Страница:
— Розумієш, є деякі речі, які краще не афішувати. Особливо в таких обставинах. Вчора ми з Дафною трохи, е-ее, посварились…
— Справді? А через що?
— Через те, що вона… Ми з нею…, а вона в цей же час… І я…
Еван замовк, опустивши очі додолу. Оце чудасія!
— Так що вона? Ну, не муч! Що сталося?
Він зітхнув, піднявши на мене змучено-іронічний погляд.
— Ну добре. Ми з Дафною уже деякий час, гм, зустрічаємося. Ти мабуть, помітила. Не могла не помітити. Так от. Все було б добре, якби не її захоплення Артом. Дитяче захоплення, справді. Тільки якраз вчора ввечері я, прогулюючись лекційним корпусом, надибав на них. У досить недвозначній ситуації.
Він глянув на мене у пошуках адекватної реакції на його слова. Боюсь, нічого адекватного на моєму обличчі не проступало. Я була настільки приголомшена почутим, що не могла вимовити ні слова. Мало того, що студенти в цій Школі сплять один з одним наліво і направо, так іще й викладачів залучають до цього безчинства! І, що найгірше, я нічого про це не знаю! Я, звичайно, помічала деякі симптоми тут і там, але ніколи не думала, що тут все настільки запущено!
— І ви… — насилу проказала я, — посварилися через такий дріб’язок?
— Власне, — іронії моєї він, нажаль, не помітив, — Але це була лише підстава. Насправді, ну, ти ж бачиш, ми всі тут на нервах. Досить лише натяку… От вона і почала хаяти все навколо, а потім сказала, що піде до декана, що хоче звідси поїхати…
— І що, пішла?
— Не знаю. Я був настільки розлючений, що просто розвернувся і пішов геть. До, ее-е… В гості.
— Е ні, зізнавайся вже й далі, раз пішла така розмова! До кого тебе занесло?
— До Вероніки. Правда, я її не застав.
— До кого?! — я аж підстрибнула з крісла, — А ти знав, що вона спить з Алексом?
— З ким?! — підстрибнув Еван.
— Ти все правильно почув, — мені трохи відлягло від серця — все таки, дещо і я знаю.
— Чорт, — повідомив Еван, — Чортове дране лайно.
— От і я так думаю.
— Ні, ти не розумієш… Я ж говорив їй, я був з нею відвертий, ну, іноді, просто інакше не можна… А вона, виходить, все переказувала йому!
Я обміркувала цей варіант. Це звичайно, пояснювало деякі речі — наприклад, дивовижну обізнаність бамбузлівців про наші плани.
— Справді, виходить що так. І чого це тебе до неї потягло?
— Мене? Та я сказав би, її до мене. Вона була така сумна, така нещасна через свого нестерпного сусіда. Я просто мусив її трохи втішити. Ні, ну хто б міг подумати!
— Слухай, а ти більше нічого такого курйозного не помічав?
— Ні, крім того, що… — він допитливо глянув на мене, — Крім того, що у вас з Тоні якісь цікаві взаємини. Мій сусід Томаш казав, що часто бачив вас разом. Ти, сподіваюсь, йому нічого не розказувала?
— Хто, я? Боже, та як ти міг таке… У нас з ним нічого немає. І не знаю, чия в цьому провина.
Цікаво, чи й справді мої з Тоні стосунки зі сторони виглядають настільки підозріло? Соромно людям зізнатися, що найбільшим моїм досягненням була випадкова здибанка на "панорамі"… Може, це спільна житлова площа знищує всяку романтику? А може, він і справді настільки порядний? Теж іще, єзуїт… Образливо, все ж таки.
Еван мовчки колупав тріщину в шибці, очевидно, обмірковуючи нову диспозицію і баланс сил. Я тяжко зітхнула і, з метою зігріти стражденні пальці ніг, котрі не рятували навіть мої бронебійні капці, сіла по-турецьки.
— Ну, то що це нам дає? Окрім загально-виховного ефекту? Я зайвий раз впевнилась в тому, що тут — таки справжнє збоченське кодло. Але ми все одно не знаємо, хто міг вчинити таке неподобство з Дафною. Ти ж не хочеш сказати, що до цього причетний професор Арт?
— В мене, звичайно, немає ніяких доказів. Але може так статись, що вона дізналася від нього щось про камери — ну, відеокамери, за допомогою яких ведеться спостереження, і розповіла нам. Може, він вирішив її таким чином покарати? Боян казав, що та "вуздечка" призначалася для покарання занадто балакучих…
— Ну, казав. Але це ж іще не підстава…
— А ключ? Забула? Пиріг з передбаченнями? Це ж була його ідея!
— Еван! — я вражено завмерла, — Виходить, вони спланували все це заздалегідь! Як же я раніше не подумала?!
Я підскочила з крісла, зробила кілька безладних рухів, потім, зрозумівши марність цієї ідеї, впала назад на продавлене сидіння.
— І що ж тепер робити? Іти до декана? Викликати поліцію? Тікати звідси, доки не пізно?
— Та почекай! Може, це був просто збіг? Ну не збіг, так просто використання наявних ресурсів. Багато хто знав про ключ, ми з цього секрету не робили. Про наше замовлення панові Асперу щодо тортурного приладдя, як з’ясувалося, теж могли знати… Отож, це міг бути хто завгодно. Наприклад, той же Алекс і компанія.
— Еван, я тебе не розумію. То ти звинувачуєш Арта, то тепер намагаєшся виправдати.
— Насправді я хотів лише пересвідчитись, що інших варіантів немає… А виходить, є. Я вже й сам нічого не розумію!
— В такому разі, — підхопила я, — Ми повинні йти шляхом виключення. Треба поговорити з професором Аспером, розпитати про ту чортову "вуздечку". До пана Арта я б зверталася в останню чергу, раз він в нас — підозрюваний. А от з Алексом побесідувати має сенс. Лише як схилити його до співпраці? Та і Дафна скоро мусить прийти до тями, може розкаже щось… Ет, але як вона могла? Він же либонь вдвічі старший за неї…
Еван ображено набурмосився.
— Зате — викладач. Дафна якось ділилася своїм психоаналітичним надбанням, як-то жінок приваблюють чоловіки, котрі мають владу. А я ще думав, до чого це вона…
Я швиденько проаналізувала власний досвід.
— Ага. Справді. Ще їх, тобто, е-ее, нас, приваблюють недоступні особини, наприклад, гомосексуалісти чи священики. Або чужі чоловіки.
Еван мляво всміхнувся.
— То що ж мені, тепер — в монастир іти?
