Страница:
— Де зареєстрований лист з проханням про інтерв’ю? — не вщухала вона, — Де заздалегідь надісланий перелік запитань?
— Ми, е-ее, не проводимо ніякого інтерв’ю… — втрутився я, — Ми щойно лише зазирнули до кабінету у пошуках прес-секретаря аби отримати інформацію про досягнення партії, очолюваної Хлоран-бий…
— Клоран бей Тцуциком, — скривившись, виправив Нінка і відразу ж повернувся до панянки зі своєю вбивчою посмішкою, — Ви так вчасно зазирнули! Дозвольте представитися, Нінкомпуп, а це — Брукс Офскрін.
— Тайні Баттокс, прес-секретар пана Тцуцика. Якраз до мене вам слід було звертатися в першу чергу, — вже спокійніше мовила вона.
— Дорога і шановна Тайні, я просто вражений вашою професійною компетентністю і заповзяттям у захисті інтересів своєї служби! Я щиро сподіваюся на подальшу співпрацю: ми готуємо об’ємний матеріал про віртуально-демократичну партію і будемо вдячні за будь-яку інформацію, яку ви зможете надати.
Тут Нінка штовхнув мене ліктем і я поспішив радісними кивками і нездоровим ентузіазмом в очах підтвердити свою гіпотетичну невмирущу вдячність.
— Дозвольте якось зазирнути до Храму, — провадив далі Нінка, — Можливо ви зможете, скажімо, на наступному тижні підготувати інформацію для нас?
— Ну, чом би й ні… — всміхнулася Тайні Баттокс, поправляючи біляве пасмо волосся, що впало на око, — можливо, в середу…
Я вражено хмукнув. Ні, ну як це йому вдається?!
Щойно Нінка з прес-секретарем досягли певної домовленості, ми, не чекаючи, поки чарівна Тайні викриє наш фінт, пішли з кабінету, залишивши Тцуцика у стані ейфорії на руках прес-секретаря. Поки ми крокували золоченими коридорами Храму до виходу, мені спала на гадку певна підозра.
— Е-е, Нінка, а як ти вважаєш, Тцуцик згадає, щу ми в нього розпитували, поки він знаходився у такому неоднозначному стані?
— Може і згадати… — спокійно втішив мене Нінкомпуп. Та, ледве вимовивши ці слова, він різко зупинився, хряснув себе по чолу і вимовив кілька самокритичних непристойностей, — Я ж… (такий-сякий), повідомив наші імена та назву видання!
— Отож бо й воно. Е-е, Нінка, — я сторожко озирнувся, — а чи немає в вас статистики по журналістах, що нагло загинули чи були скалічені під час виконання службових обов’язків?
— Х-ха, колего! Не переймайся, ймовірність невисока, всього відсотків 90… не більше.
Я тяжко зітхнув, зачиняючи за собою тяжкі двері Храму з таким розрахунком, аби двері луснули охоронця по пиці. Нехай не я один страждаю! Голосний хряц повідомив мені, що підступний задум вдався повною мірою. Це істотно покращило моє самопочуття.
Перед нами розгорнулася чудова панорама Адміністративної площі. Куди не кинь оком — моторошні будови, в яких вершилася таємнича сакральна діяльність з переписування законів Системи у різних комбінаціях. Кажуть, що в результаті буде відкрито основний Закон, лаконічно сформульований для зручного використанні у побуті. Ймовірно навіть, він складатиметься не більш як з трьох слів, а то й з трьох букв.
Площею гуляли принадні політичні повії; на фіакрах приїздили і від’їздили ескортовані посиленим конвоєм державні діячі, т.з. “держиморди”. В мене ще був колись знайомий, що працював по контракту конвоїром у “держиморд-сервіс”, заробляв непогано, в основному, коли, йому замовляли вчасно відвернутися. Так от, поки я розмірковував над подальшою стратегією розслідування, на плече Нінки опустилася маленька чорна пташечка, до лапки якої була примотана цидулочка.
— Це що, якийсь прес-реліз? — поцікавився я.
— Га?! — Нінка вже заглибився в читання, — А, це — мій пейнджер. Це я мусив завести, аби Редактор міг мене вчасно облаяти і послати куди подалі.
— Ну і? Далеко на цей раз?
— Та, страмна халепа, щось не можу зрозуміти. Тут якоюсь бусурманською мовою. Чи вже зовсім наш Джаскін схибнувся, бідолаха?
— Ану дай гляну, — запропонував я.
— Там же картинок немає, нащо тобі?
Даремно Нінка так скептично поставився до моїх талантів. Адже “бусурманська”, як він висловився, мова була універсальним діалектом, вживаним під час міжнародних зустрічей та наукових конференцій — “ресторанто”. Нам у Школі необхідно було знати цю мову, інакше — ні до семінару підготуватися, ні з професорами порозумітися.
— Тут написано, Нінка, що відбулося пограбування бібліотеки Інституту Кулінарії… Вкрадено стародавній містичний фоліант Гастрономікон. Нічого собі!
— Так, прекрасно. Ну нарешті щось цікаве поцупили!
— Ой, чого ти аж засвітився весь, он аж руці затряслися?
— Що, заздриш?
Ну і заздрю. Власне, ні… Але ж Кулінарія — тема моя, кревна. І хоч я лише почав працювати в Редакції, було б все таки логічніше аби цю подію доручили мені.
— Може, скласти тобі компанію?
— От не треба самодіяльності! — ревниво кинув він, — Це — моє пограбування! Давно вже нічого пристойного не траплялося, а ти хочеш відразу персональну сенсацію! Нічого, не сумуй, прийде і твій час: може, навіть і заб’ють кого, як пощастить.
І він, тріумфально всміхаючись, рушив у напрямку рідного мого Інституту, в бібліотеці якого я провів стільки безсонних полуднів. Сволота, треба ж! Він же зі мною до лікарні ходив, над душею стояв, поки я, бурлака, писав статтю, і от тепер… А щоб його качка копнула! Я ж тим часом перевірю, якщо вдасться, Тцуцикову необачну обмовку.
Про існування цього місця я ще недавно навіть і не здогадувався. Хоча, якщо вдатися до логічного миcлення, саме існування якоїсь шкодної нечистої сили передбачає її зібрання в одному місці з метою оптимізації завдання шкоди. Ну, відьми — шабаш, хіппі — андерграунд. От і журналісти обрали собі затишний куточок для проведення вільного часу в компанії собі подібних для спільного споживання стимуляторів, облаювання долі та Редакторської сваволі. Я чув про цей клуб від Ленса, що разом зі Скрайбом любили проводити там вечори за розвагами невідомого мені характеру. Можливо мені вдасться навіть, не діставши фатальних тілесних ушкоджень, отримати натяк на те, хто ж такий таємничий пан Портфеллер, що полюбляє пхати парламентарям пачки грошей дрібними купюрами.
