Страница:
Крім того, М. Грушевський у кожній черговій публікації анонсував свої численні історичні твори, які були видрукувані в попередні роки і ще перебували в книжкових сховищах.
Нарешті М. Грушевський планував видати брошуру «Новий лад України», в якій хотів показати, «як має уложитися нове життя України й її відносини до центральних органів Російської республіки».
Невтомний вчений, публікатор, голова Центральної Ради працював над наболілими проблемами України з велетенським завзяттям. Висновки щодо перспектив української справи, Української революції, які постійно обмірковував, він хотів закумулювати в окремому виданні, своєрідному політичному заповіті, який, за прикладом французького ідеаліста Кондорсе, планував назвати гадками і мріями. Проте на кінець 1917 року політичний небосхил затягло темними хмарами, а в січні 1918 р. Центральній Раді довелось залишити Київ. В цей момент радянські війська, що бомбардували столичне місто, спалили родинний будинок Грушевських. Згоріли численні рукописи. Після повернення до Києва у березні рукопис задуманої книги довелось виконати заново. Її пафос звучить в перших же словах праці, названої «На порозі Нової України. Гадки і мрії»: «Кондорсе написав свою славну книжку, виливаючи свої гадки-мрії про безконечні уліпшення людського життя, підчас революційного терору, ховаючи своє життя від смерті, на котру був засуджений. Пишучи сі стрічки, я відчуваю щось подібне до того, що мусів відчувати сей палкий ентузіаст. Не тому, що під дверима моєї кімнати стоїть вартовий, стережучи моєї голови, а під вікнами другий, а тому що той великий розрух і внутрішня усобиця, яку переживаємо, становить не меньше глибокий контраст до тих ясних перспектив, до котрих силкується злетіти мій дух, ніж та обстанова в який описував свої мрії старий французький ідеаліст».
Пояснюючи різкість тону, виразів, до яких змушений був врешті-решт вдатися автор, він пише: «Ся різкість може й вразить декого, декому не сподобається. Але я не вважав можливим в таку відповідальну хвилю заліплювати гірку правду в солодкий облаток, Captando auram popularum – щоб не зрадити собі людей. І коли в моїх поглядах і виводах будуть помилки, то одно я знаю твердо, що моїми гадками і виводами, котрі я подаю тут, не водили иньші мотиви крім бажання добра громадянству, що мене в таку відповідальну хвилю покликав до праці. І за се, я вірю, воно вибачить мені й те, в чім я помилявсь».
На перший погляд, книга не зовсім цілісна, почасти складається з розрізнених статей, теми яких не завжди щільно стикуються між собою. Однак в сумі їх об'єднує дещо суттєвіше – загальна логіка бачення перспектив революційного майбутнього України, творення Нової України, на порозі якої, за оцінкою професора М. Грушевського, вона була в 1918 р. Тобто книга М. Грушевського – ще один внесок у викристалізацію стратегії руху вперед українського суспільства, в концепцію Української революції.
Водночас «На порозі Нової України» – одне з перших історіографічних явищ історії Української революції. Теоретик революції вибудовує свої концепції на міцному ґрунті серйозного дослідження історичних фактів, передусім першого етапу Української революції.
Після гетьманського перевороту М. Грушевський деякий час перебував на нелегальному становищі, відхиляв пропозиції П. Скоропадського очолити створювану Академію наук України, займався улюбленою науковою роботою (підготував 4—6 частини «Всесвітньої історії», ряд книг і підручників). Тоді ж підготував нове видання «Ілюстрованої історії України», яке було здійснене вже в 1919 р. Дніпровським Союзом споживчих союзів України (Дніпросоюзом) у Києві (сам М. Грушевський помилково вважав, що книга вийшла в 1918 р.). У порівнянні з виданням 1911 р., до нового історик дописав близько трьох друкованих аркушів тексту про події в Україні від передодня Першої світової війни до останніх днів Центральної Ради. Очевидно, можна з певністю говорити про те, що відповідні сюжети – це фактично спроба історіографічної оцінки революційних подій в Україні в 1917 р. – квітні 1918 р. Майже без змін в такому ж варіанті М. Грушевський підготував книгу до видання і наприкінці 1919 p., проте здійснити це вдалося лише в 1921 р. у Відні. В січні 1919 р. Михайло Сергійович був делегатом Трудового конгресу України, разом з найбільшою (центральною) частиною УПСР, що розкололася, відстоював ідею «трудових рад селянських і робітничих депутатів». При цьому вважав політично найдоцільнішим повернення до Центральної Ради, увійшов у суперечності з Директорією. На початку лютого 1919 р. виїхав до Кам'янця, де редагував деякий час газету «Голос Поділля».
Невдовзі через Галичину М. Грушевський виїхав за кордон, став ініціатором утворення Українського соціологічного інституту у Празі, організатором ряду періодичних наукових видань. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі. Багато друкувався, видав книги з питань всесвітньої історії, історії української літератури та релігійної думки в Україні, соціології.
Обраний наприкінці 1923 р. членом Всеукраїнської академії наук і одержавши дозвіл, у березні 1924 р. повернувся на Батьківщину. Займався науковою роботою. Політичних питань намагався уникати. Ніколи більше не писав і про історію Української революції. Так що теоретичні та історіографічні праці М. Грушевського стосовно Української революції – це названі вище публікації 1917—1919 pp. Вони органічно доповнюються усними виступами голови Центральної Ради, зафіксованими у протоколах різних зібрань, газетних звітах тощо.
Звиви долі М. Грушевського в Радянській Україні, його тогочасну наукову діяльність досить ґрунтовно, із залученням великого обсягу не доступних раніше матеріалів дослідив Р. Я. Пиріг у монографії «Життя і діяльність Михайла Грушевського. Останнє десятиліття (1924—1934)» (К., 1993), яка стала основою для докторської дисертації «Життя і діяльність М. С. Грушевського у контексті ідеологічної боротьби в Україні (1920—1930-ті pp.)», яку було захищено в 1994 р.
Насичена фактологічними матеріалами, цікавими документами книга П. С Соханя, В. І. Ульяновського, С. М. Кіржаєва «М. С. Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність» (К., 1993) переважно теж присвячена останньому десятиліттю творчості і діяльності видатного історика.
