженими категоріями?! Я про інше. Моя доля зайшла в глухий кут, покотилася по похилій, полетіла шкереберть, після чого зірвалася в прірву.
— Ти натякаєш, що ти його взагалі не зможеш віддати? — стривожилась вона.
Ні, це просто недоцільно. Замість вдаватися у довгі пояснення, я сумно, зате довго і уважно подивився на Парабеллу. Мовляв, хочу запам’ятати, буду сумувати, і, взагалі, надивляйся на мене, поки я ще тут.
— Е-е, щось негаразд? — вона оглянула себе і стіну за собою.
Отаке-то взаєморозуміння.
— Та ні, все чудово. Все прекрасно, особливо те, що ми навряд чи ще побачимося. От що. Я прийшов попрощатися.
— А, ну щасливо, — потім вона щось таке побачила на моїй виразній пиці, що, здається, завагалася, — Ні, ти що, серйозно? А дозвіл? Ти ж знаєш про регуляцію випадковостей…
— Та справа в тім, що це відтепер не матиме значення.
— Як це?
От тепер настав момент вагомо промовчати і забратися геть. Але Парабелла думала інакше, так що звільнився я лише наступного ранку. Тільки не треба думати, що я скористався нагодою. Швидше вже, нагода скористалася мною.
Більше в мене, звичайно, ні на що часу не вистачило. Я тільки встиг заскочити до братів Попінджей, моїх партнерів у захопливих картярських забавах “Імбіцил” та “Вар’ят”, потиснути руку моєму приятелю з кабацьких мандрів Бібберу, голосно привітатися з іншої сторони вулиці з колишнім колегою по “Веселому пляцку” Пастрікуком та швидко пробігти повз будинок Пенніпінчера, якому я був винен кілька сотень ютилів. Може й добре, що часу було обмаль, бо щоби попрощатись з ними належним чином, мені треба не менше тижня. І ще стільки ж, щоб прийти після цього до більш-менш прийнятного відповідника тями.
Коли я підійшов до Редакції, моє серцебиття досягло найвищої амплітуди і частоти скорочень. Перебуваючи у відмінному самопочутті жертви серцевого нападу та у хорошому самовладанні епілептика, я все-таки зважився подзвонити.
Спочатку пана Оліфага я просто не розгледів. Щойно ввійшовши до кабінету, я опинився у густій хмарі тютюнового диму з присмаком кленової патоки і вишні, так що розміри і вміст кімнати розпливалися і клубочилися, концентруючись біля протилежної до входу стіни. Існує легенда, що всесвіт утворився з первісного диму, який накурили Боги в процесі філософського диспуту з приводу найкращого облаштування того ж всесвіту. Вони обговорювали і курили, курили і сперечалися, сперечалися і лаялися, лаялися і скублися, аж поки всесвіт не плюнув на результат їхньої суперечки і самоутворився. І далеко не в найкращому варіанті.
Тож було дуже схоже, що зараз у місці найбільшої концентрації диму також щось утворюється. Уява послужливо підкидала мені повні списки пекельних монстрів, серед були яких те ж ССП з трьома головами чи горилоподібний Примат Свободи Слова чи й потворні Химери Незаангажованої Журналістики.
Тому, коли з хмари долинув голос, я вже міг сприймати найгірше, тобто був напоготові зомліти чи, як пощастить, дременути геть.
— Підходь ближче, Бруксе, — запропонував голос.
Ага, вже біжу, аж захекався. З низького старту. Вперед, за орденами. Зорі назустріч. Сонцю навздогін.
— Припиняй вовтузитися біля входу, хлопче. Там немає нічого вартого уваги, я тебе запевняю. А тут є крісло для відвідувачів та і я сам не найменш цікаве у всесвіті видовище.
Я ризикнув трохи наблизитися, підсліпувато витріщаючись в куривному мороці. Старший жрець Журнала таки зачепив мою, принишклу під непосильним тягарем здорового глузду, допитливість. І видовище, що постало перед моїми очима, дійсно заслуговувало на це.
В кріслі сидів, тобто сиділи чи сиділо… Ну, як назвати істоту, вигляд якої змінювався зі швидкістю серцебиття підлітка, що зачаївся в жіночій сауні?
— Ну, і як тобі? — поцікавився жахливий феномен.
— Дещо неоднозначно, — чесно відповів я, — Та, хм, загалом ваш вигляд справляє враження галюцинації, спричиненої білою гарячкою хворого на дисфункцію травлення, якщо дозволите так висловитися, пане.
Останні слова прозвучали хрипким шепотом насмерть переляканого вбивці на допиті, коли в нього випадково прохоплюється “і тоді я схопив сокиру” замість запланованого альтернативного формулювання “і тоді я ввічливо пояснив йому, як сильно мене засмучує його вчинок”. Коли я усвідомив, який то був ляпсус і спробував якось повибачатися, схоже, було вже пізно.
Пекельне явище реготало.
— Ну, парубче, в тебе, здається проблеми з професійним підлабузництвом. Ні, щоб почати робочий день, порадувавши безпосереднє керівництво компліментом! Ну добре, можеш робити компліменти моїй улюбленій подобі, раз така справа.
Мигтіння припинилося. На якусь мить істота у кріслі стала схожою на сивого жерця, якого я мав щастя бачити на дружній вечірці позавчора, та, трохи повагавшись, надбала іншого вигляду. Тепер у кріслі розміщувалося досить пристойне видовище — середніх років чоловік в блакитній сорочечці і чорній шкіряній камізельці. В нього були блакитні очі і хитрюща посмішка; в зубах — міцно затиснена люлька, активне використання якої, певно, і призвело до утворення такої неймовірної кількості смороду в кабінеті.
— Ну, раз улюблена, — розгубився я, збентежений таким поворотом подій, — так, на перший погляд, дефектів ніяких не бачу…
— Гм. От що значить вузька спеціалізація. Ну добре, влаштовуйся. Розкажеш про себе і все таке. Хоча я вже й зараз бачу, що з роботою в тебе ніяких особливих успіхів — який нормальний керівник довго зможе витримувати таку язикату хфеську? Ну, а як в тебе з освітою? Чи єдине, на що ти спромігся, це курси-інтенсив з образи і наклепу?
— Насправді, — узявся я до тверезої самооцінки, — до моїх природних талантів не вистачає теоретичної підготовки. Закінчував я всього лише Школу Високих Наук. Напрямок — е-е, Боги не дадуть збрехати, — Аналітична Кулінарія.
— Ого, — з повагою мовив пан Оліфаг, — Так уже і насправді?
— Ну, — знітився я, — Школи я так і не закінчив… Я належав до студентського гуртка “Злобна булочка”. І за зайву допитливість до справ адміністрації нас усіх розігнали. Е-е, може вас зацікавить моє резюме?
