Страница:
Він уже підтоптаний – йому двадцять вісім років та дев’ять місяців, і сім із них він благополучно царює. Щоб краще розгледіти Його Величність, я ліг на бік, так, щоб моє обличчя перебувало якраз навпроти нього, причому він стояв на відстані всього трьох ярдів від мене; крім того, згодом я кілька разів брав його на руки й тому не можу помилитися, описуючи його. Одяг імператора був дуже скромний і простий, фасон – щось середнє між азійським і європейським, але на голові був легкий золотий шолом, прикрашений коштовним камінням і пір’їною на верхівці.
Він тримав у руці оголену шпагу для захисту, на випадок, якби я розірвав ланцюг. Шпага ця була завдовжки близько трьох дюймів, її золотий ефес та піхви прикрашені діамантами. Голос Його Величності пронизливий, але чистий і настільки виразний, що навіть стоячи я міг чітко його чути. Всі дами та придворні були чудово одягнені, тож займане ними місце було схоже на розстелену спідницю, яку обвивали золоті та срібні візерунки. Його імператорська Величність часто звертався до мене із питаннями, на які я відповідав йому, але ні він, ані я не розуміли жодного слова з тих, що говорили один одному. Тут же перебували священики і юристи (як я зрозумів з їхніх костюмів), яким було наказано вступити зі мною в розмову; я, в свою чергу, намагався заговорити різними мовами, з якими був хоча б трішки знайомий: німецькою, голландською, латинською, французькою, іспанською, італійською й на лінгва франка[9], але все це ні до чого не привело. За дві години двір вийшов, і мене залишили під потужною вартою – для охорони від зухвалих і, можливо, навіть злісних витівок голоти, що наполегливо прагнула протиснутися якнайближче до мене, наскільки їй вистачало сміливості. Деяким стало нахабства пустити в мене кілька стріл, коли я сидів на землі біля дверей мого будинку; одна з них ледь не влучила мені у ліве око.
Однак полковник наказав схопити шістьох розбишак і вирішив, що найкращим покаранням для них буде зв’язати й віддати в мої руки. Солдати так і вчинили, підштовхуючи до мене бешкетників тупими кінцями пік; я згріб їх усіх у праву руку й п’ятьох поклав до кишені камзола; що ж до шостого, то я зробив вигляд, начебто хочу з’їсти його живцем. Бідолашний щосили заверещав, а полковник і офіцери дуже занепокоїлися, коли побачили, що я вийняв з кишені складаного ножика. Але незабаром я їх заспокоїв:
лагідно дивлячись на мого бранця, я розрізав мотузки, що зв’язували його, і обережно поставив на землю; він миттю втік. Так само я вчинив і з рештою, по одному виймаючи їх з кишені. І я побачив, що солдати й народ залишилися дуже задоволені моїм милосердям, про яке в дуже вигідному для мене світлі було повідомлено при дворі.
Із настанням ночі я не без зусиль увійшов до свого будинку й ліг спати на голій землі. У такий спосіб я проводив ночі близько двох тижнів, протягом яких за наказом імператора для мене виготовили постіль. Привезли шістсот звичайних матраців, і в моєму будинку розпочалася робота: сто п’ятдесят штук зшили разом, відтак утворився один матрац, якраз для мене – і завдовжки, і завширшки; чотири таких матраци поклали докупи, але тверда підлога із гладкого каменю, на якій я спав, не стала від цього набагато м’якшою. На кшталт матрацу виготовили й простирадла, ковдри та покривала, досить стерпні для людини, що давно призвичаїлася до незручностей.
Ледве звістка про моє прибуття розлетілася королівством, як звідусіль почали стікатися, юрби заможних, охочих і цікавих людей, щоб подивитися на мене. Села майже спорожніли, що спричинило б великі збитки для землеробства й домашнього господарства, якби своєчасні розпорядження Його Величності не запобігли нещастю. Він звелів тим, хто мене вже бачив, повернутися додому й не наближатися до моєї «оселі» ближче, ніж на п’ятдесят ярдів без особливого на те дозволу двору. Це принесло міністрам чималий прибуток.
Тим часом імператор скликав часті наради, на яких обговорювалося питання, як вчинити зі мною. Пізніше я довідався від одного мого близького друга, особи досить знатної й посвяченої в державні таємниці, що двір перебував у великому сум’ятті щодо мене. З одного боку, боялися, щоб я не розірвав ланцюги, з іншого – побоювалися, що моє утримання виявиться надто збитковим і може спричинити голод в країні. Іноді зупинялися на думці заморити мене або, принаймні, засипати моє обличчя й руки отруєними стрілами, щоб швидше відправити на той світ; але потім взяли до уваги, що розкладання такого величезного трупа може викликати в столиці чуму, та й у всьому королівстві теж. У розпал цих нарад біля дверей великої зали ради зібралися офіцери, і двоє з них, допущені на збори, представили докладну доповідь про мій вчинок із шістьма згаданими бешкетниками. Це справило таке сприятливе враження на Його Величність і всю державну раду, що негайно було видано наказ імператора, що зобов’язував усі села, які перебувають у межах дев’ятисот ярдів від столиці, постачати щоранку по шість биків, сорок баранів та іншої провізії до мого столу, разом із відповідною кількістю хліба, вина та інших напоїв, за встановленою таксою й за рахунок сум, асигнованих із цією метою із власної скарбниці Його Величності. Потрібно зазначити, що цей монарх живе головним чином із прибутків від своїх особистих маєтків і досить рідко, у виняткових випадках, звертається по субсидію до підданих, які, проте, зобов’язані на його вимогу прибути на війну у власному озброєнні.[10]
Крім того, при мені заснували штат прислуги у шістсот осіб, для якої виділили харчові кошти й збудували обабіч моїх дверей зручні намети. Так само було віддано наказ, щоб триста кравців зшили для мене костюм місцевого фасону; щоб шестеро найвидатніших учених Його Величності узялися за навчання мене місцевої мови й, нарешті, щоб якомога частіше в моїй присутності відбувалися тренування на конях, які належать імператорові, придворним і гвардії, з метою привчити їх до мене. Всі ці накази належним чином виконали, і за три тижні я зробив великі успіхи у вивченні ліліпутської мови. Протягом цього часу імператор часто робив мені честь своїми відвідинами і милостиво допомагав моїм наставникам мене навчати. Ми вже могли спілкуватися одне з одним, і перші слова, які я вивчив, виражали бажання, щоб Його Величність подарував мені волю; слова ці я щодня на колінах повторював імператорові. У відповідь на моє прохання імператор, наскільки я міг зрозуміти його, говорив, що звільнення є справою часу, що воно не може бути дароване без згоди державної ради й що колись я повинен «люмоз кельмін пессо деемарлон емпозо», тобто дати клятву зберігати мир із ним та його імперією. Втім, поводження зі мною буде найлюб’язнішим; імператор радив терпінням і скромністю заслужити добре до себе ставлення як його особисто, так і його підданих. Він просив мене не ображатися, якщо він віддасть наказ особливим чиновникам мене обшукати[11], бо він вважає, що на мені є зброя, що має бути дуже небезпечною, якщо відповідає величезним розмірам мого тіла.
