Страница:
Я присвиснув.
— Нічого собі лексикон!
— Гаразд, що будемо робити? Я так розумію, мені не можна зараз ні в редакцію, ні навіть додому, — побачивши, що я збираюся великодушно запропонувати свій варіант, вона сумно заперечила, — і свою жилплощу можеш не пропонувати. У твоїх проблемах я вже теж непогано орієнтуюся, забув?
— Вху-у… Ну звісно. Всі про мене все знають. Тоді, може… а як ти ставишся до злачних притонів?
— О, я люблю випити і розважитися. Я б охоче погодилася на твою пропозицію за інших обставин, але…
— Ні, я маю на увазі, якщо тебе там розквартирувати на кілька днів?
— Ну, звичайно, я й не могла сподіватися від тебе іншого варіанту, — мило мовила вона, — а про який саме притон йде мова?
— Зараз розкажу, — пообіцяв я, підхоплюючи її під руку, — це, можна сказати, осередок громадської організації…
— Не піду я туди, — злякалася Ешлі.
— Та не переживай. Вони люди в принципі незлостиві. Так, трохи, андеґраунд, ну так від цього ніхто не застрахований.
— А ти звідки їх знаєш?
— Ну, у роки брехливої юності… з ким тільки ми не зналися.
— В першу чергу, з покидьками суспільства, братами по інтелекту. Чула я про твою “Злобну булочку”.
— От-от. Я так розумію, образа колег словом і дією позитивно впливає на самопочуття, отож, продовжуй.
— Дуже треба!
Я зупинився і глянув Ешлі у вічі. Жодного натяку на відчуття провини.
— Давай так. Я розумію, що ти не плекаєш ніяких теплих почуттів до мене, очевидно, із якихось невідомих мені, та об’єктивних причин. Але зараз ми на одній стороні барикад, тож я благаю про максимальну з твого боку співпрацю. Домовились?
— Не знаю, побачимо.
— Ну, це вже добрий знак.
Я, тяжко зітхнувши, вирушив до богемних кварталів. Ешлі супроводжувала мене у похмурій мовчанці, і разом ми являли собою дует відчаю і жалоби, що направляються на завдання по диверсії вечірок та інших життєствердних подій. Коли ми зайшли до штаб-квартири Клубу Плотських Забав, відвідувачі принишкли на півслові.
— Мені б Левка Попінджея, — повідомив я.
— Я за нього буду, — відповіла розкішна красуня, тасуючи колоду карт однією рукою, а іншою розливаючи портер по склянках.
— Брати Попінджеї погано закінчили. Марік необачно зробив кар’єру в урядовій організації, і батьки від нього відмовилися. Левко допомагає йому облаштуватися в новому житті, бігає, висолопивши язика, між “держиморд-сервісом” та житлово-експлуатаційних храмах, до КПЗ заглядає лише вряди-годи.
Чарівна Харлотта сумно зітхнула.
— Тож мені доводиться підтримувати існування цього клубу, грати замість Левка в Вар’ята, замість Маріка організовувати пиятики, а крім того у мене ж і свої обов’язки є…
— А де саме тепер Марік? — зацікавився я долею друга дитинства.
— Він тепер у нас керівник підрозділу Днів Народжень Посадових Осіб у Департаменті Урочистих Подій управління Марнотратства і Стягнень. Мені знадобилося кілька днів аби це вивчити, зате тепер можу вишукано відсилати геть усі інстанції, що цікавитимуться нашою діяльністю.
Протягом всього перебігу нашого знайомства з Харлоттою, скромного обіду та жвавої бесіди, Ешлі сиділа із відстороненим поглядом, занурена у свої проблеми. Слід подбати про основну причину нашого перебування у цьому милому клубі, згадав я.
— Люба пані Харлотта, у мене до вас прохання, з яким я власне хотів звернутися до Левка… Але, як я зрозумів він тепер недосяжний для нас, то можливо ви зможете допомогти. Ось ця чарівна леді, особистість творча і обдарована, — я вказав кивком на Ешлі, — потребує реабілітації у місці зі здоровим моральним кліматом. А то співробітники у нещасної — зразки доброчесності, і робоча атмосфера надто вже тисне нещасній дівчині на психіку. Бачте, як змарніла?
При цьому моєму пасажі Ешлі різко підкинулася і саркастично заусміхалася.
— А-а, знайома проблема, — погодилася Харлотта, — до нас власне за цим і приходять клієнти. Справжній митець часто зустрічається із нерозумінням навколишніх. А ви, дівчино…
— Ешлі, — відгукнулася та.
— Так, Ешлі, зможете чимось допомогти мені по роботі? В карти граєте?
— В пасьянс, — суворо мовила Ешлі, — і то, тільки на роздягання.
— Ого! Ну, у нас іще не такий професійний рівень. Може тоді допоможете із міцними напоями вправлятись?
— Це — скільки хочете. Я закінчувала курси із глибинних інтерв’ю, так що напоїти можу кого завгодно.
Приємно вражена кваліфікаціями моєї колеги, Харлотта пообіцяла забезпечити їй пристойні умови проживання на найближчий час. На цьому ми і домовилися. Вже йдучи, я все ж таки зважився перемовитися з Ешлі кількома словами.
— Я прийду ввечері, розповім, що діється. Щось, може, принести?
— Аякже. Спідню білизну в червону квіточку.
— Ну чого ти знущаєшся?
— В мене в житті — суцільна чорна смуга. Мені можна.
— А, і до речі. Ти не можеш, виключно для розроблення подальшої стратегії Редакції натякнути про свою… так би мовити, причетність?
— Ой, коли це все припиниться? — мені здалося, вона надзвичайним зусиллям змусила себе не розплакатися, — Ні за життя з ним нічого хорошого, ні тепер! Я… так, я хотіла б його вбити, але я не хотіла йому смерті, розумієш?
Мені здалося, що так.
В Редакції мене зустріли заледве чи не з розкритими обіймами. Джаскін із винуватим поглядом запропонував цигарку якогось нерозважливо дорого бренду, Гріф Реморс при моїй появі в дверях відділу з полегшенням видихнув і демонстративно заусміхався. Скоро до відділу урочисто зайшов Головний.
— Отже, Брукс, ти її знайшов?
— Угу. Я прилаштував Ешлі в один мистецький притон, сподіваюсь, вона зможе там затриматись на кілька днів. Просила прислати майтечки в червону квіточку.
— Це вона на що натякає? В мене є тільки в зелені кугутики. Джаскін, Нінка вже повернувся?
— Повинен би. Ага, ось і він.
Нінкомпуп вломився до відділу і вальяжно присів на стіл.
— Я тут здійснив обхід усіх постів. Знаєте що? Після того випадку з потруєними голосами, Храм Спільного Бога збираються закрити на карантин — ну, для перевірки стану здоров’я інших парламентарів.
— Нічого собі! — збентежився Гріф Реморс, — а вони ж збиралися якраз розглядати кілька важливих питань — про Злочинний кодекс та Найвищий Самосуд — надзвичайно прогресивні проекти. Що ж тепер виходить? Це все відкладається на невизначений термін?
