Страница:
Коли прийшов час збиратися на таємну зустріч, я повідомила Тоні, що йду до душу, і, прихопивши рушника, рушила до вітальні. У нашому Residence Hall було дві вітальні, на першому і на другому поверсі. Та, де ми зібралися того вечора, була невеликим, але затишним приміщенням з величезними м’якими кріслами і теплим плетеним килимом. Тут, очевидно, саме для таких випадків, була передбачена машина з кавою і чаєм; загалом, не дивно, що вітальні були для нас улюбленим місцем бурхливих вечірніх чаювань. Тим часом, колеги-змовники вже почали збиратися. Тут вже сиділи Еван і Боян — Еван зручно розташувався на підвіконні, а Боян демократично сів просто на килим. За хвилину підійшли Едгар і Ганс, за ними — Анна і Ангела. Дафна трохи запізнилася, виправдовуючись тим, що її затримала балакуча сусідка, довелось набрехати, що у неї побачення.
— З ким же? — поцікавилась я.
— А, деталі, — відмахнулася Дафна.
Виявилося, що бракує Влада, Бажана, Мігеля і Ханни. Останні двоє, мабуть застидалися, Влад, схоже, просто не побажав скласти нам компанію, а Бажан щиро запевнив, що серцем він з нами, лише дуже вже хоче спати, так бідолашний замучився трудами академічними. Ну й нехай.
— Емм-м, люди… — урочисто розпочав засідання Еван, хилитаючи ногою, — я з вашого дозволу буду типу модератор. Нам треба сьогодні розробити страшний стратегічний план введення в оману наших конкурентів…
— Конкурентів? — подав голос Едгар, — А з чого ти взяв, що вони нам конкуренти?
— Ви що, декана погано слухали? — роздратовано мовив Боян, — Буде відсіювання, напевне, за успішністю. А тим, хто залишиться, роботу запропонують в усяких… гм, органах.
— А точно? Зуб даєш?
— Ой, відчепися. Не віриш, не треба.
— Колеги! — втрутився типу модератор, — давайте потім. Зараз би нам придумати концепцію. Позакрученіше. А тоді — хоч в органи, хоч… кому куди треба. Ну, ви як?
— Ми ж для цього і прийшли! — повідомила Анна, привставши з надр крісла, — Давайте вже щось придумувати.
— А, ну починай тоді, — дозволив Еван.
— А чого я перша?
— Отак завжди, як до справи!
— Ірма, — звернувся до мене Боян, — ти щось казала про фольклорний трилер?
— Ну, казала… Це я так, згадала одну казочку з назгулами. А насправді в мене була інша ідея: що, якщо наші викладачі — маніяки-збоченці? А ми їм потрібні для різних моральних наруг і експериментів?
— Не повірять! — виніс вердикт Едгар, — Треба, щоб схоже на правду було.
— А чого ж, — підтримав мене Еван, — якщо правильно представити… Ну, давайте ще ідеї!
— А що, коли і справді якась нечиста сила… — стояв на своєму Боян.
— Чуєш, що я кажу? НЕ ПОВІРЯТЬ!
— А може, — зголосилася Дафна, — представити все це, як розважальний проект, reality-show? Ну, на зразок "Big Brother". Знімають нас на камери, а потім транслюють на весь світ.
— Ну, — засумнівався Едгар, — а як же закони? Нас же повинні були б попередити, якщо так.
— А чого зайве вигадувати? — тихо мовила Ангела, — Декан Фелоні вже прозоро натякнув, що вони тут — таємне товариство. Масони — не масони. Одна біда. Можна придумати.
— Орден Копченого Оселедця, — розсміявся Боян.
— Ну чого ж зразу так? — зацікавилась я, — А може, Академічне Товариство Прихованих Садистів?
— Орден Труни і Канделябрів! — запропонувала Дафна.
— Стоп-стоп-стоп! — зупинив нашу міфотворчість Еван, — я цілком розумію ваші почуття. Але давайте зупинимось на чомусь. А можна, в принципі, і поєднати деякі ідеї. Так, а хто б в нас взявся вести протокол? Ганс?
— А? — той, схоже, вже куняв, пригрівшись коло машини з чаєм, — Що? Добре-добре, я буду записувати. Дайте ручку лише.
— Отже так… — задумався модератор, — колись давно…
— Столітті так собі у шістнадцятому…
— Від Університету відділилась Школа, яку відтоді почали називати прихованим факультетом…
— Так от, в цій Школі…
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Едгар Вигода
Сподіваюсь знайти для себе дисципліну, котра стане моїм покликанням. Моїм попереднім викладачам з психології, нажаль, так і не вдалося мене ні в чому переконати — через свою некомпетентність або брак зацікавленості в предметі. Хотілося б з’ясувати, чи існує пояснення, яке мене вдовольнить.
Боян Ладожко
Я нічого не чекаю від Школи. Мені подобаються несподіванки і нові повороти сюжету, подобається працювати "в полі", швидко пристосовуватись до нових умов і обставин. Однім словом, я нічого не загадую, сподіваючись привезти додому нові враження.
Зранку — що не дивно — встати було тяжче звичайного. Я повернулася до свого легітимного ліжка вже десь по другій, не знаю, що, Тоні подумав, я таке робила в душі. А, втім, він, зі своєю доброчесністю, мусив би знати про різні способи сублімації…
Довелося мені снідати подвійною кавою — дуже вже не хотілось мені заснути на лекції пана Ольберта. Цей шановний професор викликав в мене неоднозначні почуття; коли він говорив, здавалось, він дивиться кудись повз аудиторію. Цинічний Едгар назвав цей погляд містичною косоокістю. Не знаю, мені цей високий дядько з борідкою-еспаньйолкою чомусь нагадував священика. І, крім того, подобався мені його загадковий дискурс — плюралістичні реальності, біфуркація історії, змішання означуваного і означення, єдність факту і фікції… Мабуть, помер в мені якийсь дрімучий філософ, і оце дух його неукоськаний не дає мені спокою.
Сьогодні професор Ольберт розказував про те, як можна створити світ, відмінний від дійсного, найменшим зусиллям. Наприклад, якась популярна газета публікує інтерв’ю з політиком, і коректор пропускає в тексті частку "не". Так виникає невеличке відхилення, яке матиме значно більший ефект, ніж будь-які наступні спростування. Ех, вищий пілотаж, подумалося мені. Яка гарна можливість для диверсії…
До пари нашого куратора ми вже остаточно прокинулися. Алан Арт був у доброму гуморі і весело оповідав нам, як на замовлення британських спецслужб розкручував бездарний роман декого Флемінга. Єдина його цінність була в епічному образі, який вдалося створити автору. От, повідомив професор, як тяжко доводиться працювати міфотворцям, по піщинці визбируючи матеріал для роботи.
