Коли процедура завершилася, переді мною стояв якийсь невідомий мені персонаж, який досить віддалено нагадував старого-доброго Нінкомпупа. Це був похмурий чолов’яга у грубому чорному вбранні, погляд якого сочився ненавистю і роздратуванням та цілком спроможний був викликати інтуїтивне відчуття провини за перебування серед живих.
   — Нінка, зроби як було, — попрохав я, — надто вже страшно. Це ж хто?
   — Професійний коронер-паталогоанатом, — ображеним голосом, який звучав досить неприродно в устах жаского типа, повідомив мій колега, — Що, не схоже? Я ж так старався!
   — Та схоже, навіть занадто. Тільки такий патологоанатом, напевне, просто кохається у своїй справі. Я от думаю, може, ти даремно пов’язав свою долю з Редакцією, такий талант пропадає!
   — А, йди ти! Ну добре, рушаймо.
   — Е, стоп, а я?
   — Ти? — обернувся Нінка, — Та в тебе і так пика недобра, проканає.
   Мене трохи перекосило від такого щирого компліменту, та, що ж, думка стороннього спостерігача — цінна сама по собі, якою б дурною не була.
   Ми підійшли до низеньких дверей у ясно-блакитному паркані і Нінкомпуп загуркотів кулаком по залізному віконечку. Воно майже відразу ж від’їхало в сторону, і в отворі з’явилася чиясь простора морда.
   — Ну? — прозвучало запитання по суті.
   — Коронера викликали? — зловісно прошипів Нінка, — Тут у вас якийсь пацієнт дуба дав після з’ясування його історії хвороби. Знов застосовували особливо жорсткі методи обстеження?
   — Я-йее-не знаю. Но ви проходьте, дізнаєтесь у начальства.
   Тяжкі двері повільно прочинилися, піднялися ґрати, і ми опинилися всередині.
   — А це хто з вами? — поцікавився охоронець, підозріло тицьнувши в мене пальцем.
   — Це-е…, — цього Нінка, здається, не передбачив.
   — Я — провідний експерт міжнародного фонду “На підтримку евтаназії”. Вирішуємо питання про надання субсидій лікарні.
   Охоронець сполохано блимнув очима, Нінкомпуп всміхнувся крізь зуби. В цій його подобі видовище здатне було звалити з ніг як мінімум бізона, але я витримав.
   Ми рушили вздовж темного коридору, де наші кроки голосно відлунювали металевим брязкотом. Відразу скажу, що зловісними коридорами, якими низько плив чорний сморід від нечисленних смолоскипів, довелося блукати довго, при чому одного разу ми перестріли двох санітарів, що вели на огляд пацієнта у грубезних кайданах — певно, в нього була особливо тяжка стадія пневмоманнї, та він, на зло чуйним ескулапам, ніяк не хотів цього визнати; з-за дверей палат з ґратованими віконцями неслися страшні зойки і прокльони. Досить часто у цій лікарні опинялися митці — правду кажуть, мистецтво і божевілля розділяє тільки соціально сконструйована умовність, так що, не сподобався критичними колами — можеш загуркотіти за лікарняні ґрати.
   — Так, Нінка, де ми збираємося знайти реєстратуру? Бо мені здається, що твоя патолого-анатомічна подоба заведе нас до “холодильника”.
   — М-мн… Це справді іноді виходить з-під контролю.
   — Маньяк, — різко кинув я, — Швидше уяви себе кимось іншим.
   — Ким? Твоєю коханою дівчиною, аби ти нарешті вдовольнився і не нидів?
   — Ух ти! А можеш?
   — Тю, збоченець, вгамуйся нарешті, — дещо злякано запропонував Нінкомпуп.
   — Слухай, я маю на увазі, якимось лікарем, спеціалістом з отруєнь, якого викликали для огляду “голосів”.
   — А спеціаліст з отруєнь — це хто? Токси… Гастро… гастроном?
   — Та будь простіше. Скажеш, що проктолог — будеш промивання робити.