— Мабуть що. Тільки не варто так переживати, Гріф, — порадив пан Оліфаг, — хай суперники Портфеллера хвилюються, адже це іде йому на користь.
— Шеф, може й мені можна дізнатися, що воно там за справа така із тим Портфеллером? — обурився я, — А то я бігав за ним із висолопленим язиком, як собака за возом, так і не знаючи, нащо. Страм же ж.
— Ой, знайшовся ніжний і вразливий! А з паном Портфеллером така історія — він у нас місцевий мільярдер, страм не знати. Заробив він незліченні капітали шляхом розбудови великої монополії з продажу шкідливих для здоров’я і глузду ілюзій. Може чув: безалкогольне пиво та надувні жінки — це була його розробка. Так от, нещодавно він продався у парламентарі, очевидно, задля збереження власної персони від переслідування законом, от деякі ентузіасти і намагалися в тому Злочинному кодексі заборонити мільярдерам суміщати нелегальну бізнесову діяльність із законотворчістю.
— Ага! А я майже вистежив його в Установі! Я мушу спробувати знайти…
— Та сиди! До твого відома, Бруксе, з часу виходу твоєї статті про Установу за тобою стежать прихильники. Так що, пам’ятай, де б ти не був, куди б не йшов, ти не самотній.
— Як?! А коли я йшов по Ешлі, вони, що, теж…
— Ну, я їх відволікав, не хвилюйся.
— Як це?
Тут Пайба Оліфаг приголомшив усіх присутніх черговим своїм фокусом. За якусь мить замість коханого нашого керівника перед нами стояв… ну, я. Тобто, Редактор виглядав, так як я. До найдрібніших деталей. Навіть щетина дводенна була на місці, з теплим почуттям усвідомив я. Який же я все-таки симпатичний, дарма, що якийсь неоковирний і замучений.
— Шеф, ви — геній, — зачаровано мовив Джаскін, — Я так не можу. Який у вас індекс рольових конфліктів?
— Ха, він в мене взагалі від’ємний, — пан Пайба надбав власного вигляду, потім вийняв з кишені дзеркальце, помилувався собою, помітив зайву деталь — це був шмат моїх темних патлів посеред його розкішної русявої шевелюри — і провівши рукою, прибрав зайві ознаки перевтілення.
— А як ви їх відволікали? — зацікавився Нінкомпуп.
— О, я отримав масу задоволення, поводивши наглядачів по різних сумнівних закладах, як то стріп-бар “Блакитні комірці”, пам’ятаєш Джаскін, ти колись мені рекомендував.
— Ви знущаєтесь, шеф, з моїх маленьких слабкостей!
— А що ти пропонуєш? Із сильних сторін знущатися? Можна, та не так смішно. Ну гаразд, шановні, я маю купу справ окрім як розважати спраглих до халявних видовищ підлеглих. В мене, щоб ви знали, спільний молебень з Редактором популярної газети “Феномени та тлумачення”.
— Так це ж бульварна газетка, шеф! — скривився Нінка.
— Зате тираж! — поважно мовив пан Реморс.
— От-от. — кивнув Пайба Оліфаг, — А ще, кажуть, що Редактор “Феноменів” мав близькі стосунки із дочкою… не буду казати кого, бо зараз грім поб’є. Ну все, бува…!
І Редактор вийшов, розтанувши в дверях на півслові. За дверима ледь-чутно гуркотнуло.
— Ну що, Брукс, в тебе вже виникло відчуття… деякої непевності світобудови та бажання зануритися в п’янкий морок забуття? — таємниче мовив Нінкомпуп.
— Н-ну, щось таке, звичайно, спадало мені на думку. Неодноразово.
— Тільки будьте обачними, хлопці, — порадив пан Реморс, — Я вже не раз розказував давню легенду про одного персонажа архаїчного епосу…
— Ну от, почалося, — зітхнув Джаскін, — я ж попереджав…
— Так от, Джаскін, не перебивай старших, цей тип, на ймення Прометей, був працівником одного з перших ЗМІ. Одного дня, скориставшись знайомствами серед службовців компанії, що була монополією на всесвітньому енергоринку, він викрав і оприлюднив секретну інформацію про діяльність контори.
— Ну, і що далі? — зацікавився Нінка.
— А далі — контора найняла професійного вбивцю, який пробрався до помешкання героя і застромив йому в печінку знаряддя вбивства. Щоправда, герой дещо володів професійною магією і зміг призупинити процес, але вийшов цикл, і тепер нещасний вбивця мусить кожного дня приходити до Прометея, виконувати свою функцію, а потім все починається з початку. Вони вже встигли познайомитися і стати добрими друзями… Нещодавно, здається, п’єсу про це поставили, “День Орла” називається. А до чого це я? Ага, про обачність була мова. Пайба, переважно, після вечірнього молебну перебуває зранку у благодушному настрої розворушеного осиного гнізда. Тож, якщо завтра запізнитеся…
— А, він все одно раніше дванадцятої не явиться. Ходи, Бруксе, не зважай на них.
— Ну що за молодь пішла! — хихотнув Джаскін, — Ні чорта ні начальства не бояться!
Ми з Нінкомпупом рушили в обхід злачних закладів, що розташовувалися уздовж Синяченко-Штрат. Ця вулиця знана тим, що тут колись проживав той самий вуйко Синяченко, що варив загадковий напій первак. Кажуть, після вживання цього напою не міг встояти на ногах навіть пам’ятник Опецьку-Завойовнику, а набагато пізніше, в часи мудрого князя Оковіта, цей напій на допитах заливали в горлянку іноземних шпигунів, і ті або відразу гинули, або ставали щирими громадянами Дрободану. На жаль, формулу напою давно втрачено, хоча деякі вчені ще досі намагаються віднайти цей секрет, і над вулицею часами стоїть густий алхімічний сморід, що спричиняє згортання будь-якої ділової діяльності на кілька кварталів навколо. В той вечір нам пощастило потрапити в самий розпал гулянки якогось місцевого філантропа: цей несамовитий виставляв кожному, хто доводив, що в нього немає ні потреби, ні бажання перехилити чарочку. Кажуть, що в юності він працював у кредитному відділі Храму Скупого Бога, от і скособочився на якихось чудернацьких вимогах своєї контори.
— От дивись, як я зараз видурю в старого пляшку! — пообіцяв Нінка, вирушаючи в героїчних похід за випивкою.
Я із зацікавленням спостерігав за розвитком подій.
— Ну що, ти зовсім не хочеш випити? — поцікавився філантроп, помітивши, як до нього наближається спрагла нінчина фізіономія.
— Хочу, але мені не можна. Я кинув. Я вже тиждень не спав з жінками, не курив і не пив. Я нещодавно вступив до секти Шарлатантризму, і мушу спостерігати за приємним часопроведенням інших, аби побороти спокусу і досягти досконалості.
— Хм. І як воно?
