Імператор Блефуску після триденних нарад послав досить люб’язну відповідь із безліччю вибачень. Він писав, що брат його розуміє всю неможливість відправити мене в Ліліпутію зв’язаного. Окрім того, хоча я й позбавив його флоту, він вважає себе зобов’язаним мені за безліч добрих послуг, зроблених мною під час мирних перемовин; що, втім, обидва монархи невдовзі зітхнуть із полегшенням, бо я знайшов на березі величезний корабель, на якому можу вирушити у море; що він віддав наказ спорядити цей корабель з моєю допомогою й за моїми вказівками і сподівається, що за кілька тижнів обидві імперії позбудуться нарешті настільки нестерпного тягаря.
Із цією відповіддю посланець повернувся до Ліліпутії. Монарх Блефуску повідомив мене про все, що відбулося, і водночас запропонував мені (але під найсуворішим секретом) своє милостиве заступництво, якщо мені завгодно буде залишитися в нього на службі. Хоча я вважав пропозицію імператора щирою, однак вирішив монархам більше не довірятися, якщо є можливість обійтися без їхньої допомоги. Тому, висловивши імператорові подяку за його милостиву увагу, я шанобливо попросив Його Величність вибачити мене й сказав, що хоча невідомо, на щастя чи на біду доля послала мені це судно, але я вирішив краще віддати себе на волю океану, аніж бути приводом розбрату між двома настільки могутніми монархами. І я не помітив, щоб імператорові не сподобалася ця відповідь; навпаки, я випадково довідався, що він залишився дуже задоволений моїм рішенням, як і більшість його міністрів.
Ці обставини змусили мене поспішити й виїхати швидше, ніж я планував. Двір нетерпляче очікував на мій від’їзд та усіляко сприяв мені. П’ятсот осіб під моїм керівництвом зробили два вітрила для мого човна, прошили для цього складене у тринадцять разів найміцніше тамтешнє полотно. Виготовлення оснащення і канатів я взяв на себе, скручуючи разом по десять, двадцять і тридцять найтовстіших й найміцніших мотузок. Великий камінь, випадково знайдений на березі після довгих пошуків, послужив мені якорем. Мені дали жир трьохсот корів для змащення човна та інших потреб. Із неймовірними зусиллями я зрізав кілька найвищих струнких дерев на весла й щогли; у їх виготовленні мені дуже допомогли корабельні теслі Його Величності, які вирівнювали й обчищали те, що я зробив напередодні.
У кінці місяця, коли все було підготовлене, я вирушив до столиці отримати накази Його Величності й попрощатися із ним. Імператор з найяснішою родиною вийшли з палацу; я впав ниць, щоб поцілувати його руку, яку він дуже прихильно простягнув мені; те ж зробили імператриця й всі принци крові. Його Величність подарував мені п’ятдесят гаманців із двомастами спругів у кожному, свій портрет на повен зріст, який я негайно сховав собі в рукавичку для кращого збереження. Але весь церемоніал мого від’їзду був такий складний, що зараз я не надокучатиму читачеві його описом.
Я поклав до човна сто волячих і триста баранячих туш, що відповідає кількості хліба й напоїв і стільки ж смаженого м’яса, скільки могли приготувати чотириста кухарів. Крім того, я взяв із собою шість живих корів, двох биків і стільки ж овець із баранами, щоб привезти їх до себе на батьківщину й зайнятися їх розведенням. Для прогодування цієї худоби в дорозі я захопив із собою велику в’язанку сіна й мішок зерна. Мені дуже хотілося відвезти із собою з десяток місцевих мешканців, але імператор нізащо на це не погоджувався; не вдовольнившись найретельнішим оглядом моїх кишень, Його Величність зобов’язав мене словом честі не брати із собою нікого з його підданих навіть за їхньої згоди й за їхнім бажанням.
