Страница:
Врешті-решт Володимир Винниченко відчуває, дедалі переконується, що загалом далекою від універсальності виявилася його абстрактна логічна модель, яка передбачала досягнення національного ідеалу з допомогою соціалістичної революції. В розпал переговорів з радянською стороною – 13 липня 1920 р. – він в розпачі записує у щоденнику: «…Виходу не бачу, бо є тільки два виходи: або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером, або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге боляче мені смертельно. А з'єднати те й друге не можна, історія не дозволяє. Коли б не було в мене ще літератури, мистецтва, я серйозно почав би думати ще про один вихід: смерть. Вона розв'язала б найкраще цей вузол. І тільки те, що я ж можу служити і революції, і комунізмові, добру і розвиткові життя своїм пером, що я можу бути цінним і корисним людям не тільки як політик, а як і літератор, це відхиляє останній вихід. Але туги не відхиляє. Тоскно мені, тяжко, задушно. Криком кричав би, дряпав би землю кігтями. А чи роздряпав би історію, одним із наслідків якої є й оцей маленький інцидент?». На той час він зневірився і в можливості швидкої перемоги світової пролетарської революції.
Схоже, що принципове і, по суті, остаточне рішення визріває саме в ті липневі дні, майже за два з половиною місяці до завершення переговорів і від'їзду, до розв'язання питань про його «пости».
15 липня з'являється такий красномовний запис: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрюсюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло – літературу. Ці два місяці Голгофи навіки вилікують мене від роздвоєності. Тут у соціалістичній советській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».
Тут може бути доречним наступне міркування – спостереження.
Коли знайомишся з щоденниковими записами Володимира Кириловича 1920 р., не можеш не звернути увагу на його психологічний стан. Він, скоріше за все, був не готовий, морально не готовий повернутися в Україну. У нього просто вичерпався запас політичної волі. Задовго до повернення на Батьківщину він інтуїтивно охрестив свою спробу новим шляхом на Голгофу. Потім він ще не раз вживав цей термін, хворобливо реагував не лише на серйозні моменти, а іноді й на дріб'язкові, випадкові, став занадто підозрілим.
Цікаво: якщо раніше В. Винниченко дуже часто міряв свої вчинки відповідністю вимозі «чесність з собою», то в 1920 р. з'являється не характерна для попередніх етапів теза «нечесність з собою».
Розуміючи всю умовність оцінки настроїв за механічним підрахунком кількості слів, присвячених тому чи іншому об'єкту, не можна не зауважити, що про бажання виїхати за кордон РСФРР Винниченко згадує не рідше, ніж про переїзд в Україну. Тут, звичайно, позначилось і те, що з вини московських властей з чотирьох місяців перебування в Радянській Україні в Харкові він зміг провести лише близько місяця. І лише після того, як виклопотав дозвіл виїхати за кордон і навіть 3 серпня 1920 р. сів до потяга, щоб емігрувати. Отже, липневе рішення не змогли поколивати і патріотичні почуття від перебування в Україні. Створюється враження, що В. Винниченко не просто вагався, не міг пристати на якийсь чіткий варіант, а час від часу шукав приводу для припинення своїх переговорів. Само собою напрошується питання: чи варто було з таким настроєм, таким роздвоєнням взагалі починати кампанію?
Отже, в неймовірних душевних терзаннях, не знаходячи скільки-небудь переконливих відповідей на питання, що його мучили, Винниченко свідомо, з власної ініціативи вирішує припинити своє третє сходження на Голгофу, кладе край найцікавішому, найактивнішому, найпліднішому етапу власної політичної кар'єри (1917—1920 pp.). Так із завершенням Української революції вичерпав себе, свої неординарні потенції і один з найяскравіших, невиправних романтиків.
Виїхавши у вересні 1920 р. до Австрії, В. Винниченко розгорнув кампанію боротьби з більшовизмом. Публіцистичні виступи В. Винниченка, передусім на сторінках «Нової доби», мали гучний резонанс серед української еміграції і європейської громадськості. Всеукраїнський з'їзд Рад (25 лютого – З березня 1921 р.) спеціальною резолюцією визнав В. Винниченка «ворогом народу» і персоною «поза законом».
На початку 1921 р. В. Винниченко самочинно оголосив про приєднання Закордонної групи українських комуністів до УКП, спричинивши цим невдоволення з боку членів групи і укапістів. ЦК УКП відмовився визнати Закордонну групу частиною своєї партії. У жовтні 1921 р. Закордонна група УКП саморозпустилася, видання газети «Нова доба» було припинено.
У 1923—1925 pp. В. Винниченко спробував повернутися до суспільного життя шляхом утворення політичного об'єднання Українського революційно-демократичного союзу (1925) та видання журналу «Нова Україна» разом із М. Шаповалом, але дуже швидко розчарувався в можливості ефективної діяльності УРДС.
Можливості впливу на політичне життя, на перебіг подій в самій Україні різко обмежилися. До його листів, пропозицій, міркувань майже не прислухалися, на звернення до Й. Сталіна не реагували. Не хотіли чути, з яким піднесенням він вітав початок українізації, які сподівання з нею пов'язував. Жодної реакції не сталося на брошуру «Поворот на Україну» (1926 р.). Все менше цікавились його новими досягненнями в художній творчості.
Щоправда, Володимира Винниченка, справжнього ісполіна української літератури XX століття, не можна було вирвати з цілісного літературно-мистецького процесу без шкоди для останнього. Можливо, це було нікому й не під силу, адже В. Винниченко органічно вріс в українську свідомість, був невід'ємним чинником культурного, а відтак і політичного життя. Тому його твори систематично виходять новими виданнями у багатьох містах республіки. У 1926—1928 pp. видавництво «Рух» видає «Зібрання творів» В. Винниченка в 28 томах, а в 1930—1932 pp. видавництво «Книгоспілка» – «Зібрання творів» у 23 томах. Жоден український письменник першої третини XX століття не мав такої читацької популярності, такої кількості видань своїх творів, як В. Винниченко.