— Вдається, з перемінним успіхом. Вже скоро я зможу контролювати власні потреби і присвячу себе вихованню молоді в дусі моральної стійкості та витривалості. Для впровадження цього проекту мені потрібна лише пляшечка міцного…
— Це ще для чого?
— Ну, для… — Нінка замислився.
— Для компресів ороговілостей на маківці та протирання пролежнів, які неодмінно з’являться після досягнення стану просвітлення, — втрутився я.
Нінка зашипів і показав мені кулака.
— Угм, — філантроп поважно кивнув, — у вашої ініціативи є майбутнє. Можете продовжувати розробляти цю перспективну тему.
— Але ж для проведення досліджень необхідне фінансування!
— Ну, гаразд, — заусміхався старий, присуваючи до нас симпатичну пляшечку зі спотикачем, — тільки пам’ятайте, головне — стратегічне планування.
— Ет, був би план, — зітхнув Нінка, — Ну, чого стовбичиш, Бруксе, бери склянки!
Наступні пару годин пройшли у ейфоричному споживанні чесно заробленої випивки. Ми ще раз перемили кісточки колегам, залишивши їх відсмоктаними і відполірованими. З’ясувалося, що Гріф Реморс працював колись проповідником у Храмі Тимчасового Бога, звідки мусив з часом піти через те, що колись у стані наркотичного токсикозу закликав присутніх до вивільнення еросу в громадських місцях. З того часу, власне, він сам “Презенту” не вживає, але намагається напоїти всіх, хто потрапляє під руку. Тільки-но Нінка почав розказувати про бурхливу юність Джаскіна, де фігурували високе мистецтво та юні хлопчики, як до його поля зору потрапила якась особа протилежної статі, що наблизилася до барної стійки.
— О, дивись, — промовив Нінка, — Це — жінка моєї мрії.
— Що, знов? — здивувався я, — Тільки щось мені здається, у твоїх мрій вже давно закінчився термін придатності.
— Ти нічого не розумієш. Зрілі жінки — вони не мають того страшного дефекту, який притаманний дівчатам.
— Е-е…
— Тю, телепень. Сором’язливості. Ну, я пішов.
І Нінка, причепуривши пальцями буйну зачіску та обсмикнувши свою строкату сорочку, рушив, весь сповнений принадності, у напрямку загадкової незнайомки. От, горе, втратити спільника, коли друга пляшка лише починається! Гм. Якась думка, попри ці всі переживання, не давала спокою. А, слід же було заскочити до Ешлі! Якось, правда, вивітрилася мені з голові та обставина, що за мною можуть стежити. Але в таку ніч, в такому районі… якщо і справді якась холера стежила за моїми походеньками, то вже давно мусила б впитися наніц, хоча б для відводу очей. Тому я, особливо не вагаючись, підвівся і пошкандибав до виходу.
Насправді, до закладу Харлотти було не так вже й далеко. А знайти його можна було за якимось несамовитим лементом, що розносився на пів-вулиці. Ці дикі крики, відзначив я здивовано, були зойками захоплення і несамовитої втіхи, і, до того ж, належали представницям прекрасної статі. Це мене дещо насторожило. Але, вочевидь, добрий спотикач вже давався взнаки, тож я продовжував поступальний рух до цілі, хоча, тверезо зваживши всі обставини, мусив би тікати світ за очі. Навіть гірше того: коли на дверях КПЗ я побачив вивіску “Четвер, жіночий день”, це мене не спинило. Жіночий день — це як у лазні, вирішив я, хижо всміхаючись, і штовхнув двері.
Там мене перепинив якийсь чолов’яга, та я назвався особистим гостем Харлотти, після чого мені справді дали дорогу, однак в очах охоронця закладу читалося висловлене ненормативною лексикою глибоке несхвалення. Але тут на мене чекали різноманітні несподіванки: по-перше, коли я намагався пробитися до зали, переді мною з’явилася якась гола потвора, схожа на патлату горилу, яка, прикриваючи руками причинне місце та горлаючи заклики про допомогу, проривалася до виходу. Потім повз мне протупотів натовп якихось розмальованих дівок, що переслідували нещасного примата з якимись нечленоподільними вимогами. Я влип у стінку, і, вдаючи барельєф, намагався перечекати цей катаклізм. Схоже, переслідуваному вдалося відірватися від натовпу, оскільки розчаровані переслідувачки поступово поверталися до залі. Через якийсь час лемент набрав нової сили. Та що ж там за дійство відбувається?
Підозра, що в моєму ницому тілі тліє дух справжнього авантюриста, нарешті набула підтвердження, оскільки того вечора я таки наважився зазирнути до головної залі клубу. Добрі Мертві Боги, що там діялося! В мене, якщо чесно, склалося враження, що це була секта фанатиків, яка зібралася для принесення кривавої жертви якомусь збоченому божеству — присутні жіночки горлали, мов недорізані, виконували якісь різкі рухи під гучну ритмічну музику та в безтямі зривали з себе верхній одяг. Жертва ж, виставлена на загальний огляд на підмостках, теж, очевидно, перебувала у трансі: цей бідний юнак, напевне, вже впоєний якимось наркотиком, схоже, агонізував — так, його, нещасного, плющило і кидало по сцені. Він також, підкоряючись загальному ритму, знімав з себе одяг, що супроводжувалося вигуками переможної радості із натовпу. Мене заціпило від жаху. Я бачив, що ще трохи, і натовп видереться на сцену та розтерзає нещасну жертву. Тоді, струснувши з себе заціпеніння, я вирішив спробувати допомогти приреченому на загибель хлопцеві.
— Схаменися! Тікай, поки не пізно! — вигукнув я, — Позаду тебе чорний хід!
Здається, подіяло! Юнак припинив свої вихиляси і ошелешено подивився в мій бік. Так, тяжко усвідомлювати, що став безтямним жертовним ягням на святі розпусної нечисті!
— Ти що, з-здурів? — раптом почувся поряд голосний шепіт.
— Га? — від несподіванки я відскочив на метр в сторону.
— Ти чо’о своїми тупими жартами заважаєш людям розважатися?
Позаду мене, виявилося, стояла Ешлі. Вона дивилася на мене серйозно і осудливо.
— Тобто як, розважатися? Вони ж його…
— То й що? Давай швидше ходу звідси, бо зараз і тобі дістанеться.
Ешлі вхопила мене за рукав і потягла кудись вглиб коридору. Якраз вчасно, бо публіка із кровожерливою зацікавленістю вже спрямувала увагу на мою персону.
— Ешлі, рятуй! — попрохав я знічено.
Вона нескромно хихотнула.
— А що це було? — поцікавився я, коли ми нарешті досягли безпечного прихистку і забарикадували про всяк випадок за собою двері, — Секта?
— Ну, можна сказати і так, — із сумнівом мовила Ешлі, — наскільки я зрозуміла, у Харлотти є деякі свої уявлення про справжні цінності.
Ешлі химерно усміхнулася і рушила за якоюсь дивною траєкторією в інший кут кімнати.
— А хочеш, я тобі їхню святиню покажу? — хитро примружилася вона.
