Старицький Михайло Петрович. За двома зайцями

   Г а л я. А справді, це той самий… Бачите: ганяли, ганяли там, та й тут переступаєте дорогу; сорому нема, а ще панич!
   Голохвостий. Да коли улюбльон, да так улюбльон, що хоч візьміть в руки піштолєта і простреліть тут грудь мою!
   Галя. Так і повірили! Шукайте собі панночок!
   Голохвостий. Дави луччі за самих найкращих панночок; ви просто така ціпонька, що аж слина котиться, — вірте!
   Галя. Хороша пороша, та не для вас!
   Голохвостий (розпалюючись). Чого ж так — не для мене? Яка ти строга, нелюб'язна! Да у мене, голубочко моя, всякого добра — паровицями^[3], да я озолочу тебе, брильянтами обсиплю на весь Київ…
   Галя. Обсипайте кого іншого, а мені вашого золота не треба.
   Голохвостий. Да хіба я разві поганий? Придивись, пожалуста, первий хвисон…
   Галя. Та що — що гарні!
   Голохвостий (бере її за руки). Серденько, пу-колько моя! Улюбись у мене, бо, єй-богу, застрелюсь отут зараз перед тобою, щоб тобі напасть зробить!
   Галя. Ой, що ви кажете?
   Голохвостий. Потому хоч ножницями перетни моє серце, то там тільки одна любов стримить…
   Галя. Пустіть же, якщо любите, бо, боронь боже, хто здиба, то буде лихо…
   Голохвостий. Ніхто не здиба! Куріпочко моя! (Обніма).
   Галя. Пустіть-бо! Так не годиться! Бач який! Пустіть, бо кричатиму!
   Голохвостий (притиски ще більше), У-ух! Пропав я! Пожар!

ВИХІД IX

   Ті ж і Секлита.
 
   С е к л и т а (зуздрівши). А то що, Галька? З паничем? Ой лихо моє! Ой нещастя моє! Добігалась, каторжна! От і устерегла! Ах ти подла! (Підскакує до Галі.
 
   Голохвостий оторопів.
 
   Галя (плачучи). Мамо! Начепився, хто його зна хто й звідки, та й ґвалтує, як розбишака…
   Секлита. Як! Хто його знає? А ти не знаєш — свята та божа! Ах, обманщиця чортова, матері хочеш очі одвести? Так і повірили!
 
   Тим часом Голохвостий, оправившись, хоче тікати. Секлита йогоза поли.
 
   А ти, паничу, куди? Навтікача? Ні, з моїх рук так не вийдеш! Я за свою дочку тобі очі видеру з лоба!
   Голохвостий (замішавшись). Хіба це ваша дочка?
   Секлита. А то ж чия?
   Голохвостий. На вас анітрішечки не похожа, у неї голосок, як соловейко в лузі, а ви як з бочки гуркаєте!
   Секлита. Ах ти, харцизнику! Ти ще сміятись здумав? Наробив бешкету та й зуби скалить!
   Голохвостий. Та не зіпайте так, бо всіх кожум'яцьких собак збентежите!
   Галя. Мамо, голубочко, киньте його! Не робіть слави! Єй-богу, начепився вперве!
   Секлета. Заступаєшся! Геть мені зараз додому! Ще на губах молоко не обсохло, а вона уже з хлопцем обнімається. Я тобі дома обірву оті патлі, сибірна!
   Галя (плаче). За віщо ви, мамо? Хіба я винна?
   Голохвостий (набік). Як би його вирватись від цієї відьми? От влопався!
   Секлита (до Галі). Іди звідси! Не слинь мені! Дома побалакаємо!
 
   Галя відходить плачучи.

ВИХІД X

   Секлита і Голохвостий.
 
   Голохвостий кинувся було тікати, але Секлита не випустила піджака, так що він аж злетів з одного рукава. Секлита тоді вхопила обома руками за жилетку.
 