Я просив Його Величність бути спокійним щодо цього, заявивши, що готовий роздягнутися й вивернути кишені в його присутності. Все це я пояснив частково словами, частково знаками. Імператор відповів мені, що за законами імперії обшук повинен проводитися двома його чиновниками. Він, мовляв, розуміє, що ця вимога закону не може бути здійснена без моєї згоди й допомоги; що, маючи високу думку про мою великодушність і справедливість, він спокійно передасть цих чиновників у мої руки; що речі, відібрані ними, повернуть мені, якщо я залишу цю країну, або ж мені буде за них сплачено, скільки я сам забажаю. Я взяв обох чиновників у руки й поклав їх спочатку в кишені камзола, а потім в усі інші, крім двох годинникових і однієї потаємної, яку я не хотів показувати, бо в ній був дріб’язок, нікому, крім мене, не потрібний. У годинникових кишенях лежали:
в одній срібний годинник, а в іншій – гаманець із декількома золотими. Добродії ці мали при собі папір, пера та чорнило й склали докладний опис усього, що знайшли.[12]
Коли опис було закінчено, вони попросили мене висадити їх на землю, щоб вони могли надати його імператорові. Пізніше я переклав цей опис англійською мовою. Ось він слово в слово:
«По-перше, у правій кишені камзола Людини-Гори (так я передаю слова «Куїнбус Флестрін»), після ретельного огляду ми знайшли лише великий шматок грубого полотна, що за своїми розмірами міг би слугувати килимом для головної парадної зали палацу Вашої Величності. У лівій кишені ми побачили величезну срібну скриню із кришкою із того ж металу, яку ми, доглядачі, підняти не могли. Коли на нашу вимогу скриню було відчинено і один із нас туди увійшов, то він по коліна поринув у якийсь пил, частина якого, піднявшись до наших облич, змусила нас обох кілька разів голосно чхнути. У правій кишені жилета ми знайшли величезний стос тонких білих субстанцій, складених одна на одну. Цей стос, завтовшки у три людини, перев’язаний міцними канатами й поцяткований чорними знаками, які, за скромним нашим припущенням, не що інше, як письмена, кожна буква яких дорівнює половині нашої долоні. У лівій жилетній кишені було знайдено інструмент, до спинки якого прикріплені двадцять довгих жердин, що нагадують частокіл перед двором Вашої Величності; за нашим припущенням, цим інструментом Людина-Гора розчісує своє волосся, але це лише припущення: ми не завжди тривожили його розпитуваннями, бо нам було дуже важко з ним спілкуватися. Праворуч у великій кишені середнього чохла (так я перекладаю слово «ранфуло», яким вони називали штани) ми побачили порожній залізний стовп, завдовжки у зріст людини, прикріплений до міцного шматка дерева, більшого за розміром, ніж сам стовп; з одного боку стовпа стирчать великі шматки заліза, досить дивної форми, призначення яких ми не змогли визначити. Подібна ж машина знайдена нами й у лівій кишені. У меншій кишені із правого боку виявилося кілька пласких дисків з білого та червоного металу, різних за розміром; деякі білі диски, очевидно срібні, такі великі й важкі, що ми вдвох ледь могли підняти їх. У лівій кишені ми знайшли дві чорні колони неправильної форми; стоячи на дні кишені, ми лише із превеликим зусиллям змогли дістати до їхнього верхів’я. Одна з колон укладена в покришці й складається із цільного матеріалу, натомість на верхньому кінці іншої є якесь кругле біле тіло, удвічі більше за наші голови. У кожну колону вкладено величезну сталеву пластину; вважаючи, що це небезпечні знаряддя, ми зажадали від Людини-Гори пояснень щодо їхнього застосування. Вийнявши обидва знаряддя з футляра, він сказав, що в його країні одним із них голять бороду, а іншим ріжуть м’ясо. Крім того, на Людині-Горі ми знайшли ще дві кишені, куди увійти не змогли. Ці кишені він називає годинниковими; вони схожі на дві широкі щілини, прорізані у верхній частині його середнього чохла, а тому надто сильно притиснені розмірами його черева. Із правої кишені спускається більший срібний ланцюг із дивовижною машиною, що лежить на дні кишені. Ми наказали йому вийняти все, що було прикріплене до цього ланцюга; предмет виявився схожим на кулю, одна половина якої зроблена зі срібла, а інша з якогось прозорого металу; коли ми, помітивши на цьому боці кулі якісь дивні знаки, розташовані колом, спробували до них доторкнутися, то пальці наші вперлися в це прозоре тіло. Людина-Гора наблизила цю машину до наших вух і ми почули безперервний шум, схожий на шум колеса водяного млина. Ми думаємо, що це або невідома нам тварина, або шановане ним божество. Проте ми більше схиляємося до останньої думки, адже за його тлумаченнями (якщо ми правильно зрозуміли пояснення Людини-Гори, що дуже погано розмовляє нашою мовою), він рідко робить що-небудь, не радячись із ним. Цей предмет він називає своїм оракулом і каже, що він вказує час кожного кроку його життя. З лівої годинникової кишені Людина-Гора вийняв сітку, завбільшки майже таку ж, як рибальська, але влаштовану так, що вона може закриватися й відкриватися на зразок гаманця, чим вона й слугує йому; у сітці ми знайшли кілька масивних шматків жовтого металу, і якщо це справжнє золото, то воно, певно, має величезну цінність.