У цей час вченим було започатковано цілу низку дослідницьких структур у Всеукраїнській академії наук.
Скориставшись з українського відродження другої половини 1920-х pp., вдалося чимало зробити для праці всього свого життя – багатотомної «Історії України-Руси». У складних ідеологічних обставинах, далеко не завжди і в усьому згодний з пануючими порядками, М. Грушевський прагнув служити національним потребам «робітничо-селянських трудових мас», українській ідеї передусім на науковій ниві.
Але й ця «академічна» позиція не гарантувала Михайлу Сергійовичу безтурботного, безхмарного існування. У кінці 20-х pp. на нього поринув вал ідеологічних атак радянської системи.
Одного з визначних діячів української науки і культури звинуватили водночас у багатьох гріхах, не шкодуючи убивчих характеристик: «нацдемівець», «буржуазно-націоналістичний фальсифікатор історії», «монументальний жрець зоологічного націоналізму», «націонал-фашист» і т. ін.
До ідейного погрому додалися адміністративно-судові репресії. У справі «Українського національного центру» М. Грушевського було заарештовано, після допитів і визнання вини настало вигнання з України. За оцінками Р. Пирога, «жорстокість і аморальність тодішніх переслідувань набагато перевершили гоніння, яким вчений піддавався за часів царату. Створені ним дослідницькі установи, друковані органи були ліквідовані, наукова школа розгромлена, учні винищені, праці заборонені.
Політична і фізична розправа, моральне безчестя підірвали здоров'я вченого, передчасно звели його до могили».
Помер М. Грушевський 25 листопада 1934 р. в Кисловодську, похований на Байковому цвинтарі в Києві.
Нині триває досить інтенсивний, але непростий, часом суперечливий процес повернення славнозвісного вченого до пам'яті українського народу. Йому по праву належить чільне місце у вітчизняній історіографії; своїми працями, які в останні роки перевидаються багатьма видавництвами чималими тиражами, він дієво сприяє формуванню національної свідомості українства, становленню нової державності.
Праці М. С. Грушевського
Література про М. С. Грушевського
«Чесність з собою»
Визначний український громадсько-політичний і державний діяч, письменник, публіцист, народився 16(28) липня 1880 р. в м. Єлисаветграді Херсонської губернії в бідній селянській родині. У дитячі роки наймитував, щоб заробити на життя та на сплату за навчання в гімназії. Уже тоді юнак пізнав всієї гіркоти селянської долі – жорстокої поміщицької експлуатації і сваволі, знущання, приниження, образ, духовного спустошення і відчаю. Ці найвразливіші почуття людини, що тільки-но свідомо входить у світ, В. Винниченко – письменник, драматург так зворушливо-переконуюче, вражаюче-натуралістично передасть через емоції і думки героїв своїх літературних творів. Ніколи не забуде їх і В. Винниченко – політик.
До 1899 р. юнак навчався в гімназії м. Єлисаветграда, а у 1900 р. екстерном склав іспити на атестат зрілості в гімназії м. Златополь. У 1901 р. В. Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету. Під час навчання брав активну участь в українському національному русі, належав до членів Київської громади, став одним із членів Революційної української партії. У грудні 1902 р. В. Винниченко був учасником І з'їзду РУП у м. Києві, на якому його було обрано до керівних органів партії.
За дорученням партії активно проводив пропагандистську роботу серед робітників Києва і селян Полтавщини, спрямовану на викриття національної і соціальної політики російського самодержавства в Україні. У 1902 р. за антиурядову революційну діяльність В. Винниченко був заарештований та виключений з університету без права навчання у будь-якому іншому навчальному закладі. Невдовзі його призвали до армії.
Однак 1 лютого 1903 р. під загрозою нового арешту В. Винниченко самочинно залишив службу в 5-му саперному батальйоні та перебрався до Львова, де почав активно займатися політичною та літературною діяльністю, увійшов до складу Закордонного комітету РУП, разом з Д. Антоновичем редагував партійний орган – газету «Гасло». У липні 1903 р. був заарештований у Волочиську і ув'язнений у Лук'янівській тюрмі за спробу перевезення нелегальної літератури через російський кордон. Після звільнення в серпні 1904 р. В. Винниченко взяв участь у створенні та був обраний до складу центральних органів Української соціал-демократичної робітничої партії (1905), реформованої із РУП, редагував друкований орган – газету «Боротьба». З 1906 по 1917 pp., у зв'язку з переслідуваннями поліції, знаходився в еміграції. Австрія, Франція, Швейцарія, Італія. Чудові кліматичні умови, спокій, так необхідний для неквапливої, вдумливої творчої роботи, якою займався дедалі з величезним піднесенням і насолодою. Та серце раз по раз рветься на Батьківщину. І зашкодити цьому не могла загроза нових арештів, будь-яких покарань. В. Винниченко кілька разів нелегально з'являється в Україні з метою налагодження революційної роботи. Працював співробітником журналу «Дзвін» (1913—1914 pp., м. Львів) та часопису «Украинская жизнь» (1914—1917 pp., м. Москва), належав до співзасновників тижневика «Промінь» (1916 p.).
Політик і художник в його особі нероздільно зливаються. «Я не лише художник, я – ще член відомої соціальної групи, я беру участь у її житті, – чим можу, допомагаю, так чи інакше борюсь з тим, що знаходжу неправильним… зараховую себе до групи соціалістичної і при тому тієї, яка організована на основі марксизму», – зауважував він у листі «Про мораль панівних і мораль пригнічених». І ще: «Я щиро і гаряче протестував проти соціальних несправедливостей, в ім'я цього протесту йшов у тюрму, готовий був іти на смерть за торжество своїх політичних і соціальних переконань».
Це було не лише політичне, але й мистецьке кредо на той час вже широко знаного, справді популярного літератора і драматурга. М. Коцюбинський з деяким здивуванням і водночас з теплою шаною відзначав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знову Винниченка».