Клуб знаходився у вузькому провулочку, що, будучи схованим від людського ока, з’єднував Адміністративну площу з кварталом Зю, де мешкало добірне люмпенство та дрібне буржуйство. Аби не точні Ленсові вказівки, я б, мабуть, ніколи не натрапив на вхід до цього закладу, який нагадував скоріше службовий хід для потреб сантехніка чи злодія: це були брутальні сходинки до підвалу та жодної тобі вивіски. Я спустився зачовганими сходинками і штовхнув двері. Там було темно і лячно, тхнуло п’яними відвертостями і вчорашніми новинами. На протилежній від входу стіні висіла перекошена та обсмалена табличка з назвою “Гелікон”.
— Агов! — промимрив я, озираючись, і майже відразу локував якусь людську істоту помірної огрядності, що стояла за стійкою бару спиною до входу і, зітхаючи, розставляла на полицях пляшки. Кельнер, зробив я достойний потужного інтелекту висновок, на мій ввічливий промимр не зреагував. Я було задумався, як інакше привернути його увагу, як тут мені ззаду було завдано потужного удару.
— Посунься, йолопе! — вискнув жіночий голос, — дорогу озброєним і дуже небезпечним емісарам миру і злагоди!
А потім, слід зауважити, сталося щось дивне: мене просто відкинуло з місця, так що приземлився я в кількох кроках від входу. Мій збентежений зойк викликав могутню резонансну хвилю, від якої заджижчали склянки на полиці.
— Що там таке коїться, Мнемозіночка?! — змученим голосом простогнав кельнер, — в мене і так голівонька тріщить, а ти тут ще зі своїми батальними сценами! А ви юначе, зовсім знахабніли, чи що? В нас зачинено!
Прекрасна леді, що провернула такий фокус з моїм нещасним тілом, гордовито-невимушено продефілювала повз мене з відром та ганчіркою вглиб приміщення.
— Я, шановний мій Мерфі, — мовила вона, — страждаю незгірш за тебе. Після того, як твої відвідувачі весело відсвяткували імплементацію, чому, питається, мушу я відшкрібати тепер з підлоги результати гулянки?
— Пісок спробуй, — серйозно порадив кельнер, — і не треба мене звинувачувати, я бійки не заохочував… Не пам’ятаю такого, на відміну від тебе. Що з того, що брав ставки? Так не слід битися з сильнішим… принаймні, якщо не ставиш на суперника. Ну?
Тепер кельнер із роздратованим виглядом звернувся до мене, очевидячки, за поясненням причин мого тут небажаного перебування.
— Я того, хотів лише дізнатися, може ви тут знаєте, хто такий Портфеллер? — видихнув я, з тривожною надією поглянувши на Мерфі.
Він завмер, так і лишившись із піднятою в агресивному жесті рукою з черговою пляшкою. Вираз його обличчя — дефективно-скам’янілий — не обіцяв мені нічого доброго. Поряд, у напрямку Мнемозіни, щось гуркотнуло — то було цеберце з піском. Звук цей пролунав навдивовижу вчасно: Мерфі вмить отямився, пошпурив пляшку в куток, перестрибнув через стійку і швидко опинився поряд з очевидним наміром вхопити мене за стражденні барки.
— Ти хто такий взагалі, синку? — прошипів він.
— Взагалі, — мовив я, намагаючись вивільнитися, — між нами немає ніякого відношення спорідненості, і я зовсім не чувак-на-якого-слід-наскакувати-і-віддирати-шматки-одягу!
Я вдало сіпнувся, що таки призвело до надбання мною свободи, розпрямив могутні плечі і гнівно зиркнув на несамовитого кельнера. Однак цей революційний рух мав ще один наслідок: з мене випала, металево дзенькнувши оліфагівська акредитація. Мерфі миттєво підхопив її, понюхав, спробував на зуб, подивився на світло і вражено поглянув на мене.
— Це ж справжня! В тебе що, не всі вдома і хата на замку? Чи на той світ закортіло потрапити поза чергою?
До Мерфі підскочила Мнемозіна, розглядаючи через кельнерське плече мою акредитацію.
— Ой, самогубця! — зойкнула вона, ніжно торкнувшись моєї щоки рукою у гумовій рукавичці, — Всі ви такі, романтики: думаєте, загальні правила безпеки вас не стосуються. І правильно, вам же посилений режим потрібен, стаціонар.
І вона, гмукнувши, повернулася до натхненного відшкрібання кривавих плям.
— Розслабся, Зіночко! — зітхнув кельнер, — Так що в тебе за проблема, хлопче? Страм убогим та немічним не допомогти.
— В мене дуже багато проблем, сер, — гордо повідомив я.
Він поважно кивнув, погоджуючись.
— А тобі все мало? Нащо, питається, цікавишся такими хворобливими соціальними феноменчиками, як Портфеллер і ко?
— Я, ее-е, можу тут…? — Я роззирнувся, прозоро натякаючи на конфіденційність розмови.
— Ні.
— Тобто?
— Чого питаєш? — всміхнувся він.
— Так що, вам не варто довіряти?
— Ні. Ги-ги, вірити можна тільки в бога, решта хай готівкою розплачуються.
— А їй? — я вказав перстом на Мнемозіну, що відлинювала від роботи, прислухаючись.
— Умм, Зінці?
— Хі-хі-хі, — пролунало з темного кутка.
— Тоді так домовимося: я вам брешу, ви мені не вірите.
— Ну… прошу до гілляки.
Я постав на підлогу рюкзак та копнув ногою стільця, який, гупнувши, крутнувся і був позиціонований під мою стомлену сідницю. Тоді, зітхнувши, я розповів у кількох сотнях слів свою тривожну історію. Вислухавши мене, Мерфі хитро заусміхався і кивнув до Мнемозіни.
— Ти запам’ятала?
— Хто, я? Ти знущаєшся чи плутаєш мене зі своєю сопляшницею Палімцестою [1]?
— Що ти, Зіночко! От бачиш, це — молодий чоловік, про якого ми ще почуємо.
— Маєш на увазі, в некрологу прочитаємо про долю його недобру?
— Не раджу, до речі, — Мерфі звернувся до мене, — варто тільки вмерти, як вони відразу ж починають друкувати твоє прізвище з помилками. Ну гаразд, дам тобі пораду: як пірнув по самі вуха, хоч писка стуль.
— Га?
— А, звісно, здоровим глуздом тебе не пройняти. Ну, слухай, сам винний. По-перше, чоловік, якого немає, скупляється дрібними купюрами на чорному базарі. Та-ак, далі, скоро побачиш ти людину у писаній торбі. І, ну що ще? Качки не такі, якими здаються.
Я стривожився було, що нарешті-таки глуздом зрушив. Та, зрештою, он їх скільки, ненормальних, так що, однім більше, однім менше, що це перед лицем вічності? А от щодо чорного базару… Щось десь я про це місце чув… Мене пересмикнуло від жаского передчуття.
— А до чого тут качки? — прошепотіла Мнемозіна.
— Ну, не знаю. Для пущої загадковості, — так само нечутно відповів Мерфі.