   Секлита. А куди, каторжний? Щоб ще такого шелихвоста не вдержати, та не була б я Секлита Лимариха!
   Голохвостий. Що ви? Чи при своїм умі? Не робіть, пожалуста, шкандалю! (Все позира на дім Сірків). Я вам заплачу, я багатий…
   Секлита (ще дужче). А щоб ти не діждав, щоб я за дочку гроші брала? Щоб я рідну дитину продавала? Не діждеш! Не втечеш! Не пущу! У мене одна дитина, як одно сонце у небі! Нащо ти зводиш її з ума?!
   Голохвостий (набік). От репетує бісова баба; розбудить усю вулицю! (До неї). Та я, єй-богу, не чіпав вашої дочки — тільки побалакав.
   Секлита. Брешеш, нащадку іродів! Сама бачила, як обнімались! Знаю я вас, паничів! Знаю, як ви обдурюєте та з ума зводите дівчат!
   Голохвостий. Та щоб я луснув, коли зводив!
   Секлита. Докажи, докажи! Я не повірю твоєму слову: твої слова гнилі, як яблука! Ти харциза, волоцюга!
   Голохвостий. Та що ж ви лаєтесь? Я не перекупка: обманювати не буду! Од вас не можна ні одпроситись, ні одмолитись!
   Секлита. Ти думаєш, що як я перекупка, то мене можна й зневажати? Я на шаг обдурю, а на карбованця вам, сибірним, правди скажу! От що! Хай збереться хоч уся вулиця, а Секлита за себе й за свою дочку встоїть. Стріляй на мене, а я таки на своєму стану, за правду стану! (Б'є кулаком об кулак). Коли зачіпаєш, то зачіпай чесно: не безчесть мене й моєї дочки, бо ми тобі не іграшка!
   Голохвостий (набік). От, не вирвусь! (До Сек-лити). Та, присяйбі, і не думав безчестити! (Хоче знову вирватись).
   Секлита. Не пручайсь! Не пущу! Ґвалт, ґвалт! Поліція! Поліція! Квартальний!
   Голохвостий (набік). Ой пропав я! (До Секлита). Цитьте! Не кричіть-бо!
   Се к л и т а. Що-бо? Кричу, бо маю право! Поліція, поліція!
   Голохвостий (набік). Потопить, бісова баба, чисто потопить! У Сірків уже й віконниця одчиняється! Господи, ну що його робити! (До Секлити). Слухайте сюди…
   Се к л и т а. Калавур!
 
   Здалеку почувся свисток.
 
   Голохвостий. Ой, поліція! Шкандаль! (До Секлити). Слухайте сюди, не кричіть: я всю правду скажу: ми любимось з вашою дочкою, тільки я чесне маю на думці: я її хочу сватати…
   С е к л и т а. Дури кого іншого, а не мене: знаємо ми вас, паничів!
   Голохвостий. Та я не панич, а простий міщанин, — то тільки зверху на мені образованность!
   С е к л и т а. Брешеш!
   Голохвостий. Та щоб я луснув… Недалеко тут мій дом! Я родич Свинаренків.
   С е к л и т а. Якого? Петра?
   Голохвостий. Еге ж, Петрів племенник.
   С е к л и т а. Та хіба ж міщанину пристало бути свинею?
   Голохвостий. Єй-богу, я вашу Галю люблю так, як золото, і хочу сватать, от хоч зараз оддайте, то візьму.
   С е к л и т а. Присягнись мені, ходім до церкви!
   Голохвостий. Та чи я ж чоловіка вбив, щоб серед ночі присягати! Вірте мені, я чоловік благородний, образованний, і божусь, і присягаюсь, що не піддурюю; бодай я завтрішнього дня не діждав, бодай я завтра на своїх ремінних пасах повісився, бодай я зарізався в своїй хаті своєю бритвою, коли не вірите!
   С е к л и т а (бере грудку землі). Їж святу землю, то повірю! На, їж!
   Голохвостий. Хіба ж я вовк, щоб їв землю?
   С е к л и т а. Їж, на їж, то повірю!
   Голохвостий. Та мене ж од тієї землі скорчить, то і чоловіка вашій дочці не буде!
   Секлита. Та ви брешете! Присягніться мені хоч на Братській!
   Голохвостий. Нехай мене покарають всі печерські святі! Нехай мене покриє великий лаврський дзвін, коли я брешу
   Секлита. Ні, таки присягніть навколішках до Братської!
   Голохвостий (набік). От, не одсахнусь. (Стає на коліна). Ну, хай мене поб'є Братська божа матір, коли брешу!
   Секлита. Ну, тепер вірю, тепер вірю!
   Голохвостий (обтрушує штани; тихо). От іще через цю каторжну бабу бруки запачкав! (До неї). Так а незабаром до вас і на заручини.
   Секлита. Про мене, просимо; тільки за моєю Галею нічого нема — знайте!
   Голохвостий. Нащо мені? І свого досталь! Аби Галя!
   Секлита. Так заходьте ж; раді будемо!
   Голохвостий. А де ж ваша хата?
   Секлита. Зараз за яром. Спитайте Секлиту Лимариху: увесь Подол зна. Глядіть же, не обдуріть; а то і живим не випущу! Од Лимарихи не сховаєтесь!
   Голохвостий. Та буду ж, буду!
 