Таким чином, якнайкраще приготувавшись до подорожі, я поставив вітрила 24 вересня 1701 року о шостій годині ранку. Пройшовши при південно-східному вітрі близько чотирьох ліг у напрямку до півночі, о шостій годині вечора я помітив на північному заході, на відстані півліги, невеликий острівець. Я продовжував рухатися і кинув якір з підвітряного боку острова, що був, очевидно, безлюдним. Трохи підкріпившись, я ліг відпочити. Спав я добре й, за моїми припущеннями, не менше шести годин, бо прокинувся години за дві до світанку. Ніч була світлою. Поснідавши до сходу сонця, я підняв якір і за попутного вітру взяв за допомогою кишенькового компаса той же курс, що й напередодні. Моїм наміром було досягти по можливості одного з островів, що лежать, за моїми розрахунками, на північний схід від Вандіменової Землі. У цей день я нічого не відкрив, але наступного дня близько третьої години, перебуваючи, відповідно до моїх обчислень, за двадцять чотири милі від Блефуску, я помітив вітрило, що рухалося на південний схід; сам же я прямував просто на схід. Я гукнув, але відповіді не отримав. Однак невдовзі вітер послабшав, і я побачив, що можу наздогнати судно. Я поставив всі вітрила, й за півгодини корабель помітив мене, викинув прапор і вистрілив із гармати. Важко описати почуття радості, що охопило мене, коли зненацька з’явилася надія знову побачити любу батьківщину й залишених там дорогих моєму серцю людей. Корабель зменшив вітрила, і я пристав до нього о шостій годині вечора 26 вересня. Моє серце затріпотіло від захоплення, коли я побачив англійський прапор. Розіпхавши корів і овець по кишенях, я зійшов на борт корабля з усім своїм невеликим вантажем. Це було англійське купецьке судно, що поверталося з Японії північними та південними морями; капітан його, містер Джон Білль із Дептфорда, був люб’язною людиною і чудовим моряком. Екіпаж корабля складався із п’ятдесяти осіб. Між ними я зустрів одного мого давнього товариша, Пітера Вільямса, який розхвалив мене перед капітаном. Капітан привітно зустрів мене і попросив розповісти, звідки я їду й куди прямую. Коли я коротенько розповів йому, він подумав, що пережиті пригоди скаламутили мій розум і я бовкаю нісенітниці. Тоді я вийняв із кишені корів і овець; це вкрай здивувало його і переконало в правдивості моїх слів. Потім я показав йому золото, отримане від імператора Блефуску, портрет Його Величності та інші дива. Я віддав капітанові два гаманці із двомастами спрутів у кожному й обіцяв йому подарувати після прибуття в Англію тільну корову й вівцю.
Але, думаю, читачеві не надто цікавий детальний опис цієї подорожі, яка стала дуже вдалою. Ми прибули у Даунс 15 квітня 1702 року. Дорогою в мене була лише одна неприємність: корабельні пацюки потягли одну мою ягничку, і я знайшов у щілині її обгризені кістки. Решту худоби я успішно доставив на берег й у Гринвічі пустив її на галявину для гри в кулі; тонка й ніжна трава, понад моє очікування, слугувала їм чудовим кормом. Я не зміг би зберегти цих тварин протягом такої довгої подорожі, якби капітан не давав мені своїх кращих сухарів, які я розтирав на порошок, розмочував водою й у такому вигляді давав їм. Упродовж мого недовгого перебування в Англії я зібрав значну суму грошей, показуючи цих тварин багатьом знатним особам та іншим цікавим, а перед початком другої подорожі продав їх за шістсот фунтів. Повернувшись до Англії з останньої мандрівки, я виявив уже досить велику череду; особливо розплодилися вівці, і я сподіваюся, що вони принесуть вагому користь сукняній промисловості завдяки надзвичайно тонкій вовні.[42]
Я залишався із дружиною та дітьми не більше двох місяців, бо моє нестримне бажання побачити чужі землі не давало мені спокою, і я не міг всидіти вдома. Я залишив дружині півтори тисячі фунтів і оселив її в гарному будинку в Редрифі.[43]
Решту свого майна, частково в грошах, частково в товарах, я забрав із собою, сподіваючись збільшити свої статки. Мій старший дядько Джон заповів мені маєток недалеко від Еппінга, що приносив на рік до тридцяти фунтів прибутку; такий самий прибуток я отримував від їдальні «Чорний Бик» на Феттер-Лейн, що була в мене у довгостроковій оренді. Таким чином, я не боявся, що залишаю родину на піклування приходу.[44]
Мій син, Джонні, названий так на честь свого дядька, відвідував школу з граматики і був гарним учнем. Моя донька, Бетті (яка тепер заміжня і має дітей), навчалася швейній майстерності. Я попрощався із дружиною, донькою та сином (не обійшлося без сліз) і сів на купецький корабель «Едвенчер», місткістю у триста тонн, що прямував до Сурату[45]. Капітаном був Джон Ніколс із Ліверпуля. Проте звіт про цю подорож покладений в основу другої частини опису моїх мандрів.