Таким чином, на виконання веління Вашої Величності, ретельно оглянувши всі кишені Людини-Гори, ми перейшли до подальшого обстеження й знайшли на ньому пояс, зроблений зі шкіри якоїсь величезної тварини; на цьому поясі ліворуч висить шабля, завдовжки у п’ять разів більша за середній людський зріст, а праворуч – сумка чи мішок, розділений на два відділення, у кожному з яких можна помістити трьох підданих Вашої Величності. Ми знайшли в одному відділенні сумки безліч куль із дуже важкого металу; кожна куля, завбільшки майже із нашу голову, вимагає великої сили, щоб підняти її; в іншому відділенні лежала купка якихось чорних зерен, не дуже велика за обсягом й вагою: ми могли помістити на долоні до п’ятдесяти таких зерен.
Це точний опис знайденого нами при обшуку Людини-Гори, який тримався чемно і з належною повагою до виконавців наказів Вашої Величності.
Скріплено підписом і прикладанням печатки в четвертий день вісімдесят дев’ятого місяця благополучного царювання Вашої Величності.
Клефрін Фрелок,
Марсі Фрелок»
Коли цей опис прочитали імператорові, Його Величність зажадав, хоча й у найделікатнішій формі, щоб я віддав деякі перераховані в ньому предмети. Насамперед він запропонував передати йому шаблю, яку я зняв разом із піхвами та всім, що було при ній. Тим часом імператор наказав трьом тисячам добірних воїнів (які в цей день охороняли Його Величність) оточити мене на певній відстані й тримати на прицілі лука, чого я, втім, не помітив, бо ж очі мої були спрямовані на Його Величність. Імператор побажав, щоб я оголив шаблю, що хоча місцями й заіржавіла від морської води, але все ж яскраво виблискувала. Я скорився, і в той же момент всі солдати скрикнули від жаху й подиву: промені сонця, що відбивалися на сталі, засліплювали їх, коли я розмахував шаблею врізнобіч. Його Величність, найхоробріший із монархів, злякався менше, ніж я міг очікувати. Він наказав мені вкласти зброю в піхви й якомога обережніше кинути її на землю футів на шість від кінця мого ланцюга. Потім він зажадав побачити один із порожніх залізних стовпів, під якими він розумів мої кишенькові пістолети. Я вийняв пістолет і на прохання імператора розтлумачив, як міг, його застосування; потім, зарядивши його лише порохом, що завдяки герметично зачиненій порохівниці виявився абсолютно сухим (всі завбачливі моряки вживають на цей рахунок особливі запобіжні заходи), я попередив імператора, щоб він не лякався, і вистрілив у повітря. Цього разу подив був значно дужчим, ніж при огляді моєї шаблі. Сотні людей попадали, ніби вражені на смерть, і навіть сам імператор, хоча й встояв на ногах, якийсь час не міг отямитися. Я віддав обидва пістолети тим же способом, що й шаблю, і так само вчинив із кулями та порохом, але попросив Його Величність тримати останній подалі від вогню, адже від найменшої іскри він може загорітися й висадити у повітря імператорський палац. Так само я віддав годинники, які імператор оглянув із великою цікавістю й наказав двом найдужчим гвардійцям віднести їх, одягнувши на палицю і поклавши палицю на плечі, схоже на те як носії в Англії тягають барила з елем. Найбільше вразили імператора безперервний шум годинникового механізму й рух хвилинної стрілки, яку йому було гарно видно, бо ліліпути мають гостріший зір, аніж ми. Він запропонував ученим висловити свою думку щодо цієї машини, але читач і сам здогадається, що вчені не дійшли жодного одностайного висновку, і всі їхні припущення, яких, втім, я до ладу не второпав, були досить далекі від істини. Потім я здав срібні й мідні монети, гаманець із десятьма великими й кількома дрібними золотими монетами, ніж, бритву, гребінь, срібну скриньку для тютюну, носову хустинку й записник. Шаблю, пістолети й сумку з порохом та кулями відправили на возах до арсеналу Його Величності, інші речі повернули мені.
Я вже сказав вище, що в мене була таємна кишеня, якої не виявили мої детективи; у ній лежали окуляри (через слабкий зір я іноді користуюся ними), кишенькова підзорна труба й кілька інших дрібниць. Позаяк ці речі для імператора не становили жодного інтересу, то я й не вважав обов’язковим заявляти про них, тим більше, що я боявся, як би їх не загубили або не зіпсували.
Розділ III
Моя приязність та сумирна поведінка настільки примирили з моєю присутністю імператора, двір, армію і взагалі весь народ, що я почав плекати надію на швидке здобуття волі. Я всіляко намагався зміцнити це сприятливе ставлення до себе. Населення поступово звикло до мене й почало менше мене боятися. Іноді я лягав на землю й дозволяв п’ятьом або шістьом ліліпутам танцювати на моїй руці. Наприкінці навіть діти наважувалися гратися у піжмурки в моєму волоссі. Я навчився досить пристойно розуміти й розмовляти їхньою мовою. Якось імператорові спало на думку розважити мене акробатичними трюками, в яких ліліпути спритніші й вправніші за інші відомі мені народи. Але ніщо мене так не втішило, як майстерність канатних танцюристів, яку вони демонстрували на тонких білих нитках завдовжки у два фути, натягнутих на висоті дванадцять дюймів від землі. На цьому предметі я хочу зупинитися трохи докладніше й попрошу читача набратися терпіння.
