Страница:
— Ну, фраер, амба тобі прийшла, — мовив він. Я не міг не погодитись з таким міркуванням. Амба, гаплик, кранти, кришка, труба, фінал, фініш. Див. також “хана” та “триндець ”.
— Ти, чунарь паганий, платить збираєшся?! — Визвірилася салонна манірниця, підводячись з-під стійки, куди її щойно привів інстинкт самозбереження.
— Та я тут ні до чого, шановні! Я випадково повз проходив! Це нещасний випадок! Це прикрість, але не біда! — відчайдушно репетував я, намагаючись звільнитися.
Навколо зібрався чималенький гурт глядачів, що підбадьорювали мого чолов’ягу та закидали порадами, як же саме нам’яти мені писок, розтрощити ребра та натовкмачити кумпол.
— Сча тобі будить нещасний випадок! — пообіцяв мені мій візаві, без жодного зусилля нейтралізуючи мої потуги зірватися з гачка.
— За посуд хто платить буде, покидьок?! — наполягала на своєму розпашіла леді.
— В пику йому, в пику! — не витримували суспензу глядачі. Я осудливо зиркнув на натовп. І похолов. Давно я не спостерігав такої концентрації творчих особистостей на кубічний метр питного закладу. А я ж, бувало, не виповзав з богемних кварталів (бо не міг). От що значить не стежити за культурним розвитком суспільства!
Все, подумалося, звіздець. В такі хвилини можна молитися, сподіваючись, що Боги врятують, а можна гідно прийняти смерть, розуміючи, що сподіватись на таке диво може тільки хворий на ейфоричну шизофренію. Однак, в цей конкретний момент сталося неймовірне. Осяяний неземним світлом, до місця подій, розштовхуючи спраглий до помсти натовп, наближався янгол. Він дивився на мене співчутливо і осудливо, як жінка на коханця, який “вийшов в тираж” раніше ніж слід. Спитаєте, звідки це мені знайомий такий погляд? Чисто дедуктивне теоретизування.
Отже, янгол, матюкаючи навколишніх, що необачно штовхали небесну істоту, підійшов впритул до нашої скульптурної групи і вирік наступне:
— Вуля, мать твою так, облиш хлопця.
— А тобі що до того, Нінка? — Похмуро поцікавився “Вуля”, який щойно був вирішив питання про надання таки переваги правому хуку.
— А я просто попереджаю, що завдання тілесних ушкоджень кореспонденту “Голоса Совісті” нікому затак не минається.
От правда, тільки тут докумекав я, в нього самого рука перев’язана. Це ж Нінкомпуп!
— От бачите, — вказав я на травмованого янгола, опинившись нарешті на землі, — рука у нього перев’язана, а вчора на кладовищі з’явилася нова братська могила. Вночі копали, аби усім загиблим останній спочинок забезпечити. Знаю, сам некролог писав!
— Журналіст!
Натовп в жасі відступив. Вуля з сумнівом розглядав власні руки.
— Чо ж ти не сказав? Чо на них, на журналістів, — обурюючись все сильніше, звернувся він до публіки, — хоч бірочки які не почеплять?
Публіка захвилювалася.
— Ходи, — тихо промовив Нінкомпуп, — а то довиступаєшся.
Ми опинилися надворі, і мій неочікуваний рятівник захихотів.
— Добре ти оце придумав, про братську могилу. Правильно, хай поважають. А як ти тут, взагалі, опинився?
— Абсолютно випадково, — автоматично збрехав я, та аж потім усвідомив, що це якраз правда, адже ж мусив би зараз звітувати Фобіусу у його смердючій штаб-квартирі. Від цього мені легше не стало.
— Ми так і не встигли познайомитися, колего. Нінкомпуп — можна, просто Нінка — мистецька хроніка. Моральний радикал.
— Брукс, ге… гуманітарні проблеми. Побутовий анархіст.
Ми швиденько потисли один одному руки.
— Ну що, — промовив він, — Ходімо десь сядемо, в мене тут одна шинкарка знайома.
— Шикарна знайома? — розгубився я, — Ні, я розумію, такий був стрес, але я не зовсім…
— Тю, дурний. Шинкарка, кажу. Може, питва в кредит дадуть.
— Ого! Нічого собі знайомства! Це ж треба що було бідній жінці зробити? Врятувати життя і честь їй та всім родичам до сьомого коліна?
Адже ж давати в щось кредит без дозволу вищих інстанцій — злочинна дія. Можуть дізнатися і звинуватити у перевищенні допустимої міри співчуття, і доводь потім, що то було у стані афекту чи в результаті нервового розладу. Тож ця леді наражалася на страшну небезпеку.
— Вміти треба, друже. Зараз, як пощастить, продемонструю, як це робиться.
Ми ввійшли до шинка під вивіскою “Прокат пива”, що свідчило про розвинену інфраструктуру закладу. Всередині було темно й вогко, тьмяне світло падало на склянки, добрі п’яні фізіономії та на статуетку в кутку, що зображала роздратованого дракона. Це — відворотний амулет-репелент, що мусив би охороняти від нечистої сили — бомжів, циган, всіляких хіпі — та журналістів. Конфігурація статуетки свідчила, що це — Малий Істеблішмент (дика назва, що дійшла до нас з невідомо яких міфологічних часів). Та, вочевидь, хазяї задарма віддали гроші — ми з Нінкою нічого неприємного не відчули.
Тільки-но ми потрапили досередини, Нінкомпуп весь змінився: в його очах звідкилясь з’явилася втома від життя, недбала хода свідчила про нескінченну нудьгу, а посмішка видавала трагічний надлам знавця страшних таємниць. Він залишив мене сторожувати місця, а сам поплівся до шинкарки. Ота змучена існуванням хода таки вдідька уповільнювала пересування. Він із сумним усміхом привітався до дівчини і, прихилившись до стійки, заговорив, дивлячись на неї знизу вверх. Повернувся він через якийсь час з двома склянками пива. Дивина, та й годі.
— Так, ну отже, — Нінкомпуп хильнув прохолодного напою і рішуче взявся до інквізиції, — Скажи мені, Бруксе, як ти взагалі до Редакції потрапив? Ні, нічого особистого. Просто ти на журналіста схожий, як ковбаса на небеса. Рішення Оліфага, звичайно, привід. Але, здається, ти трохи не в його уподобаннях.
— Глипл-уху-кха-кха, — це я від несподіваного прозріння вдавився пивом.
— А ти не знав! — розсміявся Нінка, — Це у нас побутує такий веселий епос про адміністративні покарання за, там, запізнення, нездачі статей у належний термін і т. п.
— О Боги, — простогнав я, трохи отямившись, — А що, е… хто в його уподобаннях? Джаскін?
Нінкомпуп подивився на мене із незрозумілим мені на той момент захопленням.
— Тільки ти про це… нікому! М-м, може і є в тобі щось від журналіста.