Я покопирсався в сумці, майже відразу намацавши шмат паперу потрібної консистенції — вправний кулінар цілком зміг би при нагоді підсмажити на ньому млинці.
— А втім, що там цікавого? Резюме, як резюме, лише сумний підсумок ще однієї нещасної людської долі.
— От і я думаю, — погодився пан Редактор, — на кой чорт мені зайвий раз безоплатно засмучуватися документальними свідченнями чиїхось невдалих потуг? Ти мені от що скажи: знаєш, що сталося з твоїми колегами по нещастю — цими, з “тістечка”?
— Булочки, — похмуро виправив я.
Колись ця ідея здавалася мені досить дотепною. Ми ж нікому не заважали — пили пивце вечорами, обговорювали поточні вивихи викладачів, складали памфлети про Виховного Бога (пішов Гриць до виховниць, гарненько навчався, як отримував диплома, від щастя усся… і т.д.). Що ще — ну іноді, може, лупцювали відмінників, але не сильно, підробляли документи, та лише з любові до мистецтва, підслуховували і складали досьє на ректора, але без всякого видимого від того задоволення.
— Справді, дивно, — задумався я, — нам би тримати контакт. Допомагати один одному. Та, коли Cкофф Лоу загримів за ґрати, в нас чомусь раптово поменшало ентузіазму.
“І чому я це все розказую? — здивувався я, — Це ж була моя велика урочиста таємниця.”
— Тебе дивують мої запитання? Так я до того, що твій товариш Скофф був корпоративним диверсантом. Ще один член вашої “могутньої купки” крав і продавав інформацію з адміністрації Дрободану, а інший — подався у таємні агенти до посольства Забодянщини. Цей останній, Дюд Спук, ще й працював на півставки інформатором для Архів. Подвійний крендель такий вийшов.
— Архів?! — мимохіть прохопилося в мене, — але ж…
Я замовк, проганяючи інформацію крізь самогонний куб своєї пам’яті. І такий потік первачок, що я ледве не вдавився — а наче ж не вперше. Наступна репліка Редактора цілком відповідала моїм висновкам.
— Тільки у мене для тебе неприємна новина. Спук загинув від руки невідомого найманого соціального працівника минулого місяця. Погана ідея — крутити Архам хвости. Отака страмна халепа. Я розумію, що ти можеш думати про Архів. Їх і дійсно не існує.
Так, дуже цікаво!
— Це легенда, якою прикриваються численні службовці храмів Мертвих Богів.
— В сенсі, храмові курви? — заусміхався я.
— І вони теж. Так що ти розумієш, ми просто вирішили дещо посприяти налагодженню твоєї долі.
Я похмуро огледівся. Як це слід сприймати? Це було попередження чи погроза? Чи може, вони й так уже все вирішили, так би мовити, без мого надокучливого втручання?
— Тому мене дуже тішить, — іронічно всміхнувся пан Оліфаг, — що ти беззастережно погоджуєшся на всі наші умови.
Як, а? Треба ж було так граційно обійти мене з усіх боків!
— Я був вельми радий можливості втішити вашу милість, — я аж здивувався, почувши власні отруйні інтонації, — а чи не образить вас моє безмежне нахабство, якщо я сумирно благатиму паньство нагадати мені ці самі умови: пам’ять вже, знаєте, ні до чорта.
— Ну, не треба так хвилюватися, Бруксе. Спершу ти у нас дуже близько познайомишся з темою смерті…
— Може досить вже залякувати?! — не витримав я, — я ж можу і не витримати, і зіпсувати ваш килим непристойною плямою органічного походження.
Пайба Оліфаг весело примружився.
— Звідпоки це в тебе таке параноїдальне світовідчуття?
— Та якось непомітно виникло в процесі дружнього з вами спілкування.
— Дійсно, мій спосіб поводження з підлеглими себе виправдовує. Та я мав на увазі вакансію, яка в нас нещодавно відкрилася — будеш ти, Бруксе, натхненно писати некрологи до “Голосу Совісті”. Справа потрібна і вдячна, а головне, безперервна подача матеріалу.
До такого я був готовий, як склеротик до річниці весілля. Пан Оліфаг мав приємність спостерігати на моєму обличчі безпосередню дитячу пришелепкуватість, яка, щоправда, швидко змінювалась на досить осмислений шок.
— Які ще… некрологи? Я ж нікому зла не бажаю. В мене, знаєте, гіпотанатонія — нестача гормону танатосу. Ви впевнені, що я впораюсь?
(Хоча, відразу ж зметикував я, є у мене й кілька добрих — хоча й ще досі живих — знайомих, чиї некрологи я волів би написати власноруч.)
— Нічого, попрацюєш у нас із тиждень, і все буде гаразд. Тільки дарма ти так зрадів — складання некрологів не планована діяльність. Якраз тут — найменша частка Щонайгірших Можливостей, про які ти на днях так красномовно нагородив нам нісенітниць, оскільки все найгірше вже сталось. Треба ж тобі починати з елементарного. А там побачимо — може, скоро ти вже зможеш писати про смертельно хворих, приречених до страти і посадових осіб. Нічого-нічого, жартую. А щодо платні… думаю, ми зможемо забезпечити тобі прожитковий мінімум.
Я здригнувся і вкрився холодним потом. Бачив я тих, хто жив на “прожитковий мінімум” — вони перебували у спеціальних місцях за колючим дротом, носили смугасті роби і мали бірочку з номером.
— Ги-ги, — зловтішно сказав Редактор, — це у нас такий професійний жаргон. Ну нічого, щось влаштуємо. А зараз, ходи, познайомишся з майбутніми колегами.
— О, страмна халепа! — з жахом простогнав я.
Колеги, шановні, це такі спеціальні люди, які мають набагато більше за інших можливостей і підстав всіляко псувати один одному життя. Їхні біоритми завжди налаштовані на суперечку, боротьбу за ласку начальства, інтриги та змови. Всі контори, в яких мені довелось працювати, підбирали співробітників виключно за схемами психологічної несумісності, аби конфлікти залишалися у горизонтальній площині, а на цільову сварку з начальством вже не вистачало ентузіазму. Тому легко можна зрозуміти мою колегофобію, яка прогресувала щоразу, коли мені радісно повідомляли, що я “дуже добре впишуся в колектив”. Тепер мені належало провести розвідку боєм, шанси успіху якої відповідали сподіванням рибалки, який іде із сачком на акул-людожерів.
Вийшовши з кабінету, я мужньо переховувався за спиною в Редактора й озирався навколо. Ми йшли темним коридором, де шугали привиди політичних режимів та моторошною лайкою розходився відголос громадської думки. Пан Оліфаг всміхався усмішкою професійного гіда по пеклу, клієнти якого назад, звісно, не повертаються.
— Ось, праворуч, секретаріат, — тепло промовив Редактор, — Остання лінія оборони. Тільки тут я можу розслабитись і відпочити душею. І тілом, як випаде спокійна обідня перерва. А це — бухгалтерія.