Провівши решту життя у Франції (з 1925 p.), колишній голова уряду й держави УНР займався переважно художньою творчістю, зокрема живописом. У роки фашистської окупації Франції був ув'язнений у концтаборі. У післявоєнний час виступав проти гонки озброєнь.
В. Винниченко – автор багатьох літературних творів; окрім згаданих романів, це п'єси – «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Чужі люди», «Базар» (1910), «Гріх» (1918), драми – «Брехня» (1910), «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (1911), «Натусь» (1912) та ін. В останні роки еміграції були написані драми: «Закон», «Великий секрет», «Ательє щастя», «Пророк», «Над». Його соціально-утопічні романи «Соняшна машина» (перший в українській літературі утопічний роман, 1921—1924), «Нова заповідь» (1931—1933), «Вічний імператив» (1936), «Лепрозорій» (1938) та інші містили критику західної капіталістичної системи. Твори В. Винниченка перекладалися російською і багатьма західноєвропейськими мовами. П'єси В. Винниченка ставилися на сценах театрів різних країн, герої літературної спадщини продовжують жити власним кінематографічним життям (фільми «Гріх», «Чорна Пантера і Білий Медвідь» та ін.).
На сімдесятому році життя на прохання молодого покоління емігрантів-українців В. Винниченко написав книгу «Заповіт борцям за визволення» (вперше побачила світ в Україні в 1991 p.). Це стисле, чесне осмислення української історії, її уроків, особливо революційної доби і її наслідків, це роздуми над майбутнім України і міркування щодо торжества заповітної української ідеї.
Цей твір незрозуміло мало освоюється вітчизняною історіографією (очевидно, за прямоту суджень, за «недипломатизм», за вірність автора раз засвоєному в молодості і на все життя імперативу – бути «чесним з собою»). В ньому багато ідей мудрого політика, що все своє свідоме життя присвятив боротьбі за Україну, за її долю. Відзначимо лише одну безумовно глибоку, можливо, навіть стрижньову думку. «Українська державність на Україні є, – вважав В. Винниченко в час апогею тоталітаризму. – її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в «тюрмі народів» – Росії… Форма української державності за цього відтинку нашої історії не є задовільною для нас. Так, вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її…». Він вірив, що на його рідній вітчизні «безупинно, невмирущо у всіх душах мовчки і грізно лунає та сама всебічно-визвольна:
Праці В. К. Винниченка
Література про В. К. Винниченка
«Самостійна Україна»
Яскравий, послідовний речник українського самостійництва народився 19(31) березня 1873 р. в с Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії в сім'ї потомственого сільського священика. Закінчив Прилуцьку гімназію (1891 р.) і юридичний факультет Київського університету (1895 р.). У національно-визвольний рух включився в студентські роки. Входячи до української громади, невдовзі вступив до київського гуртка «Братства тарасівців», що стало провідним в організації.
Програмними засадами «братчиків» стали гасла: «Самостійна суверенна Україна, соборна, ціла й неподільна від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана й хама, в будучому без класової боротьби; федеративна всередині, цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини; гетьман, як президент, і сейм; мета державна – перед усім і над усе; удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю; трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна, безплатна й обов'язкова школа, свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія; боротьба з імперіалізмом; боротьба зі свавільними утисками;… Україна для українців, себто, що визнають себе українцями; культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій бог; не ми будемо, якщо Вкраїні волі й долі не здобудемо».
Досить швидко М. Міхновський зблизився з визначними діячами української інтелектуальної еліти, виділявся особливою активністю, брав участь у розробці програмного документа «Profession de foi молодих українців», в якому обґрунтовувалась самостійницька позиція радикального крила українського руху.
Однак розгорнути визвольний рух в Україні за розробленими планами «тарасівців» не вдалося, оскільки багатьом тодішнім українофілам вони здавалися абсолютно нереальними, донкіхотськими. До того ж, «Братство тарасівців» швидко опинилося в полі зору царської охранки, яка замах на «єдину і неподільну» сприймала як один з найтяжчих державних злочинів. Частина «тарасівців» була заарештована, інші були вислані у села.
М. Міхновський уникнув арешту і став працювати в одній з адвокатських контор Києва, продовжуючи роботу в українофільських гуртках. Як і раніше, поліція пильно стежила за його діяльністю. Її агенти писали про М. Міхновського, як про «крайнього за переконаннями своїми українофіла й притому з грубими і вкрай несимпатичними прийомами і формами, і напрямком безумовно антиурядовим». У 1899 р. Міхновський переїхав до Харкова, де зайнявся юридичною практикою, не залишаючи громадсько-політичної діяльності.
В лютому 1900 р. молодий харківський адвокат виступив перед молодіжною аудиторією на нелегальних Шевченківських святах, де заявив «про необхідність збройної боротьби за права українського народу». Частину зборів цей заклик налякав, інші зустріли його скептично. Але були й такі, хто сприйняв пристрасну промову з захопленням.
Саме у цей час за ініціативою харківських студентів-громадівців було прийнято рішення про створення Революційної української партії (РУП). Її керівництво спершу прихильно поставилося до проголошених у згаданій промові М. Міхновського ідей і запропонувало викласти їх як програмний документ у спеціальній брошурі. Це було зроблено досить швидко. Затим оперативно віддрукована в Галичині як видання РУП брошура під назвою «Самостійна Україна» в тому ж 1900 р. була переправлена в Наддніпрянщину і деякий час слугувала програмою першої політичної партії українства, надавши істотного інтелектуального імпульсу розвитку національно-визвольного руху.