Ці вправи виконуються лише особами, які претендують на високі посади й прагнуть шанобливого ставлення двору. Вони замолоду треновані в цьому мистецтві й не завжди вирізняються шляхетним походженням. Коли відкривається вакансія на високу посаду внаслідок смерті або опали (що трапляється часто), п’ять або шість таких претендентів подають прохання імператорові дозволити їм розважити Його Величність і двір танцями на канаті; і хто стрибне вище за всіх, не впавши, дістає вакантну посаду. Досить часто навіть перші міністри отримують наказ показати свою спритність і засвідчити перед імператором, що вони не втратили своїх здібностей. Флімнап, канцлер казначейства, має славу людини, яка здійснила стрибок на туго натягнутому канаті, принаймні, на дюйм вище, ніж вдавалося коли-небудь будь-якому іншому сановникові у всій імперії. Мені довелося бачити, як він перекрутився кілька разів поспіль на невеличкій дошці, прикріпленій до канату завтовшки не більше звичайної англійської мотузки. Мій друг Рельдресель, головний секретар таємної ради, на мою думку, – якщо лише моя дружба із ним не засліплює мене, – може претендувати щодо цього на друге місце після канцлера казначейства. Інші сановники в зазначеному мистецтві стоять майже на одному рівні.[13]
Ці розваги часто супроводжуються нещастями, пам’ять про які зберігає історія. Я сам бачив, як два чи три здобувачі покалічилися. Проте небезпека стає ще більшою, коли власне міністри дістають наказ показати спритність. Прагнучи перевершити самих себе та своїх суперників, вони виявляють таку ретельність, що рідко хто з них не зривається й не падає, іноді навіть одразу по двоє чи троє. Мене запевняли, що за рік або за два до мого прибуття Флімнап неодмінно зламав би собі шию, якби одна з королівських подушок, що випадково лежала на підлозі, не пом’якшила удару під час його падіння.[14]
Крім того, в особливих випадках тут влаштовується ще одна розвага, що демонструється у присутності лише імператора, імператриці та першого міністра. Імператор кладе на стіл три тонких шовкових нитки – синю, червону та зелену, у шість дюймів завдовжки кожна. Ці нитки призначені в нагороду особам, яких імператор побажає відзначити особливим знаком своєї прихильності.[15]
Церемонія відбувається у великій тронній залі Його Величності, де здобувачі змагаються у спритності. Імператор горизонтально тримає в руках ціпок, а претенденти, підходячи один по одному, то перестрибують через нього, то плазують під ним туди-сюди кілька разів, – залежно від того, піднято ціпок чи опущено; іноді один кінець ціпка тримає імператор, а інший – його перший міністр, іноді ж ціпок тримає лише останній. Хто виконає всі описані вправи з найбільшою легкістю та спритністю і якнайкраще покаже себе у стрибанні та плазуванні, той нагороджується синьою ниткою; червона дається другому за спритністю, а зелена – третьому. Подаровану нитку носять як пояс, обмотуючи її двічі навколо талії. При дворі рідко можна зустріти особу, яка не має такого пояса.
Щодня повз мене проводили коней з полкових і королівських стаєнь, тож вони невдовзі перестали лякатися мене й, не пручаючись, підходили до самих моїх ніг. Вершники змушували коней перестрибувати через мою покладену на землю руку. Якось імператорський ловець на рослому коні перестрибнув навіть через мою ногу, взуту в черевик; це був воістину дивовижний стрибок.
Одного разу я мав щастя потішити імператора у дуже незвичний спосіб. Я попросив дістати кілька ціпків завдовжки у два фути й завтовшки із звичайну тростину; Його Величність наказав головному лісникові зробити відповідні розпорядження, і наступного ранку сім лісників привезли необхідне на семи возах, кожен із яких був запряжений вісьмома кіньми. Я взяв дев’ять ціпків і міцно вбив їх у землю у вигляді квадрата, кожен бік якого був завдовжки у два з половиною фути; на висоті близько двох футів я прив’язав до чотирьох кутів цього квадрата інші чотири ціпки паралельно до землі; потім на дев’яти кілках я натягнув носову хустинку туго, як барабан; чотири горизонтальні ціпки, здіймаючись над хустинкою приблизно на п’ять дюймів, утворили з кожного боку щось подібне до поручнів. Закінчивши ці приготування, я попросив імператора відрядити двадцять чотири найкращих кавалеристи для вправ на влаштованому мною майданчику. Його Величність схвалив мою пропозицію, і, коли кавалеристи прибули, я підняв їх по черзі на конях і у всеозброєнні разом із офіцерами, які ними керували. Вишикувавшись, вони розділилися на два загони й розпочали маневри: пускали одне в одного тупі стріли, атакували одне одного оголеними шаблями, то кидаючись навтьоки, то переслідуючи, то ведучи атаку, то відступаючи, – словом, показуючи кращу військову виучку, яку мені будь-коли доводилося бачити. Горизонтальні ціпки не дозволяли вершникам та їхнім коням впасти з майданчика. Імператор був у захваті і навіть змусив мене повторювати цю розвагу кілька днів поспіль, а одного разу навіть сам піднявся на майданчик і особисто керував маневрами.[16]
Завдяки великим зусиллям йому навіть вдалося переконати імператрицю дозволити мені потримати її в закритому кріслі на відстані двох ярдів від майданчика, так що вона могла добре бачити всі маневри. На щастя для мене, всі ці вправи пройшли благополучно; раз тільки буйний кінь одного з офіцерів пробив копитом дірку в моїй носовій хустинці й, спіткнувшись, упав, перекинувши свого наїзника, але я негайно ж виручив обох і, прикривши однією рукою дірку, спустив іншою рукою всю кавалерію на землю у той же спосіб, яким підняв її. Кінь вивихнув ліву передню ногу, але вершник не постраждав. Я ретельно зашив хустинку, але відтоді перестав довіряти її міцності в подібних небезпечних вправах.
За два чи три дні до мого звільнення, саме у той час, коли я розважав двір своїми витівками, до Його Величності прибув гонець із повідомленням. Кілька підданих, проїжджаючи повз те місце, де мене знайшли, побачили на землі якесь величезне чорне тіло досить дивної форми, із широкими пласкими краями, що займають простір, подібний до того, який має спальня Його Величності, посередині підняте над землею на висоту людського зросту; що це не яка-небудь жива істота, як вони спочатку побоювалися, тому що воно лежить на траві нерухомо, і деякі з них кілька разів обійшли його довкола; стаючи на плечі один одному, вони піднялися на верхівку загадкового тіла, яка виявилася пласкою поверхнею, а всередині тіло було порожнім, у чому вони переконалися, тупцюючи по ньому ногами; і вони смиренно висловлюють припущення, що це є власністю Людини-Гори; і якщо буде завгодно Його Величності, то вони візьмуться доставити його лише на п’яти конях. Я відразу ж здогадався, про що йшлося, і щиро зрадів цій звістці. Очевидно, діставшись берега після кораблетрощі, я був такий засмучений, що не помітив, як дорогою до місця мого нічлігу з мене злетів капелюх, якого я прив’язав шнурком до підборіддя, коли гріб у човні, і щільно насунув на вуха, коли плив морем. Ймовірно, я не звернув уваги, як розірвався шнурок, і вирішив, що капелюх загубився у морі. Описавши властивості й призначення цього предмета, я благав Його Величність розпорядитися, щоб його якомога швидше мені доставили. Наступного дня капелюх привезли мені, але в не найкращому стані. Візничі пробили в полях дві дірки на відстані півтора дюйма від країв, зачепили за них гачки, які прив’язали довгою мотузкою до упряжі й тягли в такий спосіб мій головний убір добрих півмилі. Однак через те, що ґрунт у цій країні надзвичайно рівний і гладкий, капелюх зазнав менше ушкоджень, ніж я очікував.