   Секлита виходить.

ВИХІД XI

   Голохвостий сам.
 
   Голохвостий (озирається). Ух! Ху! От баня, так баня, аж три пота зійшло, єй-богу! (Утирається). От це вскочив, так вскочив — понікуди!
 
   Завіса

ДІЯ ДРУГА

   Велика світлиця Сірків, по-міщанськи, але з претензією вбрана. Одні двері в кімнату, наліво — в пекарню, просто — вхідні.

ВИХІД І

   Явдокія Пилипівна сама.
 
   Явдокія Пилипівна (сидить коло столу і обмахується хусткою). Ну й день! Діждалися святого літечка! Спала вже, спала, та ніяк до вечора не доспала; упріла тільки, страх! (Утирається хусткою). А старий іще спить! Ого! Прокопе Свиридовичу! Прокопе Свири-довичу! Доки ти будеш качатись! Вставай, бо вже швидко до вечерні задзвонять! Прокопе Свиридовичу, чи ти чуєш!
   Прокіп Свиридович (обзивається з кімнати). А-а! То ти до мене, Явдоню? Постой, трохи прочумаюся та потягнуся!
   Явдокія Пилипівна. Ач, потягається, а якби я потягалася, то й гримав би! Та воно в свято і годиться поспати, менче гріха: як не спиш, то почнеш судити кого абощо, а воно і є спокуса… Та чого він не йде? Скучно самій. Проня пішли кудись, та вони не люблять з нами і говорити… Прокопе Свиридовичу, та вставай-бо!

ВИХІД II

   Явдокія Пилипівна і Прокіп Свиридович.
 