Частина друга
Розділ I
Приречений самою природою й долею вести діяльне й неспокійне життя, я за два місяці після повернення додому, 20 червня 1702 року, знову залишив батьківщину й сів у Даунсі на корабель «Едвенчер», що прямував у Сурат під командуванням капітана Джона Ніколса. Вітер був попутним до мису Доброї Надії, де ми кинули якір, щоб запастися свіжою водою. Але на кораблі відкрилася теча; ми вивантажили товари й залишилися на зимівлю, бо капітан захворів на лихоманку, і ми не могли залишити мис до кінця березня, коли нарешті поставили вітрила й благополучно проминули Мадагаскарську затоку. Але коли ми вийшли до півночі від Мадагаскару й перебували приблизно на 5° південної широти, то помірні північні й західні вітри (за спостереженнями моряків вони постійно дмуть у цьому поясі від початку грудня й до початку травня) 19 квітня раптом змінилися потужнішим вітром, що налетів просто із заходу і не вщухав двадцять днів поспіль. Нас занесло за цей час далеко на схід Молукських островів, на 5° до півночі від екватора, як показували розрахунки капітана, зроблені 2 травня, коли вітер припинився й настав повний штиль, що дуже мене втішило. Проте капітан, людина досвідчена у плаванні цими морями, наказав усім нам приготуватися до бурі, що справді вибухнула наступного ж дня, коли здійнявся південний вітер, більш відомий як мусон.
Із цією відповіддю посланець повернувся до Ліліпутії. Монарх Блефуску повідомив мене про все, що відбулося, і водночас запропонував мені (але під найсуворішим секретом) своє милостиве заступництво, якщо мені завгодно буде залишитися в нього на службі. Хоча я вважав пропозицію імператора щирою, однак вирішив монархам більше не довірятися, якщо є можливість обійтися без їхньої допомоги. Тому, висловивши імператорові подяку за його милостиву увагу, я шанобливо попросив Його Величність вибачити мене й сказав, що хоча невідомо, на щастя чи на біду доля послала мені це судно, але я вирішив краще віддати себе на волю океану, аніж бути приводом розбрату між двома настільки могутніми монархами. І я не помітив, щоб імператорові не сподобалася ця відповідь; навпаки, я випадково довідався, що він залишився дуже задоволений моїм рішенням, як і більшість його міністрів.
Ці обставини змусили мене поспішити й виїхати швидше, ніж я планував. Двір нетерпляче очікував на мій від’їзд та усіляко сприяв мені. П’ятсот осіб під моїм керівництвом зробили два вітрила для мого човна, прошили для цього складене у тринадцять разів найміцніше тамтешнє полотно. Виготовлення оснащення і канатів я взяв на себе, скручуючи разом по десять, двадцять і тридцять найтовстіших й найміцніших мотузок. Великий камінь, випадково знайдений на березі після довгих пошуків, послужив мені якорем. Мені дали жир трьохсот корів для змащення човна та інших потреб. Із неймовірними зусиллями я зрізав кілька найвищих струнких дерев на весла й щогли; у їх виготовленні мені дуже допомогли корабельні теслі Його Величності, які вирівнювали й обчищали те, що я зробив напередодні.