Він тримав у руці оголену шпагу для захисту, на випадок, якби я розірвав ланцюг. Шпага ця була завдовжки близько трьох дюймів, її золотий ефес та піхви прикрашені діамантами. Голос Його Величності пронизливий, але чистий і настільки виразний, що навіть стоячи я міг чітко його чути. Всі дами та придворні були чудово одягнені, тож займане ними місце було схоже на розстелену спідницю, яку обвивали золоті та срібні візерунки. Його імператорська Величність часто звертався до мене із питаннями, на які я відповідав йому, але ні він, ані я не розуміли жодного слова з тих, що говорили один одному. Тут же перебували священики і юристи (як я зрозумів з їхніх костюмів), яким було наказано вступити зі мною в розмову; я, в свою чергу, намагався заговорити різними мовами, з якими був хоча б трішки знайомий: німецькою, голландською, латинською, французькою, іспанською, італійською й на лінгва франка[9], але все це ні до чого не привело. За дві години двір вийшов, і мене залишили під потужною вартою – для охорони від зухвалих і, можливо, навіть злісних витівок голоти, що наполегливо прагнула протиснутися якнайближче до мене, наскільки їй вистачало сміливості. Деяким стало нахабства пустити в мене кілька стріл, коли я сидів на землі біля дверей мого будинку; одна з них ледь не влучила мені у ліве око.
Однак полковник наказав схопити шістьох розбишак і вирішив, що найкращим покаранням для них буде зв’язати й віддати в мої руки. Солдати так і вчинили, підштовхуючи до мене бешкетників тупими кінцями пік; я згріб їх усіх у праву руку й п’ятьох поклав до кишені камзола; що ж до шостого, то я зробив вигляд, начебто хочу з’їсти його живцем. Бідолашний щосили заверещав, а полковник і офіцери дуже занепокоїлися, коли побачили, що я вийняв з кишені складаного ножика. Але незабаром я їх заспокоїв:
лагідно дивлячись на мого бранця, я розрізав мотузки, що зв’язували його, і обережно поставив на землю; він миттю втік. Так само я вчинив і з рештою, по одному виймаючи їх з кишені. І я побачив, що солдати й народ залишилися дуже задоволені моїм милосердям, про яке в дуже вигідному для мене світлі було повідомлено при дворі.
Із настанням ночі я не без зусиль увійшов до свого будинку й ліг спати на голій землі. У такий спосіб я проводив ночі близько двох тижнів, протягом яких за наказом імператора для мене виготовили постіль. Привезли шістсот звичайних матраців, і в моєму будинку розпочалася робота: сто п’ятдесят штук зшили разом, відтак утворився один матрац, якраз для мене – і завдовжки, і завширшки; чотири таких матраци поклали докупи, але тверда підлога із гладкого каменю, на якій я спав, не стала від цього набагато м’якшою. На кшталт матрацу виготовили й простирадла, ковдри та покривала, досить стерпні для людини, що давно призвичаїлася до незручностей.
Ледве звістка про моє прибуття розлетілася королівством, як звідусіль почали стікатися, юрби заможних, охочих і цікавих людей, щоб подивитися на мене. Села майже спорожніли, що спричинило б великі збитки для землеробства й домашнього господарства, якби своєчасні розпорядження Його Величності не запобігли нещастю. Він звелів тим, хто мене вже бачив, повернутися додому й не наближатися до моєї «оселі» ближче, ніж на п’ятдесят ярдів без особливого на те дозволу двору. Це принесло міністрам чималий прибуток.
Тим часом імператор скликав часті наради, на яких обговорювалося питання, як вчинити зі мною. Пізніше я довідався від одного мого близького друга, особи досить знатної й посвяченої в державні таємниці, що двір перебував у великому сум’ятті щодо мене. З одного боку, боялися, щоб я не розірвав ланцюги, з іншого – побоювалися, що моє утримання виявиться надто збитковим і може спричинити голод в країні. Іноді зупинялися на думці заморити мене або, принаймні, засипати моє обличчя й руки отруєними стрілами, щоб швидше відправити на той світ; але потім взяли до уваги, що розкладання такого величезного трупа може викликати в столиці чуму, та й у всьому королівстві теж. У розпал цих нарад біля дверей великої зали ради зібралися офіцери, і двоє з них, допущені на збори, представили докладну доповідь про мій вчинок із шістьма згаданими бешкетниками. Це справило таке сприятливе враження на Його Величність і всю державну раду, що негайно було видано наказ імператора, що зобов’язував усі села, які перебувають у межах дев’ятисот ярдів від столиці, постачати щоранку по шість биків, сорок баранів та іншої провізії до мого столу, разом із відповідною кількістю хліба, вина та інших напоїв, за встановленою таксою й за рахунок сум, асигнованих із цією метою із власної скарбниці Його Величності. Потрібно зазначити, що цей монарх живе головним чином із прибутків від своїх особистих маєтків і досить рідко, у виняткових випадках, звертається по субсидію до підданих, які, проте, зобов’язані на його вимогу прибути на війну у власному озброєнні.[10]
Крім того, при мені заснували штат прислуги у шістсот осіб, для якої виділили харчові кошти й збудували обабіч моїх дверей зручні намети. Так само було віддано наказ, щоб триста кравців зшили для мене костюм місцевого фасону; щоб шестеро найвидатніших учених Його Величності узялися за навчання мене місцевої мови й, нарешті, щоб якомога частіше в моїй присутності відбувалися тренування на конях, які належать імператорові, придворним і гвардії, з метою привчити їх до мене. Всі ці накази належним чином виконали, і за три тижні я зробив великі успіхи у вивченні ліліпутської мови. Протягом цього часу імператор часто робив мені честь своїми відвідинами і милостиво допомагав моїм наставникам мене навчати. Ми вже могли спілкуватися одне з одним, і перші слова, які я вивчив, виражали бажання, щоб Його Величність подарував мені волю; слова ці я щодня на колінах повторював імператорові. У відповідь на моє прохання імператор, наскільки я міг зрозуміти його, говорив, що звільнення є справою часу, що воно не може бути дароване без згоди державної ради й що колись я повинен «люмоз кельмін пессо деемарлон емпозо», тобто дати клятву зберігати мир із ним та його імперією. Втім, поводження зі мною буде найлюб’язнішим; імператор радив терпінням і скромністю заслужити добре до себе ставлення як його особисто, так і його підданих. Він просив мене не ображатися, якщо він віддасть наказ особливим чиновникам мене обшукати[11], бо він вважає, що на мені є зброя, що має бути дуже небезпечною, якщо відповідає величезним розмірам мого тіла.