На дверях були вирізьблені непристойні знаки, які попереджували про небезпеки, які чигали на необережного, що ризикне туди потнутися.
— Так, це в нас відділ коректортури. Не раджу сваритися з нашими спеціалістами — компенсація за втрату працездатності в контракті не передбачена.
Ми проминули жаскі, обшиті залізом двері, від яких на три метри тхнуло словесними баталіями та розпеченим металом.
— А тут здійснюється набір і верстка.
З-за дверей долинав якийсь гуркіт, сичання та нестримна лайка.
— Приборкують нове обладнання, — пояснив Редактор, — На другому поверсі в нас Редактори відділів…
Ледве ми підійшли до сходів, як зверху м’якою ходою естрадного діяча спустився мій перший досвід спілкування з Редакцією — вовкулака у чорній мантії.
— Пайба, — ніжним голосом улюбленої утриманки звернувся він до Редактора, — Нінкомпуп повернувся з мистецького фестивалю. Він у такому стані, що… Ешлі намагається надати йому першу допомогу — але він вимагає тебе.
— Що, знов висповідувати й причащати?! — простогнав пан Оліфаг, — не можна ж з таким фанатизмом ставитись до роботи!
— Пайба, йому вдалося дістати інформацію про генеральних спонсорів фестивалю. Цього разу кількість жертв і характер збитків просто не може не вказувати на…
— Гм-гм, — Редактор покосився на мене, — я не встиг вас познайомити. Це — Брукс, ти, здається, пам’ятаєш. А це — ведучий мистецької хроніки Панчі Джаскін.
— Ага, — Джаскін заусміхався, — пам’ятаю, а як же. Збулися твої потаємні мрії, так, хлопче?
— Точніше, справдилися найгірші припущення.
— Яке кмітливе дитя.
Так ми приємно і невимушено спілкувалися, хвацько несучися, немов гормони підлітків-акселератів, вверх сходами і вздовж коридору. Я не був певний, що вийду звідси самотужки, так що довелося приєднатися до начальства, що з доброго дива вирішило зайнятися спринтом. Нарешті ми досягли певних, гостинно розчахнутих дверей, звідки долинав збуджений гомін і лилося яскраве світло. Мої жерці увірвалися до кімнати, я обережно зазирнув за ними.
Це, мабуть, була кімната для нарад (судячи з того, чим займалися жерці, коли я потрапив сюди вперше з клятущою піцою в руках). Тепер на столі лежав скривавлений чоловік, навколо нього скупчилися колеги, всіляко намагаючись полегшити йому страждання. В сенсі, гомоніли і по черзі прикладалися до пляшки. Над пораненим схилилася похмура худорлява дівчина в стильному чорному вбранні, що майструвала якусь інсталяцію з бинтів і корпії.
— Та-ак, — пан Оліфаг роззирнувся і з задоволенням гримнув, — Ану, всі геть!
Дівчина підняла на Редактора сумний погляд, продемонструвавши йому закривавлені руки на знак безпосередньої участі в долі пораненого.
— Що, й мені?
Поранений підвівся на лікті і насмішкувато глянув на Оліфага, підморгнувши Джаскіну.
— І мені, може, теж?
— Все він веселиться, — буркнув Редактор, — а ви чого стовбичите?
Ешлі (я зробив висновок, що це була саме вона), надбавши вигляду іще більш похмурого — наче до попередньої інформації про страшний суд вам повідомили про всезагальну амністію, під яку ви не підпадаєте — гордо прошествувала геть. Народ, зітхаючи та бурмочучи різної тяжкості наклепи на начальство, почав випливати з кімнати. Раптом пан Оліфаг помітив, що я ще бовванію туточки, у полі зору.
— Так, Брукс. Тебе оце ще тут не вистачало. Іди до дідька, причому не зволікаючи.
— Куди?
— Та я ж кажу, у відділ гуманітарних проблем, де тобі й місце. Все, аудієнцію завершено.
— Ходи, ходи, хлопче, — підхопив Джаскін.
Він допоміг мені вийти, дружньо звізданувши мені по спині.
— Що тут у вас діється? — скористався я нагодою, — І чому ніхто не здогадався викликати лікаря?
— Ну, — замислився Джаскін, — Нінкомпуп завжди був впевнений у тому, що з ним нічого лихого не станеться. Тому він рідко поновлює свою медичну картку. Ми ж перевіряли — не такі ми дикі звірі, як ти напевне вже встиг собі скласти непохитну думку — в нього на картці залишилось щось з чотирнадцять юнітів, цього з натяжкою і святковою скидкою стане, щоб повідомити лікарю “е-е, в мене тут пробле…”. От і весь консалтінг.
— А що, панна Ешлі в вас виконує обов’язки сестри милосердя?
— Так це ж… — він загадково глянув на мене, — Ну, звичайно, мила дівчинка. Інакше, чого б ти питався про очевидне. Вона так робить, бо їй це подобається. Та втім, не знаю, чи їй подобається взагалі хоч щось у цьому світі. Вона у нас на шостому місяці депресії. До речі, працює в твоєму відділі.
— Ого! — вихопилося в мене, — Який перспективний відділ!
— Та ні, навряд чи можливо настільки перейматися гуманітарними проблемами. Щоправда, твій майбутній начальник — дійсно фанатично захоплюється колекціонуванням повчальних історій про героїв минувшини та природні катаклізми. Його улюблена історія — “Як краса зруйнувала архаїчний світогляд або Халепа Прекрасна”, хоча тут я із ним не погоджуюся… Ну, гаразд, ось ми вже й приїхали, так що сам зараз дізнаєшся.
Панчі Джаскін з ноги прочинив двері і зазирнув досередини. В кімнаті панувала напівтемрява, оскільки світло, що лилося з високого готичного вікна, заступали величезні кімнатні рослини: дозрівали сиром’ятні петрові батоги, квітли довірливі анютині оченята. По-під стінами стояло кілька столів, в кутку тулилася картотека, а ближче до входу — великий письмовий стіл і м’яке крісло, в якому гойдався веселий вусатий добродій.
— Привіт, Гріф! Ось привів тобі співробітника. Роби з ним, що хочеш, я вмиваю руки. Бруксе, це Гріф Реморс, твій начальник, падай навколішки і співай дифірамби. Адью.
І верткий Джаскін, відправивши швидкою повітряною поштою поцілунка Редакторові відділу, зник за дверима.
— Так, — Гріф Реморс припинив гойдатися і уважно подивився в мої брехливі очі. Це ж саме він підливав мені того “Презенту” на журналістському святі, — Так ти у нас — великий спеціаліст з некрологів? Що ж, роботи в нас багато. Останній некрологіст залишив нас…гм… вже давненько.