Справжній новатор, революціонер у творчості, В. К. Винниченко як ніхто інший емоційно і чесно вилив на папір щирий крик болю, співзвучний знедоленій народній душі. Герої Володимира Винниченка, яким він гаряче співчуває, – гнані й ображені сільські трударі, нещадно експлуатовані, розгнівані пролетарі, безправні, вимуштрувані до механічної покори солдати, навіть здеморалізовані, всіма знехтувані покидьки суспільства – босота.
Здавалось, Володимир Винниченко взяв собі за мету – не давати жодного перепочинку читачу. Починаючи з першої повісті «Краса і сила», у першому варіанті – «Сила і краса», що з'явилась у 1902 р. в журналі «Киевская старина» (перші твори – поема «Повія» і оповідання «Народний діяч» – написані 1901 p.), він щорічно примножував свій літературний доробок. З 1906 р. він пробує себе в драматургії (п'єса «Дисгармонія»).
Після поразки революції 1905—1907 pp. художник прагне осягнути народну драму, зрозуміти психологію деморалізованого міщанства, з'ясувати сутність поведінки людей на рівні підсвідомого – на рівні інстинктів.
Саме в той час Володимир Винниченко сформулював найважливіший для свого морально-етичного кодексу принцип: чесність з собою. У пошуках його ідейно-естетичного обґрунтування і розкриття письменник пише романи: «Чесність з собою», «Заповіти батьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», романну дилогію «Посвій» і «Божки», багато оповідань.
В роки Першої світової війни Володимир Винниченко знову нелегально в Україні, часто змінює адреси (його прізвиська – Вольдемар, Деде, Владен, Гриша, Грицько), зрештою переїздить і до Москви.
Де б не доводилось бувати, український літератор, революціонер думкою завжди повертався на Батьківщину, болісно переживав її безрадісне становище. При цьому він ніколи не був обмеженим фанатиком, намагався сам розібратися у таких складних явищах, як національне питання, національний інтерес, національне почуття, співвідношення національного і соціального тощо. Якось в 1911 р. він записав у своєму щоденнику: «Чому національні відносини навіть між соціал-демократами іноді займають більш домінуюче значення, ніж класові? Чи лежить вся вага в економічній базі, чи в якійсь іншій? Яка причина тій ворожнечі, яка існує між організаціями, що мають однакові економічні інтереси? Чи не грає тут роль закон консерватизму, що виявляється по всій природі? Закон консерватизму категорично велить індивідові й цілим групам ті риси і ті засоби, які допомагали їм у боротьбі за існування. Національне почуття це є перше усього свідомість надежности до певної групи, що зберегла себе до цього часу за допомогою певної суми засобів (звичаїв, мови, релігії, моралі, мистецтва і т. д.)».
Дуже гірко було українському письменникові і драматургові, коли його не розуміли вчорашні спільники, співвітчизники. Зокрема дорікали за те, що він дозволяє перекладати і видавати свої твори російською мовою, ставити п'єси на московській сцені.
Ображали, називаючи «русско-малорусским писателем». Навіть близькі люди іноді малювали дуже непривабливу картину майбутнього. «І знайдуться такі, що плюнуть мені в лице на вулиці, і робитимуть мені скандали в публічних місцях, і слатимуть лайливі листи, і зроблять все моє життя на тій Україні, про яку я мрію 15 років, з якої вигнав мене уряд, таким, що я волітиму чужину, заслання, тюрму, що-небудь, тільки не свій рідний край. І то за те, що даю свої праці в перекладі на російську мову, що виставляю в перекладах п'єси на російській сцені. Мабуть, тільки за це. Бо за це ж мене звуть і зрадником, і руським письменником і ще якось. «Ший чоботи, а не давай нічого свого гнобителям». Така формула, яка пропонувалась мені вже давно. Може, справді, мій національний обов'язок був шити чоботи, не писати нічого ні на якій мові, голодувати і служити писарчуком в якій-небудь канцелярії?..» Письменник явно нервував, розгублено намагався збагнути, яку шкоду наносить своїми діями українській національній справі.
І як не бажалося, щоб його твори читалися на всіх мовах, у всьому світі, Володимир Кирилович майже у розпачі писав: «Дорогий мій краю, мабуть я попрощався з тобою навіки тоді, як мене було вигнано. Мабуть, я дійсно согрішив перед тобою, коли в кращих синах твоїх не вмів викликати нічого, крім ворожнечі. Чи спокутую коли цей гріх, чи хоч знайду, чим саме провинився, чи прийму в душу щиро і нелукаво ту спокуту?». Ці записи Володимир Винниченко зробив рівно за місяць до Лютневої революції. Однак тоді він ще не знав, що сімнадцятий рік, який наступив, відкине найпесимістичніші настрої, дуже багато чого змінить в його житті, що Україна і народ покличуть свого сина до історичної дії.
Після Лютневої революції 1917 р. В. Винниченко повернувся до Києва. На початку квітня цього року виступив на зборах Київської міської організації УСДРП, очолив видання щоденного друкованого органу партії – «Робітнича газета» (30 березня 1917 p.), взяв участь у конференції УСДРП, був обраний до ЦК партії. На Всеукраїнському національному конгресі (6—8 квітня 1917 р.) В. Винниченка обрали заступником голови Української Центральної Ради, а згодом – заступником голови Малої Ради (президії УЦР). Наприкінці травня 1917 р. він очолив українську делегацію на переговорах з Тимчасовим урядом у Петрограді про попередні умови надання Україні автономії.
Настав його час, його зоряна доба. Ось коли можна було безпосередньо впливати на життя України, її народу, спробувати здійснити все вимріяне, все вистраждане, змусити розвиватися суспільні процеси за усвідомлюваними ідеалами.
Водночас, це буде і його першим сходженням на Голгофу.
Очевидно, відразу цього зрозуміти було просто неможливо. Але всі три спроби піднятись на найвищий щабель української політики (будуть ще кінець 1918 – початок 1919 p., буде й 1920 рік) невідворотно обернуться Голгофою для непересічної особистості, велетенського літературного таланту і романтичної натури, що в основу політики намагалась покласти кредо чесності, щирості. І він настільки призвичаїться саме до такого результату своєї політичної кар'єри, що в 1920 р. ще задовго до фіналу саме так визначить в найголовнішому чергове занурення у велику політику.