— Та ні, це не допоможе. От якби ти був пристаркуватим, але вельми сексуальним, та ще й одруженим папою римським, всі жінки були б твої. А так — що ж? Доведеться перебиватись впроголодь.
— То й добре! Давно вже час сісти на дієту…
Нарешті Еван усміхнувся по-справжньому. Щоправда, криво якось і вельми саркастично. Зате щиро. А то вже набрид він мені зі своєю неприродною меланхолією. Невже жіноча невірність настільки згубно діє на чоловіків?
Коли ми розпрощалися, вже починало ясніти. Ми домовились про стратегію подальшого розслідування, Еван взявся поговорити з паном Аспером, а я запропонувала зустрітися з професором Ольбертом — мене не полишало відчуття, що він міг би поділитися інформацією про так званий "проект". І, зрозуміло, ми сподівалися, що Дафна зможе повідомити хоч щось про викрадачів.
Як не дивно, тепер мені не вже було страшно. Вся ця інформація про любовні походеньки моїх колег, зізнатись, мене дуже розважила. Воно, правда, завжди так, доки йдеться про інших. Але мені якось погано уявлялися нещадні злочини на фоні всього цього декамерону. Дарма? Схоже на те.
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Вероніка Маррейн
Мені б хотілося спробувати щось таке, чого я не наважувалась зробити вдома, де мене всі знають, взяти участь в деяких експериментах, які, можуть сприйматися неоднозначно. Наприклад, "включене" дослідження взаємозв’язку гендерної поведінки і сексуальності. Я вважаю, що справжній дослідник не повинен обмежувати себе умовностями.
Яна Хімеч
Не хочу говорити про нові горизонти, нові враження і таке інше, оскільки, певно, всі про це говорять. Для мене Школа — це можливість оцінити власні потреби і інтереси з іншої сторони, в іншій перспективі. Перш за все — пізнати себе в порівнянні з людьми, які достатньо сильно відрізняються від мене. Можливо навіть, в дещо незвичайному ракурсі.
В принципі, нічого дивного в тому, що я запізнилася на пару доктора Мілтона, не було. Я ходила відвідати Дафну, котра все ще перебувала у солодкому наркотичному трансі, потім намагалася домовитись про зустріч з паном Ольбертом. Втім, не слід було забувати, який саме предмет викладає доктор Мілтон, ой не слід…
Коли я, постукавши, ввійшла до аудиторії, доктор Мілтон різко розвернувся і вп’явся в мене скаженим поглядом:
— Що це за неподобство!? — гнівно вигукнув він, — Як вам не соромно? Своїм зухвалим поводженням ви демонструєте зневагу до Школи і мене особисто! Негайно до декана!
Я розгублено заклякла на порозі. Нічогенька реакція! Ну запізнилась на кілька хвилин, то що ж такого страшного? Адже ж не вперше!
Нарешті доктор відвів від мене свій вбивчий погляд і озирнув аудиторію.
— От такий стан і називається побутовим трансом, котрий наступає в результаті розриву шаблону поведінкових норм, — зовсім іншим, спокійним голосом мовив він, — Дякую, Ірма, прошу сідати.
Шляк! Ну не сволота?! Розлючено зиркнувши на доброго доктора, я пройшла на своє місце. Боян співчутливо усміхнувся до мене і присунув сувій з конспектами аби я могла побачити тему лекції: «Методи створення стресової ситуації". Ага, дуже цікаво.
Лекція виявилася навдивовижу повчальною. Ми дізналися, що практично усі методи генерації стресу зводять до порушення нервової рівноваги будь-якими шляхами — той самий "розрив шаблону", когнітивний дисонанс, тобто створення абсурдної, алогічної ситуації, несподіванка, будь-який конфлікт, перевантаження нервової системи інформацією або подразниками, особливо тут підходить неприємний ритмічний звук чи різке світло. Цей метод неодноразово використовувався в якості тортур, в результаті чого люди просто божеволіли. Виходить, професор іще навіть гуманно обійшовся зі мною… Ще один метод, запропонований паном Мілтоном умовно називався "контагіозним". Тут йдеться про фізіологічні особливості стресу — люди схильні перейматися чужим хвилюванням, злістю, роздратуванням та іншими приємними переживаннями. Отож, досить одного талановитого істерика аби вивести з ладу цілий натовп. Справді, зброя масового ураження…
Я вийшла з лекції, роздумуючи над тим, що цей останній механізм вже неодноразово спрацьовував у нашому невеличкому соціумі. І головне, що цьому ніяк не можна протистояти, хіба мати нерви товщиною з корабельний канат. Або гарні транквілізатори… Наприклад ті, що якась контра підсипала Дафні. О, до речі про Дафну! Я пришвидшила ходу аби наздогнати Евана, котрий явно прямував до її кімнати. Еван сторожко на мене покосився.
— Ти не проти, якщо я кілька хвилин побуду з нею на самоті?
— Хочеш розбудити її цілунком? Не пройшло і ста років…
— Та годі! — гримнув він, — Теж мені, поборниця моралі!
— Та хай тобі грець! Дуже треба! Іди і… хоч скач, хоч плач. Тільки поклич, коли вона прокинеться.
— Угу, — люб’язно мовив він, закриваючи за собою двері дафниної кімнати.
Втім, Еван майже відразу визирнув звідти — я не встигла навіть образитись — з обличчям перекривленим, мовби п’явку ковтнув. Виявилося, що в гостях у постраждалої було повно народу: лікар, пан Коннерс, тихо розмовляв паном Артом, який сумний і невеселий, сидів коло дафниного ліжка. Коли ми зайшли до кімнати, він підвів на нас погляд своїх прозорих вампірячих очей і поважно кивнув.
— Добре, що ви прийшли. Дафна вже поволі приходить до тями і скоро зможе говорити.
Еван обійшов ліжко, ставши з іншої сторони, де професор не міг його бачити і корчив звідти різні злобні гримаси. Мені було трохи смішно спостерігати за ним, тож, аби не порушувати урочистої тиші недоречними веселощами, я переключила увагу на постраждалу. Дафна навіть зараз виглядала привабливо: в юному віці сон робить жінок спокійнішими і добрішими, ніж вони є насправді, більше того, навіть найпідступніша мегера виглядає у сні невинною і беззахисною, що не може не стимулювати чоловічий інтерес. Зрозуміло, чого вони товчуться коло ліжка нещасної в таких кількостях…
Дафна заворушилася, зітхнула і нарешті розплющила повіки. Вона обвела очима приміщення і тихо застогнала. Звісно, я теж не була би в захваті, якби, прикинувшись, побачила, що на мене вирячився цілий натовп! Пан Арт взяв її руку в свої долоні і нахилився до ліжка. На Евана я не дивилася, зате дуже добре чула його обурене пихтіння за спиною.
