Страница:
Одягнувши фрак, я довго розглядала себе в дзеркалі. Талант Тоні, хоч я і не хотіла в цьому зізнаватись, глибоко мене вразив. Він-то молодець… А от з мене вийшла справжня карикатура. Хоча фрак справді прикрив вузол на поясі, все одно костюм висів на мені як на тремпелі. Волосся я зачесала у хвіст — а що, деякі чоловіки так носять! — а от з лицем була біда: бліде, вузьке, ще й ластовиння на носі…
— Вуса домалюй, — порадив Тоні.
Я посміялась, але виконала його пораду. Справді, так вийшло трохи переконливіше. Лише бляклий чоловічок, який дивився на мене з дзеркала, дуже вже нагадував якогось недогодованого вурдалака. А втім, це якраз доречно.
Невдовзі розпочалась вечеря. У великій залі повимикали світло і запалили свічки, на столах серед блюд зі святковим частуванням стояли ліхтарики з ріпи, вирізані у формі потворних лиць. На вечерю нам подали смачний пиріг з фруктами і горіхами, що звався "боннах самзіан". Як повідомив професор Арт, в цьому пирозі запечені різні речі, і, якщо кому щось потрапить, то цей предмет буде якось символізувати його майбутнє. Так чи інак, їсти слід було обережно. З напоїв ми дістали гаряче питво, схоже на чорничний пунш. Лише в мене виникла підозра, що та штука містить частку автентичного віскі. Ну, і судячи з того, як колеги накинулися на пунш, сумно нам не буде.
Та, власне, нам і не було сумно. Взяти хоч би наш маскарад. Тоні був одним з небагатьох, хто серйозно поставився до завдання. Переважна більшість моїх колег — і я в тому числі — виглядали трохи хворобливо. Ну, дівчата ще туди-суди… Все ж таки видовище жінки в штанях вже практично нікого не травмує. Щоправда, були деякі особливо талановиті екземпляри, як от Ханна, — ця дівиця чомусь обрала костюм шекспірівських часів, а тоді чоловіки носили щільні панчохи і шорти у формі китайських ліхтариків. На огрядній Ханниній фігурі все це виглядало досить кумедно. Дафна, яка не змогла навіть зараз вийти з кімнати без макіяжу, якщо і була схожа на чоловіка, то лише на незворотньо голубого.
А от чоловіки — то взагалі було щось страшне. Суміш борделю з цирком. Деякі навіть не вважали за потрібне поголитись, зате косметикою намазюкались практично всі. Ну, напевне, вони відчували, що виглядають гротескно, тож і поводили себе відповідно — голосно і вульгарно. Проте, це було справді смішно.
— Погляньте, що мені дісталося! — заволав розмальований як гейша Еван, тримаючи в руках колечко, — Ти ба, жіноче щастя привалило! Мабуть все таки вийду заміж, а Боян? Себто, як тебе, Боанна?
— Угу, — відповів той, колупаючись у власній порції пирога, — І будеш місіс Фродо Баггінс. Чарівна пара.
— А в мене, панове, от що… — Дафна продемонструвала нам невеличкий залізний ключик, — Ну, і як це трактувати?
— Як-як… — зголосився Едгар, який, дивлячись в моє люстерко, підправляв собі туш на віях, — Звісно, за Фрейдом. Ключик вставляється в…
— Ах ти, розпусниця, — м’яко перервала його Дафна, — Тобі так пасує ця легка ненав’язлива аморальність…
Едгар заледве не розмазав туш по всьому обличчю.
— А в мене — пальчикова батарейка, — повідомила я, — Лише не кажіть, що це означає то саме.
— Я б сказав, але не скажу…
Поки ми обговорювали один одного і виколупували пророцтва з пирога, стався один неприємний інцидент. Ханна, вирішивши дістати ще один глечик пуншу, відійшла від нашого столу і наштовхнулася просто на Алекса. Ну, може, це якраз він на неї наштовхнувся.
— О, привіт, потворка! — гучно виголосив він. Колеги-бамбузлівці підтримали його дружнім реготом, — Тобі не варто одягати такі щільні шорти, а то весь твій квітучий бампер на видноті!
Я сиділа якраз зручно, щоб побачити всю гамму почуттів на обличчі нещасної. Не те щоб мені було її шкода, але, шляк, глядячи на її зблідле обличчя, я практично відчувала її сором! В її випадку зовсім не складно було потрапити у вразливу точку, як вчив наш "добрий доктор". Адже Ханна була одним суцільним — і чималим — хворим місцем… Якусь секунду вона стояла, завмерши, а потім з хрипким зойком вчепилася Алексу в патли. Хто б міг подумати — така тиха й сором’язлива — а тепер гамселить ворога як берсерк! Ми підхопились з-за столу і підтримали Ханну оплесками. Алекс не сподівався нападу, тож його оборона була малоефективною. Втім, їх швидко розняли. Ханна відразу ж, схлипуючи, побігла геть.
Алекс з ненавистю глянув на нас.
— Дочекаєтесь, — пообіцяв він.
Ми його одностайно проігнорували.
Після вечері ми всі зібралися на подвір’ї коло вогнища. Не знаю, що з ним зробили — все ж таки вчора був дощ — але вогонь палав бурхливо, як на багатті інквізиції. Втім, Боян знов потішив нас історичною інформацією — про смерть Патріка Гамільтона, попередника Нокса, котрого через несприятливі погодні умови палили понад шість годин. Ех, в наші часи все це можна було б зробити простіше, наприклад, за допомогою тієї ж побутової хімії.
В той час, коли ми з чарками пуншу в руках (як я дізналася, звався він Cock o’ the North, теж нічогенька собі назва) блукали навколо багаття, гріли руки і перемовлялися, пан Арт почав розповідь про місцеві вірування щодо сьогоднішньої ночі. Слід сказати, в професора Арта це виходило дуже переконливо — він говорив тихим голосом, напівприкривши повіки, і практично всі припинили розмови аби послухати оповідача.
Отже, ця ніч, за переконанням давніх кельтів, — ніч Дикого Полювання. Мисливський сезон відкриває Лорд-Мисливець Герн або ж — за римським звичаєм — Кернуннос. Це божество, яке зображувалося у вигляді рогатого велета, кажуть, має спільне коріння з грецьким Паном; згодом його почали пов’язувати з сумнозвісним Бафометом і навіть із Сатаною. Кажуть, кельти приносили жертви на своїх велетенських багаттях. Людські? Так, можливо. Зрештою, з ким не траплялося? Втім, це стосувалося більше освічених друїдів, тоді як прості обивателі лише різали худобу, що, правда, не завадило християнам звинуватити кельтів в сатанинських ритуалах. Повертаючись до Герна… Маршрут Дикого Полювання традиційно пролягає крізь два світи: наш і потойбічний — Тір Нан Ог. Звичайно, така значна культмасова подія не може не подіяти на рівновагу між світами — в результаті завіса, що розділяє світи, витончується і навіть місцями проривається. Тому саме в цю ніч всілякі містичні істоти потрапляють до нашого світу аби порозважатись, а духи померлих можуть з якихось своїх міркувань затягти живих до потойбічного світу. Отож, блукати самому цієї ночі категорично заборонялося. Тим більше, що на необачного мандрівника чигала ще одна небезпека — той, хто почує звук мисливського рогу Герна, неодмінно сконає протягом року.