Вийшовши з “Гелікону”, я обернувся і побачив позаду глуху стіну. Ну от! Все нормально, дихаємо спокійно, ритмічно. Била мені мати, не давала їсти, аби не ставав я політ-журналістом. Отож бо.
Трохи отямившись, я рушив у напрямку міського ринку. Думав, як не знайду Портфеллера, так хоч прикуплю додому продуктів харчування: горілочки там, кактусянки. А то, як хто на чай прийде, мені й заварити нема що. Замріявшись, я заледве не пропустив колонаду, якою був прикрашений вхід до цього священного пересічного місця (пересічного у сенсі, що тут пересікаються різні суспільні інтереси). В центрі ринку стояла прикрашена квітами статуя пророка Скупого Бога Адама Сміт-Вессона та схематичний барельєф якогось дідька з пишною бородою — єретика, який спромігся на заперечення переваг ринку. Він, звісно, був запльований зіпсутими продуктами сільськогосподарської діяльності та іншими упредметненими виразами народної зневаги.
Аби дістатися іншого входу, слід перетнути ринок, оскільки шлях навколо нього зайняв би кілька безцінних годин. Я швиденько пробіг повз ряди оптової торгівлі стимуляторами, аби не утяти хорошій справі початок і занурився у вир ринкової діяльності. Небезпечна, скажу вам, справа, оскільки задоволення потреб у придбанні чи продажу товарів споживання здатне викликати у індивіда стан арістейї [2] (чи то просто істерії), а перебувати поряд в такі моменти зовсім небажано, якщо ви хоч трохи опікуєтесь власним здоров’ям і добробутом. От і мені трохи не пощастило, коли якась бадьора бабуня, навантажена папіросами, з поглядом ображеної горгони, зіштовхнула мене з вузенької доріжки прямо на розкладку механічних збудників. Поки я отямився і рушив далі, до мене встигли кілька разів прицінитися. Просуваючись боком крізь ряди секенд-хенду, я встиг помітити, що в моді знов романтичні стилі “жебрачечка” та “недоносок”. Далі, у продуктових рядах мені довелося взяти участь у пікеті на тему “тут-я-стояла-не-лізь-без-черги-паскуда”. На щастя, вже скоро мені вдалося проштовхатися до чорного виходу з ринку. Ось тут на мене і чекала зустріч із міфом сучасності, чорним ринком. Лише тільки як туди потрапити? Це ж не просторове явище, а вельми навіть віртуальне, тому так просто туди не дістатися. Я чув лише, що із-заду звичайного ринку є така особа, що, приторговуючи товарами масужитку, одночасно опікується чорним ринком. Називається він Мінеконом.
Я роззирнувся, не знаючи, кого з торговців обрати для першої спроби, та Мінеконом перший подав мені знак, щоправда, несвідомо: здригнувшись, він заметушився, щось панічно ховаючи під прилавок. Я поправив на плечі рюкзачок і підійшов ближче до крамаря.
— Чого треба? — гостинно поцікавився він.
— Та мені б, — мовив я, злодійкувато озираючись, — оте.
— Що, оте?
— Ну, — задумався я, — оте, ви розумієте.
— Оте?! А звідки ти знаєш? І взагалі, при всьому бажанні, звідки в мене…? Оте!?
— А мені повідомили, — з підозрінням хитнув я головою, — що у вас є.
— І хто ж це?
Я багатозначно ткнув пальцем в небо.
— Та ну?
Я повільно кивнув і вилупився на нього в зловісному очікуванні.
— Н-ну, — протягнув він, — не знаю навіть…
— А, може, тбм є?
— Де?
— Там, — я кивнув у невизначеному напрямку, покриваючи заледве не всю траєкторію навколо себе.
— Як, вони тобі і про це повідомили? — вражено кліпнув очима Мінеконом.
Я не відповів, пихато мружачись на крамаря.
— Ну коли так, — почав він, — Ходи сюди. Лише зважай куди йдеш.
Серце в мене боляче тенькнуло — тут лише я усвідомив, що не так вже мені й кортіло зазнати успіху у пошуку чорного базару. Та я не подав виду і, лише матюкнувшись і плюнувши, рушив за торговцем. Він розстебнув змійку у задній стінці свого благенького торгового намету і запросив мене залишити його товариство у такий чудернацький спосіб. Не вагаючись, я мужньо ступив крізь халяви намету.
Тут таки в очах затьмарилося, порив вітру метнув мене вперед і кинув навколішки. Все, подумалося, звіздець. Однак, через хвильку я вже зміг розплющити очі… І ось переді мною велика і пуста і дика площина… Не зовсім, правда, пуста. Та власне, ринок був майже таким, який я бачив навколо себе мить тому, лише… Геть-всенький — намети, торговці і купці, дерева і статуя пророка — все було забарвлено у життєрадісний колір брів національної красуні та підгорілого пляцка. Все навколо було тьмяне і жаске, занурене у зловісні чорні тіні. Агенти торгівлі розмовляли пошепки, цим створюючи примарний гул. Я озирнувся, починаючи розуміти нерозважливість своєї ініціативи. Чи я збирався знайти тут Портфеллера? Знайти взагалі хоч когось здавалося мені досить малоймовірним. Темні фігури навколо були схожі одна на одну, як брехня на статистику.
Я звівся із шанобливого поклону і побрів уздовж чорних прилавків із примарним крамом.
— Купіть національні інтереси! — надривно горлав хтось поряд, — Остання піратська версія! Захист на момент продажу повністю знятий!
— Придбайте електорат, — хижо шепотіли з-за прилавку, — не пошкодуєте. Свіженький, наївний!
— Кому засоби інтимного захисту для зовнішніх відносин та внутрішніх справ! — збуджено гарчав торговець, розмахуючи пачками кінг-сайз.
— Реформат останньої моделі, — зловісно повідомляв темноокий фарцовник, — Реформат для адміністративної реформи, з набоями!
Я швидко просочився крізь групу зацікавлених, які випробовували стратегічне озброєння у польових умовах і наблизився до павільйону, куди численні вантажники заносили якісь бочки і пакунки. З інших дверей павільйону виходили добре одягнені і вгодовані держиморди. При чому, перші не поверталися, а другі бралися нізвідки.
— Це що? — поцікавився я у власника найближчого намету.
— А… Це “енергоносії” та “енерговиносії”. А вам чого? Не хочете купити… — він порився у клунках, — Ось, секс і насилля, оптом віддам, недорого!
— Якось може іншим разом, — відсахнувся я.
Торговець набурмосився.
— Отак завжди, а виглядав же, як порядний.
Слід було виробити якусь стратегію щодо пошуку Портфеллера. Струнку і ефективну, яка б надала мені можливість отримати вичерпну інформацію та не видала б мою пряму зацікавленість об’єктом. Я довго думав над цією проблемою, перебираючи варіанти.
— Не підкажете, де знайти пана Портфеллера? — зрештою поцікавився я в одного з держиморд.
Той втішив мене життєрадісним реготом, який начебто свідчив про його позитивне сприйняття моєї особи.