— Дафна, як ти себе почуваєш? — стурбовано поцікавився пан Арт.
— Погано. Таке враження, що голова зараз просто лусне, — манірно поскаржилась вона, переводячи стражденний погляд з Евана на пана Арта і назад, — А що сталось?
— Ти пережила тяжке випробування, — відповів професор, — Невідомі зловмисники напоїли тебе снодійним, викрали і залишили в прихованому приміщенні. Поки що ми не знаємо, хто це був і з якою метою вчинив цей злочин. Але зловмисників неодмінно треба знайти і покарати. Ти пам’ятаєш хоч щось?
— Ні, нічого не пам’ятаю… Лише якийсь неприємний сон… Це було схоже на каземати інквізиції — люди в балахонах, якесь залізяччя… І, вони щось хотіли від мене…
— Вони щось говорили?
— Я точно не пригадую. Якась нісенітниця, здається, звинувачували мене в чомусь. А потім, я пам’ятаю, мені було боляче… Так може це й не сон?
— Боляче — від чого? — поцікавився Еван.
Замість відповіді Дафна закотила рукав своєї бузкової піжами. Потім вона зойкнула і завмерла, з жахом роздивляючись власне передпліччя. Всі позіскакували з місць, намагаючись розгледіти знахідку.
На правому передпліччі, із зовнішньої сторони руки Дафни було кілька неглибоких, але помітних порізів, котрі, навіть якщо дивитися догори дриґом, як це випало мені, разом складалися в літери. Минуло ще кілька секунд, доки мені вдалося розібрати, що там написано.
AONLC.
Якусь мить я пригадувала, звідки ж мені знайома ця абревіатура. Нарешті, до мене дійшло.
Ancient Order of Noble Lords of Congregation.
Створене нашою хворою уявою, таємне товариство. В ту мить, коли я зрозуміла, що це за надпис, зі мною стався ганебний істеричний напад. Мене розібрав настільки невпинний регіт, що мені довелося сісти. Я з усієї сили намагалася стримати цей душевний порив, але мені ставало дедалі смішніше, і я вже нічого не могла вдіяти.
Усі з жахом розвернулися до мене.
— Ірма, що з тобою? — злякано запитав Еван.
— Це ж ці, наші… — між істеричними схлипами проговорила я, — Лорди… В балахонах.
— А чому в балахонах? — здивувався пан Арт. Схоже, він все ж таки зрозумів, про що мова, адже листа від "лордів" він затверджував особисто.
— Аби, цей… Щоб усі боялись… — і я знов розреготалась як остання ідіотка. Правда, мені вистачило розважливості затулити обличчя руками. Може, вони подумають, що я ридаю? Адже ж сталася така біда!
— Гм, ну, це насправді не смішно, — з докором промовив професор Арт, — Але, наскільки я розумію, в нас вже є підозрювані.
— Що це ви маєте на увазі? — з недовірою запитав Еван.
— А чи не ви розповідали мені, як студенти професора Бамбузла, вдягнувши якісь балахони, спробували спародіювати вашу легенду? Гаразд, Дафна, відпочивай; пан Доннер, я сподіваюся, ви глянете до порізу. Я зараз же йду до декана. З цим не можна зволікати, невідомо, що ті покидьки ще можуть втнути…
Професор Арт рвучко підхопився зі стільця і зник за дверима, залишивши нас в німому зачудуванні. Пан Доннер флегматично дістав із свого саквояжу спонжик і антисептик та заходився обробляти поріз. Він взагалі не обтяжував себе виявами хоч якихось емоцій, тому, мабуть, ми рідко коли зверталися до цього пана до допомогу. Правда, у нього завжди, коли треба, можна було дістати різноманітні медикаменти. Цікаво, чи можна було б знайти в його саквояжі те саме сильне снодійне, котрим обпоїли нещасну Дафну?
Вплив на громадську думку здійснюється через
Соціальна установка моє три компоненти:
— знання про щось чи про когось (когнітивний компонент),
— емоційно-оцінне ставлення до об'єкта установки (емотивний компонент),
— готовність діяти певним чином у відповідності з першими двома компонентами (діяльнісний компонент).
Протягом дня інформація про "тавро" на передпліччі Дафни набула широкого розголосу. Звичайно, до цього доклалися не лише ми з Еваном, адже до Дафни приходило ще безліч народу — засвідчити прихильність, співчуття чи тихенько позловтішатися. Загальна ситуація справді сприяла тому, що наш колектив зрештою розділився на табори — протагоністів, тобто тих, що співчували постраждалій, і вірили нам; антагоністів — тих, які вважали, що викрадення Дафни — наша ж ініціатива у продовження історії з лордами, та параноїків, що сторожко ставились до обох зазначених груп. До першої групи долучилась невелика частка мілтонівців, тоді як демінорівці пристали до нас майже у повному складі; більша частина мілтонівців — особливо дами — увійшли до групи параноїків, а осередком групи антагоністів, звісно, стали студенти пана Бамбузла. Вони завжди мали до нас особливо теплі почуття, а коли стало відомо, що керівництво підозрює саме їх, я боялася, що дійде навіть до рукоприкладства. Принаймні, Алекс і Джані сновигали навколо з виразом ображеної підступності, що нічого хорошого нам не віщувало.
Так тривало десь до вечері, на якій Дафна вже змогла до нас приєднатися. Бідолашна дивитись не могла на їжу, зате приділила прискіпливу увагу сокам та водичці. Ми всіляко обурювались ставленням бамбузлівців — як же можна вірити, що ми здатні собі ж заподіяти таку шкоду? От якби їх хтось напоїв снодійним! Як би зразу посвіжішала атмосфера! Правда, якщо вони справді організували викрадення, то тоді все ставало на свої місця.
Нажаль, скоро з’ясувалося, що бамбузлівці до цього не причетні. Керівництво оперативно провело допит свідків, і було точно встановлено, що Алекс та його товариші на ніч викрадення мали алібі. Ха, не інакше як Вероніка засвідчила!
То що ж, виходить, в нас з’явилися другі "пародисти"? Ще більш схиблені і нещадні? Те, що сталося з Дафною, виходило за межі позиційного суперництва чи гри-містифікації. Виглядало так, наче хтось взявся допомагати нам у втіленні нашої ж легенди. Але щоб так жорстко? Чим же це може закінчитись, справжніми ритуальним екзекуціями? Я вирішила серйозно поговорити з Еваном, Дафною і Бояном, а може, і з паном Артом, про привселюдне спростування історії з лордами. Вони мусять погодитись, тепер, коли власне життя та здоров’я під загрозою!