В. Винниченко був одним із тих з когорти найвищих проводирів українства революційної доби, хто мав власне бачення ситуації, перспектив її дальшого розвитку, орієнтирів, до яких слід було спрямовувати народний рух. У його уяві існувала більш-менш цілісна система поглядів на питання – як змінити долю України, як вивести її народ на якісно нові обшири існування і розвитку. Це була його, Винниченкова, національна ідея. Вона зазнала рішучої критики з боку відвертих супротивників і тимчасових попутників. Сам він згодом з відчайдушною нещадністю викривав недосконалості, прорахунки, утопізм виборюваного шляху. Але то буде потім.
Протягом всього 1917 року В. Винниченко був у самому вирі політичного життя. Він без втоми виступав на мітингах, на зборах, в Центральній Раді, на різних з'їздах і конгресах. Його ім'я часто потрапляло на шпальти газет, особливо «Робітничої газети», як автора політичних статей на найважливіші теми поточного моменту. Рукою В. Винниченка в буквальному розумінні слова розставлялися віхи відродження національної державності. Саме він готував перші три Універсали Центральної Ради, які реалізовували ідею української автономії у федеративній демократичній республіці Росія.
Якщо М. Грушевський закономірно очолив Центральну Раду, то В. Винниченко з не меншими підставами став біля керма її виконавчого органу. 15 червня 1917 р. він був призначений головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату Української Центральної Ради з одночасним виконанням обов'язків генерального секретаря внутрішніх справ. Брав безпосередню участь у підготовці всіх найважливіших державних документів, програмних декларацій Генерального Секретаріату. За його ініціативою і з його подання ухвалювались численні резолюції, приймались різні рішення. Так що можна впевнено стверджувати: В. К. Винниченко дуже ефективно сприяв розробці концепції Української революції, корегуванню її положень під впливом політичної практики, якою сам щоденно жив.
На відміну від М. Грушевського, В. Винниченко в 1917—1918 pp. не писав крупних теоретичних праць. Щоденна зайнятість не дозволяла йому займатись навіть улюбленою літературною працею (п'єсу «Панна Мара» він написав у вагоні під час поїздки до Петрограда). Та це не значить, що цінність розкиданих по коротких публіцистичних виступах, офіційних документах, підготовлених головою Генерального Секретаріату, теоретичних напрацювань менша.
Додаткове джерело тут – «Щоденник». Його письменник і політик вів протягом багатьох років, фіксував ставлення до різних подій. Загалом – це величезна спадщина: 40 записних книжок. Вів їх Володимир Кирилович з 1911 р. до останніх днів життя (6 березня 1951 p.). Оригінали зберігаються в Архіві російської і східноєвропейської історії Колумбійського університету в Нью-Йорку. Ксерокопії їх передано кілька років тому в Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.
В Канаді вийшли два перших томи «Щоденника», що охоплюють період з 1911 по 1925 рік, а в Україні третій том (до 1930 p.).
Всього ж заплановано видати шість томів. Сьогодні над їх підготовкою спільно працюють Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України і Канадський інститут українських студій. В Україні свого часу з'явилися передруки з двох згаданих вище томів: у газеті «Літературна Україна», в журналах «Україна» і «Київ» (1990. – № 9 – С 91—123; № 10. – С. 96—110. – № П. – С. 85—106). Витяги з «Щоденника» опубліковані і в журналі «Дружба народов» (1989. – № 12. – С. 161—205) російською мовою. Найбільша питома вага тут матеріалів за 1917—1920 pp. Тобто до послуг історіографів досить об'ємний і надзвичайно цікавий матеріал.
Варто зазначити, що і достатньо обширні подачі з щоденника за пізніші роки опубліковані журналами «Київська старовина» і «Слово і час» (2000—2001 pp.).
За багато післяреволюційних десятиліть критики лідерів українського руху неодноразово вдавалися до простого й цинічного прийому: поразку визвольних змагань вони пояснювали передусім відсутністю професіоналізму, браком досвіду таких керівників як М. Грушевський і В. Винниченко. Особливо діставалось останньому. Його емоційність, романтизм, вразливість начебто дуже заважали виробленню і здійсненню реалістичної політики. Гадається, що подібні закиди мають лише частковий сенс.
Нарешті М. Грушевський планував видати брошуру «Новий лад України», в якій хотів показати, «як має уложитися нове життя України й її відносини до центральних органів Російської республіки».
Невтомний вчений, публікатор, голова Центральної Ради працював над наболілими проблемами України з велетенським завзяттям. Висновки щодо перспектив української справи, Української революції, які постійно обмірковував, він хотів закумулювати в окремому виданні, своєрідному політичному заповіті, який, за прикладом французького ідеаліста Кондорсе, планував назвати гадками і мріями. Проте на кінець 1917 року політичний небосхил затягло темними хмарами, а в січні 1918 р. Центральній Раді довелось залишити Київ. В цей момент радянські війська, що бомбардували столичне місто, спалили родинний будинок Грушевських. Згоріли численні рукописи. Після повернення до Києва у березні рукопис задуманої книги довелось виконати заново. Її пафос звучить в перших же словах праці, названої «На порозі Нової України. Гадки і мрії»: «Кондорсе написав свою славну книжку, виливаючи свої гадки-мрії про безконечні уліпшення людського життя, підчас революційного терору, ховаючи своє життя від смерті, на котру був засуджений. Пишучи сі стрічки, я відчуваю щось подібне до того, що мусів відчувати сей палкий ентузіаст. Не тому, що під дверима моєї кімнати стоїть вартовий, стережучи моєї голови, а під вікнами другий, а тому що той великий розрух і внутрішня усобиця, яку переживаємо, становить не меньше глибокий контраст до тих ясних перспектив, до котрих силкується злетіти мій дух, ніж та обстанова в який описував свої мрії старий французький ідеаліст».