Я просив Його Величність бути спокійним щодо цього, заявивши, що готовий роздягнутися й вивернути кишені в його присутності. Все це я пояснив частково словами, частково знаками. Імператор відповів мені, що за законами імперії обшук повинен проводитися двома його чиновниками. Він, мовляв, розуміє, що ця вимога закону не може бути здійснена без моєї згоди й допомоги; що, маючи високу думку про мою великодушність і справедливість, він спокійно передасть цих чиновників у мої руки; що речі, відібрані ними, повернуть мені, якщо я залишу цю країну, або ж мені буде за них сплачено, скільки я сам забажаю. Я взяв обох чиновників у руки й поклав їх спочатку в кишені камзола, а потім в усі інші, крім двох годинникових і однієї потаємної, яку я не хотів показувати, бо в ній був дріб’язок, нікому, крім мене, не потрібний. У годинникових кишенях лежали:
в одній срібний годинник, а в іншій – гаманець із декількома золотими. Добродії ці мали при собі папір, пера та чорнило й склали докладний опис усього, що знайшли.[12]
Коли опис було закінчено, вони попросили мене висадити їх на землю, щоб вони могли надати його імператорові. Пізніше я переклав цей опис англійською мовою. Ось він слово в слово:
«По-перше, у правій кишені камзола Людини-Гори (так я передаю слова «Куїнбус Флестрін»), після ретельного огляду ми знайшли лише великий шматок грубого полотна, що за своїми розмірами міг би слугувати килимом для головної парадної зали палацу Вашої Величності. У лівій кишені ми побачили величезну срібну скриню із кришкою із того ж металу, яку ми, доглядачі, підняти не могли. Коли на нашу вимогу скриню було відчинено і один із нас туди увійшов, то він по коліна поринув у якийсь пил, частина якого, піднявшись до наших облич, змусила нас обох кілька разів голосно чхнути. У правій кишені жилета ми знайшли величезний стос тонких білих субстанцій, складених одна на одну. Цей стос, завтовшки у три людини, перев’язаний міцними канатами й поцяткований чорними знаками, які, за скромним нашим припущенням, не що інше, як письмена, кожна буква яких дорівнює половині нашої долоні. У лівій жилетній кишені було знайдено інструмент, до спинки якого прикріплені двадцять довгих жердин, що нагадують частокіл перед двором Вашої Величності; за нашим припущенням, цим інструментом Людина-Гора розчісує своє волосся, але це лише припущення: ми не завжди тривожили його розпитуваннями, бо нам було дуже важко з ним спілкуватися. Праворуч у великій кишені середнього чохла (так я перекладаю слово «ранфуло», яким вони називали штани) ми побачили порожній залізний стовп, завдовжки у зріст людини, прикріплений до міцного шматка дерева, більшого за розміром, ніж сам стовп; з одного боку стовпа стирчать великі шматки заліза, досить дивної форми, призначення яких ми не змогли визначити. Подібна ж машина знайдена нами й у лівій кишені. У меншій кишені із правого боку виявилося кілька пласких дисків з білого та червоного металу, різних за розміром; деякі білі диски, очевидно срібні, такі великі й важкі, що ми вдвох ледь могли підняти їх. У лівій кишені ми знайшли дві чорні колони неправильної форми; стоячи на дні кишені, ми лише із превеликим зусиллям змогли дістати до їхнього верхів’я. Одна з колон укладена в покришці й складається із цільного матеріалу, натомість на верхньому кінці іншої є якесь кругле біле тіло, удвічі більше за наші голови. У кожну колону вкладено величезну сталеву пластину; вважаючи, що це небезпечні знаряддя, ми зажадали від Людини-Гори пояснень щодо їхнього застосування. Вийнявши обидва знаряддя з футляра, він сказав, що в його країні одним із них голять бороду, а іншим ріжуть м’ясо. Крім того, на Людині-Горі ми знайшли ще дві кишені, куди увійти не змогли. Ці кишені він називає годинниковими; вони схожі на дві широкі щілини, прорізані у верхній частині його середнього чохла, а тому надто сильно притиснені розмірами його черева. Із правої кишені спускається більший срібний ланцюг із дивовижною машиною, що лежить на дні кишені. Ми наказали йому вийняти все, що було прикріплене до цього ланцюга; предмет виявився схожим на кулю, одна половина якої зроблена зі срібла, а інша з якогось прозорого металу; коли ми, помітивши на цьому боці кулі якісь дивні знаки, розташовані колом, спробували до них доторкнутися, то пальці наші вперлися в це прозоре тіло. Людина-Гора наблизила цю машину до наших вух і ми почули безперервний шум, схожий на шум колеса водяного млина. Ми думаємо, що це або невідома нам тварина, або шановане ним божество. Проте ми більше схиляємося до останньої думки, адже за його тлумаченнями (якщо ми правильно зрозуміли пояснення Людини-Гори, що дуже погано розмовляє нашою мовою), він рідко робить що-небудь, не радячись із ним. Цей предмет він називає своїм оракулом і каже, що він вказує час кожного кроку його життя. З лівої годинникової кишені Людина-Гора вийняв сітку, завбільшки майже таку ж, як рибальська, але влаштовану так, що вона може закриватися й відкриватися на зразок гаманця, чим вона й слугує йому; у сітці ми знайшли кілька масивних шматків жовтого металу, і якщо це справжнє золото, то воно, певно, має величезну цінність.
Таким чином, на виконання веління Вашої Величності, ретельно оглянувши всі кишені Людини-Гори, ми перейшли до подальшого обстеження й знайшли на ньому пояс, зроблений зі шкіри якоїсь величезної тварини; на цьому поясі ліворуч висить шабля, завдовжки у п’ять разів більша за середній людський зріст, а праворуч – сумка чи мішок, розділений на два відділення, у кожному з яких можна помістити трьох підданих Вашої Величності. Ми знайшли в одному відділенні сумки безліч куль із дуже важкого металу; кожна куля, завбільшки майже із нашу голову, вимагає великої сили, щоб підняти її; в іншому відділенні лежала купка якихось чорних зерен, не дуже велика за обсягом й вагою: ми могли помістити на долоні до п’ятдесяти таких зерен.