У кінці місяця, коли все було підготовлене, я вирушив до столиці отримати накази Його Величності й попрощатися із ним. Імператор з найяснішою родиною вийшли з палацу; я впав ниць, щоб поцілувати його руку, яку він дуже прихильно простягнув мені; те ж зробили імператриця й всі принци крові. Його Величність подарував мені п’ятдесят гаманців із двомастами спругів у кожному, свій портрет на повен зріст, який я негайно сховав собі в рукавичку для кращого збереження. Але весь церемоніал мого від’їзду був такий складний, що зараз я не надокучатиму читачеві його описом.
Я поклав до човна сто волячих і триста баранячих туш, що відповідає кількості хліба й напоїв і стільки ж смаженого м’яса, скільки могли приготувати чотириста кухарів. Крім того, я взяв із собою шість живих корів, двох биків і стільки ж овець із баранами, щоб привезти їх до себе на батьківщину й зайнятися їх розведенням. Для прогодування цієї худоби в дорозі я захопив із собою велику в’язанку сіна й мішок зерна. Мені дуже хотілося відвезти із собою з десяток місцевих мешканців, але імператор нізащо на це не погоджувався; не вдовольнившись найретельнішим оглядом моїх кишень, Його Величність зобов’язав мене словом честі не брати із собою нікого з його підданих навіть за їхньої згоди й за їхнім бажанням.
Таким чином, якнайкраще приготувавшись до подорожі, я поставив вітрила 24 вересня 1701 року о шостій годині ранку. Пройшовши при південно-східному вітрі близько чотирьох ліг у напрямку до півночі, о шостій годині вечора я помітив на північному заході, на відстані півліги, невеликий острівець. Я продовжував рухатися і кинув якір з підвітряного боку острова, що був, очевидно, безлюдним. Трохи підкріпившись, я ліг відпочити. Спав я добре й, за моїми припущеннями, не менше шести годин, бо прокинувся години за дві до світанку. Ніч була світлою. Поснідавши до сходу сонця, я підняв якір і за попутного вітру взяв за допомогою кишенькового компаса той же курс, що й напередодні. Моїм наміром було досягти по можливості одного з островів, що лежать, за моїми розрахунками, на північний схід від Вандіменової Землі. У цей день я нічого не відкрив, але наступного дня близько третьої години, перебуваючи, відповідно до моїх обчислень, за двадцять чотири милі від Блефуску, я помітив вітрило, що рухалося на південний схід; сам же я прямував просто на схід. Я гукнув, але відповіді не отримав. Однак невдовзі вітер послабшав, і я побачив, що можу наздогнати судно. Я поставив всі вітрила, й за півгодини корабель помітив мене, викинув прапор і вистрілив із гармати. Важко описати почуття радості, що охопило мене, коли зненацька з’явилася надія знову побачити любу батьківщину й залишених там дорогих моєму серцю людей. Корабель зменшив вітрила, і я пристав до нього о шостій годині вечора 26 вересня. Моє серце затріпотіло від захоплення, коли я побачив англійський прапор. Розіпхавши корів і овець по кишенях, я зійшов на борт корабля з усім своїм невеликим вантажем. Це було англійське купецьке судно, що поверталося з Японії північними та південними морями; капітан його, містер Джон Білль із Дептфорда, був люб’язною людиною і чудовим моряком. Екіпаж корабля складався із п’ятдесяти осіб. Між ними я зустрів одного мого давнього товариша, Пітера Вільямса, який розхвалив мене перед капітаном. Капітан привітно зустрів мене і попросив розповісти, звідки я їду й куди прямую. Коли я коротенько розповів йому, він подумав, що пережиті пригоди скаламутили мій розум і я бовкаю нісенітниці. Тоді я вийняв із кишені корів і овець; це вкрай здивувало його і переконало в правдивості моїх слів. Потім я показав йому золото, отримане від імператора Блефуску, портрет Його Величності та інші дива. Я віддав капітанові два гаманці із двомастами спрутів у кожному й обіцяв йому подарувати після прибуття в Англію тільну корову й вівцю.
