Страница:
— Ну, існує ціла низка способів дізнатись про це. Якщо дуже треба.
Все було не так, зовсім не так як слід!
— Тоні, що це з тобою? Підхопив параною в Лори? Так, раптом що, в мене є непогані транквілізатори. Спеціально в Сент-Ендрюзі прикупила…
Тоні мовчав. Місячні промені з боєм пробивалися крізь кудлаті хмари, гарно відсвічуючи на його темних кучерях; він дивився кудись вдалечінь, зовсім, здається, мене не слухаючи.
— Я більше нічого не розумію, — нарешті тихо промовив він, — Чия збочена уява створила отих Лордів? Кому це взагалі потрібно?
Е, так він все таки не повірив!
— Тоні, я знаю, все це виглядає дико. Але мусить же бути якесь логічне пояснення!
Він швидко повернувся до мене.
— А що ти тут бачиш логічного? Приладдя для тортур в шкільному підвалі?
— Відеокамери в душі? — підхопила я.
— Відеокамери?
Мені довелось швиденько розказати йому про версію, висловлену Дафною. Тоні уважно мене вислухав, а потім повільно усміхнувся.
— Дуже цікаво, — відсторонено виснував він, — А ти що думаєш з цього приводу?
— Е-е… я? — Може, сказати? Ні, справді, розказати про всю нашу безглузду гру і, можливо, здобути союзника? — Як на мене, це все ж таки змова…
— Ти впевнена?
— А як тут бути впевненим? До речі, пан Ольберт, схоже, не підтримує цього проекту. Він так і сказав Бамбузлу, коли той кликав його на зустріч з куратором.
— Он як.
— Думаю, варто поговорити з ним. І взагалі, мене дивує наша пасивність. Давно можна було б дістатись до Сент-Ендрюзу, дізнатись там…
— Пішки?
— Що, пішки? — не відразу зрозуміла я, — А, ну можна й пішки. Що тут, лише якихось тридцять кілометрів…
— Горами. Вночі. Дуже хороша ідея.
— Ну добре, а що ти пропонуєш? А може, в тебе є якась вірогідна версія?
— В мене… — він замислився, — Ні, поки що немає.
Цікаво… Я все ж таки не змогла сказати йому правду. А чи не значить це, що він теж — не зміг?
— Знаєш що? — Він насилу перервав свої епічні роздуми, — Чому б нам не повернутись додому? Все таки тепліше. Зробимо чаю…
— Тоні, ти — фатальний чоловік! — вражено мовила я, — Можеш спокусити жінку двома словами!
— Правда? Ніколи не помічав. Може, моя проблема в тому, що жінки про це не знають?
Ні, він все таки хороший хлопець. Хоч і єзуїт.
Власне тому я й довірила Тоні заварювання чаю. Дивно, звідки раптом така довірливість у атмосфері всезагальної підозрілості? Насправді ж, я ще планувала зазирнути до Дафни аби обговорити нашу завтрашню стратегію — на ранок ми повинні були звітувати перед нашим куратором, паном Артом, про здійснену роботу з втілення легенди. Чим його потішити? Останнім часом, чесно кажучи, хизуватись особливо не було чим, якщо не рахувати окремі напади параної та галюцинацій. Втім, це не наша заслуга. Ну, не лише наша.
Двері мені відчинила Герда, сусідка Дафна, одногрупниця Тоні. Це була цікава дівчина — цікава тим, що я так і не вирішила, як саме слід до неї ставитись. Вона була маленька, миршавенька і носила волосся мишачим хвостиком, але в той же час вона була дуже енергійна і життєрадісна, постійно всміхалась і розказувала якісь сумнівні жарти. В мене вона викликала стійкі асоціації з ручним пацючком.
— А Дафна вже спить! — радісно повідомила вона, — Прийшла з побачення — ну, ти знаєш — стомилась, певно, і спить тепер, як немовля.
— З поба…? А, зрозуміло, вибач.
Звісно, Дафна вже не вперше повідомляє сусідці про своє бурхливе інтимне життя. Дуже зручно для конспірації. Але, з іншої сторони, створюється враження, що Дафна тільки те й робить, що ходить на гм… вечорниці. Навіщо їй це? І чого це вона вже спить? Адже лише одинадцята!
Отже, завтра доведеться імпровізувати. Що ж, нам не вперше…
Занурившись у роздуми, я не відразу помітила пікантну сценку на підвіконні. На сходах було темно, тож розібрати всі деталі мені не вдалося. Двоє цілувалися. Ну що ж, з ким не трапляється… Але, чорт! Це ж Алекс і… і Вероніка!
Я пришвидшила ходу. Нічого собі! Ця дівиця нам всі вуха продзижчала своїми наріканнями: клятий Алекс те, чортів Алекс це! А тепер от чоломкається зі своїм бармаглотом на підвіконні! Цікавий вихід з ситуації… Полюби ворога свого. Ха! Не вірю!
До власної кімнати я зайшла все іще під враженням від побаченого.
— Тоні, вірити не можна нікому!
— Угу, — погодився він, дмухаючи на чай, — А що таке?
Я розповіла йому про сценку на сходах. Тоні замислився.
— Що ж, вона — молодець.
— В сенсі? — не зрозуміла я.
— Хороша гра.
— Гра? Ну гаразд, тобі видніше. Але навіщо?
— Може, вона хотіла викликати співчуття? Симпатію? Довіру? Не знаю, може, вона просто тренувалася.
— Тобто? — я ледве не вдавилась чаєм, — Ти хочеш сказати, можна так зухвало брехати — заради мистецтва?
— Можна, — серйозно відповів він.
— І ти… теж так робиш?
— Я? Звичайно.
Я ковтнула свій чай і щільно стулила повіки. Що ж, я нічим не краща за них. Якщо можна дурити людей заради заліку, то заради мистецтва — це навіть шляхетно. Це викликає повагу і захоплення.
А втім, байдуже. Завтра побачимо, як Вероніка буде викручуватись. Завтра… Мабуть, змінювався тиск — жахливо хотілось спати. Я похапцем допила чай і роздяглась. Тоні традиційно відвернувся. Цікаво, підтримував образ, чи й справді стидається? Шляк, так іще гірше. Зранку я думала, що мені бракує довіри. Тепер я зрозуміла, що мені бракує Тоні. Того, котрого я знала. Ні, навряд… навряд чи, знала. Але бракує так чи так.
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Тоні Танвьє
Я хотів би подивитись зі сторони на себе, свій досвід. Рік в новому місці, серед чужих людей, повинен допомогти мені краще оцінити власну життєву позицію, своє призначення. А ще я хотів би спробувати себе в дещо іншому амплуа, ніж мене знають вдома. Мені потрібно постійно практикуватись, що було б дуже складно в звичному оточенні.
Дафна Кролєвська
Передусім, нових знайомств, цікавих людей. Мене завжди приваблювало спілкування з людьми інших культур — адже лише так, мені здається, можна вивільнитись від звичних стереотипів, стандартів власної культури, повніше зрозуміти світ. Сподіваюсь також на нові враження, навіть пригоди, бажано, звичайно, такі, що матимуть позитивний, дидактичний ефект.