— Ага, просто підозрюючи в людях найгірше, я ще ніколи не розчаровувався. Скажу тобі чесно, я не маю зеленого поняття, нащо я знадобився у Редакції. Може, ти маєш рацію, аби внести у вашу нудну буденність елемент комічного?
Боюсь, в моєму голосі пролунала злість. Нінка, звісно, це почув і оцінив.
— Ну, це не зовсім точне формулювання. Певно, Пайба знає, що робить. Ну, чого ти набурмосився? Чим поганий початок кар’єри? Я от потрапив до Редакції у якості шпигуна Архів.
Я вилупив очі. Це мені вже трохи починало набридати.
— Архів!?
— Так, — він трагічно зітхнув, — до Редакції я вів життя розпусне і нескромне. Якось у п’яному угарі я познайомився з жінкою…
— Як неординарно! — захоплено промовив я.
— Так от вона, м-м, кралечка! Очі кольору мокко, шкіра — капучіно, волосся — відтінку кави гліссе, губи — мов кава фрапе. Обпоїла мене снодійним і…
Він замріяно замовк.
— Ну, а далі що? У вас склалися напружені і продуктивні взаємини?
— Ні, сексом ми не займалися.
— Ех, невдачка! А до чого тут Архи?
— А, — він понизив голос, — коли я заснув, мов янголятко, на ліжку голий, мене почали зомбувати, переробляючи на агента Архів. От. Я їх навіть не бачив.
— Ну-ну.
— Ні, справді. Тільки Пайба, як лише побачив мене, все зрозумів.
— Ти, певно, ходив з заплющеними очима, перевертав меблі і робив вигляд, що все так і мусить бути.
— Яке вульгарне спрощення! Хоча принцип десь той.
— Так він тебе перевиховав? І Архи не переслідували?
— Вони зрозуміли, що задум їхній не вдався і відчепилися. Але мене після зустрічі з тією жінкою, трохи нудить при вигляді мокко. П’ю тільки еспресо.
От так історія! Я замислився, не знаючи як на це реагувати. В голові плескалася суцільна каламбурда.
— Ну і як тобі тепер в Редакції, подобається?
— Це, знаєш, як наркотики, як золота лихоманка. Не можу зупинитися.
— А що, — обережно промовив я, — є там щось таке, що Архам і справді було б цікаво?
— О, до чорта. Адже ж далеко не все публікується.
— Та ти що-о… — протягнув я, занурюючись в екзистенційні роздуми.
Наступного дня відбулося неможливе: до Редакції я не запізнився. Навіть прийшов на кілька сотих секунди раніше. Вражений і приголомшений власною звитягою, я впав на стілець, вихекуючи останні кількасот метрів, що їх подолав на біциклі зі швидкістю непристойної думки. Не знаю, що на мене вплинуло сильніше — бажання показатися на очі колегам у всій красі новонадбаної пунктабільності чи вчорашня моторошна притча про неординарні норови Головного Редактора. Однак, овації зірвати не вдалося — на той момент, коли я прибув-таки до Редакції, весь колектив уже групами і поодинці сновигав приміщенням. Очі запалені, руки тремтячі, кровожерливі оскали, все дуже стильно, наче тут усі й ночували, ненормальні. Відбувалося щось незрозуміле — люди метушилися, мов ссяні миші на пательні, і мене це сильно бентежило. Редактор відділу ненав’язливо демонстрував повну відсутність. Конче треба було дізнатися, що в чорта-ляха діється, тож я впіймав Ешлі, яка неслася, мов фантом сумління буремною ніччю, і поставив питання руба.
— Як що? — її погляд із сумним докором піднявся на мене, — Субота.
І побігла. Я вкляк на місці, намагаючись сконцентруватися. Вчорашнє пиво, ці недоспані кілька вранішніх хвилин, потужний влив кави, швидкі пересування у просторі… От щось, напевне, в макітрі й розладналося. Наступною моєю жертвою став Джаскін. Все таки, на фоні цієї метушні, його чорна мантія виділялася приємною розважливістю.
— А, ти не знаєш! — здогадався він, — Здається суботній номер! Затверджуються останні статті, потім — коректура, верстка і все таке. Так що, вибач, мушу бігти.
Панчі Джаскін дременув торнадом кудись по своїх мистецько-хронічних справах. А потім настала моя черга. До відділу на хвильку зазирнув Гріф Реморс і, намагаючись втримати порухом вусів неслухняну посмішку, повідомив, що мене хоче бачити пан Оліфаг. На щастя, вчора мені вдалося запам’ятати приблизне місцезнаходження кабінету Головного, бо на першому поверсі творилося справжнє пекло у чарівну мить переобліку. Затоптали б і не помітили, а так я обережно, попід стіночкою, успішно дістався до місця призначення.
— Увійдіть!!! — почувся з-за дверей дикий лемент, тільки-но я підняв руку аби постукати.
Я обережно прочинив двері і відчайдушно ступив досередини. Там звідучора ще більше курива назбиралося, та, знаючи приблизний вектор руху, я не розгубився і рушив вперед, де скоро і побачив Редактора. Пайба Оліфаг, схилившись над безнадійно великою кіпою паперів, нервово обсмоктував люльку.
— Н-ну?
— Що, ну? Це ж, відмітьте, ви хотіли мене бачити, а не я вас, — вимовив я і тут-таки прикусив клятого язицюру.
Редактор скривився, потім зиркнув на мене і дістав з кіпи якісь зібгані папірці, в яких я з жахом впізнав свою вчорашню писанину.
— Що… — він закашлявся, — Страмна халепа! Що це таке?
— Н…не-некрологи.
— В тому і річ, що “не-не-не”. Як можна таке писати, юначе? Це ж не некролог це — памфлет! Ні, це безглуздий наклеп на життєві цінності! Ні, гірше, екзистеційні витребеньки! П’яний жарт тупого солдафона! Ну от що це?
— Я… ну, справді, не вмію і, чорт забирай, не хочу писати некрологи! Мені це нецікаво, і зовсім не подобається, що мене отак відверто примушують займатися дурницями. Он уже люди на вулиці жахаються, скоро страшно буде в дзеркало глянути, і нащо це все?
Голос мій бринів, мов кришталь, і час від часу в ньому відлунювали справжні істеричні нотки.
— Так, спокійно, — розчулився Редактор, — то й що, що не подобається? От пляцки розвозити тобі було цікаво?
— Зовсім ні, так то ж мене ніхто не примушував. А тут, обсіли з двох боків, не продихнути, і зловживають… — тут я збагнув, що сказав зайве.
— З двох, е?
Відбрехатися, звичайно, можна. Однак, мене дістала вже ця бридка ситуація. Нінкомпуп он мені, вважай, життя врятував. А я буду тут шпигувати, слідкувати, підслуховувати? А потім вдячний Фобіус, аби його страмна халепа втяла, витрясатиме з мене душу?
— Ну. Моя історія схожа на те, як сюди потрапив Нінкомпуп.