   Прокіп Свиридович (виходить потягаючись). Якось мені невірно… чи недоспав, чи переспав… Мовби хочеться чогось — чи хвигів, чи солоних огірків? (Сідає коло Явдокїї Пилипівни). Як тобі здається?
   Явдокія Пилипівна. А як же мені про те знати! Хіба в мене твій рот?
   Прокіп Свиридович. От бач, ти й не знаєш, чим мені догодити, а мене, як тебе не бачу, то й сум бере!
   Явдокія Пилипівна. Добрий сум! Пішов в свою кімнату та й хропе, аж кімната дрижить, а я тут сама горюю: нема до кого й слова промовити.
   Прокіп Свиридович. Скучила? Як ми бралися, то гули, як голубочки, і до смерті будемо густи: гулю-гулю, моя старесенька!
   Явдокія Пилипівна. Забуркукав, мій сивесенький! (Присовується ближче і поправля йому чуба).
   Прокіп Свиридович. А чи пам'ятаєш, Явдоню, як я присватувавсь до тебе? Як я тоді вертівся коло тебе!
   Явдокія Пилипівна. Згадай іще колишнє! Минулося! От уже в нас і дочка на порі…
   Прокіп Свиридович. Та так, так! Уже давно б час!
   Явдокія Пилипівна. Чого давно? Ще вони молоді! .
   Прокіп Свиридович. Ти уже в таких літах третьою ходила; тільки бог прибрав.
   Явдокія Пилипівна. Мало чого мні: мені нічого було перебирати, а Проні треба неабиякого; вони на панію повернуті і всяким делікатностям вивчені.
   Прокіп Свиридович. Вивчені ж; та он з тими делікатностями й сидять, і ніхто не бере!
   Явдокія Пилипівна. Хіба в неї було мало женихів?
   Прокіп Свиридович. Так чому ж не йшла?
   Явдокія Пилипівна. Бо простота, а нашій дочці треба або дворанина, або хоч купця.
   Прокіп Свиридович. Заманулось чорти батька зна чого, а по-мойому — наш би брат краще.
   Явдокія Пилипівна. По-твойому б, дитину хоч за шмаровоза.
   Прокіп Свиридович. Не за шмаровоза, а за міщанина, трудящого чоловіка; такий би і гроші не розтринькав, і дитину б жалував, і нас би не зневажав, держався б свого звичаю; а як вишукаєте якого-небудь гонивітра чи завалящого лодаря, то той зараз переверне все по-модньому: нас, як простих, заплює, добро все розмантачить і дочку кине.
   Явдокія Пилипівна. Ти знов дратуватись хочеш? Чого б же він кинув Проню? Чим же вони дворанину не жінка, коли усяких мод, усяких наук знають. Це вже здурів би чисто, якби і такою розумною жінкою погребав!
   Прокіп Свиридович. Толкуй! По-моєму, оті панські науки та примхи тільки перекрутили дочку: кому вона потрібна з своїми переборами? Який її дворанин візьме? Дворанин чи офіцер шукатиме жінки гарної, а наша Проня, нівроку, на тебе схожа! (Махнув рукою).
   Явдокія Пилипівна. Що ж це, ти знов мене уїдати? Ото напасть! Заслужила!
 
   Чути дзвін.
 
   Прокіп Свиридович. Та годі, не сердься; вже до вечерні дзвонять… (Хреститься). Піти, так щось ноги болять… може, бог простить уже.
   Явдокія Пилипівна. Та і Проня ж просили, щоб конешне дома були, не виходили…
   Прокіп Свиридович. Що ж там?
   Явдокія Пилипівна. Про те вже вони знають… Либонь, гостя якогось важного приведуть.
   Прокіп Свиридович. А! То давайте чаю або горілки.
   Явдокія Пилипівна. Горілки і не думай, бо Проня сердитимуться, як побачать.
   Прокіп Свиридович. Що ж це? Уже ні з'їети, ні спити не можна? Та це через великорозумну дочку життя нема: і то не так, і того не роби, і туди не ступай, і в тім не ходи, і так не говори! Ох, ох, ох!
   Явдокія Пилипівна. А тобі для дочки важко і приятність зробити? Одна ж тільки.
   Прокіп Свиридович. Та одна ж, та й та нас цурається; все гримає, що ми прості, по-мужичи говоримо; соромиться батька й матері… ох, ох, ох…
   Явдокія Пилипівна. Правда, та що ж робить, коли ми уже до них не підійдемо? Вони вже під панську стать пішли…
   Прокіп Свиридович. Та панія ж, а не дитина!
   Явдокія Пилипівна. Зате ж розумні!
   Прокіп Свиридович. Ет! Отой пенціон у мене ось де! (Показує на потилицю).
   Явдокія Пилипівна. Ти знов уже почав?
   Прокіп Свиридович. Та й мовчу ж… Та давайте ж хоч чаю абощо!
   Явдокія Пилипівна. Химко, Химко!

ВИХІД III

   Ті ж і Химка.
 