Алан Арт обвів нас іронічним поглядом.
— Так що ви думаєте з приводу англійської монархії?
Запала змістовна тиша.
Мушу зізнатись, ми зовсім не були готові до цього запитання. Від пана Арта слід було чекати різних підступів, хоч би й феноменології духу натщесерце, але чого раптом англійська монархія? Крім того, нас займала зовсім інша проблема — Дафна вже хвилин на п’ятнадцять запізнювалась на пару… Невже проспала? Останнім часом таке траплялося все частіше, але щоб Дафна проміняла пару Алана Арта на безсумнівну, але короткоплинну втіху ранкового сну? Дуже на неї не схоже.
Ми сиділи як на голках, а така акопунктурна терапія зовсім не сприяє виділенню дотепних ідей, котрих, схоже, очікує від нас професор. Не міг він не помітити відсутності своєї найбільшої прихильниці, а отже, очевидячки, знущався. Що ж, професор Арт в своєму амплуа.
— Невже монархія, як феномен антимодернізму, ніколи не викликала у вас зацікавлення?
Ми похмуро мовчали.
— А дарма… Англійська монархія, з точки зору сучасної міфотворчості — явище унікальне. Розмах цього проекту просто вражає… Голівуд, порівняно з ним, — вовтузня в пісочниці.
Пан Арт пройшовся вздовж класу.
— Як ти думаєш, Еван, кому це потрібно?
— Певно, королівським покоївкам і камердинерам, — похмуро відповів той.
— А-а, змова покоївок! — заусміхався пан Арт, — Ну звісно, є й така версія. А ти як гадаєш, Ганс?
Ганс нервово прокашлявся.
— Олігархам, котрі утримують партію торі?
— Або мафіозним кланам з партії лейбористів, котрі контролюють олігархів, котрі думають, що утримують партію торі? — єхидно мовив професор, — А якщо забути про політику? Пофантазувати?
— Музейним працівникам? — подала голос Ангела.
— Гм, варіант. Уявіть собі, Великобританія — найбільший музей під відкритим небом. Мільйони експонатів, тисячі кваліфікованих працівників, котрі, можна сказати, життя поклали задля служіння історії…
Я так і не зрозуміла, знущається він чи мріє вголос.
— А може це — експеримент? — поцікавилась я, — Великий соціальний експеримент?
— Безперечно, — серйозно мовив професор, — Як і багато інших державних устроїв. Втім, мені імпонує сама ідея — нескінченний, необмежений у часі й бюджеті експеримент… І ніякої комісії з професійної етики! Ніякого готторнського ефекту!
Професор, схоже, геть замріявся. Нарешті він тяжко зітхнув і повернувся до прозаїчних реалій.
— Ну гаразд. А як там наші Лорди? Ще й досі чатують в донжоні?
— Ми подумали, пане професор, — розпочав Боян, — що вже час їм переїхати десь до комфортнішого місця.
— Наприклад, до котроїсь з професорських резиденцій, — зухвало додав Еван.
— Оце цікаво. А до котрої?
— Ми ще не вирішили. Оскільки Дафна наполягає на тому, що нашу поведінку відстежують за допомогою відеокамер… — я спостерігала за професором, сподіваючись розгледіти якусь неадекватну реакцію, але той лише зацікавлено підняв брову, — То ми думаємо, десь повинен бути пульт керування і…
— А, до речі, — усміхнувшись, перепинив мене професор, — Щось я не бачу самої Дафни. Вона що, знешкоджує відеокамери в душовій кімнаті?
Ми перезирнулися.
— Ми її сьогодні ще не бачили, — повідомив Еван, — А вам вона нічого не говорила?
Тоді я не зрозуміла, до чого був цей наголос, зроблений Еваном. Втім, на все є причина. Іноді, правда, настільки кумедна, що хоч плач.
— Та ні. Зайдіть до неї після пари, передайте мої вітання з приводу нового цікавого вивиху в сюжеті.
Ми дещо заспокоїлись. Таємничі зникнення до цього часу мали цілком офіційні пояснення. За власним бажанням… куратора попереджено… А раз пан Арт нічого не знає, значить… Значить, все гаразд?
Але Дафна так і не з’явилася. На перерві ми з Еваном довго і безрезультатно калатали в двері її кімнати. Потім, для певності, зазирнули до душу і вбиральні. Оскільки Дафни ми там не виявили, довелося нам витримати ще один сеанс акопуктурної терапії — пропустити пару декана якось ніхто не наважився. Втім пана Фелоні ніхто не слухав, а нещасна Ангела, котрій випало розповідати про феномен конформності в групах, плутала Аша з Ешером, а Шеріфа з шафером від чого декан конвульсивно посмикувався і тяжко зітхав.
На обіді на нас чекала ще одна несподіванка — за столом бамбузлівців бракувало одного. Радше, однієї — зникла наша улюбленка Лора. Тобто, звичайно, не зникла — з офіційним поясненням на цей раз не було ніяких ускладнень: Рене Бамбузл авторитетно повідомив про її від’їзд.
Ангела лише кивнула; коли зранку вона повернулася з душу, коло ліжка стояли зібрані валізи, самої Лори вона не бачила.
Все в найкращих традиціях… Але до сьогодні люди не "від’їжджали" по двоє. Та й речі Дафни залишились на своїх місцях — Герда дозволила нам переконатись в цьому, супроводжуючи екскурсію єхидними коментарями на зразок "це в нас — салон краси", " а тут — поклади дорогоцінних металів". Ох і противна ж особа!
Залишалось лише донести факт відсутності Дафни до відома адміністрації.
Обід затягнувся. Себто, навчальний процес було призупинено до з’ясування обставин — тепер вже повноцінного і беззаперечного — зникнення нашої колеги. Декан відрядив водія і місцевого завгоспа, пана Флаерті обшукати територію навколо Школи, тоді як пан Бамбузл був призначений керувати розшуком в приміщенні.
— Що ж з нею сталося?! — в котре вже запитував Еван, — Хтось бачить в цьому хоч якусь логіку?
Я стенула плечима.
— Знайшов, що запитати. Логіка — це як мікроби. Всі про це говорять, але ніхто не бачив на власні очі… І крім то…
Я завмерла, вражена здогадкою.
— Що — то? — не витримав Боян.
— Ви пам’ятаєте, що вона вчора сказала?
— Ну, Дафна взагалі багато говорить…
— Ні, про realty-show. Вона сказала: "Якщо це realty-show, то мене тут завтра не буде!"
— Що, так і сказала?
— Так.
— А.
Ми приголомшено розглядали один одного. Лише тепер я помітила, що Еван не поголися, а Боян мав якісь підозрілі синці під очима та вимнуту сорочку. Що це ще за декаданс?
— Боян, ти що, не спав сьогодні? — поцікавилась я.
— Е-е… Я, мгнм…
— Та розколюйся! — дружньо пхнув його кулаком Еван, — Тут всі свої!
Боян набурмосився.