— Як, хіба тебе теж Джаскін у витверезнику надибав?
— Е-е, він говорив…
— І ти слухаєш, що розказує Нінкомпуп? Він же у нас казкар, яких іще пошукати! А про мене він нічого не розказував?
Я знітився і сховав погляд, стримуючи сміх. Пан Оліфаг розреготався.
— Ясно. Хоробра ти людина… хіба що і сам поділяєш мою буцімто виняткову прихильність до всіляких збочень. Але що саме він тобі розказав про той славетний випадок?
Отак це і сталося. Я, ціпеніючи від жаху, повідав Головному Редакторові “Голосу Совісті” про свої зв’язки з Архами.
— Угу, — ледве і сказав Пайба Оліфаг, — так я і думав. От же ж, і часу в мене зараз зовсім немає. Ну добре, якось владнається. Твої, гм, епітафії, ми напевне, все-таки надрукуємо, аби люди наглядно побачили, як не можна писати некрологи. Біжи, знайомся з роботою Редакції, потім буде церемонія випуску номеру, є на що глянути.
— Але, е-е…
— Біжи кажу, — сказав, як відрізав.
Я був, зізнатись, трохи розчарований зневагою керівництва до моєї страшної таємниці. І все він знав, виявляється! А як Фобіус на мене бугаїв своїх напустить? Та іще буде корида… вічна пам’ять тореадору. І нікому буде некролог мені написати. А що ж я час втрачаю? І про все самому треба дбати, не довіряти ж стороннім цю важливу місію!
Через якийсь час, коли я занурився в роботу, а з вуст моїх злітали епітети й гіперболи типу: “взірцевий”, “інтеліґентний”, “непитущий”, “хазяйновитий”, розважити мене у гордій самотині явився Нінкомпуп.
— Що це таке? — поцікавився він, нахабно пхаючи носа в мої нотатки.
— Некролог. Собі пишу. Як каже мій керівник, добрий некролог — початок легенди.
— Що, вже? — Він позірно сполотнів, — Але як я тебе розумію! Життя — лайно, робота — мука, колеги — дэрні, бос — падлюка…
Я зачудовано глянув на його щиро спохмурніле обличчя, не в змозі зрозуміти, наскільки серйозно він сприймає власні слова.
— Та, Нінка, це я так розважаюся, розумієш? Оскільки всі мене покинули напризволяще. Оліфаг мене не любить…
Нарешті обличчя Нінкомпупа подовшало.
— Н-ну, співчуваю. Я думаю, все-таки, з Термагантою у нього досить серйозно, тому не раджу тішити себе безпідставними сподіваннями. Він тебе не вартий, зрештою.
Думаю, не треба пояснювати, чому саме мене зібгало як мінімум вдвоє від гомеричного реготу. Нінка співчутливо дивився на мене, ледь помітно усміхаючись.
— Бруксе, слухай, любові любовями, а ти на церемонію випуску збираєшся? То треба швидше йти, місця зайняти позручніше. Ну?
Він підвівся зі стільця, простягаючи мені руку у жесті доброї волі.
— Ходи. На Термаганту, до речі, подивишся. Суперників треба знати в обличчя.
Такого я не чекав! Випуск суботнього номера — це справді подія не для сторонніх, слабких духом чи іншими частинами тіла. Це — скромне вшанування Бога Журнала шляхом обкурювань, вливань і невпинної вакханалії. Спочатку все наче виглядало пристойно: ми з Нінкою зайшли до великої, вщерть наповненої зали, сполученої дверима з верстальним цехом, де вже розгорталося урочисте дійство. До протилежної стіни був притулений великий позолочений ідол з розчахнутою пащекою і шістьма вилупленими у намаганні осягнути всю складність світу очима. У приміщенні, досить пристойному за розміром, було стільки курива, що я відразу ж запідозрив присутність у ньому Головного Редактора. А ось і справді він, оголений по пояс біля ідола, а з іншої сторони — жінка у яскравому вбранні. Я з жахом усвідомив, що вона мала поголену макітру, де лишився лише шмат довгого волосся на маківці, зібраний золотою стрічкою у кінський хвіст.
— Це і є Термаганта, — гордовито повідомив Нінкомпуп, — Наш відповідальний секретар.
— У, страмна халепа! — похвалив я.
Це вона, значить, стала між мною і Пайбою, усміхнувся я. Ну що ж. Шикарна жінка, хоча й на дуже витончений смак. З тілом “смерть від спермотоксикозу” і виразом обличчя мегери…
В цей момент зазвучала музика, створювана оркестром, що розташовувався поруч з ідолом. Це, схоже, були Редактори відділів, судячи з того, що серед музикантів я побачив Панчі Джаскіна, який затято гамселив по ударних інструментах, і Гріфа Реморса, який награвав на трубі. Головний Редактор зробив виразний жест, наче роблячи музикантам аутодафе; музика, природно, відразу ж ущухла. І тоді Термаганта заголосила літанію:
Аж ні, найстрашніше було попереду. Різні ентузіасти почали виголошувати тости, в яких на льоту творилася міфологія місцевого значення. Потім слово взяв Сам, Пайба Оліфаг, з вуст якого полилися побрехеньки про гіпотетичні досягнення співробітників. Я ж, не знаючи, що на мене чекає, спокійно і розважливо розливав колегам коктейлі: як не як, Статика і Динаміка Алкогольних Сполучень була моїм улюбленим предметом у Школі Високих Наук. Особливою популярністю користувалися напої “духошиб”, “горлочос”, “вивертач” і мій власний винахід — м’який і приємний коктейль “зашморг”. І тут рука моя, дарма що зміцніла у багаторічних тренуваннях, здригнулася, проливаючи рідину, що підозріло зашкварчала на поверхні столу.
— І дозвольте запропонувати ще один тост, — якраз в цей час промовив Редактор, — За нового нашого колегу, який перебуває в нас за спеціальним завданням Архів!
Я, брутально вражений у хворе місце, заціпенів, дико роззираючись. Нарід чомусь не поспішав вчинити мені виважено-справедливе скарання на горло без суду і слідства. Навпаки, схоже, заява викликала в журналістів бурхливі позитивні емоції, а власне, п’яний регіт. Ага. Тобто, це жарт такий. Так що ж, Оліфаг мені просто не повірив? Перед очима застрибали зорі — вкотре вже виникла страшна підозра, що в мене, перепрошую, біла гарячка.
— І які вони, Архик-ги? — поцікавився Джаскін, дивлячись кудись на моє ліве вухо.
— Ха! — злісно вишкірився я, відчуваючи, як у мене починають горіти вуха, — Вони страшні, як найгірше, що лише може трапитись зі смертним: начальник-трудоголік, колеги — невловимі месники, дружина-німфоманка, коханка-ювелір, друзі-злочинці, вороги — колишні друзі. Це — як любов до себе без взаємності, як чужий успіх, як пограбування в день зарплати. Це навіть гірше за журналістів.