   Явдокія Пилипівна. Чи самовар готовий?
   Химка. Ні, ще не ставила.
   Явдокія Пилипівна. Так наставляй же зараз.
   Прокіп Свиридович. Слухай, як укинеш жару, то збігай, будь ласка, у церкву до дячка та попроси трошки табаки.
   Химка. Збігай! Близький світ!
   Явдокія Пилипівна. Та що це ти вередуєш! Куди ж вона, у вівтар ускочить, чи що?
   Прокіп Свиридович. Та я й мовчу… Так подавай же хоч самоваря скоріще!
   Химка (зачиняючи двері). Своєю душею не нагрію, як закипить, то й подам.

ВИХІД IV

   Ті ж і Проня.
 
   Явдокія Пилипівна. Де це ви, доню, ходили?
   Проня. На Хрещатику була: ось для вас покупку принесла.
   Прокіп Свиридович. Що ж там?
   Явдокія Пилипівна. Чи не черевики купила?
   Проня (розвиває папір і виймає чепчик з червони ми стрічками). Ось що я вам, мамо, купила. (Хоче надіти матері на голову).
 
   Мати одхиляється.
 
   Явдокія Пилипівна. Що це ви, дочко? Схаменіться! Чи годиться ж мені на старість убратись у чепчик, та ще з червоними стрічками?..
   Проня. Така саме мода.
   Явдокія Пилипівна. Пізно вже мені, дочко, до тих мод призвичаюватись!
   Проня. Ну, вже як хочете, а оту міщанську хустку з ріжками скиньте!
   Явдокія Пилипівна. І мати, і бабка моя таку носили, у такій уже й мене в труну положите…
   Проня. Та що ж ви зі мною робите? Говорить не вмієте, ходить як люде не вмієте: у хаті й кругом простота, то хто ж до нас з благородних і зайде?
   Прокіп Свиридович. Простота, Проню, не гріх.
   Проня. Так нащо ж було мене по-благородньому вчити?
   Прокіп Свиридович. Правда і то — пенціон! (Чуха потилицю).
   Проня. Та не ходіть і ви, тату, розхристаними!
   Прокіп Свиридович. Жарота ж тепер.
   Проня. То що, а все не гаразд. Он сьогодні буде у мене благородний кавалер; мене свата і прийде просить руки.
   Прокіп Свиридович і Явдоха Пилипівна. О! Хто? Хто?
   Проня. Голохвастов.
   Прокіп Свиридович. Чи не цилюрник з-за Канави?
   Проня. Не цилюрник, а палікмахтер: образований, гарний, багатий.
   Явдокія Пилипівна. Та чи багатий же? Розпитайтесь добре!
   П р о н я. Що ви знаєте?
   Прокіп Свиридович. А правда, що дочка краще знають.
   Явдокія Пилипівна. Та про мене.
   П р о н я. Глядіть же, щоб усе було гаразд.
   Прокіп Свиридович. Добре, добре! Я зараз пошлю за горілкою.
   П р о н я. Горілки?! Ви б ще цибулі або путрі поставили!
   Явдокія Пилипівна. А то чого ж, доню?
   П р о н я. Чімпанцького треба: так водиться.
   Явдокія Пилипівна. Та то ж дороге; та ми коло нього не вміємо й ходити.
   П р о н я. І того жалієте для дочки!
   Явдокія Пилипівна. Господь з вами! Старий…
   Прокіп Свиридович. Та я й нічого… Ось і гроші. (Виймає пуляреса, у платок завірчєного),
   П р о н я. Дайте Химці, а я напишу… та дивіться, як буде у нас гість, то щоб тітка не притетюрилась!
   Явдокія Пилипівна. А що ж їй робить? Не вигнати ж сестру?
   Прокіп Свиридович. Та вона не поміша! лишній родич у хаті.
   П р о н я. Добрі родичі, що не знаю, як і одкадитися! Нагноїть у хаті, розговори заведе такі! Гнилицями насмердить, уп'ється.
   Явдокія Пилипівна. Та, може, ще й не уп'ється.
   П р о н я. Може? Ви мене заріжете з вашою ріднею!
   Явдокія Пилипівна. Не годилося б так, бог з вами!
   Прокіп Свиридович. Та вона й не прийде.
   П р о н я. А як прийде?
   Прокіп Свиридович. Ну, вже не знаємо.
   П р о н я. Тож-то, що не знаєте: чистая мука з вами! Та й ви самі, тато з мамою, більше б у пекарні сиділи, а то й ви часом ляпнете таке мужицьке, просте…
   Явдокія Пилипівна. Вибачайте вже нам, дочко: на панію не виховувались…
   Прокіп Свиридович. В пенціоні не були…
   П р о н я. То все ж таки можете хоч трошки модніще себе держати: он буде зараз такий образованний, вчений…
   Прокіп Свиридович. То мені хочеться послухати розумних речей; страх як люблю розумних людей!
   П р о н я. То з пекарні слухайте, а то ще помішаєте об'явленію… Я вас покличу, коли треба буде. (Виходить до кімнати).
   Прокіп Свиридович. Ну, ну! А що, стара? Уже нас за хвіст та і в череду!
   Явдокія Пилипівна. Не гризи вже хоч ти, бо й самій гірко! (Пішла).
   Прокіп Свиридович. Зате ж благородні! (Врешті дошукався до грошей). Химко! Химко!
   Голос Химки (з-за дверей). Та чекайте, ще не кипить!
   Прокіп Свиридович. Та йди, треба.