— Теж іще скажете, свої… Люди зникають, відбуваються якісь підозрілі речі, котрі ніхто не може пояснити, а всі поводяться, наче так і треба. Хоч би хтось спробував з’ясувати, що тут діється! Так ні, киваємо один на одного — він обмовився, вона сказала…
— Е, Боян, ти що? — не зрозумів Еван, — Якщо щось не подобається, так і кажи. Зрештою, ми всі — в одному човні.
— В жовтому. Жовтий підводний човен… — прошепотів Боян, — Ми всі живемо в жовтому підводному човні…
— Боян, ку-ку, ти з нами?
— Я? А куди ж я подінусь з підводного човна? — кволо усміхнувся той, — Так от. Сьогодні вночі я патрулював під нашими вікнами. На той випадок, якщо те, що бачила Лора, не було галюцинацією…
— І що, бачив щось? Е-е, або когось?
— Я прийшов запізно. Або зарано. Не бачив нікого… Зате до стіни була притулена драбина і…
— Драбина?
— Я що, якось не так артикулюю? Дра-би-на.
— Добре, все зрозуміло. Значить, драбина. Лише для чого?
— Для того, щоб вилізти на неї, звичайно.
— Дуже дотепно, — мовив Еван, — Боян, облиш свої вихиляси, сам же хотів з’ясувати, що тут діється.
— Ну добре. Я не знаю, для чого. Задоволений? Зранку драбину забрав Флаерті.
— Е-мм, Боян, — втрутилась я, — під час свого патрулювання ти ні на що більше не звернув уваги? Може якісь неприродні звуки?
— Ага, хропіння Евана! — радісно повідомив Боян.
— Ах ти ж собака скажена! — незлостиво відгукнувся Еван.
— А насправді, Боян? Може ти бачив щось, що допомогло б нам знайти Дафну?
— Не знаю… Хоча, мені здалося, на другому поверсі горіло світло. Я ще подумав, там же, наче, комора — швабри там і… швабри. Кого туди потягло посеред ночі?
— І ти мовчав! — вигукнули ми з Еваном ледве не в унісон.
За хвилину ми вже бігли переходом від лекційного корпусу до житлового.
Комора зі швабрами справді мала місце — це була малесенька кімнатка коло душової, куди пані прибиральниця складала свій інвентар. Окрім швабр, котрі так вразили уяву незвичного до домогосподарчого дискурсу Бояна, тут ще на полицях стояли інші корисні речі — запасні простирадла, рушники, кілька прасок і навіть миска з м’ятними цукерками. Певно, для ліквідування слідів перекурів і перепоїв, припустив Еван. Я так і уявила собі, як сердешна пані Флаерті, говірлива бабулька, котра часом пригощала нас фруктовим пирогом, хижо ховається в комірці, затиснувши в руках півлітру…
Однак, мова не про це. А про те, що за швабрами і стелажем з рушниками були, забуті богом і людьми, маленькі дверцята. Втім, не зовсім забуті — було помітно, що стелаж недавно відсували.
Ми звитяжно повторили трюк нашого невідомого попередника і опинились на вузьких спіральних сходах, котрі вели до невеликої, просякнутої пилом комірки. Я вже згадувала, що одним з елементів псевдо-романської архітектури Школи були невеличкі вежі. Так от, ця комірчина була, очевидно, внутрішнім вмістом вежі, котра розташовувалась на розі північного і східного крил Школи.
Тут було темно. Звичайно, не так темно, як в донжоні, — все ж таки тут були невеличкі, забрані ґратами, віконця, але ці самі віконця були забиті дошками, крізь які пробивалося лише два-три промені-самовбивці. І пил. Пилу було море; він був пухнастий і м’який, здіймався при кожному кроці і забивав ніздрі задушливою бридкою хвилею.
Коли ми трохи призвичаїлись до цього практично відсутнього освітлення, нам вдалось розгледіти нутрощі вежі: брудна древня валіза, якесь залізяччя, ланцюг і… і тіло. Тіло лежало в пилюці і тихо стогнало. Це була Дафна.
Втім, впізнати її було не так вже й просто. Не знаю, як хлопці, а я просто ідентифікувала її шовкову піжаму бузкового кольору, котра завжди викликала в мене легку заздрість. Тепер, щоправда, від заздрості не залишилось і спогаду. На голові Дафни була якась моторошна залізяка, схожа на клітку, котра частково закривала обличчя і кріпилася під підборіддям. Від клітки до валізи тягнувся тяжкий залізний ланцюг. Найстрашніше, що в цій конструкції була залізна смужка, вкрита шипами, котру жертва мусила тримати в роті. Я вже десь бачила таке страхіття. Лише де?
Боян тихо вилаявся.
— Ви знаєте, що це? — промовив він.
Еван не відповів. Він присів коло Дафни, котра, схоже, була без свідомості, і намагався з’ясувати, як знімається залізна клітка. Я також присіла поряд, ледве не по коліно пірнувши в пил. Залізяка не знімалась, оскільки була закрита на важезний залізний замок. Потрібен був ключ. Або вправний домушник.
— То що це, Боян?
— Ця річ називається brank або gossip’s bridle. Тобто, вуздечка для балакучих. Е-е, для надто балакучих. Сімнадцяте століття.
Його голос тихшав, поки не згас у поштивий шепіт.
— Архієпископ Шарп? — перепитала я.
Боян кивнув.
— Знаєш, як це відкрити, видатний історик? — злісно промовив Еван.
— Знаю. Ключем.
Еван різко підскочив, здійнявши пилову бурю. Мені здалося, він зараз схопить Бояна за барки і витрясе з нього дух.
— Ти! Це ти все вигадав! Це твоя була ідея, з тим тортурним приладдям! Бачиш що чого це призвело?! Хтось просто витяг цю штуку з ящика і використав на Дафні… А може це теж твоя робота? Га?! Зізнавайся, поки я тобі в’язи не скрутив! Пізно тоді буде пояснювати!
Евана аж тіпало від праведного гніву. Боян ошелешено спостерігав за ним, не в стані вимовити ні слова.
— Ти що?! — нарешті спромігся він, — Геть малахольний?! До чого тут я?
Еван аж задихнувся від обурення. В результаті він втягнув до носа пристойну порцію пилу, після чого на якусь хвильку випав з дискусії, судомно намагаючись викашляти гидоту.
— Хлопці, припиніть! — вирішила втрутитись я, — Твої звинувачення, Еван, зовсім безпідставні. Я точно пам’ятаю, що серед приладдя, котре видав нам пан Аспер, не було нічого подібного. Ми всі зараз зденервовані, але немає жодних підстав зривати злість один на одному. Краще б нам з’ясувати, як зняти цю річ.
Еван ще деякий час сердито сопів, але більше не намагався чинити насилля. Боян люто косився на нього, але мовчав.
Ми знов нахилились до Дафни. Ланцюг був міцно прикріплений до валізи, так що винести звідси Дафну, не розкривши страшну клітку або, принаймні, не розпилявши ланцюг, було нереально. Звідки ж взяти ключ?