   Нінка, всміхаючись, промимрив відповідні заклинання і за якусь хвилину перетворився на веселого опецькуватого дядька, що тримав маленького ліхтарика у м’язистих руках. Справді, досить скоро ми вийшли до реєстратури, де й почали вимагати показати нам потерпілих.
   — Проктолог? — перепитала сестричка, що сиділа за ґратованим же вікном приймальні. Вона була вбрана у захисний костюм і тримала руку на гачку самостріла, який, що характерно, був націлений на нас, — Туди вже надіслали одного. Якраз промивання збирались проводити.
   — А я, — гордовито мовив Нінка, — Я — проктокурор і мушу обстежити хворих до того, як ці профани зіпсують усі свідчення. Це зі мною секретар суд-мед огляду. Прошу якомога швидше провести нас до потерпілих.
   — О! — збентежилася сестричка, — Прошу зачекати, я приведу головного лікаря зі слідчого ізолятора.
   Вона відклала самостріл, що примусило мене різко видихнути, і майнула у двері, що знаходилися за її спиною.
   — Так, і що тепер? Зараз приведе цього лікаря…
   — А документи, інформація про надходження потерпілих де знаходиться?
   — Тут, гадаю, на реєстратурі. Але як туди потрапити? Он її каптьорка зачинена на великий імпортний замок.
   — Замок, кажеш… — протягнув я, згадуючи свою бурхливу юність у “Злобній булочці”. Нам не раз випадало мати справу з різними запорами, якими від нас намагалися врятувати різну цікаву інформацію, — Ану посунься!
   Я перевірив замок, і, на щастя, він виявився знайомої мені конфігурації.
   — Я можу з цим впоратися. Лише мені потрібна шпилька чи бодай викрутка.
   Нінкомпуп зорієнтувався миттєво. На стіні, прибитий цвяшком, висів плакат “На волю з міцним здоров’ям”, який і був використаний у злочинних цілях. Через півхвилини, покопирсавшись цвяшком у складному механізмі імпортного замка, я відчинив двері реєстратури.
   — Ну, і як тобі?
   — Браву! Я тобою пишаюся. Так, де тут наші “голоси”? — Нінка вже копирсався у картотеці, — Ага, ось.
   Аж раптом почулися голоси і кроки за дверима, куди вирушила була за головлікарем наша сестричка.
   — Полундра! — прошепотів я, — Тікати треба!
   — А картка?
   — Беремо з собою. Ну, гайда!
   Ми, у виваженій паніці гримнули дверцятами шухляди, з ноги захлопнули за собою двері реєстратури і дременули коридором; Нінка міцно притискав до себе трофей. Зупинились ми відразу ж за поворотом, аби не чути було гуркоту, що видав би напрямок нашого відступу.
   — Ну, треба щось робити, — хекаючи, повідомив я.
   — Ідеї?
   — Можеш ще на щось перетворитись?
   — Тебе заціпило на цьому, чи як?
   — Але ж це спрацьовує! Можеш щось ліпше запропонувати? Я весь увага і співробітництво.
   — Маєш, страмна халепа, рацію. Ну, логічно, я повинен надбати того вигляду, у якому сюди і увірвався, — нервово зашепотів Нінка, — Тоді, можливо, в мені не признають того біснуватого проктолога, який пограбував реєстратуру. А от ти… Шкода, що ми тобі чогось не вигадали ще на підступах. Гм.
   — Так, поки ми тут блукатимемо, вони точно вишлють на КПП посилену варту і сестричку, аби змогла нас упізнати. Якщо я з’явлюся у якомусь іншому вигляді, боюсь, охоронець мене неправильно зрозуміє. Гм.
   Запала мовчанка, ми з Нінкою оглядали один одного, намагаючись виявити нас обличчі співучасника натяк на якусь здогадку щодо втечі з місця злочину.
   — О! — зрештою всміхнувся Нінка, — Ти ж сам тільки-но це сказав!
   — Що? — здивувався я, — Коли це я встиг?
   — Сестричка і варта. Це ти такий розумний, із стажем злочинної діяльності, передбачив, що вони мають зробити. А от вони, власне, поки ще докумекають, що їх пограбували зайди…
   — Ну, не варто недооцінювати супротивника. Люди, нажаль, не такі й дурні.