— Ну насмішив, хе-хе, треба ж таке, Портфел-лера йому! А страмної халепи в дупу?!
Я не образився на таку химерну пропозицію, бо знав, що страмна халепа в дупі — професійне захворювання державних мужів, ну це… від сидіння, пов’язане з кровообігом.
— А за що ж, власне?
— Портфеллер — він же, той, уособлення. Він невіддільний від гм… тойво, установи.
— Ясно, — з просвітленням щойнопохрещеного мовив я, — а що конкретно?
Та держиморда вже рушив за подальшим маршрутом свого чорного шопінг-туру.
Установа… Щось до болі знайоме прозвучало в слові цім. Ну, можливо, через те, що слово це вважалося нецензурним і в пристойних домах не вживалося. А моє товариство часто навіть зловживало подібними виразами — життя в нас невиправдано тяжке й суворе. Так от, іноді запеклим ворогам пропонують піти “на-станова” чи “у-станова”, а якщо необхідно достойно висловити своє байдуже ставлення до якогось феномену, слід казати “а мені по-станова”. Здається, це все якось пов’язано зі станово-класовим соціальним розподілом, згадувати про який ще менш прийнятно, ніж про різні форми збочення в інтимному житті. Однак, не позбавлена деякої правдоподібності і версія про семантичне походження цього поняття від древнього “місце, де встановлюються правила”, і деколи це слово вживають саме в такому розумінні деякі відчайдушні індивідууми, яким байдужа громадська думка. Так, іноді, це слово звучало з прекрасних вуст моєї Парабелли, та я завжди гадав, що вона просто лається: це в них, соціальних працівників, називається “професійне вигорання”.
Щойно ця здогадка стрельнула мені в голову, я усвідомив, що мене розбирає невпинне бажання поспілкуватися на цю тему з Парабеллою. Тож, з нетерплячки на мене посипалися брульянтові ідеї: вихід з чорного базару я знайшов, простеживши за одним з держиморд. Та, хто ж сподівався, що входів-виходів з базару не один… Стрибнувши за держимордою у якийсь чорний отвір, я опинився в темному приміщенні, де, не зволікаючи, закашлявся, наковтавшись пилюки. На щастя, я швидко знайшов двері і виповз на світ божий.
І відразу ж здригнувся від жаскої несподіванки: по коридору будівлі, в який я опинився, цокаючи підборами із непохитністю метронома, чимчикувала — ні хто інший, як Парабелла. Знов, мабуть, регуляція випадковості, на яку розщедрилися жерці Тимчасового Бога. Я зітхнув, та вирішив не втрачати можливості, тож, із хижою спритністю орангутанга, що переслідує здобич, я рвонув за Парабеллою. Може б і наздогнав, аби не підступне западло, що підкотившись мені під ноги, спричинило моє ганебне — і гучне — падіння. Парабелла ж, особливо не вдаючись у подробиці, дременула геть. Матюкаючи причину свого падіння та пестячи забитий лікоть, я підвівся і був, знов-таки, шокований побаченим. Перечепився я, виявляється, через красивий молодий труп держиморди, що так необачно оповів мені про установу. Тіло було вже напівпрозорим і швидко дезінтегрувалося. Я нервово вилаявся і спробував наздогнати дівчину своєї мрії, яка хуткою спринтерською ходою вже зникала за рогом. Пробігаючи коридором, я встиг зауважити таблички, що прикрашали деякі двері — впали мені в око “Комітет дезінформації”, “Вища рада безробіття та злиднів”, “Служба державної небезпеки”, “Міністерство невігластва і профанації” і, нарешті, “Спецмонополія у справах розповсюдження амфікорумпінів”. Я пообіцяв собі, що повернуся і дізнаюся, що там і до чого. Через якусь хвильку, ледве не скотившись сходами, я вибіг надвір і, хекаючи, роззирнувся. Опинився я на Адміністративній площі; Парабелли ніде не було видно. Що ж це, галюцинації від сенсорного голоду? Я обернувся, аби дослідити “спецмонополію” і побачив табличку, яка прикрашала двері будівлі. На ній повільно розпливалося слово “Установа” і проступала інша назва — “Психоневрологічний диспансер №1”.
— Де цей нещасний Офскрін? — моє бідне прізвище у виконанні Нінкомпупа прозвучало як брутальна лайка.
Цей вигук застав мене у процесі написанні заяви начальству з проханням про надання мені відпустки з причини раптового погіршення психічного здоров’я. Я зітхнув і вирішив не відповідати.
— Ніхто не бачив цього підступного покидька?!
Я скрипнув зубами і спробував сконцентруватись на заяві.
— Бруксе! Де ти зачаївся від справедливої розправи?!
От чорт! Я, значить, зачаївся! То й що з того, що сидів на підвіконні у темному коридорі Редакції? Це ж аби нічия нахабна пика на заважала мені займатися відповідальною роботою.
— Чого розрепетувався, нещасний! — гиркнув я, — Що, грабіжник, лише тебе побачивши, дременув геть, від страму подалі, кинувши награбоване? Хто ж тебе зна’, що ти можеш написа… ух, ти!
Побачивши Нінкомпупа, я просто закляк, хапаючи ротом повітря. Був він обідраний і пом’ятий, мав фінгал під оком, і взагалі вигляд у нього був побитий і нещасний. В очах палахкотіло нестямне бажання дати комусь по пиці. Може й мені, здивовано усвідомив я.
— Що це, рідненький, тебе колесо фортуни переїхало? — почав я.
— Твоя іронія недоречна, — жорстко мовив він, — оскільки я маю намір здійснити над тобою фізичну розправу. За навмисний замах на моє життя шляхом посилання мене на очевидну засідку.
— А що, добре били, і все по голові? Яка ще засідка?
— На тебе! Біля Інституту Кулінарії! Знаю, хотів уникнути небезпеки і змусив мене іти туди і розгрібати твої брудні справи!
— Це ж доля, Нінка! Я тебе попереджав, що це моя справа, повідомлення ж було навіть на ресторанто написане, аби тільки я зрозумів! Так що підкорися фатуму!
— Ну і все одно я тебе відлупцюю. Ти ж мусив по голові дістати, а не я! Ну будь ласка, я трошки, я не боляче! Моя стражденна душа прагне справедливого свавілля!
— Хто там згадує про мене всує? — почувся раптом голос Редактора, — і взагалі, чого б ото репетувати мов недорізані під моїми дверима?
— А ми, той… для регулярного ознайомлення вищих інстанцій з поточними проблемами Редакції.
З-за плеча Редактора визирнуло красиве, хоч і моторошне обличчя Джаскіна.
— О, привіт Нінкомпуп, давно не бачив. Маєш гарний вигляд.
— Звісно, Панчі, на ваш смак, — похмуро мовив Нінка, — Після вашого отого повідомлення на ресторанто де вже мені виглядати погано — весь аж свічуся здоров’ям і радістю, як позаторішній труп.
— Ой панове, яка сумна новина, — поцокав язиком Пайба Оліфаг, — та заходьте до кабінету, будете сваритися подалі від людського ока, а то страм який!