Пояснюючи різкість тону, виразів, до яких змушений був врешті-решт вдатися автор, він пише: «Ся різкість може й вразить декого, декому не сподобається. Але я не вважав можливим в таку відповідальну хвилю заліплювати гірку правду в солодкий облаток, Captando auram popularum – щоб не зрадити собі людей. І коли в моїх поглядах і виводах будуть помилки, то одно я знаю твердо, що моїми гадками і виводами, котрі я подаю тут, не водили иньші мотиви крім бажання добра громадянству, що мене в таку відповідальну хвилю покликав до праці. І за се, я вірю, воно вибачить мені й те, в чім я помилявсь».
На перший погляд, книга не зовсім цілісна, почасти складається з розрізнених статей, теми яких не завжди щільно стикуються між собою. Однак в сумі їх об'єднує дещо суттєвіше – загальна логіка бачення перспектив революційного майбутнього України, творення Нової України, на порозі якої, за оцінкою професора М. Грушевського, вона була в 1918 р. Тобто книга М. Грушевського – ще один внесок у викристалізацію стратегії руху вперед українського суспільства, в концепцію Української революції.
Водночас «На порозі Нової України» – одне з перших історіографічних явищ історії Української революції. Теоретик революції вибудовує свої концепції на міцному ґрунті серйозного дослідження історичних фактів, передусім першого етапу Української революції.
Після гетьманського перевороту М. Грушевський деякий час перебував на нелегальному становищі, відхиляв пропозиції П. Скоропадського очолити створювану Академію наук України, займався улюбленою науковою роботою (підготував 4—6 частини «Всесвітньої історії», ряд книг і підручників). Тоді ж підготував нове видання «Ілюстрованої історії України», яке було здійснене вже в 1919 р. Дніпровським Союзом споживчих союзів України (Дніпросоюзом) у Києві (сам М. Грушевський помилково вважав, що книга вийшла в 1918 р.). У порівнянні з виданням 1911 р., до нового історик дописав близько трьох друкованих аркушів тексту про події в Україні від передодня Першої світової війни до останніх днів Центральної Ради. Очевидно, можна з певністю говорити про те, що відповідні сюжети – це фактично спроба історіографічної оцінки революційних подій в Україні в 1917 р. – квітні 1918 р. Майже без змін в такому ж варіанті М. Грушевський підготував книгу до видання і наприкінці 1919 p., проте здійснити це вдалося лише в 1921 р. у Відні. В січні 1919 р. Михайло Сергійович був делегатом Трудового конгресу України, разом з найбільшою (центральною) частиною УПСР, що розкололася, відстоював ідею «трудових рад селянських і робітничих депутатів». При цьому вважав політично найдоцільнішим повернення до Центральної Ради, увійшов у суперечності з Директорією. На початку лютого 1919 р. виїхав до Кам'янця, де редагував деякий час газету «Голос Поділля».
Невдовзі через Галичину М. Грушевський виїхав за кордон, став ініціатором утворення Українського соціологічного інституту у Празі, організатором ряду періодичних наукових видань. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі. Багато друкувався, видав книги з питань всесвітньої історії, історії української літератури та релігійної думки в Україні, соціології.
Обраний наприкінці 1923 р. членом Всеукраїнської академії наук і одержавши дозвіл, у березні 1924 р. повернувся на Батьківщину. Займався науковою роботою. Політичних питань намагався уникати. Ніколи більше не писав і про історію Української революції. Так що теоретичні та історіографічні праці М. Грушевського стосовно Української революції – це названі вище публікації 1917—1919 pp. Вони органічно доповнюються усними виступами голови Центральної Ради, зафіксованими у протоколах різних зібрань, газетних звітах тощо.
Звиви долі М. Грушевського в Радянській Україні, його тогочасну наукову діяльність досить ґрунтовно, із залученням великого обсягу не доступних раніше матеріалів дослідив Р. Я. Пиріг у монографії «Життя і діяльність Михайла Грушевського. Останнє десятиліття (1924—1934)» (К., 1993), яка стала основою для докторської дисертації «Життя і діяльність М. С. Грушевського у контексті ідеологічної боротьби в Україні (1920—1930-ті pp.)», яку було захищено в 1994 р.
Насичена фактологічними матеріалами, цікавими документами книга П. С Соханя, В. І. Ульяновського, С. М. Кіржаєва «М. С. Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність» (К., 1993) переважно теж присвячена останньому десятиліттю творчості і діяльності видатного історика.
У цей час вченим було започатковано цілу низку дослідницьких структур у Всеукраїнській академії наук.
Скориставшись з українського відродження другої половини 1920-х pp., вдалося чимало зробити для праці всього свого життя – багатотомної «Історії України-Руси». У складних ідеологічних обставинах, далеко не завжди і в усьому згодний з пануючими порядками, М. Грушевський прагнув служити національним потребам «робітничо-селянських трудових мас», українській ідеї передусім на науковій ниві.
Але й ця «академічна» позиція не гарантувала Михайлу Сергійовичу безтурботного, безхмарного існування. У кінці 20-х pp. на нього поринув вал ідеологічних атак радянської системи.
Одного з визначних діячів української науки і культури звинуватили водночас у багатьох гріхах, не шкодуючи убивчих характеристик: «нацдемівець», «буржуазно-націоналістичний фальсифікатор історії», «монументальний жрець зоологічного націоналізму», «націонал-фашист» і т. ін.
До ідейного погрому додалися адміністративно-судові репресії. У справі «Українського національного центру» М. Грушевського було заарештовано, після допитів і визнання вини настало вигнання з України. За оцінками Р. Пирога, «жорстокість і аморальність тодішніх переслідувань набагато перевершили гоніння, яким вчений піддавався за часів царату. Створені ним дослідницькі установи, друковані органи були ліквідовані, наукова школа розгромлена, учні винищені, праці заборонені.
Політична і фізична розправа, моральне безчестя підірвали здоров'я вченого, передчасно звели його до могили».
Помер М. Грушевський 25 листопада 1934 р. в Кисловодську, похований на Байковому цвинтарі в Києві.
Нині триває досить інтенсивний, але непростий, часом суперечливий процес повернення славнозвісного вченого до пам'яті українського народу. Йому по праву належить чільне місце у вітчизняній історіографії; своїми працями, які в останні роки перевидаються багатьма видавництвами чималими тиражами, він дієво сприяє формуванню національної свідомості українства, становленню нової державності.
Праці М. С. Грушевського
Спомини. // – Київ, 1989. – № 10—12.