ВИХІД V

   Прокіп Свиридович і Химка.
 
   X и м к а (од дверей). Нема часу! Дму, дму у того каторжного самоваря, а він і не кипить…
   Прокіп Свиридович. Та тут ось треба до Кундеревича збігати, на гроші!
   Химка. Та як же я покину самовар? Він так погасне!
   Прокіп Свиридович. Та ти його розідми швидче!
   Химка. У мене духу немає на вітряка! Я вже хвартухом махала, махала… махала… так тільки жевріє…
   Прокіп Свиридович. А ти ще пеленою його помахай!
   Химка. Дайте краще вашого чобота!
   Прокіп Свиридович (скида). Правда, у халяві більш вітру. Так розідми ж хутенько та й туди збігай!
   Голос Проні (з кімнати). Химко! На записку!
   Химка. У мене не десять ніг, а дві!
   Голос Проні. Що ти там гавкаєш? Іди, кажу!
   Химка. От наказаніє! (Іде до кімнати).

ВИХІД VI

   Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна.
 
   Явдокія Пилипівна (збентежено). Сестра Секлита йде! Ну, що його робити?
   Прокіп Свиридович. Невже? От халепа! Скажемо, що до вечерні збираємось абощо.
 
   Химка з кімнати біжить через світлицю в вихідні двері.
 
   Голос Секлити (за дверима). Куди це ти, Химко?
   Голос Химки. За вином якимсь.
   Голос Секлити. От і добре; прицуп же й горілки, а то у вас часом нема.
   Голос Химки. Не казано.
   Прокіп Свиридович. Може, дати уже їй чарку, щоб швидче пішла?..
   Явдокія Пилипівна. Та чому б і не дать, так. боюсь Проні; от лихо!

ВИХІД VII

   Ті ж і Секлита.
 