Здається ідея прийшла до всіх одночасно. Одного разу ми вже бачили ключ, котрий за формою та розміром міг підійти до "вуздечки" — це була пам’ятна святкова вечеря на Соуейн, коли ми витягали пророцтва з пирога. Дафна дістала ключ…
Далі це було справою техніки. Я збігала вниз, до кімнати Дафни, розшукала її соуейнський костюм, в кишені якого знайшовся необхідний артефакт. Ми розкрили "вуздечку" і віднесли постраждалу до її кімнати. Звичайно, відразу навколо здійнявся належний ажіотаж: Вежа! О! Без свідомості… Жах! Приладдя для тортур! "Вуздечка" архієпископа! Треба ж таке!
Викрадення Дафни, безперечно, стало подією дня. І вечора. І наступної ночі. Хто ж міг бути причетним до цього безчинства? Нажаль, це так і залишалось невідомим, оскільки Дафна ще й досі була без свідомості. Як повідомив місцевий лікар, пан Коннерс, її, схоже, обпоїли дуже сильним снодійним. Втім, її життя не було в небезпеці. Просто доведеться зачекати.
Лише набагато пізніше я згадала, де вже бачила "вуздечку". Вперше вона зустрілася мені в тій церковній коморі, де я перебувала свою першу ніч в Сент-Ендрюзі. Я тоді ще звернула увагу на залізяччя, котре з вигляду нагадувало приладдя для тортур. "Вуздечка" лежала на полиці, частково загорнута в тонке полотно, поряд з якимись деталями старовинних обладунків та більш сучасними столярними інструментами. Схоже, в тій комірчині зберігалися експонати, що повинні були бути полагоджені чи відреставровані.
Цікаво, чи була це та сама gossip’s bridle? Дуже навіть ймовірно. Хоч би з огляду на те, що Сент-Ендрюз був найближчим музеєм, звідки можна було її дістати. А якщо так… То чи була тоді моя ночівля в церкві Святої Трійці випадковою?
Тема: методи фальсифікації історії
— Фальсифікація документів (важливо подбати про знищення оригіналів), офіційної чи приватної кореспонденції, карт, звітів, статистики та ін.;
— Фальсифікація творів мистецтва та фольклору (особливо ж таких, що мають кореляцію з подіями, дійсними чи вигаданими — пісні, живопис, література);
— Фальсифікація артефактів — матеріальних свідчень подій; (знов таки, необхідно знищити дійсні свідчення та ліквідувати чи ізолювати очевидців);
— Семантична фальсифікація (підміна термінів).
— Формування громадської думки з приводу альтернативного минулого: навантаження уваги новою інформацією, бажана ідеологічна підтримка.
— суб’єктивація методів збору інформації та аналітичних засобів (корегування статистичної картини);
— підробка свідчень очевидців (або використання попередньо підготованих свідків/ постраждалих/ учасників);
— використання заангажованих експертів;
— забезпечення необхідних матеріальних свідчень.
Десята чашка чаю була подібна до міцної настоянки нафти на дусті. Втім, я продовжувала сьорбати клятий чай у безперспективному намаганні зігрітись і заспокоїтись після бурхливого врятування Дафни з горища. Це була хибна ідея — не дарма ж в чаї у скількись там разів більше кофеїну ніж в каві, тож замість заспокоїтись, я поступово довела себе до стану істеричної ейфорії, і тепер, замість спати, мені хотілося з кимось полаятись. Гарно було би трохи порепетувати і позапускати посуд в стіну…
Була вже глибока ніч, але Тоні теж не спав. Загорнувшись у ковдру, він вдумливо гортав сторінки книжки про Пола Скофілда, знаменитого "актора без его". Я кілька секунд розглядала цю ідилію, за цей час моє бажання полаятись виросло і зміцніло. На язиці в мене вже вертілась якась ница ремарка, про яку я би потім довго шкодувала, але в цей момент до кімнати постукав Еван, чим і врятував мене від недостойного вчинку.
— Можна тебе на хвилинку? — нахабно підморгнувши, поцікавився він.
— На годину, не менше, — суворо зауважила я, вдягаючи теплі капці.
Ми вийшли до вітальні, де я відразу ж впала у своє улюблене продавлене крісло, а Еван сів на свої улюблене широке підвіконня. У вітальні чомусь було навіть трохи тепліше, ніж в нашій кімнаті. Можливо, за рахунок "чайної" машини, вода в котрій весь час перебувала на межі кипіння. А може, через те, що повітря тут постійно прогрівалося великими групами тих, хто приходив сюди грітись. Цікавий казус… Втім, зараз у вітальні крім Евана і мене нікого не було. Цей факт на якусь коротку мить викликав у мене незрозуміле занепокоєння. Нісенітниця! Це ж Еван, мій бойовий товариш, котрого я добре знаю… Цей останній аргумент змусив мене самокритично усміхнутись.
— Чого шкіришся? — поцікавився він, очевидно, не зрозумівши моєї гримаси, — Цілуватись не будемо, і не сподівайся.
— Ти що, Еван, геть здурів? Які ще цілунки?
Я, чесно кажучи, була трохи шокована. А потім зрозуміла — він же теж нервує! Лише чому?
— Ніякі. Я ж кажу, що не будемо, — похмуро мовив він.
— А, добре… Домовились. Добре, що ми це відразу з’ясували. Але ти все ж таки зізнайся, яка халепа змусила тебе витягати мене з теплого ліжка, коли я вже майже спала?
Ну гаразд, я трохи викривила правду, але, зрештою, кому то шкодить? Еван тяжко зітхнув.
— Я… я хотів з тобою поговорити.
Оце новина! Цікаво, це те, що я думаю?
— А чому зі мною, а не, скажімо, з Бояном, твоїм альтер его?
— Так чортяка пішов до дами, — хтиво заусміхався Еван.
— Справді? А до кого?
— Та до Яни, ну, знаєш, з мілтонівської групи. Така смаглявка з великими е-ее… перспективами. Ну, це справи не стосується.
— Гаразд. Якщо поговорити заманулося — в тебе є чудова нагода. То що тебе цікавить? Останні новини театру? Політичні скандали? Інтимні пригоди?
Ну що ж, коли я згадувала про істеричну ейфорію, я, принаймні, не брехала.
— Та чекай! Я ж серйозно!
— Вибач, — я насилу стерла з лиця хижий оскал, — Так про що мова?
Еван замислився. Таким серйозним я його давно не бачила. Насправді, не бачила ніколи. Навіть коли він збирався бити Алекса, і то, це було якось більш… азартно, чи що. З почуттям. Еван взагалі належав до тієї категорії людей, котрі виглядають привабливо лише тоді, коли чимось захоплені. Так що така задумливість явно не йшла йому на користь. Нажаль, я не могла сказати йому про це, вроджений такт не дозволив.
— Мова про Дафну. Взагалі, про цю ідіотську ситуацію…
— А, ясно. Тобто, навпаки, нічого не зрозуміло… Еван, я ж знаю не більше твого, — я придивилась до виразу його обличчя: щось тут було не так! — А може й менше? Набагато менше? Ну, я маю рацію?
Він кивнув.