— Ми, е-ее, не проводимо ніякого інтерв’ю… — втрутився я, — Ми щойно лише зазирнули до кабінету у пошуках прес-секретаря аби отримати інформацію про досягнення партії, очолюваної Хлоран-бий…
— Клоран бей Тцуциком, — скривившись, виправив Нінка і відразу ж повернувся до панянки зі своєю вбивчою посмішкою, — Ви так вчасно зазирнули! Дозвольте представитися, Нінкомпуп, а це — Брукс Офскрін.
— Тайні Баттокс, прес-секретар пана Тцуцика. Якраз до мене вам слід було звертатися в першу чергу, — вже спокійніше мовила вона.
— Дорога і шановна Тайні, я просто вражений вашою професійною компетентністю і заповзяттям у захисті інтересів своєї служби! Я щиро сподіваюся на подальшу співпрацю: ми готуємо об’ємний матеріал про віртуально-демократичну партію і будемо вдячні за будь-яку інформацію, яку ви зможете надати.
Тут Нінка штовхнув мене ліктем і я поспішив радісними кивками і нездоровим ентузіазмом в очах підтвердити свою гіпотетичну невмирущу вдячність.
— Дозвольте якось зазирнути до Храму, — провадив далі Нінка, — Можливо ви зможете, скажімо, на наступному тижні підготувати інформацію для нас?
— Ну, чом би й ні… — всміхнулася Тайні Баттокс, поправляючи біляве пасмо волосся, що впало на око, — можливо, в середу…
Я вражено хмукнув. Ні, ну як це йому вдається?!
Щойно Нінка з прес-секретарем досягли певної домовленості, ми, не чекаючи, поки чарівна Тайні викриє наш фінт, пішли з кабінету, залишивши Тцуцика у стані ейфорії на руках прес-секретаря. Поки ми крокували золоченими коридорами Храму до виходу, мені спала на гадку певна підозра.
— Е-е, Нінка, а як ти вважаєш, Тцуцик згадає, щу ми в нього розпитували, поки він знаходився у такому неоднозначному стані?
— Може і згадати… — спокійно втішив мене Нінкомпуп. Та, ледве вимовивши ці слова, він різко зупинився, хряснув себе по чолу і вимовив кілька самокритичних непристойностей, — Я ж… (такий-сякий), повідомив наші імена та назву видання!
— Отож бо й воно. Е-е, Нінка, — я сторожко озирнувся, — а чи немає в вас статистики по журналістах, що нагло загинули чи були скалічені під час виконання службових обов’язків?
— Х-ха, колего! Не переймайся, ймовірність невисока, всього відсотків 90… не більше.
Я тяжко зітхнув, зачиняючи за собою тяжкі двері Храму з таким розрахунком, аби двері луснули охоронця по пиці. Нехай не я один страждаю! Голосний хряц повідомив мені, що підступний задум вдався повною мірою. Це істотно покращило моє самопочуття.
Перед нами розгорнулася чудова панорама Адміністративної площі. Куди не кинь оком — моторошні будови, в яких вершилася таємнича сакральна діяльність з переписування законів Системи у різних комбінаціях. Кажуть, що в результаті буде відкрито основний Закон, лаконічно сформульований для зручного використанні у побуті. Ймовірно навіть, він складатиметься не більш як з трьох слів, а то й з трьох букв.
Площею гуляли принадні політичні повії; на фіакрах приїздили і від’їздили ескортовані посиленим конвоєм державні діячі, т.з. “держиморди”. В мене ще був колись знайомий, що працював по контракту конвоїром у “держиморд-сервіс”, заробляв непогано, в основному, коли, йому замовляли вчасно відвернутися. Так от, поки я розмірковував над подальшою стратегією розслідування, на плече Нінки опустилася маленька чорна пташечка, до лапки якої була примотана цидулочка.
— Це що, якийсь прес-реліз? — поцікавився я.
— Га?! — Нінка вже заглибився в читання, — А, це — мій пейнджер. Це я мусив завести, аби Редактор міг мене вчасно облаяти і послати куди подалі.
— Ну і? Далеко на цей раз?
— Та, страмна халепа, щось не можу зрозуміти. Тут якоюсь бусурманською мовою. Чи вже зовсім наш Джаскін схибнувся, бідолаха?
— Ану дай гляну, — запропонував я.
— Там же картинок немає, нащо тобі?
Даремно Нінка так скептично поставився до моїх талантів. Адже “бусурманська”, як він висловився, мова була універсальним діалектом, вживаним під час міжнародних зустрічей та наукових конференцій — “ресторанто”. Нам у Школі необхідно було знати цю мову, інакше — ні до семінару підготуватися, ні з професорами порозумітися.
— Тут написано, Нінка, що відбулося пограбування бібліотеки Інституту Кулінарії… Вкрадено стародавній містичний фоліант Гастрономікон. Нічого собі!
— Так, прекрасно. Ну нарешті щось цікаве поцупили!
— Ой, чого ти аж засвітився весь, он аж руці затряслися?
— Що, заздриш?
Ну і заздрю. Власне, ні… Але ж Кулінарія — тема моя, кревна. І хоч я лише почав працювати в Редакції, було б все таки логічніше аби цю подію доручили мені.
— Може, скласти тобі компанію?
— От не треба самодіяльності! — ревниво кинув він, — Це — моє пограбування! Давно вже нічого пристойного не траплялося, а ти хочеш відразу персональну сенсацію! Нічого, не сумуй, прийде і твій час: може, навіть і заб’ють кого, як пощастить.
І він, тріумфально всміхаючись, рушив у напрямку рідного мого Інституту, в бібліотеці якого я провів стільки безсонних полуднів. Сволота, треба ж! Він же зі мною до лікарні ходив, над душею стояв, поки я, бурлака, писав статтю, і от тепер… А щоб його качка копнула! Я ж тим часом перевірю, якщо вдасться, Тцуцикову необачну обмовку.
***
Про існування цього місця я ще недавно навіть і не здогадувався. Хоча, якщо вдатися до логічного миcлення, саме існування якоїсь шкодної нечистої сили передбачає її зібрання в одному місці з метою оптимізації завдання шкоди. Ну, відьми — шабаш, хіппі — андерграунд. От і журналісти обрали собі затишний куточок для проведення вільного часу в компанії собі подібних для спільного споживання стимуляторів, облаювання долі та Редакторської сваволі. Я чув про цей клуб від Ленса, що разом зі Скрайбом любили проводити там вечори за розвагами невідомого мені характеру. Можливо мені вдасться навіть, не діставши фатальних тілесних ушкоджень, отримати натяк на те, хто ж такий таємничий пан Портфеллер, що полюбляє пхати парламентарям пачки грошей дрібними купюрами.