   Секлита (еліта з кошиком). Добривечір вам у хату!
   Явдокія Пилипівна. Здрастуй, сестро!
   Прокіп Свиридович. Здрастуйте!
   Секлита (кида до порога кошик і розлягається на стільці). Оце втомилась! Бігала, бігала, як той хорт за зайцем, доки не випродала усіх яблук; а це думаю, давай забіжу до Сірка та ковтну чарку-другу горілки!
   Прокіп Свиридович. До якого Сірка? В мене був собака Сірко, та я його давно прогнав з двору, що так погано дражнили.
   Секлита. Хіба ж вас не Сірком дражнили та й тепера дражнять усі на Подолі?
   Прокіп Свиридович. Не Сірко, а Сєрков!
   Секлита. Куди ж пак? Запаніли наші! А в однім чоботі ходите!
   Прокіп Свиридович. Я в своїй хаті властен і голий ходити!
   Явдокія Пилипівна (приносить пляшку горілки і чарку). А хоч би й запаніли, так дочку яку маємо!
   Прокіп Свиридович. Треба вам якось краще нас величати!
   Секлита. Та про мене, хоч і Сєрков чи й Рябков! (До Явдокії Пилипівни). Чого ти з посудиною держишся? Станови її на стіл!
   Явдокія Пилипівна. Випий, сестро, чарку, бо ми з старим зараз до вечерні виряджаємось…
   Прокіп Свиридович. Та ні на кого й хати зоставити, бо й Химку заслали; то треба заперти.
   Секлита. Не турбуйтесь; ідіть байдуже: я сама тут погосподарюю! Самограя притарабаню…
   Прокіп Свиридович (до Явдокії Пилипівни). Ну, що ж тепер…
   Явдокія Пилипівна (тихо), І душі нема, як ввійдуть Проня; таке буде!
   Секлита. Та чого ви там воркочете, старі? Ще не наворкотались? Вам би уже пора скубтися! Та ну-бо, Явдохо, чого це ти надулася, як індик перед смертю!
   Прокіп Свиридович. Явдохо! Знайшла Явдо-ху! Скажіть ще Вівдя! Коли б хоч дочка не почула!
   Секлита. Та ну вас з вашими витребеньками! Явдохо, чуєш! Чого ти набундючилась? Давай мерщі горілку!
   Прокіп Свиридович. Та не кричіть-бо хоч так дуже!
   Секлита. Чому ні? Хіба в мене горло куповане?
   Явдокія Пилипівна. Тай вуха ж у нас не позичені.
   Секлита. Запаніли! Та що балакати: давай пляшку і чарку.
   Явдокія Пилипівна. Та чи воно не годиться? У нас така дочка!
   Секлита (бере пляшку і палива зараз чарку та є рот). Велика цяця! Носитесь ви з нею, як з бандурою!
   Явдокія Пилипівна. Єсть-бо й з чим: вчилась у пенціоні аж три місяці!
   Прокіп Свиридович. Не абиде, а у пенціоні!
   Секлита. Чули ми вже це, чули! Аж очортіло!

ВИХІД VIII

   Ті ж і Проня.
 