Все було не так, зовсім не так як слід!
— Тоні, що це з тобою? Підхопив параною в Лори? Так, раптом що, в мене є непогані транквілізатори. Спеціально в Сент-Ендрюзі прикупила…
Тоні мовчав. Місячні промені з боєм пробивалися крізь кудлаті хмари, гарно відсвічуючи на його темних кучерях; він дивився кудись вдалечінь, зовсім, здається, мене не слухаючи.
— Я більше нічого не розумію, — нарешті тихо промовив він, — Чия збочена уява створила отих Лордів? Кому це взагалі потрібно?
Е, так він все таки не повірив!
— Тоні, я знаю, все це виглядає дико. Але мусить же бути якесь логічне пояснення!
Він швидко повернувся до мене.
— А що ти тут бачиш логічного? Приладдя для тортур в шкільному підвалі?
— Відеокамери в душі? — підхопила я.
— Відеокамери?
Мені довелось швиденько розказати йому про версію, висловлену Дафною. Тоні уважно мене вислухав, а потім повільно усміхнувся.
— Дуже цікаво, — відсторонено виснував він, — А ти що думаєш з цього приводу?
— Е-е… я? — Може, сказати? Ні, справді, розказати про всю нашу безглузду гру і, можливо, здобути союзника? — Як на мене, це все ж таки змова…
— Ти впевнена?
— А як тут бути впевненим? До речі, пан Ольберт, схоже, не підтримує цього проекту. Він так і сказав Бамбузлу, коли той кликав його на зустріч з куратором.
— Он як.
— Думаю, варто поговорити з ним. І взагалі, мене дивує наша пасивність. Давно можна було б дістатись до Сент-Ендрюзу, дізнатись там…
— Пішки?
— Що, пішки? — не відразу зрозуміла я, — А, ну можна й пішки. Що тут, лише якихось тридцять кілометрів…
— Горами. Вночі. Дуже хороша ідея.
— Ну добре, а що ти пропонуєш? А може, в тебе є якась вірогідна версія?
— В мене… — він замислився, — Ні, поки що немає.
Цікаво… Я все ж таки не змогла сказати йому правду. А чи не значить це, що він теж — не зміг?
— Знаєш що? — Він насилу перервав свої епічні роздуми, — Чому б нам не повернутись додому? Все таки тепліше. Зробимо чаю…
— Тоні, ти — фатальний чоловік! — вражено мовила я, — Можеш спокусити жінку двома словами!
— Правда? Ніколи не помічав. Може, моя проблема в тому, що жінки про це не знають?
Ні, він все таки хороший хлопець. Хоч і єзуїт.
Власне тому я й довірила Тоні заварювання чаю. Дивно, звідки раптом така довірливість у атмосфері всезагальної підозрілості? Насправді ж, я ще планувала зазирнути до Дафни аби обговорити нашу завтрашню стратегію — на ранок ми повинні були звітувати перед нашим куратором, паном Артом, про здійснену роботу з втілення легенди. Чим його потішити? Останнім часом, чесно кажучи, хизуватись особливо не було чим, якщо не рахувати окремі напади параної та галюцинацій. Втім, це не наша заслуга. Ну, не лише наша.
Двері мені відчинила Герда, сусідка Дафна, одногрупниця Тоні. Це була цікава дівчина — цікава тим, що я так і не вирішила, як саме слід до неї ставитись. Вона була маленька, миршавенька і носила волосся мишачим хвостиком, але в той же час вона була дуже енергійна і життєрадісна, постійно всміхалась і розказувала якісь сумнівні жарти. В мене вона викликала стійкі асоціації з ручним пацючком.
— А Дафна вже спить! — радісно повідомила вона, — Прийшла з побачення — ну, ти знаєш — стомилась, певно, і спить тепер, як немовля.
— З поба…? А, зрозуміло, вибач.
Звісно, Дафна вже не вперше повідомляє сусідці про своє бурхливе інтимне життя. Дуже зручно для конспірації. Але, з іншої сторони, створюється враження, що Дафна тільки те й робить, що ходить на гм… вечорниці. Навіщо їй це? І чого це вона вже спить? Адже лише одинадцята!
Отже, завтра доведеться імпровізувати. Що ж, нам не вперше…
Занурившись у роздуми, я не відразу помітила пікантну сценку на підвіконні. На сходах було темно, тож розібрати всі деталі мені не вдалося. Двоє цілувалися. Ну що ж, з ким не трапляється… Але, чорт! Це ж Алекс і… і Вероніка!
Я пришвидшила ходу. Нічого собі! Ця дівиця нам всі вуха продзижчала своїми наріканнями: клятий Алекс те, чортів Алекс це! А тепер от чоломкається зі своїм бармаглотом на підвіконні! Цікавий вихід з ситуації… Полюби ворога свого. Ха! Не вірю!
До власної кімнати я зайшла все іще під враженням від побаченого.
— Тоні, вірити не можна нікому!
— Угу, — погодився він, дмухаючи на чай, — А що таке?
Я розповіла йому про сценку на сходах. Тоні замислився.
— Що ж, вона — молодець.
— В сенсі? — не зрозуміла я.
— Хороша гра.
— Гра? Ну гаразд, тобі видніше. Але навіщо?
— Може, вона хотіла викликати співчуття? Симпатію? Довіру? Не знаю, може, вона просто тренувалася.
— Тобто? — я ледве не вдавилась чаєм, — Ти хочеш сказати, можна так зухвало брехати — заради мистецтва?
— Можна, — серйозно відповів він.
— І ти… теж так робиш?
— Я? Звичайно.
Я ковтнула свій чай і щільно стулила повіки. Що ж, я нічим не краща за них. Якщо можна дурити людей заради заліку, то заради мистецтва — це навіть шляхетно. Це викликає повагу і захоплення.
А втім, байдуже. Завтра побачимо, як Вероніка буде викручуватись. Завтра… Мабуть, змінювався тиск — жахливо хотілось спати. Я похапцем допила чай і роздяглась. Тоні традиційно відвернувся. Цікаво, підтримував образ, чи й справді стидається? Шляк, так іще гірше. Зранку я думала, що мені бракує довіри. Тепер я зрозуміла, що мені бракує Тоні. Того, котрого я знала. Ні, навряд… навряд чи, знала. Але бракує так чи так.
***
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Тоні Танвьє
Я хотів би подивитись зі сторони на себе, свій досвід. Рік в новому місці, серед чужих людей, повинен допомогти мені краще оцінити власну життєву позицію, своє призначення. А ще я хотів би спробувати себе в дещо іншому амплуа, ніж мене знають вдома. Мені потрібно постійно практикуватись, що було б дуже складно в звичному оточенні.
Дафна Кролєвська
Передусім, нових знайомств, цікавих людей. Мене завжди приваблювало спілкування з людьми інших культур — адже лише так, мені здається, можна вивільнитись від звичних стереотипів, стандартів власної культури, повніше зрозуміти світ. Сподіваюсь також на нові враження, навіть пригоди, бажано, звичайно, такі, що матимуть позитивний, дидактичний ефект.