Значну частину твору становить екскурс в історію, критика русифікаторської, великодержавної політики царизму. М. Міхновський аналізує відносини України і Росії, передбачені Переяславською радою 1654 р. як рівноправні, але порушені пізніше російською стороною. Звідси – право України на повернення до статусу самостійної держави.
Головне завдання «Самостійної України» – визначення шляхів національного визволення України. Автор відкидає і піддає нищівній критиці методи українофілів-народників, покоління яких «виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльності…. нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжі, що стояла на українському національному ґрунті. Сі покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії… Між молодою Україною й українофілами немає ніяких зв'язків». «Самостійна Україна» закликала до активної політичної боротьби за незалежність України. «Українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ!» Вона віддає себе на служения цьому великому ідеалові, і доки хоч на клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців ітимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважатиметься так само відповідною, як і боротьба фізичною силою…»
Гасла «Самостійна Україна», «Україна для українців», «Україна від гір Карпатських до гір Кавказьких», пристрасне звернення до тогочасної генерації національної еліти повернутися обличчям до потреб, інтересів власного народу, повести боротьбу проти панування чужинців на рідній землі виявилися значною мірою суголосними викликам часу. Однак спроби РУП поширювати свої погляди в масах наштовхнулися на несприйняття радикальних планів. Не зблизили вони українських партійців і з демократичним загальноросійським демократичним табором. Оцінюючи ситуацію, більшість керівництва РУП вирішила відійти від платформи «Самостійної України» і стала на шлях автономістсько-федералістського переустрою Росії, пропаганди соціалістичних ідей.
Не погоджуючись з кристалізацією нових орієнтацій Революційної української партії, М. Міхновський став на шлях організаційного згуртування своїх прибічників і в 1902 р. створив Українську народну партію (УНП). Він був головним ідеологом партії, автором більшості її документів. За його авторством у 1902—1904 pp. були написані відозви і прокламації «Робітницька справа в програмі УНП», «Справа української інтелігенції в програмі УНП», «Десять заповідей УНП» та інші. Зміст цих видань узагальнений програмою партії, опублікованою у 1906 р. у Львові.
М. Міхновський формулював крайні погляди на українське питання, шляхи його розв'язання. Особливо скандальної слави набули «Десять заповідей УНП», відомі ще як «Катехізис українця». Автор проголошував:
«1. Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна Демократична Україна, Республіка робочих людей – це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя. 2. Усі люди твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жиди – це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами й визискують нас. 3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів. 4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів. 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народу й тобі. 6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів. 7. Не зробися ренегатом-відступником. 8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України. 9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи. 10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами народу нашого, бо цим ти додаєш вкупі їм сили й відваги; не накладай з гнобителями нашими, бо зрадником будеш».
Сам Микола Міхновський вважав свою позицію націоналістичною і був переконаний у життєдайній силі націоналізму як зброї у боротьбі за визволення рідного народу з неволі. Він намагався популяризувати свої ідеї у періодиці: «Хлібороб» (Лубни, 1905), «Запоріжжя» (Катеринослав, 1906), «Слобожанщина» (Харків, 1906), «Сніп» (Харків, 1912—1913).
І як би там не було, разом з іміджем енергійного ідейного борця М. Міхновський досить швидко зажив і стійкої слави скандального шовініста, не говорячи вже про цілу низку інших не надто привабливих рис характеру холеричного темпераменту, яких не оминав у мемуарах практично жоден із сучасників, кому довелося спілкуватися з неординарним політиком. Апологети М. Міхновського, можливо, до певної міри й праві, що то був націоналізм особливого роду – «переважно оборонний, захисний націоналізм, спрямований на самозбереження українців. Це антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівної нації, який був спрямований на денаціоналізацію українців». Для М. Міхновського такий націоналізм був своєрідним ідеологічним важелем мобілізації на національне визволення. Однак форма (гасла), в яку втілювалися багато в чому виправдані настрої і прагнення, викликала питання, настороження, а то й відразу. Інтелігентних людей (та й не лише їх) буквально шокували своєю прямолінійною безпардонністю, відвертим цинізмом окремі положення його пристрасних публікацій, особливо «Катехізису українця».
Особливо ж неприйнятним було те, що, всупереч елементарним науковим, моральним уявам і принципам, священну ненависть до гнобителів М. Міхновський переносив на цілий народ, намагався культивувати ворожість до цілої нації. Справедливості ради слід сказати, що український патріот демонстрував і гнучкіше ставлення до інших націй у дещо складніших ситуаціях, таких, як оцінка єврейських погромів – як адвокат він водночас захищав і селян, що брали участь в акціях – вочевидь, розумів соціальну природу і мотиви їх участі в насильстві – і ставав на бік постраждалих, скривджених євреїв. Що ж до росіян, тут такої діалектичності бракувало. У брошурі «Спадщина тиранів» 1917 p. M. Міхновський беззастережно доводив: «Усі росіяни хочуть – унітарної (объединительной) Демократичної Республіки, бо росіяни хочуть продовжувати колишнє панування над українцями, українці ж хочуть визволитися із того панування… Московський народ – не та чи інша партія, але весь народ, – хоче бути паном над українським народом. З того повстає боротьба між обома народами…»
Схоже, що принципове і, по суті, остаточне рішення визріває саме в ті липневі дні, майже за два з половиною місяці до завершення переговорів і від'їзду, до розв'язання питань про його «пости».
15 липня з'являється такий красномовний запис: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрюсюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло – літературу. Ці два місяці Голгофи навіки вилікують мене від роздвоєності. Тут у соціалістичній советській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».
Тут може бути доречним наступне міркування – спостереження.
Коли знайомишся з щоденниковими записами Володимира Кириловича 1920 р., не можеш не звернути увагу на його психологічний стан. Він, скоріше за все, був не готовий, морально не готовий повернутися в Україну. У нього просто вичерпався запас політичної волі. Задовго до повернення на Батьківщину він інтуїтивно охрестив свою спробу новим шляхом на Голгофу. Потім він ще не раз вживав цей термін, хворобливо реагував не лише на серйозні моменти, а іноді й на дріб'язкові, випадкові, став занадто підозрілим.
Цікаво: якщо раніше В. Винниченко дуже часто міряв свої вчинки відповідністю вимозі «чесність з собою», то в 1920 р. з'являється не характерна для попередніх етапів теза «нечесність з собою».
Розуміючи всю умовність оцінки настроїв за механічним підрахунком кількості слів, присвячених тому чи іншому об'єкту, не можна не зауважити, що про бажання виїхати за кордон РСФРР Винниченко згадує не рідше, ніж про переїзд в Україну. Тут, звичайно, позначилось і те, що з вини московських властей з чотирьох місяців перебування в Радянській Україні в Харкові він зміг провести лише близько місяця. І лише після того, як виклопотав дозвіл виїхати за кордон і навіть 3 серпня 1920 р. сів до потяга, щоб емігрувати. Отже, липневе рішення не змогли поколивати і патріотичні почуття від перебування в Україні. Створюється враження, що В. Винниченко не просто вагався, не міг пристати на якийсь чіткий варіант, а час від часу шукав приводу для припинення своїх переговорів. Само собою напрошується питання: чи варто було з таким настроєм, таким роздвоєнням взагалі починати кампанію?
Отже, в неймовірних душевних терзаннях, не знаходячи скільки-небудь переконливих відповідей на питання, що його мучили, Винниченко свідомо, з власної ініціативи вирішує припинити своє третє сходження на Голгофу, кладе край найцікавішому, найактивнішому, найпліднішому етапу власної політичної кар'єри (1917—1920 pp.). Так із завершенням Української революції вичерпав себе, свої неординарні потенції і один з найяскравіших, невиправних романтиків.
Виїхавши у вересні 1920 р. до Австрії, В. Винниченко розгорнув кампанію боротьби з більшовизмом. Публіцистичні виступи В. Винниченка, передусім на сторінках «Нової доби», мали гучний резонанс серед української еміграції і європейської громадськості. Всеукраїнський з'їзд Рад (25 лютого – З березня 1921 р.) спеціальною резолюцією визнав В. Винниченка «ворогом народу» і персоною «поза законом».
На початку 1921 р. В. Винниченко самочинно оголосив про приєднання Закордонної групи українських комуністів до УКП, спричинивши цим невдоволення з боку членів групи і укапістів. ЦК УКП відмовився визнати Закордонну групу частиною своєї партії. У жовтні 1921 р. Закордонна група УКП саморозпустилася, видання газети «Нова доба» було припинено.
У 1923—1925 pp. В. Винниченко спробував повернутися до суспільного життя шляхом утворення політичного об'єднання Українського революційно-демократичного союзу (1925) та видання журналу «Нова Україна» разом із М. Шаповалом, але дуже швидко розчарувався в можливості ефективної діяльності УРДС.
Можливості впливу на політичне життя, на перебіг подій в самій Україні різко обмежилися. До його листів, пропозицій, міркувань майже не прислухалися, на звернення до Й. Сталіна не реагували. Не хотіли чути, з яким піднесенням він вітав початок українізації, які сподівання з нею пов'язував. Жодної реакції не сталося на брошуру «Поворот на Україну» (1926 р.). Все менше цікавились його новими досягненнями в художній творчості.
Щоправда, Володимира Винниченка, справжнього ісполіна української літератури XX століття, не можна було вирвати з цілісного літературно-мистецького процесу без шкоди для останнього. Можливо, це було нікому й не під силу, адже В. Винниченко органічно вріс в українську свідомість, був невід'ємним чинником культурного, а відтак і політичного життя. Тому його твори систематично виходять новими виданнями у багатьох містах республіки. У 1926—1928 pp. видавництво «Рух» видає «Зібрання творів» В. Винниченка в 28 томах, а в 1930—1932 pp. видавництво «Книгоспілка» – «Зібрання творів» у 23 томах. Жоден український письменник першої третини XX століття не мав такої читацької популярності, такої кількості видань своїх творів, як В. Винниченко.
Провівши решту життя у Франції (з 1925 p.), колишній голова уряду й держави УНР займався переважно художньою творчістю, зокрема живописом. У роки фашистської окупації Франції був ув'язнений у концтаборі. У післявоєнний час виступав проти гонки озброєнь.
В. Винниченко – автор багатьох літературних творів; окрім згаданих романів, це п'єси – «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Чужі люди», «Базар» (1910), «Гріх» (1918), драми – «Брехня» (1910), «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (1911), «Натусь» (1912) та ін. В останні роки еміграції були написані драми: «Закон», «Великий секрет», «Ательє щастя», «Пророк», «Над». Його соціально-утопічні романи «Соняшна машина» (перший в українській літературі утопічний роман, 1921—1924), «Нова заповідь» (1931—1933), «Вічний імператив» (1936), «Лепрозорій» (1938) та інші містили критику західної капіталістичної системи. Твори В. Винниченка перекладалися російською і багатьма західноєвропейськими мовами. П'єси В. Винниченка ставилися на сценах театрів різних країн, герої літературної спадщини продовжують жити власним кінематографічним життям (фільми «Гріх», «Чорна Пантера і Білий Медвідь» та ін.).
На сімдесятому році життя на прохання молодого покоління емігрантів-українців В. Винниченко написав книгу «Заповіт борцям за визволення» (вперше побачила світ в Україні в 1991 p.). Це стисле, чесне осмислення української історії, її уроків, особливо революційної доби і її наслідків, це роздуми над майбутнім України і міркування щодо торжества заповітної української ідеї.
Цей твір незрозуміло мало освоюється вітчизняною історіографією (очевидно, за прямоту суджень, за «недипломатизм», за вірність автора раз засвоєному в молодості і на все життя імперативу – бути «чесним з собою»). В ньому багато ідей мудрого політика, що все своє свідоме життя присвятив боротьбі за Україну, за її долю. Відзначимо лише одну безумовно глибоку, можливо, навіть стрижньову думку. «Українська державність на Україні є, – вважав В. Винниченко в час апогею тоталітаризму. – її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в «тюрмі народів» – Росії… Форма української державності за цього відтинку нашої історії не є задовільною для нас. Так, вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її…». Він вірив, що на його рідній вітчизні «безупинно, невмирущо у всіх душах мовчки і грізно лунає та сама всебічно-визвольна:
«Ще не вмерла Україна, і слава, і воля!..»
Праці В. К. Винниченка
Боротьба: 3 листів засланого в солдати. – 3-є вид. – К. – Харків, 1917.
Відродження нації. – К. – Відень, 1920 (репринтне відтворення – К., 1990): Ч. І—III. Ч. II і III (Історія української революції [марець 1917 р. – грудень 1919 р.]).
Відродження нації: Заповіт борцям за визволення. – К., 2008.
Всесвітня революція. – К. – Відень, 1920. – 16 с.
Лист до класово-несвідомої української інтелігенції. – Б. м., 1920.
Політичні листи. – К. – Відень, 1920.
Українська державність. – Відень. – К., 1920.
Винниченко проти Петлюри. 3б. статей. – X., 1920.
Українська Комуністична партія (УКП). Комуністична партія (большевиків) України (КП(б)У). – Відень, 1921.
Загибель Західно-Української Республіки // Червона Галичина. – Б. м. і. р.
Єдиний революційно-демократичний національний фронт. Прага – Берлін, 1923.
На той бік. – Прага – Берлін, 1924.
Поворот на Україну. – Львів-Підібрам, 1926.
Статті і матеріали. – Нью-Йорк, 1953.
Володимир Винниченко про самогубство М. Хвильового і М. Скрипника. З неопублікованих записок В. Винниченка «Думки про себе на тім світі» // Сучасність. – 1971. – № 9.
Щоденник. – Едмонтон, Нью-Йорк. Т. І. – 1911—1920. – 1980; Т. П. – 1921—1925. – 1983; Т. III. – 1925—1926. – К., 2010.
Из дневников: Открытое письмо Сталину и членам Политбюро ВКП // Дружба народов. – 1989. – № 12.
Намисто. Оповідання. – К., 1989.
Краса і сила. Повісті та оповідання. – К., 1989.
Сонячна машина. – К., 1989.
Щоденник // Київ. – 1990. – № 9—11.
Вибрані п'єси. – К., 1991.
Не у всьому чесні з собою. Виривки з непосланого листа до ЦК РКП(б) // Дзвін. – 1991. – № 3.
Заповіт борцям за визволення. – К., 1991.
Гусев В. І. Я не біла ворона серед українців і неукраїнців / Листи В. Винниченка до мілюковських «Последних новостей». 1927 p. // Трибуна. – 1992. – № 6.
Миронець Н. І. З епістолярної спадщини громадсько-політичних діячів // Український історичний журнал. – 1997. – № 5—6.
Відродження нації. – К. – Відень, 1920 (репринтне відтворення – К., 1990): Ч. І—III. Ч. II і III (Історія української революції [марець 1917 р. – грудень 1919 р.]).
Відродження нації: Заповіт борцям за визволення. – К., 2008.
Всесвітня революція. – К. – Відень, 1920. – 16 с.
Лист до класово-несвідомої української інтелігенції. – Б. м., 1920.
Політичні листи. – К. – Відень, 1920.
Українська державність. – Відень. – К., 1920.
Винниченко проти Петлюри. 3б. статей. – X., 1920.
Українська Комуністична партія (УКП). Комуністична партія (большевиків) України (КП(б)У). – Відень, 1921.
Загибель Західно-Української Республіки // Червона Галичина. – Б. м. і. р.
Єдиний революційно-демократичний національний фронт. Прага – Берлін, 1923.
На той бік. – Прага – Берлін, 1924.
Поворот на Україну. – Львів-Підібрам, 1926.
Статті і матеріали. – Нью-Йорк, 1953.
Володимир Винниченко про самогубство М. Хвильового і М. Скрипника. З неопублікованих записок В. Винниченка «Думки про себе на тім світі» // Сучасність. – 1971. – № 9.
Щоденник. – Едмонтон, Нью-Йорк. Т. І. – 1911—1920. – 1980; Т. П. – 1921—1925. – 1983; Т. III. – 1925—1926. – К., 2010.
Из дневников: Открытое письмо Сталину и членам Политбюро ВКП // Дружба народов. – 1989. – № 12.
Намисто. Оповідання. – К., 1989.
Краса і сила. Повісті та оповідання. – К., 1989.
Сонячна машина. – К., 1989.
Щоденник // Київ. – 1990. – № 9—11.
Вибрані п'єси. – К., 1991.
Не у всьому чесні з собою. Виривки з непосланого листа до ЦК РКП(б) // Дзвін. – 1991. – № 3.
Заповіт борцям за визволення. – К., 1991.
Гусев В. І. Я не біла ворона серед українців і неукраїнців / Листи В. Винниченка до мілюковських «Последних новостей». 1927 p. // Трибуна. – 1992. – № 6.
Миронець Н. І. З епістолярної спадщини громадсько-політичних діячів // Український історичний журнал. – 1997. – № 5—6.
Література про В. К. Винниченка
Бойко-Блохін Ю. Драма «Між двох сил» В. Винниченка як відображення української національної революції / Вст. стаття В. Мельника // Слово і час. – 1992. – № 7.
Винниченко Володимир Кирилович // УРЕ. – К., 1978. – Т. 2. Винниченко Володимир Кирилович // Радянська енциклопедія історії України. – К., 1969. – Т. І.
Винниченко Володимир Кирилович // БСЭ. – М., 1971. – Т.5.
Винниченко Володимир Кирилович //Енциклопедія українознавства. – К., 1993. – Т. 1.
Винниченко Володимир Кирилович // Українська літературна енциклопедія. – К., 1988. – Т. І.
Верстюк В., Осташко Т. Діячі УЦР: Біографічний довідник. – К., 1998.
Гнідан О. Д., Дем'янівська Л. С Володимир Винниченко. Життя, діяльність, творчість. (Навчальний посібник для студентів-філологів). – К., 1996.
Гришин-Грищук І. Між двох сил // Слово і час. – 1991. – №1.-С 83—86. №2.
Грушевський М. Україна окремішна // Літературно-науковий вісник. – Львів. – 1919. – Т. LXXIII. – Річник XX. – Кн. І. (Дзвін. – 1991. – № 4.)
Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К. – Відень, 1919. (Репринтне відтворення – К., 1991.)
Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 9—12.
Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – Т. І—II. – Ужгород, 1930, 1932.
Жулинський М. Володимир Винниченко (1880—1951) // Літературна Україна. – 1989. – 30 листопада.
Жулинский Н. Художник, распятый на хресте политики. Судьба Владимира Винниченко // Дружба народов. – 1983. – № 12.
Костюк Г. Володимир Винниченко і його доба. – Б. м. і. р.
Костюк Г. Володимир Винниченко та його останній роман. – Нью-Йорк. – 1971.
Костюк Г. Сергій Єфремов і Володимир Винниченко // Літературна панорама. – К., 1990.
Кульчицький С. В., Солдатенко В. Ф. Володимир Винниченко. – К., 2005.
Лозицький В. Не сприйнявши нових реалій: Сторінки з політичної біографії В. К. Винниченка // Під прапором ленінізму. – 1989. – № 12.
Лозицький В. Чи був Володимир Винниченко членом КП(б)У // Літературна Україна. – 1989.—24 серпня.
Революция на Украине. По мемуарам белых. – М.—Л., 1930.
Річицький А. Володимир Винниченко в літературі й політиці. 36. ст. – К., 1928.
Самарцев І. Г. До біографії В. Винниченка // Архіви України. – 1991. – № 4.
Саппа М. Винниченко і Раковський // Вітчизна. – 1990. – №11.
Свенціцький І. Винниченко. – Львів, 1920.
Смоленчук М. Помилки у жандармському циркулярі // Київ. – 1990. – № 7.
Солдатенко В. Путь на Голгофу (Володимир Винниченко. Постаті на тлі революції. – К., 1994.
Солдатенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції // Український історичний журнал. – 1994. – № 6; 1995. – № 1.
Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія. – К., 1997, 1999.
Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999.
Солдатенко В. Ф. Володимир Винниченко. На перехресті соціальних і національних прагнень. – К., 2005.
Солдатенко В. Ф. Три Голгофи (Політична доля Володимира Винниченка). – К., 2005.
Солдатенко В. Ф. У пошуках соціальної і національної гармонії (ескізи до історії українського комунізму). – К., 2006.
Солдатенко В. Ф. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. – К., 2007.
Солдатенко В. Ф. Думки з приводу Винниченкової політичної долі (до 130-річчя від дня народження // Світогляд). – К., 2007.
Стрельський Г., Трубайчук А. Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти. – К., 1996.
Тагліна Ю. Володимир Винниченко. – Харків, 2010.
Тищенко Ю. Хто такий Винниченко. Біографічний нарис. – К., 1917.
Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х т. Т. 1—2. – К., 1996, 1997.
Федченко П. Оцінюємо з класових позицій. Про політичне обличчя і художню творчість В. Винниченка // Київ. – 1987. – №12.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. І—IV. Прага, 1921—1922.
Христюк П. Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи). – X., 1929.
Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.
Шульгін О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. – К., 1998.
Винниченко Володимир Кирилович // УРЕ. – К., 1978. – Т. 2. Винниченко Володимир Кирилович // Радянська енциклопедія історії України. – К., 1969. – Т. І.
Винниченко Володимир Кирилович // БСЭ. – М., 1971. – Т.5.
Винниченко Володимир Кирилович //Енциклопедія українознавства. – К., 1993. – Т. 1.
Винниченко Володимир Кирилович // Українська літературна енциклопедія. – К., 1988. – Т. І.
Верстюк В., Осташко Т. Діячі УЦР: Біографічний довідник. – К., 1998.
Гнідан О. Д., Дем'янівська Л. С Володимир Винниченко. Життя, діяльність, творчість. (Навчальний посібник для студентів-філологів). – К., 1996.
Гришин-Грищук І. Між двох сил // Слово і час. – 1991. – №1.-С 83—86. №2.
Грушевський М. Україна окремішна // Літературно-науковий вісник. – Львів. – 1919. – Т. LXXIII. – Річник XX. – Кн. І. (Дзвін. – 1991. – № 4.)
Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К. – Відень, 1919. (Репринтне відтворення – К., 1991.)
Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 9—12.
Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – Т. І—II. – Ужгород, 1930, 1932.
Жулинський М. Володимир Винниченко (1880—1951) // Літературна Україна. – 1989. – 30 листопада.
Жулинский Н. Художник, распятый на хресте политики. Судьба Владимира Винниченко // Дружба народов. – 1983. – № 12.
Костюк Г. Володимир Винниченко і його доба. – Б. м. і. р.
Костюк Г. Володимир Винниченко та його останній роман. – Нью-Йорк. – 1971.
Костюк Г. Сергій Єфремов і Володимир Винниченко // Літературна панорама. – К., 1990.
Кульчицький С. В., Солдатенко В. Ф. Володимир Винниченко. – К., 2005.
Лозицький В. Не сприйнявши нових реалій: Сторінки з політичної біографії В. К. Винниченка // Під прапором ленінізму. – 1989. – № 12.
Лозицький В. Чи був Володимир Винниченко членом КП(б)У // Літературна Україна. – 1989.—24 серпня.
Революция на Украине. По мемуарам белых. – М.—Л., 1930.
Річицький А. Володимир Винниченко в літературі й політиці. 36. ст. – К., 1928.
Самарцев І. Г. До біографії В. Винниченка // Архіви України. – 1991. – № 4.
Саппа М. Винниченко і Раковський // Вітчизна. – 1990. – №11.
Свенціцький І. Винниченко. – Львів, 1920.
Смоленчук М. Помилки у жандармському циркулярі // Київ. – 1990. – № 7.
Солдатенко В. Путь на Голгофу (Володимир Винниченко. Постаті на тлі революції. – К., 1994.
Солдатенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції // Український історичний журнал. – 1994. – № 6; 1995. – № 1.
Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія. – К., 1997, 1999.
Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999.
Солдатенко В. Ф. Володимир Винниченко. На перехресті соціальних і національних прагнень. – К., 2005.
Солдатенко В. Ф. Три Голгофи (Політична доля Володимира Винниченка). – К., 2005.
Солдатенко В. Ф. У пошуках соціальної і національної гармонії (ескізи до історії українського комунізму). – К., 2006.
Солдатенко В. Ф. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. – К., 2007.
Солдатенко В. Ф. Думки з приводу Винниченкової політичної долі (до 130-річчя від дня народження // Світогляд). – К., 2007.
Стрельський Г., Трубайчук А. Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти. – К., 1996.
Тагліна Ю. Володимир Винниченко. – Харків, 2010.
Тищенко Ю. Хто такий Винниченко. Біографічний нарис. – К., 1917.
Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х т. Т. 1—2. – К., 1996, 1997.
Федченко П. Оцінюємо з класових позицій. Про політичне обличчя і художню творчість В. Винниченка // Київ. – 1987. – №12.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. І—IV. Прага, 1921—1922.
Христюк П. Письменницька творчість В. Винниченка (Спроба соціологічної аналізи). – X., 1929.
Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.
Шульгін О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. – К., 1998.
«Самостійна Україна»
(Микола Іванович Міхновський)
Яскравий, послідовний речник українського самостійництва народився 19(31) березня 1873 р. в с Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії в сім'ї потомственого сільського священика. Закінчив Прилуцьку гімназію (1891 р.) і юридичний факультет Київського університету (1895 р.). У національно-визвольний рух включився в студентські роки. Входячи до української громади, невдовзі вступив до київського гуртка «Братства тарасівців», що стало провідним в організації.
Програмними засадами «братчиків» стали гасла: «Самостійна суверенна Україна, соборна, ціла й неподільна від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана й хама, в будучому без класової боротьби; федеративна всередині, цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини; гетьман, як президент, і сейм; мета державна – перед усім і над усе; удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю; трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна, безплатна й обов'язкова школа, свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія; боротьба з імперіалізмом; боротьба зі свавільними утисками;… Україна для українців, себто, що визнають себе українцями; культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій бог; не ми будемо, якщо Вкраїні волі й долі не здобудемо».
Досить швидко М. Міхновський зблизився з визначними діячами української інтелектуальної еліти, виділявся особливою активністю, брав участь у розробці програмного документа «Profession de foi молодих українців», в якому обґрунтовувалась самостійницька позиція радикального крила українського руху.
Однак розгорнути визвольний рух в Україні за розробленими планами «тарасівців» не вдалося, оскільки багатьом тодішнім українофілам вони здавалися абсолютно нереальними, донкіхотськими. До того ж, «Братство тарасівців» швидко опинилося в полі зору царської охранки, яка замах на «єдину і неподільну» сприймала як один з найтяжчих державних злочинів. Частина «тарасівців» була заарештована, інші були вислані у села.
М. Міхновський уникнув арешту і став працювати в одній з адвокатських контор Києва, продовжуючи роботу в українофільських гуртках. Як і раніше, поліція пильно стежила за його діяльністю. Її агенти писали про М. Міхновського, як про «крайнього за переконаннями своїми українофіла й притому з грубими і вкрай несимпатичними прийомами і формами, і напрямком безумовно антиурядовим». У 1899 р. Міхновський переїхав до Харкова, де зайнявся юридичною практикою, не залишаючи громадсько-політичної діяльності.
В лютому 1900 р. молодий харківський адвокат виступив перед молодіжною аудиторією на нелегальних Шевченківських святах, де заявив «про необхідність збройної боротьби за права українського народу». Частину зборів цей заклик налякав, інші зустріли його скептично. Але були й такі, хто сприйняв пристрасну промову з захопленням.