   — Слухай, діяти треба, геніальний тактик! Робимо з мене охоронця, з тебе — сестричку, створюємо багато галасу даремно, викликаємо паніку в рядах охорони і зникаємо з поля зору.
   — Стоп, а чому це з мене — сестричку? І як це взагалі…
   — А? Що за паніка? Недовихований суворим батьком страх кастрації?
   — Нінка, нагадаєш, щоб я тобі наглу пику набив, як вийдемо?
   — Обов’язково.
   І ось — переді мною дебелий гоблін у захисній формі.
   — Ну як?
   — Гм, та нічого. Тільки треба більше погрозливої тупості в очах та невблаганної обмеженості у рельєфі чола. І палицю не так тримають — це ж не улюблений анатомічний орган.
   Качок-Нінка гнівно блимнув маленькими очицями.
   — Зараз ще подивимося, що з тебе вийде!
   — А-е, дрібненька проблема — я так не вмію, взагалі-то.
   — До курвлячої холєри! Не міг раніше сказати? — він зітхнув, — Гаразд, зараз тобі буде спецкурс із втечі з переодяганням. Так, заплющуй очі. Твоє завдання — якомога краще уявити сестричку і спробувати поставити себе на її місце у суспільній ієрархії. Промовляй за мною: magnum status et prima moda est ego qui per saltum capere nomen temporarius.
   Нінка прокашлявся і промимрив: “соціалізацію завершено з індексом рольових конфліктів 0,84. Ох і ні хрона ж собі!”
   — Що? Ну, вийшло?
   — Вийшло… Але в тебе і уявлення про жінок! Ух, ми їх просто на переляк візьмемо! Ну, ходи!
   Мені так і не вдалося дізнатися, що ж я мав тоді за вигляд — Нінка вихором помчав до виходу, не слухаючи моїх докорів, що летіли навздогін. Та, як з’ясувалося згодом, моє невміння поєднувати різні суспільні статуси призвело до утворення своєрідного колажу з жінки-берегині домашнього вогнища — в папільотках і з колотушкою, жінки-коханки у комбіне та з сильно вираженими статевими ознаками, жінки-професіонала у дорогому офісному вбранні, жінки-матері з чітко означеною перспективою та фурії-поборниці рівності прав, розфарбованої а-ля спецназ на завданні.
   Всі ці функції, як на мене, взагалі поєднати неможливо, так що вийшов такий страшний мутант, який викликав у охоронця шок і заціпеніння. Нінка щось намагався йому пояснити про картку, яку вкрав проктолог у злочинному тандемі із патологоанатомом, та охоронець, в якого сьогодні видався надто вже важкий день, відправив нас у захмарні далі, оскільки то була не його драна проблема.
   Тільки-но ми, вислухавши щиру пораду, випірнули з “блакитної мрії”, позаду почулася голосна невимушена лайка. Це, очевидно, свідчило про наближення подальших ускладнень у житті охоронця закладу позбавлення болі.
 
***
 
   — Та-ак… — протягнув Гріф Реморс, переглядаючи мою статтю. Потім підозріло примружившись, поцікавився, — Ти взагалі, добре почуваєшся?
   Я спробував зазирнути у текст, що лежав перед Редактором.
   — А що? Щось у цьому творі мистецтва свідчить про фатальний фізіологічний розлад?
   — Та… Ти себе у дзеркалі бачив?
   Я миттєво підхопився і підскочив до шафи, скло якої за відсутності інших благ цивілізації могло служити дзеркальною поверхнею. Там виднілася моя пика, прикрашена кількома папільотками і смужками захисної фарби.
   — Мамцю! — проскиглив я, — А я дивувався, чого це люди із таким захопленням мене оглядають. Думав, нарешті, побачили в мені новий секс-символ…
   — Ну, якоюсь мірою, секс-гротеск, чи що… — погодився Редактор, аби підтримати дух розчарованого у громадській думці співробітника, і повернувся до прочитання сенсаційної статейки.