— Щось не впевнений, що я цього хочу…
— А, ви взагалі, буваєте впевненими хоч у чомусь? — роздратовано махнула вона рукою, — Ну гаразд, ось дивись!
Вона ткнула мені під ніс якусь мармурову статуетку, оздоблену бронзовими крильцями. Її до болю знайома форма тут же викликала у мене непереборні анатомічні асоціації.
— Як це називається? — зацікавився я.
— Це — птаха Пенікс. Вона — символ життєвого начала, яке, постійно відроджується і, гм, пос-стає із попелу щоразу, коли є така потреба.
— Ага! — переможно мовив я, — Тепер все мені зрозуміло. Дуже дотепна ідея, цілком її схвалюю і підтримую. Милі жіночки. Вони, сподіваюся, нічого лихого тому хлопцеві не вдіють?
— Не ду… думаю.
— Тоді нехай. Я ж власне зайшов перевірити, чи тобі нічого не потрібно, ну…
— О, мені?
Ешлі підвела на мене погляд, і я несподівано усвідомив, що: а) ми стоїмо ледве не впритул і б) схоже, Ешлі вже встигла наклюкатися. Дуже цікава диспозиція.
— В мене все гараз-ззд. Вз’галі, все просто розкішно.
— А-а. Ну тоді, може, оце ось стане нам у пригоді?
Я видобув на світ божий надпиту пляшку спотикача.
Ешлі схвально кивнула. Ми дістали з полиці запорошені склянки і продовжили вдало розпочату з Нінкою пиятику. Після другої Ешлі спробувала розказувати непристойні анекдоти, а після третьої — розплакатися. Після четвертої ми вже підтанцьовували під відлуння музики, яка гуркотіла за стіною. В результаті цього необачного маневру ми дуже скоро опинилися на підлозі, і я забив собі купчик.
Стогнучи, я виповз на канапу, Ешлі приєдналася до мене, і почалася така собі п’яна розпуста. Я все нормально усвідомлював, тільки чогось не виникало ніякого бажання припиняти цю спонтанну діяльність… Отак-от, і нічого тут не вдієш.
Прокинувся я від того, що на голову мені вихлюпнувся холодний і бридкий водоспад. Якусь хвильку я не міг збагнути, що відбувається: перед очима крутився нудотний вир, а крижаний холод вилитої на мене рідини змусив мене заціпеніти від больового шоку. Потім в очах трохи розвиднилося.
Переді мною стояла загорнута в простирадло Ешлі, а відро в її руках недвозначно вказувало на джерело стихійного лиха.
— Ти що, люба? Я що…
— Ти — ідіот! — вирекла вона безапеляційно.
— Ой чорт, ну чого б оце саме тепер обговорювати такі абстрактні ідеї? Хоч би й ідіот, але це ж не причина…
— Ні, ти і справді не розумієш, так же?
— Мабуть що. Поясни будь-ласка нещасному невігласу, — я вже починав лютувати, — Давно вже мене не будили так ніжно і обережно, бодай який там у мене інтелектуальний рівень!
— От трапляється ж така наївність! Ти хоч розумієш, що вчинив?
— Ну, воно по різному, можна, звичайно визначити… — я спробував було виправдатися.
— Угу, а занапащення власної шкури — ні? Ти ж тільки-но формально, причому з власної ініціативи, розірвав вашу із Парабеллою угоду. Тепер її нічого не стримує від виконання поставленого завдання.
— Якого завдання? — я ще пручався, намагаючись не зрозуміти, про що йдеться.
— Та ж знищення на корню такої шкідливої істоти, як ти, любий. Ти в нас забагато знаєш, чи не так? Не виконав вимоги Архів, було таке? І, крім того, сунеш свого допитливого носа куди не просять. І як після такого можна спокійно спати, га? Воно, звичайно, якщо власне перебування у світі живих зовсім не має для тебе ніякої цінності, то може й можна. Я просто вирішила перевірити, чи не помиляюся щодо цього. Якщо так, то вибачай, можеш відпочивати далі.
Ешлі метнула цеберцем в куток і сіла на канапу. Вона роздратовано видихала пар і нервово клацала нігтями по столу. Якщо кому і було погано від спожитого спиртного, то явно не їй. А от мені, як накажете рятувати власне життя з такого нехорошого перепою?
Я, стогнучи і крекчучи, випав із мокрого ліжка і побрів у якомусь невизначеному напрямку — напевне, перепрошую, шукаючи sortir, але зіштовхнувся зі стіною, яка неочікувано стала на моєму шляху. Не надто граціозно висловивши протест цій обставині, я зібрався з духом і заходився одягатися. Яка це все ж таки складна справа, виявляється! Кілька разів спробувавши надати сорочці статусу штанів, я все ж впорався із цим завданням, і був майже готовий до звитяжної боротьби із злими силами. Ешлі співчутливо посміхнулася, напевне, не поділяючи мого оптимізму. Ну, чесно кажучи, я й сам його не поділяв.
Було близько четвертої ранку. На дворі накрапала бридотна мряка, здається, навіть бурхливі нічні веселощі відвідувачів вулиці Вуйка Синяченка трохи вщухли, заморені повії дрімали у вікнах, а дрібні наркоділери, що вже готувалися до трудового дня, очевидно, угледівши мою нетривку ходу, не наважувалися марнувати власні зусилля.
Чорт, куди мені тепер податися? Може, не слід так серйозно було сприймати попередження здорового глузду? Підозри, це звичайно дуже добре, вони дозволяють урізноманітнити життя і таке інше…
І от, в той момент, коли, заколисаний вірою в добро і нестримним бажанням проспатися, я вже було вирішив звернути на вулицю Мурки Мочилової, де розташовувалося моє розтрощене помешкання, над моїм вухом прозвучав немелодійний свист. Врятувало мене лише те, що в цей момент, роздумуючи про різні принадні варіанти, я хитнувся назад, потім, для симетрії, вперед, а, почувши тривожний і несподіваний звук, зовсім перехилився через кований поручень мосту, на якому якраз стояв, і шугонув вниз, до млосних вод річки Хайнекен.
Період самого польоту чомусь минув для мене непоміченим, пам’ятається лише голосний сплеск, звірячий холод та проблеми з диханням. Швидка течія віднесла мене кудись за своїм власним розсудом, кілька раз пестливо стукнула об якесь каміння і полишила, як непотріб, що часто пропливає річкою без жодної надії на незалежну експертизу для з’ясування причин загибелі. Але, очевидно, тієї ночі річка, знаходячись у радісному передчутті зустрічі із своїм старим залицяльником, океаном, вирішила не створювати собі зайвих проблем із Тими, Хто Все Знає, Але Нічого Не Каже.
Я, попри всі сподівання, прийшов до тями все іще живим. Першим візуальним образом, який впав мені у вічі — у прямому сенсі — був огризок яблука.
— Он диви, Михаська, ось іще один мертвяк! — пролунав ніжний хлопчачий голос, — Це вже третій за цей тиждень. Тільки цей іще свіженький, а той був такий соковитий, той е-е, імпозантний…
— Нічого собі лексикон!