***
Алан Арт обвів нас іронічним поглядом.
— Так що ви думаєте з приводу англійської монархії?
Запала змістовна тиша.
Мушу зізнатись, ми зовсім не були готові до цього запитання. Від пана Арта слід було чекати різних підступів, хоч би й феноменології духу натщесерце, але чого раптом англійська монархія? Крім того, нас займала зовсім інша проблема — Дафна вже хвилин на п’ятнадцять запізнювалась на пару… Невже проспала? Останнім часом таке траплялося все частіше, але щоб Дафна проміняла пару Алана Арта на безсумнівну, але короткоплинну втіху ранкового сну? Дуже на неї не схоже.
Ми сиділи як на голках, а така акопунктурна терапія зовсім не сприяє виділенню дотепних ідей, котрих, схоже, очікує від нас професор. Не міг він не помітити відсутності своєї найбільшої прихильниці, а отже, очевидячки, знущався. Що ж, професор Арт в своєму амплуа.
— Невже монархія, як феномен антимодернізму, ніколи не викликала у вас зацікавлення?
Ми похмуро мовчали.
— А дарма… Англійська монархія, з точки зору сучасної міфотворчості — явище унікальне. Розмах цього проекту просто вражає… Голівуд, порівняно з ним, — вовтузня в пісочниці.
Пан Арт пройшовся вздовж класу.
— Як ти думаєш, Еван, кому це потрібно?
— Певно, королівським покоївкам і камердинерам, — похмуро відповів той.
— А-а, змова покоївок! — заусміхався пан Арт, — Ну звісно, є й така версія. А ти як гадаєш, Ганс?
Ганс нервово прокашлявся.
— Олігархам, котрі утримують партію торі?
— Або мафіозним кланам з партії лейбористів, котрі контролюють олігархів, котрі думають, що утримують партію торі? — єхидно мовив професор, — А якщо забути про політику? Пофантазувати?
— Музейним працівникам? — подала голос Ангела.
— Гм, варіант. Уявіть собі, Великобританія — найбільший музей під відкритим небом. Мільйони експонатів, тисячі кваліфікованих працівників, котрі, можна сказати, життя поклали задля служіння історії…
Я так і не зрозуміла, знущається він чи мріє вголос.
— А може це — експеримент? — поцікавилась я, — Великий соціальний експеримент?
— Безперечно, — серйозно мовив професор, — Як і багато інших державних устроїв. Втім, мені імпонує сама ідея — нескінченний, необмежений у часі й бюджеті експеримент… І ніякої комісії з професійної етики! Ніякого готторнського ефекту!
Професор, схоже, геть замріявся. Нарешті він тяжко зітхнув і повернувся до прозаїчних реалій.
— Ну гаразд. А як там наші Лорди? Ще й досі чатують в донжоні?
— Ми подумали, пане професор, — розпочав Боян, — що вже час їм переїхати десь до комфортнішого місця.
— Наприклад, до котроїсь з професорських резиденцій, — зухвало додав Еван.
— Оце цікаво. А до котрої?
— Ми ще не вирішили. Оскільки Дафна наполягає на тому, що нашу поведінку відстежують за допомогою відеокамер… — я спостерігала за професором, сподіваючись розгледіти якусь неадекватну реакцію, але той лише зацікавлено підняв брову, — То ми думаємо, десь повинен бути пульт керування і…
— А, до речі, — усміхнувшись, перепинив мене професор, — Щось я не бачу самої Дафни. Вона що, знешкоджує відеокамери в душовій кімнаті?
Ми перезирнулися.
— Ми її сьогодні ще не бачили, — повідомив Еван, — А вам вона нічого не говорила?
Тоді я не зрозуміла, до чого був цей наголос, зроблений Еваном. Втім, на все є причина. Іноді, правда, настільки кумедна, що хоч плач.
— Та ні. Зайдіть до неї після пари, передайте мої вітання з приводу нового цікавого вивиху в сюжеті.
Ми дещо заспокоїлись. Таємничі зникнення до цього часу мали цілком офіційні пояснення. За власним бажанням… куратора попереджено… А раз пан Арт нічого не знає, значить… Значить, все гаразд?
Але Дафна так і не з’явилася. На перерві ми з Еваном довго і безрезультатно калатали в двері її кімнати. Потім, для певності, зазирнули до душу і вбиральні. Оскільки Дафни ми там не виявили, довелося нам витримати ще один сеанс акопуктурної терапії — пропустити пару декана якось ніхто не наважився. Втім пана Фелоні ніхто не слухав, а нещасна Ангела, котрій випало розповідати про феномен конформності в групах, плутала Аша з Ешером, а Шеріфа з шафером від чого декан конвульсивно посмикувався і тяжко зітхав.
На обіді на нас чекала ще одна несподіванка — за столом бамбузлівців бракувало одного. Радше, однієї — зникла наша улюбленка Лора. Тобто, звичайно, не зникла — з офіційним поясненням на цей раз не було ніяких ускладнень: Рене Бамбузл авторитетно повідомив про її від’їзд.
Ангела лише кивнула; коли зранку вона повернулася з душу, коло ліжка стояли зібрані валізи, самої Лори вона не бачила.
Все в найкращих традиціях… Але до сьогодні люди не "від’їжджали" по двоє. Та й речі Дафни залишились на своїх місцях — Герда дозволила нам переконатись в цьому, супроводжуючи екскурсію єхидними коментарями на зразок "це в нас — салон краси", " а тут — поклади дорогоцінних металів". Ох і противна ж особа!
Залишалось лише донести факт відсутності Дафни до відома адміністрації.
Обід затягнувся. Себто, навчальний процес було призупинено до з’ясування обставин — тепер вже повноцінного і беззаперечного — зникнення нашої колеги. Декан відрядив водія і місцевого завгоспа, пана Флаерті обшукати територію навколо Школи, тоді як пан Бамбузл був призначений керувати розшуком в приміщенні.
— Що ж з нею сталося?! — в котре вже запитував Еван, — Хтось бачить в цьому хоч якусь логіку?
Я стенула плечима.
— Знайшов, що запитати. Логіка — це як мікроби. Всі про це говорять, але ніхто не бачив на власні очі… І крім то…
Я завмерла, вражена здогадкою.
— Що — то? — не витримав Боян.
— Ви пам’ятаєте, що вона вчора сказала?
— Ну, Дафна взагалі багато говорить…
— Ні, про realty-show. Вона сказала: "Якщо це realty-show, то мене тут завтра не буде!"
— Що, так і сказала?
— Так.
— А.
Ми приголомшено розглядали один одного. Лише тепер я помітила, що Еван не поголися, а Боян мав якісь підозрілі синці під очима та вимнуту сорочку. Що це ще за декаданс?
— Боян, ти що, не спав сьогодні? — поцікавилась я.
— Е-е… Я, мгнм…
— Та розколюйся! — дружньо пхнув його кулаком Еван, — Тут всі свої!
Боян набурмосився.