Але, думаю, читачеві не надто цікавий детальний опис цієї подорожі, яка стала дуже вдалою. Ми прибули у Даунс 15 квітня 1702 року. Дорогою в мене була лише одна неприємність: корабельні пацюки потягли одну мою ягничку, і я знайшов у щілині її обгризені кістки. Решту худоби я успішно доставив на берег й у Гринвічі пустив її на галявину для гри в кулі; тонка й ніжна трава, понад моє очікування, слугувала їм чудовим кормом. Я не зміг би зберегти цих тварин протягом такої довгої подорожі, якби капітан не давав мені своїх кращих сухарів, які я розтирав на порошок, розмочував водою й у такому вигляді давав їм. Упродовж мого недовгого перебування в Англії я зібрав значну суму грошей, показуючи цих тварин багатьом знатним особам та іншим цікавим, а перед початком другої подорожі продав їх за шістсот фунтів. Повернувшись до Англії з останньої мандрівки, я виявив уже досить велику череду; особливо розплодилися вівці, і я сподіваюся, що вони принесуть вагому користь сукняній промисловості завдяки надзвичайно тонкій вовні.[42]
Я залишався із дружиною та дітьми не більше двох місяців, бо моє нестримне бажання побачити чужі землі не давало мені спокою, і я не міг всидіти вдома. Я залишив дружині півтори тисячі фунтів і оселив її в гарному будинку в Редрифі.[43]
Решту свого майна, частково в грошах, частково в товарах, я забрав із собою, сподіваючись збільшити свої статки. Мій старший дядько Джон заповів мені маєток недалеко від Еппінга, що приносив на рік до тридцяти фунтів прибутку; такий самий прибуток я отримував від їдальні «Чорний Бик» на Феттер-Лейн, що була в мене у довгостроковій оренді. Таким чином, я не боявся, що залишаю родину на піклування приходу.[44]
Мій син, Джонні, названий так на честь свого дядька, відвідував школу з граматики і був гарним учнем. Моя донька, Бетті (яка тепер заміжня і має дітей), навчалася швейній майстерності. Я попрощався із дружиною, донькою та сином (не обійшлося без сліз) і сів на купецький корабель «Едвенчер», місткістю у триста тонн, що прямував до Сурату[45]. Капітаном був Джон Ніколс із Ліверпуля. Проте звіт про цю подорож покладений в основу другої частини опису моїх мандрів.
Частина друга
Подорож до Бробдингнега
Розділ I
Сильна буря. Спорядження баркаса за прісною водою. Автор вирушає на ньому для дослідження країни. Він один на березі, його підбирає тубілець і відносить до фермера. Прийом автора на фермі та різні події, що сталися там. Опис місцевого населення.
Приречений самою природою й долею вести діяльне й неспокійне життя, я за два місяці після повернення додому, 20 червня 1702 року, знову залишив батьківщину й сів у Даунсі на корабель «Едвенчер», що прямував у Сурат під командуванням капітана Джона Ніколса. Вітер був попутним до мису Доброї Надії, де ми кинули якір, щоб запастися свіжою водою. Але на кораблі відкрилася теча; ми вивантажили товари й залишилися на зимівлю, бо капітан захворів на лихоманку, і ми не могли залишити мис до кінця березня, коли нарешті поставили вітрила й благополучно проминули Мадагаскарську затоку. Але коли ми вийшли до півночі від Мадагаскару й перебували приблизно на 5° південної широти, то помірні північні й західні вітри (за спостереженнями моряків вони постійно дмуть у цьому поясі від початку грудня й до початку травня) 19 квітня раптом змінилися потужнішим вітром, що налетів просто із заходу і не вщухав двадцять днів поспіль. Нас занесло за цей час далеко на схід Молукських островів, на 5° до півночі від екватора, як показували розрахунки капітана, зроблені 2 травня, коли вітер припинився й настав повний штиль, що дуже мене втішило. Проте капітан, людина досвідчена у плаванні цими морями, наказав усім нам приготуватися до бурі, що справді вибухнула наступного ж дня, коли здійнявся південний вітер, більш відомий як мусон.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента