Свифт Джонатан. Мандри Гуллівера

Джонатан Свіфт
Мандри Гуллівера

Частина перша
Подорож до Ліліпутії

 

 

Розділ I
Автор повідомляє дещо про себе, свою родину та перший потяг до подорожей. Після кораблетрощі він рятується вплав і благополучно дістається берега країни ліліпутів. Його беруть у полон і відвозять у глиб країни.

 

 
   Мій батько володів невеликим маєтком у Ноттінгемширі. Я був третім із його п’яти синів. Коли мені виповнилося чотирнадцять років, він влаштував мене у коледж Еммануїла в Кембриджі^[1], де я відбув три роки, як і належить, віддаючись заняттям; однак навіть незначні витрати на моє навчання були непосильними для скромних батькових статків, і тому мене віддали на навчання до містера Джеймса Бетса, відомого лондонського хірурга, де я й провів чотири роки. Незначні кошти, які часом надсилав мені батько, я витрачав на вивчення навігації та інших галузей математики, корисних для людей, які збираються подорожувати, тому що я завжди вважав, що рано чи пізно мене чекає саме така доля. Залишивши містера Бетса, я повернувся до батька і вдома роздобув у нього, у дядька Джона та решти родичів сорок фунтів стерлінгів та заручився обіцянкою, що мені щороку надсилатимуть до Лейдена^[2] тридцять фунтів. У цьому місті протягом двох років і семи місяців я вивчав медицину, щиро вірячи, що вона знадобиться мені в далеких подорожах.
   Невдовзі після повернення з Лейдена я, за рекомендацією мого поважного вчителя містера Бетса, влаштувався хірургом на судно «Ластівка», що ходило під командою капітана Авраама Паннеля. У нього я прослужив три з половиною роки, здійснивши кілька подорожей до Леванта^[3] та інших країн. По приїзді до Англії я вирішив оселитися в Лондоні, до чого заохочував мене містер Бетс, який порекомендував мене кільком своїм пацієнтам. Я винайняв частину невеличкого будиночка на Олд-Джюрі й за порадою друзів оженився на міс Мері Бертон, другій доньці містера Едмунда Бертона, панчішного торговця на Ньюгет-Стріт, за яку отримав чотириста фунтів посагу.
   Позаяк за два роки мій добрий учитель Бетс помер, а друзів у мене було обмаль, то справи мої похитнулися. Ось чому, порадившись із дружиною та декількома знайомими, я вирішив знову стати моряком. Упродовж шести років я був хірургом на двох кораблях і здійснив кілька подорожей до Ост– та Вест-Індії, що трохи поліпшило моє матеріальне становище. Години дозвілля я присвячував читанню кращих авторів, давніх і нових, оскільки завжди запасався в дорогу книжками. На березі ж знайомився із традиціями та звичаями тубільців, вивчав їхню мову, що завдяки гарній пам’яті мені вдавалося дуже легко.
   Остання із цих мандрівок вийшла не дуже вдалою, і я, стомлений морським життям, вирішив осісти вдома з дружиною та дітьми. Я перебрався із Олд-Джюрі на Феттер-Лейн, а звідти – до Уоппіна, сподіваючись на практику серед моряків, але ця надія не виправдалася. Після трьох років очікування на поліпшення власного становища я зголосився на вигідну пропозицію капітана Вільяма Причарда, власника судна «Антилопа», вирушити з ним у Південне море. 4 травня 1699 року ми знялися з якоря у Брістолі, і наша подорож спочатку була дуже вдалою.
   Із певних причин було б недоречно обтяжувати читача докладним описом наших пригод у цих морях; достатньо сказати, що при переході в Ост-Індію страшною бурею нас віднесло на північний захід від Вандіменової Землі^[4]. Відповідно до спостережень, ми перебували на 30°2’ південної широти. Дванадцять чоловік нашого екіпажу померли від перевтоми та поганих харчів; решта були вкрай знесилені.
   5 листопада (початок літа в цих місцях) стояв густий туман, тож матроси лише на відстані півкабельтова від корабля помітили скелю. Але вітер був таким сильним, що нас понесло просто на неї, і корабель розбився за лічені хвилини. Шістьом із екіпажу, зокрема й мені, вдалося спустити човна та відійти від корабля та скелі. За моїми розрахунками, ми йшли на веслах близько трьох ліг, аж поки зовсім знесиліли, бо були перевтомлені вже на кораблі. Тому ми віддалися на волю хвиль, і за півгодини човен зненацька перекинуло поривом вітру, що налетів із півночі. Що сталося з моїми товаришами, які пливли в човні, а також із тими, які знайшли притулок на скелі чи залишилися на кораблі, сказати не можу. Гадаю, що всі вони загинули. Що ж власне до мене, то я поплив навмання, гнаний вітром і припливом. Я часто опускав додолу ноги, але не міг намацати дна; коли я зовсім вже знесилився й не здатен був більше боротися із хвилями, то відчув під ногами землю, а буря тим часом помітно стихла. Дно у цьому місці було таким пологим, що мені довелося пройти близько милі, перш ніж я дістався берега; за моїми припущеннями, це сталося близько восьмої години вечора. Я пройшов ще з півмилі, але не зміг побачити жодних ознак життя, чи, принаймні, був заслабким, аби щось розрізнити. Я почувався вкрай виснаженим; від утоми, спеки, до того ж від випитої ще на кораблі півпінти коньяку мене хилило на сон. Я ліг на траву, дуже низьку та м’яку, і заснув так міцно, як ніколи в житті. За моїми розрахунками, сон мій тривав близько дев’яти годин, бо коли я прокинувся, вже зовсім розвиднілося. Я спробував підвестися, але не міг поворухнутися – я лежав на спині й виявив, що мої руки та ноги міцно прив’язані, а моє довге та густе волосся прикріплене до землі.
 

 
   Моє тіло від пахв до стегон було обплутане густим павутинням тонких мотузок. Я міг дивитися лише вгору. Сонце починало припікати, і його сяйво засліплювало очі. Довкола мене вчувався якийсь глухий шум, але поза, в якій я лежав, не дозволяла мені бачити нічого, крім неба. Невдовзі я відчув, як щось живе заворушилося на моїй лівій нозі, м’яко поповзло по грудях і зупинилося біля самого підборіддя. Опустивши очі якомога нижче, я розрізнив перед собою людську істоту, зростом не більш як шість дюймів, із луком та стрілою в руках та сагайдаком за спиною. У той же час слідом за ним на мене почали видиратися ще принаймні сорок подібних створінь. Від здивування я так голосно скрикнув, що вони з жахом кинулися навтьоки; причому деякі з них, як я потім довідався, серйозно забилися, зіскакуючи й падаючи з мого тулуба на землю. Проте невдовзі вони повернулися, і один із них наважився підійти так близько, що йому було видно мене всього. На знак подиву він підняв догори руки й очі і тоненьким, але виразним голосом прокричав: «Гекіна де гуль»; решта кілька разів повторили ці слова, але тоді я не знав, що вони означають.
   Читач може собі уявити, як незручно було лежати увесь цей час. Нарешті завдяки потужним зусиллям мені вдалося розірвати мотузочки й висмикнути кілочки, до яких прив’язали мою ліву руку; я підніс її до обличчя і зрозумів, як вони зв’язали мене. У той же час, рвонувши щосили і завдавши тим собі нестерпного болю, я трохи послабив шнурки, що ліворуч прикріплювали моє волосся до землі, і це дало мені змогу повернути голову на два дюйми. Але створіннячка вдруге врятувалися втечею, перш ніж я встиг упіймати когось із них. Потім пролунав пронизливий крик, і коли він стих, я почув, як хтось із них голосно мовив: «Толго фонак». Тієї ж миті я відчув, що на мою ліву руку посипалися сотні стріл, що кололи мене, як голки; потім пролунав другий залп у повітря. Це було схоже на те, як у нас в Європі стріляють із мортир, і я гадаю, багато стріл упало на моє тіло (хоча я не відчув цього) і трохи на обличчя, яке я поспішив затулити лівою рукою. Коли цей град ущух, я застогнав від образи та болю і знову спробував звільнитися, але тоді пролунав третій залп, дужчий за попередні, причому деякі з цих істот намагалися штрикати мене списами в боки, але, на щастя, на мені була шкіряна куртка, яку вони не могли пробити. Я зрозумів, що найрозумніше – пролежати спокійно до настання ночі, коли мені неважко буде звільнитися за допомогою вже відв’язаної лівої руки. Що ж до тубільців, то я сподівався, що впораюся з будь-якими арміями, які вони можуть виставити проти мене, якщо тільки до їх складу входитимуть істоти такого ж зросту, як ті, яких я бачив. Однак доля розпорядилася інакше. Коли ці люди помітили, що я лежу спокійно, вони перестали метати стріли, проте посилення шуму наштовхнуло мене на думку, що натомість зросла їхня кількість. На відстані чотирьох ярдів від мене біля свого правого вуха я почув стукіт. Він тривав більше години, ніби зводили якусь будівлю. Повернувши голову, наскільки дозволяли мотузочки та кілочки, що її тримали, я побачив дерев’яний поміст, що піднімався над землею на півтора фута, вміщував чотирьох тубільців та мав дві чи три сходинки.^[5] Звідти один із них (очевидно, знатна особа) звернувся до мене з довгою промовою, з якої я не второпав жодного слова.
   Але я повинен згадати, що перед початком своєї промови можновладець тричі прокричав: «Лангро де гюль сан» (ці слова, як і попередні, згодом мені повторили й пояснили). Відразу ж по цьому до мене підійшли з п’ятдесят тубільців і обрізали мотузки, що прикріплювали лівий бік голови. Це дало мені можливість повернути її праворуч і спостерігати за поставою і жестами оратора. Він мені видався людиною середнього віку, на зріст вищий за трьох інших, які його супроводжували; один із них, трохи більший за мій середній палець (ймовірно, паж), тримав його шлейф, ще двоє стояли обіруч, утворюючи почет. Він за всіма правилами розіграв роль оратора: його промова нагадувала то погрозу, то обіцянки, а то виявляла співчуття та прихильність. Я відповідав небагатослівно, здавалося, покірно, звівши до сонця очі та ліву руку і ніби закликаючи світило в свідки; і через те, що я майже вмирав від голоду, – востаннє я поїв за кілька годин перед тим, як залишити корабель, – я не міг стримати свого нетерпіння й кілька разів підніс палець до рота, бажаючи показати, що хочу їсти. Гурго (так вони називають високопосадовців, як я довідався потім) чудово мене зрозумів. Він зійшов із помосту й наказав поставити біля мене кілька сходів, якими піднялися й попрямували до мого рота понад сто тубільців із кошиками зі стравами, які приготували й доставили за наказом монарха, щойно до нього надійшла звістка про мою появу. У страви ці входило м’ясо якихось тварин, але я не міг розібрати за смаком, яких саме. Там були лопатки, окістя й філе; на вигляд м’ясо було схоже на баранину, дуже смачно приготовану, але кожну частину за розміром навряд чи можна було порівняти навіть із крилом жайвора. Я заковтував по два і по три шматки разом із трьома короваями хліба завбільшки з рушничну кулю. Тубільці прислуговували мені досить вправно й тисячами жестів виражали своє здивування моїм зростом і апетитом.
   Потім я почав показувати інші знаки, даючи зрозуміти, що хочу пити. За кількістю з’їденого вони второпали, що малою порцією утамувати мою спрагу не вдасться і, як народ досить винахідливий, надзвичайно спритно витягли на мене, а потім підкотили до моєї руки одну з найбільших бочок і вибили з неї дно; я без зусиль висушив її одним духом, бо вона вміщувала не більше половини нашої пінти. Вино за смаком нагадувало бургундське, але було набагато приємнішим. Потім вони піднесли мені іншу бочку, яку я випив на той же манер, і зробив знак, щоб дали ще, але в них більше не було. Коли я робив усі описані чудеса, істотки галасували від радості й танцювали в мене на грудях, багато разів повторюючи свій перший вигук: «Гекіна де гуль». Знаками вони попросили мене скинути обидві бочки на землю, але спочатку наказали натовпу внизу відійти вбік, голосно вигукуючи: «Бору мівола»; а коли бочки полетіли вниз, пролунав одностайний вигук: «Гекіна де гуль». Зізнаюся, не раз у мене виникало бажання схопити перших, хто потрапить до рук, сорок або п’ятдесят створіннячок, коли вони розгулювали туди-сюди моїм тілом, і жбурнути ними об землю. Але усвідомлюючи те, що вони могли завдати мені ще більших неприємностей, ніж ті, що я вже пережив, а заразом пам’ятаючи врочисту обіцянку, яку я дав їм, – саме так я тлумачив свою покірну поведінку, – невдовзі прогнав ці думки геть. З іншого боку, я вважав себе зв’язаним законом гостинності з цим народцем, що не пошкодував для мене витрат на чудове частування. Разом із тим я не міг надивуватися безстрашності манюсіньких створінь, які мали хоробрість піднятися на моє тіло й прогулюватися по ньому в той час, як одна моя рука була вільна, не тремтячи від жаху перед таким велетнем, яким я мав би виглядати в їхніх очах. За деякий час, коли вони зрозуміли, що я більше не хочу їсти, до мене з’явився високопосадовець від імені Його імператорської Величності. Поважний чоловік, піднявшись знизу по моїй правій нозі, попрямував до мого обличчя у супроводі десятка осіб, що складали його почет. Він показав свої вірчі грамоти з королівською печаткою, присунувши їх до моїх очей, і звернувся з промовою, що тривала близько десяти хвилин і була виголошена без найменших ознак гніву, але твердо та рішуче, причому він часто вказував пальцем уперед (як з’ясувалося потім, у напрямку столиці, яка була розташована на відстані півмилі від нас), і куди, за постановою Його Величності та державної ради, мене повинні були перевезти. Я відповів кількома словами, яких вони не зрозуміли, тож мені довелося вдатися до жестів: я показав своєю вільною рукою на іншу руку (але зробив цей рух високо над головою промовця, боячись зачепити його або його челядь), потім на голову й тіло, даючи таким чином зрозуміти, що хочу, аби мене звільнили. Мабуть, високопосадовець зрозумів мене досить добре, тому що, похитавши заперечно головою, пояснив жестами, що мене мають доправити до столиці як бранця. Разом із тим він робив й інші знаки, даючи зрозуміти, що мене там годуватимуть, напуватимуть і взагалі ставитимуться до мене добре. Ось тут у мене знову виникло бажання спробувати розірвати свої пута; але, відчуваючи ще пекучий біль на обличчі та руках, що вкрилися пухирями, причому багато стріл досі стирчало з них, і помітивши, що кількість моїх ворогів постійно зростає, я знаками дав зрозуміти, що вони можуть робити зі мною все, що їм завгодно. Задоволені моєю смиренністю, Гурго та його почет люб’язно розкланялися й пішли геть із веселими обличчями.
   Невдовзі я побачив вияв всезагальної радості. У гаморі я чув, як часто повторювалися слова «попелом селян», і відчув, що ліворуч юрба послабила мотузки настільки, що я міг повернутися на бік й всмак помочитися; потреба ця була справлена мною із такою насолодою, яка викликала велике здивування у маленьких створінь, які, здогадуючись за моїми рухами, що я збираюся робити, негайно розступилися, щоб не потрапити в потік, який потужно, з великим шумом заструменився із мене. Ще раніше вони змастили моє обличчя та руки якоюсь маззю із приємним запахом, що за кілька хвилин заспокоїла пекучий біль, завданий їхніми стрілами. Все це у поєднанні із поживним сніданком та чудовим вином гарно вплинуло на мене й схилило на сон. Я проспав, як мені сказали потім, близько восьми годин, тому що лікарі за наказом імператора до бочок із вином підмішали сонного зілля.
   Очевидно, що тубільці знайшли мене сонного на землі після кораблетрощі й негайно послали гінця до імператора зі звісткою про цю знахідку. Одразу було зібрано державну раду й винесено постанову зв’язати мене вищеописаним способом (що було виконано вночі, коли я спав), відправити мені у великій кількості їжу та питво й приготувати машину, щоб перевезти мене до столиці. Можливо, таке рішення може видатися надто сміливим і небезпечним, та я переконаний, що у подібному випадку жоден європейський монарх не вчинив би так. Проте, як на мене, це рішення було настільки ж розсудливим, як і великодушним. Справді, припустімо, що ці люди спробували б убити мене своїми списами та стрілами під час мого сну. Що би вийшло? Відчувши біль, я, напевно, відразу прокинувся б і у нападі люті обірвав мотузки, якими був зв’язаний, після чого вони навряд чи могли б чекати від мене милості.
   Ці люди – чудові математики й досягли високого рівня в механіці завдяки заохоченням та підтримці імператора, відомого шанувальника наук. Цей монарх має багато машин на колесах для перевезення колод та інших великих вантажів. Він часто будує величезні військові кораблі, що іноді сягають дев’яти футів завдовжки, там, де росте ліс, і звідти перевозить їх на цих машинах за триста або чотириста ярдів до моря. П’ятистам теслям та інженерам було доручено негайно виготовити найбільший віз, який лише їм доводилося коли-небудь будувати. Це була дерев’яна платформа, що здіймалася на три дюйми над землею, близько семи футів завдовжки і чотирьох завширшки, на двадцяти двох колесах. Почуті мною вигуки були вітанням народу з нагоди прибуття цього воза, який відправили за мною, здається, за чотири години по тому, як я вийшов на берег. Його поставили