— А що ви мені принесли? — нетерпляче мовив він, завершивши оповідь, — Попередня група ТАКЕ вигадала! Не знаю навіть, як ви з нею будете змагатись. Це для мене, щоб ви знали, предмет особистих амбіцій — наша давня суперечка з Бамбузлом… Ну, давайте сюди ваш план! Що тут у вас?… А, яке однотипне мислення… Гм-м… Ой-йой!… Так…
Ми, затамувавши подих, чекали на вирок.
— Е-ее, добре. Ну, що я вам скажу, діти мої… Тяжко вам буде. Треба тут дещо переробити. Багато переробити, — Пан Арт зітхнув, — Так, шотландський сепаратизм треба прибрати. Це вже не актуально. Сексуальні збочення теж заберіть, заради всього святого. Цікаво, хто це вигадав?
Дафна і я перезирнулись, ледве стримуючи нездоровий сміх.
— Далі… ну, історичне тло якесь вам треба залишити. Джон Нокс тут був раніше. Хоча, в принципі… Добре, протестанти нехай залишаються. І змова Лордів Конгрегації. А що, непогана ідея. Пропаганда Реформації у всьому світі шляхом диверсій та масових вбивств…
— Так, ми взагалі думали приписати туди ж Святого Варфоломія і Ля Рошель, — прокашлявшись, мовив Еван.
— І, до речі, — здогадалась я, — це пояснювало б успіх протестантського Нового Світу, в сенсі Сполучених Штатів. А згодом — і глобалізація…
— А Школа, — підхопив Боян, — це в нас — кузня кадрів для подальших "спеціальних операцій".
— Ага, — заусміхався Алан Арт, — нічогенька така тенденція вимальовується. А навіщо ж британським Лордам Конгрегації потрібна глобалізація?
Всі повернулися до мене, як авторки недоречної ідеї.
— Як навіщо? — розгубилась я, — А світове панування? В Штатах вже давно маріонеткове правління, а вся влада належить Конгрегації.
— Он як? — розсміявся професор, — Добре що повідомили. І що, жодних масонів?
— Ха! Це пошло! — оголосила Дафна, — Вони давно вже вийшли з моди!
— А ще, а ще може бути, — збуджено докинув Еван, — що масони якраз і служили прикриттям для цієї організації!
Пан Арт ще довго критикував наш план, але було видно, що він загалом задоволений розмахом нашої фантазії. Міф, якось казав він, повинен пояснювати явища глобального масштабу, і мені, очевидно, випадково вдалось потішити його своєю вигадкою. Проблема ж полягала в тому, що ми навіть не здогадувались, що нам робити з цією ідеєю у локальному масштабі.
— Так, діти мої, уважно слухайте лекції нашого шанованого декана Фелоні, — порадив насамкінець наш куратор, — будете вчитись формувати громадську думку в окремо взятому освітньому закладі. І, до речі, зверніть увагу на практикум з фальсифікації. Може знадобитись.
Фальсифікація була одним з найбільш корисних предметів нашої Школи. Останнього разу пан Аспер розказував нам, як підробляти підписи. Дуже цікава справа: тут і елементи графології і різні прийоми побутового копіювання — за допомогою "світлоскопа", нагрівання, вареного яйця і т.д. Сьогодні ж, професор Аспер, немовби відчувши, що саме нам потрібно, почав розповідати про фальсифікацію артефактів, зокрема різних таємних документів. Як виявилося, цією справою здебільшого займалися спецслужби, і виходило, що, якщо лише таємний документ стає надбанням громадськості, то вірогідність того, що він справжній практично нульова. От наприклад, лист отриманий Огюстеном Баррюлем, знаним анти-масоном, від якогось офіцера Дж. Б. Симоніні, де йшлося про те, що, виявляється, французьку революцію організували підступні каменярі. Баррюль з того скористався, розвинув сюжет до абсурду і поклав фундамент багатовіковій конспіративістській параної. А, як з’ясувалося згодом, лист той був написаний французькою таємною поліцією аби змусити Наполеона відмінити деякі привілеї, надані євреям. Всього лише. А взяти "Протоколи Сіонських Мудреців", створення яких було спонсоровано російською "охранкою"? І до чого то призвело? Знов таки, второваним шляхом, геноцид…
Ми слухали пана Аспера, серйозного огрядного чоловіка, який був би схожим на суддю, аби не його характерний піратських прищур, і хижо перезиралися. Ось що нам потрібно! Артефакт! Відразу після пари ми загальмували коло великого вікна у холі аби обговорити різні можливості втілення ідеї. Ця справа настільки нас захопила, ми що заледве не пропустили обід. Ну, принаймні, він встиг охолонути.
— Так, панове, — мовив Еван, бовтаючи ложкою в холодному крабовому супі, — все ж таки, що ми реально можемо створити на підтвердження нашої теорії?
— Наскільки я знаю… — мовив Боян, — а знаю я напевне, бо лише вчора читав біографію Нокса, його могила так точно і не відома…
— Ти що, пропонуєш фальсифікувати поховання?! — вразилась Дафна, — А кого будемо ховати? В мене є кілька кандидатур!
— Е ні, — зітхнув Едгар, який теж вирішив приєднатися до нашої ініціативної групи, — треба щось більш переконливе.
— Може лист? — запропонувала я, — Лист Нокса до Лордів, де йдеться про плани скинення Марії Тюдор і захоплення влади в Шотландії?
— Непогана думка, — погодився Еван, — лише уяви собі… Це десь 1560 рік. Як відтворити стиль і стан документа? Добре би щось більш сучасне…
— План створення Ку-клукс-клана? — підкинула ідею Дафна.
— А чого раптом ККК? — не зрозумів Боян.
— Ну а як же ж? Не пам’ятаєш? — здивувалася Дафна, — Їхній ідеал — WASP, білі англосаксонські протестанти.
— Гм-м… — протягнув Едгар, — це вже ближче.
— Слухайте, — раптом здогадалась я, — наше завдання — прив’язати до цього всього Школу, так? Значить треба…
— Треба лист декана до тих же гіпотетичних Лордів! Або ще краще, від Лордів до декана! — підхопив Еван, — Лише звідки він потрапить до нас?
— Пам’ятайте, треба щоб ніхто не зрозумів, що це — наша ініціатива, — попередив Едгар, — А то вони ніколи не повірять.
— Так, думаємо, звідки взяти лист! — Еван насупив брови, — Типу викрасти?
— Типу підібрати в смітнику, — саркастично мовила Дафна. Схоже, вона трохи образилась, що її ідея з Ку-клукс-кланом не була підтримана.