Клуб знаходився у вузькому провулочку, що, будучи схованим від людського ока, з’єднував Адміністративну площу з кварталом Зю, де мешкало добірне люмпенство та дрібне буржуйство. Аби не точні Ленсові вказівки, я б, мабуть, ніколи не натрапив на вхід до цього закладу, який нагадував скоріше службовий хід для потреб сантехніка чи злодія: це були брутальні сходинки до підвалу та жодної тобі вивіски. Я спустився зачовганими сходинками і штовхнув двері. Там було темно і лячно, тхнуло п’яними відвертостями і вчорашніми новинами. На протилежній від входу стіні висіла перекошена та обсмалена табличка з назвою “Гелікон”.
— Агов! — промимрив я, озираючись, і майже відразу локував якусь людську істоту помірної огрядності, що стояла за стійкою бару спиною до входу і, зітхаючи, розставляла на полицях пляшки. Кельнер, зробив я достойний потужного інтелекту висновок, на мій ввічливий промимр не зреагував. Я було задумався, як інакше привернути його увагу, як тут мені ззаду було завдано потужного удару.
— Посунься, йолопе! — вискнув жіночий голос, — дорогу озброєним і дуже небезпечним емісарам миру і злагоди!
А потім, слід зауважити, сталося щось дивне: мене просто відкинуло з місця, так що приземлився я в кількох кроках від входу. Мій збентежений зойк викликав могутню резонансну хвилю, від якої заджижчали склянки на полиці.
— Що там таке коїться, Мнемозіночка?! — змученим голосом простогнав кельнер, — в мене і так голівонька тріщить, а ти тут ще зі своїми батальними сценами! А ви юначе, зовсім знахабніли, чи що? В нас зачинено!
Прекрасна леді, що провернула такий фокус з моїм нещасним тілом, гордовито-невимушено продефілювала повз мене з відром та ганчіркою вглиб приміщення.
— Я, шановний мій Мерфі, — мовила вона, — страждаю незгірш за тебе. Після того, як твої відвідувачі весело відсвяткували імплементацію, чому, питається, мушу я відшкрібати тепер з підлоги результати гулянки?
— Пісок спробуй, — серйозно порадив кельнер, — і не треба мене звинувачувати, я бійки не заохочував… Не пам’ятаю такого, на відміну від тебе. Що з того, що брав ставки? Так не слід битися з сильнішим… принаймні, якщо не ставиш на суперника. Ну?
Тепер кельнер із роздратованим виглядом звернувся до мене, очевидячки, за поясненням причин мого тут небажаного перебування.
— Я того, хотів лише дізнатися, може ви тут знаєте, хто такий Портфеллер? — видихнув я, з тривожною надією поглянувши на Мерфі.
Він завмер, так і лишившись із піднятою в агресивному жесті рукою з черговою пляшкою. Вираз його обличчя — дефективно-скам’янілий — не обіцяв мені нічого доброго. Поряд, у напрямку Мнемозіни, щось гуркотнуло — то було цеберце з піском. Звук цей пролунав навдивовижу вчасно: Мерфі вмить отямився, пошпурив пляшку в куток, перестрибнув через стійку і швидко опинився поряд з очевидним наміром вхопити мене за стражденні барки.
— Ти хто такий взагалі, синку? — прошипів він.
— Взагалі, — мовив я, намагаючись вивільнитися, — між нами немає ніякого відношення спорідненості, і я зовсім не чувак-на-якого-слід-наскакувати-і-віддирати-шматки-одягу!
Я вдало сіпнувся, що таки призвело до надбання мною свободи, розпрямив могутні плечі і гнівно зиркнув на несамовитого кельнера. Однак цей революційний рух мав ще один наслідок: з мене випала, металево дзенькнувши оліфагівська акредитація. Мерфі миттєво підхопив її, понюхав, спробував на зуб, подивився на світло і вражено поглянув на мене.
— Це ж справжня! В тебе що, не всі вдома і хата на замку? Чи на той світ закортіло потрапити поза чергою?
До Мерфі підскочила Мнемозіна, розглядаючи через кельнерське плече мою акредитацію.
— Ой, самогубця! — зойкнула вона, ніжно торкнувшись моєї щоки рукою у гумовій рукавичці, — Всі ви такі, романтики: думаєте, загальні правила безпеки вас не стосуються. І правильно, вам же посилений режим потрібен, стаціонар.
І вона, гмукнувши, повернулася до натхненного відшкрібання кривавих плям.
— Розслабся, Зіночко! — зітхнув кельнер, — Так що в тебе за проблема, хлопче? Страм убогим та немічним не допомогти.
— В мене дуже багато проблем, сер, — гордо повідомив я.
Він поважно кивнув, погоджуючись.
— А тобі все мало? Нащо, питається, цікавишся такими хворобливими соціальними феноменчиками, як Портфеллер і ко?
— Я, ее-е, можу тут…? — Я роззирнувся, прозоро натякаючи на конфіденційність розмови.
— Ні.
— Тобто?
— Чого питаєш? — всміхнувся він.
— Так що, вам не варто довіряти?
— Ні. Ги-ги, вірити можна тільки в бога, решта хай готівкою розплачуються.
— А їй? — я вказав перстом на Мнемозіну, що відлинювала від роботи, прислухаючись.
— Умм, Зінці?
— Хі-хі-хі, — пролунало з темного кутка.
— Тоді так домовимося: я вам брешу, ви мені не вірите.
— Ну… прошу до гілляки.
Я постав на підлогу рюкзак та копнув ногою стільця, який, гупнувши, крутнувся і був позиціонований під мою стомлену сідницю. Тоді, зітхнувши, я розповів у кількох сотнях слів свою тривожну історію. Вислухавши мене, Мерфі хитро заусміхався і кивнув до Мнемозіни.
— Ти запам’ятала?
— Хто, я? Ти знущаєшся чи плутаєш мене зі своєю сопляшницею Палімцестою [1]?
— Що ти, Зіночко! От бачиш, це — молодий чоловік, про якого ми ще почуємо.
— Маєш на увазі, в некрологу прочитаємо про долю його недобру?
— Не раджу, до речі, — Мерфі звернувся до мене, — варто тільки вмерти, як вони відразу ж починають друкувати твоє прізвище з помилками. Ну гаразд, дам тобі пораду: як пірнув по самі вуха, хоч писка стуль.
— Га?
— А, звісно, здоровим глуздом тебе не пройняти. Ну, слухай, сам винний. По-перше, чоловік, якого немає, скупляється дрібними купюрами на чорному базарі. Та-ак, далі, скоро побачиш ти людину у писаній торбі. І, ну що ще? Качки не такі, якими здаються.
Я стривожився було, що нарешті-таки глуздом зрушив. Та, зрештою, он їх скільки, ненормальних, так що, однім більше, однім менше, що це перед лицем вічності? А от щодо чорного базару… Щось десь я про це місце чув… Мене пересмикнуло від жаского передчуття.
— А до чого тут качки? — прошепотіла Мнемозіна.
— Ну, не знаю. Для пущої загадковості, — так само нечутно відповів Мерфі.
***
Вийшовши з “Гелікону”, я обернувся і побачив позаду глуху стіну. Ну от! Все нормально, дихаємо спокійно, ритмічно. Била мені мати, не давала їсти, аби не ставав я політ-журналістом. Отож бо.