При цьому файна весела дівчина на ймення Ешлі, що сиділа за столом у темному куточку відірвалась від напруженого споглядання протилежної стіни і швидко глипнула на мене, що дало мені підстави замислитися, за яких же обставин зник мій попередник.
— Ну, спеціаліст — засильно сказано, — гіперболічно зауважив я.
— Та нічого, некрологи — справа вдячна. Гуманітарні проблеми: хвороби, смерть, нещасні випадки, стихійні лиха — взагалі, дуже приємна тематика. А некрологи, відзнач, ще й добре оплачуються. Онде на столі — купа замовлень, так що сідай, ознайомлюйся з матеріалом. І пам’ятай: хороший некролог — початок легенди.
Поки я борсався у паперовій твані звітів і замовлень, по Ешлі знов прибіг Джаскін. Вона, зітхаючи, підвелася, Редактор мистецької хроніки завив сиреною, і пара вирушила на допомогу пацієнтові. Коли вона повернулася, мене вже починало жорстоко нудити від такої кількості читанини. Взагалі-то, я людина грамотна, та це ж не означає, що цим можна зловживати і використовувати задля блага людства! За цей час у відділ кільканадцять разів вривалися підозрілі суб’єкти, робили багато галасу, кидали щось на стіл Редактору і бігли геть. Це або галюніки, або репортери, виснував я. Гріф Реморс переглядав здобич цього мисливсько-збиральницького господарювання, розпачливо позіхав і наповнював папером корзину для сміття. Бідолага. Та, на відміну від мене, він хоч міг нищити те, що потрапляло йому на стіл. Ну що за дурницями змушений я займатися? Беззастережно? Всі умови? Ну нічого, я їм такого понаписую!
А того вечора я зібрався відвідати Архів. Я, звичайно, рідкісна за паскудністю сволота, тому ви навряд чи повірите, що я був змушений це зробити. Стверджуватимете, що я вигадую собі малоправдоподібні виправдання, коли я скажу, що отримав попередження у формі гобліна-качка, що розташував свою зухвалу сідницю в моєму кріслі, поклавши брудні гірськолижні чоботи на мій стіл.
— Падла! — вискнув я.
— Зів’янь, пуп’янок, — порадив амбал.
Він підвівся, затуливши могутніми плечима стелю і втиснув мені в руку зіжмаканий папірець.
— І не викобелюйся там, бо…
Гоблін озирнувся, підозріло покосившись очицями у темні кутки, і продемонстрував кілька енергійних жестів, аби в мене не залишилося жодних сумнівів, що життя моє у випадку злісного викобелювання буде насичене різноманітними небезпечними пригодами та непристойними розвагами з летальним завершенням. Не дочекавшись моєї подяки за безкоштовну консультацію, парламентер випірнув з помешкання, гримнувши дверима. Зі стелі посипалися шматки побілки та уламки цегли.
В шоковому стані я колапсував на дивом вціліле крісло, замислився, і аж тоді почувся розпачливий тріск, завіси не витримали наруги, і двері з жаским гуркотом впали додолу. Я підкинувся і з калатаючим серцем та зшаленілим поглядом вибіг з помешкання.
Вже вечоріло, а в моїй цидулці було зазначено дев’яту годину, себто клятий Фобіус вже починає завзято готуватися до відповідальної зустрічі. Певно, хапаючись за серце від жаху, перегортає моє досьє та дрючить амбалів аби їх розлючений вигляд справив на мене профілактично-виховний ефект. Я, звісно, мав що йому сказати, та, боюсь, мої скарги та побажання їм до сра… тобто, по… О, чудове формулювання: немає жодного сенсу їх оприлюднювати.
Усвідомивши свій громадянський обов’язок, я, не зволікаючи, вирушив до явочних апартаментів. Однак, тут мене спіткав несподіваний напад синдрому мінотавра — опинившись у заковулках богемного кварталу, я вміло продемонстрував комплекс вправ по дезорієнтації на місцевості — метався вузькими вуличками та провулками, безліч раз перетинав одноманітні змілілі канали і — класика жанру — намотував кола. А що, скажіть, було робити — перепинити якого митця, що, весь натхненний, брів з кабака за ріг будинку по своїх мистецьких справах, і поцікавитися, де тут розташовується районний осередок Архів? Якби він мене правильно зрозумів, я втратив би навіки віру в долетвірну силу мистецтва. Може, це стрес так вплинув на мою хитку та ніжну нервову систему? Але як пояснити це Фобіусу?
Міркуючи над цим малоприємним питанням, я уповільнив безтямну метанину та з філософічним виглядом повного кретина волочився вулицями. Це і призвело до колізії двох світоглядів — я напоровся необережним боком на якогось дебелого аборигена. Миттєвий ефект мав силу принайменше тайфуну: силою його праведного обурення мене жбурнуло на інший бік вулиці, і моє тіло, що послужило за метальний снаряд, вцілило у двері якогось поважного закладу кабацької спеціалізації.
Кабак, як відомо, явище окультне. Адже тут за допомогою сильнодіючих засобів практикується первісна магія, яка знімає в учасників ритуалу культурні нашарування та звільняє енергію, зазвичай нейтралізовану суспільними обмеженнями. І тоді тут відбуваються справжні мистецькі оргії, які надзвичайно шкодять Системі. Тому повноважні представники різних критичних спілок, як-то Відділ боротьби з нарко-артом, Відділ Записів Актів-порушеннь Громадського Спокою (сумнозвісний ЗАГС) чи Відділ особливо тяжких видів мистецтв досить часто втручаються у різноманітні хеппенінги та перфоманси, у які виливається творче натхнення. Ми називаємо цих системних розпорядників “звіздюки”, (слово того ж походження, що й “звіздець”). До речі, термін “звізда” часто вживається стосовно жінок, які самовіддано намагаються досягти успіху, йдучи задля цього на невиправдані жертви.
Того вечора, перетнувши межі допустимого, я здійснив неочікуваний дебют у світі високого мистецтва. Із виразним зойком я блискавично ввірвався до сфери прекрасного і зупинився тільки тоді, коли на моєму шляху до емпіреїв постала стійка бару. І, без зайвої сором’язливості додам, мій виступ отримав потужний резонанс у суспільстві та критичних колах.
Коли, облитий міцними напоями і обсипаний потрощеним склом, немов святкова прикраса, я спробував піднятись, відразу ж знайшлися охочі допомогти мені й підтримати. Так я опинився, утримуваний за шкірку, перед виразним обличчям розгніваного митця, якого я, звісно, відірвав від процесу натхненного самопізнання.
— Ну, як тобі сказати, моя мила (при цьому слові її перекривило, як працівника страхового бізнесу, якого повідомили про початок епідемії), я хотів би ще раз звернутися до питання нашого дозволу. В мене відчуття, ні — я пошукав потрібне слово, — підозри… Ні, впевненість. В тому, що життя моє круто змінюється… Якщо, звичайно, гм-гм-мг, буде, що змінювати.