Пан Арт замовк аби ковтнути пуншу, запала шаноблива мовчанка. І от, в цю мить наше багаття якось особливо зашипіло і стрельнуло іскрами. І практично відразу з-за пагорбів почувся собачий гавкіт. А потім, природно, звук мисливського рогу.
На мить всі завмерли. Пан Арт закашлявся і роззирнувся. Потім, в тиші, поки ніхто не встиг зіпсувати момент недоречною панікою, лунко прозвучав його єхидний голос:
— Вельми вдячний професорові Бамбузлу та його студентам за таку своєчасну ілюстрацію…
Рене Бамбузл відповів йому іронічним поглядом.
— До ваших послуг.
Напруга вмить зникла, і всі присутні почали життєрадісно коментувати подію. Звичайно, всі, крім бамбузлівців, котрі зовсім не зраділи такому безславному завершенню свого жарту.
— Боже, який мужчина, — прошепотіла Дафна, вочевидь, маючи на увазі нашого куратора, — Просто геній.
— Я ж казав, треба було брати фольклорні мотиви, — пробубнів Боян, — Гарно б вийшло.
— Це безперспективно, — рішуче заперечив Еван, — Бачиш, бабайками вже нікого не злякати. Що змушує мене нагадати тобі про…
— А, дійсно, — зітхнув Боян, підбираючи поли сукні, — Ну, ходи.
Коли ми повернулися до кімнат, було вже досить пізно. Тоні настільки стомився, що навіть і не звернув уваги на мене, котра сновигала кімнатою в негліже. Коли мені насилу вдалося розплутати морський вузол на поясі, він вже практично спав. Втім, глухий ритмічний звук, котрий долинав звідкись знизу, змусив його підкинутись на ліжку.
— Що це таке? — сонно поцікавився Тоні.
Звук нагадував шаманський ритм якогось священнодійства.
— Мабуть приносять жертви Бафомету, — легковажно мовила я, позіхаючи.
Звук став трохи голоснішим. Можна було навіть розібрати якісь голоси — спів чи, швидше, речитатив.
— Ні, серйозно, — стурбовано роззирнувся Тоні, — Що то за біда?
— Хм. Хто його зна… — протягнула я, — Ти ж, правда, не віриш, що тут замішані якісь сектанти? Так що спи. Добраніч.
Я вимкнула світло. Тоні гмукнув, очевидно, не задоволений моїм поясненням. Чи, точніше, його відсутністю. В світлі місяця, який пробивався крізь завіси, я бачила, що він не спить. Слухає. Що ж, звичайно, я знала, що це за звук. Адже не лише підступним бамбузлівцям доступні різні блага цивілізації на зразок магнітофона.
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Ханна Б’ялко
Мені хотілося б зустріти людей, які стануть моїми друзями, нехай які б між нами не були культурні та особисті відмінності. Я сподіваюсь, що навчання на факультеті психології буде особливим, бо ж ніхто так не розуміє людей, як психологи. Я б теж хотіла розуміти людей, розуміти природу їхніх вчинків. Адже цього так бракує багатьом з нас.
Еван Полднек
Я прагну нового досвіду, однаково в чому. Згоден навіть на екстремальні переживання. Я вважаю, що все, що нас не згубить, зробить нас сильніше. Наскільки я розумію, навчання в Школі передбачає багато практичних занять — хотілося б якомога повнішої, незвичайної, яскравої практики.
Наша невеличка містифікація — хай вибачає професор Бамбузл — таки мала свій ефект. Практично всі чули наші "шаманські ритми", а хто не чув — дізналися з вуст сусідів в довільній інтерпретації. Ми, себто організаційний комітет, з усієї сили намагалися стримати хитрі посмішки, вислуховуючи за сніданком нарікання стурбованих колег. Ну, насправді, вони були не стільки стурбовані, скільки заінтриговані, що, в принципі, цілком відповідало нашим короткотерміновим цілям.
А от турбуватись ми почали пізніше — коли на парі професорки Демінор з’ясувалося, що бракує Ханни. Втім, після вчорашнього інциденту з Алексом вона цілком могла проголосити себе хворою і зачинитись в кімнаті. Однак, однак… у випадку з Анною ми теж спершу сподівались на щось подібне. Тенденція? Втім, захоплені своєю легендою, що лише почала втілюватись, ми не надали інциденту належного значення.
Тим більше, що того ранку заняття з акторської майстерності виявилось геть непересічним. Панна Демінор потішила нас новиною:
— Сьогодні будемо вчитись помирати.
Феліція Демінор, молода професорка, яка полюбляла сидіти на викладацькому столі, тепер легко з нього зіскочила і обвела клас єхидним поглядом.
— Лише не лякайтесь. Помирати у фізичному сенсі зовсім не обов’язково. Ця вправа належить до славетного "театру жорстокості" Антонена Арто. Ви не уявляєте, наскільки це важливо! Все, що ми робили раніше, всі ваші спроби створити образ — це була лише робота над інструментарієм. Все це ніщо, коли немає внутрішнього розуміння, немає відчуття реальності того що відбувається з вашим персонажем. Смерть — це маргінальне переживання і тут, якщо у вас немає єднання з персонажем, фальш буде особливо помітною. Якщо ж вам вдасться пройти через цей своєрідний катарсис, ви навчитесь "ловити" це відчуття… Ще мушу вас попередити: смерть не буває безпідставною, ви не можете просто йти собі, а потім байдуже впасти додолу. Ви повинні пережити цей процес… Жах, біль, розпач, можливо навіть, полегшення… Ну що ж, давайте спробуємо.
Звісно, спершу охочих не знайшлося: завдання було не з приємних. Потім наш гіперактивний Еван, котрий, я так підозрюю, мав особливі підстави покрасуватися перед викладачкою, та ще й просто полюбляв бути в центрі уваги, запропонував свою кандидатуру. Не знаю, який чудернацький спосіб загибелі він обрав, але виглядало це відверто дивно — він впав, скрючився і почав, посмикуючись та стогнучи, качатись по підлозі, потім його рухи сповільнилися і зрештою бідака завмер на підлозі з висолопленим язиком. Ми з Дафною винагородили небіжчика бурхливими оплесками.
— Ну що ж, — мовила професорка, — дуже артистично. А що це було?