   Мої сподівання виправдалися, очі пана Реморса жадібно розчахнулися, явивши моїм очам панораму “Редактор у стані здивованого обурення від нісенітниць, яких нагнав штатний кореспондент”.
   — Тобто, ти хочеш сказати, — хрипким від хвилювання голосом мовив начальник, — ви дійсно дістали докази того, що парламентарі потруїлися від передозування хабаршишу та амфікорумпінів?
   — Угу, маємо особову картку, де, до речі, вищезазначений діагноз перекреслено і дописано “виправити на пост-перепійний стресовий синдром” з підписом головлікаря.
   — Ви її, е-ее, позичили?
   — Саме так, ми її поцупили.
   — Цього Нінкомпупа слід ізолювати від суспільства! Він же мені, почварик, колектив розкладає!
   Гріф Реморс підхопився з місця, що змусило мене мляво збентежитися долею колеги, та майже відразу й сів, з гіркотою в очах розглядаючи мою особу. Це вже змусило мене більш інтенсивно збентежитися власною долею.
   — Так, ну добре. Впишемо тут, — Редактор взяв червоне перо аби зробити корективи в тексті, -“побутують чутки”, “говорять, що” та “як повідомляють надійні джерела”. Це позбавить статтю відчуття пошлої достовірності, несумісної, відзнач, несумісної з особистою безпекою. Знаєш, був один такий герой у давні часи, не пам’ятаю прізвища, дуже був допитливий, та й побазікати не проти. Так він колись побачив голу Правду — це така була в античності богиня, — а вона потім йому очі видлубала. От побачиш, так це просто не минеться.
   Не минулося це відразу ж, на наступний день. Зраночку до відділу влетів розпашілий Нінкомпуп, потрясаючи в повітрі імпровізованою зброєю масового ураження — шматком щирої, мов пропаганда, жовто-бульварної газетки “Вісник пантеону”.
   — Ось, дивіться, що покритчині діти понаписували! Он як, курви зальотні, накропали! От покидьки недодрані!
   — Що, Нінка?! — я підхопився з місця, утворивши недоладним рухом торнадо зі стільців, паперів та письмового приладдя.
   — Ось! — він гнівно жбурнув в мене газетою і впав у крісло навпроти стола Гріфа Реморса. Той підняв одну брову і скептично усміхнувся.
   — Що, зовсім малахольний? Чи лише трохи охрінів, хлопче? Чого б ото я вдирався до відділу, репетуючи, відзнач, мов квочка на зносях?
   — Так оці, з “віника” написали про парламентарів, які потруїлися у “мандатій втісі”…
   — Нінка! — вискнула Ешлі, відриваючись від купи знімків, які відстріляла звідучора на своєму “маузері”, — я ж тебе ніжно просила, палко благала та довго і нудно пояснювала, що деякі солоні слівця слід вживати тільки під пиво, і то у вільний час.
   — Ги-ги, — щиросердно вибачився Нінкомпуп, — Так от, написали, шкури продажні, що “голоси”, цілком у відповідності до чинного законодавства, нажерлися алкогольних напоїв, що викликало у них цілком легальну “алергічну реакцію”. А щодо наших закидів з приводу амфікорумпінів, то це, бачте, є продуктом “незрілої мізантропії на ґрунті безпідставних наклепів окремих аматорів від журналістики”.
   — Ось ви хто, — втішилася Ешлі, — А я вам скільки пояснювала? Все не вірять, поки не прочитають чорним по білому.
   — Люба моя, — це мовив я, розвертаючись до неї, — Як можна вірити покидькам з “віника”? Це все одно, що брати консультації з розробки корпоративного іміджу у макаки. А свою позицію щодо нас ти переглянь: ми ще доведемо свою звитягу і професійність. Нінка! Пішли бити морди!
   — О! — Нінка повчально здійняв вказівного пальця, — Оце я розумію, фахівець.
   — Фу, мужло, — презирливо скривилася Ешлі.
   — Хлопці! — Редактор розпачливо зірвав з носа окуляри, — Ви — представники ГС, тому поводьтеся, заради всього святого, пристойно. Морди, відзначте, бити слід кваліфіковано і ефективно. Так, щоби раз і надовго.