біля мене, паралельно до мого тулуба. Загалом труднощі полягали в тому, щоб підняти та покласти мене на цього воза. З цією метою вбили вісімдесят паль заввишки один фут кожна і приготували дуже міцні канати товщиною із нашу мотузку, які були прикріплені гачками до численних шнурків, що ними робітники оповили мою шию, руки, тулуб та ноги. Дев’ятсот силачів заходилися тягти канати за допомогою безлічі блоків, прикріплених до паль, і в такий спосіб менш як за три години мене підняли, поклали на воза та міцно прив’язали до нього. Все це розповіли мені потім, бо ж під час цієї операції я спав глибоким сном, у який був занурений снодійною мікстурою, підмішаною до вина. Півтори тисячі найбільших коней із палацових стаєнь, заввишки близько чотирьох із половиною дюймів кожен, знадобилося, аби перевезти мене до столиці, розташованої за півмилі від того місця, де я лежав.
   Ми були в дорозі вже години чотири, коли я прокинувся завдяки досить кумедному випадку. Віз зупинився біля якоїсь споруди; скориставшись цим, двоє чи троє парубків забажали подивитися, який я, коли сплю. Вони піднялися на візок і тихенько прокралися до мого обличчя. Тут один із них, гвардійський офіцер, засунув мені в ліву ніздрю вістря своєї піки; воно залоскотало, як соломинка, і я голосно чхнув. Перелякані сміливці миттю зникли, і лише через три тижні я довідався причину мого раптового пробудження.
   Решту днів ми провели в дорозі; уночі влаштовувалися на відпочинок, поруч зі мною виставляли п’ятсот гвардійців сторожі, половину зі смолоскипами, а решту з луками напоготові, щоб стріляти за першої моєї спроби поворухнутися. Зі сходом сонця ми знову рушили і до полудня вже були за двісті ярдів від міських воріт. Назустріч вийшли імператор і весь його двір, проте високопосадовці рішуче опиралися наміру Його Величності піднятися на моє тіло, боячись наразити його на небезпеку.
   На площі, де зупинився віз, височів старовинний храм, який вважався найбільшим у всьому королівстві. Кілька років тому його було спаплюжено страшним убивством, і відтоді тутешнє населення, що вирізняється великою забобонністю, почало дивитися на нього як на місце, не варте святості; через це його перетворили на публічний будинок. З нього було винесено всі лаштунки й прикраси. Цей будинок і став моїм помешканням. Великі двері, обернені на північ, мали близько чотирьох футів заввишки та майже два фути завширшки, тож я міг досить вільно проповзти через них. Обабіч від дверей, на відстані якихось шести дюймів від землі, були розташовані два маленьких вікна; до лівого придворні ковалі провели дев’яносто один ланцюжок, на кшталт тих, що носять із годинниками наші європейські дами, і майже такі ж завбільшки. Ланцюжки ці були закріплені на моїй лівій нозі тридцятьма шістьма навісними замками.^[6]
   Навпроти храму, по інший бік великої дороги, на відстані двадцяти футів, стояла вежа, не менше п’яти футів заввишки. На цю вежу зійшов імператор із безліччю придворних, щоб краще мене бачити. За підрахунками, близько ста тисяч народу з тією ж метою залишили місто, і я думаю, що, незважаючи на варту, не менше десяти тисяч цікавих побували на мені в різний час, піднімаючись на моє тіло сходами. Проте невдовзі було видано наказ, який забороняв це робити під страхом смертної кари. Коли ковалі зрозуміли, що вирватися я не зможу, вони обрізали мотузки, які зв’язували мене, і я підвівся в такому похмурому настрої, як ніколи в житті. Шум і подив юрби, що побачила, як я встав і ходжу, неможливо описати. Ланцюги, якими скували мою ліву ногу, були близько двох ярдів завдовжки і не лише давали мені можливість гуляти туди-сюди, описуючи півколо, але й, закріплені на відстані чотирьох дюймів від дверей, дозволяли заповзати до храму й лягати в ньому, витягнувшись у повен зріст.
 