— Мене вкусила муха цеце, і я помер в страшних корчах, — гордо повідомив Еван, підводячись і обтрушуючи штани.
— Винахідливо, згодна. Але не переконливо. У вашому виконанні це був швидше фарс, ніж трагедія. Що ви відчували в цей момент?
— Ну, це було якось неприродно… Але ж, панна Демінор, ви мені вибачте, ви ж самі казали, що гра повинна складатися з пам’яті і втілення. А тут — яка ж пам’ять? Я, нажаль, ще не мав досвіду, е-ее, помирання.
— Не переживайте, ще все попереду, — втішила його професорка, — Моя відповідь на ваше запитання: просто дайте вихід усім своїм найбільш деструктивним прагненням. Спочатку, звісно, слід сконцентрувати їх в собі — певна, ви маєте що згадати — і спрямувати на самого себе… Тепер, — вона повернулася до нас, — подумайте, згадайте і — прошу на сцену.
Професорка таки змусила нас пройти через це. В якийсь момент я зрозуміла, що це не так страшно, швидше навіть цікаво, і ось, я вже ледве стримувалась, щоб не вискочити перед аудиторією для виконання завдання. У всіх нас був свій метод і свої особливості помирання — Влад, наприклад, застрелився, але ще кілька секунд стояв, роздумуючи, як йому краще впасти. Боян топився — і це було досить переконливо, схоже, в нього вже був досвід невдалого занурення. Дафна різала собі вени — треба було бачити, з якою відразою! А от Ангела мене таки справді вразила — вона труїлася. Але це було так… правдоподібно! Вона навіть почала кашляти і задихатись, і професорці довелось її зупиняти, та навіть після цього вона сиділа, дрібно тремтячи, все іще переживаючи свою особисту трагедію. Я ж не вигадала нічого кращого, як впасти в урвище. Ну, падати мені особливо не було куди, тож основна частина мого помирання відбувалася в процесі балансування на краю прірви. І, слід сказати, я так захопилася, що, падаючи, сильно забила собі коліно.
Із заняття ми вийшли з дивними почуттями — піднесення і легкої прострації. Звичайно, ні про який катарсис мова не йшла, але це було відчуття спільного подолання однієї дуже живучої забобони…
На обід ми спланували втілення другої частини нашого плану. Однак, для цього потрібна була допомога колег з інших груп — при чому, несвідома допомога. Але, зрештою, підготовка була здійснена — слід було лише виконати намічене. Ми дочекалися, поки викладачі пообідають і розійдуться, і, коли такий момент настав, Еван під столом штовхнув Влада ногою, делікатно сигналізуючи про початок операції.
— Е-ем, Горан, — мовив Влад до хлопця, що сидів за столом навпроти, — Ти, здається, казав, що пан Фелоні дав тобі Public Opinion Quarterly за 1993 рік. Ти б мені не позичив? Там стаття Мейєера про мас-медіа — мені для доповіді треба.
— Та звичайно, — Горан поліз до рюкзака, — Я вже відстрілявся. Не знаю, як ти це читаєш? Мені ця нудотина вже поперек горла…
Горан передав журнал Владу, котрий відразу ж заповзято почав його перегортати, жадібно скануючи сторінки у пошуках потрібної статті. Ех, бачила б нас панна Демінор… Зрештою, Влад натрапив на щось чужорідне, вкладене між сторінками.
— Це щось твоє? — він, тримаючи складений листок паперу двома пальцями, мов вправний ентомолог — метелика, передав його Горанові, — Мабуть забув вийняти.
— Моє? — здивувався той, — Щось не пам’ятаю, щоб я туди щось клав. А що це таке? Гм… Схоже на лист. Ні, це справді не моє.
— Може, пана Фелоні? — встряв Еван, — Він не вийняв, перед тим, як позичити тобі цей журнал… Ану, дай глянути.
— Що, і правда, лист декана? — перепитала Вероніка.
— Е ні, я перший читаю! — відразу ж змінив думку Горан. Очі його спрагло зблиснули, він розгорнув листа і почав читати.
Слід сказати, процес з’ясування належності знайденого документа привернув увагу сусідів Горана — вони обступили хлопця, заглядаючи йому через плече. Цікаво було спостерігати, як обличчя Горана і його колег повільно видовжуються від здивування.
— От чорт… — прошепотів Горан.
— Ей, що там таке? — запротестували ми з Дафною, — Читай вголос!
Звісно, я не мала потреби в зачитуванні тексу вголос, ще б пак, адже його писала саме я. Ну, власне, концепцію ми складали разом — а от текст був писаний моєю рукою. Отож, мова там йшла про наступне: дехто Лорд N дякував панові Фелоні за вчасне проведення першого етапу операції "Repentance", висловлював сподівання в тому, що відбір усіх 48-ми об’єктів операції відбудеться у заплановані терміни і декларував намір особисто взяти участь у формуванні execution squad — виконавчої бригади або ж загону розправи — кому як більше подобається. Це був взагалі багатозначний і каламутний текст, як і належить кожному пристойному секретному документу. Особливою моєю гордістю був логотип, себто герб таємного товариства: хрест, вписаний в палаюче кільце, що, як поетично зауважив Боян, нагадувало кельтський хрест на фоні соуейнського багаття. Навколо логотипа була ще стрічечка, на якій красувалася загадкова назва: Ancient Order of Noble Lords of Congregation. Це мальовидло було перебите за допомогою чорнила та ластику внизу листа у якості печатки, коло якої містився гарний готичний розчерк Лорда N.
Коли Горан почав зачитувати текст, навколо вже зібрався невеличкий натовп — до нас приєдналися студенти з груп Демінор і Мілтона, підійшли навіть кілька чоловік бамбузлівців, звичайно, не головний забіяка, але — найбільш допитливі — дівчатка, Лора і Дана. То й добре — чим більша аудиторія, тим краще. Після того, як текст було виголошено, на деякий час запала мовчанка, а потім водночас всі почали говорити.
— Що за чортівня?
— Яка ще операція?!
— Хто цей N?!!
— Execution? Squad?!
— А кого будуть страчувати?
Ми, аби не виділятися, підтримували ажіотаж такими ж афектованими погуками і ремарками. Народ розгубився. Не було, звичайно, одностайної переконаності, але певна стурбованість все ж таки мала місце. Навіть скептик Тоні похмуро кусав губу і не намагався все заперечити. Це було просто чарівно! І тут, на хвилі нашого невеличкого тріумфу, мені прийшла чомусь недоречна думка: якби Ханна була тут, напевне, її потішив би успіх одного з етапів нашої боротьби з бамбузлівцями… Мабуть, я засильно перейнялася її проблемами — хоч і застерігав професор Мілтон…
— Егм… А хтось бачив сьогодні Ханну? — поцікавилась я відсторонено.