   І ось, невловимі месники, озброєні благословенням начальства, рушили на круті розбірки з конкурентним елементом. Метою нашого походу був Храм Спільного Бога, де відбувалася ритуальна церемонія задобрення сил Хаосу — регулярна прес-конференція з фуршетом. В жертву Творцям Щонайгірших Можливостей приносилися обрані суспільні діячі, що мусили надати “інформаційним вампірам” кусень інформації і витримати екзекуцію відповідей на запитання. Іноді, траплялося, жертву, з якої було вичавлено більше інформації, ніж вона була здатна виробити, виносили із ритуальної зали ногами вперед, і незабаром громадяни інфо-вурдалаки могли пообгризати ніжні кісточки політичного трупа. Однак, це траплялося не так часто, все-таки приємніше тягнути “живу” інформацію, та й ображені послушники Спільного Бога могли найняти професійних екзорцистів, монахів-воїнів Скупого Бога з ордену Податкен Поліцейцерів.
   Ми справедливо сподівалися знайти і знешкодити підступних авторів злісної статейки саме там, оскільки відвідання прес-конференції, та ще й з фуршетом, було просто необхідним для тих журналістів, які не спромоглися підгодуватися інформацією, полюючи за нею у вільному сафарі.
   Підійшовши до Храму, ми мусили зіпсувати життя варті, продемонструвавши їм амулети із зловісними рунами, що засвідчували нашу належність до нечистої сили, зустріч з якої ще невідомо чим може закінчитися. Вартовий — флегматичний парубок зі шрамом на скроні у яскравій храмовій туніці — був очевидно горобцем стріляним і тому без всяких різких рухів і відворотних молитов просто сполотнів і втратив свідомість. Перестрибнувши через непорушне тіло, ми піднялися широкими сходами розкішного палацу, де провадив свою праведну діяльність Верховний жрець Спільного Бога та його адміністрація. Зазирнувши за золочені двері, які нервово прочинив для нас послушник, Нінка обернувся і кивнув мені. Очевидно, об’єкт страшної мсті перебував саме у ритуальній конференц-залі. Ми тихенько потупцювали до вільних місць, аби не зруйнувати емоційний контакт призначеної на заклання громадської фігури та почесного зібрання екзекуторів. Це був, здивовано відзначив я, старший жрець з питань зовнішніх стосунків рідного полісу. Певно, щось негаразд у місті Дрободані, раз такий наїдок кинули журналістам. Відразу ж у моїй тривожній свідомості сплили на поверхню нещодавно втоплені асоціації з посольством Забодянщини. Н-ну, сказав сліпий, побачимо.
   — … ми справді змушені були затримати видання їхній дипломатичній місії дозволу на торгівлю наркотичними речовинами, — вже через силу, зі зрадливою слабкістю в голосі промовив нещасний старший жрець. Його руки тремтіли, очі закочувалися, жрець жадібно прикладався до склянки, що стояла перед ним, в той час, коли присутні журналісти, скептично всміхаючись, споживали інформацію, мов кити планктон — пропускаючи водичку крізь зуби.
   — … це стало необхідним через те… о-оте ко-отре, — жрець хитнувся, насилу втримавшись за трибуну; до нього підскочив ведучий, обмахуючи його матеріалами доповіді, — ми з’ясували, що якість їхньої продукції не відповідає споживчим стандартам: викликає порушення обміну речовин на фондовому ринку, податкову імпотенцію, посадово-фінансове звикання та певні симптоми валютної шизофренії… еніі…нії…іїї.
   Жрець видохнув останні слова і видовищно беркицьнувся на підлогу. Журналісти зашуміли, обурюючись. Одна з ходових версій, як я дізнався пізніше, повідомляла, що державні мужі, яким доводиться проходити процедуру упередженого допиту, розробили стратегію власного порятунку з пазурів інфо-вампірів. Кажуть, що штатний дорадник Дон Хуаненко вчить нещасних миттєво входити в транс; іноді, як це сталося зараз, суспільні діячі просто втрачали свідомість, стаючи недосяжними для журналістської допитливості, а іноді — починали верзти екстатичні репортажі з астралу, розказуючи про райдужні перспективи, що нібито видніються зовсім поряд.