— Ти, що — миттєво зреагувала вона, — хочеш сказати, що в тебе знов немає грошей віддати борг?
— Йопрст!…, — щиросердно зізнався я.
Я, про це, зізнатись, просто забув. Не можна ж, справді, постійно пам’ятати про такі речі, ризикуючи дожитися до туги за нездійсненним, докорів сумління та безсоння.
— Ні, ну як можна сприймати світ такими обмеженими категоріями?! Я про інше. Моя доля зайшла в глухий кут, покотилася по похилій, полетіла шкереберть, після чого зірвалася в прірву.
— Ти натякаєш, що ти його взагалі не зможеш віддати? — стривожилась вона.
Ні, це просто недоцільно. Замість вдаватися у довгі пояснення, я сумно, зате довго і уважно подивився на Парабеллу. Мовляв, хочу запам’ятати, буду сумувати, і, взагалі, надивляйся на мене, поки я ще тут.
— Е-е, щось негаразд? — вона оглянула себе і стіну за собою.
Отаке-то взаєморозуміння.
— Та ні, все чудово. Все прекрасно, особливо те, що ми навряд чи ще побачимося. От що. Я прийшов попрощатися.
— А, ну щасливо, — потім вона щось таке побачила на моїй виразній пиці, що, здається, завагалася, — Ні, ти що, серйозно? А дозвіл? Ти ж знаєш про регуляцію випадковостей…
— Та справа в тім, що це відтепер не матиме значення.
— Як це?
От тепер настав момент вагомо промовчати і забратися геть. Але Парабелла думала інакше, так що звільнився я лише наступного ранку. Тільки не треба думати, що я скористався нагодою. Швидше вже, нагода скористалася мною.
Більше в мене, звичайно, ні на що часу не вистачило. Я тільки встиг заскочити до братів Попінджей, моїх партнерів у захопливих картярських забавах “Імбіцил” та “Вар’ят”, потиснути руку моєму приятелю з кабацьких мандрів Бібберу, голосно привітатися з іншої сторони вулиці з колишнім колегою по “Веселому пляцку” Пастрікуком та швидко пробігти повз будинок Пенніпінчера, якому я був винен кілька сотень ютилів. Може й добре, що часу було обмаль, бо щоби попрощатись з ними належним чином, мені треба не менше тижня. І ще стільки ж, щоб прийти після цього до більш-менш прийнятного відповідника тями.
Коли я підійшов до Редакції, моє серцебиття досягло найвищої амплітуди і частоти скорочень. Перебуваючи у відмінному самопочутті жертви серцевого нападу та у хорошому самовладанні епілептика, я все-таки зважився подзвонити.
***
Спочатку пана Оліфага я просто не розгледів. Щойно ввійшовши до кабінету, я опинився у густій хмарі тютюнового диму з присмаком кленової патоки і вишні, так що розміри і вміст кімнати розпливалися і клубочилися, концентруючись біля протилежної до входу стіни. Існує легенда, що всесвіт утворився з первісного диму, який накурили Боги в процесі філософського диспуту з приводу найкращого облаштування того ж всесвіту. Вони обговорювали і курили, курили і сперечалися, сперечалися і лаялися, лаялися і скублися, аж поки всесвіт не плюнув на результат їхньої суперечки і самоутворився. І далеко не в найкращому варіанті.
Тож було дуже схоже, що зараз у місці найбільшої концентрації диму також щось утворюється. Уява послужливо підкидала мені повні списки пекельних монстрів, серед були яких те ж ССП з трьома головами чи горилоподібний Примат Свободи Слова чи й потворні Химери Незаангажованої Журналістики.
Тому, коли з хмари долинув голос, я вже міг сприймати найгірше, тобто був напоготові зомліти чи, як пощастить, дременути геть.
— Підходь ближче, Бруксе, — запропонував голос.
Ага, вже біжу, аж захекався. З низького старту. Вперед, за орденами. Зорі назустріч. Сонцю навздогін.
— Припиняй вовтузитися біля входу, хлопче. Там немає нічого вартого уваги, я тебе запевняю. А тут є крісло для відвідувачів та і я сам не найменш цікаве у всесвіті видовище.
Я ризикнув трохи наблизитися, підсліпувато витріщаючись в куривному мороці. Старший жрець Журнала таки зачепив мою, принишклу під непосильним тягарем здорового глузду, допитливість. І видовище, що постало перед моїми очима, дійсно заслуговувало на це.
В кріслі сидів, тобто сиділи чи сиділо… Ну, як назвати істоту, вигляд якої змінювався зі швидкістю серцебиття підлітка, що зачаївся в жіночій сауні?
— Ну, і як тобі? — поцікавився жахливий феномен.
— Дещо неоднозначно, — чесно відповів я, — Та, хм, загалом ваш вигляд справляє враження галюцинації, спричиненої білою гарячкою хворого на дисфункцію травлення, якщо дозволите так висловитися, пане.
Останні слова прозвучали хрипким шепотом насмерть переляканого вбивці на допиті, коли в нього випадково прохоплюється “і тоді я схопив сокиру” замість запланованого альтернативного формулювання “і тоді я ввічливо пояснив йому, як сильно мене засмучує його вчинок”. Коли я усвідомив, який то був ляпсус і спробував якось повибачатися, схоже, було вже пізно.
Пекельне явище реготало.
— Ну, парубче, в тебе, здається проблеми з професійним підлабузництвом. Ні, щоб почати робочий день, порадувавши безпосереднє керівництво компліментом! Ну добре, можеш робити компліменти моїй улюбленій подобі, раз така справа.
Мигтіння припинилося. На якусь мить істота у кріслі стала схожою на сивого жерця, якого я мав щастя бачити на дружній вечірці позавчора, та, трохи повагавшись, надбала іншого вигляду. Тепер у кріслі розміщувалося досить пристойне видовище — середніх років чоловік в блакитній сорочечці і чорній шкіряній камізельці. В нього були блакитні очі і хитрюща посмішка; в зубах — міцно затиснена люлька, активне використання якої, певно, і призвело до утворення такої неймовірної кількості смороду в кабінеті.
— Ну, раз улюблена, — розгубився я, збентежений таким поворотом подій, — так, на перший погляд, дефектів ніяких не бачу…
— Гм. От що значить вузька спеціалізація. Ну добре, влаштовуйся. Розкажеш про себе і все таке. Хоча я вже й зараз бачу, що з роботою в тебе ніяких особливих успіхів — який нормальний керівник довго зможе витримувати таку язикату хфеську? Ну, а як в тебе з освітою? Чи єдине, на що ти спромігся, це курси-інтенсив з образи і наклепу?
— Насправді, — узявся я до тверезої самооцінки, — до моїх природних талантів не вистачає теоретичної підготовки. Закінчував я всього лише Школу Високих Наук. Напрямок — е-е, Боги не дадуть збрехати, — Аналітична Кулінарія.