— Такі документи в смітник не викидають! — Боян, схоже, сприйняв її пропозицію абсолютно серйозно, — Таке рвуть на шматочки і змивають в…
— Одного разу, — задумливо мовив Еван, — я знайшов лист моєї молодшої сестри. Уявляєте, любовна записка до одного покидька з байкерського гуртка… От я їй влаштував!
— А лист де знайшов, мораліст? — скептично заусміхався Едгар.
— А лист був в книжці, яку вона брала в мене читати.
— От воно! — підсумував Боян.
Запала глибокодумна мовчанка. Ідей більше не виникало, і нам довелося поспіхом давитися холодними делікатесами аби не запізнитись на пару з теорії змови. А зрештою, завжди можна сказати, що нас затримало невеличке практичне заняття з того ж таки предмету… Я усміхнулась своїм яйцям по-шотландськи; цікаво все ж таки, з якого біса вони роблять начинку?
Особлива ознака
— Масонська змова (+ тамплієри, ілюмінати і т.д.)
— Єврейська змова (пов’язується з масонською і економічною)
— Економічна змова (змова банкірів) План Маршала, Всесвітній Банк, МВФ
— Змова злидарів (більшовицька)
— Мондіалістська змова (геополітична) Римський Клуб, НАТО
— Окультна змова (секти) сатанізм??
— Змова третього світу (реакційний тероризм)
Наш викладач з теорії змови не часто тішив нас своїми вельми інформативними лекціями — його пари стояли в нас лише раз на тиждень. Очевидно, пан О’Доннер був людиною дуже діловою, він постійно кудись їздив на своєму елегантному чорному понтіаку, котрий служив предметом ницих зазіхань Евана, часом повертався з якимись підозрілими суб’єктами і зачинявся з ними в кабінеті. Я думала, що предмет, який він викладає, повинен був би виховати в професорі параноїдальне світосприйняття — аж ні, цей серйозний літній чоловік в стильних окулярах нагадував швидше режисера великобюджетного кінопроекту — водночас захоплений ідеєю і притиснений відповідальністю. Ну, на загал, він викликав в мене позитивні почуття.
А от Рене Бамбузл, наш спец з містифікації особливої симпатії в мене не викликав. Дарма, що веселий і безпосередній, цей дядько змушував думати про пурген, підсипаний в чай, голки в кріслі і чорнило в сумці. Це був такий суб’єкт, якого ввічливі британці назвали б "practical joker". В нас це зазвичай означують інакше (не так ввічливо).
Втім, іноді він розказував про досить цікаві речі зі свого досвіду. Може пам’ятаєте — в 1995 році на світових екранах вийшов документальний фільм з неапетитною автопсією інопланетного гуманоїда, знятою в п’ятдесятих роках в американській секретній військовій лабораторії. Виявилося, що цей унікальний фільм був скомпільований бамбузлівським аспірантом за допомогою кіношного муляжу і пари нетверезих друзів-медиків. І, хоча пан Бамбузл був дуже незадоволений якістю зйомки, його аспірант Рой Сантіллі заробив на цьому проекті шалені гроші. Мораль, яку вивів для нас професор — містифікація приживеться лише на ґрунті бажання і готовності народних мас повірити. Але, якщо такий ґрунт є, достатньо просто підштовхнути фантазію, а далі — все саме складеться докупи, навіть без дорогих спецефектів.
Так чи інак, але вдосталь надивившись, як неелегантні патологоанатоми з плівки Сантіллі шматують тіло прибульця, бодай навіть муляж, я почувала себе трохи некомфортно. Я ж навіть колись збиралась іти в медичний, а зупинила мене кривава оповідь старших колег про регулярні походи до моргу. Ну не люблю я цього. Ну верне мене від трупів, що ж поробиш? Втім, схоже, моє ставлення до цього питання поділяли й інші дівчата з нашої групи. Принаймні, коли ми сіли до вечері, вираз обличчя у нас був схожим.
— Щось не хочеться мені їсти… — пробурмотіла Ангела, відставляючи тарілку з м’ясним рагу.
— А що це таке за м’ясо, взагалі? — поцікавилась Дафна, колупаючи рагу вилкою, — На свинину не схоже, на телятину теж… Не збагну.
— Ну дякую, — скривилась Ангела.
— Колеги! В мене є новина! — життєрадісно мовив Влад, який чомусь вирішив до нас приєднатись. Дивно, то взагалі не говорить, то тепер-от весь такий привітний зробився…
— Н-ну? Що в тебе? — не надто дружньо мовила я. Справді, їсти мені хотілося страшно, але якось після цього кіносеансу шмат до рота не ліз. Тож, відповідно, настрій був не найкращий.
— Я з’ясував, яку інтригу готує група Бамбузла!
— Тс-с… — прошипів Еван, роззираючись, — А що, справді?
— Ага. В мене сусід звідти, я чув, як він з одногрупником перемовлявся.
— А ти стояв за дверима? — посміхнувся Боян.
— Незручно було переривати…
— А, ти ж в нас професіонал! — розсміявся Едгар, — Ну, то що в них, кажи!
— За їхньою легендою, тут, в Школі, у відриві від цивілізації, збираються канібали, і…
— І що? — змовницьки прошепотів Еван, — Вони нас їсти збираються?
— Ага, — так само тихо мовив Влад, — Це будуть ритуальні вбивства. Один за одним…
— Ну точно! — заусміхався Боян, — А поки що підкормлюють, аби м’ясце-сальце наростало!
— Що, не вірите? — образився Влад.
— Та чого ж, віримо, — мовив Еван, стримуючи сміх, — А ви, дівчата, чого не їсте? Чули? Треба насолоджуватись життям, поки нас самих не спожили місцеві гурмани! Тебе, Ангела, мабуть, закоптять і під пивце… А от з Ханни добра печеня вийде.
Ми всі радісно зареготали. Влад кисло усміхався. В мене, принаймні, відновився апетит. І тут…
— Егм, Ірма, — тихо промовила Ангела, з жахом дивлячись на мене, — що це в тебе?
— Де? — не зрозуміла я.
— А он, на виделці…
Я опустила погляд і побачила, що на виделку в мене наколоте ніщо інше, як людське вухо! Нічого собі рагу!
Тут, звісно, почалося… Я з вереском кинула виделку з вухом на стіл, дівчата відстрибнули і заголосили, мов недорізані, нещасна Ангела просто зомліла. Хлопці стояли з кам’яними лицями, а Боян щільно притис руку до рота — йому, схоже, було погано.
І тут з— за сусіднього столу, де сиділи бамбузлівці, почувся несамовитий регіт. Люди дико втішалися, схлипуючи і ляскаючи долонями. Всі решта студентів почали сповзатися до епіцентру подій. Ну звісно, тут в нас так весело!