Знов запала тиша. Колеги перезиралися не те що стурбовано — вже навіть трохи перелякано. Багато хто був очевидцем вчорашнього інциденту, про незрозумілі зникнення студентів йшлося ще раніше — а такі речі швидко набувають розголосу — тепер же все це лягло на основу зловісних натяків знайденого листа… Еван підморгнув мені, мовляв, добре використала момент, але, присягаюсь, це було не навмисне!
Ханну ніхто не бачив. Більше ніхто. З її кімнати зникли усі речі, а ліжко залишилось застеленим ще з учорашнього вечора.
Дві форми існування світу: текст і реальність.
Текст і реальність можуть переходити одне в одне шляхом
NB. Текстуальний опис реальних подій — теж лише текст, суб’єктивний переказ реальності (прикл.: "мозаїчна реальність" мас-медіа).
Форми існування тексту: матеріальний текст (друкований, візуальний, аудіо і т.д.), вистава (гра), мистецтво; форми можуть перетинатися та взаємовпливати.
Сновидіння (+ стан афектації, трансу) — перебуває між текстом і реальністю.
Наступного дня визріла ідея здійснити тур по Школі. Звичайно, ми були вже добре знайомі з територією — зрештою, не так вже її і багато — але метою теперішньої екскурсії було з’ясувати походження "шаманських ритмів" і взагалі пошукати якісь матеріальні свідчення гіпотетичних безчинств, які тут кояться. Ініціаторами походу були Горан та його одногрупник Міхал, і ми були вдячні, що нам не довелося брати це в свої руки. Вирішено було дочекатися ночі, аби здійснити розвідувальні дії в таємниці від адміністрації.
Весь день, що передував героїчному походу, ми провели у стані нервового збудження, характерному для закоханого перед побаченням чи алкоголіка перед вечіркою. Правду (!) казав доктор Мілтон — обман, як і всяке інше задоволення, призводить до формування залежності… Втім, нам тоді було не до прискіпливого самоаналізу.
Крізь світлий морок сподівань того дня мені пригадується лише заняття професора Табора. Тема його лекції якраз гарно сполучалася з нашими переживанням — професор розказував про гру з глядацькими очікуваннями. Гай Табор був одним з небагатьох представників професорського складу, котрий виглядав адекватно власній дисципліні: він був високий, лисий, з золотою сережкою та чорними окулярами, котрі він рідко знімав навіть у приміщенні. Окуляри були потрібні для захисту від сліпучих променів слави, скромно пояснював професор. Загалом поводився пан Табор весело і цинічно, іноді навіть занадто. Наприклад, чого лише вартим був його коронний вислів "тримати глядача за ніздрі"? І це ще дуже делікатний варіант.
Виявляється, тримати глядача… ну там, за будь-що, можна за допомогою його ж власної допитливості, а також несподіванки та саспенсу. Допитливість в даному випадку означає схильність глядача формувати очікування щодо подальшого розгортання подій — очікування, котрі базуються на попередньому досвіді та культурних установках. Несподіванка — це обман глядацьких сподівань, тоді як саспенс — це просто затримка перед підтвердженням або спристуванням очікувань. Особливо мені сподобались хитрі прийоми для нагнітання напруги: псевдо-кульмінація і псевдо-фінал. Наприклад, ви вважаєте, що герой віддав богу душу, пристосовуєтесь до цієї думки, а тут, виявляється, що не віддав, а лише позичив. Під шумок, поки глядач радісно приходитиме до тями, іще багато чого можна провернути…
Нарешті настала ніч. Ті, хто мав намір взяти участь в нічній екскурсії, зібралися у верхній вітальні, і виявилося, що нас не так вже й мало. Тут були ініціатори — Горан і Міхал, залаштункові автори проекту — Еван, Дафна, Боян і я, прийшли також троє хлопців з групи Демінор, серед яких — Тоні та білявий Томаш, сусід Евана. На наше здивування, з’явились навіть бамбузлівці — Джані та Лора. Разом — одинадцятеро… На мою думку, трохи забагато, як для розвід-групи.
Було пів на першу ночі. За вікном було темно і вогко, на небі поволі ворушились тяжкі хмари; схоже, знову збиралося на дощ.
Ми — себто автори — розташувалися у кріслах, і, звично поналивавши собі чаю, чекали на розвиток подій. Демінорівці збуджено перешіптувалися, позираючи на нас, а коли я впіймала погляд Тоні, він чомусь відвів очі. Чому б це? Джані та Лора, котрих ніхто не сподівався тут побачити, сиділи мовчки, іронічно посміхаючись. Ця пара мене трохи нервувала… І де ж, цікаво, подівся отой їхній Алекс? Невже він проґавить таку нагоду?
— Шановне панство! — зрештою проголосив Горан, який, схоже, насолоджувався своєю провідною роллю, — ми з Міхалом тут розробили приблизний маршрут… Але з огляду на те, що нас виявилося більше, ніж ми розраховували, я думаю, може б нам розділитися? Половина з нас почне зі східного крила, і решта — із західного. Зустрінемось ми у великій залі лекційного корпусу. Ну, ви як?
— Західне крило — це адміністративний корпус, — задумливо промовив Еван.
— Ну, і що це значить? Думаєш знайти там сектантське лігво? — єхидно поцікавився Джані.
— Це значить — теліпатися по холоду через подвір’я. Так що я би почав зі східного крила, якщо ти не заперечуєш.
— Логічно, — гмукнув Джані, — Тоді я теж, якщо ти не заперечуєш.
Еван лише тяжко зітхнув, красномовно стенувши плечима. Кляті бамбузлівці просто не можуть не нашкодити! Що ж вони запланували?
Ми ще трохи посперечалися, хто куди йде, в результаті до західного крила вирушили лише п’ятеро — Горан, Тоні, Лора, Боян і я. Решта, особливо гонористі, відмовилися перетнути якихось тридцять метрів подвір’я. Ну й нехай. Особисто я вважала, що поблукати незнайомими нам адміністративними коридорами корисно як для загального розвитку, так і для саспенсу. О, модне слово вивчила, дякувати професорові Табору!
Отож, наша невеличка групка бігцем перетнула подвір’я і пірнула у темний хол адміністративного корпусу. Мені довелось побувати тут лише кілька раз, вперше — на славній церемонії посвяти, і потім ще по справах до наших славних викладачів. Але першого разу було темно, а потім якось не до того… Насправді ж, адміністративний корпус був значно цікавішим за наш. Тут, скажімо, у вітальні був справжній вікторіанський камін і старовинні пістолети на стіні, а у холі стояла колоритна статуя якогось зловісного джентльмена.
— Що то ще за старий пень? — тактовно поцікавилась Лора.