Присутні загигикали, оскільки, звичайно, уявити останнє вдавалося лише із докладанням певних зусиль, які у такому святковому стані давалися непросто. Адже ж cамоповага журналіста не має розумних меж.
— А навіщо їм тебе сюди тойво? — почувся веселий басець. Це знов, зметикував я, пан Реморс, влаштовує мені западлянку.
— А я сюди оце, аби ви їм тут не тойво усю Систему, — відповів я у тому ж стилі.
— Але ми, хлопці, сила!
— Ну, по чарці? За побожний страх, як основу взаємоповаги!
Зазвучали різні ще більш екзотичні тости, як то, “за економічні реформи та нещасні випадки”, “за політику та інші стихійні лиха” і навіть “за світське життя столичного криміналітету”. Від такої концентрації чорного гумору в мене волосся на загривку ставало сторч і нестримно тягло до пляшки. А тут іще — наслідки стресу, автором якого був підступний головний Редактор…
Так що, вибачте вже, додому я причвалав не те що напідпитку, а просто убитий в тираж. Автопілот видавав загадкові фігури вищого пілотажу, роблячи мою ходу схожою на шлюбний танок павіана, а коли переді мною виникла якась перепона, я пробурмотів щось на зразок “я вільний громадянин метрополісу, а ти — інфраструктура, так що пшла в пень з дороги прогресу!”
— Ах ти ж сучий сину! — прозвучав знайомий жіночий зойк.
Парабелла! Клята регуляція випадковостей — цей безкоштовний додаток до ліцензії на взаємини! Колізія мене протверезила, та не так щоб надто сильно.
— О! Кохана, я не до тебе, я до неї, — ткнув я пальцем в стіну, обережно рушаючи в обхід Парабелли.
— Тю, придурку, от з нею і будеш… ()!
— Вибач, — промовив я, намагаючись сконцентруватися, — сьогодні () не буде. Мене ну-нудить, ну дай пройти, будь ласка.
— Ах ти ()!
— Ну () чи (), тобі видніше, — примирливо промимрив я, з’їжджаючи по стіні додолу.
Вона допомогла мені звестися і, підтримуючи під білі руці, повела додому. Вдома, я відразу ж надбав недоторканості лежачого, а Парабелла сіла поруч, дивлячись на мене із доброзичливістю гієни.
— Ну і чого я з тобою зв’язалася? — заскиглила вона, щойно помітивши в моєму оці іскру свідомості, — Спокою мені немає, ні ласки від тебе, ні слова доброго. Клятий егоїст, ідіот самовпевнений, скотина невдячна, самозакоханий алкоголік…
І в тому ж дусі. Я скривився, мнучи скроні. Ні, от цій жінці некрологи писати ніяк не можна, а то ще зрадіють друзі та знайомі моїй трагічній кончині.
— І цей клятий дозвіл на взаємини закінчується лише через два місяці, — провадила вона виховну роботу, — так уже не можна хоч цей час не труїти мені життя?! І контракт через тебе зривається…
— Оце новина! Не пам’ятаю, щоб мені вдалося відмовити тебе хоча б від одного замовлення.
Вона зиркнула на мене досить дивно, немов оцінюючи нерухоме майно. На статус рухомого в той момент я, правда, і не претендував, та здивуватися ще мав сили. Шкода, що нічого більшого я не міг би втнути навіть за всі роги й копита достатку.
— Ну, хай щастить… — мовила Парабелла, все іще загадково усміхаючись, — Аби тебе трясця взяла!
— Мрійниця… — пробурмотів я, поринаючи у п’яний відруб.
Вранці — яка несподіванка! — на мене чекали результати зловживання сильнодійними напоями. Ледь дихаючи, жалібно стогнучи, я поповз до ванної кімнати. Я щиро сподівався пірнути у приємно-тепленьку водичку, проте, той самий Храм Протестантської Етики відзначився і тут. Терморегулятор води був налаштований перевіряти ще й наявність сивушних випарів: тож в результаті вода у діжці була просто крижаною і звідти я вилетів мов нецензурна антитеза на крилах незлого тихого мату на адресу всієї клятущої Системи. А потім, аби закріпити досягнення у галузі псування життєвого настрою, мені місцями пригадалася моя вчорашня пригода з Парабеллою. Здається, поводився я якось некоректно, хоч і не скажу, що в цьому була моя безпосередня провина. Тривога, причин якої я ще не міг осягнути, мов підступний тарган, раз і надовго поселилася в моєму серці, вимагаючи якоїсь діяльності чи хоча б марних потуг до втілення добрих намірів.
Тому, оскільки день був вихідний, я вирушив на пошуки Парабелли, прагнучи вичистити авгієві стайні власної совісті. Вулиця Липневої Розпусти викликала у мене теплі спогади, і я пройшовся нею кілька раз, складаючи монолог каяття смертника, аби не з’являтись перед ясні очі Парабелли непідготовленим. Насправді, я сподівався, що моє розкаяння її не розчулить, і я, переклавши провину на її тендітні плечі, буду залишений у блаженному спокої. Та, як виявилося, у цій риторичній вправі не було потреби. Моя де-юре кохана поставилася до моєї зніченої особи з дивовижною прихильністю, запропонувавши здійснити ритуальну вигулянку центральними вулицями, як-от у старі добрі часи. Я приречено зітхнув і запропонував дівчині руку.
Та вже через півгодини я відчув, що резерви мого розкаяння повністю вичерпалися. Парабеллу все тягнуло в якісь заклади громадського харчування, а мої позичені фінанси не мали нічого гумового в своїй природі, і розтягуватись ніяк не хотіли. Парабелла заробляла за контрактом куди як більше за мене, та ритуал є ритуал — платити мусить чоловік. На щастя, гендерні студії сучасності підняли питання про дискримінацію чоловіків і обмеження їхніх функцій в суспільстві до інструментальних. Та нескоро ще настануть часи звільнення від шовінізму! А поки що ми сиділи у ресторації “Вечірній кілер”, і я підраховував збитки, яких зазнає мій багатостраждальний бюджет. Парабелла споживала делікатес “Лебедина пісня під гострим соусом” та якийсь неймовірний коктейль “Соль Єрі” вартістю під п’ятдесят ютилів, а я насолоджувався холодною отрутою гримучої змії всього за дві безумовні одиниці.
— Ти, чунарь паганий, платить збираєшся?! — Визвірилася салонна манірниця, підводячись з-під стійки, куди її щойно привів інстинкт самозбереження.
— Та я тут ні до чого, шановні! Я випадково повз проходив! Це нещасний випадок! Це прикрість, але не біда! — відчайдушно репетував я, намагаючись звільнитися.
Навколо зібрався чималенький гурт глядачів, що підбадьорювали мого чолов’ягу та закидали порадами, як же саме нам’яти мені писок, розтрощити ребра та натовкмачити кумпол.