— Гляньте-гляньте, як наші благородні змовники застрибали! — показуючи на нас пальцем, крізь сміх сказав потвора Алекс, — І всього-то через одне маленьке симпатичне вушко!
— Ах ти ж паскуда! — гукнув Еван, перестрибуючи через стіл з явною метою терміново знищити бармаглота, — Ти в мене зараз власні вуха гризти будеш!
Алекс занервував. Еван був заледве не вдвічі більший за нього і мав, схоже, дуже серйозні наміри.
— Ану припинити бойовисько! — гримнув хтось за спиною, — Так, ви двоє, до мого кабінету! Зараз!
Це був декан Фелоні. Розлючений декан Фелоні. Еван і Алекс змушені були відкласти з’ясування стосунків перед лицем більш нагальної небезпеки. Роззирнувшись в пошуках моральної підтримки від колег, хлопці приречено рушили за деканом. Народ захвилювався, а колеги Алекса втратили весь свій запал. Представники інших груп, які так і не зрозуміли, що сталося, чіплялися із запитаннями до очевидців.
— Ой, що ж це буде? — схвильовано мовила Дафна.
— Не знаю. Сподіваюсь, цьому недоумку Алексу дадуть копняка під зад, — я була ДУЖЕ зла — руки в мене ще й досі трусилися.
Ангела почала поволі приходити до тями.
— Що то було? — спроквола поцікавилась вона.
— Бамбузлівські жарти, даю руку на відсіч! — проказав Боян.
— Не треба — руку, — з відразою сказала Дафна, — і інших частин тіла не треба.
— А ти, Влад, що скажеш? — погрозливо проказав Едгар, — Це ж ти нас ощасливив інформацією про їхній задум! Чи раптом не за проханням твого друга Алекса?
— Який він мені друг, цей недолюдок?! — образився Влад, — Я справді чув, як вони говорили — мій сусід Джані і Алекс. Думав, це нам у пригоді стане…
— Ну і от, бачиш, допомогло… — розпачливо мовив Боян, — Але як вони нас зробили! Це ж треба! От би їм щось таке влаштувати! Так щоб їм ці жарти боком повилазили!
— Хіба що засмажити того недолюдка, — злісно проказала я, — Найкращою помстою цим гадам було б змусити їх повірити у власну ідіотську вигадку!
— Е-ем, Ірма?! — повернувся до мене Едгар, — Ти це серйозно?
— Смертельно серйозно, — криво усміхнулась я, — А що ти пропонуєш?
— А мені взагалі подобається. Тільки треба не так прямолінійно…
Ми домовились зібратись у вітальні за півгодини для обговорення страшної помсти бамбузлівцям. Прийшли всі, навіть Ханна і Мігель, які теж були свідками інциденту, і, мабуть, вирішили засвідчити свою підтримку. Ми довго не могли заспокоїтись, переживаючи свій сором. Ну а сором природнім чином трансформувався в нерозважливу агресію. Звучали обурені сентенції і заклики іти бити лице організаторам злого жарту. Тут нарешті до нас приєднався Еван, який після відвертої бесіди з деканом виглядав дещо невпевнено.
— Ну, що там було? — стурбовано запитала Дафна, — Що сказав декан?
— А, — махнув рукою Еван, — дісталося на горіхи. Обом. Ну, мені за темперамент. Алексу — уявіть лише! — за поганий смак. Ну, нічого… Я бачу, тут в нас військова рада?
— Ага! — повідомив Едгар, — ми вирішуємо, як повернути їм їхню вигадку. Приймаються пропозиції.
— А які ідеї вже є?
— Була ідея піймати Алекса і зробити з нього запіканку! — повідомив Боян.
— Я — за! — зрадів Еван.
— Ні, слухайте, — втрутилась я в їхню гастрономічну дискусію, — Декан же сказав, що канібалізм — це поганий смак! Пропоную залишити лише ритуальні вбивства.
— Можна пов’язати це з нашими Лордами! — докинула Дафна, — Всі знають, що таємні товариства недалеко від сект пішли. Будуть типу жертви приносити!
— Які жертви? Кому?
— Так, а в історії з Сент-Ендрюзівськими протестантами — пам’ятаєте? — Попередників Нокса спалили на вогнищі… — нагадав Боян.
— Значить, це буде ритуальна помста, — здогадалась Дафна, — Десь так, як масони присягаються помститись за Жака де Моле!
— Ну а ми в чому винні? Нас за що вбивати?
— А протестантів серед нас багато, га? — поцікавилась я.
Запала мовчанка.
— Я — греко-католичка… — повідомила Дафна.
— А я — католик, — сказав Едгар, — Ну, і на що ти натякаєш?
— А, до речі, знаєте? — поділився інформацією Боян, — Лорди Конгрегації називали католицьку церкву Синагогою Сатани…
— Отакої, — розгубився Едгар, — Це що ж виходить, Варфоломіївська ніч навиворіт?
— Так, — бадьоро підсумував Еван, — нам знадобиться підвал для тортур, інструменти для ритуального вбивства, ну і скривавлені рештки…
Професор Аспер, до кабінету якого ми завітали того вечора зі списком необхідних артефактів був, м’яко кажучи, дещо здивований.
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Владислав Божич
Нових досягнень — в науці так само, як і в приватному житті. Для мене навчання в Школі — ще один шанс довести собі та іншим свою компетентність та переконливість. Це потрібно мені для того, щоб впевнено і успішно розпочати політичну кар’єру, про яку мрію ще з дитинства. Звичайно, знання з психології зовсім мені не завадять, втім, я віддав би перевагу психології мас та теорії політичного впливу.
Алекс Студень
Особливих очікувань в мене немає. Я певен, всі навчальні заклади приблизно однакові. Якщо ж Школа виявиться іншою — це буде для мене приємною несподіванкою. Правда, я сподіваюсь дістати диплом та рекомендації, з якими можна буде отримати пристойну роботу. Головне, щоб там не було нудно, втім, я і сам зможу зарадити цій проблемі.
За сніданком до нас з Дафною підійшла Вероніка. На вигляд вона була сумна і замордована. І невиспана. Вероніка кволим голосом запитала, чи не знайдеться в нашому чайнику ще трохи води. Ми перезирнулися: на кожен стіл до сніданку і вечері ставили великі до дзеркального блиску начищені чайники з окропом аби можна було собі накалатати вдосталь кави або чаю; переважно воду в чайник наливали з запасом, так що вистачало всім.
— Звичайно знайдеться, — гостинно мовила Дафна, — сідай до нас, розказуй, як справи!
Вероніка зітхнула і сіла до нашого столу. Я налила їй кави і підсунула блюдо з печивом.
— Ой, дівчата, я так більше не можу, — відразу ж почала бідкатись наша гостя, — він мене вже дістав, цей лобуряка! Постійно його ідіотська музика, його ідіотські друзі на голові ночами товчуться. Ні сну, ні спочинку.