Втім, я домовилась зустрітися з професором Ольбертом якраз після вечері. Що ж, подумала я, серйозна розмова може зачекати годинку, а я тим часом зможу трохи краще розібратись в ситуації, може навіть отримати інформацію, яка зробить мої аргументи переконливішими. Я пообіцяла Дафні зазирнути трохи пізніше і, сповнена сподівань, вирушила до кабінету професора з теорії можливих світів.
Самого професора я не застала. Двері його кабінету були прочинені, тож я наважилась увійти. В кабінеті нікого не було, очевидно, професор десь затримувався. Нічого, я можу і зачекати. Не велике цабе. Аби трохи відволіктися, я взялася розглядати внутрішнє оформлення кабінету. На перший погляд нічого особливого, але — лише на перший. От, скажімо, що робить тут китайське бойове віяло, яке скромно затесалося між портретом Лейбніца та статуеткою Чорної Мадонни? А лаковане, з позолотою, чорне бюро, котрому місце — десь в музеї або у парадній вітальні мільйонера? На бюро стояла шахівниця з кількома фігурами — незакінчена партія, причому білих фігур залишилось явно менше. На краєчку дошки — мідна табличка з, очевидно, дарчим надписом… Соромно так чинити! Але я не змогла здолати власну допитливість. На табличці було вибито: "To Rev. Steven Olbert." Ну і нічого дивного. Але що таке "Rev."? Review… revolt… revenge… Чорт, щось таке знайоме! Reverend! Точно, звертання до священика — "преподобний отець" чи щось таке. От холера, невже пан Ольберт — священик?
Позаду мене тихо рипнули двері. Спробувавши надати обличчю незворушного виразу, я швидко розвернулася аби привітати хазяїна кабінету.
— Я бачу, вас зацікавила шахівниця, — доброзичливо промовив він, — Ви граєте в шахи?
— Та як більшість з нас. Знаю лише, що куди ходить…
— Дарма, дарма… Треба було, замість забивати вам голови своїми абстрактними теоріями, просто навчити вас грати в шахи. Це було б найбільш наглядною демонстрацією теорії можливих світів.
Професор пройшов до столу, обережно розташував там стос якихось ксерокопій і виписок, що так і прагнули розлетітись в усі боки; потім знов повернувся до бюро з шахівницею.
— Навіть більше, це було би вже не теорією, але практикою…
— Експериментом? — тихо промовила я, здивувавшись сама собі. Дався мені той експеримент, треба ж!
Професор продовжував дивитись повз мене.
— Я б швидше сказав, моделюванням. Проблема експерименту полягає в тому, що завжди існує багато факторів, вплив яких не можна прорахувати. Той же людський фактор… Як можна прорахувати симпатію, співчуття, прихильність…? Так само як не піддається аналізу заздрість, підступність, суперництво, бажання самоствердитись, принизити інших… Можна, звичайно, створювати різні умови, вводити експериментальні змінні, моделювати… Але, мені здається, багатьом подобається сам процес створення та регуляції соціально-психологічної реальності, подобається контроль над об’єктом. Правда, в чому тоді наукова цінність такого моделювання? Ні, це не для мене. Мені більше імпонують шахи… Ці фігури, — пан Ольберт підняв білого короля на рівень очей, — ці фігури не мають власної волі. Тому я не можу здійснювати над ними примусу…
Я слухала монолог професора у поштивому шоці. Ото нагородив! Про що взагалі йдеться?! В якийсь момент в мене виникло відчуття, що мова зовсім не про шахи… Але про що тоді? Якщо це була відповідь на запитання, яке я ще не встигла задати, то звідки він міг знати, що саме я хотіла дізнатися? Тьху, геть заплуталася…
— Вибачте, пан Ольберт, я не впевнена, що повністю зрозуміла ваші аналогії…
— Які аналогії? — невинно кліпаючи очима, запитав Стівен Ольберт, преподобний отець не знати якої церкви.
— А. Значить, слід, все таки, навчитись грати в шахи, — я кивнула на шахівницю, — А хто виграє цю партію? В білих є шанси?
Він нарешті подивився на мене. В його очах плескався коктейль з іронії навпіл з жалем.
— Жодних.
Я не наважилась розпитувати пана Ольберта далі — він ясно дав зрозуміти, що нічого конкретного він мені не повідомить. І не те щоб він не хотів… Значить, існують якісь обмеження, явно не ним накладені. Добре, це вже — результат.
Щось муляло мені, якась невідповідність… Я з’ясувала, що пан Ольберт — дуже ймовірно — священик. Так, і що ж такого? Раптом я завмерла, відчуваючи, як здогад на крижаних лапках мандрує по хребту. Пан Ольберт не може бути протестантським священиком, адже в нього в кабінеті стоїть статуетка Мадонни! Протестанти б його прокляли за ідолопоклонство!
Ну добре, і що це значить? Невже я настільки зжилася з ідеєю протестантів-терористів, що мене вже непокоять такі речі? Може й собі швиденько перехреститися на яку-небудь лютеранку? А втім… Моє занепокоєння не позбавлене підстав. У нас вже є постраждалі від рук невідомих покидьків, які видають себе за представників Лордів Конгрегації. І тут вже, мабуть, немає жодного значення, справжні вони чи вигадані…
Розмірковуючи таким чином, я не знала наскільки близька до істини. Не знала я і про останні події, які стали початком такої катавасії, що я і уявити собі не могла. Не те що прорахувати, як казав пан Ольберт.
Справа в тому, що, поки я вислуховувала його туманні натяки, пропав Еван. Він збирався ледве не всенощну відсидіти коло ліжка Дафни, певне, аби у такий спосіб повернути її прихильність. Перевірити дієвість цього способу йому так і не вдалося. Як не вдалося поговорити з професором Аспером з приводу архієпіскопської "вуздечки". Мені в свою чергу, не вдалося поговорити з колегами про спростування історії з лордами — не до того було. Отож, непорозуміння накопичувалися і припадали пилом…
РОЗДІЛ V. ПРОЕКТ "REPENTANCE"
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Герда Грас
Чогось особливого, несподіваного. Може, викладача-психопата, може, курсів з практичного тероризму та збройних нападів. Може, п’яного дебошу і сексуальних збочень. Всього, що робить життя небуденним. Ну що, такої відповіді ви чекали від мене? Ні?
Томаш Чайка
Звичайно, напруженого навчання, цікавих лекцій, знайомств з непересічними людьми. Ще — корисних та повчальних практичних занять, котрі допоможуть мені набути необхідні для роботи навички. Я звичайно, мав на увазі зовсім інше, втім, мої очікування не мають жодного значення.