Розділ II
Імператор Ліліпутії в супроводі численних вельмож приходить відвідати автора в його ув’язненні. Опис зовнішності й одягу імператора. Авторові призначають учителів для навчання мови ліліпутів. Своїм сумирним поводженням він здобуває прихильність імператора. Обшук кишень автора. У нього відбирають шаблю та пістолети.

 

 
   Підвівшись на ноги, я озирнувся довкола. Мушу зізнатися, що мені ніколи не доводилося бачити більш привабливого пейзажу. Вся навколишня місцевість була суцільним садом, а обгороджені поля, з яких кожне займало не більше сорока квадратних футів, були схожі на квіткові клумби. Ці поля чергувалися з лісом заввишки у півстанга, де найвищі дерева, наскільки я зрозумів, були не більше семи футів. Ліворуч розкинулося місто, що мало вигляд театральної декорації.
   Уже кілька годин мене вкрай турбувала одна природна потреба, що й не дивно, бо ж востаннє я полегшувався майже два дні тому. Почуття сорому змінювалося найжорстокішими покликами. Найкраще, що я міг вигадати, було вповзти до мого будинку; так я й зробив; зачинивши за собою двері, я заліз всередину, наскільки дозволяли ланцюги, і звільнив своє тіло від ваги, що його турбувала. Але це був єдиний випадок, що може слугувати приводом для обвинувачення мене в неохайності, і я сподіваюся на розуміння неупередженого читача, особливо якщо він зріло та об’єктивно оцінить тяжке становище, в якому я перебував. Згодом я справляв зазначену потребу рано вранці на відкритому повітрі, відійшовши від храму, скільки дозволяли ланцюги, причому було вжито належних заходів, щоб двоє призначених для цієї мети слуг прибирали возиками смердючу речовину до приходу моїх гостей. Я би не зупинявся так довго на предметі, з першого погляду начебто неважливому, якби не вважав за необхідне привселюдно виправдатися щодо власної охайності, яку, як мені відомо, деяким моїм недоброзичливцям, посилаючись на цей та інші випадки, було завгодно брати під сумнів.
   Покінчивши з цією справою, я вийшов на вулицю подихати свіжим повітрям. Імператор вже спустився з вежі й скакав до мене верхи на коні. Ця сміливість ледь не обійшлася йому дуже дорого. Річ у тім, що хоча його кінь був чудово тренований, але при такому надзвичайному видовищі – все одно, що гора зрушилась перед ним – здійнявся дибки. Проте імператор, чудовий вершник, утримався в сідлі, поки слуги, схопивши коня за вуздечку, не допомогли Його Величності зійти. Спішившись, він із великим подивом оглянув мене з усіх боків, тримаючись, однак, за межами довжини ланцюгів, якими мене скували. Він наказав своїм кухарям і дворецьким, що стояли напоготові, подати мені їсти й пити, і ті підкотили до мене провізію та вино в особливих візках на таку відстань, щоб я міг дістати. Я брав їх і швидко спорожняв; у двадцяти таких візках були страви, а в десяти – напої. Кожен візок із провізією спорожнювався мною за два або три ковтки, а що стосується вина, то я вилив вміст десяти глиняних фляжок в один візочок й за раз висушив його; так само я вчинив і з іншим вином. Імператриця, молоді принци та принцеси разом із придворними дамами сиділи в кріслах на відстані, але після пригоди з конем імператора всі вони встали й підійшли до Його Величності, якого я хочу тепер описати. Зростом він майже на мій ніготь вищий за всіх своїх придворних; вже цього цілком достатньо, аби вселяти шанобливий страх.^[7]
   Риси його обличчя різкі та мужні, губи австрійські,^[8] ніс орлиний, колір обличчя оливковий, стан прямий, тулуб, руки та ноги пропорційні, рухи граційні, постава велична.