Ілюстрована історія України. – К., 1991.
Очерк истории украинского народа. – К., 1991.
Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991.
На порозі Нової України. Гадки і мрії. – К., 1991.
Про українську мову і українську школу. – К., 1991.
Історія України-Руси. – Т. 1—11 (в 12 кн.). – К., 1991—1998.
Історія української літератури. – Т. 1—6 (в 9-ти кн.). – К., 1993—1996.
Щоденник (1888—1894). – К., 1997.
Із літературної спадщини. – Нью-Йорк – К., 2000.
Ілюстрована історія України. – К., 1991.
Очерк истории украинского народа. – К., 1991.
Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991.
На порозі Нової України. Гадки і мрії. – К., 1991.
Про українську мову і українську школу. – К., 1991.
Історія України-Руси. – Т. 1—11 (в 12 кн.). – К., 1991—1998.
Історія української літератури. – Т. 1—6 (в 9-ти кн.). – К., 1993—1996.
Щоденник (1888—1894). – К., 1997.
Із літературної спадщини. – Нью-Йорк – К., 2000.
Література про М. С. Грушевського
Багалій Д. І. Акад. М. С Грушевський і його місце в українській історіографії (історично-критичний нарис). // Червоний шлях. – 1927. – №1.
Василенко Н. П. Проф. М. С. Грушевский как историк. // Украинская жизнь. – 1916. – № 12.
Верба I. В. Грушевський Михайло Сергійович. // Енциклопедія історії України. – Т. 2. – К., 2004.
Вернадский В. И. Грушевский сделал огромное дело для возрождения украинского народа. // Исторический архив. – 1997. – № 4.
Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. Статті і матеріали. – Нью-Йорк – Київ – Торонто, 1995.
Винниченко В. Відродження нації. – Ч. І—III. – К. – Відень 1920 (1990).
Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – Т. І—II. – Ужгород, 1930, 1932.
Копиленко О. Л. Нездійсненні мрії і марні уроки. (Михайло Грушевський). // Українська ідея. Постаті на тлі революції. – К., 1994.
Копиленко О. Л. «Українська ідея» М. Грушевського: історія і сучасність. – К., 1991.
Пиріг Р. Життя і діяльність Михайла Грушевського: Останнє десятиліття (1924—1934). – К., 1993.
Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ТПУ – НКВД. Трагічне десятиліття. 1924—1934. – К., 1996.
Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918—1920 pp.). – К., 1997, 1999.
Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999.
Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки: В 4-х т. – Харків – Київ. 2008—2010.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. І—IV. – Прага, 1921—1922.
Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.
Шаповал Ю., Верба І. Михайло Грушевський. – К., 2005.
Василенко Н. П. Проф. М. С. Грушевский как историк. // Украинская жизнь. – 1916. – № 12.
Верба I. В. Грушевський Михайло Сергійович. // Енциклопедія історії України. – Т. 2. – К., 2004.
Вернадский В. И. Грушевский сделал огромное дело для возрождения украинского народа. // Исторический архив. – 1997. – № 4.
Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. Статті і матеріали. – Нью-Йорк – Київ – Торонто, 1995.
Винниченко В. Відродження нації. – Ч. І—III. – К. – Відень 1920 (1990).
Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – Т. І—II. – Ужгород, 1930, 1932.
Копиленко О. Л. Нездійсненні мрії і марні уроки. (Михайло Грушевський). // Українська ідея. Постаті на тлі революції. – К., 1994.
Копиленко О. Л. «Українська ідея» М. Грушевського: історія і сучасність. – К., 1991.
Пиріг Р. Життя і діяльність Михайла Грушевського: Останнє десятиліття (1924—1934). – К., 1993.
Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ТПУ – НКВД. Трагічне десятиліття. 1924—1934. – К., 1996.
Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918—1920 pp.). – К., 1997, 1999.
Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999.
Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки: В 4-х т. – Харків – Київ. 2008—2010.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. І—IV. – Прага, 1921—1922.
Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.
Шаповал Ю., Верба І. Михайло Грушевський. – К., 2005.
«Чесність з собою»
(Володимир Кирилович Винниченко)
Визначний український громадсько-політичний і державний діяч, письменник, публіцист, народився 16(28) липня 1880 р. в м. Єлисаветграді Херсонської губернії в бідній селянській родині. У дитячі роки наймитував, щоб заробити на життя та на сплату за навчання в гімназії. Уже тоді юнак пізнав всієї гіркоти селянської долі – жорстокої поміщицької експлуатації і сваволі, знущання, приниження, образ, духовного спустошення і відчаю. Ці найвразливіші почуття людини, що тільки-но свідомо входить у світ, В. Винниченко – письменник, драматург так зворушливо-переконуюче, вражаюче-натуралістично передасть через емоції і думки героїв своїх літературних творів. Ніколи не забуде їх і В. Винниченко – політик.
До 1899 р. юнак навчався в гімназії м. Єлисаветграда, а у 1900 р. екстерном склав іспити на атестат зрілості в гімназії м. Златополь. У 1901 р. В. Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету. Під час навчання брав активну участь в українському національному русі, належав до членів Київської громади, став одним із членів Революційної української партії. У грудні 1902 р. В. Винниченко був учасником І з'їзду РУП у м. Києві, на якому його було обрано до керівних органів партії.
За дорученням партії активно проводив пропагандистську роботу серед робітників Києва і селян Полтавщини, спрямовану на викриття національної і соціальної політики російського самодержавства в Україні. У 1902 р. за антиурядову революційну діяльність В. Винниченко був заарештований та виключений з університету без права навчання у будь-якому іншому навчальному закладі. Невдовзі його призвали до армії.