— Справді? А через що?
— Через те, що вона… Ми з нею…, а вона в цей же час… І я…
Еван замовк, опустивши очі додолу. Оце чудасія!
— Так що вона? Ну, не муч! Що сталося?
Він зітхнув, піднявши на мене змучено-іронічний погляд.
— Ну добре. Ми з Дафною уже деякий час, гм, зустрічаємося. Ти мабуть, помітила. Не могла не помітити. Так от. Все було б добре, якби не її захоплення Артом. Дитяче захоплення, справді. Тільки якраз вчора ввечері я, прогулюючись лекційним корпусом, надибав на них. У досить недвозначній ситуації.
Він глянув на мене у пошуках адекватної реакції на його слова. Боюсь, нічого адекватного на моєму обличчі не проступало. Я була настільки приголомшена почутим, що не могла вимовити ні слова. Мало того, що студенти в цій Школі сплять один з одним наліво і направо, так іще й викладачів залучають до цього безчинства! І, що найгірше, я нічого про це не знаю! Я, звичайно, помічала деякі симптоми тут і там, але ніколи не думала, що тут все настільки запущено!
— І ви… — насилу проказала я, — посварилися через такий дріб’язок?
— Власне, — іронії моєї він, нажаль, не помітив, — Але це була лише підстава. Насправді, ну, ти ж бачиш, ми всі тут на нервах. Досить лише натяку… От вона і почала хаяти все навколо, а потім сказала, що піде до декана, що хоче звідси поїхати…
— І що, пішла?
— Не знаю. Я був настільки розлючений, що просто розвернувся і пішов геть. До, ее-е… В гості.
— Е ні, зізнавайся вже й далі, раз пішла така розмова! До кого тебе занесло?
— До Вероніки. Правда, я її не застав.
— До кого?! — я аж підстрибнула з крісла, — А ти знав, що вона спить з Алексом?
— З ким?! — підстрибнув Еван.
— Ти все правильно почув, — мені трохи відлягло від серця — все таки, дещо і я знаю.
— Чорт, — повідомив Еван, — Чортове дране лайно.
— От і я так думаю.
— Ні, ти не розумієш… Я ж говорив їй, я був з нею відвертий, ну, іноді, просто інакше не можна… А вона, виходить, все переказувала йому!
Я обміркувала цей варіант. Це звичайно, пояснювало деякі речі — наприклад, дивовижну обізнаність бамбузлівців про наші плани.
— Справді, виходить що так. І чого це тебе до неї потягло?
— Мене? Та я сказав би, її до мене. Вона була така сумна, така нещасна через свого нестерпного сусіда. Я просто мусив її трохи втішити. Ні, ну хто б міг подумати!
— Слухай, а ти більше нічого такого курйозного не помічав?
— Ні, крім того, що… — він допитливо глянув на мене, — Крім того, що у вас з Тоні якісь цікаві взаємини. Мій сусід Томаш казав, що часто бачив вас разом. Ти, сподіваюсь, йому нічого не розказувала?
— Хто, я? Боже, та як ти міг таке… У нас з ним нічого немає. І не знаю, чия в цьому провина.
Цікаво, чи й справді мої з Тоні стосунки зі сторони виглядають настільки підозріло? Соромно людям зізнатися, що найбільшим моїм досягненням була випадкова здибанка на "панорамі"… Може, це спільна житлова площа знищує всяку романтику? А може, він і справді настільки порядний? Теж іще, єзуїт… Образливо, все ж таки.
Еван мовчки колупав тріщину в шибці, очевидно, обмірковуючи нову диспозицію і баланс сил. Я тяжко зітхнула і, з метою зігріти стражденні пальці ніг, котрі не рятували навіть мої бронебійні капці, сіла по-турецьки.
— Ну, то що це нам дає? Окрім загально-виховного ефекту? Я зайвий раз впевнилась в тому, що тут — таки справжнє збоченське кодло. Але ми все одно не знаємо, хто міг вчинити таке неподобство з Дафною. Ти ж не хочеш сказати, що до цього причетний професор Арт?
— В мене, звичайно, немає ніяких доказів. Але може так статись, що вона дізналася від нього щось про камери — ну, відеокамери, за допомогою яких ведеться спостереження, і розповіла нам. Може, він вирішив її таким чином покарати? Боян казав, що та "вуздечка" призначалася для покарання занадто балакучих…
— Ну, казав. Але це ж іще не підстава…
— А ключ? Забула? Пиріг з передбаченнями? Це ж була його ідея!
— Еван! — я вражено завмерла, — Виходить, вони спланували все це заздалегідь! Як же я раніше не подумала?!
Я підскочила з крісла, зробила кілька безладних рухів, потім, зрозумівши марність цієї ідеї, впала назад на продавлене сидіння.
— І що ж тепер робити? Іти до декана? Викликати поліцію? Тікати звідси, доки не пізно?
— Та почекай! Може, це був просто збіг? Ну не збіг, так просто використання наявних ресурсів. Багато хто знав про ключ, ми з цього секрету не робили. Про наше замовлення панові Асперу щодо тортурного приладдя, як з’ясувалося, теж могли знати… Отож, це міг бути хто завгодно. Наприклад, той же Алекс і компанія.
— Еван, я тебе не розумію. То ти звинувачуєш Арта, то тепер намагаєшся виправдати.
— Насправді я хотів лише пересвідчитись, що інших варіантів немає… А виходить, є. Я вже й сам нічого не розумію!
— В такому разі, — підхопила я, — Ми повинні йти шляхом виключення. Треба поговорити з професором Аспером, розпитати про ту чортову "вуздечку". До пана Арта я б зверталася в останню чергу, раз він в нас — підозрюваний. А от з Алексом побесідувати має сенс. Лише як схилити його до співпраці? Та і Дафна скоро мусить прийти до тями, може розкаже щось… Ет, але як вона могла? Він же либонь вдвічі старший за неї…
Еван ображено набурмосився.
— Зате — викладач. Дафна якось ділилася своїм психоаналітичним надбанням, як-то жінок приваблюють чоловіки, котрі мають владу. А я ще думав, до чого це вона…
Я швиденько проаналізувала власний досвід.
— Ага. Справді. Ще їх, тобто, е-ее, нас, приваблюють недоступні особини, наприклад, гомосексуалісти чи священики. Або чужі чоловіки.
Еван мляво всміхнувся.
— То що ж мені, тепер — в монастир іти?
— Та ні, це не допоможе. От якби ти був пристаркуватим, але вельми сексуальним, та ще й одруженим папою римським, всі жінки були б твої. А так — що ж? Доведеться перебиватись впроголодь.