Це точний опис знайденого нами при обшуку Людини-Гори, який тримався чемно і з належною повагою до виконавців наказів Вашої Величності.
Скріплено підписом і прикладанням печатки в четвертий день вісімдесят дев’ятого місяця благополучного царювання Вашої Величності.
Клефрін Фрелок,
Марсі Фрелок»
Коли цей опис прочитали імператорові, Його Величність зажадав, хоча й у найделікатнішій формі, щоб я віддав деякі перераховані в ньому предмети. Насамперед він запропонував передати йому шаблю, яку я зняв разом із піхвами та всім, що було при ній. Тим часом імператор наказав трьом тисячам добірних воїнів (які в цей день охороняли Його Величність) оточити мене на певній відстані й тримати на прицілі лука, чого я, втім, не помітив, бо ж очі мої були спрямовані на Його Величність. Імператор побажав, щоб я оголив шаблю, що хоча місцями й заіржавіла від морської води, але все ж яскраво виблискувала. Я скорився, і в той же момент всі солдати скрикнули від жаху й подиву: промені сонця, що відбивалися на сталі, засліплювали їх, коли я розмахував шаблею врізнобіч. Його Величність, найхоробріший із монархів, злякався менше, ніж я міг очікувати. Він наказав мені вкласти зброю в піхви й якомога обережніше кинути її на землю футів на шість від кінця мого ланцюга. Потім він зажадав побачити один із порожніх залізних стовпів, під якими він розумів мої кишенькові пістолети. Я вийняв пістолет і на прохання імператора розтлумачив, як міг, його застосування; потім, зарядивши його лише порохом, що завдяки герметично зачиненій порохівниці виявився абсолютно сухим (всі завбачливі моряки вживають на цей рахунок особливі запобіжні заходи), я попередив імператора, щоб він не лякався, і вистрілив у повітря. Цього разу подив був значно дужчим, ніж при огляді моєї шаблі. Сотні людей попадали, ніби вражені на смерть, і навіть сам імператор, хоча й встояв на ногах, якийсь час не міг отямитися. Я віддав обидва пістолети тим же способом, що й шаблю, і так само вчинив із кулями та порохом, але попросив Його Величність тримати останній подалі від вогню, адже від найменшої іскри він може загорітися й висадити у повітря імператорський палац. Так само я віддав годинники, які імператор оглянув із великою цікавістю й наказав двом найдужчим гвардійцям віднести їх, одягнувши на палицю і поклавши палицю на плечі, схоже на те як носії в Англії тягають барила з елем. Найбільше вразили імператора безперервний шум годинникового механізму й рух хвилинної стрілки, яку йому було гарно видно, бо ліліпути мають гостріший зір, аніж ми. Він запропонував ученим висловити свою думку щодо цієї машини, але читач і сам здогадається, що вчені не дійшли жодного одностайного висновку, і всі їхні припущення, яких, втім, я до ладу не второпав, були досить далекі від істини. Потім я здав срібні й мідні монети, гаманець із десятьма великими й кількома дрібними золотими монетами, ніж, бритву, гребінь, срібну скриньку для тютюну, носову хустинку й записник. Шаблю, пістолети й сумку з порохом та кулями відправили на возах до арсеналу Його Величності, інші речі повернули мені.
Я вже сказав вище, що в мене була таємна кишеня, якої не виявили мої детективи; у ній лежали окуляри (через слабкий зір я іноді користуюся ними), кишенькова підзорна труба й кілька інших дрібниць. Позаяк ці речі для імператора не становили жодного інтересу, то я й не вважав обов’язковим заявляти про них, тим більше, що я боявся, як би їх не загубили або не зіпсували.
Розділ III
Автор досить оригінально розважає імператора, придворних дам і кавалерів. Опис розваг при дворі в Ліліпутії. Авторові на певних умовах дарують волю.
Моя приязність та сумирна поведінка настільки примирили з моєю присутністю імператора, двір, армію і взагалі весь народ, що я почав плекати надію на швидке здобуття волі. Я всіляко намагався зміцнити це сприятливе ставлення до себе. Населення поступово звикло до мене й почало менше мене боятися. Іноді я лягав на землю й дозволяв п’ятьом або шістьом ліліпутам танцювати на моїй руці. Наприкінці навіть діти наважувалися гратися у піжмурки в моєму волоссі. Я навчився досить пристойно розуміти й розмовляти їхньою мовою. Якось імператорові спало на думку розважити мене акробатичними трюками, в яких ліліпути спритніші й вправніші за інші відомі мені народи. Але ніщо мене так не втішило, як майстерність канатних танцюристів, яку вони демонстрували на тонких білих нитках завдовжки у два фути, натягнутих на висоті дванадцять дюймів від землі. На цьому предметі я хочу зупинитися трохи докладніше й попрошу читача набратися терпіння.