— Теж іще скажете, свої… Люди зникають, відбуваються якісь підозрілі речі, котрі ніхто не може пояснити, а всі поводяться, наче так і треба. Хоч би хтось спробував з’ясувати, що тут діється! Так ні, киваємо один на одного — він обмовився, вона сказала…
— Е, Боян, ти що? — не зрозумів Еван, — Якщо щось не подобається, так і кажи. Зрештою, ми всі — в одному човні.
— В жовтому. Жовтий підводний човен… — прошепотів Боян, — Ми всі живемо в жовтому підводному човні…
— Боян, ку-ку, ти з нами?
— Я? А куди ж я подінусь з підводного човна? — кволо усміхнувся той, — Так от. Сьогодні вночі я патрулював під нашими вікнами. На той випадок, якщо те, що бачила Лора, не було галюцинацією…
— І що, бачив щось? Е-е, або когось?
— Я прийшов запізно. Або зарано. Не бачив нікого… Зате до стіни була притулена драбина і…
— Драбина?
— Я що, якось не так артикулюю? Дра-би-на.
— Добре, все зрозуміло. Значить, драбина. Лише для чого?
— Для того, щоб вилізти на неї, звичайно.
— Дуже дотепно, — мовив Еван, — Боян, облиш свої вихиляси, сам же хотів з’ясувати, що тут діється.
— Ну добре. Я не знаю, для чого. Задоволений? Зранку драбину забрав Флаерті.
— Е-мм, Боян, — втрутилась я, — під час свого патрулювання ти ні на що більше не звернув уваги? Може якісь неприродні звуки?
— Ага, хропіння Евана! — радісно повідомив Боян.
— Ах ти ж собака скажена! — незлостиво відгукнувся Еван.
— А насправді, Боян? Може ти бачив щось, що допомогло б нам знайти Дафну?
— Не знаю… Хоча, мені здалося, на другому поверсі горіло світло. Я ще подумав, там же, наче, комора — швабри там і… швабри. Кого туди потягло посеред ночі?
— І ти мовчав! — вигукнули ми з Еваном ледве не в унісон.
За хвилину ми вже бігли переходом від лекційного корпусу до житлового.
Комора зі швабрами справді мала місце — це була малесенька кімнатка коло душової, куди пані прибиральниця складала свій інвентар. Окрім швабр, котрі так вразили уяву незвичного до домогосподарчого дискурсу Бояна, тут ще на полицях стояли інші корисні речі — запасні простирадла, рушники, кілька прасок і навіть миска з м’ятними цукерками. Певно, для ліквідування слідів перекурів і перепоїв, припустив Еван. Я так і уявила собі, як сердешна пані Флаерті, говірлива бабулька, котра часом пригощала нас фруктовим пирогом, хижо ховається в комірці, затиснувши в руках півлітру…
Однак, мова не про це. А про те, що за швабрами і стелажем з рушниками були, забуті богом і людьми, маленькі дверцята. Втім, не зовсім забуті — було помітно, що стелаж недавно відсували.
Ми звитяжно повторили трюк нашого невідомого попередника і опинились на вузьких спіральних сходах, котрі вели до невеликої, просякнутої пилом комірки. Я вже згадувала, що одним з елементів псевдо-романської архітектури Школи були невеличкі вежі. Так от, ця комірчина була, очевидно, внутрішнім вмістом вежі, котра розташовувалась на розі північного і східного крил Школи.
Тут було темно. Звичайно, не так темно, як в донжоні, — все ж таки тут були невеличкі, забрані ґратами, віконця, але ці самі віконця були забиті дошками, крізь які пробивалося лише два-три промені-самовбивці. І пил. Пилу було море; він був пухнастий і м’який, здіймався при кожному кроці і забивав ніздрі задушливою бридкою хвилею.
Коли ми трохи призвичаїлись до цього практично відсутнього освітлення, нам вдалось розгледіти нутрощі вежі: брудна древня валіза, якесь залізяччя, ланцюг і… і тіло. Тіло лежало в пилюці і тихо стогнало. Це була Дафна.
Втім, впізнати її було не так вже й просто. Не знаю, як хлопці, а я просто ідентифікувала її шовкову піжаму бузкового кольору, котра завжди викликала в мене легку заздрість. Тепер, щоправда, від заздрості не залишилось і спогаду. На голові Дафни була якась моторошна залізяка, схожа на клітку, котра частково закривала обличчя і кріпилася під підборіддям. Від клітки до валізи тягнувся тяжкий залізний ланцюг. Найстрашніше, що в цій конструкції була залізна смужка, вкрита шипами, котру жертва мусила тримати в роті. Я вже десь бачила таке страхіття. Лише де?
Боян тихо вилаявся.
— Ви знаєте, що це? — промовив він.
Еван не відповів. Він присів коло Дафни, котра, схоже, була без свідомості, і намагався з’ясувати, як знімається залізна клітка. Я також присіла поряд, ледве не по коліно пірнувши в пил. Залізяка не знімалась, оскільки була закрита на важезний залізний замок. Потрібен був ключ. Або вправний домушник.
— То що це, Боян?
— Ця річ називається brank або gossip’s bridle. Тобто, вуздечка для балакучих. Е-е, для надто балакучих. Сімнадцяте століття.
Його голос тихшав, поки не згас у поштивий шепіт.
— Архієпископ Шарп? — перепитала я.
Боян кивнув.
— Знаєш, як це відкрити, видатний історик? — злісно промовив Еван.
— Знаю. Ключем.
Еван різко підскочив, здійнявши пилову бурю. Мені здалося, він зараз схопить Бояна за барки і витрясе з нього дух.
— Ти! Це ти все вигадав! Це твоя була ідея, з тим тортурним приладдям! Бачиш що чого це призвело?! Хтось просто витяг цю штуку з ящика і використав на Дафні… А може це теж твоя робота? Га?! Зізнавайся, поки я тобі в’язи не скрутив! Пізно тоді буде пояснювати!
Евана аж тіпало від праведного гніву. Боян ошелешено спостерігав за ним, не в стані вимовити ні слова.
— Ти що?! — нарешті спромігся він, — Геть малахольний?! До чого тут я?
Еван аж задихнувся від обурення. В результаті він втягнув до носа пристойну порцію пилу, після чого на якусь хвильку випав з дискусії, судомно намагаючись викашляти гидоту.
— Хлопці, припиніть! — вирішила втрутитись я, — Твої звинувачення, Еван, зовсім безпідставні. Я точно пам’ятаю, що серед приладдя, котре видав нам пан Аспер, не було нічого подібного. Ми всі зараз зденервовані, але немає жодних підстав зривати злість один на одному. Краще б нам з’ясувати, як зняти цю річ.
Еван ще деякий час сердито сопів, але більше не намагався чинити насилля. Боян люто косився на нього, але мовчав.
Ми знов нахилились до Дафни. Ланцюг був міцно прикріплений до валізи, так що винести звідси Дафну, не розкривши страшну клітку або, принаймні, не розпилявши ланцюг, було нереально. Звідки ж взяти ключ?