Трохи отямившись, я рушив у напрямку міського ринку. Думав, як не знайду Портфеллера, так хоч прикуплю додому продуктів харчування: горілочки там, кактусянки. А то, як хто на чай прийде, мені й заварити нема що. Замріявшись, я заледве не пропустив колонаду, якою був прикрашений вхід до цього священного пересічного місця (пересічного у сенсі, що тут пересікаються різні суспільні інтереси). В центрі ринку стояла прикрашена квітами статуя пророка Скупого Бога Адама Сміт-Вессона та схематичний барельєф якогось дідька з пишною бородою — єретика, який спромігся на заперечення переваг ринку. Він, звісно, був запльований зіпсутими продуктами сільськогосподарської діяльності та іншими упредметненими виразами народної зневаги.
Аби дістатися іншого входу, слід перетнути ринок, оскільки шлях навколо нього зайняв би кілька безцінних годин. Я швиденько пробіг повз ряди оптової торгівлі стимуляторами, аби не утяти хорошій справі початок і занурився у вир ринкової діяльності. Небезпечна, скажу вам, справа, оскільки задоволення потреб у придбанні чи продажу товарів споживання здатне викликати у індивіда стан арістейї [2] (чи то просто істерії), а перебувати поряд в такі моменти зовсім небажано, якщо ви хоч трохи опікуєтесь власним здоров’ям і добробутом. От і мені трохи не пощастило, коли якась бадьора бабуня, навантажена папіросами, з поглядом ображеної горгони, зіштовхнула мене з вузенької доріжки прямо на розкладку механічних збудників. Поки я отямився і рушив далі, до мене встигли кілька разів прицінитися. Просуваючись боком крізь ряди секенд-хенду, я встиг помітити, що в моді знов романтичні стилі “жебрачечка” та “недоносок”. Далі, у продуктових рядах мені довелося взяти участь у пікеті на тему “тут-я-стояла-не-лізь-без-черги-паскуда”. На щастя, вже скоро мені вдалося проштовхатися до чорного виходу з ринку. Ось тут на мене і чекала зустріч із міфом сучасності, чорним ринком. Лише тільки як туди потрапити? Це ж не просторове явище, а вельми навіть віртуальне, тому так просто туди не дістатися. Я чув лише, що із-заду звичайного ринку є така особа, що, приторговуючи товарами масужитку, одночасно опікується чорним ринком. Називається він Мінеконом.
Я роззирнувся, не знаючи, кого з торговців обрати для першої спроби, та Мінеконом перший подав мені знак, щоправда, несвідомо: здригнувшись, він заметушився, щось панічно ховаючи під прилавок. Я поправив на плечі рюкзачок і підійшов ближче до крамаря.
— Чого треба? — гостинно поцікавився він.
— Та мені б, — мовив я, злодійкувато озираючись, — оте.
— Що, оте?
— Ну, — задумався я, — оте, ви розумієте.
— Оте?! А звідки ти знаєш? І взагалі, при всьому бажанні, звідки в мене…? Оте!?
— А мені повідомили, — з підозрінням хитнув я головою, — що у вас є.
— І хто ж це?
Я багатозначно ткнув пальцем в небо.
— Та ну?
Я повільно кивнув і вилупився на нього в зловісному очікуванні.
— Н-ну, — протягнув він, — не знаю навіть…
— А, може, тбм є?
— Де?
— Там, — я кивнув у невизначеному напрямку, покриваючи заледве не всю траєкторію навколо себе.
— Як, вони тобі і про це повідомили? — вражено кліпнув очима Мінеконом.
Я не відповів, пихато мружачись на крамаря.
— Ну коли так, — почав він, — Ходи сюди. Лише зважай куди йдеш.
Серце в мене боляче тенькнуло — тут лише я усвідомив, що не так вже мені й кортіло зазнати успіху у пошуку чорного базару. Та я не подав виду і, лише матюкнувшись і плюнувши, рушив за торговцем. Він розстебнув змійку у задній стінці свого благенького торгового намету і запросив мене залишити його товариство у такий чудернацький спосіб. Не вагаючись, я мужньо ступив крізь халяви намету.
Тут таки в очах затьмарилося, порив вітру метнув мене вперед і кинув навколішки. Все, подумалося, звіздець. Однак, через хвильку я вже зміг розплющити очі… І ось переді мною велика і пуста і дика площина… Не зовсім, правда, пуста. Та власне, ринок був майже таким, який я бачив навколо себе мить тому, лише… Геть-всенький — намети, торговці і купці, дерева і статуя пророка — все було забарвлено у життєрадісний колір брів національної красуні та підгорілого пляцка. Все навколо було тьмяне і жаске, занурене у зловісні чорні тіні. Агенти торгівлі розмовляли пошепки, цим створюючи примарний гул. Я озирнувся, починаючи розуміти нерозважливість своєї ініціативи. Чи я збирався знайти тут Портфеллера? Знайти взагалі хоч когось здавалося мені досить малоймовірним. Темні фігури навколо були схожі одна на одну, як брехня на статистику.
Я звівся із шанобливого поклону і побрів уздовж чорних прилавків із примарним крамом.
— Купіть національні інтереси! — надривно горлав хтось поряд, — Остання піратська версія! Захист на момент продажу повністю знятий!
— Придбайте електорат, — хижо шепотіли з-за прилавку, — не пошкодуєте. Свіженький, наївний!
— Кому засоби інтимного захисту для зовнішніх відносин та внутрішніх справ! — збуджено гарчав торговець, розмахуючи пачками кінг-сайз.
— Реформат останньої моделі, — зловісно повідомляв темноокий фарцовник, — Реформат для адміністративної реформи, з набоями!
Я швидко просочився крізь групу зацікавлених, які випробовували стратегічне озброєння у польових умовах і наблизився до павільйону, куди численні вантажники заносили якісь бочки і пакунки. З інших дверей павільйону виходили добре одягнені і вгодовані держиморди. При чому, перші не поверталися, а другі бралися нізвідки.
— Це що? — поцікавився я у власника найближчого намету.
— А… Це “енергоносії” та “енерговиносії”. А вам чого? Не хочете купити… — він порився у клунках, — Ось, секс і насилля, оптом віддам, недорого!
— Якось може іншим разом, — відсахнувся я.
Торговець набурмосився.
— Отак завжди, а виглядав же, як порядний.
Слід було виробити якусь стратегію щодо пошуку Портфеллера. Струнку і ефективну, яка б надала мені можливість отримати вичерпну інформацію та не видала б мою пряму зацікавленість об’єктом. Я довго думав над цією проблемою, перебираючи варіанти.
— Не підкажете, де знайти пана Портфеллера? — зрештою поцікавився я в одного з держиморд.
Той втішив мене життєрадісним реготом, який начебто свідчив про його позитивне сприйняття моєї особи.
— Ну насмішив, хе-хе, треба ж таке, Портфел-лера йому! А страмної халепи в дупу?!