— То й добре! Давно вже час сісти на дієту…
Нарешті Еван усміхнувся по-справжньому. Щоправда, криво якось і вельми саркастично. Зате щиро. А то вже набрид він мені зі своєю неприродною меланхолією. Невже жіноча невірність настільки згубно діє на чоловіків?
Коли ми розпрощалися, вже починало ясніти. Ми домовились про стратегію подальшого розслідування, Еван взявся поговорити з паном Аспером, а я запропонувала зустрітися з професором Ольбертом — мене не полишало відчуття, що він міг би поділитися інформацією про так званий "проект". І, зрозуміло, ми сподівалися, що Дафна зможе повідомити хоч щось про викрадачів.
Як не дивно, тепер мені не вже було страшно. Вся ця інформація про любовні походеньки моїх колег, зізнатись, мене дуже розважила. Воно, правда, завжди так, доки йдеться про інших. Але мені якось погано уявлялися нещадні злочини на фоні всього цього декамерону. Дарма? Схоже на те.
***
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Вероніка Маррейн
Мені б хотілося спробувати щось таке, чого я не наважувалась зробити вдома, де мене всі знають, взяти участь в деяких експериментах, які, можуть сприйматися неоднозначно. Наприклад, "включене" дослідження взаємозв’язку гендерної поведінки і сексуальності. Я вважаю, що справжній дослідник не повинен обмежувати себе умовностями.
Яна Хімеч
Не хочу говорити про нові горизонти, нові враження і таке інше, оскільки, певно, всі про це говорять. Для мене Школа — це можливість оцінити власні потреби і інтереси з іншої сторони, в іншій перспективі. Перш за все — пізнати себе в порівнянні з людьми, які достатньо сильно відрізняються від мене. Можливо навіть, в дещо незвичайному ракурсі.
***
В принципі, нічого дивного в тому, що я запізнилася на пару доктора Мілтона, не було. Я ходила відвідати Дафну, котра все ще перебувала у солодкому наркотичному трансі, потім намагалася домовитись про зустріч з паном Ольбертом. Втім, не слід було забувати, який саме предмет викладає доктор Мілтон, ой не слід…
Коли я, постукавши, ввійшла до аудиторії, доктор Мілтон різко розвернувся і вп’явся в мене скаженим поглядом:
— Що це за неподобство!? — гнівно вигукнув він, — Як вам не соромно? Своїм зухвалим поводженням ви демонструєте зневагу до Школи і мене особисто! Негайно до декана!
Я розгублено заклякла на порозі. Нічогенька реакція! Ну запізнилась на кілька хвилин, то що ж такого страшного? Адже ж не вперше!
Нарешті доктор відвів від мене свій вбивчий погляд і озирнув аудиторію.
— От такий стан і називається побутовим трансом, котрий наступає в результаті розриву шаблону поведінкових норм, — зовсім іншим, спокійним голосом мовив він, — Дякую, Ірма, прошу сідати.
Шляк! Ну не сволота?! Розлючено зиркнувши на доброго доктора, я пройшла на своє місце. Боян співчутливо усміхнувся до мене і присунув сувій з конспектами аби я могла побачити тему лекції: «Методи створення стресової ситуації". Ага, дуже цікаво.
Лекція виявилася навдивовижу повчальною. Ми дізналися, що практично усі методи генерації стресу зводять до порушення нервової рівноваги будь-якими шляхами — той самий "розрив шаблону", когнітивний дисонанс, тобто створення абсурдної, алогічної ситуації, несподіванка, будь-який конфлікт, перевантаження нервової системи інформацією або подразниками, особливо тут підходить неприємний ритмічний звук чи різке світло. Цей метод неодноразово використовувався в якості тортур, в результаті чого люди просто божеволіли. Виходить, професор іще навіть гуманно обійшовся зі мною… Ще один метод, запропонований паном Мілтоном умовно називався "контагіозним". Тут йдеться про фізіологічні особливості стресу — люди схильні перейматися чужим хвилюванням, злістю, роздратуванням та іншими приємними переживаннями. Отож, досить одного талановитого істерика аби вивести з ладу цілий натовп. Справді, зброя масового ураження…
Я вийшла з лекції, роздумуючи над тим, що цей останній механізм вже неодноразово спрацьовував у нашому невеличкому соціумі. І головне, що цьому ніяк не можна протистояти, хіба мати нерви товщиною з корабельний канат. Або гарні транквілізатори… Наприклад ті, що якась контра підсипала Дафні. О, до речі про Дафну! Я пришвидшила ходу аби наздогнати Евана, котрий явно прямував до її кімнати. Еван сторожко на мене покосився.
— Ти не проти, якщо я кілька хвилин побуду з нею на самоті?
— Хочеш розбудити її цілунком? Не пройшло і ста років…
— Та годі! — гримнув він, — Теж мені, поборниця моралі!
— Та хай тобі грець! Дуже треба! Іди і… хоч скач, хоч плач. Тільки поклич, коли вона прокинеться.
— Угу, — люб’язно мовив він, закриваючи за собою двері дафниної кімнати.
Втім, Еван майже відразу визирнув звідти — я не встигла навіть образитись — з обличчям перекривленим, мовби п’явку ковтнув. Виявилося, що в гостях у постраждалої було повно народу: лікар, пан Коннерс, тихо розмовляв паном Артом, який сумний і невеселий, сидів коло дафниного ліжка. Коли ми зайшли до кімнати, він підвів на нас погляд своїх прозорих вампірячих очей і поважно кивнув.
— Добре, що ви прийшли. Дафна вже поволі приходить до тями і скоро зможе говорити.
Еван обійшов ліжко, ставши з іншої сторони, де професор не міг його бачити і корчив звідти різні злобні гримаси. Мені було трохи смішно спостерігати за ним, тож, аби не порушувати урочистої тиші недоречними веселощами, я переключила увагу на постраждалу. Дафна навіть зараз виглядала привабливо: в юному віці сон робить жінок спокійнішими і добрішими, ніж вони є насправді, більше того, навіть найпідступніша мегера виглядає у сні невинною і беззахисною, що не може не стимулювати чоловічий інтерес. Зрозуміло, чого вони товчуться коло ліжка нещасної в таких кількостях…
Дафна заворушилася, зітхнула і нарешті розплющила повіки. Вона обвела очима приміщення і тихо застогнала. Звісно, я теж не була би в захваті, якби, прикинувшись, побачила, що на мене вирячився цілий натовп! Пан Арт взяв її руку в свої долоні і нахилився до ліжка. На Евана я не дивилася, зате дуже добре чула його обурене пихтіння за спиною.
— Дафна, як ти себе почуваєш? — стурбовано поцікавився пан Арт.