Однак 1 лютого 1903 р. під загрозою нового арешту В. Винниченко самочинно залишив службу в 5-му саперному батальйоні та перебрався до Львова, де почав активно займатися політичною та літературною діяльністю, увійшов до складу Закордонного комітету РУП, разом з Д. Антоновичем редагував партійний орган – газету «Гасло». У липні 1903 р. був заарештований у Волочиську і ув'язнений у Лук'янівській тюрмі за спробу перевезення нелегальної літератури через російський кордон. Після звільнення в серпні 1904 р. В. Винниченко взяв участь у створенні та був обраний до складу центральних органів Української соціал-демократичної робітничої партії (1905), реформованої із РУП, редагував друкований орган – газету «Боротьба». З 1906 по 1917 pp., у зв'язку з переслідуваннями поліції, знаходився в еміграції. Австрія, Франція, Швейцарія, Італія. Чудові кліматичні умови, спокій, так необхідний для неквапливої, вдумливої творчої роботи, якою займався дедалі з величезним піднесенням і насолодою. Та серце раз по раз рветься на Батьківщину. І зашкодити цьому не могла загроза нових арештів, будь-яких покарань. В. Винниченко кілька разів нелегально з'являється в Україні з метою налагодження революційної роботи. Працював співробітником журналу «Дзвін» (1913—1914 pp., м. Львів) та часопису «Украинская жизнь» (1914—1917 pp., м. Москва), належав до співзасновників тижневика «Промінь» (1916 p.).
Політик і художник в його особі нероздільно зливаються. «Я не лише художник, я – ще член відомої соціальної групи, я беру участь у її житті, – чим можу, допомагаю, так чи інакше борюсь з тим, що знаходжу неправильним… зараховую себе до групи соціалістичної і при тому тієї, яка організована на основі марксизму», – зауважував він у листі «Про мораль панівних і мораль пригнічених». І ще: «Я щиро і гаряче протестував проти соціальних несправедливостей, в ім'я цього протесту йшов у тюрму, готовий був іти на смерть за торжество своїх політичних і соціальних переконань».
Це було не лише політичне, але й мистецьке кредо на той час вже широко знаного, справді популярного літератора і драматурга. М. Коцюбинський з деяким здивуванням і водночас з теплою шаною відзначав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знову Винниченка».
Справжній новатор, революціонер у творчості, В. К. Винниченко як ніхто інший емоційно і чесно вилив на папір щирий крик болю, співзвучний знедоленій народній душі. Герої Володимира Винниченка, яким він гаряче співчуває, – гнані й ображені сільські трударі, нещадно експлуатовані, розгнівані пролетарі, безправні, вимуштрувані до механічної покори солдати, навіть здеморалізовані, всіма знехтувані покидьки суспільства – босота.
Здавалось, Володимир Винниченко взяв собі за мету – не давати жодного перепочинку читачу. Починаючи з першої повісті «Краса і сила», у першому варіанті – «Сила і краса», що з'явилась у 1902 р. в журналі «Киевская старина» (перші твори – поема «Повія» і оповідання «Народний діяч» – написані 1901 p.), він щорічно примножував свій літературний доробок. З 1906 р. він пробує себе в драматургії (п'єса «Дисгармонія»).
Після поразки революції 1905—1907 pp. художник прагне осягнути народну драму, зрозуміти психологію деморалізованого міщанства, з'ясувати сутність поведінки людей на рівні підсвідомого – на рівні інстинктів.
Саме в той час Володимир Винниченко сформулював найважливіший для свого морально-етичного кодексу принцип: чесність з собою. У пошуках його ідейно-естетичного обґрунтування і розкриття письменник пише романи: «Чесність з собою», «Заповіти батьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», романну дилогію «Посвій» і «Божки», багато оповідань.
В роки Першої світової війни Володимир Винниченко знову нелегально в Україні, часто змінює адреси (його прізвиська – Вольдемар, Деде, Владен, Гриша, Грицько), зрештою переїздить і до Москви.
Де б не доводилось бувати, український літератор, революціонер думкою завжди повертався на Батьківщину, болісно переживав її безрадісне становище. При цьому він ніколи не був обмеженим фанатиком, намагався сам розібратися у таких складних явищах, як національне питання, національний інтерес, національне почуття, співвідношення національного і соціального тощо. Якось в 1911 р. він записав у своєму щоденнику: «Чому національні відносини навіть між соціал-демократами іноді займають більш домінуюче значення, ніж класові? Чи лежить вся вага в економічній базі, чи в якійсь іншій? Яка причина тій ворожнечі, яка існує між організаціями, що мають однакові економічні інтереси? Чи не грає тут роль закон консерватизму, що виявляється по всій природі? Закон консерватизму категорично велить індивідові й цілим групам ті риси і ті засоби, які допомагали їм у боротьбі за існування. Національне почуття це є перше усього свідомість надежности до певної групи, що зберегла себе до цього часу за допомогою певної суми засобів (звичаїв, мови, релігії, моралі, мистецтва і т. д.)».
Дуже гірко було українському письменникові і драматургові, коли його не розуміли вчорашні спільники, співвітчизники. Зокрема дорікали за те, що він дозволяє перекладати і видавати свої твори російською мовою, ставити п'єси на московській сцені.
Ображали, називаючи «русско-малорусским писателем». Навіть близькі люди іноді малювали дуже непривабливу картину майбутнього. «І знайдуться такі, що плюнуть мені в лице на вулиці, і робитимуть мені скандали в публічних місцях, і слатимуть лайливі листи, і зроблять все моє життя на тій Україні, про яку я мрію 15 років, з якої вигнав мене уряд, таким, що я волітиму чужину, заслання, тюрму, що-небудь, тільки не свій рідний край. І то за те, що даю свої праці в перекладі на російську мову, що виставляю в перекладах п'єси на російській сцені. Мабуть, тільки за це. Бо за це ж мене звуть і зрадником, і руським письменником і ще якось. «Ший чоботи, а не давай нічого свого гнобителям». Така формула, яка пропонувалась мені вже давно. Може, справді, мій національний обов'язок був шити чоботи, не писати нічого ні на якій мові, голодувати і служити писарчуком в якій-небудь канцелярії?..» Письменник явно нервував, розгублено намагався збагнути, яку шкоду наносить своїми діями українській національній справі.