Саме у цей час за ініціативою харківських студентів-громадівців було прийнято рішення про створення Революційної української партії (РУП). Її керівництво спершу прихильно поставилося до проголошених у згаданій промові М. Міхновського ідей і запропонувало викласти їх як програмний документ у спеціальній брошурі. Це було зроблено досить швидко. Затим оперативно віддрукована в Галичині як видання РУП брошура під назвою «Самостійна Україна» в тому ж 1900 р. була переправлена в Наддніпрянщину і деякий час слугувала програмою першої політичної партії українства, надавши істотного інтелектуального імпульсу розвитку національно-визвольного руху.
Значну частину твору становить екскурс в історію, критика русифікаторської, великодержавної політики царизму. М. Міхновський аналізує відносини України і Росії, передбачені Переяславською радою 1654 р. як рівноправні, але порушені пізніше російською стороною. Звідси – право України на повернення до статусу самостійної держави.
Головне завдання «Самостійної України» – визначення шляхів національного визволення України. Автор відкидає і піддає нищівній критиці методи українофілів-народників, покоління яких «виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльності…. нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжі, що стояла на українському національному ґрунті. Сі покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії… Між молодою Україною й українофілами немає ніяких зв'язків». «Самостійна Україна» закликала до активної політичної боротьби за незалежність України. «Українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ!» Вона віддає себе на служения цьому великому ідеалові, і доки хоч на клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців ітимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважатиметься так само відповідною, як і боротьба фізичною силою…»
Гасла «Самостійна Україна», «Україна для українців», «Україна від гір Карпатських до гір Кавказьких», пристрасне звернення до тогочасної генерації національної еліти повернутися обличчям до потреб, інтересів власного народу, повести боротьбу проти панування чужинців на рідній землі виявилися значною мірою суголосними викликам часу. Однак спроби РУП поширювати свої погляди в масах наштовхнулися на несприйняття радикальних планів. Не зблизили вони українських партійців і з демократичним загальноросійським демократичним табором. Оцінюючи ситуацію, більшість керівництва РУП вирішила відійти від платформи «Самостійної України» і стала на шлях автономістсько-федералістського переустрою Росії, пропаганди соціалістичних ідей.
Не погоджуючись з кристалізацією нових орієнтацій Революційної української партії, М. Міхновський став на шлях організаційного згуртування своїх прибічників і в 1902 р. створив Українську народну партію (УНП). Він був головним ідеологом партії, автором більшості її документів. За його авторством у 1902—1904 pp. були написані відозви і прокламації «Робітницька справа в програмі УНП», «Справа української інтелігенції в програмі УНП», «Десять заповідей УНП» та інші. Зміст цих видань узагальнений програмою партії, опублікованою у 1906 р. у Львові.
М. Міхновський формулював крайні погляди на українське питання, шляхи його розв'язання. Особливо скандальної слави набули «Десять заповідей УНП», відомі ще як «Катехізис українця». Автор проголошував:
«1. Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна Демократична Україна, Республіка робочих людей – це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя. 2. Усі люди твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жиди – це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами й визискують нас. 3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів. 4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів. 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народу й тобі. 6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів. 7. Не зробися ренегатом-відступником. 8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України. 9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи. 10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами народу нашого, бо цим ти додаєш вкупі їм сили й відваги; не накладай з гнобителями нашими, бо зрадником будеш».
Сам Микола Міхновський вважав свою позицію націоналістичною і був переконаний у життєдайній силі націоналізму як зброї у боротьбі за визволення рідного народу з неволі. Він намагався популяризувати свої ідеї у періодиці: «Хлібороб» (Лубни, 1905), «Запоріжжя» (Катеринослав, 1906), «Слобожанщина» (Харків, 1906), «Сніп» (Харків, 1912—1913).
І як би там не було, разом з іміджем енергійного ідейного борця М. Міхновський досить швидко зажив і стійкої слави скандального шовініста, не говорячи вже про цілу низку інших не надто привабливих рис характеру холеричного темпераменту, яких не оминав у мемуарах практично жоден із сучасників, кому довелося спілкуватися з неординарним політиком. Апологети М. Міхновського, можливо, до певної міри й праві, що то був націоналізм особливого роду – «переважно оборонний, захисний націоналізм, спрямований на самозбереження українців. Це антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівної нації, який був спрямований на денаціоналізацію українців». Для М. Міхновського такий націоналізм був своєрідним ідеологічним важелем мобілізації на національне визволення. Однак форма (гасла), в яку втілювалися багато в чому виправдані настрої і прагнення, викликала питання, настороження, а то й відразу. Інтелігентних людей (та й не лише їх) буквально шокували своєю прямолінійною безпардонністю, відвертим цинізмом окремі положення його пристрасних публікацій, особливо «Катехізису українця».
Особливо ж неприйнятним було те, що, всупереч елементарним науковим, моральним уявам і принципам, священну ненависть до гнобителів М. Міхновський переносив на цілий народ, намагався культивувати ворожість до цілої нації. Справедливості ради слід сказати, що український патріот демонстрував і гнучкіше ставлення до інших націй у дещо складніших ситуаціях, таких, як оцінка єврейських погромів – як адвокат він водночас захищав і селян, що брали участь в акціях – вочевидь, розумів соціальну природу і мотиви їх участі в насильстві – і ставав на бік постраждалих, скривджених євреїв. Що ж до росіян, тут такої діалектичності бракувало. У брошурі «Спадщина тиранів» 1917 p. M. Міхновський беззастережно доводив: «Усі росіяни хочуть – унітарної (объединительной) Демократичної Республіки, бо росіяни хочуть продовжувати колишнє панування над українцями, українці ж хочуть визволитися із того панування… Московський народ – не та чи інша партія, але весь народ, – хоче бути паном над українським народом. З того повстає боротьба між обома народами…»