Я не образився на таку химерну пропозицію, бо знав, що страмна халепа в дупі — професійне захворювання державних мужів, ну це… від сидіння, пов’язане з кровообігом.
— А за що ж, власне?
— Портфеллер — він же, той, уособлення. Він невіддільний від гм… тойво, установи.
— Ясно, — з просвітленням щойнопохрещеного мовив я, — а що конкретно?
Та держиморда вже рушив за подальшим маршрутом свого чорного шопінг-туру.
Установа… Щось до болі знайоме прозвучало в слові цім. Ну, можливо, через те, що слово це вважалося нецензурним і в пристойних домах не вживалося. А моє товариство часто навіть зловживало подібними виразами — життя в нас невиправдано тяжке й суворе. Так от, іноді запеклим ворогам пропонують піти “на-станова” чи “у-станова”, а якщо необхідно достойно висловити своє байдуже ставлення до якогось феномену, слід казати “а мені по-станова”. Здається, це все якось пов’язано зі станово-класовим соціальним розподілом, згадувати про який ще менш прийнятно, ніж про різні форми збочення в інтимному житті. Однак, не позбавлена деякої правдоподібності і версія про семантичне походження цього поняття від древнього “місце, де встановлюються правила”, і деколи це слово вживають саме в такому розумінні деякі відчайдушні індивідууми, яким байдужа громадська думка. Так, іноді, це слово звучало з прекрасних вуст моєї Парабелли, та я завжди гадав, що вона просто лається: це в них, соціальних працівників, називається “професійне вигорання”.
Щойно ця здогадка стрельнула мені в голову, я усвідомив, що мене розбирає невпинне бажання поспілкуватися на цю тему з Парабеллою. Тож, з нетерплячки на мене посипалися брульянтові ідеї: вихід з чорного базару я знайшов, простеживши за одним з держиморд. Та, хто ж сподівався, що входів-виходів з базару не один… Стрибнувши за держимордою у якийсь чорний отвір, я опинився в темному приміщенні, де, не зволікаючи, закашлявся, наковтавшись пилюки. На щастя, я швидко знайшов двері і виповз на світ божий.
І відразу ж здригнувся від жаскої несподіванки: по коридору будівлі, в який я опинився, цокаючи підборами із непохитністю метронома, чимчикувала — ні хто інший, як Парабелла. Знов, мабуть, регуляція випадковості, на яку розщедрилися жерці Тимчасового Бога. Я зітхнув, та вирішив не втрачати можливості, тож, із хижою спритністю орангутанга, що переслідує здобич, я рвонув за Парабеллою. Може б і наздогнав, аби не підступне западло, що підкотившись мені під ноги, спричинило моє ганебне — і гучне — падіння. Парабелла ж, особливо не вдаючись у подробиці, дременула геть. Матюкаючи причину свого падіння та пестячи забитий лікоть, я підвівся і був, знов-таки, шокований побаченим. Перечепився я, виявляється, через красивий молодий труп держиморди, що так необачно оповів мені про установу. Тіло було вже напівпрозорим і швидко дезінтегрувалося. Я нервово вилаявся і спробував наздогнати дівчину своєї мрії, яка хуткою спринтерською ходою вже зникала за рогом. Пробігаючи коридором, я встиг зауважити таблички, що прикрашали деякі двері — впали мені в око “Комітет дезінформації”, “Вища рада безробіття та злиднів”, “Служба державної небезпеки”, “Міністерство невігластва і профанації” і, нарешті, “Спецмонополія у справах розповсюдження амфікорумпінів”. Я пообіцяв собі, що повернуся і дізнаюся, що там і до чого. Через якусь хвильку, ледве не скотившись сходами, я вибіг надвір і, хекаючи, роззирнувся. Опинився я на Адміністративній площі; Парабелли ніде не було видно. Що ж це, галюцинації від сенсорного голоду? Я обернувся, аби дослідити “спецмонополію” і побачив табличку, яка прикрашала двері будівлі. На ній повільно розпливалося слово “Установа” і проступала інша назва — “Психоневрологічний диспансер №1”.
***
— Де цей нещасний Офскрін? — моє бідне прізвище у виконанні Нінкомпупа прозвучало як брутальна лайка.
Цей вигук застав мене у процесі написанні заяви начальству з проханням про надання мені відпустки з причини раптового погіршення психічного здоров’я. Я зітхнув і вирішив не відповідати.
— Ніхто не бачив цього підступного покидька?!
Я скрипнув зубами і спробував сконцентруватись на заяві.
— Бруксе! Де ти зачаївся від справедливої розправи?!
От чорт! Я, значить, зачаївся! То й що з того, що сидів на підвіконні у темному коридорі Редакції? Це ж аби нічия нахабна пика на заважала мені займатися відповідальною роботою.
— Чого розрепетувався, нещасний! — гиркнув я, — Що, грабіжник, лише тебе побачивши, дременув геть, від страму подалі, кинувши награбоване? Хто ж тебе зна’, що ти можеш написа… ух, ти!
Побачивши Нінкомпупа, я просто закляк, хапаючи ротом повітря. Був він обідраний і пом’ятий, мав фінгал під оком, і взагалі вигляд у нього був побитий і нещасний. В очах палахкотіло нестямне бажання дати комусь по пиці. Може й мені, здивовано усвідомив я.
— Що це, рідненький, тебе колесо фортуни переїхало? — почав я.
— Твоя іронія недоречна, — жорстко мовив він, — оскільки я маю намір здійснити над тобою фізичну розправу. За навмисний замах на моє життя шляхом посилання мене на очевидну засідку.
— А що, добре били, і все по голові? Яка ще засідка?
— На тебе! Біля Інституту Кулінарії! Знаю, хотів уникнути небезпеки і змусив мене іти туди і розгрібати твої брудні справи!
— Це ж доля, Нінка! Я тебе попереджав, що це моя справа, повідомлення ж було навіть на ресторанто написане, аби тільки я зрозумів! Так що підкорися фатуму!
— Ну і все одно я тебе відлупцюю. Ти ж мусив по голові дістати, а не я! Ну будь ласка, я трошки, я не боляче! Моя стражденна душа прагне справедливого свавілля!
— Хто там згадує про мене всує? — почувся раптом голос Редактора, — і взагалі, чого б ото репетувати мов недорізані під моїми дверима?
— А ми, той… для регулярного ознайомлення вищих інстанцій з поточними проблемами Редакції.
З-за плеча Редактора визирнуло красиве, хоч і моторошне обличчя Джаскіна.
— О, привіт Нінкомпуп, давно не бачив. Маєш гарний вигляд.
— Звісно, Панчі, на ваш смак, — похмуро мовив Нінка, — Після вашого отого повідомлення на ресторанто де вже мені виглядати погано — весь аж свічуся здоров’ям і радістю, як позаторішній труп.
— Ой панове, яка сумна новина, — поцокав язиком Пайба Оліфаг, — та заходьте до кабінету, будете сваритися подалі від людського ока, а то страм який!