— Еге, так не годиться, — співчутливо мовила я, — а ти не підходила до керівництва? Може б вас все таки розселили?
— Та підходила, — схлипнула Вероніка, — Бамбузл не дозволив…
— А попроси професора Мілтона, — порадила Дафна, — він же нам якось показував, як вводити в транс. Хай він його закодує, чи що…
— З ким же? — поцікавилась я.
— А, деталі, — відмахнулася Дафна.
Виявилося, що бракує Влада, Бажана, Мігеля і Ханни. Останні двоє, мабуть застидалися, Влад, схоже, просто не побажав скласти нам компанію, а Бажан щиро запевнив, що серцем він з нами, лише дуже вже хоче спати, так бідолашний замучився трудами академічними. Ну й нехай.
— Емм-м, люди… — урочисто розпочав засідання Еван, хилитаючи ногою, — я з вашого дозволу буду типу модератор. Нам треба сьогодні розробити страшний стратегічний план введення в оману наших конкурентів…
— Конкурентів? — подав голос Едгар, — А з чого ти взяв, що вони нам конкуренти?
— Ви що, декана погано слухали? — роздратовано мовив Боян, — Буде відсіювання, напевне, за успішністю. А тим, хто залишиться, роботу запропонують в усяких… гм, органах.
— А точно? Зуб даєш?
— Ой, відчепися. Не віриш, не треба.
— Колеги! — втрутився типу модератор, — давайте потім. Зараз би нам придумати концепцію. Позакрученіше. А тоді — хоч в органи, хоч… кому куди треба. Ну, ви як?
— Ми ж для цього і прийшли! — повідомила Анна, привставши з надр крісла, — Давайте вже щось придумувати.
— А, ну починай тоді, — дозволив Еван.
— А чого я перша?
— Отак завжди, як до справи!
— Ірма, — звернувся до мене Боян, — ти щось казала про фольклорний трилер?
— Ну, казала… Це я так, згадала одну казочку з назгулами. А насправді в мене була інша ідея: що, якщо наші викладачі — маніяки-збоченці? А ми їм потрібні для різних моральних наруг і експериментів?
— Не повірять! — виніс вердикт Едгар, — Треба, щоб схоже на правду було.
— А чого ж, — підтримав мене Еван, — якщо правильно представити… Ну, давайте ще ідеї!
— А що, коли і справді якась нечиста сила… — стояв на своєму Боян.
— Чуєш, що я кажу? НЕ ПОВІРЯТЬ!
— А може, — зголосилася Дафна, — представити все це, як розважальний проект, reality-show? Ну, на зразок "Big Brother". Знімають нас на камери, а потім транслюють на весь світ.
— Ну, — засумнівався Едгар, — а як же закони? Нас же повинні були б попередити, якщо так.
— А чого зайве вигадувати? — тихо мовила Ангела, — Декан Фелоні вже прозоро натякнув, що вони тут — таємне товариство. Масони — не масони. Одна біда. Можна придумати.
— Орден Копченого Оселедця, — розсміявся Боян.
— Ну чого ж зразу так? — зацікавилась я, — А може, Академічне Товариство Прихованих Садистів?
— Орден Труни і Канделябрів! — запропонувала Дафна.
— Стоп-стоп-стоп! — зупинив нашу міфотворчість Еван, — я цілком розумію ваші почуття. Але давайте зупинимось на чомусь. А можна, в принципі, і поєднати деякі ідеї. Так, а хто б в нас взявся вести протокол? Ганс?
— А? — той, схоже, вже куняв, пригрівшись коло машини з чаєм, — Що? Добре-добре, я буду записувати. Дайте ручку лише.
— Отже так… — задумався модератор, — колись давно…
— Столітті так собі у шістнадцятому…
— Від Університету відділилась Школа, яку відтоді почали називати прихованим факультетом…
— Так от, в цій Школі…
***
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Едгар Вигода
Сподіваюсь знайти для себе дисципліну, котра стане моїм покликанням. Моїм попереднім викладачам з психології, нажаль, так і не вдалося мене ні в чому переконати — через свою некомпетентність або брак зацікавленості в предметі. Хотілося б з’ясувати, чи існує пояснення, яке мене вдовольнить.
Боян Ладожко
Я нічого не чекаю від Школи. Мені подобаються несподіванки і нові повороти сюжету, подобається працювати "в полі", швидко пристосовуватись до нових умов і обставин. Однім словом, я нічого не загадую, сподіваючись привезти додому нові враження.
***
Зранку — що не дивно — встати було тяжче звичайного. Я повернулася до свого легітимного ліжка вже десь по другій, не знаю, що, Тоні подумав, я таке робила в душі. А, втім, він, зі своєю доброчесністю, мусив би знати про різні способи сублімації…
Довелося мені снідати подвійною кавою — дуже вже не хотілось мені заснути на лекції пана Ольберта. Цей шановний професор викликав в мене неоднозначні почуття; коли він говорив, здавалось, він дивиться кудись повз аудиторію. Цинічний Едгар назвав цей погляд містичною косоокістю. Не знаю, мені цей високий дядько з борідкою-еспаньйолкою чомусь нагадував священика. І, крім того, подобався мені його загадковий дискурс — плюралістичні реальності, біфуркація історії, змішання означуваного і означення, єдність факту і фікції… Мабуть, помер в мені якийсь дрімучий філософ, і оце дух його неукоськаний не дає мені спокою.
Сьогодні професор Ольберт розказував про те, як можна створити світ, відмінний від дійсного, найменшим зусиллям. Наприклад, якась популярна газета публікує інтерв’ю з політиком, і коректор пропускає в тексті частку "не". Так виникає невеличке відхилення, яке матиме значно більший ефект, ніж будь-які наступні спростування. Ех, вищий пілотаж, подумалося мені. Яка гарна можливість для диверсії…
До пари нашого куратора ми вже остаточно прокинулися. Алан Арт був у доброму гуморі і весело оповідав нам, як на замовлення британських спецслужб розкручував бездарний роман декого Флемінга. Єдина його цінність була в епічному образі, який вдалося створити автору. От, повідомив професор, як тяжко доводиться працювати міфотворцям, по піщинці визбируючи матеріал для роботи.
— А що ви мені принесли? — нетерпляче мовив він, завершивши оповідь, — Попередня група ТАКЕ вигадала! Не знаю навіть, як ви з нею будете змагатись. Це для мене, щоб ви знали, предмет особистих амбіцій — наша давня суперечка з Бамбузлом… Ну, давайте сюди ваш план! Що тут у вас?… А, яке однотипне мислення… Гм-м… Ой-йой!… Так…
Ми, затамувавши подих, чекали на вирок.