Боян скривився. Дуже вже не подобалась йому ця нахабна розмальована дівиця, але чого лише не зробиш в ім’я ідеї? Мій колега посвітив ламповим ліхтарем на підніжжя статуї, де проступив надпис Magus Muir, 1679. Боян завмер, щось бурмочучи під ніс.
— Вуса домалюй, — порадив Тоні.
Я посміялась, але виконала його пораду. Справді, так вийшло трохи переконливіше. Лише бляклий чоловічок, який дивився на мене з дзеркала, дуже вже нагадував якогось недогодованого вурдалака. А втім, це якраз доречно.
Невдовзі розпочалась вечеря. У великій залі повимикали світло і запалили свічки, на столах серед блюд зі святковим частуванням стояли ліхтарики з ріпи, вирізані у формі потворних лиць. На вечерю нам подали смачний пиріг з фруктами і горіхами, що звався "боннах самзіан". Як повідомив професор Арт, в цьому пирозі запечені різні речі, і, якщо кому щось потрапить, то цей предмет буде якось символізувати його майбутнє. Так чи інак, їсти слід було обережно. З напоїв ми дістали гаряче питво, схоже на чорничний пунш. Лише в мене виникла підозра, що та штука містить частку автентичного віскі. Ну, і судячи з того, як колеги накинулися на пунш, сумно нам не буде.
Та, власне, нам і не було сумно. Взяти хоч би наш маскарад. Тоні був одним з небагатьох, хто серйозно поставився до завдання. Переважна більшість моїх колег — і я в тому числі — виглядали трохи хворобливо. Ну, дівчата ще туди-суди… Все ж таки видовище жінки в штанях вже практично нікого не травмує. Щоправда, були деякі особливо талановиті екземпляри, як от Ханна, — ця дівиця чомусь обрала костюм шекспірівських часів, а тоді чоловіки носили щільні панчохи і шорти у формі китайських ліхтариків. На огрядній Ханниній фігурі все це виглядало досить кумедно. Дафна, яка не змогла навіть зараз вийти з кімнати без макіяжу, якщо і була схожа на чоловіка, то лише на незворотньо голубого.
А от чоловіки — то взагалі було щось страшне. Суміш борделю з цирком. Деякі навіть не вважали за потрібне поголитись, зате косметикою намазюкались практично всі. Ну, напевне, вони відчували, що виглядають гротескно, тож і поводили себе відповідно — голосно і вульгарно. Проте, це було справді смішно.
— Погляньте, що мені дісталося! — заволав розмальований як гейша Еван, тримаючи в руках колечко, — Ти ба, жіноче щастя привалило! Мабуть все таки вийду заміж, а Боян? Себто, як тебе, Боанна?
— Угу, — відповів той, колупаючись у власній порції пирога, — І будеш місіс Фродо Баггінс. Чарівна пара.
— А в мене, панове, от що… — Дафна продемонструвала нам невеличкий залізний ключик, — Ну, і як це трактувати?
— Як-як… — зголосився Едгар, який, дивлячись в моє люстерко, підправляв собі туш на віях, — Звісно, за Фрейдом. Ключик вставляється в…
— Ах ти, розпусниця, — м’яко перервала його Дафна, — Тобі так пасує ця легка ненав’язлива аморальність…
Едгар заледве не розмазав туш по всьому обличчю.
— А в мене — пальчикова батарейка, — повідомила я, — Лише не кажіть, що це означає то саме.
— Я б сказав, але не скажу…
Поки ми обговорювали один одного і виколупували пророцтва з пирога, стався один неприємний інцидент. Ханна, вирішивши дістати ще один глечик пуншу, відійшла від нашого столу і наштовхнулася просто на Алекса. Ну, може, це якраз він на неї наштовхнувся.
— О, привіт, потворка! — гучно виголосив він. Колеги-бамбузлівці підтримали його дружнім реготом, — Тобі не варто одягати такі щільні шорти, а то весь твій квітучий бампер на видноті!
Я сиділа якраз зручно, щоб побачити всю гамму почуттів на обличчі нещасної. Не те щоб мені було її шкода, але, шляк, глядячи на її зблідле обличчя, я практично відчувала її сором! В її випадку зовсім не складно було потрапити у вразливу точку, як вчив наш "добрий доктор". Адже Ханна була одним суцільним — і чималим — хворим місцем… Якусь секунду вона стояла, завмерши, а потім з хрипким зойком вчепилася Алексу в патли. Хто б міг подумати — така тиха й сором’язлива — а тепер гамселить ворога як берсерк! Ми підхопились з-за столу і підтримали Ханну оплесками. Алекс не сподівався нападу, тож його оборона була малоефективною. Втім, їх швидко розняли. Ханна відразу ж, схлипуючи, побігла геть.
Алекс з ненавистю глянув на нас.
— Дочекаєтесь, — пообіцяв він.
Ми його одностайно проігнорували.
Після вечері ми всі зібралися на подвір’ї коло вогнища. Не знаю, що з ним зробили — все ж таки вчора був дощ — але вогонь палав бурхливо, як на багатті інквізиції. Втім, Боян знов потішив нас історичною інформацією — про смерть Патріка Гамільтона, попередника Нокса, котрого через несприятливі погодні умови палили понад шість годин. Ех, в наші часи все це можна було б зробити простіше, наприклад, за допомогою тієї ж побутової хімії.
В той час, коли ми з чарками пуншу в руках (як я дізналася, звався він Cock o’ the North, теж нічогенька собі назва) блукали навколо багаття, гріли руки і перемовлялися, пан Арт почав розповідь про місцеві вірування щодо сьогоднішньої ночі. Слід сказати, в професора Арта це виходило дуже переконливо — він говорив тихим голосом, напівприкривши повіки, і практично всі припинили розмови аби послухати оповідача.
Отже, ця ніч, за переконанням давніх кельтів, — ніч Дикого Полювання. Мисливський сезон відкриває Лорд-Мисливець Герн або ж — за римським звичаєм — Кернуннос. Це божество, яке зображувалося у вигляді рогатого велета, кажуть, має спільне коріння з грецьким Паном; згодом його почали пов’язувати з сумнозвісним Бафометом і навіть із Сатаною. Кажуть, кельти приносили жертви на своїх велетенських багаттях. Людські? Так, можливо. Зрештою, з ким не траплялося? Втім, це стосувалося більше освічених друїдів, тоді як прості обивателі лише різали худобу, що, правда, не завадило християнам звинуватити кельтів в сатанинських ритуалах. Повертаючись до Герна… Маршрут Дикого Полювання традиційно пролягає крізь два світи: наш і потойбічний — Тір Нан Ог. Звичайно, така значна культмасова подія не може не подіяти на рівновагу між світами — в результаті завіса, що розділяє світи, витончується і навіть місцями проривається. Тому саме в цю ніч всілякі містичні істоти потрапляють до нашого світу аби порозважатись, а духи померлих можуть з якихось своїх міркувань затягти живих до потойбічного світу. Отож, блукати самому цієї ночі категорично заборонялося. Тим більше, що на необачного мандрівника чигала ще одна небезпека — той, хто почує звук мисливського рогу Герна, неодмінно сконає протягом року.