   Проня (аж руками сплеснула). Так і знала! Що це ви, до нас у гості?
   Секлита (знов випива чарку). Як бачиш, небого!
   П р о н я. У нас сьогодні не прийомний день.
   С е к л и т а. О? Що ж там скоїлось? У мене дуже приємний: усі яблука спродала!
   П р о н я. Необразованість! Не розумієте! у нас сьогодні прийому нема!
   С е к л и т а. Якого прийому? Хіба нам в некрути кого оддавати?
   П р о н я. З вами говорити — гороху наїстись!
   Секлета. Їж, серце, та дивись, аби не збубнявів.
   П р о н я. Що ж це таке? Прийшла з доброго дива, з великого чуда та й тикається?
   Явдокія Пилипівна. Чого-бо ти, сестро, нападаєшся на Проню?
   Прокіп Свиридович. Та і «ти» казать не годиться: тепер уже старі звичаї покинули; треба по-модньому поводитись!
   П р о н я. Поніма вона у моді толк! (Набік), Господи, як Голохвастов здибається тут з тіткою — пропала я!
   Секлита. Начхала я на ваші моди! Ви, здається, зовсім подуріли на старість!
   Прокіп Свиридович. Подуріли чи не подуріли, Секлито Пилипівно, а вже до вас позичать розуму не підемо!
   П р о н я. Уже б швидче до вашої Пидори обернулися.
   Секлита. А таки, небого, до неї б вам обернутись не вадило; єй-богу, спасибі скажете!
   Явдокія Пилипівна. Що-бо ти, справді, сестро, верзеш? Рівняєш Проню, що розумні на весь Подол, до якоїсь наймички!
   П р о н я. Хіба їй розум завадить!
   Секлита. Дуже ви заноситесь перед тіткою, та цур вам! Коли пляшка й чарка на столі, то й годі! По сій мові будьмо здорові! (П'є). Випийте хоч до мене, Прокопе Свиридовичу, викушайте! Вибачайте, що похопилася перед хазяїна, бо пелька зовсім засохла.
   Прокіп Свиридович. Та це вже третя.
   П р о н я (до матері). Що ж це ви зі мною робите?
   Явдокія Пилипівна. Та я попросю…
   Секлита. О? Третя? А я й забула лічити! Ну, викушайте ж! (Палива і подає).
   Прокіп Свиридович (дивиться з страхом на Проню). Та воно конечне… (Простяга боязко руку),
   П р о н я (до матері). Господи, що ж це? І він почне частуватися?
   Явдокія Пилипівна. Годі, годі, Свиридовичу! Не думай!
   Прокіп Свиридович. Та одну… уже б час…
   С е к л и т а. То це вже вам і чарки не вільно випити? Ха-ха-ха!
   Прокіп Свиридович (озирається і чуха потилицю). Одну б!
   П р о н я. Бо це не шинок.
   Секлита. Хіба в шинку тільки й п'ють?
   П р о н я. Раз у раз у шинку, а в образованих домах тільки до обіду! (Бере пляшку й чарку).
   С е к л и т а. Та не беріть-бо, а краще підіть, Пронько, до пекарні, та розідміть самоваря для тітки, та й принесіть!
   П р о н я. Не діждете!
   Явдокія Пилипівна. Що це ви, сестро, вигадуєте? Щоб моя дочка після пенціона та по самовар ходили?
   Секлита. Руки не одпали б!
   Явдокія Пилипівна. Після пенціона?!
 
   Проня аж тремтить од злості.
 
   Прокіп Свиридович (до Проні), Дай мені пляшку й чарку; я замкну. (Бере, на ходу п'є дві чарки і замика в шафі).
   Секлита. Пенціони, пенціони. Три дні була десь за попихача та й приндиться! Потурайте ще більш вашій Прісьці! Вона вам з великого розуму у голову ввійде!
   Проня. Не смійте мене звати Пріською! Не вам мене вчити! Муштруйте свою Галю!
   Секлита. Чи ба! Та якби моя дочка так коверзувала, то я б їй, псяюсі, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона б до нових віників пам'ятала!
   Проня. Оту й товчіть, а мене вже вчено!
   Секлита. Вчили вас, та мало: прийдеться ще доучувати!
   Явдокія Пилипівна. Не вашого, сестро, розуму діло!
   Проня (до матері). Та попросіть її на виступці!
   Прокіп Свиридович (вертаючись). Ви, Секлито Пилипівно, що інше, а ми що інше!
   Секлита. Я що інше? А що ж я таке? Га? Хіба не знаємо, які великі пани були Сірки? Адже ж старий Сірко, ваш батько, м'яв шкури і з того хліб їв! Я торгую яблуками і з того хліб їм, і нікого не боюсь, і докажу на всі Кожум'яки, що нікого не боюсь, навіть вашої великорозумної Пріськи! (Б'є кулаком об кулак).
   Проня. Не злякались і ми вас, бо руки короткі!
   С е к л и т а. До такого носа, як у тебе, то й короткими дістану!
   Проня (крізь сльози). Що ж це таке? Улізла у хату, насмерділа гнилицями, горілкою та ще й лається?!
   Прокіп Свиридович. Гур, гур, гур! Тепер, Прокопе Свиридовичу, бери шапку та й тікай мерщі з хати! (Затика вуха), ,
   Явдокія Пилипівна. Чого це ти здумала дорікать мою дочку носом! Який же в неї ніс? Який? Докажи!