— Ого, — з повагою мовив пан Оліфаг, — Так уже і насправді?
— Ну, — знітився я, — Школи я так і не закінчив… Я належав до студентського гуртка “Злобна булочка”. І за зайву допитливість до справ адміністрації нас усіх розігнали. Е-е, може вас зацікавить моє резюме?
Я покопирсався в сумці, майже відразу намацавши шмат паперу потрібної консистенції — вправний кулінар цілком зміг би при нагоді підсмажити на ньому млинці.
— А втім, що там цікавого? Резюме, як резюме, лише сумний підсумок ще однієї нещасної людської долі.
— От і я думаю, — погодився пан Редактор, — на кой чорт мені зайвий раз безоплатно засмучуватися документальними свідченнями чиїхось невдалих потуг? Ти мені от що скажи: знаєш, що сталося з твоїми колегами по нещастю — цими, з “тістечка”?
— Булочки, — похмуро виправив я.
Колись ця ідея здавалася мені досить дотепною. Ми ж нікому не заважали — пили пивце вечорами, обговорювали поточні вивихи викладачів, складали памфлети про Виховного Бога (пішов Гриць до виховниць, гарненько навчався, як отримував диплома, від щастя усся… і т.д.). Що ще — ну іноді, може, лупцювали відмінників, але не сильно, підробляли документи, та лише з любові до мистецтва, підслуховували і складали досьє на ректора, але без всякого видимого від того задоволення.
— Справді, дивно, — задумався я, — нам би тримати контакт. Допомагати один одному. Та, коли Cкофф Лоу загримів за ґрати, в нас чомусь раптово поменшало ентузіазму.
“І чому я це все розказую? — здивувався я, — Це ж була моя велика урочиста таємниця.”
— Тебе дивують мої запитання? Так я до того, що твій товариш Скофф був корпоративним диверсантом. Ще один член вашої “могутньої купки” крав і продавав інформацію з адміністрації Дрободану, а інший — подався у таємні агенти до посольства Забодянщини. Цей останній, Дюд Спук, ще й працював на півставки інформатором для Архів. Подвійний крендель такий вийшов.
— Архів?! — мимохіть прохопилося в мене, — але ж…
Я замовк, проганяючи інформацію крізь самогонний куб своєї пам’яті. І такий потік первачок, що я ледве не вдавився — а наче ж не вперше. Наступна репліка Редактора цілком відповідала моїм висновкам.
— Тільки у мене для тебе неприємна новина. Спук загинув від руки невідомого найманого соціального працівника минулого місяця. Погана ідея — крутити Архам хвости. Отака страмна халепа. Я розумію, що ти можеш думати про Архів. Їх і дійсно не існує.
Так, дуже цікаво!
— Це легенда, якою прикриваються численні службовці храмів Мертвих Богів.
— В сенсі, храмові курви? — заусміхався я.
— І вони теж. Так що ти розумієш, ми просто вирішили дещо посприяти налагодженню твоєї долі.
Я похмуро огледівся. Як це слід сприймати? Це було попередження чи погроза? Чи може, вони й так уже все вирішили, так би мовити, без мого надокучливого втручання?
— Тому мене дуже тішить, — іронічно всміхнувся пан Оліфаг, — що ти беззастережно погоджуєшся на всі наші умови.
Як, а? Треба ж було так граційно обійти мене з усіх боків!
— Я був вельми радий можливості втішити вашу милість, — я аж здивувався, почувши власні отруйні інтонації, — а чи не образить вас моє безмежне нахабство, якщо я сумирно благатиму паньство нагадати мені ці самі умови: пам’ять вже, знаєте, ні до чорта.
— Ну, не треба так хвилюватися, Бруксе. Спершу ти у нас дуже близько познайомишся з темою смерті…
— Може досить вже залякувати?! — не витримав я, — я ж можу і не витримати, і зіпсувати ваш килим непристойною плямою органічного походження.
Пайба Оліфаг весело примружився.
— Звідпоки це в тебе таке параноїдальне світовідчуття?
— Та якось непомітно виникло в процесі дружнього з вами спілкування.
— Дійсно, мій спосіб поводження з підлеглими себе виправдовує. Та я мав на увазі вакансію, яка в нас нещодавно відкрилася — будеш ти, Бруксе, натхненно писати некрологи до “Голосу Совісті”. Справа потрібна і вдячна, а головне, безперервна подача матеріалу.
До такого я був готовий, як склеротик до річниці весілля. Пан Оліфаг мав приємність спостерігати на моєму обличчі безпосередню дитячу пришелепкуватість, яка, щоправда, швидко змінювалась на досить осмислений шок.
— Які ще… некрологи? Я ж нікому зла не бажаю. В мене, знаєте, гіпотанатонія — нестача гормону танатосу. Ви впевнені, що я впораюсь?
(Хоча, відразу ж зметикував я, є у мене й кілька добрих — хоча й ще досі живих — знайомих, чиї некрологи я волів би написати власноруч.)
— Нічого, попрацюєш у нас із тиждень, і все буде гаразд. Тільки дарма ти так зрадів — складання некрологів не планована діяльність. Якраз тут — найменша частка Щонайгірших Можливостей, про які ти на днях так красномовно нагородив нам нісенітниць, оскільки все найгірше вже сталось. Треба ж тобі починати з елементарного. А там побачимо — може, скоро ти вже зможеш писати про смертельно хворих, приречених до страти і посадових осіб. Нічого-нічого, жартую. А щодо платні… думаю, ми зможемо забезпечити тобі прожитковий мінімум.
Я здригнувся і вкрився холодним потом. Бачив я тих, хто жив на “прожитковий мінімум” — вони перебували у спеціальних місцях за колючим дротом, носили смугасті роби і мали бірочку з номером.
— Ги-ги, — зловтішно сказав Редактор, — це у нас такий професійний жаргон. Ну нічого, щось влаштуємо. А зараз, ходи, познайомишся з майбутніми колегами.
— О, страмна халепа! — з жахом простогнав я.
***
Колеги, шановні, це такі спеціальні люди, які мають набагато більше за інших можливостей і підстав всіляко псувати один одному життя. Їхні біоритми завжди налаштовані на суперечку, боротьбу за ласку начальства, інтриги та змови. Всі контори, в яких мені довелось працювати, підбирали співробітників виключно за схемами психологічної несумісності, аби конфлікти залишалися у горизонтальній площині, а на цільову сварку з начальством вже не вистачало ентузіазму. Тому легко можна зрозуміти мою колегофобію, яка прогресувала щоразу, коли мені радісно повідомляли, що я “дуже добре впишуся в колектив”. Тепер мені належало провести розвідку боєм, шанси успіху якої відповідали сподіванням рибалки, який іде із сачком на акул-людожерів.