Пан Арт замовк аби ковтнути пуншу, запала шаноблива мовчанка. І от, в цю мить наше багаття якось особливо зашипіло і стрельнуло іскрами. І практично відразу з-за пагорбів почувся собачий гавкіт. А потім, природно, звук мисливського рогу.
На мить всі завмерли. Пан Арт закашлявся і роззирнувся. Потім, в тиші, поки ніхто не встиг зіпсувати момент недоречною панікою, лунко прозвучав його єхидний голос:
— Вельми вдячний професорові Бамбузлу та його студентам за таку своєчасну ілюстрацію…
Рене Бамбузл відповів йому іронічним поглядом.
— До ваших послуг.
Напруга вмить зникла, і всі присутні почали життєрадісно коментувати подію. Звичайно, всі, крім бамбузлівців, котрі зовсім не зраділи такому безславному завершенню свого жарту.
— Боже, який мужчина, — прошепотіла Дафна, вочевидь, маючи на увазі нашого куратора, — Просто геній.
— Я ж казав, треба було брати фольклорні мотиви, — пробубнів Боян, — Гарно б вийшло.
— Це безперспективно, — рішуче заперечив Еван, — Бачиш, бабайками вже нікого не злякати. Що змушує мене нагадати тобі про…
— А, дійсно, — зітхнув Боян, підбираючи поли сукні, — Ну, ходи.
Коли ми повернулися до кімнат, було вже досить пізно. Тоні настільки стомився, що навіть і не звернув уваги на мене, котра сновигала кімнатою в негліже. Коли мені насилу вдалося розплутати морський вузол на поясі, він вже практично спав. Втім, глухий ритмічний звук, котрий долинав звідкись знизу, змусив його підкинутись на ліжку.
— Що це таке? — сонно поцікавився Тоні.
Звук нагадував шаманський ритм якогось священнодійства.
— Мабуть приносять жертви Бафомету, — легковажно мовила я, позіхаючи.
Звук став трохи голоснішим. Можна було навіть розібрати якісь голоси — спів чи, швидше, речитатив.
— Ні, серйозно, — стурбовано роззирнувся Тоні, — Що то за біда?
— Хм. Хто його зна… — протягнула я, — Ти ж, правда, не віриш, що тут замішані якісь сектанти? Так що спи. Добраніч.
Я вимкнула світло. Тоні гмукнув, очевидно, не задоволений моїм поясненням. Чи, точніше, його відсутністю. В світлі місяця, який пробивався крізь завіси, я бачила, що він не спить. Слухає. Що ж, звичайно, я знала, що це за звук. Адже не лише підступним бамбузлівцям доступні різні блага цивілізації на зразок магнітофона.
***
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Ханна Б’ялко
Мені хотілося б зустріти людей, які стануть моїми друзями, нехай які б між нами не були культурні та особисті відмінності. Я сподіваюсь, що навчання на факультеті психології буде особливим, бо ж ніхто так не розуміє людей, як психологи. Я б теж хотіла розуміти людей, розуміти природу їхніх вчинків. Адже цього так бракує багатьом з нас.
Еван Полднек
Я прагну нового досвіду, однаково в чому. Згоден навіть на екстремальні переживання. Я вважаю, що все, що нас не згубить, зробить нас сильніше. Наскільки я розумію, навчання в Школі передбачає багато практичних занять — хотілося б якомога повнішої, незвичайної, яскравої практики.
***
Наша невеличка містифікація — хай вибачає професор Бамбузл — таки мала свій ефект. Практично всі чули наші "шаманські ритми", а хто не чув — дізналися з вуст сусідів в довільній інтерпретації. Ми, себто організаційний комітет, з усієї сили намагалися стримати хитрі посмішки, вислуховуючи за сніданком нарікання стурбованих колег. Ну, насправді, вони були не стільки стурбовані, скільки заінтриговані, що, в принципі, цілком відповідало нашим короткотерміновим цілям.
А от турбуватись ми почали пізніше — коли на парі професорки Демінор з’ясувалося, що бракує Ханни. Втім, після вчорашнього інциденту з Алексом вона цілком могла проголосити себе хворою і зачинитись в кімнаті. Однак, однак… у випадку з Анною ми теж спершу сподівались на щось подібне. Тенденція? Втім, захоплені своєю легендою, що лише почала втілюватись, ми не надали інциденту належного значення.
Тим більше, що того ранку заняття з акторської майстерності виявилось геть непересічним. Панна Демінор потішила нас новиною:
— Сьогодні будемо вчитись помирати.
Феліція Демінор, молода професорка, яка полюбляла сидіти на викладацькому столі, тепер легко з нього зіскочила і обвела клас єхидним поглядом.
— Лише не лякайтесь. Помирати у фізичному сенсі зовсім не обов’язково. Ця вправа належить до славетного "театру жорстокості" Антонена Арто. Ви не уявляєте, наскільки це важливо! Все, що ми робили раніше, всі ваші спроби створити образ — це була лише робота над інструментарієм. Все це ніщо, коли немає внутрішнього розуміння, немає відчуття реальності того що відбувається з вашим персонажем. Смерть — це маргінальне переживання і тут, якщо у вас немає єднання з персонажем, фальш буде особливо помітною. Якщо ж вам вдасться пройти через цей своєрідний катарсис, ви навчитесь "ловити" це відчуття… Ще мушу вас попередити: смерть не буває безпідставною, ви не можете просто йти собі, а потім байдуже впасти додолу. Ви повинні пережити цей процес… Жах, біль, розпач, можливо навіть, полегшення… Ну що ж, давайте спробуємо.
Звісно, спершу охочих не знайшлося: завдання було не з приємних. Потім наш гіперактивний Еван, котрий, я так підозрюю, мав особливі підстави покрасуватися перед викладачкою, та ще й просто полюбляв бути в центрі уваги, запропонував свою кандидатуру. Не знаю, який чудернацький спосіб загибелі він обрав, але виглядало це відверто дивно — він впав, скрючився і почав, посмикуючись та стогнучи, качатись по підлозі, потім його рухи сповільнилися і зрештою бідака завмер на підлозі з висолопленим язиком. Ми з Дафною винагородили небіжчика бурхливими оплесками.
— Ну що ж, — мовила професорка, — дуже артистично. А що це було?
— Мене вкусила муха цеце, і я помер в страшних корчах, — гордо повідомив Еван, підводячись і обтрушуючи штани.
— Винахідливо, згодна. Але не переконливо. У вашому виконанні це був швидше фарс, ніж трагедія. Що ви відчували в цей момент?