— Погано. Таке враження, що голова зараз просто лусне, — манірно поскаржилась вона, переводячи стражденний погляд з Евана на пана Арта і назад, — А що сталось?
— Ти пережила тяжке випробування, — відповів професор, — Невідомі зловмисники напоїли тебе снодійним, викрали і залишили в прихованому приміщенні. Поки що ми не знаємо, хто це був і з якою метою вчинив цей злочин. Але зловмисників неодмінно треба знайти і покарати. Ти пам’ятаєш хоч щось?
— Ні, нічого не пам’ятаю… Лише якийсь неприємний сон… Це було схоже на каземати інквізиції — люди в балахонах, якесь залізяччя… І, вони щось хотіли від мене…
— Вони щось говорили?
— Я точно не пригадую. Якась нісенітниця, здається, звинувачували мене в чомусь. А потім, я пам’ятаю, мені було боляче… Так може це й не сон?
— Боляче — від чого? — поцікавився Еван.
Замість відповіді Дафна закотила рукав своєї бузкової піжами. Потім вона зойкнула і завмерла, з жахом роздивляючись власне передпліччя. Всі позіскакували з місць, намагаючись розгледіти знахідку.
На правому передпліччі, із зовнішньої сторони руки Дафни було кілька неглибоких, але помітних порізів, котрі, навіть якщо дивитися догори дриґом, як це випало мені, разом складалися в літери. Минуло ще кілька секунд, доки мені вдалося розібрати, що там написано.
AONLC.
Якусь мить я пригадувала, звідки ж мені знайома ця абревіатура. Нарешті, до мене дійшло.
Ancient Order of Noble Lords of Congregation.
Створене нашою хворою уявою, таємне товариство. В ту мить, коли я зрозуміла, що це за надпис, зі мною стався ганебний істеричний напад. Мене розібрав настільки невпинний регіт, що мені довелося сісти. Я з усієї сили намагалася стримати цей душевний порив, але мені ставало дедалі смішніше, і я вже нічого не могла вдіяти.
Усі з жахом розвернулися до мене.
— Ірма, що з тобою? — злякано запитав Еван.
— Це ж ці, наші… — між істеричними схлипами проговорила я, — Лорди… В балахонах.
— А чому в балахонах? — здивувався пан Арт. Схоже, він все ж таки зрозумів, про що мова, адже листа від "лордів" він затверджував особисто.
— Аби, цей… Щоб усі боялись… — і я знов розреготалась як остання ідіотка. Правда, мені вистачило розважливості затулити обличчя руками. Може, вони подумають, що я ридаю? Адже ж сталася така біда!
— Гм, ну, це насправді не смішно, — з докором промовив професор Арт, — Але, наскільки я розумію, в нас вже є підозрювані.
— Що це ви маєте на увазі? — з недовірою запитав Еван.
— А чи не ви розповідали мені, як студенти професора Бамбузла, вдягнувши якісь балахони, спробували спародіювати вашу легенду? Гаразд, Дафна, відпочивай; пан Доннер, я сподіваюся, ви глянете до порізу. Я зараз же йду до декана. З цим не можна зволікати, невідомо, що ті покидьки ще можуть втнути…
Професор Арт рвучко підхопився зі стільця і зник за дверима, залишивши нас в німому зачудуванні. Пан Доннер флегматично дістав із свого саквояжу спонжик і антисептик та заходився обробляти поріз. Він взагалі не обтяжував себе виявами хоч якихось емоцій, тому, мабуть, ми рідко коли зверталися до цього пана до допомогу. Правда, у нього завжди, коли треба, можна було дістати різноманітні медикаменти. Цікаво, чи можна було б знайти в його саквояжі те саме сильне снодійне, котрим обпоїли нещасну Дафну?
***
З конспектів Ірми Коник, методи формування громадської думки:
Вплив на громадську думку здійснюється через
Соціальна установка моє три компоненти:
— знання про щось чи про когось (когнітивний компонент),
— емоційно-оцінне ставлення до об'єкта установки (емотивний компонент),
— готовність діяти певним чином у відповідності з першими двома компонентами (діяльнісний компонент).
***
Протягом дня інформація про "тавро" на передпліччі Дафни набула широкого розголосу. Звичайно, до цього доклалися не лише ми з Еваном, адже до Дафни приходило ще безліч народу — засвідчити прихильність, співчуття чи тихенько позловтішатися. Загальна ситуація справді сприяла тому, що наш колектив зрештою розділився на табори — протагоністів, тобто тих, що співчували постраждалій, і вірили нам; антагоністів — тих, які вважали, що викрадення Дафни — наша ж ініціатива у продовження історії з лордами, та параноїків, що сторожко ставились до обох зазначених груп. До першої групи долучилась невелика частка мілтонівців, тоді як демінорівці пристали до нас майже у повному складі; більша частина мілтонівців — особливо дами — увійшли до групи параноїків, а осередком групи антагоністів, звісно, стали студенти пана Бамбузла. Вони завжди мали до нас особливо теплі почуття, а коли стало відомо, що керівництво підозрює саме їх, я боялася, що дійде навіть до рукоприкладства. Принаймні, Алекс і Джані сновигали навколо з виразом ображеної підступності, що нічого хорошого нам не віщувало.
Так тривало десь до вечері, на якій Дафна вже змогла до нас приєднатися. Бідолашна дивитись не могла на їжу, зате приділила прискіпливу увагу сокам та водичці. Ми всіляко обурювались ставленням бамбузлівців — як же можна вірити, що ми здатні собі ж заподіяти таку шкоду? От якби їх хтось напоїв снодійним! Як би зразу посвіжішала атмосфера! Правда, якщо вони справді організували викрадення, то тоді все ставало на свої місця.
Нажаль, скоро з’ясувалося, що бамбузлівці до цього не причетні. Керівництво оперативно провело допит свідків, і було точно встановлено, що Алекс та його товариші на ніч викрадення мали алібі. Ха, не інакше як Вероніка засвідчила!
То що ж, виходить, в нас з’явилися другі "пародисти"? Ще більш схиблені і нещадні? Те, що сталося з Дафною, виходило за межі позиційного суперництва чи гри-містифікації. Виглядало так, наче хтось взявся допомагати нам у втіленні нашої ж легенди. Але щоб так жорстко? Чим же це може закінчитись, справжніми ритуальним екзекуціями? Я вирішила серйозно поговорити з Еваном, Дафною і Бояном, а може, і з паном Артом, про привселюдне спростування історії з лордами. Вони мусять погодитись, тепер, коли власне життя та здоров’я під загрозою!