— Сча тобі будить нещасний випадок! — пообіцяв мені мій візаві, без жодного зусилля нейтралізуючи мої потуги зірватися з гачка.
— За посуд хто платить буде, покидьок?! — наполягала на своєму розпашіла леді.
— В пику йому, в пику! — не витримували суспензу глядачі. Я осудливо зиркнув на натовп. І похолов. Давно я не спостерігав такої концентрації творчих особистостей на кубічний метр питного закладу. А я ж, бувало, не виповзав з богемних кварталів (бо не міг). От що значить не стежити за культурним розвитком суспільства!
Все, подумалося, звіздець. В такі хвилини можна молитися, сподіваючись, що Боги врятують, а можна гідно прийняти смерть, розуміючи, що сподіватись на таке диво може тільки хворий на ейфоричну шизофренію. Однак, в цей конкретний момент сталося неймовірне. Осяяний неземним світлом, до місця подій, розштовхуючи спраглий до помсти натовп, наближався янгол. Він дивився на мене співчутливо і осудливо, як жінка на коханця, який “вийшов в тираж” раніше ніж слід. Спитаєте, звідки це мені знайомий такий погляд? Чисто дедуктивне теоретизування.
Отже, янгол, матюкаючи навколишніх, що необачно штовхали небесну істоту, підійшов впритул до нашої скульптурної групи і вирік наступне:
— Вуля, мать твою так, облиш хлопця.
— А тобі що до того, Нінка? — Похмуро поцікавився “Вуля”, який щойно був вирішив питання про надання таки переваги правому хуку.
— А я просто попереджаю, що завдання тілесних ушкоджень кореспонденту “Голоса Совісті” нікому затак не минається.
От правда, тільки тут докумекав я, в нього самого рука перев’язана. Це ж Нінкомпуп!
— От бачите, — вказав я на травмованого янгола, опинившись нарешті на землі, — рука у нього перев’язана, а вчора на кладовищі з’явилася нова братська могила. Вночі копали, аби усім загиблим останній спочинок забезпечити. Знаю, сам некролог писав!
— Журналіст!
Натовп в жасі відступив. Вуля з сумнівом розглядав власні руки.
— Чо ж ти не сказав? Чо на них, на журналістів, — обурюючись все сильніше, звернувся він до публіки, — хоч бірочки які не почеплять?
Публіка захвилювалася.
— Ходи, — тихо промовив Нінкомпуп, — а то довиступаєшся.
Ми опинилися надворі, і мій неочікуваний рятівник захихотів.
— Добре ти оце придумав, про братську могилу. Правильно, хай поважають. А як ти тут, взагалі, опинився?
— Абсолютно випадково, — автоматично збрехав я, та аж потім усвідомив, що це якраз правда, адже ж мусив би зараз звітувати Фобіусу у його смердючій штаб-квартирі. Від цього мені легше не стало.
— Ми так і не встигли познайомитися, колего. Нінкомпуп — можна, просто Нінка — мистецька хроніка. Моральний радикал.
— Брукс, ге… гуманітарні проблеми. Побутовий анархіст.
Ми швиденько потисли один одному руки.
— Ну що, — промовив він, — Ходімо десь сядемо, в мене тут одна шинкарка знайома.
— Шикарна знайома? — розгубився я, — Ні, я розумію, такий був стрес, але я не зовсім…
— Тю, дурний. Шинкарка, кажу. Може, питва в кредит дадуть.
— Ого! Нічого собі знайомства! Це ж треба що було бідній жінці зробити? Врятувати життя і честь їй та всім родичам до сьомого коліна?
Адже ж давати в щось кредит без дозволу вищих інстанцій — злочинна дія. Можуть дізнатися і звинуватити у перевищенні допустимої міри співчуття, і доводь потім, що то було у стані афекту чи в результаті нервового розладу. Тож ця леді наражалася на страшну небезпеку.
— Вміти треба, друже. Зараз, як пощастить, продемонструю, як це робиться.
Ми ввійшли до шинка під вивіскою “Прокат пива”, що свідчило про розвинену інфраструктуру закладу. Всередині було темно й вогко, тьмяне світло падало на склянки, добрі п’яні фізіономії та на статуетку в кутку, що зображала роздратованого дракона. Це — відворотний амулет-репелент, що мусив би охороняти від нечистої сили — бомжів, циган, всіляких хіпі — та журналістів. Конфігурація статуетки свідчила, що це — Малий Істеблішмент (дика назва, що дійшла до нас з невідомо яких міфологічних часів). Та, вочевидь, хазяї задарма віддали гроші — ми з Нінкою нічого неприємного не відчули.
Тільки-но ми потрапили досередини, Нінкомпуп весь змінився: в його очах звідкилясь з’явилася втома від життя, недбала хода свідчила про нескінченну нудьгу, а посмішка видавала трагічний надлам знавця страшних таємниць. Він залишив мене сторожувати місця, а сам поплівся до шинкарки. Ота змучена існуванням хода таки вдідька уповільнювала пересування. Він із сумним усміхом привітався до дівчини і, прихилившись до стійки, заговорив, дивлячись на неї знизу вверх. Повернувся він через якийсь час з двома склянками пива. Дивина, та й годі.
— Так, ну отже, — Нінкомпуп хильнув прохолодного напою і рішуче взявся до інквізиції, — Скажи мені, Бруксе, як ти взагалі до Редакції потрапив? Ні, нічого особистого. Просто ти на журналіста схожий, як ковбаса на небеса. Рішення Оліфага, звичайно, привід. Але, здається, ти трохи не в його уподобаннях.
— Глипл-уху-кха-кха, — це я від несподіваного прозріння вдавився пивом.
— А ти не знав! — розсміявся Нінка, — Це у нас побутує такий веселий епос про адміністративні покарання за, там, запізнення, нездачі статей у належний термін і т. п.
— О Боги, — простогнав я, трохи отямившись, — А що, е… хто в його уподобаннях? Джаскін?
Нінкомпуп подивився на мене із незрозумілим мені на той момент захопленням.
— Тільки ти про це… нікому! М-м, може і є в тобі щось від журналіста.
— Ага, просто підозрюючи в людях найгірше, я ще ніколи не розчаровувався. Скажу тобі чесно, я не маю зеленого поняття, нащо я знадобився у Редакції. Може, ти маєш рацію, аби внести у вашу нудну буденність елемент комічного?
Боюсь, в моєму голосі пролунала злість. Нінка, звісно, це почув і оцінив.
— Ну, це не зовсім точне формулювання. Певно, Пайба знає, що робить. Ну, чого ти набурмосився? Чим поганий початок кар’єри? Я от потрапив до Редакції у якості шпигуна Архів.
Я вилупив очі. Це мені вже трохи починало набридати.
— Архів!?
— Так, — він трагічно зітхнув, — до Редакції я вів життя розпусне і нескромне. Якось у п’яному угарі я познайомився з жінкою…
— Як неординарно! — захоплено промовив я.