— Ну, це було якось неприродно… Але ж, панна Демінор, ви мені вибачте, ви ж самі казали, що гра повинна складатися з пам’яті і втілення. А тут — яка ж пам’ять? Я, нажаль, ще не мав досвіду, е-ее, помирання.
— Не переживайте, ще все попереду, — втішила його професорка, — Моя відповідь на ваше запитання: просто дайте вихід усім своїм найбільш деструктивним прагненням. Спочатку, звісно, слід сконцентрувати їх в собі — певна, ви маєте що згадати — і спрямувати на самого себе… Тепер, — вона повернулася до нас, — подумайте, згадайте і — прошу на сцену.
Професорка таки змусила нас пройти через це. В якийсь момент я зрозуміла, що це не так страшно, швидше навіть цікаво, і ось, я вже ледве стримувалась, щоб не вискочити перед аудиторією для виконання завдання. У всіх нас був свій метод і свої особливості помирання — Влад, наприклад, застрелився, але ще кілька секунд стояв, роздумуючи, як йому краще впасти. Боян топився — і це було досить переконливо, схоже, в нього вже був досвід невдалого занурення. Дафна різала собі вени — треба було бачити, з якою відразою! А от Ангела мене таки справді вразила — вона труїлася. Але це було так… правдоподібно! Вона навіть почала кашляти і задихатись, і професорці довелось її зупиняти, та навіть після цього вона сиділа, дрібно тремтячи, все іще переживаючи свою особисту трагедію. Я ж не вигадала нічого кращого, як впасти в урвище. Ну, падати мені особливо не було куди, тож основна частина мого помирання відбувалася в процесі балансування на краю прірви. І, слід сказати, я так захопилася, що, падаючи, сильно забила собі коліно.
Із заняття ми вийшли з дивними почуттями — піднесення і легкої прострації. Звичайно, ні про який катарсис мова не йшла, але це було відчуття спільного подолання однієї дуже живучої забобони…
На обід ми спланували втілення другої частини нашого плану. Однак, для цього потрібна була допомога колег з інших груп — при чому, несвідома допомога. Але, зрештою, підготовка була здійснена — слід було лише виконати намічене. Ми дочекалися, поки викладачі пообідають і розійдуться, і, коли такий момент настав, Еван під столом штовхнув Влада ногою, делікатно сигналізуючи про початок операції.
— Е-ем, Горан, — мовив Влад до хлопця, що сидів за столом навпроти, — Ти, здається, казав, що пан Фелоні дав тобі Public Opinion Quarterly за 1993 рік. Ти б мені не позичив? Там стаття Мейєера про мас-медіа — мені для доповіді треба.
— Та звичайно, — Горан поліз до рюкзака, — Я вже відстрілявся. Не знаю, як ти це читаєш? Мені ця нудотина вже поперек горла…
Горан передав журнал Владу, котрий відразу ж заповзято почав його перегортати, жадібно скануючи сторінки у пошуках потрібної статті. Ех, бачила б нас панна Демінор… Зрештою, Влад натрапив на щось чужорідне, вкладене між сторінками.
— Це щось твоє? — він, тримаючи складений листок паперу двома пальцями, мов вправний ентомолог — метелика, передав його Горанові, — Мабуть забув вийняти.
— Моє? — здивувався той, — Щось не пам’ятаю, щоб я туди щось клав. А що це таке? Гм… Схоже на лист. Ні, це справді не моє.
— Може, пана Фелоні? — встряв Еван, — Він не вийняв, перед тим, як позичити тобі цей журнал… Ану, дай глянути.
— Що, і правда, лист декана? — перепитала Вероніка.
— Е ні, я перший читаю! — відразу ж змінив думку Горан. Очі його спрагло зблиснули, він розгорнув листа і почав читати.
Слід сказати, процес з’ясування належності знайденого документа привернув увагу сусідів Горана — вони обступили хлопця, заглядаючи йому через плече. Цікаво було спостерігати, як обличчя Горана і його колег повільно видовжуються від здивування.
— От чорт… — прошепотів Горан.
— Ей, що там таке? — запротестували ми з Дафною, — Читай вголос!
Звісно, я не мала потреби в зачитуванні тексу вголос, ще б пак, адже його писала саме я. Ну, власне, концепцію ми складали разом — а от текст був писаний моєю рукою. Отож, мова там йшла про наступне: дехто Лорд N дякував панові Фелоні за вчасне проведення першого етапу операції "Repentance", висловлював сподівання в тому, що відбір усіх 48-ми об’єктів операції відбудеться у заплановані терміни і декларував намір особисто взяти участь у формуванні execution squad — виконавчої бригади або ж загону розправи — кому як більше подобається. Це був взагалі багатозначний і каламутний текст, як і належить кожному пристойному секретному документу. Особливою моєю гордістю був логотип, себто герб таємного товариства: хрест, вписаний в палаюче кільце, що, як поетично зауважив Боян, нагадувало кельтський хрест на фоні соуейнського багаття. Навколо логотипа була ще стрічечка, на якій красувалася загадкова назва: Ancient Order of Noble Lords of Congregation. Це мальовидло було перебите за допомогою чорнила та ластику внизу листа у якості печатки, коло якої містився гарний готичний розчерк Лорда N.
Коли Горан почав зачитувати текст, навколо вже зібрався невеличкий натовп — до нас приєдналися студенти з груп Демінор і Мілтона, підійшли навіть кілька чоловік бамбузлівців, звичайно, не головний забіяка, але — найбільш допитливі — дівчатка, Лора і Дана. То й добре — чим більша аудиторія, тим краще. Після того, як текст було виголошено, на деякий час запала мовчанка, а потім водночас всі почали говорити.
— Що за чортівня?
— Яка ще операція?!
— Хто цей N?!!
— Execution? Squad?!
— А кого будуть страчувати?
Ми, аби не виділятися, підтримували ажіотаж такими ж афектованими погуками і ремарками. Народ розгубився. Не було, звичайно, одностайної переконаності, але певна стурбованість все ж таки мала місце. Навіть скептик Тоні похмуро кусав губу і не намагався все заперечити. Це було просто чарівно! І тут, на хвилі нашого невеличкого тріумфу, мені прийшла чомусь недоречна думка: якби Ханна була тут, напевне, її потішив би успіх одного з етапів нашої боротьби з бамбузлівцями… Мабуть, я засильно перейнялася її проблемами — хоч і застерігав професор Мілтон…
— Егм… А хтось бачив сьогодні Ханну? — поцікавилась я відсторонено.
Знов запала тиша. Колеги перезиралися не те що стурбовано — вже навіть трохи перелякано. Багато хто був очевидцем вчорашнього інциденту, про незрозумілі зникнення студентів йшлося ще раніше — а такі речі швидко набувають розголосу — тепер же все це лягло на основу зловісних натяків знайденого листа… Еван підморгнув мені, мовляв, добре використала момент, але, присягаюсь, це було не навмисне!