І як не бажалося, щоб його твори читалися на всіх мовах, у всьому світі, Володимир Кирилович майже у розпачі писав: «Дорогий мій краю, мабуть я попрощався з тобою навіки тоді, як мене було вигнано. Мабуть, я дійсно согрішив перед тобою, коли в кращих синах твоїх не вмів викликати нічого, крім ворожнечі. Чи спокутую коли цей гріх, чи хоч знайду, чим саме провинився, чи прийму в душу щиро і нелукаво ту спокуту?». Ці записи Володимир Винниченко зробив рівно за місяць до Лютневої революції. Однак тоді він ще не знав, що сімнадцятий рік, який наступив, відкине найпесимістичніші настрої, дуже багато чого змінить в його житті, що Україна і народ покличуть свого сина до історичної дії.
Після Лютневої революції 1917 р. В. Винниченко повернувся до Києва. На початку квітня цього року виступив на зборах Київської міської організації УСДРП, очолив видання щоденного друкованого органу партії – «Робітнича газета» (30 березня 1917 p.), взяв участь у конференції УСДРП, був обраний до ЦК партії. На Всеукраїнському національному конгресі (6—8 квітня 1917 р.) В. Винниченка обрали заступником голови Української Центральної Ради, а згодом – заступником голови Малої Ради (президії УЦР). Наприкінці травня 1917 р. він очолив українську делегацію на переговорах з Тимчасовим урядом у Петрограді про попередні умови надання Україні автономії.
Настав його час, його зоряна доба. Ось коли можна було безпосередньо впливати на життя України, її народу, спробувати здійснити все вимріяне, все вистраждане, змусити розвиватися суспільні процеси за усвідомлюваними ідеалами.
Водночас, це буде і його першим сходженням на Голгофу.
Очевидно, відразу цього зрозуміти було просто неможливо. Але всі три спроби піднятись на найвищий щабель української політики (будуть ще кінець 1918 – початок 1919 p., буде й 1920 рік) невідворотно обернуться Голгофою для непересічної особистості, велетенського літературного таланту і романтичної натури, що в основу політики намагалась покласти кредо чесності, щирості. І він настільки призвичаїться саме до такого результату своєї політичної кар'єри, що в 1920 р. ще задовго до фіналу саме так визначить в найголовнішому чергове занурення у велику політику.
В. Винниченко був одним із тих з когорти найвищих проводирів українства революційної доби, хто мав власне бачення ситуації, перспектив її дальшого розвитку, орієнтирів, до яких слід було спрямовувати народний рух. У його уяві існувала більш-менш цілісна система поглядів на питання – як змінити долю України, як вивести її народ на якісно нові обшири існування і розвитку. Це була його, Винниченкова, національна ідея. Вона зазнала рішучої критики з боку відвертих супротивників і тимчасових попутників. Сам він згодом з відчайдушною нещадністю викривав недосконалості, прорахунки, утопізм виборюваного шляху. Але то буде потім.
Протягом всього 1917 року В. Винниченко був у самому вирі політичного життя. Він без втоми виступав на мітингах, на зборах, в Центральній Раді, на різних з'їздах і конгресах. Його ім'я часто потрапляло на шпальти газет, особливо «Робітничої газети», як автора політичних статей на найважливіші теми поточного моменту. Рукою В. Винниченка в буквальному розумінні слова розставлялися віхи відродження національної державності. Саме він готував перші три Універсали Центральної Ради, які реалізовували ідею української автономії у федеративній демократичній республіці Росія.
Якщо М. Грушевський закономірно очолив Центральну Раду, то В. Винниченко з не меншими підставами став біля керма її виконавчого органу. 15 червня 1917 р. він був призначений головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату Української Центральної Ради з одночасним виконанням обов'язків генерального секретаря внутрішніх справ. Брав безпосередню участь у підготовці всіх найважливіших державних документів, програмних декларацій Генерального Секретаріату. За його ініціативою і з його подання ухвалювались численні резолюції, приймались різні рішення. Так що можна впевнено стверджувати: В. К. Винниченко дуже ефективно сприяв розробці концепції Української революції, корегуванню її положень під впливом політичної практики, якою сам щоденно жив.
На відміну від М. Грушевського, В. Винниченко в 1917—1918 pp. не писав крупних теоретичних праць. Щоденна зайнятість не дозволяла йому займатись навіть улюбленою літературною працею (п'єсу «Панна Мара» він написав у вагоні під час поїздки до Петрограда). Та це не значить, що цінність розкиданих по коротких публіцистичних виступах, офіційних документах, підготовлених головою Генерального Секретаріату, теоретичних напрацювань менша.
Додаткове джерело тут – «Щоденник». Його письменник і політик вів протягом багатьох років, фіксував ставлення до різних подій. Загалом – це величезна спадщина: 40 записних книжок. Вів їх Володимир Кирилович з 1911 р. до останніх днів життя (6 березня 1951 p.). Оригінали зберігаються в Архіві російської і східноєвропейської історії Колумбійського університету в Нью-Йорку. Ксерокопії їх передано кілька років тому в Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.
В Канаді вийшли два перших томи «Щоденника», що охоплюють період з 1911 по 1925 рік, а в Україні третій том (до 1930 p.).
Всього ж заплановано видати шість томів. Сьогодні над їх підготовкою спільно працюють Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України і Канадський інститут українських студій. В Україні свого часу з'явилися передруки з двох згаданих вище томів: у газеті «Літературна Україна», в журналах «Україна» і «Київ» (1990. – № 9 – С 91—123; № 10. – С. 96—110. – № П. – С. 85—106). Витяги з «Щоденника» опубліковані і в журналі «Дружба народов» (1989. – № 12. – С. 161—205) російською мовою. Найбільша питома вага тут матеріалів за 1917—1920 pp. Тобто до послуг історіографів досить об'ємний і надзвичайно цікавий матеріал.
Варто зазначити, що і достатньо обширні подачі з щоденника за пізніші роки опубліковані журналами «Київська старовина» і «Слово і час» (2000—2001 pp.).
За багато післяреволюційних десятиліть критики лідерів українського руху неодноразово вдавалися до простого й цинічного прийому: поразку визвольних змагань вони пояснювали передусім відсутністю професіоналізму, браком досвіду таких керівників як М. Грушевський і В. Винниченко. Особливо діставалось останньому. Його емоційність, романтизм, вразливість начебто дуже заважали виробленню і здійсненню реалістичної політики. Гадається, що подібні закиди мають лише частковий сенс.