— Так от вона, м-м, кралечка! Очі кольору мокко, шкіра — капучіно, волосся — відтінку кави гліссе, губи — мов кава фрапе. Обпоїла мене снодійним і…
Він замріяно замовк.
— Ну, а далі що? У вас склалися напружені і продуктивні взаємини?
— Ні, сексом ми не займалися.
— Ех, невдачка! А до чого тут Архи?
— А, — він понизив голос, — коли я заснув, мов янголятко, на ліжку голий, мене почали зомбувати, переробляючи на агента Архів. От. Я їх навіть не бачив.
— Ну-ну.
— Ні, справді. Тільки Пайба, як лише побачив мене, все зрозумів.
— Ти, певно, ходив з заплющеними очима, перевертав меблі і робив вигляд, що все так і мусить бути.
— Яке вульгарне спрощення! Хоча принцип десь той.
— Так він тебе перевиховав? І Архи не переслідували?
— Вони зрозуміли, що задум їхній не вдався і відчепилися. Але мене після зустрічі з тією жінкою, трохи нудить при вигляді мокко. П’ю тільки еспресо.
От так історія! Я замислився, не знаючи як на це реагувати. В голові плескалася суцільна каламбурда.
— Ну і як тобі тепер в Редакції, подобається?
— Це, знаєш, як наркотики, як золота лихоманка. Не можу зупинитися.
— А що, — обережно промовив я, — є там щось таке, що Архам і справді було б цікаво?
— О, до чорта. Адже ж далеко не все публікується.
— Та ти що-о… — протягнув я, занурюючись в екзистенційні роздуми.
***
Наступного дня відбулося неможливе: до Редакції я не запізнився. Навіть прийшов на кілька сотих секунди раніше. Вражений і приголомшений власною звитягою, я впав на стілець, вихекуючи останні кількасот метрів, що їх подолав на біциклі зі швидкістю непристойної думки. Не знаю, що на мене вплинуло сильніше — бажання показатися на очі колегам у всій красі новонадбаної пунктабільності чи вчорашня моторошна притча про неординарні норови Головного Редактора. Однак, овації зірвати не вдалося — на той момент, коли я прибув-таки до Редакції, весь колектив уже групами і поодинці сновигав приміщенням. Очі запалені, руки тремтячі, кровожерливі оскали, все дуже стильно, наче тут усі й ночували, ненормальні. Відбувалося щось незрозуміле — люди метушилися, мов ссяні миші на пательні, і мене це сильно бентежило. Редактор відділу ненав’язливо демонстрував повну відсутність. Конче треба було дізнатися, що в чорта-ляха діється, тож я впіймав Ешлі, яка неслася, мов фантом сумління буремною ніччю, і поставив питання руба.
— Як що? — її погляд із сумним докором піднявся на мене, — Субота.
І побігла. Я вкляк на місці, намагаючись сконцентруватися. Вчорашнє пиво, ці недоспані кілька вранішніх хвилин, потужний влив кави, швидкі пересування у просторі… От щось, напевне, в макітрі й розладналося. Наступною моєю жертвою став Джаскін. Все таки, на фоні цієї метушні, його чорна мантія виділялася приємною розважливістю.
— А, ти не знаєш! — здогадався він, — Здається суботній номер! Затверджуються останні статті, потім — коректура, верстка і все таке. Так що, вибач, мушу бігти.
Панчі Джаскін дременув торнадом кудись по своїх мистецько-хронічних справах. А потім настала моя черга. До відділу на хвильку зазирнув Гріф Реморс і, намагаючись втримати порухом вусів неслухняну посмішку, повідомив, що мене хоче бачити пан Оліфаг. На щастя, вчора мені вдалося запам’ятати приблизне місцезнаходження кабінету Головного, бо на першому поверсі творилося справжнє пекло у чарівну мить переобліку. Затоптали б і не помітили, а так я обережно, попід стіночкою, успішно дістався до місця призначення.
— Увійдіть!!! — почувся з-за дверей дикий лемент, тільки-но я підняв руку аби постукати.
Я обережно прочинив двері і відчайдушно ступив досередини. Там звідучора ще більше курива назбиралося, та, знаючи приблизний вектор руху, я не розгубився і рушив вперед, де скоро і побачив Редактора. Пайба Оліфаг, схилившись над безнадійно великою кіпою паперів, нервово обсмоктував люльку.
— Н-ну?
— Що, ну? Це ж, відмітьте, ви хотіли мене бачити, а не я вас, — вимовив я і тут-таки прикусив клятого язицюру.
Редактор скривився, потім зиркнув на мене і дістав з кіпи якісь зібгані папірці, в яких я з жахом впізнав свою вчорашню писанину.
— Що… — він закашлявся, — Страмна халепа! Що це таке?
— Н…не-некрологи.
— В тому і річ, що “не-не-не”. Як можна таке писати, юначе? Це ж не некролог це — памфлет! Ні, це безглуздий наклеп на життєві цінності! Ні, гірше, екзистеційні витребеньки! П’яний жарт тупого солдафона! Ну от що це?
— Як це сприймати, га? Бруксе?! А оце?
Коханий чоловіче, мій герой,
Так рано — в сімдесят — залишив світ!
Тепер з тобою юних я не втрачу літ,
Бо вчасно звів тебе в могилу геморой.
— Чекаю пояснень.
Вмер у нас один сусіда,
Ми в печалі день і ніч,
Бо вже не поставить дідо
Обіцяний могорич.
— Я… ну, справді, не вмію і, чорт забирай, не хочу писати некрологи! Мені це нецікаво, і зовсім не подобається, що мене отак відверто примушують займатися дурницями. Он уже люди на вулиці жахаються, скоро страшно буде в дзеркало глянути, і нащо це все?
Голос мій бринів, мов кришталь, і час від часу в ньому відлунювали справжні істеричні нотки.
— Так, спокійно, — розчулився Редактор, — то й що, що не подобається? От пляцки розвозити тобі було цікаво?
— Зовсім ні, так то ж мене ніхто не примушував. А тут, обсіли з двох боків, не продихнути, і зловживають… — тут я збагнув, що сказав зайве.
— З двох, е?
Відбрехатися, звичайно, можна. Однак, мене дістала вже ця бридка ситуація. Нінкомпуп он мені, вважай, життя врятував. А я буду тут шпигувати, слідкувати, підслуховувати? А потім вдячний Фобіус, аби його страмна халепа втяла, витрясатиме з мене душу?
— Ну. Моя історія схожа на те, як сюди потрапив Нінкомпуп.
— Як, хіба тебе теж Джаскін у витверезнику надибав?
— Е-е, він говорив…
— І ти слухаєш, що розказує Нінкомпуп? Він же у нас казкар, яких іще пошукати! А про мене він нічого не розказував?
Я знітився і сховав погляд, стримуючи сміх. Пан Оліфаг розреготався.