— Е-ее, добре. Ну, що я вам скажу, діти мої… Тяжко вам буде. Треба тут дещо переробити. Багато переробити, — Пан Арт зітхнув, — Так, шотландський сепаратизм треба прибрати. Це вже не актуально. Сексуальні збочення теж заберіть, заради всього святого. Цікаво, хто це вигадав?
Дафна і я перезирнулись, ледве стримуючи нездоровий сміх.
— Далі… ну, історичне тло якесь вам треба залишити. Джон Нокс тут був раніше. Хоча, в принципі… Добре, протестанти нехай залишаються. І змова Лордів Конгрегації. А що, непогана ідея. Пропаганда Реформації у всьому світі шляхом диверсій та масових вбивств…
— Так, ми взагалі думали приписати туди ж Святого Варфоломія і Ля Рошель, — прокашлявшись, мовив Еван.
— І, до речі, — здогадалась я, — це пояснювало б успіх протестантського Нового Світу, в сенсі Сполучених Штатів. А згодом — і глобалізація…
— А Школа, — підхопив Боян, — це в нас — кузня кадрів для подальших "спеціальних операцій".
— Ага, — заусміхався Алан Арт, — нічогенька така тенденція вимальовується. А навіщо ж британським Лордам Конгрегації потрібна глобалізація?
Всі повернулися до мене, як авторки недоречної ідеї.
— Як навіщо? — розгубилась я, — А світове панування? В Штатах вже давно маріонеткове правління, а вся влада належить Конгрегації.
— Он як? — розсміявся професор, — Добре що повідомили. І що, жодних масонів?
— Ха! Це пошло! — оголосила Дафна, — Вони давно вже вийшли з моди!
— А ще, а ще може бути, — збуджено докинув Еван, — що масони якраз і служили прикриттям для цієї організації!
Пан Арт ще довго критикував наш план, але було видно, що він загалом задоволений розмахом нашої фантазії. Міф, якось казав він, повинен пояснювати явища глобального масштабу, і мені, очевидно, випадково вдалось потішити його своєю вигадкою. Проблема ж полягала в тому, що ми навіть не здогадувались, що нам робити з цією ідеєю у локальному масштабі.
— Так, діти мої, уважно слухайте лекції нашого шанованого декана Фелоні, — порадив насамкінець наш куратор, — будете вчитись формувати громадську думку в окремо взятому освітньому закладі. І, до речі, зверніть увагу на практикум з фальсифікації. Може знадобитись.
Фальсифікація була одним з найбільш корисних предметів нашої Школи. Останнього разу пан Аспер розказував нам, як підробляти підписи. Дуже цікава справа: тут і елементи графології і різні прийоми побутового копіювання — за допомогою "світлоскопа", нагрівання, вареного яйця і т.д. Сьогодні ж, професор Аспер, немовби відчувши, що саме нам потрібно, почав розповідати про фальсифікацію артефактів, зокрема різних таємних документів. Як виявилося, цією справою здебільшого займалися спецслужби, і виходило, що, якщо лише таємний документ стає надбанням громадськості, то вірогідність того, що він справжній практично нульова. От наприклад, лист отриманий Огюстеном Баррюлем, знаним анти-масоном, від якогось офіцера Дж. Б. Симоніні, де йшлося про те, що, виявляється, французьку революцію організували підступні каменярі. Баррюль з того скористався, розвинув сюжет до абсурду і поклав фундамент багатовіковій конспіративістській параної. А, як з’ясувалося згодом, лист той був написаний французькою таємною поліцією аби змусити Наполеона відмінити деякі привілеї, надані євреям. Всього лише. А взяти "Протоколи Сіонських Мудреців", створення яких було спонсоровано російською "охранкою"? І до чого то призвело? Знов таки, второваним шляхом, геноцид…
Ми слухали пана Аспера, серйозного огрядного чоловіка, який був би схожим на суддю, аби не його характерний піратських прищур, і хижо перезиралися. Ось що нам потрібно! Артефакт! Відразу після пари ми загальмували коло великого вікна у холі аби обговорити різні можливості втілення ідеї. Ця справа настільки нас захопила, ми що заледве не пропустили обід. Ну, принаймні, він встиг охолонути.
— Так, панове, — мовив Еван, бовтаючи ложкою в холодному крабовому супі, — все ж таки, що ми реально можемо створити на підтвердження нашої теорії?
— Наскільки я знаю… — мовив Боян, — а знаю я напевне, бо лише вчора читав біографію Нокса, його могила так точно і не відома…
— Ти що, пропонуєш фальсифікувати поховання?! — вразилась Дафна, — А кого будемо ховати? В мене є кілька кандидатур!
— Е ні, — зітхнув Едгар, який теж вирішив приєднатися до нашої ініціативної групи, — треба щось більш переконливе.
— Може лист? — запропонувала я, — Лист Нокса до Лордів, де йдеться про плани скинення Марії Тюдор і захоплення влади в Шотландії?
— Непогана думка, — погодився Еван, — лише уяви собі… Це десь 1560 рік. Як відтворити стиль і стан документа? Добре би щось більш сучасне…
— План створення Ку-клукс-клана? — підкинула ідею Дафна.
— А чого раптом ККК? — не зрозумів Боян.
— Ну а як же ж? Не пам’ятаєш? — здивувалася Дафна, — Їхній ідеал — WASP, білі англосаксонські протестанти.
— Гм-м… — протягнув Едгар, — це вже ближче.
— Слухайте, — раптом здогадалась я, — наше завдання — прив’язати до цього всього Школу, так? Значить треба…
— Треба лист декана до тих же гіпотетичних Лордів! Або ще краще, від Лордів до декана! — підхопив Еван, — Лише звідки він потрапить до нас?
— Пам’ятайте, треба щоб ніхто не зрозумів, що це — наша ініціатива, — попередив Едгар, — А то вони ніколи не повірять.
— Так, думаємо, звідки взяти лист! — Еван насупив брови, — Типу викрасти?
— Типу підібрати в смітнику, — саркастично мовила Дафна. Схоже, вона трохи образилась, що її ідея з Ку-клукс-кланом не була підтримана.
— Такі документи в смітник не викидають! — Боян, схоже, сприйняв її пропозицію абсолютно серйозно, — Таке рвуть на шматочки і змивають в…
— Одного разу, — задумливо мовив Еван, — я знайшов лист моєї молодшої сестри. Уявляєте, любовна записка до одного покидька з байкерського гуртка… От я їй влаштував!
— А лист де знайшов, мораліст? — скептично заусміхався Едгар.
— А лист був в книжці, яку вона брала в мене читати.
— От воно! — підсумував Боян.