— Гаразд, що будемо робити? Я так розумію, мені не можна зараз ні в редакцію, ні навіть додому, — побачивши, що я збираюся великодушно запропонувати свій варіант, вона сумно заперечила, — і свою жилплощу можеш не пропонувати. У твоїх проблемах я вже теж непогано орієнтуюся, забув?
— Вху-у… Ну звісно. Всі про мене все знають. Тоді, може… а як ти ставишся до злачних притонів?
— О, я люблю випити і розважитися. Я б охоче погодилася на твою пропозицію за інших обставин, але…
— Ні, я маю на увазі, якщо тебе там розквартирувати на кілька днів?
— Ну, звичайно, я й не могла сподіватися від тебе іншого варіанту, — мило мовила вона, — а про який саме притон йде мова?
— Зараз розкажу, — пообіцяв я, підхоплюючи її під руку, — це, можна сказати, осередок громадської організації…
— Не піду я туди, — злякалася Ешлі.
— Та не переживай. Вони люди в принципі незлостиві. Так, трохи, андеґраунд, ну так від цього ніхто не застрахований.
— А ти звідки їх знаєш?
— Ну, у роки брехливої юності… з ким тільки ми не зналися.
— В першу чергу, з покидьками суспільства, братами по інтелекту. Чула я про твою “Злобну булочку”.
— От-от. Я так розумію, образа колег словом і дією позитивно впливає на самопочуття, отож, продовжуй.
— Дуже треба!
Я зупинився і глянув Ешлі у вічі. Жодного натяку на відчуття провини.
— Давай так. Я розумію, що ти не плекаєш ніяких теплих почуттів до мене, очевидно, із якихось невідомих мені, та об’єктивних причин. Але зараз ми на одній стороні барикад, тож я благаю про максимальну з твого боку співпрацю. Домовились?
— Не знаю, побачимо.
— Ну, це вже добрий знак.
Я, тяжко зітхнувши, вирушив до богемних кварталів. Ешлі супроводжувала мене у похмурій мовчанці, і разом ми являли собою дует відчаю і жалоби, що направляються на завдання по диверсії вечірок та інших життєствердних подій. Коли ми зайшли до штаб-квартири Клубу Плотських Забав, відвідувачі принишкли на півслові.
— Мені б Левка Попінджея, — повідомив я.
— Я за нього буду, — відповіла розкішна красуня, тасуючи колоду карт однією рукою, а іншою розливаючи портер по склянках.
***
— Брати Попінджеї погано закінчили. Марік необачно зробив кар’єру в урядовій організації, і батьки від нього відмовилися. Левко допомагає йому облаштуватися в новому житті, бігає, висолопивши язика, між “держиморд-сервісом” та житлово-експлуатаційних храмах, до КПЗ заглядає лише вряди-годи.
Чарівна Харлотта сумно зітхнула.
— Тож мені доводиться підтримувати існування цього клубу, грати замість Левка в Вар’ята, замість Маріка організовувати пиятики, а крім того у мене ж і свої обов’язки є…
— А де саме тепер Марік? — зацікавився я долею друга дитинства.
— Він тепер у нас керівник підрозділу Днів Народжень Посадових Осіб у Департаменті Урочистих Подій управління Марнотратства і Стягнень. Мені знадобилося кілька днів аби це вивчити, зате тепер можу вишукано відсилати геть усі інстанції, що цікавитимуться нашою діяльністю.
Протягом всього перебігу нашого знайомства з Харлоттою, скромного обіду та жвавої бесіди, Ешлі сиділа із відстороненим поглядом, занурена у свої проблеми. Слід подбати про основну причину нашого перебування у цьому милому клубі, згадав я.
— Люба пані Харлотта, у мене до вас прохання, з яким я власне хотів звернутися до Левка… Але, як я зрозумів він тепер недосяжний для нас, то можливо ви зможете допомогти. Ось ця чарівна леді, особистість творча і обдарована, — я вказав кивком на Ешлі, — потребує реабілітації у місці зі здоровим моральним кліматом. А то співробітники у нещасної — зразки доброчесності, і робоча атмосфера надто вже тисне нещасній дівчині на психіку. Бачте, як змарніла?
При цьому моєму пасажі Ешлі різко підкинулася і саркастично заусміхалася.
— А-а, знайома проблема, — погодилася Харлотта, — до нас власне за цим і приходять клієнти. Справжній митець часто зустрічається із нерозумінням навколишніх. А ви, дівчино…
— Ешлі, — відгукнулася та.
— Так, Ешлі, зможете чимось допомогти мені по роботі? В карти граєте?
— В пасьянс, — суворо мовила Ешлі, — і то, тільки на роздягання.
— Ого! Ну, у нас іще не такий професійний рівень. Може тоді допоможете із міцними напоями вправлятись?
— Це — скільки хочете. Я закінчувала курси із глибинних інтерв’ю, так що напоїти можу кого завгодно.
Приємно вражена кваліфікаціями моєї колеги, Харлотта пообіцяла забезпечити їй пристойні умови проживання на найближчий час. На цьому ми і домовилися. Вже йдучи, я все ж таки зважився перемовитися з Ешлі кількома словами.
— Я прийду ввечері, розповім, що діється. Щось, може, принести?
— Аякже. Спідню білизну в червону квіточку.
— Ну чого ти знущаєшся?
— В мене в житті — суцільна чорна смуга. Мені можна.
— А, і до речі. Ти не можеш, виключно для розроблення подальшої стратегії Редакції натякнути про свою… так би мовити, причетність?
— Ой, коли це все припиниться? — мені здалося, вона надзвичайним зусиллям змусила себе не розплакатися, — Ні за життя з ним нічого хорошого, ні тепер! Я… так, я хотіла б його вбити, але я не хотіла йому смерті, розумієш?
Мені здалося, що так.
В Редакції мене зустріли заледве чи не з розкритими обіймами. Джаскін із винуватим поглядом запропонував цигарку якогось нерозважливо дорого бренду, Гріф Реморс при моїй появі в дверях відділу з полегшенням видихнув і демонстративно заусміхався. Скоро до відділу урочисто зайшов Головний.
— Отже, Брукс, ти її знайшов?
— Угу. Я прилаштував Ешлі в один мистецький притон, сподіваюсь, вона зможе там затриматись на кілька днів. Просила прислати майтечки в червону квіточку.
— Це вона на що натякає? В мене є тільки в зелені кугутики. Джаскін, Нінка вже повернувся?
— Повинен би. Ага, ось і він.
Нінкомпуп вломився до відділу і вальяжно присів на стіл.
— Я тут здійснив обхід усіх постів. Знаєте що? Після того випадку з потруєними голосами, Храм Спільного Бога збираються закрити на карантин — ну, для перевірки стану здоров’я інших парламентарів.
— Нічого собі! — збентежився Гріф Реморс, — а вони ж збиралися якраз розглядати кілька важливих питань — про Злочинний кодекс та Найвищий Самосуд — надзвичайно прогресивні проекти. Що ж тепер виходить? Це все відкладається на невизначений термін?