— Ясно. Хоробра ти людина… хіба що і сам поділяєш мою буцімто виняткову прихильність до всіляких збочень. Але що саме він тобі розказав про той славетний випадок?
Отак це і сталося. Я, ціпеніючи від жаху, повідав Головному Редакторові “Голосу Совісті” про свої зв’язки з Архами.
— Угу, — ледве і сказав Пайба Оліфаг, — так я і думав. От же ж, і часу в мене зараз зовсім немає. Ну добре, якось владнається. Твої, гм, епітафії, ми напевне, все-таки надрукуємо, аби люди наглядно побачили, як не можна писати некрологи. Біжи, знайомся з роботою Редакції, потім буде церемонія випуску номеру, є на що глянути.
— Але, е-е…
— Біжи кажу, — сказав, як відрізав.
Я був, зізнатись, трохи розчарований зневагою керівництва до моєї страшної таємниці. І все він знав, виявляється! А як Фобіус на мене бугаїв своїх напустить? Та іще буде корида… вічна пам’ять тореадору. І нікому буде некролог мені написати. А що ж я час втрачаю? І про все самому треба дбати, не довіряти ж стороннім цю важливу місію!
Через якийсь час, коли я занурився в роботу, а з вуст моїх злітали епітети й гіперболи типу: “взірцевий”, “інтеліґентний”, “непитущий”, “хазяйновитий”, розважити мене у гордій самотині явився Нінкомпуп.
— Що це таке? — поцікавився він, нахабно пхаючи носа в мої нотатки.
— Некролог. Собі пишу. Як каже мій керівник, добрий некролог — початок легенди.
— Що, вже? — Він позірно сполотнів, — Але як я тебе розумію! Життя — лайно, робота — мука, колеги — дэрні, бос — падлюка…
Я зачудовано глянув на його щиро спохмурніле обличчя, не в змозі зрозуміти, наскільки серйозно він сприймає власні слова.
— Та, Нінка, це я так розважаюся, розумієш? Оскільки всі мене покинули напризволяще. Оліфаг мене не любить…
Нарешті обличчя Нінкомпупа подовшало.
— Н-ну, співчуваю. Я думаю, все-таки, з Термагантою у нього досить серйозно, тому не раджу тішити себе безпідставними сподіваннями. Він тебе не вартий, зрештою.
Думаю, не треба пояснювати, чому саме мене зібгало як мінімум вдвоє від гомеричного реготу. Нінка співчутливо дивився на мене, ледь помітно усміхаючись.
— Бруксе, слухай, любові любовями, а ти на церемонію випуску збираєшся? То треба швидше йти, місця зайняти позручніше. Ну?
Він підвівся зі стільця, простягаючи мені руку у жесті доброї волі.
— Ходи. На Термаганту, до речі, подивишся. Суперників треба знати в обличчя.
***
Такого я не чекав! Випуск суботнього номера — це справді подія не для сторонніх, слабких духом чи іншими частинами тіла. Це — скромне вшанування Бога Журнала шляхом обкурювань, вливань і невпинної вакханалії. Спочатку все наче виглядало пристойно: ми з Нінкою зайшли до великої, вщерть наповненої зали, сполученої дверима з верстальним цехом, де вже розгорталося урочисте дійство. До протилежної стіни був притулений великий позолочений ідол з розчахнутою пащекою і шістьма вилупленими у намаганні осягнути всю складність світу очима. У приміщенні, досить пристойному за розміром, було стільки курива, що я відразу ж запідозрив присутність у ньому Головного Редактора. А ось і справді він, оголений по пояс біля ідола, а з іншої сторони — жінка у яскравому вбранні. Я з жахом усвідомив, що вона мала поголену макітру, де лишився лише шмат довгого волосся на маківці, зібраний золотою стрічкою у кінський хвіст.
— Це і є Термаганта, — гордовито повідомив Нінкомпуп, — Наш відповідальний секретар.
— У, страмна халепа! — похвалив я.
Це вона, значить, стала між мною і Пайбою, усміхнувся я. Ну що ж. Шикарна жінка, хоча й на дуже витончений смак. З тілом “смерть від спермотоксикозу” і виразом обличчя мегери…
В цей момент зазвучала музика, створювана оркестром, що розташовувався поруч з ідолом. Це, схоже, були Редактори відділів, судячи з того, що серед музикантів я побачив Панчі Джаскіна, який затято гамселив по ударних інструментах, і Гріфа Реморса, який награвав на трубі. Головний Редактор зробив виразний жест, наче роблячи музикантам аутодафе; музика, природно, відразу ж ущухла. І тоді Термаганта заголосила літанію:
підхопили народні маси.
О, дух святий Комунікації,
Засобів Масової Інформації!
Свободи слова заради ! -
І тут Редактор смикнув за щось, щелепа ідола впала, а з пащеки заструменіла неперервна вервечка газетних листів. Публіка захвилювалася і почала спускатися з трибун додолу, де вже стояли столи з незліченними рядами боєприпасів. За якусь мить всі отримали по чарці, і звідусіль залунало “легкого хмелю!”, “пиймо-жиймо!” та “пий, паскуда!”, і від дзенькоту склянок здригнулися основи світобудови. Все, подумалося, звіздець.
Надай акредитації,
Нашій організації!
Свободи слова заради!
І кожній публікації
По великій сенсації!
Свободи слова заради!
Не позбав нас реєстрації,
Но ізбави від податкової адміністрації!
Во ім’я права на інформацію
Та вільну інтерпретацію,
Благослови тираж наш щоденний,
На основі чинного законодавства,
І нині, і повсякчас, і до кінця дії ліцензії.
Аж ні, найстрашніше було попереду. Різні ентузіасти почали виголошувати тости, в яких на льоту творилася міфологія місцевого значення. Потім слово взяв Сам, Пайба Оліфаг, з вуст якого полилися побрехеньки про гіпотетичні досягнення співробітників. Я ж, не знаючи, що на мене чекає, спокійно і розважливо розливав колегам коктейлі: як не як, Статика і Динаміка Алкогольних Сполучень була моїм улюбленим предметом у Школі Високих Наук. Особливою популярністю користувалися напої “духошиб”, “горлочос”, “вивертач” і мій власний винахід — м’який і приємний коктейль “зашморг”. І тут рука моя, дарма що зміцніла у багаторічних тренуваннях, здригнулася, проливаючи рідину, що підозріло зашкварчала на поверхні столу.
— І дозвольте запропонувати ще один тост, — якраз в цей час промовив Редактор, — За нового нашого колегу, який перебуває в нас за спеціальним завданням Архів!
Я, брутально вражений у хворе місце, заціпенів, дико роззираючись. Нарід чомусь не поспішав вчинити мені виважено-справедливе скарання на горло без суду і слідства. Навпаки, схоже, заява викликала в журналістів бурхливі позитивні емоції, а власне, п’яний регіт. Ага. Тобто, це жарт такий. Так що ж, Оліфаг мені просто не повірив? Перед очима застрибали зорі — вкотре вже виникла страшна підозра, що в мене, перепрошую, біла гарячка.