Вийшовши з кабінету, я мужньо переховувався за спиною в Редактора й озирався навколо. Ми йшли темним коридором, де шугали привиди політичних режимів та моторошною лайкою розходився відголос громадської думки. Пан Оліфаг всміхався усмішкою професійного гіда по пеклу, клієнти якого назад, звісно, не повертаються.
— Ось, праворуч, секретаріат, — тепло промовив Редактор, — Остання лінія оборони. Тільки тут я можу розслабитись і відпочити душею. І тілом, як випаде спокійна обідня перерва. А це — бухгалтерія.
На дверях були вирізьблені непристойні знаки, які попереджували про небезпеки, які чигали на необережного, що ризикне туди потнутися.
— Так, це в нас відділ коректортури. Не раджу сваритися з нашими спеціалістами — компенсація за втрату працездатності в контракті не передбачена.
Ми проминули жаскі, обшиті залізом двері, від яких на три метри тхнуло словесними баталіями та розпеченим металом.
— А тут здійснюється набір і верстка.
З-за дверей долинав якийсь гуркіт, сичання та нестримна лайка.
— Приборкують нове обладнання, — пояснив Редактор, — На другому поверсі в нас Редактори відділів…
Ледве ми підійшли до сходів, як зверху м’якою ходою естрадного діяча спустився мій перший досвід спілкування з Редакцією — вовкулака у чорній мантії.
— Пайба, — ніжним голосом улюбленої утриманки звернувся він до Редактора, — Нінкомпуп повернувся з мистецького фестивалю. Він у такому стані, що… Ешлі намагається надати йому першу допомогу — але він вимагає тебе.
— Що, знов висповідувати й причащати?! — простогнав пан Оліфаг, — не можна ж з таким фанатизмом ставитись до роботи!
— Пайба, йому вдалося дістати інформацію про генеральних спонсорів фестивалю. Цього разу кількість жертв і характер збитків просто не може не вказувати на…
— Гм-гм, — Редактор покосився на мене, — я не встиг вас познайомити. Це — Брукс, ти, здається, пам’ятаєш. А це — ведучий мистецької хроніки Панчі Джаскін.
— Ага, — Джаскін заусміхався, — пам’ятаю, а як же. Збулися твої потаємні мрії, так, хлопче?
— Точніше, справдилися найгірші припущення.
— Яке кмітливе дитя.
Так ми приємно і невимушено спілкувалися, хвацько несучися, немов гормони підлітків-акселератів, вверх сходами і вздовж коридору. Я не був певний, що вийду звідси самотужки, так що довелося приєднатися до начальства, що з доброго дива вирішило зайнятися спринтом. Нарешті ми досягли певних, гостинно розчахнутих дверей, звідки долинав збуджений гомін і лилося яскраве світло. Мої жерці увірвалися до кімнати, я обережно зазирнув за ними.
Це, мабуть, була кімната для нарад (судячи з того, чим займалися жерці, коли я потрапив сюди вперше з клятущою піцою в руках). Тепер на столі лежав скривавлений чоловік, навколо нього скупчилися колеги, всіляко намагаючись полегшити йому страждання. В сенсі, гомоніли і по черзі прикладалися до пляшки. Над пораненим схилилася похмура худорлява дівчина в стильному чорному вбранні, що майструвала якусь інсталяцію з бинтів і корпії.
— Та-ак, — пан Оліфаг роззирнувся і з задоволенням гримнув, — Ану, всі геть!
Дівчина підняла на Редактора сумний погляд, продемонструвавши йому закривавлені руки на знак безпосередньої участі в долі пораненого.
— Що, й мені?
Поранений підвівся на лікті і насмішкувато глянув на Оліфага, підморгнувши Джаскіну.
— І мені, може, теж?
— Все він веселиться, — буркнув Редактор, — а ви чого стовбичите?
Ешлі (я зробив висновок, що це була саме вона), надбавши вигляду іще більш похмурого — наче до попередньої інформації про страшний суд вам повідомили про всезагальну амністію, під яку ви не підпадаєте — гордо прошествувала геть. Народ, зітхаючи та бурмочучи різної тяжкості наклепи на начальство, почав випливати з кімнати. Раптом пан Оліфаг помітив, що я ще бовванію туточки, у полі зору.
— Так, Брукс. Тебе оце ще тут не вистачало. Іди до дідька, причому не зволікаючи.
— Куди?
— Та я ж кажу, у відділ гуманітарних проблем, де тобі й місце. Все, аудієнцію завершено.
— Ходи, ходи, хлопче, — підхопив Джаскін.
Він допоміг мені вийти, дружньо звізданувши мені по спині.
— Що тут у вас діється? — скористався я нагодою, — І чому ніхто не здогадався викликати лікаря?
— Ну, — замислився Джаскін, — Нінкомпуп завжди був впевнений у тому, що з ним нічого лихого не станеться. Тому він рідко поновлює свою медичну картку. Ми ж перевіряли — не такі ми дикі звірі, як ти напевне вже встиг собі скласти непохитну думку — в нього на картці залишилось щось з чотирнадцять юнітів, цього з натяжкою і святковою скидкою стане, щоб повідомити лікарю “е-е, в мене тут пробле…”. От і весь консалтінг.
— А що, панна Ешлі в вас виконує обов’язки сестри милосердя?
— Так це ж… — він загадково глянув на мене, — Ну, звичайно, мила дівчинка. Інакше, чого б ти питався про очевидне. Вона так робить, бо їй це подобається. Та втім, не знаю, чи їй подобається взагалі хоч щось у цьому світі. Вона у нас на шостому місяці депресії. До речі, працює в твоєму відділі.
— Ого! — вихопилося в мене, — Який перспективний відділ!
— Та ні, навряд чи можливо настільки перейматися гуманітарними проблемами. Щоправда, твій майбутній начальник — дійсно фанатично захоплюється колекціонуванням повчальних історій про героїв минувшини та природні катаклізми. Його улюблена історія — “Як краса зруйнувала архаїчний світогляд або Халепа Прекрасна”, хоча тут я із ним не погоджуюся… Ну, гаразд, ось ми вже й приїхали, так що сам зараз дізнаєшся.
Панчі Джаскін з ноги прочинив двері і зазирнув досередини. В кімнаті панувала напівтемрява, оскільки світло, що лилося з високого готичного вікна, заступали величезні кімнатні рослини: дозрівали сиром’ятні петрові батоги, квітли довірливі анютині оченята. По-під стінами стояло кілька столів, в кутку тулилася картотека, а ближче до входу — великий письмовий стіл і м’яке крісло, в якому гойдався веселий вусатий добродій.
— Привіт, Гріф! Ось привів тобі співробітника. Роби з ним, що хочеш, я вмиваю руки. Бруксе, це Гріф Реморс, твій начальник, падай навколішки і співай дифірамби. Адью.
І верткий Джаскін, відправивши швидкою повітряною поштою поцілунка Редакторові відділу, зник за дверима.