   — Онде, — прошепотів Нінка, — сидить Фелікс Нунчак. Він і є тим підступним мерзотником, який жить не може, не зіпсувавши репутацію “Голосу Совісті” на сніданок і перед сном. Ну, пішли, притиснемо беззахисного до стінки?
   — Авжеж, — я кровожерливо ошкірився, — ти будеш тримати, а я лупцювати!
   — Тримай кишеню! Я сам давно чекав цієї нагоди!
   Похмурі і невблаганні, ми рушили до приреченого на тісне з нами спілкування, Нунчака маленького чоловічка із блискучою від довгого використання лисиною. Той, побачивши нас на горизонті свого безхмарного існування, швидко зметикував, що йому загрожує, і не відкладаючи на потім, почав сновигати залою, підвиваючи від жаху. Ми його, звісно, швидко виловили і випхали з приміщення.
   — Ну, Нунчак, що маєш сказати на свій захист? — Нінка навис над нещасним, погрозливо накопиливши губи, вирячивши баньки та притиснувши кулака до носа Нунчака, аби той оцінив його ніжний аромат.
   — Е-ек… — Нунчак висловив своє здебільшого підсвідоме обурення поведінкою Долі.
   — Суд визнає підозрюваного винним! — урочисто мовив Нінкомпуп, — Тепер слід визначитися із мірою покарання. Що пропонує шановне журі?
   — Образа і наклеп — це злочини проти особистості, який потерпіла особистість може розглядати як підставу для самовільної розправи в особливо жорстокій формі з обтяжуючими обставинами, — радісно відгукнувся я, — Нагодуємо усім вранішнім тиражем “Вісника”! Скинемо його з дуба на кактус! Втопимо в Хайнекені!
   — Зізнавайся, паскуда! — рикнув Нінка з такою щирою люттю, наче всю ніч жер мухомори, аби повести варварський авангард у битву.
   Фелікс Нунчак прохрипів щось у намаганні зомліти, та Нінка, ввійшовши в стан бойового безумства, вліпив йому ляпас. Нунчак очманіло хитнув головою і проскиглив:
   — В чому ж зізнаватися, добродії?
   Нінка розреготався, оцінивши комізм звертання.
   — Хто тебе напоумив написати таку дотепну статтю про парламентарів, колего? — раптом здогадався я.
   Той, підтвердивши мою здогадку, знітився і з переляканим виглядом роззирнувся навколо.
   — Я не можу цього сказати, — прошепотів він.
   — Можеш-можеш, слід вірити у власні сили, — переконливо порадив Нінка, беручи розгін для наступного ляпасу.
   — Повірте мені, — зіщулився Нунчак, — клянусь найсвятішим, клянусь акредитацією до парламентських кулуарів! Якщо я скажу, хто був замовником матеріалу, я просто зни…
   — Де він? — вискнув Нінка, обурено тицяючи пальцем туди, де секунду тому перебував Фелікс Нунчак.
   — Страмна халепа… — вражено прошепотів я.
   Фелікс Нунчак таки вчинив обіцяне “просто зни…” — від підступного обмовника навіть ріжок з ніжками не лишилося. Нінка, однак, оговтався навдивовижу швидко.
   — Отак буде з усіма, хто пише хрінові статті, — повчально мовив він, чомусь підозріло косячись на мене.
   — Ага, дезінтеграція — найщиріша форма самокритики, — погодився я, — Але Нінка, ти нам ще потрібен! В тебе є маса інших достоїнств!
   Бігти довелося швидко, адже Нінкомпуп в гніві — видовище жаске, як не глянь.
 
***
 
   — Зник, кажете? — скептично хитнув головою Пайба Оліфаг, — Так, здається, серед порядних людей чинити не прийнято. Можна ж було просто набрехати — ви, певно, і не помітили б, а то й визначити вас обох нецензурними, та відповідними поняттями і запропонувати піди куди подалі. Так же ж, Гріф? Чи як там робиться у порядних людей? Бо я вже забув, коли востаннє бачив їх живцем.