— І які вони, Архик-ги? — поцікавився Джаскін, дивлячись кудись на моє ліве вухо.
— Ха! — злісно вишкірився я, відчуваючи, як у мене починають горіти вуха, — Вони страшні, як найгірше, що лише може трапитись зі смертним: начальник-трудоголік, колеги — невловимі месники, дружина-німфоманка, коханка-ювелір, друзі-злочинці, вороги — колишні друзі. Це — як любов до себе без взаємності, як чужий успіх, як пограбування в день зарплати. Це навіть гірше за журналістів.
Присутні загигикали, оскільки, звичайно, уявити останнє вдавалося лише із докладанням певних зусиль, які у такому святковому стані давалися непросто. Адже ж cамоповага журналіста не має розумних меж.
— А навіщо їм тебе сюди тойво? — почувся веселий басець. Це знов, зметикував я, пан Реморс, влаштовує мені западлянку.
— А я сюди оце, аби ви їм тут не тойво усю Систему, — відповів я у тому ж стилі.
— Але ми, хлопці, сила!
— Ну, по чарці? За побожний страх, як основу взаємоповаги!
Зазвучали різні ще більш екзотичні тости, як то, “за економічні реформи та нещасні випадки”, “за політику та інші стихійні лиха” і навіть “за світське життя столичного криміналітету”. Від такої концентрації чорного гумору в мене волосся на загривку ставало сторч і нестримно тягло до пляшки. А тут іще — наслідки стресу, автором якого був підступний головний Редактор…
Так що, вибачте вже, додому я причвалав не те що напідпитку, а просто убитий в тираж. Автопілот видавав загадкові фігури вищого пілотажу, роблячи мою ходу схожою на шлюбний танок павіана, а коли переді мною виникла якась перепона, я пробурмотів щось на зразок “я вільний громадянин метрополісу, а ти — інфраструктура, так що пшла в пень з дороги прогресу!”
— Ах ти ж сучий сину! — прозвучав знайомий жіночий зойк.
Парабелла! Клята регуляція випадковостей — цей безкоштовний додаток до ліцензії на взаємини! Колізія мене протверезила, та не так щоб надто сильно.
— О! Кохана, я не до тебе, я до неї, — ткнув я пальцем в стіну, обережно рушаючи в обхід Парабелли.
— Тю, придурку, от з нею і будеш… ()!
— Вибач, — промовив я, намагаючись сконцентруватися, — сьогодні () не буде. Мене ну-нудить, ну дай пройти, будь ласка.
— Ах ти ()!
— Ну () чи (), тобі видніше, — примирливо промимрив я, з’їжджаючи по стіні додолу.
Вона допомогла мені звестися і, підтримуючи під білі руці, повела додому. Вдома, я відразу ж надбав недоторканості лежачого, а Парабелла сіла поруч, дивлячись на мене із доброзичливістю гієни.
— Ну і чого я з тобою зв’язалася? — заскиглила вона, щойно помітивши в моєму оці іскру свідомості, — Спокою мені немає, ні ласки від тебе, ні слова доброго. Клятий егоїст, ідіот самовпевнений, скотина невдячна, самозакоханий алкоголік…
І в тому ж дусі. Я скривився, мнучи скроні. Ні, от цій жінці некрологи писати ніяк не можна, а то ще зрадіють друзі та знайомі моїй трагічній кончині.
— І цей клятий дозвіл на взаємини закінчується лише через два місяці, — провадила вона виховну роботу, — так уже не можна хоч цей час не труїти мені життя?! І контракт через тебе зривається…
— Оце новина! Не пам’ятаю, щоб мені вдалося відмовити тебе хоча б від одного замовлення.
Вона зиркнула на мене досить дивно, немов оцінюючи нерухоме майно. На статус рухомого в той момент я, правда, і не претендував, та здивуватися ще мав сили. Шкода, що нічого більшого я не міг би втнути навіть за всі роги й копита достатку.
— Ну, хай щастить… — мовила Парабелла, все іще загадково усміхаючись, — Аби тебе трясця взяла!
— Мрійниця… — пробурмотів я, поринаючи у п’яний відруб.
***
Вранці — яка несподіванка! — на мене чекали результати зловживання сильнодійними напоями. Ледь дихаючи, жалібно стогнучи, я поповз до ванної кімнати. Я щиро сподівався пірнути у приємно-тепленьку водичку, проте, той самий Храм Протестантської Етики відзначився і тут. Терморегулятор води був налаштований перевіряти ще й наявність сивушних випарів: тож в результаті вода у діжці була просто крижаною і звідти я вилетів мов нецензурна антитеза на крилах незлого тихого мату на адресу всієї клятущої Системи. А потім, аби закріпити досягнення у галузі псування життєвого настрою, мені місцями пригадалася моя вчорашня пригода з Парабеллою. Здається, поводився я якось некоректно, хоч і не скажу, що в цьому була моя безпосередня провина. Тривога, причин якої я ще не міг осягнути, мов підступний тарган, раз і надовго поселилася в моєму серці, вимагаючи якоїсь діяльності чи хоча б марних потуг до втілення добрих намірів.
Тому, оскільки день був вихідний, я вирушив на пошуки Парабелли, прагнучи вичистити авгієві стайні власної совісті. Вулиця Липневої Розпусти викликала у мене теплі спогади, і я пройшовся нею кілька раз, складаючи монолог каяття смертника, аби не з’являтись перед ясні очі Парабелли непідготовленим. Насправді, я сподівався, що моє розкаяння її не розчулить, і я, переклавши провину на її тендітні плечі, буду залишений у блаженному спокої. Та, як виявилося, у цій риторичній вправі не було потреби. Моя де-юре кохана поставилася до моєї зніченої особи з дивовижною прихильністю, запропонувавши здійснити ритуальну вигулянку центральними вулицями, як-от у старі добрі часи. Я приречено зітхнув і запропонував дівчині руку.
Та вже через півгодини я відчув, що резерви мого розкаяння повністю вичерпалися. Парабеллу все тягнуло в якісь заклади громадського харчування, а мої позичені фінанси не мали нічого гумового в своїй природі, і розтягуватись ніяк не хотіли. Парабелла заробляла за контрактом куди як більше за мене, та ритуал є ритуал — платити мусить чоловік. На щастя, гендерні студії сучасності підняли питання про дискримінацію чоловіків і обмеження їхніх функцій в суспільстві до інструментальних. Та нескоро ще настануть часи звільнення від шовінізму! А поки що ми сиділи у ресторації “Вечірній кілер”, і я підраховував збитки, яких зазнає мій багатостраждальний бюджет. Парабелла споживала делікатес “Лебедина пісня під гострим соусом” та якийсь неймовірний коктейль “Соль Єрі” вартістю під п’ятдесят ютилів, а я насолоджувався холодною отрутою гримучої змії всього за дві безумовні одиниці.