— Мабуть що. Тільки не варто так переживати, Гріф, — порадив пан Оліфаг, — хай суперники Портфеллера хвилюються, адже це іде йому на користь.
— Шеф, може й мені можна дізнатися, що воно там за справа така із тим Портфеллером? — обурився я, — А то я бігав за ним із висолопленим язиком, як собака за возом, так і не знаючи, нащо. Страм же ж.
— Ой, знайшовся ніжний і вразливий! А з паном Портфеллером така історія — він у нас місцевий мільярдер, страм не знати. Заробив він незліченні капітали шляхом розбудови великої монополії з продажу шкідливих для здоров’я і глузду ілюзій. Може чув: безалкогольне пиво та надувні жінки — це була його розробка. Так от, нещодавно він продався у парламентарі, очевидно, задля збереження власної персони від переслідування законом, от деякі ентузіасти і намагалися в тому Злочинному кодексі заборонити мільярдерам суміщати нелегальну бізнесову діяльність із законотворчістю.
— Ага! А я майже вистежив його в Установі! Я мушу спробувати знайти…
— Та сиди! До твого відома, Бруксе, з часу виходу твоєї статті про Установу за тобою стежать прихильники. Так що, пам’ятай, де б ти не був, куди б не йшов, ти не самотній.
— Як?! А коли я йшов по Ешлі, вони, що, теж…
— Ну, я їх відволікав, не хвилюйся.
— Як це?
Тут Пайба Оліфаг приголомшив усіх присутніх черговим своїм фокусом. За якусь мить замість коханого нашого керівника перед нами стояв… ну, я. Тобто, Редактор виглядав, так як я. До найдрібніших деталей. Навіть щетина дводенна була на місці, з теплим почуттям усвідомив я. Який же я все-таки симпатичний, дарма, що якийсь неоковирний і замучений.
— Шеф, ви — геній, — зачаровано мовив Джаскін, — Я так не можу. Який у вас індекс рольових конфліктів?
— Ха, він в мене взагалі від’ємний, — пан Пайба надбав власного вигляду, потім вийняв з кишені дзеркальце, помилувався собою, помітив зайву деталь — це був шмат моїх темних патлів посеред його розкішної русявої шевелюри — і провівши рукою, прибрав зайві ознаки перевтілення.
— А як ви їх відволікали? — зацікавився Нінкомпуп.
— О, я отримав масу задоволення, поводивши наглядачів по різних сумнівних закладах, як то стріп-бар “Блакитні комірці”, пам’ятаєш Джаскін, ти колись мені рекомендував.
— Ви знущаєтесь, шеф, з моїх маленьких слабкостей!
— А що ти пропонуєш? Із сильних сторін знущатися? Можна, та не так смішно. Ну гаразд, шановні, я маю купу справ окрім як розважати спраглих до халявних видовищ підлеглих. В мене, щоб ви знали, спільний молебень з Редактором популярної газети “Феномени та тлумачення”.
— Так це ж бульварна газетка, шеф! — скривився Нінка.
— Зате тираж! — поважно мовив пан Реморс.
— От-от. — кивнув Пайба Оліфаг, — А ще, кажуть, що Редактор “Феноменів” мав близькі стосунки із дочкою… не буду казати кого, бо зараз грім поб’є. Ну все, бува…!
І Редактор вийшов, розтанувши в дверях на півслові. За дверима ледь-чутно гуркотнуло.
— Ну що, Брукс, в тебе вже виникло відчуття… деякої непевності світобудови та бажання зануритися в п’янкий морок забуття? — таємниче мовив Нінкомпуп.
— Н-ну, щось таке, звичайно, спадало мені на думку. Неодноразово.
— Тільки будьте обачними, хлопці, — порадив пан Реморс, — Я вже не раз розказував давню легенду про одного персонажа архаїчного епосу…
— Ну от, почалося, — зітхнув Джаскін, — я ж попереджав…
— Так от, Джаскін, не перебивай старших, цей тип, на ймення Прометей, був працівником одного з перших ЗМІ. Одного дня, скориставшись знайомствами серед службовців компанії, що була монополією на всесвітньому енергоринку, він викрав і оприлюднив секретну інформацію про діяльність контори.
— Ну, і що далі? — зацікавився Нінка.
— А далі — контора найняла професійного вбивцю, який пробрався до помешкання героя і застромив йому в печінку знаряддя вбивства. Щоправда, герой дещо володів професійною магією і зміг призупинити процес, але вийшов цикл, і тепер нещасний вбивця мусить кожного дня приходити до Прометея, виконувати свою функцію, а потім все починається з початку. Вони вже встигли познайомитися і стати добрими друзями… Нещодавно, здається, п’єсу про це поставили, “День Орла” називається. А до чого це я? Ага, про обачність була мова. Пайба, переважно, після вечірнього молебну перебуває зранку у благодушному настрої розворушеного осиного гнізда. Тож, якщо завтра запізнитеся…
— А, він все одно раніше дванадцятої не явиться. Ходи, Бруксе, не зважай на них.
— Ну що за молодь пішла! — хихотнув Джаскін, — Ні чорта ні начальства не бояться!
***
Ми з Нінкомпупом рушили в обхід злачних закладів, що розташовувалися уздовж Синяченко-Штрат. Ця вулиця знана тим, що тут колись проживав той самий вуйко Синяченко, що варив загадковий напій первак. Кажуть, після вживання цього напою не міг встояти на ногах навіть пам’ятник Опецьку-Завойовнику, а набагато пізніше, в часи мудрого князя Оковіта, цей напій на допитах заливали в горлянку іноземних шпигунів, і ті або відразу гинули, або ставали щирими громадянами Дрободану. На жаль, формулу напою давно втрачено, хоча деякі вчені ще досі намагаються віднайти цей секрет, і над вулицею часами стоїть густий алхімічний сморід, що спричиняє згортання будь-якої ділової діяльності на кілька кварталів навколо. В той вечір нам пощастило потрапити в самий розпал гулянки якогось місцевого філантропа: цей несамовитий виставляв кожному, хто доводив, що в нього немає ні потреби, ні бажання перехилити чарочку. Кажуть, що в юності він працював у кредитному відділі Храму Скупого Бога, от і скособочився на якихось чудернацьких вимогах своєї контори.
— От дивись, як я зараз видурю в старого пляшку! — пообіцяв Нінка, вирушаючи в героїчних похід за випивкою.
Я із зацікавленням спостерігав за розвитком подій.
— Ну що, ти зовсім не хочеш випити? — поцікавився філантроп, помітивши, як до нього наближається спрагла нінчина фізіономія.
— Хочу, але мені не можна. Я кинув. Я вже тиждень не спав з жінками, не курив і не пив. Я нещодавно вступив до секти Шарлатантризму, і мушу спостерігати за приємним часопроведенням інших, аби побороти спокусу і досягти досконалості.
— Хм. І як воно?