Запала глибокодумна мовчанка. Ідей більше не виникало, і нам довелося поспіхом давитися холодними делікатесами аби не запізнитись на пару з теорії змови. А зрештою, завжди можна сказати, що нас затримало невеличке практичне заняття з того ж таки предмету… Я усміхнулась своїм яйцям по-шотландськи; цікаво все ж таки, з якого біса вони роблять начинку?
***
З конспектів Ірми Коник, теорія змови:
Особлива ознака
— Масонська змова (+ тамплієри, ілюмінати і т.д.)
— Єврейська змова (пов’язується з масонською і економічною)
— Економічна змова (змова банкірів) План Маршала, Всесвітній Банк, МВФ
— Змова злидарів (більшовицька)
— Мондіалістська змова (геополітична) Римський Клуб, НАТО
— Окультна змова (секти) сатанізм??
— Змова третього світу (реакційний тероризм)
***
Наш викладач з теорії змови не часто тішив нас своїми вельми інформативними лекціями — його пари стояли в нас лише раз на тиждень. Очевидно, пан О’Доннер був людиною дуже діловою, він постійно кудись їздив на своєму елегантному чорному понтіаку, котрий служив предметом ницих зазіхань Евана, часом повертався з якимись підозрілими суб’єктами і зачинявся з ними в кабінеті. Я думала, що предмет, який він викладає, повинен був би виховати в професорі параноїдальне світосприйняття — аж ні, цей серйозний літній чоловік в стильних окулярах нагадував швидше режисера великобюджетного кінопроекту — водночас захоплений ідеєю і притиснений відповідальністю. Ну, на загал, він викликав в мене позитивні почуття.
А от Рене Бамбузл, наш спец з містифікації особливої симпатії в мене не викликав. Дарма, що веселий і безпосередній, цей дядько змушував думати про пурген, підсипаний в чай, голки в кріслі і чорнило в сумці. Це був такий суб’єкт, якого ввічливі британці назвали б "practical joker". В нас це зазвичай означують інакше (не так ввічливо).
Втім, іноді він розказував про досить цікаві речі зі свого досвіду. Може пам’ятаєте — в 1995 році на світових екранах вийшов документальний фільм з неапетитною автопсією інопланетного гуманоїда, знятою в п’ятдесятих роках в американській секретній військовій лабораторії. Виявилося, що цей унікальний фільм був скомпільований бамбузлівським аспірантом за допомогою кіношного муляжу і пари нетверезих друзів-медиків. І, хоча пан Бамбузл був дуже незадоволений якістю зйомки, його аспірант Рой Сантіллі заробив на цьому проекті шалені гроші. Мораль, яку вивів для нас професор — містифікація приживеться лише на ґрунті бажання і готовності народних мас повірити. Але, якщо такий ґрунт є, достатньо просто підштовхнути фантазію, а далі — все саме складеться докупи, навіть без дорогих спецефектів.
Так чи інак, але вдосталь надивившись, як неелегантні патологоанатоми з плівки Сантіллі шматують тіло прибульця, бодай навіть муляж, я почувала себе трохи некомфортно. Я ж навіть колись збиралась іти в медичний, а зупинила мене кривава оповідь старших колег про регулярні походи до моргу. Ну не люблю я цього. Ну верне мене від трупів, що ж поробиш? Втім, схоже, моє ставлення до цього питання поділяли й інші дівчата з нашої групи. Принаймні, коли ми сіли до вечері, вираз обличчя у нас був схожим.
— Щось не хочеться мені їсти… — пробурмотіла Ангела, відставляючи тарілку з м’ясним рагу.
— А що це таке за м’ясо, взагалі? — поцікавилась Дафна, колупаючи рагу вилкою, — На свинину не схоже, на телятину теж… Не збагну.
— Ну дякую, — скривилась Ангела.
— Колеги! В мене є новина! — життєрадісно мовив Влад, який чомусь вирішив до нас приєднатись. Дивно, то взагалі не говорить, то тепер-от весь такий привітний зробився…
— Н-ну? Що в тебе? — не надто дружньо мовила я. Справді, їсти мені хотілося страшно, але якось після цього кіносеансу шмат до рота не ліз. Тож, відповідно, настрій був не найкращий.
— Я з’ясував, яку інтригу готує група Бамбузла!
— Тс-с… — прошипів Еван, роззираючись, — А що, справді?
— Ага. В мене сусід звідти, я чув, як він з одногрупником перемовлявся.
— А ти стояв за дверима? — посміхнувся Боян.
— Незручно було переривати…
— А, ти ж в нас професіонал! — розсміявся Едгар, — Ну, то що в них, кажи!
— За їхньою легендою, тут, в Школі, у відриві від цивілізації, збираються канібали, і…
— І що? — змовницьки прошепотів Еван, — Вони нас їсти збираються?
— Ага, — так само тихо мовив Влад, — Це будуть ритуальні вбивства. Один за одним…
— Ну точно! — заусміхався Боян, — А поки що підкормлюють, аби м’ясце-сальце наростало!
— Що, не вірите? — образився Влад.
— Та чого ж, віримо, — мовив Еван, стримуючи сміх, — А ви, дівчата, чого не їсте? Чули? Треба насолоджуватись життям, поки нас самих не спожили місцеві гурмани! Тебе, Ангела, мабуть, закоптять і під пивце… А от з Ханни добра печеня вийде.
Ми всі радісно зареготали. Влад кисло усміхався. В мене, принаймні, відновився апетит. І тут…
— Егм, Ірма, — тихо промовила Ангела, з жахом дивлячись на мене, — що це в тебе?
— Де? — не зрозуміла я.
— А он, на виделці…
Я опустила погляд і побачила, що на виделку в мене наколоте ніщо інше, як людське вухо! Нічого собі рагу!
Тут, звісно, почалося… Я з вереском кинула виделку з вухом на стіл, дівчата відстрибнули і заголосили, мов недорізані, нещасна Ангела просто зомліла. Хлопці стояли з кам’яними лицями, а Боян щільно притис руку до рота — йому, схоже, було погано.
І тут з— за сусіднього столу, де сиділи бамбузлівці, почувся несамовитий регіт. Люди дико втішалися, схлипуючи і ляскаючи долонями. Всі решта студентів почали сповзатися до епіцентру подій. Ну звісно, тут в нас так весело!
— Гляньте-гляньте, як наші благородні змовники застрибали! — показуючи на нас пальцем, крізь сміх сказав потвора Алекс, — І всього-то через одне маленьке симпатичне вушко!
— Ах ти ж паскуда! — гукнув Еван, перестрибуючи через стіл з явною метою терміново знищити бармаглота, — Ти в мене зараз власні вуха гризти будеш!
Алекс занервував. Еван був заледве не вдвічі більший за нього і мав, схоже, дуже серйозні наміри.