Здається ідея прийшла до всіх одночасно. Одного разу ми вже бачили ключ, котрий за формою та розміром міг підійти до "вуздечки" — це була пам’ятна святкова вечеря на Соуейн, коли ми витягали пророцтва з пирога. Дафна дістала ключ…
Далі це було справою техніки. Я збігала вниз, до кімнати Дафни, розшукала її соуейнський костюм, в кишені якого знайшовся необхідний артефакт. Ми розкрили "вуздечку" і віднесли постраждалу до її кімнати. Звичайно, відразу навколо здійнявся належний ажіотаж: Вежа! О! Без свідомості… Жах! Приладдя для тортур! "Вуздечка" архієпископа! Треба ж таке!
Викрадення Дафни, безперечно, стало подією дня. І вечора. І наступної ночі. Хто ж міг бути причетним до цього безчинства? Нажаль, це так і залишалось невідомим, оскільки Дафна ще й досі була без свідомості. Як повідомив місцевий лікар, пан Коннерс, її, схоже, обпоїли дуже сильним снодійним. Втім, її життя не було в небезпеці. Просто доведеться зачекати.
***
Лише набагато пізніше я згадала, де вже бачила "вуздечку". Вперше вона зустрілася мені в тій церковній коморі, де я перебувала свою першу ніч в Сент-Ендрюзі. Я тоді ще звернула увагу на залізяччя, котре з вигляду нагадувало приладдя для тортур. "Вуздечка" лежала на полиці, частково загорнута в тонке полотно, поряд з якимись деталями старовинних обладунків та більш сучасними столярними інструментами. Схоже, в тій комірчині зберігалися експонати, що повинні були бути полагоджені чи відреставровані.
Цікаво, чи була це та сама gossip’s bridle? Дуже навіть ймовірно. Хоч би з огляду на те, що Сент-Ендрюз був найближчим музеєм, звідки можна було її дістати. А якщо так… То чи була тоді моя ночівля в церкві Святої Трійці випадковою?
***
З конспектів Ірми Коник, методи фальсифікації:
Тема: методи фальсифікації історії
— Фальсифікація документів (важливо подбати про знищення оригіналів), офіційної чи приватної кореспонденції, карт, звітів, статистики та ін.;
— Фальсифікація творів мистецтва та фольклору (особливо ж таких, що мають кореляцію з подіями, дійсними чи вигаданими — пісні, живопис, література);
— Фальсифікація артефактів — матеріальних свідчень подій; (знов таки, необхідно знищити дійсні свідчення та ліквідувати чи ізолювати очевидців);
— Семантична фальсифікація (підміна термінів).
— Формування громадської думки з приводу альтернативного минулого: навантаження уваги новою інформацією, бажана ідеологічна підтримка.
Поточна корекція історії:
— суб’єктивація методів збору інформації та аналітичних засобів (корегування статистичної картини);
— підробка свідчень очевидців (або використання попередньо підготованих свідків/ постраждалих/ учасників);
— використання заангажованих експертів;
— забезпечення необхідних матеріальних свідчень.
***
Десята чашка чаю була подібна до міцної настоянки нафти на дусті. Втім, я продовжувала сьорбати клятий чай у безперспективному намаганні зігрітись і заспокоїтись після бурхливого врятування Дафни з горища. Це була хибна ідея — не дарма ж в чаї у скількись там разів більше кофеїну ніж в каві, тож замість заспокоїтись, я поступово довела себе до стану істеричної ейфорії, і тепер, замість спати, мені хотілося з кимось полаятись. Гарно було би трохи порепетувати і позапускати посуд в стіну…
Була вже глибока ніч, але Тоні теж не спав. Загорнувшись у ковдру, він вдумливо гортав сторінки книжки про Пола Скофілда, знаменитого "актора без его". Я кілька секунд розглядала цю ідилію, за цей час моє бажання полаятись виросло і зміцніло. На язиці в мене вже вертілась якась ница ремарка, про яку я би потім довго шкодувала, але в цей момент до кімнати постукав Еван, чим і врятував мене від недостойного вчинку.
— Можна тебе на хвилинку? — нахабно підморгнувши, поцікавився він.
— На годину, не менше, — суворо зауважила я, вдягаючи теплі капці.
Ми вийшли до вітальні, де я відразу ж впала у своє улюблене продавлене крісло, а Еван сів на свої улюблене широке підвіконня. У вітальні чомусь було навіть трохи тепліше, ніж в нашій кімнаті. Можливо, за рахунок "чайної" машини, вода в котрій весь час перебувала на межі кипіння. А може, через те, що повітря тут постійно прогрівалося великими групами тих, хто приходив сюди грітись. Цікавий казус… Втім, зараз у вітальні крім Евана і мене нікого не було. Цей факт на якусь коротку мить викликав у мене незрозуміле занепокоєння. Нісенітниця! Це ж Еван, мій бойовий товариш, котрого я добре знаю… Цей останній аргумент змусив мене самокритично усміхнутись.
— Чого шкіришся? — поцікавився він, очевидно, не зрозумівши моєї гримаси, — Цілуватись не будемо, і не сподівайся.
— Ти що, Еван, геть здурів? Які ще цілунки?
Я, чесно кажучи, була трохи шокована. А потім зрозуміла — він же теж нервує! Лише чому?
— Ніякі. Я ж кажу, що не будемо, — похмуро мовив він.
— А, добре… Домовились. Добре, що ми це відразу з’ясували. Але ти все ж таки зізнайся, яка халепа змусила тебе витягати мене з теплого ліжка, коли я вже майже спала?
Ну гаразд, я трохи викривила правду, але, зрештою, кому то шкодить? Еван тяжко зітхнув.
— Я… я хотів з тобою поговорити.
Оце новина! Цікаво, це те, що я думаю?
— А чому зі мною, а не, скажімо, з Бояном, твоїм альтер его?
— Так чортяка пішов до дами, — хтиво заусміхався Еван.
— Справді? А до кого?
— Та до Яни, ну, знаєш, з мілтонівської групи. Така смаглявка з великими е-ее… перспективами. Ну, це справи не стосується.
— Гаразд. Якщо поговорити заманулося — в тебе є чудова нагода. То що тебе цікавить? Останні новини театру? Політичні скандали? Інтимні пригоди?
Ну що ж, коли я згадувала про істеричну ейфорію, я, принаймні, не брехала.
— Та чекай! Я ж серйозно!
— Вибач, — я насилу стерла з лиця хижий оскал, — Так про що мова?
Еван замислився. Таким серйозним я його давно не бачила. Насправді, не бачила ніколи. Навіть коли він збирався бити Алекса, і то, це було якось більш… азартно, чи що. З почуттям. Еван взагалі належав до тієї категорії людей, котрі виглядають привабливо лише тоді, коли чимось захоплені. Так що така задумливість явно не йшла йому на користь. Нажаль, я не могла сказати йому про це, вроджений такт не дозволив.
— Мова про Дафну. Взагалі, про цю ідіотську ситуацію…
— А, ясно. Тобто, навпаки, нічого не зрозуміло… Еван, я ж знаю не більше твого, — я придивилась до виразу його обличчя: щось тут було не так! — А може й менше? Набагато менше? Ну, я маю рацію?
Він кивнув.