— Вдається, з перемінним успіхом. Вже скоро я зможу контролювати власні потреби і присвячу себе вихованню молоді в дусі моральної стійкості та витривалості. Для впровадження цього проекту мені потрібна лише пляшечка міцного…
— Це ще для чого?
— Ну, для… — Нінка замислився.
— Для компресів ороговілостей на маківці та протирання пролежнів, які неодмінно з’являться після досягнення стану просвітлення, — втрутився я.
Нінка зашипів і показав мені кулака.
— Угм, — філантроп поважно кивнув, — у вашої ініціативи є майбутнє. Можете продовжувати розробляти цю перспективну тему.
— Але ж для проведення досліджень необхідне фінансування!
— Ну, гаразд, — заусміхався старий, присуваючи до нас симпатичну пляшечку зі спотикачем, — тільки пам’ятайте, головне — стратегічне планування.
— Ет, був би план, — зітхнув Нінка, — Ну, чого стовбичиш, Бруксе, бери склянки!
Наступні пару годин пройшли у ейфоричному споживанні чесно заробленої випивки. Ми ще раз перемили кісточки колегам, залишивши їх відсмоктаними і відполірованими. З’ясувалося, що Гріф Реморс працював колись проповідником у Храмі Тимчасового Бога, звідки мусив з часом піти через те, що колись у стані наркотичного токсикозу закликав присутніх до вивільнення еросу в громадських місцях. З того часу, власне, він сам “Презенту” не вживає, але намагається напоїти всіх, хто потрапляє під руку. Тільки-но Нінка почав розказувати про бурхливу юність Джаскіна, де фігурували високе мистецтво та юні хлопчики, як до його поля зору потрапила якась особа протилежної статі, що наблизилася до барної стійки.
— О, дивись, — промовив Нінка, — Це — жінка моєї мрії.
— Що, знов? — здивувався я, — Тільки щось мені здається, у твоїх мрій вже давно закінчився термін придатності.
— Ти нічого не розумієш. Зрілі жінки — вони не мають того страшного дефекту, який притаманний дівчатам.
— Е-е…
— Тю, телепень. Сором’язливості. Ну, я пішов.
І Нінка, причепуривши пальцями буйну зачіску та обсмикнувши свою строкату сорочку, рушив, весь сповнений принадності, у напрямку загадкової незнайомки. От, горе, втратити спільника, коли друга пляшка лише починається! Гм. Якась думка, попри ці всі переживання, не давала спокою. А, слід же було заскочити до Ешлі! Якось, правда, вивітрилася мені з голові та обставина, що за мною можуть стежити. Але в таку ніч, в такому районі… якщо і справді якась холера стежила за моїми походеньками, то вже давно мусила б впитися наніц, хоча б для відводу очей. Тому я, особливо не вагаючись, підвівся і пошкандибав до виходу.
Насправді, до закладу Харлотти було не так вже й далеко. А знайти його можна було за якимось несамовитим лементом, що розносився на пів-вулиці. Ці дикі крики, відзначив я здивовано, були зойками захоплення і несамовитої втіхи, і, до того ж, належали представницям прекрасної статі. Це мене дещо насторожило. Але, вочевидь, добрий спотикач вже давався взнаки, тож я продовжував поступальний рух до цілі, хоча, тверезо зваживши всі обставини, мусив би тікати світ за очі. Навіть гірше того: коли на дверях КПЗ я побачив вивіску “Четвер, жіночий день”, це мене не спинило. Жіночий день — це як у лазні, вирішив я, хижо всміхаючись, і штовхнув двері.
Там мене перепинив якийсь чолов’яга, та я назвався особистим гостем Харлотти, після чого мені справді дали дорогу, однак в очах охоронця закладу читалося висловлене ненормативною лексикою глибоке несхвалення. Але тут на мене чекали різноманітні несподіванки: по-перше, коли я намагався пробитися до зали, переді мною з’явилася якась гола потвора, схожа на патлату горилу, яка, прикриваючи руками причинне місце та горлаючи заклики про допомогу, проривалася до виходу. Потім повз мне протупотів натовп якихось розмальованих дівок, що переслідували нещасного примата з якимись нечленоподільними вимогами. Я влип у стінку, і, вдаючи барельєф, намагався перечекати цей катаклізм. Схоже, переслідуваному вдалося відірватися від натовпу, оскільки розчаровані переслідувачки поступово поверталися до залі. Через якийсь час лемент набрав нової сили. Та що ж там за дійство відбувається?
Підозра, що в моєму ницому тілі тліє дух справжнього авантюриста, нарешті набула підтвердження, оскільки того вечора я таки наважився зазирнути до головної залі клубу. Добрі Мертві Боги, що там діялося! В мене, якщо чесно, склалося враження, що це була секта фанатиків, яка зібралася для принесення кривавої жертви якомусь збоченому божеству — присутні жіночки горлали, мов недорізані, виконували якісь різкі рухи під гучну ритмічну музику та в безтямі зривали з себе верхній одяг. Жертва ж, виставлена на загальний огляд на підмостках, теж, очевидно, перебувала у трансі: цей бідний юнак, напевне, вже впоєний якимось наркотиком, схоже, агонізував — так, його, нещасного, плющило і кидало по сцені. Він також, підкоряючись загальному ритму, знімав з себе одяг, що супроводжувалося вигуками переможної радості із натовпу. Мене заціпило від жаху. Я бачив, що ще трохи, і натовп видереться на сцену та розтерзає нещасну жертву. Тоді, струснувши з себе заціпеніння, я вирішив спробувати допомогти приреченому на загибель хлопцеві.
— Схаменися! Тікай, поки не пізно! — вигукнув я, — Позаду тебе чорний хід!
Здається, подіяло! Юнак припинив свої вихиляси і ошелешено подивився в мій бік. Так, тяжко усвідомлювати, що став безтямним жертовним ягням на святі розпусної нечисті!
— Ти що, з-здурів? — раптом почувся поряд голосний шепіт.
— Га? — від несподіванки я відскочив на метр в сторону.
— Ти чо’о своїми тупими жартами заважаєш людям розважатися?
Позаду мене, виявилося, стояла Ешлі. Вона дивилася на мене серйозно і осудливо.
— Тобто як, розважатися? Вони ж його…
— То й що? Давай швидше ходу звідси, бо зараз і тобі дістанеться.
Ешлі вхопила мене за рукав і потягла кудись вглиб коридору. Якраз вчасно, бо публіка із кровожерливою зацікавленістю вже спрямувала увагу на мою персону.
— Ешлі, рятуй! — попрохав я знічено.
Вона нескромно хихотнула.
— А що це було? — поцікавився я, коли ми нарешті досягли безпечного прихистку і забарикадували про всяк випадок за собою двері, — Секта?
— Ну, можна сказати і так, — із сумнівом мовила Ешлі, — наскільки я зрозуміла, у Харлотти є деякі свої уявлення про справжні цінності.
Ешлі химерно усміхнулася і рушила за якоюсь дивною траєкторією в інший кут кімнати.
— А хочеш, я тобі їхню святиню покажу? — хитро примружилася вона.