— Ану припинити бойовисько! — гримнув хтось за спиною, — Так, ви двоє, до мого кабінету! Зараз!
Це був декан Фелоні. Розлючений декан Фелоні. Еван і Алекс змушені були відкласти з’ясування стосунків перед лицем більш нагальної небезпеки. Роззирнувшись в пошуках моральної підтримки від колег, хлопці приречено рушили за деканом. Народ захвилювався, а колеги Алекса втратили весь свій запал. Представники інших груп, які так і не зрозуміли, що сталося, чіплялися із запитаннями до очевидців.
— Ой, що ж це буде? — схвильовано мовила Дафна.
— Не знаю. Сподіваюсь, цьому недоумку Алексу дадуть копняка під зад, — я була ДУЖЕ зла — руки в мене ще й досі трусилися.
Ангела почала поволі приходити до тями.
— Що то було? — спроквола поцікавилась вона.
— Бамбузлівські жарти, даю руку на відсіч! — проказав Боян.
— Не треба — руку, — з відразою сказала Дафна, — і інших частин тіла не треба.
— А ти, Влад, що скажеш? — погрозливо проказав Едгар, — Це ж ти нас ощасливив інформацією про їхній задум! Чи раптом не за проханням твого друга Алекса?
— Який він мені друг, цей недолюдок?! — образився Влад, — Я справді чув, як вони говорили — мій сусід Джані і Алекс. Думав, це нам у пригоді стане…
— Ну і от, бачиш, допомогло… — розпачливо мовив Боян, — Але як вони нас зробили! Це ж треба! От би їм щось таке влаштувати! Так щоб їм ці жарти боком повилазили!
— Хіба що засмажити того недолюдка, — злісно проказала я, — Найкращою помстою цим гадам було б змусити їх повірити у власну ідіотську вигадку!
— Е-ем, Ірма?! — повернувся до мене Едгар, — Ти це серйозно?
— Смертельно серйозно, — криво усміхнулась я, — А що ти пропонуєш?
— А мені взагалі подобається. Тільки треба не так прямолінійно…
Ми домовились зібратись у вітальні за півгодини для обговорення страшної помсти бамбузлівцям. Прийшли всі, навіть Ханна і Мігель, які теж були свідками інциденту, і, мабуть, вирішили засвідчити свою підтримку. Ми довго не могли заспокоїтись, переживаючи свій сором. Ну а сором природнім чином трансформувався в нерозважливу агресію. Звучали обурені сентенції і заклики іти бити лице організаторам злого жарту. Тут нарешті до нас приєднався Еван, який після відвертої бесіди з деканом виглядав дещо невпевнено.
— Ну, що там було? — стурбовано запитала Дафна, — Що сказав декан?
— А, — махнув рукою Еван, — дісталося на горіхи. Обом. Ну, мені за темперамент. Алексу — уявіть лише! — за поганий смак. Ну, нічого… Я бачу, тут в нас військова рада?
— Ага! — повідомив Едгар, — ми вирішуємо, як повернути їм їхню вигадку. Приймаються пропозиції.
— А які ідеї вже є?
— Була ідея піймати Алекса і зробити з нього запіканку! — повідомив Боян.
— Я — за! — зрадів Еван.
— Ні, слухайте, — втрутилась я в їхню гастрономічну дискусію, — Декан же сказав, що канібалізм — це поганий смак! Пропоную залишити лише ритуальні вбивства.
— Можна пов’язати це з нашими Лордами! — докинула Дафна, — Всі знають, що таємні товариства недалеко від сект пішли. Будуть типу жертви приносити!
— Які жертви? Кому?
— Так, а в історії з Сент-Ендрюзівськими протестантами — пам’ятаєте? — Попередників Нокса спалили на вогнищі… — нагадав Боян.
— Значить, це буде ритуальна помста, — здогадалась Дафна, — Десь так, як масони присягаються помститись за Жака де Моле!
— Ну а ми в чому винні? Нас за що вбивати?
— А протестантів серед нас багато, га? — поцікавилась я.
Запала мовчанка.
— Я — греко-католичка… — повідомила Дафна.
— А я — католик, — сказав Едгар, — Ну, і на що ти натякаєш?
— А, до речі, знаєте? — поділився інформацією Боян, — Лорди Конгрегації називали католицьку церкву Синагогою Сатани…
— Отакої, — розгубився Едгар, — Це що ж виходить, Варфоломіївська ніч навиворіт?
— Так, — бадьоро підсумував Еван, — нам знадобиться підвал для тортур, інструменти для ритуального вбивства, ну і скривавлені рештки…
Професор Аспер, до кабінету якого ми завітали того вечора зі списком необхідних артефактів був, м’яко кажучи, дещо здивований.
***
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Владислав Божич
Нових досягнень — в науці так само, як і в приватному житті. Для мене навчання в Школі — ще один шанс довести собі та іншим свою компетентність та переконливість. Це потрібно мені для того, щоб впевнено і успішно розпочати політичну кар’єру, про яку мрію ще з дитинства. Звичайно, знання з психології зовсім мені не завадять, втім, я віддав би перевагу психології мас та теорії політичного впливу.
Алекс Студень
Особливих очікувань в мене немає. Я певен, всі навчальні заклади приблизно однакові. Якщо ж Школа виявиться іншою — це буде для мене приємною несподіванкою. Правда, я сподіваюсь дістати диплом та рекомендації, з якими можна буде отримати пристойну роботу. Головне, щоб там не було нудно, втім, я і сам зможу зарадити цій проблемі.
***
За сніданком до нас з Дафною підійшла Вероніка. На вигляд вона була сумна і замордована. І невиспана. Вероніка кволим голосом запитала, чи не знайдеться в нашому чайнику ще трохи води. Ми перезирнулися: на кожен стіл до сніданку і вечері ставили великі до дзеркального блиску начищені чайники з окропом аби можна було собі накалатати вдосталь кави або чаю; переважно воду в чайник наливали з запасом, так що вистачало всім.
— Звичайно знайдеться, — гостинно мовила Дафна, — сідай до нас, розказуй, як справи!
Вероніка зітхнула і сіла до нашого столу. Я налила їй кави і підсунула блюдо з печивом.
— Ой, дівчата, я так більше не можу, — відразу ж почала бідкатись наша гостя, — він мене вже дістав, цей лобуряка! Постійно його ідіотська музика, його ідіотські друзі на голові ночами товчуться. Ні сну, ні спочинку.
— Еге, так не годиться, — співчутливо мовила я, — а ти не підходила до керівництва? Може б вас все таки розселили?
— Та підходила, — схлипнула Вероніка, — Бамбузл не дозволив…
— А попроси професора Мілтона, — порадила Дафна, — він же нам якось показував, як вводити в транс. Хай він його закодує, чи що…