Ханну ніхто не бачив. Більше ніхто. З її кімнати зникли усі речі, а ліжко залишилось застеленим ще з учорашнього вечора.
***
З конспектів Ірми Коник, теорія можливих світів:
Дві форми існування світу: текст і реальність.
Текст і реальність можуть переходити одне в одне шляхом
NB. Текстуальний опис реальних подій — теж лише текст, суб’єктивний переказ реальності (прикл.: "мозаїчна реальність" мас-медіа).
Форми існування тексту: матеріальний текст (друкований, візуальний, аудіо і т.д.), вистава (гра), мистецтво; форми можуть перетинатися та взаємовпливати.
Сновидіння (+ стан афектації, трансу) — перебуває між текстом і реальністю.
***
Наступного дня визріла ідея здійснити тур по Школі. Звичайно, ми були вже добре знайомі з територією — зрештою, не так вже її і багато — але метою теперішньої екскурсії було з’ясувати походження "шаманських ритмів" і взагалі пошукати якісь матеріальні свідчення гіпотетичних безчинств, які тут кояться. Ініціаторами походу були Горан та його одногрупник Міхал, і ми були вдячні, що нам не довелося брати це в свої руки. Вирішено було дочекатися ночі, аби здійснити розвідувальні дії в таємниці від адміністрації.
Весь день, що передував героїчному походу, ми провели у стані нервового збудження, характерному для закоханого перед побаченням чи алкоголіка перед вечіркою. Правду (!) казав доктор Мілтон — обман, як і всяке інше задоволення, призводить до формування залежності… Втім, нам тоді було не до прискіпливого самоаналізу.
Крізь світлий морок сподівань того дня мені пригадується лише заняття професора Табора. Тема його лекції якраз гарно сполучалася з нашими переживанням — професор розказував про гру з глядацькими очікуваннями. Гай Табор був одним з небагатьох представників професорського складу, котрий виглядав адекватно власній дисципліні: він був високий, лисий, з золотою сережкою та чорними окулярами, котрі він рідко знімав навіть у приміщенні. Окуляри були потрібні для захисту від сліпучих променів слави, скромно пояснював професор. Загалом поводився пан Табор весело і цинічно, іноді навіть занадто. Наприклад, чого лише вартим був його коронний вислів "тримати глядача за ніздрі"? І це ще дуже делікатний варіант.
Виявляється, тримати глядача… ну там, за будь-що, можна за допомогою його ж власної допитливості, а також несподіванки та саспенсу. Допитливість в даному випадку означає схильність глядача формувати очікування щодо подальшого розгортання подій — очікування, котрі базуються на попередньому досвіді та культурних установках. Несподіванка — це обман глядацьких сподівань, тоді як саспенс — це просто затримка перед підтвердженням або спристуванням очікувань. Особливо мені сподобались хитрі прийоми для нагнітання напруги: псевдо-кульмінація і псевдо-фінал. Наприклад, ви вважаєте, що герой віддав богу душу, пристосовуєтесь до цієї думки, а тут, виявляється, що не віддав, а лише позичив. Під шумок, поки глядач радісно приходитиме до тями, іще багато чого можна провернути…
Нарешті настала ніч. Ті, хто мав намір взяти участь в нічній екскурсії, зібралися у верхній вітальні, і виявилося, що нас не так вже й мало. Тут були ініціатори — Горан і Міхал, залаштункові автори проекту — Еван, Дафна, Боян і я, прийшли також троє хлопців з групи Демінор, серед яких — Тоні та білявий Томаш, сусід Евана. На наше здивування, з’явились навіть бамбузлівці — Джані та Лора. Разом — одинадцятеро… На мою думку, трохи забагато, як для розвід-групи.
Було пів на першу ночі. За вікном було темно і вогко, на небі поволі ворушились тяжкі хмари; схоже, знову збиралося на дощ.
Ми — себто автори — розташувалися у кріслах, і, звично поналивавши собі чаю, чекали на розвиток подій. Демінорівці збуджено перешіптувалися, позираючи на нас, а коли я впіймала погляд Тоні, він чомусь відвів очі. Чому б це? Джані та Лора, котрих ніхто не сподівався тут побачити, сиділи мовчки, іронічно посміхаючись. Ця пара мене трохи нервувала… І де ж, цікаво, подівся отой їхній Алекс? Невже він проґавить таку нагоду?
— Шановне панство! — зрештою проголосив Горан, який, схоже, насолоджувався своєю провідною роллю, — ми з Міхалом тут розробили приблизний маршрут… Але з огляду на те, що нас виявилося більше, ніж ми розраховували, я думаю, може б нам розділитися? Половина з нас почне зі східного крила, і решта — із західного. Зустрінемось ми у великій залі лекційного корпусу. Ну, ви як?
— Західне крило — це адміністративний корпус, — задумливо промовив Еван.
— Ну, і що це значить? Думаєш знайти там сектантське лігво? — єхидно поцікавився Джані.
— Це значить — теліпатися по холоду через подвір’я. Так що я би почав зі східного крила, якщо ти не заперечуєш.
— Логічно, — гмукнув Джані, — Тоді я теж, якщо ти не заперечуєш.
Еван лише тяжко зітхнув, красномовно стенувши плечима. Кляті бамбузлівці просто не можуть не нашкодити! Що ж вони запланували?
Ми ще трохи посперечалися, хто куди йде, в результаті до західного крила вирушили лише п’ятеро — Горан, Тоні, Лора, Боян і я. Решта, особливо гонористі, відмовилися перетнути якихось тридцять метрів подвір’я. Ну й нехай. Особисто я вважала, що поблукати незнайомими нам адміністративними коридорами корисно як для загального розвитку, так і для саспенсу. О, модне слово вивчила, дякувати професорові Табору!
Отож, наша невеличка групка бігцем перетнула подвір’я і пірнула у темний хол адміністративного корпусу. Мені довелось побувати тут лише кілька раз, вперше — на славній церемонії посвяти, і потім ще по справах до наших славних викладачів. Але першого разу було темно, а потім якось не до того… Насправді ж, адміністративний корпус був значно цікавішим за наш. Тут, скажімо, у вітальні був справжній вікторіанський камін і старовинні пістолети на стіні, а у холі стояла колоритна статуя якогось зловісного джентльмена.
— Що то ще за старий пень? — тактовно поцікавилась Лора.
Боян скривився. Дуже вже не подобалась йому ця нахабна розмальована дівиця, але чого лише не зробиш в ім’я ідеї? Мій колега посвітив ламповим ліхтарем на підніжжя статуї, де проступив надпис Magus Muir, 1679. Боян завмер, щось бурмочучи під ніс.