— Щось не впевнений, що я цього хочу…
— А, ви взагалі, буваєте впевненими хоч у чомусь? — роздратовано махнула вона рукою, — Ну гаразд, ось дивись!
Вона ткнула мені під ніс якусь мармурову статуетку, оздоблену бронзовими крильцями. Її до болю знайома форма тут же викликала у мене непереборні анатомічні асоціації.
— Як це називається? — зацікавився я.
— Це — птаха Пенікс. Вона — символ життєвого начала, яке, постійно відроджується і, гм, пос-стає із попелу щоразу, коли є така потреба.
— Ага! — переможно мовив я, — Тепер все мені зрозуміло. Дуже дотепна ідея, цілком її схвалюю і підтримую. Милі жіночки. Вони, сподіваюся, нічого лихого тому хлопцеві не вдіють?
— Не ду… думаю.
— Тоді нехай. Я ж власне зайшов перевірити, чи тобі нічого не потрібно, ну…
— О, мені?
Ешлі підвела на мене погляд, і я несподівано усвідомив, що: а) ми стоїмо ледве не впритул і б) схоже, Ешлі вже встигла наклюкатися. Дуже цікава диспозиція.
— В мене все гараз-ззд. Вз’галі, все просто розкішно.
— А-а. Ну тоді, може, оце ось стане нам у пригоді?
Я видобув на світ божий надпиту пляшку спотикача.
Ешлі схвально кивнула. Ми дістали з полиці запорошені склянки і продовжили вдало розпочату з Нінкою пиятику. Після другої Ешлі спробувала розказувати непристойні анекдоти, а після третьої — розплакатися. Після четвертої ми вже підтанцьовували під відлуння музики, яка гуркотіла за стіною. В результаті цього необачного маневру ми дуже скоро опинилися на підлозі, і я забив собі купчик.
Стогнучи, я виповз на канапу, Ешлі приєдналася до мене, і почалася така собі п’яна розпуста. Я все нормально усвідомлював, тільки чогось не виникало ніякого бажання припиняти цю спонтанну діяльність… Отак-от, і нічого тут не вдієш.
***
Прокинувся я від того, що на голову мені вихлюпнувся холодний і бридкий водоспад. Якусь хвильку я не міг збагнути, що відбувається: перед очима крутився нудотний вир, а крижаний холод вилитої на мене рідини змусив мене заціпеніти від больового шоку. Потім в очах трохи розвиднилося.
Переді мною стояла загорнута в простирадло Ешлі, а відро в її руках недвозначно вказувало на джерело стихійного лиха.
— Ти що, люба? Я що…
— Ти — ідіот! — вирекла вона безапеляційно.
— Ой чорт, ну чого б оце саме тепер обговорювати такі абстрактні ідеї? Хоч би й ідіот, але це ж не причина…
— Ні, ти і справді не розумієш, так же?
— Мабуть що. Поясни будь-ласка нещасному невігласу, — я вже починав лютувати, — Давно вже мене не будили так ніжно і обережно, бодай який там у мене інтелектуальний рівень!
— От трапляється ж така наївність! Ти хоч розумієш, що вчинив?
— Ну, воно по різному, можна, звичайно визначити… — я спробував було виправдатися.
— Угу, а занапащення власної шкури — ні? Ти ж тільки-но формально, причому з власної ініціативи, розірвав вашу із Парабеллою угоду. Тепер її нічого не стримує від виконання поставленого завдання.
— Якого завдання? — я ще пручався, намагаючись не зрозуміти, про що йдеться.
— Та ж знищення на корню такої шкідливої істоти, як ти, любий. Ти в нас забагато знаєш, чи не так? Не виконав вимоги Архів, було таке? І, крім того, сунеш свого допитливого носа куди не просять. І як після такого можна спокійно спати, га? Воно, звичайно, якщо власне перебування у світі живих зовсім не має для тебе ніякої цінності, то може й можна. Я просто вирішила перевірити, чи не помиляюся щодо цього. Якщо так, то вибачай, можеш відпочивати далі.
Ешлі метнула цеберцем в куток і сіла на канапу. Вона роздратовано видихала пар і нервово клацала нігтями по столу. Якщо кому і було погано від спожитого спиртного, то явно не їй. А от мені, як накажете рятувати власне життя з такого нехорошого перепою?
Я, стогнучи і крекчучи, випав із мокрого ліжка і побрів у якомусь невизначеному напрямку — напевне, перепрошую, шукаючи sortir, але зіштовхнувся зі стіною, яка неочікувано стала на моєму шляху. Не надто граціозно висловивши протест цій обставині, я зібрався з духом і заходився одягатися. Яка це все ж таки складна справа, виявляється! Кілька разів спробувавши надати сорочці статусу штанів, я все ж впорався із цим завданням, і був майже готовий до звитяжної боротьби із злими силами. Ешлі співчутливо посміхнулася, напевне, не поділяючи мого оптимізму. Ну, чесно кажучи, я й сам його не поділяв.
Було близько четвертої ранку. На дворі накрапала бридотна мряка, здається, навіть бурхливі нічні веселощі відвідувачів вулиці Вуйка Синяченка трохи вщухли, заморені повії дрімали у вікнах, а дрібні наркоділери, що вже готувалися до трудового дня, очевидно, угледівши мою нетривку ходу, не наважувалися марнувати власні зусилля.
Чорт, куди мені тепер податися? Може, не слід так серйозно було сприймати попередження здорового глузду? Підозри, це звичайно дуже добре, вони дозволяють урізноманітнити життя і таке інше…
І от, в той момент, коли, заколисаний вірою в добро і нестримним бажанням проспатися, я вже було вирішив звернути на вулицю Мурки Мочилової, де розташовувалося моє розтрощене помешкання, над моїм вухом прозвучав немелодійний свист. Врятувало мене лише те, що в цей момент, роздумуючи про різні принадні варіанти, я хитнувся назад, потім, для симетрії, вперед, а, почувши тривожний і несподіваний звук, зовсім перехилився через кований поручень мосту, на якому якраз стояв, і шугонув вниз, до млосних вод річки Хайнекен.
Період самого польоту чомусь минув для мене непоміченим, пам’ятається лише голосний сплеск, звірячий холод та проблеми з диханням. Швидка течія віднесла мене кудись за своїм власним розсудом, кілька раз пестливо стукнула об якесь каміння і полишила, як непотріб, що часто пропливає річкою без жодної надії на незалежну експертизу для з’ясування причин загибелі. Але, очевидно, тієї ночі річка, знаходячись у радісному передчутті зустрічі із своїм старим залицяльником, океаном, вирішила не створювати собі зайвих проблем із Тими, Хто Все Знає, Але Нічого Не Каже.
Я, попри всі сподівання, прийшов до тями все іще живим. Першим візуальним образом, який впав мені у вічі — у прямому сенсі — був огризок яблука.
— Он диви, Михаська, ось іще один мертвяк! — пролунав ніжний хлопчачий голос, — Це вже третій за цей тиждень. Тільки цей іще свіженький, а той був такий соковитий, той е-е, імпозантний…