Ці вправи виконуються лише особами, які претендують на високі посади й прагнуть шанобливого ставлення двору. Вони замолоду треновані в цьому мистецтві й не завжди вирізняються шляхетним походженням. Коли відкривається вакансія на високу посаду внаслідок смерті або опали (що трапляється часто), п’ять або шість таких претендентів подають прохання імператорові дозволити їм розважити Його Величність і двір танцями на канаті; і хто стрибне вище за всіх, не впавши, дістає вакантну посаду. Досить часто навіть перші міністри отримують наказ показати свою спритність і засвідчити перед імператором, що вони не втратили своїх здібностей. Флімнап, канцлер казначейства, має славу людини, яка здійснила стрибок на туго натягнутому канаті, принаймні, на дюйм вище, ніж вдавалося коли-небудь будь-якому іншому сановникові у всій імперії. Мені довелося бачити, як він перекрутився кілька разів поспіль на невеличкій дошці, прикріпленій до канату завтовшки не більше звичайної англійської мотузки. Мій друг Рельдресель, головний секретар таємної ради, на мою думку, – якщо лише моя дружба із ним не засліплює мене, – може претендувати щодо цього на друге місце після канцлера казначейства. Інші сановники в зазначеному мистецтві стоять майже на одному рівні.[13]
Ці розваги часто супроводжуються нещастями, пам’ять про які зберігає історія. Я сам бачив, як два чи три здобувачі покалічилися. Проте небезпека стає ще більшою, коли власне міністри дістають наказ показати спритність. Прагнучи перевершити самих себе та своїх суперників, вони виявляють таку ретельність, що рідко хто з них не зривається й не падає, іноді навіть одразу по двоє чи троє. Мене запевняли, що за рік або за два до мого прибуття Флімнап неодмінно зламав би собі шию, якби одна з королівських подушок, що випадково лежала на підлозі, не пом’якшила удару під час його падіння.[14]
Крім того, в особливих випадках тут влаштовується ще одна розвага, що демонструється у присутності лише імператора, імператриці та першого міністра. Імператор кладе на стіл три тонких шовкових нитки – синю, червону та зелену, у шість дюймів завдовжки кожна. Ці нитки призначені в нагороду особам, яких імператор побажає відзначити особливим знаком своєї прихильності.[15]
Церемонія відбувається у великій тронній залі Його Величності, де здобувачі змагаються у спритності. Імператор горизонтально тримає в руках ціпок, а претенденти, підходячи один по одному, то перестрибують через нього, то плазують під ним туди-сюди кілька разів, – залежно від того, піднято ціпок чи опущено; іноді один кінець ціпка тримає імператор, а інший – його перший міністр, іноді ж ціпок тримає лише останній. Хто виконає всі описані вправи з найбільшою легкістю та спритністю і якнайкраще покаже себе у стрибанні та плазуванні, той нагороджується синьою ниткою; червона дається другому за спритністю, а зелена – третьому. Подаровану нитку носять як пояс, обмотуючи її двічі навколо талії. При дворі рідко можна зустріти особу, яка не має такого пояса.
Щодня повз мене проводили коней з полкових і королівських стаєнь, тож вони невдовзі перестали лякатися мене й, не пручаючись, підходили до самих моїх ніг. Вершники змушували коней перестрибувати через мою покладену на землю руку. Якось імператорський ловець на рослому коні перестрибнув навіть через мою ногу, взуту в черевик; це був воістину дивовижний стрибок.
Одного разу я мав щастя потішити імператора у дуже незвичний спосіб. Я попросив дістати кілька ціпків завдовжки у два фути й завтовшки із звичайну тростину; Його Величність наказав головному лісникові зробити відповідні розпорядження, і наступного ранку сім лісників привезли необхідне на семи возах, кожен із яких був запряжений вісьмома кіньми. Я взяв дев’ять ціпків і міцно вбив їх у землю у вигляді квадрата, кожен бік якого був завдовжки у два з половиною фути; на висоті близько двох футів я прив’язав до чотирьох кутів цього квадрата інші чотири ціпки паралельно до землі; потім на дев’яти кілках я натягнув носову хустинку туго, як барабан; чотири горизонтальні ціпки, здіймаючись над хустинкою приблизно на п’ять дюймів, утворили з кожного боку щось подібне до поручнів. Закінчивши ці приготування, я попросив імператора відрядити двадцять чотири найкращих кавалеристи для вправ на влаштованому мною майданчику. Його Величність схвалив мою пропозицію, і, коли кавалеристи прибули, я підняв їх по черзі на конях і у всеозброєнні разом із офіцерами, які ними керували. Вишикувавшись, вони розділилися на два загони й розпочали маневри: пускали одне в одного тупі стріли, атакували одне одного оголеними шаблями, то кидаючись навтьоки, то переслідуючи, то ведучи атаку, то відступаючи, – словом, показуючи кращу військову виучку, яку мені будь-коли доводилося бачити. Горизонтальні ціпки не дозволяли вершникам та їхнім коням впасти з майданчика. Імператор був у захваті і навіть змусив мене повторювати цю розвагу кілька днів поспіль, а одного разу навіть сам піднявся на майданчик і особисто керував маневрами.[16]
Завдяки великим зусиллям йому навіть вдалося переконати імператрицю дозволити мені потримати її в закритому кріслі на відстані двох ярдів від майданчика, так що вона могла добре бачити всі маневри. На щастя для мене, всі ці вправи пройшли благополучно; раз тільки буйний кінь одного з офіцерів пробив копитом дірку в моїй носовій хустинці й, спіткнувшись, упав, перекинувши свого наїзника, але я негайно ж виручив обох і, прикривши однією рукою дірку, спустив іншою рукою всю кавалерію на землю у той же спосіб, яким підняв її. Кінь вивихнув ліву передню ногу, але вершник не постраждав. Я ретельно зашив хустинку, але відтоді перестав довіряти її міцності в подібних небезпечних вправах.
За два чи три дні до мого звільнення, саме у той час, коли я розважав двір своїми витівками, до Його Величності прибув гонець із повідомленням. Кілька підданих, проїжджаючи повз те місце, де мене знайшли, побачили на землі якесь величезне чорне тіло досить дивної форми, із широкими пласкими краями, що займають простір, подібний до того, який має спальня Його Величності, посередині підняте над землею на висоту людського зросту; що це не яка-небудь жива істота, як вони спочатку побоювалися, тому що воно лежить на траві нерухомо, і деякі з них кілька разів обійшли його довкола; стаючи на плечі один одному, вони піднялися на верхівку загадкового тіла, яка виявилася пласкою поверхнею, а всередині тіло було порожнім, у чому вони переконалися, тупцюючи по ньому ногами; і вони смиренно висловлюють припущення, що це є власністю Людини-Гори; і якщо буде завгодно Його Величності, то вони візьмуться доставити його лише на п’яти конях. Я відразу ж здогадався, про що йшлося, і щиро зрадів цій звістці. Очевидно, діставшись берега після кораблетрощі, я був такий засмучений, що не помітив, як дорогою до місця мого нічлігу з мене злетів капелюх, якого я прив’язав шнурком до підборіддя, коли гріб у човні, і щільно насунув на вуха, коли плив морем. Ймовірно, я не звернув уваги, як розірвався шнурок, і вирішив, що капелюх загубився у морі. Описавши властивості й призначення цього предмета, я благав Його Величність розпорядитися, щоб його якомога швидше мені доставили. Наступного дня капелюх привезли мені, але в не найкращому стані. Візничі пробили в полях дві дірки на відстані півтора дюйма від країв, зачепили за них гачки, які прив’язали довгою мотузкою до упряжі й тягли в такий спосіб мій головний убір добрих півмилі. Однак через те, що ґрунт у цій країні надзвичайно рівний і гладкий, капелюх зазнав менше ушкоджень, ніж я очікував.