Втім, я домовилась зустрітися з професором Ольбертом якраз після вечері. Що ж, подумала я, серйозна розмова може зачекати годинку, а я тим часом зможу трохи краще розібратись в ситуації, може навіть отримати інформацію, яка зробить мої аргументи переконливішими. Я пообіцяла Дафні зазирнути трохи пізніше і, сповнена сподівань, вирушила до кабінету професора з теорії можливих світів.
Самого професора я не застала. Двері його кабінету були прочинені, тож я наважилась увійти. В кабінеті нікого не було, очевидно, професор десь затримувався. Нічого, я можу і зачекати. Не велике цабе. Аби трохи відволіктися, я взялася розглядати внутрішнє оформлення кабінету. На перший погляд нічого особливого, але — лише на перший. От, скажімо, що робить тут китайське бойове віяло, яке скромно затесалося між портретом Лейбніца та статуеткою Чорної Мадонни? А лаковане, з позолотою, чорне бюро, котрому місце — десь в музеї або у парадній вітальні мільйонера? На бюро стояла шахівниця з кількома фігурами — незакінчена партія, причому білих фігур залишилось явно менше. На краєчку дошки — мідна табличка з, очевидно, дарчим надписом… Соромно так чинити! Але я не змогла здолати власну допитливість. На табличці було вибито: "To Rev. Steven Olbert." Ну і нічого дивного. Але що таке "Rev."? Review… revolt… revenge… Чорт, щось таке знайоме! Reverend! Точно, звертання до священика — "преподобний отець" чи щось таке. От холера, невже пан Ольберт — священик?
Позаду мене тихо рипнули двері. Спробувавши надати обличчю незворушного виразу, я швидко розвернулася аби привітати хазяїна кабінету.
— Я бачу, вас зацікавила шахівниця, — доброзичливо промовив він, — Ви граєте в шахи?
— Та як більшість з нас. Знаю лише, що куди ходить…
— Дарма, дарма… Треба було, замість забивати вам голови своїми абстрактними теоріями, просто навчити вас грати в шахи. Це було б найбільш наглядною демонстрацією теорії можливих світів.
Професор пройшов до столу, обережно розташував там стос якихось ксерокопій і виписок, що так і прагнули розлетітись в усі боки; потім знов повернувся до бюро з шахівницею.
— Навіть більше, це було би вже не теорією, але практикою…
— Експериментом? — тихо промовила я, здивувавшись сама собі. Дався мені той експеримент, треба ж!
Професор продовжував дивитись повз мене.
— Я б швидше сказав, моделюванням. Проблема експерименту полягає в тому, що завжди існує багато факторів, вплив яких не можна прорахувати. Той же людський фактор… Як можна прорахувати симпатію, співчуття, прихильність…? Так само як не піддається аналізу заздрість, підступність, суперництво, бажання самоствердитись, принизити інших… Можна, звичайно, створювати різні умови, вводити експериментальні змінні, моделювати… Але, мені здається, багатьом подобається сам процес створення та регуляції соціально-психологічної реальності, подобається контроль над об’єктом. Правда, в чому тоді наукова цінність такого моделювання? Ні, це не для мене. Мені більше імпонують шахи… Ці фігури, — пан Ольберт підняв білого короля на рівень очей, — ці фігури не мають власної волі. Тому я не можу здійснювати над ними примусу…
Я слухала монолог професора у поштивому шоці. Ото нагородив! Про що взагалі йдеться?! В якийсь момент в мене виникло відчуття, що мова зовсім не про шахи… Але про що тоді? Якщо це була відповідь на запитання, яке я ще не встигла задати, то звідки він міг знати, що саме я хотіла дізнатися? Тьху, геть заплуталася…
— Вибачте, пан Ольберт, я не впевнена, що повністю зрозуміла ваші аналогії…
— Які аналогії? — невинно кліпаючи очима, запитав Стівен Ольберт, преподобний отець не знати якої церкви.
— А. Значить, слід, все таки, навчитись грати в шахи, — я кивнула на шахівницю, — А хто виграє цю партію? В білих є шанси?
Він нарешті подивився на мене. В його очах плескався коктейль з іронії навпіл з жалем.
— Жодних.
Я не наважилась розпитувати пана Ольберта далі — він ясно дав зрозуміти, що нічого конкретного він мені не повідомить. І не те щоб він не хотів… Значить, існують якісь обмеження, явно не ним накладені. Добре, це вже — результат.
Щось муляло мені, якась невідповідність… Я з’ясувала, що пан Ольберт — дуже ймовірно — священик. Так, і що ж такого? Раптом я завмерла, відчуваючи, як здогад на крижаних лапках мандрує по хребту. Пан Ольберт не може бути протестантським священиком, адже в нього в кабінеті стоїть статуетка Мадонни! Протестанти б його прокляли за ідолопоклонство!
Ну добре, і що це значить? Невже я настільки зжилася з ідеєю протестантів-терористів, що мене вже непокоять такі речі? Може й собі швиденько перехреститися на яку-небудь лютеранку? А втім… Моє занепокоєння не позбавлене підстав. У нас вже є постраждалі від рук невідомих покидьків, які видають себе за представників Лордів Конгрегації. І тут вже, мабуть, немає жодного значення, справжні вони чи вигадані…
***
Розмірковуючи таким чином, я не знала наскільки близька до істини. Не знала я і про останні події, які стали початком такої катавасії, що я і уявити собі не могла. Не те що прорахувати, як казав пан Ольберт.
Справа в тому, що, поки я вислуховувала його туманні натяки, пропав Еван. Він збирався ледве не всенощну відсидіти коло ліжка Дафни, певне, аби у такий спосіб повернути її прихильність. Перевірити дієвість цього способу йому так і не вдалося. Як не вдалося поговорити з професором Аспером з приводу архієпіскопської "вуздечки". Мені в свою чергу, не вдалося поговорити з колегами про спростування історії з лордами — не до того було. Отож, непорозуміння накопичувалися і припадали пилом…
РОЗДІЛ V. ПРОЕКТ "REPENTANCE"
Час іде, і потроху, все що ми говорили, обманюючи, стає правдою.
Марсель Пруст
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Герда Грас
Чогось особливого, несподіваного. Може, викладача-психопата, може, курсів з практичного тероризму та збройних нападів. Може, п’яного дебошу і сексуальних збочень. Всього, що робить життя небуденним. Ну що, такої відповіді ви чекали від мене? Ні?
Томаш Чайка
Звичайно, напруженого навчання, цікавих лекцій, знайомств з непересічними людьми. Ще — корисних та повчальних практичних занять, котрі допоможуть мені набути необхідні для роботи навички. Я звичайно, мав на увазі зовсім інше, втім, мої очікування не мають жодного значення.