   Ми з Нінкою заціпеніли від обурення, тоді як обидва Редактори спостерігали за нами з по-батьківськи жорстокими усмішками.
   — Хм. Не очікуй від мене неймовірного, добре, Пайба? Звідки ж мені знати? Ну тільки цей, Нунчак, навряд чи належав до цього рідкісного виду, однак, відзначте, встиг дати напрямок пошуку. От хлопці і просять тепер акредитацію до парламентських кулуарів.
   — Та ясень-пень. Я ж не дурний, розумію, що вони щось від мене хочуть, а не просто прийшли порадувати начальство добрим словом. Отак завжди…
   — Припини, Пайба, бо зараз заплачу, — суворо мовив пан Реморс, при чому тон його зовсім не відповідав нахабній усмішці, приховати яку він навіть і не намагався.
   — Та добре вже, спробую якось дати собі раду, — сумно мовив головний Редактор, — тільки натовпу скорботних плакальниць тут мені і не вистачало. Нінка, синку, чом дивишся на мене, мов дружба на дружку? В тебе ж є акредитація.
   — Ну, — Нінкомпуп сором’язливо опустив очі, — вона закінчилася ще того року. Коли мене випхали з кулуарів за бійку в буфеті…
   — Крхм, — Пайба Оліфаг подивився на підлеглого з непевним виразом, властивим суворій матінці, чий синочок розбив вікно батьковій коханці, — Ну, фах з тобою, давай її сюди.
   Нінка подав начальству медальйон з якимись затертими позначками. Головний Редактор покрутив її в руках, намагаючись щось згадати.
   — Так, Гріф, я забув десь свого ритуального ножика. Мабуть відкривав консервативи в секретаріаті. Не позичиш?
   — Та чого б і ні? — Гріф Реморс покопирсався в кишені просторих штанів і витяг на світ божий невеличкий обсидіановий ножичок. Він всміхнувся, мабуть пригадавши якісь приємні моменти пов’язані з ним, і, перехилившись через широкий начальницький стіл, подав його Пайбі Оліфагу.
   Головний Редактор, отримавши ніж, пробубнів щось, кваліфіковане мною як побажання кошмарним підлеглим наглої страмної халепи, і встромив цю грізну зброю в палець. Звідти, не зволікаючи, покотилася крапля крові, яку перекривлений від приємних відчуттів, Редактор помістив на медальйон, від чого, здавалося, візерунки стали більш яскравими. Після чого пан Оліфаг передав освячений медальйон Нінкомпупу, який аж засвітився від гордості.
   — А от щодо тебе, — протягнув Редактор, — це трохи важче. У нас обмежена кількість акредитацій і, щоби отримати ще одну, потрібно вбити трохи часу. А… хоча, я можу віддати тобі й свою, — він хитро примружився, занурив травмовану кінцівку в шухляду і витяг звідти медальйон, схожий на Нінчин, — мені вона вже навряд чи знадобиться. Застарий я для таких речей. Так, ну що сидиш, телепню?
   — А що ж накажете?
   — На коліна!
   — Ви певні, що хочете це побачити?
   — Це — ритуал, хлопче. Процедура, розумієш?
   При цьому Гріф Реморс і Нінкомпуп заледве не вдавилися стримуваним, та цілком гомеричним реготом.
   — Ну, чого чекаєш?
   Я звісно, гупнув на підлогу, схилившись у земному поклоні і забормотів щось нечленоподільне.
   — Помилуй-владико-не-накажи-стратити-бо-діти-підуть-жебрати-а-вдова-нагло-скурвиться…
   — Заткнув би ти пельку, га?! Отже, — він зітхнув, торкаючись ножичком мого плеча, — Володій цією акредитацією з честю, не зловживай нею з метою окозамилювання і словоблуду більше п’ятьох раз на день, будь вірним сюзерену-Редактору та утопічним ідеалам вільної преси. Ну що там ще… в карти не програвай, не обмінюй менш як на три пляшки пива, зберігай конфіденційність інформації, отриманою за допомогою цієї акредитації, в сухому та темному місці. Клянешся?