— Так, — Гріф Реморс припинив гойдатися і уважно подивився в мої брехливі очі. Це ж саме він підливав мені того “Презенту” на журналістському святі, — Так ти у нас — великий спеціаліст з некрологів? Що ж, роботи в нас багато. Останній некрологіст залишив нас…гм… вже давненько.
При цьому файна весела дівчина на ймення Ешлі, що сиділа за столом у темному куточку відірвалась від напруженого споглядання протилежної стіни і швидко глипнула на мене, що дало мені підстави замислитися, за яких же обставин зник мій попередник.
— Ну, спеціаліст — засильно сказано, — гіперболічно зауважив я.
— Та нічого, некрологи — справа вдячна. Гуманітарні проблеми: хвороби, смерть, нещасні випадки, стихійні лиха — взагалі, дуже приємна тематика. А некрологи, відзнач, ще й добре оплачуються. Онде на столі — купа замовлень, так що сідай, ознайомлюйся з матеріалом. І пам’ятай: хороший некролог — початок легенди.
Поки я борсався у паперовій твані звітів і замовлень, по Ешлі знов прибіг Джаскін. Вона, зітхаючи, підвелася, Редактор мистецької хроніки завив сиреною, і пара вирушила на допомогу пацієнтові. Коли вона повернулася, мене вже починало жорстоко нудити від такої кількості читанини. Взагалі-то, я людина грамотна, та це ж не означає, що цим можна зловживати і використовувати задля блага людства! За цей час у відділ кільканадцять разів вривалися підозрілі суб’єкти, робили багато галасу, кидали щось на стіл Редактору і бігли геть. Це або галюніки, або репортери, виснував я. Гріф Реморс переглядав здобич цього мисливсько-збиральницького господарювання, розпачливо позіхав і наповнював папером корзину для сміття. Бідолага. Та, на відміну від мене, він хоч міг нищити те, що потрапляло йому на стіл. Ну що за дурницями змушений я займатися? Беззастережно? Всі умови? Ну нічого, я їм такого понаписую!
***
А того вечора я зібрався відвідати Архів. Я, звичайно, рідкісна за паскудністю сволота, тому ви навряд чи повірите, що я був змушений це зробити. Стверджуватимете, що я вигадую собі малоправдоподібні виправдання, коли я скажу, що отримав попередження у формі гобліна-качка, що розташував свою зухвалу сідницю в моєму кріслі, поклавши брудні гірськолижні чоботи на мій стіл.
— Падла! — вискнув я.
— Зів’янь, пуп’янок, — порадив амбал.
Він підвівся, затуливши могутніми плечима стелю і втиснув мені в руку зіжмаканий папірець.
— І не викобелюйся там, бо…
Гоблін озирнувся, підозріло покосившись очицями у темні кутки, і продемонстрував кілька енергійних жестів, аби в мене не залишилося жодних сумнівів, що життя моє у випадку злісного викобелювання буде насичене різноманітними небезпечними пригодами та непристойними розвагами з летальним завершенням. Не дочекавшись моєї подяки за безкоштовну консультацію, парламентер випірнув з помешкання, гримнувши дверима. Зі стелі посипалися шматки побілки та уламки цегли.
В шоковому стані я колапсував на дивом вціліле крісло, замислився, і аж тоді почувся розпачливий тріск, завіси не витримали наруги, і двері з жаским гуркотом впали додолу. Я підкинувся і з калатаючим серцем та зшаленілим поглядом вибіг з помешкання.
Вже вечоріло, а в моїй цидулці було зазначено дев’яту годину, себто клятий Фобіус вже починає завзято готуватися до відповідальної зустрічі. Певно, хапаючись за серце від жаху, перегортає моє досьє та дрючить амбалів аби їх розлючений вигляд справив на мене профілактично-виховний ефект. Я, звісно, мав що йому сказати, та, боюсь, мої скарги та побажання їм до сра… тобто, по… О, чудове формулювання: немає жодного сенсу їх оприлюднювати.
Усвідомивши свій громадянський обов’язок, я, не зволікаючи, вирушив до явочних апартаментів. Однак, тут мене спіткав несподіваний напад синдрому мінотавра — опинившись у заковулках богемного кварталу, я вміло продемонстрував комплекс вправ по дезорієнтації на місцевості — метався вузькими вуличками та провулками, безліч раз перетинав одноманітні змілілі канали і — класика жанру — намотував кола. А що, скажіть, було робити — перепинити якого митця, що, весь натхненний, брів з кабака за ріг будинку по своїх мистецьких справах, і поцікавитися, де тут розташовується районний осередок Архів? Якби він мене правильно зрозумів, я втратив би навіки віру в долетвірну силу мистецтва. Може, це стрес так вплинув на мою хитку та ніжну нервову систему? Але як пояснити це Фобіусу?
Міркуючи над цим малоприємним питанням, я уповільнив безтямну метанину та з філософічним виглядом повного кретина волочився вулицями. Це і призвело до колізії двох світоглядів — я напоровся необережним боком на якогось дебелого аборигена. Миттєвий ефект мав силу принайменше тайфуну: силою його праведного обурення мене жбурнуло на інший бік вулиці, і моє тіло, що послужило за метальний снаряд, вцілило у двері якогось поважного закладу кабацької спеціалізації.
Кабак, як відомо, явище окультне. Адже тут за допомогою сильнодіючих засобів практикується первісна магія, яка знімає в учасників ритуалу культурні нашарування та звільняє енергію, зазвичай нейтралізовану суспільними обмеженнями. І тоді тут відбуваються справжні мистецькі оргії, які надзвичайно шкодять Системі. Тому повноважні представники різних критичних спілок, як-то Відділ боротьби з нарко-артом, Відділ Записів Актів-порушеннь Громадського Спокою (сумнозвісний ЗАГС) чи Відділ особливо тяжких видів мистецтв досить часто втручаються у різноманітні хеппенінги та перфоманси, у які виливається творче натхнення. Ми називаємо цих системних розпорядників “звіздюки”, (слово того ж походження, що й “звіздець”). До речі, термін “звізда” часто вживається стосовно жінок, які самовіддано намагаються досягти успіху, йдучи задля цього на невиправдані жертви.
Того вечора, перетнувши межі допустимого, я здійснив неочікуваний дебют у світі високого мистецтва. Із виразним зойком я блискавично ввірвався до сфери прекрасного і зупинився тільки тоді, коли на моєму шляху до емпіреїв постала стійка бару. І, без зайвої сором’язливості додам, мій виступ отримав потужний резонанс у суспільстві та критичних колах.
Коли, облитий міцними напоями і обсипаний потрощеним склом, немов святкова прикраса, я спробував піднятись, відразу ж знайшлися охочі допомогти мені й підтримати. Так я опинився, утримуваний за шкірку, перед виразним обличчям розгніваного митця, якого я, звісно, відірвав від процесу натхненного самопізнання.